події

  • Філологічна лекція Олеся Саніна

    Останніми осінніми днями на запрошення мистецької агенції «Території А» та кафедри фольклористики Інституту філології до Жовтого корпусу завітав режисер культового українського фільму «Поводир» Олесь Санін. Він розповів, чому стіни Інституту філології для нього рідні, що він хотів втілити в образі поводиря, чому обрав для сюжету фільму легенду про з’їзд сліпих бандуристів та про багато інших цікавих речей.

    - Зараз я серед людей, яких практично люблю, бо сам – фольклорист, граю на багатьох музичних інструментах і навіть сам їх виготовляю.

    - Героя на роль поводиря обирали між понад двох тисяч дітей. Завдяки моїм помічникам, я мав репетиції лише з двомастами із них, хоча ніхто не підійшов. Мені потрібна була людина, яка не лише розмовляла б українською з акцентом, а й була «іншопланетянином» - героєм, який дасть можливість ідентифікувати глядача, резонувати з ним. Ним став Антон Грін, якого я знайшов у передмісті Детройта.

    - Мені важлива була метаморфоза, яка трапилася з Антоном Гріном під час зйомок стрічки. З американського хлопчика в бейсболці він перевтілився на вовка, пройдисвіта – як і було задумано в фільмі.

    - Вважаю, що увічненням пам’яті про голодомор в Україні мають бути не безмовні пам’ятники. Це може бути особливий день в році. Коли всім роздаватимуть по шматку чорного хліба. І тоді всі люди знатимуть, що є така країна, яка спокутує свій гріх.

    - Кіножанр епічної драми дуже складний і небезпечний. Герой у ній приречений на статичність, адже на першому плані – масова історія. Це – дель арте, вертеп. Фільми таких жанрів або дуже вдалі, коли резонують з глядачем, або навпаки – зазнають повного краху. Тому ми сильно ризикували.

    - Я взяв за основу стрічки легендарну історію про з'їзд кобзарів у Харкові 30-х рр. XX ст. Проте я не повірив в обставину, що кобзарі йшли туди самі, без поводирів.

    - Я шукав історичну подію, алегорію, яка дозволила б говорити про голод як про туман, в якому блукають люди, незрячі як кобзарі та глухі, як їхні поводирі. Адже всі вони бачили смерть власних дітей, трагедію свого народу й сліпли та глохли духовно і фізично від цього. Лише той, хто не втратив надію – у фільмі це незрячий кобзар Іван Кочерга – має світло в собі й може повести за собою інших.

    - Ця кіноісторія розповідає про гени українців, про те, що ми люди, яких не можна зламати, бо гідність для нас важливіша за життя.

    - Ми закінчили зйомки фільму ще рік тому. Однак ідея стрічки виявилася дуже актуальною й у світлі недавніх подій на Майдані, що надало фільму додаткових смислів. У «Поводирі» показано спротив, коли можна вбити людину, але не її Дух і не її пісню. Тому, знімаючи маленький авторський протест, ми не чекали, що із цього буде.

    - Україна має живу історію фольклору та етнографії. Це одна з небагатьох країн, в якій досі живе міф. Тому на Майдан вийшло так багато геніїв.

    - Довелося багато знімати на Донбасі. Зрозумів, що цей район дуже довго мав завищену планку насильства на всіх рівнях – сім’ї, побуту, роботи, влади. Більшість людей жила тут із постійним присмаком крові, діти знали, що їхні батьки можуть не повернутися з роботи. За таких обставин люди перетворювалися у вовків. І зараз прийшов час боротися з цим. Якщо ви колись побачите когось із вовчими очима, усміхніться йому, і це стане початком шляху повернення до людської сутності.

    - Статуетку з несправжнього золота «Оскар» дуже переоцінюють. Це індустріальна нагорода, вона дається не за талант. Сама американська кіноакадемія – це велике комерційне підприємство. Тому ми не намагаємося перемогти – це занадто дорого коштує. Натомість ми зраділи відгукам кіноакадеміків про «Поводиря»: це індустріальна стрічка, яку можна показувати не лише на кінофестивалях, а й у кінотеатрах. Що ще важливо – ця картина дала їм зрозуміти, чому українці стояли на Майдані. Для нас важливо привезти з Голлівуду зв’язки, розуміння того, що ми – нація, можливість навчання там наших студентів.

    - Кінопрокат «Поводиря» - це макдональдз з годиною вареників, яка затягнулася на два тижні. Кінотеатри б’ються за цю картину не через патріотичні відчуття, а через прибуток від її показу.

    Анна Мукан,
    Фото: Валерій Попов

  • «…і почнеться нове життя Михайла Коцюбинського»

    27 листопада в Актовій залі Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася Міжнародна наукова конференція "Традиції Михайла Коцюбинського в українській літературі ХХ – ХХІ ст." до 150-річчя від дня народження письменника. Співорганізатором конференції став Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України. Переосмислити і презентувати нові шляхи осягнення творчого генія видатного українського письменника зібралися науковці не лише з усіх куточків України, а й з-за кордону.

    Відкрив пленарне засідання директор Інституту філології проф. Григорій Семенюк. Він пригадав, як колись разом із Петром Хропком укладав шкільну програму і постало питання, чи включати «Fata Morgana» Михайла Коцюбинського до неї. Тоді, так само, як і зараз, Григорій Фокович однозначно вважав, що це треба зробити. Бо в цьому творі яскраво презентоване багатство української мови і глибина духовності нашого народу. Повість М.Коцюбинського, як і романи В.Барки «Жовтий князь» та У.Самчука «Марія», це ті твори, які деякі освітяни вважають занадто похмурими для школярів. Однак, переконаний Григорій Фокович, у них правдиво і високохудожньо показано трагічну українську історію, яку має знати кожен свідомий громадянин.

    Феномен Михайла Коцюбинського полягає також у тому, що в ранньому дитинстві майбутній письменник розмовляв лише російською мовою. А в сім років він захворів і в маренні заговорив українською. «Відтоді ми маємо Михайла Коцюбинського, якого не перестаємо відкривати і прочитувати заново, кожен раз розкриваючи нові грані його таланту», - підсумував професор. За тим він оголосив гостей конференції, серед яких: голова Спілки жінок України Марія Орлик, завідувач кафедри новітньої української літератури проф. Анатолій Гуляк, д. філол. н., член-кореспондент НАН України Микола Сулима, акад. Національної академії педагогічних наук України, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г.Шевченка НАН України Юрій Кузнєцов та інші.

    Вітання від колективу Інституту літератури ім. Т. Г.Шевченка НАН України та його директора акад. Миколи Жулинського передав Микола Сулима. Він зазначив, що нині, коли відбувається переосмислення творчості Михайла Коцюбинського у річищі імпресіонізму та психологізму, варто звертати увагу на лектуру письменника, його літературні зацікавлення, зокрема, скандинавськими письменниками, європейською філософською думкою. Як в минулому, так і нині постать письменника хвилює і надихає багатьох. Так, значний вплив творчість М.Коцюбинського справила на становлення В.Винниченка та М.Хвильового. Свого часу С.Параджанов хотів зняти фільм за новелою «Intermezzo», проте тодішня влада йому не дозволила. Нині великим прихильником автора «Цвіта яблуні» є В.Шевчук. Судячи з листування референта слов'янських літератур Нобелівського інституту при Шведській Академії наук Альфреда Єнсена з М.Коцюбинським, можна припустити, що письменника думали номінувати на Нобелівську премію. Принаймні у цих листах звучать типові «нобелівські формули» - звертається увага на стиль митця, лунають запрошення приїхати до Стокгольма. «Ми сьогодні повинні знову перечитувати цього письменника. Тоді нові матеріали ляжуть на стіл вчителів та викладачів і почнеться нове життя Михайла Коцюбинського», - переконаний Микола Матвійович.

    Про життєві й творчі принципи М.Коцюбинського розповів у своїй доповіді проф. Анатолій Гуляк. «Він залишив нам найбільший заповіт – ніколи не розминатися з людиною…», - пригадав професор слова класика української літератури П.Тичини. Дослідити людину як найцікавіше та найзагадковіше явища у світі, розкрити її кращі риси, показати її любов до рідної землі – такі нелегкі завдання ставив перед собою найвизначніший український імпресіоніст. Він зміг геніально поєднати у своїй творчості художню майстерність і високу духовність, розкрити красу і силу українського слова. Цим він насамперед завдячує, вважає Анатолій Борисович, своїй освіченості, знанню мов, обізнаності в музичному, театральному, образотворчому мистецтві, психології та етнографії. Не дивно, що в літературному процесі XX ст. широко послуговуються поняттям «школа Коцюбинського», адже його творчість справила глибинний вплив на становлення геніїв В.Підмогильного, Г.Михайличенка, М.Івченка й багатьох представників «розстріляного відродження».

    Доповідь акад. Юрія Кузнєцова стосувалася взаємозв’язку психоаналізу і творчості М.Коцюбинського. В результаті досліджень Юрій Борисович виділив такі психоаналітичні феномени в текстах М.Коцюбинського: ескапізм, соціофобія, перенесення, катарсис, витіснення, вільні асоціації. Цікаво, що не знаючи З.Фрейда, український письменник проводив фактично паралельні з австрійським психологом психоаналітичні студії, в яких через слово досліджував хвороби людини. Саме за таким новітнім підходом до вивчення творчості М.Коцюбинського, вважає Юрій Кузнєцов, і криються перспективи розкриття нових сенсів у творах прозаїка.

    На пленарному засіданні також виступили докторант кафедри новітньої української літератури Аліса Меншій (доповідь «Традиції «школи» М.Коцюбинського в прозі початку ХХ століття»), д.філол.н., проф. Наталя Науменко (доповідь «Історія звичних речей: «Нюренберзьке яйце» Михайла Коцюбинського») та Марія Орлик (доповідь «Спогади про проф. П. І. Орлика – дослідника творчості М.Коцюбинського»). Завершальним акордом засідання став виступ студента факультету навчання іноземних громадян КНУ імені Тараса Шевченка Ровшана Пішнамаззаде (Азербайджан). Він продекламував уривок з казки «Хо» М. Коцюбинського.

    Після невеликої перерви учасники конференції продовжили роботу в п’яти секціях.

    Анна Мукан,
    Фото: Володимир Мукан

  • «Хліб, Освіта, Свобода!»: студенти-неоелліністи відзначили річницю повстання студентів Афінського політехнічного інституту

    22 листопада в стінах Інституту філології відбувся урочистий захід, присвячений 41-й річниці повстання студентів Афінського політехнічного інституту проти антинародного режиму чорних полковників (1967–1973 рр.). Повстання грецької молоді становить одну з найвизначніших подій новітньої історії Греції, адже саме воно стало одним із вирішальних чинників, що призвели до падіння хунти в Греції та сприяли відновленню демократичного ладу в країні. Щороку 17 листопада, в день штурму будівлі політехнічного інституту військами хунти, греки вшановують пам’ять загиблих під час тих трагічних подій молодих греків, що віддали своє життя за свободу батьківщини. Молодь, що в 1973 р. вийшла на вулиці із гаслом «Хліб, Освіта, Свобода», виразила глибинне прагнення всього народу вирішувати самостійно свою долю. Початкові студентські вимоги злилися в єдиний голос протесту проти сваволі та насильства.

    Захід було організовано викладачами кафедри елліністики доцентом С. Є. Перепльотчиковою та асистентом І. В. Титаренко. В культурній програмі взяли участь студенти 1-го і 3-го курсів кафедри елліністики, 2-го курсу кафедри англійської філології і кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови, а також магістранти кафедри загального мовознавства та класичної філології. Усіх їх об’єднує любов до Греції та нестримне бажання опанувати новогрецьку мову.

    В залі окрім студентів та викладачів Інституту філології були присутні аташе посольства Грецької Республіки в Україні з питань культури Агапіос Калогноміс, прикріплена до кафедри елліністики викладачка з Греції Елені Піррі та вчителі київської школи № 94 «Еллада» з поглибленим вивченням новогрецької мови Афанасіос Галогаврос і Костас Евангелінос.

    Культурну програму відкрив завідувач кафедри елліністики доцент А. О. Савенко. Він подякував присутнім за інтерес до історії нової Еллади, підкресливши, наскільки важливо пам’ятати події минулого, щоб не повторювати його помилок у майбутньому, і закликав шукати паралелі між подіями 40-річної давнини в Греції та нещодавніми подіями в Україні.

    Програму продовжили студенти Інституту філології, що вивчають новогрецьку. Студенти-елліністи 3-го курсу зачитали новогрецькою та українською мовами уривки з хроніки тогочасних драматичних подій в Афінах. Магістранти-класики Федір Довбищенко, Роман Темний і Оксана Харик виголосили клятву афінських юнаків давньогрецькою мовою та зачитали її український переклад. Після цього пролунали пісні, в яких оспівується подвиг грецької молоді, у виконанні хору студентів 1-го курсу кафедри елліністики і дуету студенток-англісток 2-го курсу Антоніни Черніченко та Аліни Скіданової. Це пісні, що увійшли до золотого фонду новогрецької музичної культури – «΄Ηλιε νοητέ», «΄Ενα χελιδόνι», «Πρώτοι νεκροί», «Το γελαστό παιδί». Студентки 2-го курсу кафедри англійської філології Марія Данильченко, Діана Мережко та Єлизавета Ярославська продекламували присвячені подіям в Афінському політехнічному інституті вірші грецьких поетів М. Анагностакіса і К. Кавафіса та їх переклади, виконані доц. А. О. Савенком.

    Завершуючи культурну програму, А. О. Савенко запросив до слова аташе посольства Грецької Республіки в Україні з питань культури Агапіоса Калогноміса, який щиро подякував викладачів та студентів за непідробний інтерес до історії та культури сучасної Греції і висловив сподівання, що Україна, як і в свій час Греція, зуміє подолати всі труднощі і твердо стане на демократичний шлях розвитку.

    доц. Столярова А.А.

    Категорії: 
  • 100-річчя видатного болгарського письменника-гуманіста Павла Вежинова

    21 листопада в Актовій залі Інституту філології відбулося святкування 100-річчя з дня народження видатного болгарського письменника, драматурга, сценариста, Павла Вежинова (1914-1983). У програмі урочистостей були передбачені виступи поважних гостей заходу, викладачів кафедри слов'янської філології Інституту філології, студентська майстерня на тему «Бар'єр як основна метафора у текстах Павла Вежинова» та перегляд і обговорення фільму «Бар’єр» (1979, режисер – Х.Христов).

    Першою взяла слово директор Центру болгарської мови, літератури, історії та культури Інституту філології Олена Чмир. Вона коротко окреслила основні віхи творчого життя Павла Вежинова. Людська гідність – основна тема творів письменника. Тому нині, у складні для України часи, коли ми як ніколи виразно маємо проявляти свою волю і гідність, твори Павла Вежинова стають для нас моральним дороговказом на шляху до перемоги.

    Гостей святкування привітав радник Посольства Болгарії в Україні Петр Танев. Він подякував за підтримку українцями болгарської мови та культури й зазначив, що кожен раз приходить в Інститут філології як у рідну домівку, де живе дружна сім’я. Пан Танев наголосив, що хоча Павла Вежинова вважають комуністичним письменником, він не вписується у загальноприйнятий канон. Від колег болгарського письменника відрізняє тонкий психологізм зображення, показ Людини, яка перебуває у постійних пошуках призначення сенсу буття. Саме через позачасові ідеї, переконаний радник, творчість Павла Вежинова залишається актуальною й нині.

    Про збіг святкування сторічного ювілею Павла Вежинова й 145-ої річниці заснування Академії наук Болгарії розповіла доцент кафедри слов’янської філології Марієтта Гіргінова. Лектор наголосила на важливості особистості Павла Вежинова для болгарської літератури. Він став містком між 30-40-рр. минулого сторіччя і сьогоденням. Його твори наочно показують перехід від модерністської до масової літератури. Крім того, творчість Павла Вежинова генерує серйозні оповідні техніки 60-70-х рр.

    У рамках студентської майстерні студенти-болгаристи 5-го курсу представили свої роздуми над найвідомішими творами Павла Вежинова – «Сині метелики», «Білий ящір», «Озерний хлопчик», «Одного осіннього дня по шосе», «Бар’єр». Після перегляду фільму «Бар’єр» відбулося жваве обговорення екранізації роману.

    Анна Мукан,
    Фото:Валерій Попов

  • 10-томна сага про літературних форсайтів Юрія Коваліва

    «Юрій Іванович пише швидше, ніж ми читаємо», - зізнався Микола Сулима на круглому столі «Концепція української новітньої літератури в підручнику Юрія Коваліва «Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.», що відбувся 18 листопада в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За останні два роки вийшло друком три томи авторської 10-томної праці відомого літературознавця та поета, доктора філологічних наук, професора кафедри новітньої української літератури Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Юрія Коваліва. Проблему функціонування нового підручника-монографії у вітчизняному науково-освітньому просторі обговорювали викладачі Інституту філології: проф. Олександр Астаф’єв, проф. Мирослава Гнатюк, проф. Ніна Бернадська доц. Юрій Бандура,, доц. Михайло Конончук, колектив Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України ( член-кор. НАН України Микола Сулима, к. філол. н. Андрій Кравченко,літературознавець і перекладач Дмитро Дроздовський), а також директор видавництва «Академія» Василь Теремко і проф. Муніципального університету ім. Б.Грінченка Микола Васьків, проф. кафедри українознавства Національного університету харчових технологій Наталя Науменко.

    Круглому столу «Концепція української новітньої літератури в підручнику Юрія Коваліва «Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.» (18 листопада ц. р.) передував виступ автора з презентацією видання на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавець ознайомив колег з основними положення сучасної концепції літературної історіософії, репрезентованої проектом підручника-монографії (з’явилося поки що три томи з десяти томів) та схарактеризував принципи, якими керувався у підборі й викладі матеріалу – універсальність, художність, об’єктивний історизм. Видання викликало неабиякий резонанс в аудиторії. Доповідачеві ставили питання з приводу відповідності монографічного підручника університетським навчальним програмам, місця, яке автор відводить перекладній літературі в своїй концепції історії української літератури, врешті – як одна людина може цілісно охопити такий обшир інформації. Відповідаючи, Ю.Ковалів наголосив на поєднанні академічного й університетського досвідів історичного мислення, узгодженості його підручника-монографії як з навчальними програмами, власне з університетською практикою, так і з стратегічними напрямками сучасної літературної історіографії. Зокрема, науковець апелює до відомих і менш знаних праць, надає певного значення дисертаціям кандидатів філологічних наук, роботи яких, часто новаторські й високо фахові, лишаються в архівах. На характер підручника також вказує наявність запитань філологічного, філософського або літературознавчого характеру в кінці кожного розділу, спрямованих на інспірацію творчого мислення. Автор підкреслив, що його «Історія…» розрахована не лише на студентів, а й аспірантів, докторантів, викладачів, науковців, тобто на широку філологічну, гуманітарну аудиторію. Що ж до ролі перекладної літератури, то автор підручника-монографії не применшує її значення у становленні української літератури, хоча й має власну думку з приводу її співіснування з вітчизняною. Ю.Ковалів радить обережніше оперувати поняттям «вплив», натомість говорить про дискусію, полеміку, інтертекстуальний дискурс. З приводу масштабності особистості дослідника історії літератури науковець вважає, що сучасний філолог мусить на фаховому рівні займатися і постмодерним періодом, і модернізмом, і медієвістикою, і антикою, і орієнталістикою. Про те, що це можливо, Ю.Ковалів знає з власного викладацького досвіду та науково-критичної діяльності.

    За тим слово взяв науковий співробітник Інституту літератури А.Кравченко. Він підкреслив, що однозначного схвалення заслуговують концепція «Історії української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.», її своєчасність і високий науковий рівень. «Це авторський концептуальний проект, який забезпечує єдність у погляді на літературу, чого зазвичай бракує у колективних працях», – наголосив Андрій Євгенович, який підмітив один із новаторських і принципових моментів презентованого підручника-монографії – його насиченість аналітичними інтерпретаційними моделями, які дають підказки студентам, аспірантам, докторантам, іншим науковцям для дослідницької роботи.

    Коротка авторська презентація видання на Вченій раді органічно трансформувалася в роботу круглого столу. Предметом обговорення на ньому стало функціонування нового підручника-монографії в українському науковому й освітньому просторі.

    Розпочав обговорення О.Астаф’єв, поцікавившись використанням біографічного методу при написанні монографії-підручника. Ю.Ковалів мотивував застосування цього методу (як і будь-якого іншого) лише в разі потреби, коли він сприяє розкриттю сутності творчості певного письменника, посилався на те, що трапляються літератури без біографії.

    Провокативним виявилося питання А.Кравченка: «Що для вас "правильно" в історії української літератури? Адже кожна авторська історія – це легенда, яка щось утверджує чи руйнує». Для Ю.Коваліва найдостовірнішим документом є текст, від якого, а не до якого треба йти досліднику (за Г.-Ґ.Ґадамером) у пошуках адекватного ключа декодування, не приписуючи художнім творам невластивих їм характеристик, не вкладаючи авторам думок, яких вони ніколи не висловлювали, уникаючи небажаних вердиктів. Тому треба якомога уникати міфізування й легендаризації літератури, попри їхню принадність та спокусливість. Вони можуть дати іншу картину буття письменства, не адекватну літературним реаліям, що часто траплялося при інтерпретації художніх явищ, особливо коли між ними дослідником пролягає велика часова й просторова дистанція, що легко заповнюється домислами й вимислами. Звичайно, історик літератури не може бути безпристрасним, однак його інтелектуальна пристрасть має коригуватися на підставі критерію об’єктивного історизму. Адже не має значення, що науковець думає про об’єкт (предмет) свого дослідження, важливо те, на скільки його думки й уявлення відповідають цьому об’єкту (предмету). Історик мусить знати різні, часом протилежні рецепції художніх феноменів, проте не протиставляти їх, а зіставляти, щоб на точці їхнього перетину шукати істину, переходити до діалогічності, а не затятої полеміки, постійно знаходити збіжність горизонтів розуміння між різними поглядами, спрямовуючи неминучий, іноді бажаний конфлікт інтерпретацій у конструктивне річище. Такою була відповідь Ю.Коваліва на міркування М.Сулими про неминучість суб’єктивного чинника в науковій роботі, про інші, паралельні шляхи інтерпретації художнього тесту, поряд з ґадамерівським. Микола Матвійович підкреслив, що така широкомасштабна праця, за яку не побоявся взятися Ю.Ковалів, насправді писалася дуже довго, постаючи в процесі набуття автором наукового та викладацького досвіду.

    Про мотиви, які спонукали В.Теремка зацікавитися проектом «Історії української літератури від кін. ХІХ до поч. ХХІ ст.», який запропонував Ю.Ковалів, розповів сам видавець. Василь Іванович одразу зрозумів, на скільки амбітний і масштабний проект, конче необхідний сучасній філологічній науці й освіті обстоював автор. Однак, шлях, який проходить текст, аби народитися у форматі книжки – дуже складний. Він передбачає довгий і суперечливий діалог сильних людей – автора і видавця. Коли праця виходить друком, поширюється у філологічному й гуманітарному просторі, тільки час може дати їй оцінку, тому треба уникати поспішних висновків. «А поки що студенти й науковці отримали ще одну версію історії української літератури і ще один матеріал для внутрішнього дискурсу», – завершив видавець.

    Н.Бернадська оцінила підручник-монографію як викладач-практик і науковець. Вона відзначила чіткість і концептуальність праці, насиченість її теоретичної бази, а також філологічні принципи аналізу різних родів літератури. Ніна Іванівна переконана, що застарілими є розподіл прозового матеріалу на «великоформатні» й «малоформатні» твори, зважаючи на специфічні ознаки наративів, а не текстів, а не так їх родову диференціацію. Особливо професор відзначила третій том історії літератури, в якому чи не вперше так містко і точно подано інформацію про літературно-художні рухи, школи, організації. Приємно вражає також те, що історико-літературний процес висвітлено в контексті рецепції літературних критиків й літературознавців.

    Про неперервність поколінь й історико-літературних періодів у виданні зазначила М.Гнатюк. «Такі твори заповнюють світоглядні лакуни, оскільки йдеться про осмислення української постколоніальної літератури не з чужого голосу, а з власного», – переконана літературознавець.

    На універсальності та практичності «Історії української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.» наголосив М.Васьків. Цілісний і всеохопний матеріал цього дослідження дозволяє викладачу орієнтуватися, що винести на лекційні заняття, що – на семінарські, а що залишити на самостійне опрацювання. Оскільки останній формі навчання все більше надають значення, то таке видання стане знахідкою для студента, для якого нині одним із основних джерел інформації став інтернет, що не дає жодної можливості скласти структуроване уявлення про історію літератури. Презентований підручник-монографія покликаний саме для цього. Через багатий довідковий матеріал видання дає можливість пристосовувати не навчальну програму до підручника-монографії, а підручник-монографію ефективно використати до програми, підсумував Микола Степанович. Його міркування доповнені спостереженням Наталі Науменко, яка, не маючи змоги потрапити на круглий стіл, подала свої письмові спостереження, в яких зазначено, що введення до підручника-монографії малодосліджених письменників стимулює студентів до усвідомлення української літератури як цілісного явища, спонукає їх до вивчення творчості авторів «другого ешелону», які частково вже проаналізовані в низці дисертацій, на які посилається Ю.Ковалів. Він доводить, що через пізнання літературних феноменів можна «створити новий образ України, вільнений від флеру нерозуміння та екзотизму».

    Д.Дроздовський звернув увагу на підзаголовок третього тому історії літератури Ю.Коваліва – «У сподіваннях і трагічних зламах». «Ця назва схиляє до особливого сприйняття "суб’єктивності" не як волюнтаристського поняття, але виразно авторського ставлення до літератури і пов’язаної з нею поза літературною дійсністю. Добре, що в цьому наративі є "суб’єктивний" момент – яскраво виражений емоційний інтелект науковця», – зазначив літературознавець, – «оскільки самі письменники рідко окреслюють власні концептуальні позиції». Цінність видання полягає також у тому, що його концепція розбиває багато міфів про сутність і сприйняття української літератури, зокрема її нецілісність.
    Учасники круглого столу дійшли висновку, що «Історія української літератури кін. ХІХ – поч. ХХ ст.» Ю.Коваліва з’явилася на часі, відповідаючи на попит сучасної філологічної освіти й науки, а концепція літературної історіографії дає можливість по-новому осмислити динаміку новітнього і сучасного письменства, а також його давню і нову історію.

    Продемонструвати таке нове бачення на практиці Юрій Ковалів запропонував своїм студентам і аспірантам у форматі відкритого інтерсеміотично-інтермедіального семінару, який відбувся наступного дня, 19 листопада.

    Студенти-магістранти першого року навчання в межах курсу «Типологія та ідеографія новітньої української лірики» провели свій перший навчальний "майстер-клас", на якому виступили в ролі дослідників поезії, демонструючи спроби власного бачення та розуміння творчості поетів, духу епохи та інтерпретацію текстів. Студенти Ольга й Аліна самі обрали тему семінару – творчість Ірини Жиленко в контексті «тихої лірики», відшукали необхідний матеріал поетеси, критичні статті про її творчі пошуки, які репрезентують явище «тихої лірики» в українській літературі другої половини ХХ ст., що сформувалося в надрах шістдесятництва, розглядали доробок Ірини Жиленко в типологічному ряді з творами Л. Талалая, В. Затуливітра, М. Вінграновського та ін., виявляючи спільні та відмінні риси цих авторів, акцентуючи увагу на ідеографічних особливостях лірики поетеси, її неповторному ідіостилі. Магістрантки самі розробили сценарій семінару (що стало правилом навчального курсу), на якому, використовуючи можливості герменевтичного кола, продемонстрували не тільки вільну орієнтацію в літературному просторі шістдесятництва й «тихої лірики», літературно-культурної ситуації другої половини ХХ ст., що зумовила появу натурфілософського напрямку в поезії, аналізували віршові тексти як на ідейно-тематичному і жанрово-стильовому, так і на поетикальному й версифікаційному рівнях, навіть вдалися до «центонного» експерименту, щоб показати діалогізм Ірини Жиленко й М. Вінграновського. Під час відкритого семінарунеодноразово між студентами спалахувала дискусія, що засвідчувало їхній жвавий інтерес до «тихої лірики» зокрема й до літератури – загалом. Це був своєрідний полілог, коли студенти вільно обмінювалися думками, обстоювали свої думки, намагалися їх коригувати з конкретними літературними реаліями та уявленнями про них. іЮ критикували не авторитетну думку доктора наук чи академіка, а власну, своїх колег, виходячи за усталені рамки, шукаючи своє розуміння літературного простору. Аби наочно показати перекодування словесної знакової системи в музичну та пластичну, Ольга й Аліна представили інтермедіальні виступи гімнасток, які танцювали під романс Ольги Богомолець і покладений речитатив на музику Ірини Жиленко (у виконанні Ольги ). Відкритий семінар відбувся на основі дотримання вимог університетської методології викладання і водночас засвідчував пошуки нових, позааудиторних підходів навчального процесу, під час якого студенти самостійно проявляють уміння не лише вільно користуватися вивченим матеріалом, а творчо інтерпретувати його, навчаючись елементів «майстер-класу», демонструючи своє бажання відбутися повноцінними філологами в майбутньому, де вже доведеться відповідати не на оцінку. Проф. Ю. Ковалів не втручався в перебіг відкритого семінару, даючи можливість студентам самим проявити себе. Він наприкінці, подякувавши Ользі й Аліні й іншим студентам, лише наголосив на тому, що навчальне заняття в принципі вдалося, було цікавим, однак воно потребує відповідного обговорення, яке має відбутися на наступній парі, виявлення «плюсів» і «мінусів». Такі семінари мають на меті заохотити інших магістрантів до аналогічних інтерпретаційних акцій новітньої української лірики.

    Анна Мукан,
    Олександра Касьянова,
    Фото: Валерій Попова

  • Відзначення Дня незалежності Польщі в Інституті філології

    З нагоди Дня Незалежності Республіки Польща, який польський народ відзначає 11 листопада, 12 листопада в Інституті філології відбулися святкування з цієї нагоди. Студенти кафедри полоністики підготували короткі презентації, що розповідали про найголовніші події з історії Польщі, зокрема пов'язаної з відродженням держави у 1918 році. Студенти І та ІІ курсів розповіли про обставини повернення незалежності та участь у цьому процесі Юзефа Пілсудського, декламували вірші, зокрема видатної поетеси Віслави Шимборської, пов'язані з цією подією. Кульмінаційним пунктом святкування став показ короткометражних фільмів, знятих студентками ІІІ курсу полоністики Анастасією Кучеренко та Мар'яною Матлах під час перебування на стажуванні в Польщі. На святі було також оголошено про значну для кафедри подію – студентка ІІІ курсу Олена Несененко посіла почесне ІІІ місце в Загальноукраїнському орфографічному диктанті польською мовою, що днями відбувся в Івано-Франківську.

    кафедра полоністики,
    фото Валерія Попова

  • Великі й другорядні письменники в літературному процесі

    Кого вважати генієм? Чи заслуговують другорядні письменники на увагу дослідників? Яка їхня роль в історії літератури? Ці та інші питання обговорювали 12 листопада 2014 року учасники наукового семінару Науково-дослідної частини Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

    Центральним виступом стала доповідь д. філол. н. Галини Александрової «Великі і другорядні письменники в літературному процесі». Вона була присвячена проблемам визнання та оцінки значущості різних письменницьких постатей, їх сприйняття читачами і критикою.

    Галина Андріївна Александрова розповіла про те, що сучасне ставлення до другорядних письменників помітно змінюється. У науці їм усе більше приділяють уваги. Часто «генерали» літератури, як їх називав Юрій Тинянов, беруть якісь теми чи прийоми у другорядних письменників, белетристів, поглиблюючи й вдосконалюючи їхній матеріал. Іноді й другорядні письменники розробляють і поширюють знахідки більш відомих. Список письменників першого ряду є мінливим. Як відомо, з часом на перше місце можуть висунутися автори, які за життя поступалися, можливо, менш талановитим, але більш активним авторам. І Пушкін, і Гоголь, і Сосюра не відразу набули широкого визнання.

    Учасники обговорення проводили паралелі із іншими видами творчості. Промовистою є подібність, зокрема, іконостасу в одній із невеличких каталонських церков невідомого зодчого XV-XVI ст. і Храму Святого сімейства уславленого іспанського архітектора Антоніо Гауді.

    Не оминули увагою і постать Миколи Гоголя, а також інших відомих авторів, які писали російською мовою, а за походженням були українцями. Сакраментальне питання про те, як поділити генія, розглядали, аналізуючи курс шкільної літератури та наводячи схожі приклади з інших культур. Один із найяскравіших – Фредерік Шопен, що його поховано в Парижі, а серце – покоїться на Батьківщині у Варшаві. Розмірковуючи над проблемою двоїстості літературної та культурної ідентичності, учасники згадували й тезу професора Університету Торонто (Канада) Олега Ільницького, який вважає, що подібні проблеми розв’язуються, якщо розглядати російську літературу ХІХ ст. не як російську національну, а як літературу Російської імперії.

    Прикметно, що на думку Г. А. Алекандрової, стовпи російської та української літератури належать ХІХ, у той час як серед авторів ХХ ст. важко назвати таких беззаперечних геніїв, як Федір Достоєвський, Лев Толстой, Антон Чехов чи Тарас Шевченко, Іван Франко Леся Українка. Жваве обговорення точилося довкола питання, чому епоха постмодерну, принаймні в Україні та Росії, не дала літературі настільки ж значних імен, або чи можна вважати такими сучасних популярних авторів, насамперед Оксану Забужко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана. Та якими би не були наші особисті оцінки їхньої творчості сьогодні, у них та їхніх менш відомих колег по перу ще є час, щоби перейти у «перший» літературний ряд і закріпитися там. А дослідникам і критикам залишається уважно стежити за творчими перегонами, пам’ятаючи про свою важливу роль – знаходити місце новим текстам і новим іменам у різнобарвному мереживі динамічного літературного процесу.

    Ганна Черненко

    На фото – доповідач Галина Андріївна Александрова.

  • Шевченко – перезавантаження

    іде чоловік
    із обличчям янгола
    іде чоловік
    і під його ногами
    реве та стогне земля
    ламаючи камені власних кайданів

    Дарина Гладун

    Мистецька та актова зали Шевченкового університету цього місяця не залишаються порожніми, вкотре підтверджуючи його статус як одного з центрів культурного життя столиці. 11 листопада з ініціативи ректора академіка Леоніда Губерського та за підтримки проректора професора Володимира Бугрова, зав.кафедри історії української літератури та шевченкознавства Інституту філології професора Оксани Сліпушко в Мистецькому салоні відбувся вечір сучасної шевченківської поезії, живопису та кінематографу «Тарас Шевченко сьогодні: очима митців ХХІ століття».

    Цьогорічний ювілей Шевченка традиційно та символічно збігся з низкою доленосних і трагічних подій в історії українського народу. 2014 став не лише роком Українського Генія, цей рік – переломний і націєтворчий для нашої держави, саме тому проведення низки заходів, що синтезують сучасну патріотичну думку та націоналізм минулих поколінь з нинішніми є більш ніж доречним. Поезії Шевченка, окрім попелу війн і повстань, просякнуті й димом Майданівської Революції, сучасними філософськими рефлексіями, про що й говорили митці упродовж творчої зустрічі.

    На вечорі було представлено експозицію мистецької шевченкіани ХХІ століття у полотнах Валерія Франчука, Олега Шупляка та Юрія Шаповала. Представив картини Валерій Франчук, презентація серії полотен якого відбулася у стінах Університету кількома тижнями раніше. Розпочався захід із уривку з проекту гостя, Сергія Проскурні, «Наш Шевченко» – читання «Кавказу» Сергієм Нігояном та відео студентів-соціологів університету про образ Шевченка на Майдані та значення його поезії у Революції Гідності.

    На важливості переосмислення постаті Шевченка наголосила Оксана Сліпушко. Вона зазначила, що сучасне суспільство відкрило для себе нові іпостасі цієї особистості, і відкриватиме надалі, бо Шевченко завжди залишатиметься актуальним завдяки своїй багатогранності й невичерпності. Слова професора продовжив у тому ж ідейному ключі Міністр культури України, Заслужений артист України, актор театру і кіно Євген Нищук.

    Свято видалось наскрізь поетичним, глядачі мали змогу насолодитися творами метра поезії Дмитра Павличка, «поетес Майдану» Анастасії Дмитрук та Оксани Самари, студентів Інституту філології Ігоря Мітрова, Дарини Гладун, Ірини Пироганич. Зокрема, Дмитро Васильович, окрім віршів з нової книжки «Вірші з майдану» та циклу поезій, присвячених Тарасу Шевченку, представив публіці епізоди із фільму «Сон», сценаристом якого він був свого часу, і розповів, як відзняли кадри із раннього періоду життя та творчості Тараса Шевченка.
    Зацікавила глядачів також наукова розвідка про образ Шевченка у сучасному мистецтві, проведена літературознавцем, випускницею кафедри історії української літератури та шевченкознавства Мар’яною Добоні.

    Кіношевченкіану представляли режисер, продюсер, лауреата премії Національної спілки театральних діячів України «Експеримент», автор відео-проекту «Наш Шевченко» Сергій Проскурня, український кінорежисер і сценарист Тарас Ткаченко та актор театру та кіно (що, між іншим, зіграв головну роль у фільмі «Той, що пройшов крізь вогонь» та в новій стрічці «Богдан Хмельницький») Дмитро Лінартович. Дмитро розчулив глядачів авторськими патріотичними піснями, одну з яких присвятив гостю вечора, сержанту добровольчого батальйону «Донбас», Герою АТО Євгену Шевченку. Музичний настрій упродовж вечора забезпечував гурт «Колір ночі».

    Таким чином, головними лейтмотивами заходу були постать Шевченка і цьогорічні соціополітичні події в державі (Майдан, війна на Донбасі). У контексті цього на вечорі представили відео про Майдан, хронологічну фото-інсталяцію подій революції. Особливо цікавою та зворушливою була розповідь людини, безпосередньо причетної до нинішньої боротьби українського народу на Сході – сержанта Євгена Шевченка.

    Упродовж останніх ста п’ятдесяти років нове прочитання Шевченка стало хорошою традицією. У наш час це не банальна данина минулому, не сліпе слідування канонам сприйняття української літератури, що прищеплювались ще з дитинства. Читати Шевченка – це шукати відповіді на проблеми сьогодення через співпереживання, співосмислення минулого. Як казав класик: «Де є ідолопоклонництво, там немає мистецтва», тож давайте робити Шевченка «із плоті та крові», давайте оживляти його у своїх пориваннях, творах і думках!

    Вікторія Фещук, студентка ІІ курсу спеціальності «українська мова та література та іноземна мова»,
    Фото: Валерій Попов

  • Бесіда з Нобелівським лауреатом з літератури 2010 року Маріо Варгасом Льосою

    11 листопада в Актовій залі Червоного корпусу відбулася бесіда з одним із найвідоміших письменників сучасності, найкращим оповідачем свого покоління, ідеальним представником епохи Латиноамериканського буму та Нобелівським лауреатом з літератури 2010 року Маріо Варгасом Льосою.

    Організували зустріч Посольство Іспанії в Україні та КНУ імені Тараса Шевченка.

    Фотозвіт Валерія Попова

    Категорії: 
  • «Наша зброя – фокусування на всьому українському»

    «Kozak System» – український гурт, що виник в лютому 2012 року з музикантів, які вийшли зі складу групи «Гайдамаки». Цей самобутній гурт активно підтримав Євромайдан: дав на його сцені декілька міні-концертів та закликав людей приходити на мітинг протесту. Крім того, лідер гурту –Іван Леньо приходив на Майдан, спілкувався з друзями-музикантами і виношував ідею зробити щось грандіозне, що б могло підняти дух тисяч українців. Зрештою, у ніч на 1 грудня без підготовки і репетицій було створено своєрідний гімн Євромайдану. «Kozak System», Тарас Чубай, Сергій Фоменко, Марія Бурмака, Олег Собчук, Анжеліка Рудницька, Олена Грозовська, Едуард Приступа, Юрій Журавель, «Сєня» Присяжний, Ірена Карпа, Дмитро Лазуткін, Олександр Піпа, Вадим Красноокий, Олесь Доній, Руслана Лижичко, Святослав Вакарчук, Антін Мухарський, Євген Нищук, Сергій Пантюк записали кліп на пісню «Kozak System» «Брат за брата» (слова Сашка Положинського), в якому кадри з музикантами в студії звукозапису чергуються з відео з протестів на Євромайдані і побиттям студентів у ніч на 1 грудня.

    Солісти гурту «Kozak System» – Іван та Володимир – 10 листопада на запрошення Анжеліки Рудницької, провідного спеціаліста-фольклориста та співробітника Центру фольклору та етнографії Інститут філології при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, завітали до філологів, аби провести інтерактивну бесіду зі студентами про активну громадянську позицію українців та про роль фольклору в сучасному рок-світі.

    До вашої уваги - фотозвіт зустрічі!

    Олександра Касьянова,
    фото: Валерій Попов

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to події