зустріч

  • Зустріч студентів і викладачів із бійцями добровольчих батальйонів

    Радієш простим людським речам, ховаєш дитячий малюнок за бронежилет

    Нікого сьогодні не здивуєш фразою: «Ми живемо в непрості часи». Усі часи непрості по-своєму, і кожній людині є на що поскаржитися. Переживаєш через дрібниці, а потім згадуєш, що у твоїй країні вже шостий рік триває війна. Чи можна порівняти власні дрібниці з виживанням на фронті? У кожного бійця є величезна мотивація не допустити загарбання. Надто – в добровольців. 15 квітня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч студентів і викладачів із бійцями добровольчих батальйонів. Захід відбувся з ініціативи кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології. Організатори – магістрантка Анна Горлиця та її сестра Анастасія. На розмову прийшли доброволець Нацгвардії Володимир Бойчук, медик роти Юрій Матея, старший стрілець Ляна Пленокосова, Друг Рудий.

    Вела захід Анастасія. Вона волонтер із 2014 року. Пригадує, як розмальовували гільзи на продаж, аби зібрати кошти на бронежилети. Від анексії Криму й початку АТО кожен з нас бореться, бореться по-своєму. Скласти зброю та піти «мирним шляхом» - не варіант. Маємо обороняти свої землі.

    Що спонукало воїнів до конкретних дій? Як почалася їхня історія боротьби?

    Несправедливість. Наприклад, Володимир на момент Революції Гідності перебував у Москві, і вже тоді усвідомив: він у країні-агресорі. Розповідає, що кожен другий у батальйоні – люди з вищою освітою, а то і з двома. Люди із багажем знань, чіткою позицією. Звісно ж, діти як майбутнє, ось це відстоюють бійці. Наші діти не повинні стати сировинною базою для загарбників!

    Боєць Юрій – лікар за освітою, але раніше був у бізнесі. Ще зі школи прийшов до патріотичних і націоналістичних ідей. У рік отримання де юре незалежності Юрій саме вчився. Почав цікавитися історію, адже на поверхню виринули приховані факти про Україну, історія визвольних змагань. Це й УПА, і крутянці… Отут з’явилася мотивація до справедливості. Націоналісти знали й так, що Росія – це ворог. Але 2014 року протистояння стало очевидним. Матея брав участь у Помаранчевій революції, працював у медслужбі Майдану, нині ж служить у медроті Нацгвардії.

    Непроста історія Ляни. Їй довелося доводити, що жінка має таке саме право, такі самі здібності відстоювати незалежність на фронті. Ляна вчилася в НПУ імені М.Драгоманова, але потім не склалося з переведенням на заочну форму навчання. Влаштувалася на роботу – почалася Революція. Кілька місяців розривалася між домом на Лісовій, роботою на Шулявці і Майданом. 18 лютого 2014 вона на власні очі бачила, як горів будинок Профспілки. Хаос, крики, люди без кінцівок…згасло світло, бронетехніка, водомети. І хоч вона не кидала жодного коктейлю Молотова, але була справжнім бійцем уже тоді. Потім шукала себе у волонтерстві. Аж допоки стала діловодом у батальйоні. Ляна ще в мирний час відвідала Францію. Побачивши тамтешнє життя, дівчина захотіла, щоб і український світ став інакшим.

    Друг Рудий зізнається, що в нього особисто й не було багато часу на роздуми – йти чи ні? Супротивник намагався і намагається зламати нас без бойових дій, от що небезпечно. Війна для Рудого – в першу чергу, робота.

    І робота триває. Зараз на Сході вже не так гостро. У січні-лютому 2015 у прифронтовий шпиталь Бахмуту щоденно доставляли по 50-80 поранених, зараз втрати зменшилися. Ведеться позиційна, окопна війна. Але обстріли тривають, чи не щодня є поранені, люди гинуть постійно. Поки спілкувалися з АТОвцями вранці після кульового поранення в голову та 3 днів коми помер Микола Волков (позивний «Смурфік»). Хлопцю було лише 20 років. Про це сповістила Ляна, і бесіду переривали на хвилину мовчання.

    Ще один боєць розповів, як захопили штаб військово-морських сил у Севастополі, коли до Криму у 2014 прийшли «неввічливі зелені чоловічки». На Майдані людей відстрілювали з вікон, і про це говорили в новинах. У Криму так само знищували патріотів, однак про це всі мовчали. Могли просто вказати на когось: «Він зі Львова!» – і людина приречена. Яка мотивація цього воїна? Він звернувся до студентів, щоб вони вчилися якнайкраще. Щоб було кому доручити Україну згодом, бо військові бачать в освіченій молоді спільне майбутнє, за те ж і воюють. Бійці вдячно дивляться в очі студентам і викладачам. Знання –зброя, що нею молодь зможе подолати ворога, якого зараз доводиться відбивати на фронті. Завдання тилу – зробити все, щоб складне сьогодення не було марним!

    Болюче питання – що найтяжче на війні для бійця?

    Відповіді запрошених різні, але складаються в цілісну картину втрат. Зауважили, що з нашого боку гинуть кращі – високоморальні та високопатріотичні. Добровольцями йде справді «цвіт нації». Люди вмотивовані й розуміють, чому вони там. Важко повідомляти сім’ям, що їхньої близької людини вже немає. Ляна розповіла, як тиждень тому вперше була на похороні бійця – посестри Яни Червоної (позивний «Відьма»). У неї лишилося двоє дітей. Під час проводів заспівали гімн України. О, як щемливо звучали слова «Душу й тіло ми положим…»

    Страшно на війну потрапити поганим фахівцем, загинути в перші дні через відсутність досвіду. Важко бачити хлопців, на очах яких загинули побратими. Можливо, найгірше на війні – те, як змінюється людина. Ми приходимо у цей світ невинними, не можемо убивати. Нас учать цінувати життя та свободу іншої людини. Але тут відбувається злам: ти розумієш, що перед тобою ворог. Або він тебе, або ти його. І людина черствіє, звикає, лишається такою вже в мирному житті. Недарма кажуть, що війна не закінчується, доки живий останній її боєць. А ми, українці, постійно з кимось воювали… Звісно ж, тяжко бачити зраду тих, із ким були пліч-о-пліч не один рік. Бачити боягузтво. Однак бійці радять: якщо друзі не підтримують ваших переконань, убезпечте себе. Позбавтеся такого спілкування.

    На війні, як ніде, видно людину. Як уже згадувано, там немає випадкових. Ти розумієш, що навколо – твої однодумці, і на кожного можна покластися. Нервова напруга, звісно, за межею. Тож радієш будь-яким дрібничкам. Можеш годину реготати з несмішного анекдоту, аби просто розрядитися. Рятують і посилюють мотивацію листи та дитячі малюнки. Для бійців це реабілітація. Такі посилки привозять волонтери. Воїни кріплять їх у бліндажах чи на стінках фургонів і роздивляються у вільний час. Саморобка дітей – ще одне розуміння, чому солдати тут, за що стоять без води та їжі в окопах і калюжах.

    Такі зустрічі справді потрібні. Воїнам – аби підтримати бойовий дух і достукатися до молоді. Студентам і викладачам – аби знати напевне, що відбувається в країні. Працювати на своєму місці та тішитися кожному дню. І разом усім здобути перемогу. Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Київські школярі у нашому музеї Олеся Гончара

    16 квітня до Музею-кімнати Олеся Гончара завітали особливі гості – восьмикласники cпеціалізованої школи № 76 імені Олеся Гончара.

    Наші юні відвідувачі зразково себе поводили й уважно слухали екскурсовода. Класний керівник Олена Степанівна організувала відвідини музею, аби учні не лише закріпили те, що вже знають, але й дізналися щось нове. Принагідно школярі ознайомилися з корпусом Інституту філології, оглянули один з кабінетів синхронного перекладу, побували в їдальні.

    Наразі це вже втретє нас навідали учні школи, яка носить ім’я відомого письменника. Зокрема, і 12 квітня - в День відчинених дверей - до нас заглянули учні 10 х класів. Дякуємо за цікавість до нашого музею й чекаємо наступні класи – випускників (і цілком можливо – наших абітурієнтів).

    Мар’яна Кошарська, завідувач музею Олеся Гончара

    Фото: Валерій Попов

  • Український комікс: зустріч із Андрієм Данковичем

    15 квітня в 63 аудиторії Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка з ініціативи кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості відбулася зустріч із автором коміксів і графічних романів «Війна богів», «Світ 912», «Саркофаг», «Мор» Андрієм Данковичем. Митець розповів про власний досвід створення мальованих історій, комерційний бік цієї справи в Україні й американський «Комік-кон», учасником якого був уже двічі.

    Бесіда почалася з невеликого екскурсу в історію коміксів. За словами пана Андрія, перші короткі односторінкові історії та шаржі на суспільну й політичну тематику з’явилися в газетах Швейцарії й Франції ще в XIX столітті. У США вони розвилися пізніше – десь на початку ХХ століття. Поступово тематика коміксів розширилася, вибудувалася розгалужена система піджанрів, народилися нові персонажі. Так, наприклад, у 30-х роках виникли всім відомі супергерої типу Супермена чи Бетмена.

    Далі Андрій Данкович розповів про різницю між власне коміксом і графічним романом.

    Комікс – це періодичне видання в м’якій палітурці. Зазвичай його обсяг невеликий – до 20 сторінок. Над коміксом одночасно працює багато людей: це таке-собі конвеєрне виробництво, коли хтось відповідає за сценарій, хтось за розробку персонажів, хтось за шрифт, хтось за верстку. Створення коміксу відбувається доволі швидко. Натомість графічний роман – об’ємний твір, обсяг якого складає 40 і більше сторінок. Палітурка часто тверда, малюнку й сюжетові тут приділяється більше уваги, до того ж, працює над романом маленький колектив авторів, а іноді (як, наприклад, у випадку пана Андрія) хтось один. Через це твір народжується на світ довше – рік, а то й більше, але в ньому помітніший авторський стиль, краще прописано історію й промальовано деталі. Європейський графічний роман – це більше колекційне, подарункове видання, ніж просто комікс «на кожен день».

    Поділився Андрій Данкович і своїми вподобаннями серед зарубіжних авторів мальованих історій: показав французький комікс про любов під час Революції Гідності «Maїdan Lovє», згадав про «Метабаронів» аргентинського художника Хуана Хіменеса. А потім розповів про відвідини «Комік-кону» в США. Ідея поїхати туди виникла спонтанно: восени 2016 року, без особливих сподівань, вони з приятелем подали заявку на участь, а вже за кілька місяців їх запросили на фестиваль. Зазвичай чекати на запрошення доводиться довго, але організатори «Комік-кону» зацікавились українським автором, і влітку 2017 Андрій Данкович зі своїми «Війною богів», «Саркофагом», «Світом 912» і кількома виданнями інших вітчизняних художників полетів у США. За словами митця, це перший випадок, коли українські комікси були офіційно представлені на фестивалі. Удруге художник відвідав «Комік-кон» у 2018 році, уже зі своїм графічним романом жахів під назвою «Мор», події якого відбуваються в Угорщині. На думку пана Андрія, обидві подорожі на «Комік-кон» заслуговують опису в мемуарах, окремими сторінками яких мають бути історія про втрачені комікси, які, на щастя, вчасно повернули, і епізод із валізою, яка дивним чином опинилася в Амстердамі.

    Загалом, Андрій Данкович наголосив, що попри значний розвиток індустрії коміксів на Заході, український ринок «дев’ятого виду мистецтва», як його називають французи, тільки зароджується, тому жити з мальованих історій у нас важко. Їхнє створення – довга й кропітка робота, над «Війною богів» художник працював із 2007 до 2010 року, а над «Мором», який вийшов у 2018 – більше року. На питання про те, що об’єднує комікси, які він малює, пан Андрій відповів, що, по-перше, це робота у двох напрямках – космічна тематика і жахи, а по-друге – техніка виконання. Усі свої комікси (окрім «Мора», створеного на графічному планшеті) художник, чи не єдиний в Україні, малює кольоровими олівцями. Та й у Європі небагато авторів звертається до цієї техніки. На питання аудиторії, чому саме кольорові олівці, гість відповів: «Бо так звик, до того ж, відпочиваєш від комп’ютерного шуму».

    Зустріч завершилася оплесками й захопленими відгуками студентів і викладачів Інституту про комікси Андрія Данковича. Його творчість – справді оригінальна й цікава, а досвід, отриманий на міжнародній культурній арені – важливий для розвитку українського мистецтва.
    Дмитро Зозуля, «літературна творчість та українська мова і література», IV курс

    Фото Юлії Кузьменко

    Категорії: 
  • Літературна бесіда в колі студентів і науковців ІФ

    12 квітня в Інституті філології відбулася заключна частина заходів під назвою "Дні Швеції в Україні". Цей день був присвячений шведській літературі. Викладачка кафедри зарубіжної літератури Наталя Любарець та магістрантка Анастасія Єрмашова познайомили гостей з творчістю нобелівських лауреатів зі Швеції. Після цього викладачка кафедри германської філології та перекладу Оксана Дутка прочитала лекцію про шведську дитячу літературу. Завершився захід презентацією перекладацького проекту студентки Інституту філології Ірини Іванової, покликаного познайомити шведських читачів із сучасною українською поезією. Ірину підтримували студенти спеціальності "літературна творчість", адже проект народився як продовження ініціативи "Твоя поетична листівка" Світлани Вертоли.

    Фото Валерія Попова та Юлії Кузьменко

  • Зустріч із письменницею Ольгою Деркачовою

    8 квітня до Інституту філології на запрошення кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості завітала знана письменниця із Івано-Франківська Ольга Деркачова. Зустріч зі студентами спеціальності «літературна творчість» та викладачами відбулася в ретроаудиторії в теплій і затишній атмосфері. Розмова із письменницею розпочалася з обговорення нових книжок, які стали для Ольги Деркачової несподіваним експериментом. Спершу йшлося про «Переписник пані Мулярової» (2019) – твір, що постав на перетині кулінарної есеїстки, краєзнавчих записок, детективу та любовних історій. У цій найновішій книжці Ольги Деркачової магія слова вперше зіштовхнулася з магічними стравами традиційної західноукраїнської кухні. З’ясувалося, що поштовхом до написання «Переписника пані Мулярової» стали розмови зі Іриною Фіщук, відомою блогеркою і власницею ресторації «У пані Мулярової». Своєрідним відкриттям для студентів і викладачів, присутніх на зустрічі, став роман «Дім Терези» (2018), дотичний до соціальної прози – ґатунку, до якого рідко хто із сучасних українських письменників наважується звертатися. Письменниця розказала про первісний задум цього роману, який поступово трансформувався в зовсім інший твір, набув формату «дому для бездомних», фактично об’єднавши історії відкинутих на маргінес життя. Говорили також про ще одну, представлена на зустрічі книжку «За лондонським часом». Ішлося про збірку малої прози, видану завдяки підтримці обласної адміністрації. Письменниця зізналася, що коротка прозова форма – улюблений літературний ґатунок у її творчості. Саме з оповідань та новел Ольга Деркачова розпочинала свій творчий шлях і залюбки звертається до таких форм і зараз.

    Цікаво також було почути про нещодавнє творче турне Європою, що його пані Ольга здійснила в лютому цього року на запрошення своїх закордонних колег. Письменниця відвідала з літературно-мистецькими презентаціями Відень, Париж і Прагу, де розповідала представникам української діаспори про власний творчий доробок, а також про здобутки сучасного українського письменства.

    Насамкінець присутні побажали письменниці подальших творчих досягнень, нових цікавих творів і натхненних подорожей. І, звісно ж, висловили сподівання на нові зустрічі.

    Світлана Вертола. Фотографії Валерія Попова.

  • Зустріч із представниками ФОФУ

    У вівторок, 9 квітня, у стінах Інституту філології відбулася зустріч студентів із делегацією Федерації «Обміни Франція – Україна» (ФОФУ). До її складу увійшли: викладач французької мови як іноземної Монік Дюфе, акторка та викладач театрального мистецтва Матільда Дюфе, а також кореспондент ФОФУ Калерія Алейнікова. Вони поділилися досвідом організації франкомовних театральних гуртків в українських закладах вищої освіти, а також коротко розповіли про специфіку діяльності ФОФУ та про можливості стажування у Франції.

  • Чисте довкілля - чисте сумління

    У вівторок, 9 квітня, в стінах Інституту філології продовжилася серія заходів під назвою "Дні Швеції в Україні". Протягом другого дня в центрі уваги перебували питання дбайливого ставлення до довкілля. Це одна з тих галузей, у яких Швеція може бути зразком для України. Гість зі Швеції Пер-Улуф Галльберґ, візит якого до України відбувається за сприяння Шведського інституту, прочитав цікаву лекцію про переробку вторинної сировини у Швеції. Після цього ще одна гостя зі Швеції Кейт Пласконіс провела воркшоп з екології. Завершився захід лекцією професора Київського університету імені Бориса Грінченка, яка була присвячена скандинавській міфології.

    Олександр Стасюк
    Фото - Валерій Попов, Юлія Кузьменко

  • Лекція тюрколога Олександра Галенка

    4 квітня в Турецькому центрі інформації та досліджень ІФ провів лекцію історик, тюрколог, керівник центру дослідження цивілізацій Причорномор’я Інституту історії України НАН України. Передусім вчений згадав одного з тих, кому найбільше завдячує власним науковим шляхом – академіка-сходознавця Омеляна Пріцака, який заснував Інститут сходознавства імені А.Ю.Кримського НАНУ. Нині наукова спільнота відзначає 100-річчя від дня народження Омеляна Йосиповича.

    Основна ж мета Олександра Галенка в Інституті філології полягала в іншому. Дослідник прочитав лекцію на тему «Українські підданці і підданки турецького султана». Проблема ця давня й неоднозначна для тлумачення. Після окупації Криму його історія стала ще більш актуальною. Для сучасних істориків є запит: показати, що Крим завжди був українським, а українці мирно жили з тюркськими народами. Маємо знати, що до середини 18 ст. (завоювання Криму Російською імперією) там насправді жили тюркські народи, послуговувалися тюркськими мовами. Коли 1954 року Україні було «подаровано» Крим до 300-річчя Переяславської ради, ЦК КПРС говорив про те, що українці воювали з кримськими татарами, хоча це не є правдою. Тема полонених дуже гостра. Вона використовувалася для роз’єднання народів. За допомогою національної ворожнечі можна контролювати, керувати соціальною інженерією, як зазначає Олександр Галенко.

    У фольклорній збірці «Історичні пісні українського народу» В.Бойка третина творів спрямована проти іноземного поневолення. У частині з них є звернення до багатої кримської землі, у якій, проте, нема щастя поневоленим. Висловлюється ставлення українців до Османської імперії. Водночас бранці визначали й те, що османці живуть добре та тримають пиху. Ліричний герой однієї пісні мріє, щоб турецький султан узяв його до себе на службу. Тут уже бачимо неоднозначність досліджуваного питання.

    Важливими центрами работоргівлі були Кафа, Стамбул, Білгород. Цей промисел намагалися приховувати. Однак Османська держава збирала податок із кожного невільника. Були задіяні великі кошти, і це – один із секретів успіху імперії. Вигідно збувати бранців було й татарам. Отримували 10 золотих монет, на які тоді могли придбати кілька будинків. Татари вже не були вільними торговцями, як за генуезьких часів, однак мали стимул до набігів на Україну, а османці зі своєї сторони отримували дешевих невільників. Щоб не платити податки, розгортали ще й контрабанду. Тож українці постраждали через державну політику Османської імперії.

    Безперечними свідченнями, що українці входили в османське суспільство, є податкові переписи (Олександр Галенко демонстрував відскановані сторінки із перепису м. Кафа 1542 р.) та архітектура сучасної Туреччини (особливі види мечетей). Щодо переписів, то в них часто хитрували, аби не відкривати реальні масштаби работоргівлі. 100 невільників на 10 000 осіб у списку – хіба це работоргівля? Однак окрім прямої назви «невільник», існував оксюморон «звільнений раб». Таких було кілька категорій. Ма’зун – міг мати власність, але лишався невільником; тедбір – той, хто за контрактом, засвідченим суддею, звільнювався по смерті хазяїна; мукатіб – звільнений за контрактом на послуги чи викуп; уммю-ль-велед – жінка, яка народила господарю дитину, і той визнав її своєю. Але всі вони спочатку були рабами.

    Лектор довів, що наука нескінченна, і студентам-тюркологам Інституту філології є що досліджувати навіть у таких давніх темах.

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Шведська делегація в Інституті філології

    4 квітня до Київського національного університету імені Тараса Шевченка завітала делегація Шведського інституту на чолі з його директором Мікаелою Фредріксен Толлін та ректором Уппсальського університету Євою Окессон. Гості зустрілася з проректором з науково-педагогічної роботи Володимиром Анатолійовичем Бугровим. Після цього делегація відвідала Інститут філології. Заступник директора Інституту філології з міжнародних зв'язків Катерина Білик та завідувач кафедри германської філології та перекладу Марія Іваницька розповіли про вивчення шведської мови в Інституті філології, а Петер Модд поділився досвідом роботи лектором шведської мови.

    Магістрантка Інституту філології Анастасія Єрмашова розповіла про своє навчання у Швеції за підтримки Шведського інституту. Закінчився захід спільним обідом, під час якого члени делегації зі Швеції мали змогу поспілкуватися зі студентами Інституту філології, які вивчають шведську мову.

    Текст: Олександр Стасюк
    Фото: Валерій Попов

  • ХВИЛЬОВИЙ ШТРИХАМИ МУРАТОВА

    У рамках “Кінолекторію” студентсько-викладацька спільнота мала нагоду тісного кіномистецького пізнання. Зустріч з режисером Олександром Муратовим як спосіб повернення до мисленнєвого, інтелектуально насиченого продукту, як можливість упевнитися у справжності та відвертості непересічних творчих особистостей.

    Олександр Муратов - не просто режисер із довгими різножанровими списками - це сама по собі мандруюча історія стигм чи не всього 20 століття. Син поета Ігоря Муратова, тобто фактично
    змалку приречений на постійне переслідування, приречений замолоду пройти всі дев”ять Дантових кіл пекла.

    Того самого Ігоря Муратова з родини депортованих кримських татар, з кола чистої поезії
    Тичини та Свідзінського, почасти наставник молодого Стуса та Мовчана.

    Кінорежисерський шлях Олександра Ігоровича - гостросюжетний екшн з витягами з криївок УПА, винищенням кримського народу, військовими лихоліттями, жива легенда, за спиною
    якого той самий демонічний харківський будинок “Слово”. Здається, наче вся літературна плеяда жила побіля режисера пліч-о-пліч.

    ВДІК, Одеська кіностудія, а потім знаковий тандем із Кірою Муратовою. Творчий напрям Олександра Муратова дуалістичний - бо це і художні, й документальні фільми. І каскад направду вражає гостротою, можливістю тонкого виведення на екрани шедеврів українських геніїв. І це не лише про створене ними, а конкретно про них, призабутих, у зафільмованій задокументованій формі.

    Як автор сценаріїв Олександр Муратов закцентував увагу на облишених у певний час темах: «Бойчук і бойчукізм», «Звичайний геній» (про композитора Сергія Прокоф'єва), «Геній
    скульптури ХХ сторіччя» (про скульптора Олександра Архипенка), “В пазурах часу. Життя і творчість поета М. Бажана”, «Уроки патріотизму» (про останнього головного командира УПА Василя Кука), «Совість. Феномен Івана Дзюби».

    Можна здогадатися, що літературно саме Хвильовий є найбільш близьким режисеру Муратову.

    Що важливо, режисер настільки влучно перекодовує сенси письменника, що його
    попереджувальний голос із “Санаторійної зони”, “Вальдшнепів” накладається і зринає у сучасному вимірі. Мозаїчний парад моральних покручів, звироднілих потвор, дітки подвійних штандартів з абортованою духовністю. Усі тексти Хвильового - акурат - як медична картка українського пацієнта.
    Окремо для перегляду було представлено фільм “Геть сором!” 1994 року як екранізація “Сентиментальної історії” Хвильового. Неможливість вистояти в атмосфері задушливого мороку системи, безнадійний пошук блакитної мрії, ламання ідеалів і трощення сакрального фундаменту особистості, вульгарне оточення, яке знищує внутрішню красу відкритих і безборонних. Режисер гостро критично оприявнює бюрократизм, розпусту, подвійну мораль,
    шизофренічність свідомості, безсенсовість через глибокий психологізм, прийоми візій та сну, риторичні діалоги та екскурси в історичне минуле. Істероїдність героїв, надрив, меланхолія персонажів Хвильового, приречених до загибелі - підкреслені тонко, наче густими мазками, нервовими штрихами. Все це назагал репрезентує кінокартину екзистенційно неоднозначною, мистецьки довершеною, такою, яка провокує на паралелі сучасної буденності.

    Андріана Біла, фото - Валерій Попов

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to зустріч