зустріч

  • Career day від СПІФ: резюме, співбесіда, стажування

    Поки 20 березня в холі Інституту філології тривав ярмарок вакансій Studpoint, трьома поверхами вище Освітній відділ СПІФ надихав студентів бути активними, любити людей і вірити, що кожен день сповнений можливостями. Саме такими словами завершили зустріч, де молодь учили правильно влаштовуватися на роботу.

    Воркшоп із написання резюме провів Назар Кравець. Резюме – це ваша візитівка. На прочитання його роботодавці витрачають у середньому 1-2 хв, тож не розписуйте всього надто детально. Не пишіть заголовок «Резюме», це й так очевидно! Обов’язково вкажіть контакти: е-мейл, телефон, соцмережі (за останніми видно особистість та її захоплення, досвід у проектах). Чітко пишіть, на яку ви претендуєте вакансію, яка ваша мета в компанії, на який заробіток розраховуєте. Так, студенти ще не мають повної освіти, однак не зайве вказати свій навчальний заклад і курс, а також мови, якими володієте, додаткові курси та тренінги, які проходили. Щодо досвіду роботи ніколи не брешіть. Використовуйте тут слова дії та цифри. Ефективніше виглядає фраза «Зменшив кількість помилок у відділі на 15%», аніж просто «Перевіряв на помилки».

    Анастасія Сахарова розповіла, як поводитися на співбесіді. Маємо розуміти, на яку вакансію подаємося, що від нас вимагатимуть. Настя радить поглянути все про компанію – від сторінки в Інстаграмі до відео в Ютубі. Оцініть і проаналізуйте себе, уявіть уже на посаді. Зможете? Для чого це вам потрібно? Отримати певний досвід, по практикувати мову чи просто підзаробити? Поміркуйте, чи узгоджується нова робота з вашими майбутніми цілями. Кілька важливих моментів: виспіться; прийдіть завчасно хвилин на 10-15; візьміть ручку та блокнот. Залиште негативні емоції, не скаржтеся, не критикуйте попереднє місце роботи та колишніх колег. Якщо є питання, ставте, але й подумайте заздалегідь над питаннями, які ставитимуть вам. Найголовніше – будьте впевненими! Не варто губитися, краще відповісти без довгих пауз навіть на питання, до яких ви не готові. Це дасть зрозуміти, що ви вмієте виходити з ситуації переможцем.

    Ольга Крутій детальніше зупинилася на стажуваннях для студентів. Дівчина – член громадської організації ФРІ – Фундації регіональних ініціатив. У межах ГО була координатором «Журналістської кузні», але загалом має велику практику стажування. Така річ – можливість завести зв’язки, отримати досвід (і вписати його в резюме). Це реальні навички, а не сухі лекції в аудиторіях. Потенційно вас можуть і залишити на місці стажування. Такий вид роботи оплачується або ні (залежно від сфери, де ви стажуєтеся). Але гнатися краще не за грішми, а за знаннями. Оля порадила вправу для тих, хто не остаточно ще визначився з майбутньою діяльністю. Поділіть чистий аркуш на 3 частини та випишіть, що ви найбільше любите робити, що вам найбільше вдається та за що ви коли-небудь отримували гроші. Десь на перетині трьох списків – ваша справа! Успіху в пошуках роботи вашої мрії.

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • За кожним експертним висновком – людська доля

    19 березня відбулася зустріч лінгвоклубу «ЗМовники», на який запросили експертів СБУ. Співробітники служби принагідно запросили лінгвістів Інституту філології до Національної академії СБУ, там пропонується 49 спеціалізацій, серед них – семантика текстуальної експертизи, дослідження писемного тексту тощо.

    Ядром дискусії став виступ судексперта з усної і писемної мов професора Тетяни Бутко. Вона розповіла про масиви текстів, які майже всі аналізуються вручну (лише певні лексичні особливості – за допомогою комп’ютерного частотного аналізу). За лінгвістичною експертизою можна дізнатися лице людини: її вік, стать, освіту, психологічні особливості та психічні відхилення. Точність портрету – до 80-100%. Це залежить від обсягу матеріалу та рівня знань експерта. Авторознавство як напрям зародилося в нас, у Харкові, існувало лише 5 експертів на весь колишній СРСР. Нині є три різновиди лінгвістичної експертизи. Кожний вид потребує аналітичного мислення, до якого здатен не кожен. За допомогою експертиз можна встановити діалектні особливості мовця,чи містить текст погрозу про вбивство, маніпуляції свідомістю, сепаратизм, вимогу хабаря тощо. Фахівці працюють не тільки з текстом, а з аудіо та стенограмами. Пані Тетяна навела приклади текстів про загрозу теракту. На жаль, такі дзвінки часті, а визначити, звідки телефонують, неможливо. Хибні виклики призводять до дестабілізації та розхолодження правоохоронних органів. А злочинець тим часом може спостерігати, як реагують служби, та міркувати про справжній теракт.

    Також почули про експертизу усного мовлення, чим в СБУ займається окремий відділ фоноскопії. Там мають дві мети: ідентифікувати особу (співвіднести за фонетичними ознаками голос із людиною) або ж дослідити запис на предмет монтажу. Займаються також почеркознавством. Інколи висновок експерта кладеться в основу вироку. Експерти несуть персональну та кримінальну відповідальність за помилковий висновок. Водночас лінгвістичним експертам заборонено вирішувати питання права. Про це йдеться в Законі про судову експертизу, на якому базується діяльність усіх експертів.

    Свої питання працівникам Служби безпеки України поставили студенти, викладачі кафедри української мови та прикладної лінгвістики, філологи-випускники. Мали змогу відчути рівень відповідальності службовців. Однак тут може застосувати свої вміння фаховий мовознавець. Це доводить своїм прикладом наша випускниця Лариса Костецька. Законність і неупередженість – база для кожного спеціаліста.

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Літклуб від СПІФ

    Освітній відділ Студентського парламенту Інституту філології кожні два тижні проводитиме літературний клуб, де в камерній атмосфері кожен охочий зможе поділитися власними думками та ідеями, напрацюваннями та навіть, імовірно, творчістю! Тож всі охочі до мистецького слова та аналізу художньої літератури - стежте за анонсами! Ось як відбулася зустріч 20 березня у 81 аудиторії. Модерувала Марія Зуб'юк.

    Категорії: 
  • В Інституті філології відзначили 100-річчя Березневого руху корейського народу

    19 березня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відзначили 100-річчя Березневого руху Кореї 1919 року проти японських колонізаторів (інші назви – Рух 1-го березня, Рух Саміль). З нагоди річниці масового повстання відбувся захід, який організувала кафедра мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії. Вступне слово на події виголосив завідувач кафедри професор Іван Бондаренко, який зауважив, що Україна та Корея мають схожі долі. Березневий рух розпочали корейські студенти, вимагаючи незалежності своєї країни. Це спричинило масові демонстрації, які переросли в антияпонське повстання, яке протягом двох місяців охопило усю країну. Схоже ми спостерігали 5 років тому в Україні, коли київські студенти стояли на Майдані. Наступним виступив директор Корейського освітнього центру в Україні пан Ю Санбом. У вітальному слові пан Ю розтлумачив історичний зміст Березневого руху та заохотив студентів вивчати корейську мову та культуру.

    У межах заходу також відбулася презентація підручника викладача кафедри Юлії Ковальчук "Корея в описах західних авторів (ІХ-початок ХХ століття)". "Бути кореїстом – це не лише знати мову, а й володіти культурним контекстом" – зауважила автор підручника. Ідея написати таку працю виникла у пані Юлії ще у 2004 році, за часів її студентства. Ще тоді вона помітила, що образ Кореї для українців є розмитим. А що ж у світі знають про цю східну країну? Досліджуючи це питання, Юлія Ковальчук вирушила у літературну подорож, яка й лягла в основу презентованого видання. У посібнику-хрестоматії в імагологічному аспекті розкривається еволюція етнообразу Кореї в західній літературі. У книзі крізь призму політичної ідеології, наукової парадигми, філософської думки, літературних напрямків відповідних епох презентовано формування текстуальних традицій репрезентації Кореї. Тобто показано як мандрівник і на основі чого творить образ про країну. Книга побудована так, аби читач зміг зруйнувати стереотипи і пізнати справжню Корею. На презентації авторка підручника зауважила, що до 18 століття Європі нічого не було відомо про Корею, бо не було передумов для цього. Європоцентризм став основою образу Кореї з сер. 18 століття. Захід критикував Схід, зокрема і Корею. Ця книжка демонструє, що образи про нації формуються зовнішньо. Апелюючи до України, пані Юлія наголосила, що Україна, як і Корея, тривалий час мали деформований світовий образ. Такий формат книжок, за словами Івана Бондаренка, дає змогу пізнати «справжність» країн, їхню сутність.

    Під час події студенти продекламували політичні твори корейських письменників, один із яких був присутній на зустрічі – Кім Суквон. У презентованій поезії провідною ідеєю було націотворення та боротьба за ідентичність та свободу своєї країни.

  • Коли я чую слово «культура»: про колоніалізм і літературу в Інституті філології

    18 березня за сприяння кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості відбулася зустріч із Вано Крюґером – літературознавцем і поетом, який імідж постмодерного автора. В Інституті філології він презентував свою свіжу збірку, підготовлену видавництвом «Лаурус», яка отримала номінацію книги року BBC. До збірки увійшло 7 есе про культуру та її діячів, зокрема відомих у широких колах Зигмунда Фрейда та Леопольда фон Захер-Мазоха. Захід модерувала викладач зазначеної кафедри Тетяна Белімова

    Автор зосередив свою увагу на питанні колоніальної культури з імперської та націотворчої сторін, які перебувають у конфронтації. Зокрема проблему українських письменників, які не писали рідною мовою, таких як Микола Гоголь та Бруно Шульц. Згадали Тараса Шевченка як нонконформіста, який протистояв суспільній свідомості російської еліти. І, зрештою, не оминули Григорія Сковороду, який не належить до жодного контексту, філософа, який залишився вільним від ідеології через вигадливу складність своїх текстів.

    Вано Крюґер розглянув відмінності між Російською та Австро-Угорською імперіями. Він зауважив, що для останньої Галичина була лише периферійним регіоном і тяга до європейських культур через досвід, отриманий від «матінки Австрії», не є здоровою. За словами Вано, вона не базується на включенні українського мистецтва у західний контекст, а лише на копіюванні популярних прийомів.

    Культуролог висловив думку, що кожна імперія є пактом, своєрідним симбіозом між колонізатором і колонією, тому треба пам’ятати не лише втрати , а й здобутки, отримані від цього союзу.

    Завершилась презентація на просвітницькій ноті – після запитань гість розповів про своїх улюблених поетів – Олега Лишегу, Петра Мідянка, Василя Голобородька і прочитав вірші з нової збірки, яка вже готується до друку. Катерина Барановська, фото Валерія Попова

    Категорії: 
  • Святкування Шевченківських днів на економічному факультеті

    14 березня на економічному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч студентів із праправнучкою поета по сестрі Катерині, президентом Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т. Шевченка Людмилою Красицькою, Лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, професором нашого Інституту Юрієм Ковалівим та директором Всеукраїнського науково-навчального центру шевченкознавства, віце-президентом Асоціації українських письменників Людмилою Дядченко. Модерував зустріч викладач кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Михайло Конончук.

    Під час заходу гості розповіли студентам цікаві маловідомі для загалу біографічні факти із життя поета, акцентували на важливості Шевченка в сучасному державному вимірі, а також на значенні молодої інтелігенції в прочитанні творів митця та його актуальності.

    Тим часом студенти економічного факультету підготували невеличку концертну програму: декламували улюблені вірші Тараса Шевченка, а також виконали пісні на слова поета під гітару.

    Людмила Дядченко

    Фото Валерія Попова

  • «Шевченко і вічна Україна»: дискусія Оксани Забужко та Євгена Бистрицького

    7 березня студенти й викладачі КНУ імені Тараса Шевченка мали нагоду зустрітися з двома філософами – Оксаною Забужко та Євгеном Бистрицьким. «Сьогодні ми тут заради Шевченка», - окреслила тему модератор заходу Радослава Чекмишева, випускниця філософського факультету Університету. Напередодні народин поета про його постать і значення розмовляли із двома поважними філософами. Оксана Стефанівна – також із нашої альма-матер, кандидат філософських наук, письменниця, літературознавець й публіцист. Віднині – лауреат Шевченківської премії. Євген Костянтинович – доктор філософських наук, завідувач відділом Інституту філософії НАН України ім. Г.С. Сковороди.

    Треба сказати, Забужко з Бистрицьким знайомі більше, ніж більшість серед юних слухачів живуть на світі. Дискутувати філософи люблять, постійно зчіплюються за якусь дрібничку так, що Платон відпочиває! Пригадали, як торік сперечалися щодо апокрифів Лесі Українки після вистави Львівського театру за твором «На полі крові». Напівжартома пригадують, як гудили на порожній ресторан від запалу, зате тепер чекайте на нову книжку! У дискусії народжується дещо вартісне.

    То що нам Шевченко і що ми йому? Він автор життєвого світу – творець країни в духові, а не в політичній, матеріальній реальності. Оксана Стефанівна наголошує: не кожному народові так пощастило! Наводить приклад Німеччини, в якої був Гете. Письменник створив там життєвий світ – лебенсвельт. Однак чому ж тоді піймалася потужна рефлексія 1920-х на фашизм, на популізм Гітлера? Розбірки з системними помилками Німеччини першим почав письменник Томас Манн. Він уважає Гете відповідальним за «комплекс Фауста», німецьку гординю. Забужко бачить це показником, що ми не самі такі з Шевченком. А ще такі самі іспанці з Сервантесом.

    Повернімося ж до наших теренів. Звідки взялася Україна 1990-х? Чи є щось таке, що забезпечує тяглість історії? На думку Забужко, ми живемо в державі, спроектованій і придуманій дворянами Полтавської губернії, кириломефодіївцями. Йдеться про той романтичний націоналізм, незреалізований в Україні. Наступницею була «Стара Громада» - покоління батьків Лесі Українки, які написали наш гімн. Мусимо відчути тяглість, зрозуміти шлях, що формується в текстах, листуваннях таких гуртків.

    У цій дискусії Євген Костянтинович не погодився з колегою. Україна, на його думку, не була сконструйована, а виник такий собі феномен: усі раптом зрозуміли, що Шевченко для України – цілий світ! Дух народу промовляє через нього. Поет пише вільно. Вірші не складає, а ніби просто говорить: «Соловейко в темнім гаї…» - і пішло, пішло!.. Це ознака генія. Отже, ми усвідомили колись ураз персону-генія. Та й Україна, як додає Бистрицький, - абсолют як у політиці, так і в житті. Забужко, можливо, дещо доповнила думку свого товариша, згадуючи, як у петербурзькому гуртку українців після заслання наш Кобзар сприймався тим романтичним генієм, який був тоді потрібен. Наголосила на універсальній репрезентантності Шевченка. Згадуваний вище Гете говорив про себе значно нахабніше: «Коли мені було 6 років, Німеччині було так само!»

    Забужко наполягає, що було б несправедливо ув’язнювати Тараса Шевченка у 2019 році в межах самого лишень романтичного націоналізму. Він глибший! Як пише Євген Маланюк, епохи кризи української історії визначаються втратою почуття Шевченка. Приклад – перші марксистські гуртки, перелом ХІХ-ХХ ст. Тарас Шевченко замикає на собі струни епохи. На повороті історії слух усе ж вмикається, і Майдан та Революція Гідності увімкнули знов відчуття Кобзаря. Замислімося: «Присплять, лукаві, і в огні її, окраденную, збудять…» − це ж він писав про інформаційну війну сьогодення. Як він знав? Пророк та й годі! Забуття може не боятися, сам про себе нагадує на черговій історичній спіралі.

    Варто зазначити, що Тараса Григоровича формували три культури: низове українське бароко, польська (друга рідна йому мова) та російська (в петербурзькій версії). Він творить складний політичний текст, насичений біблійними та культурними алюзіями. Він і справді революційний у свої 1840-ві, адже з усією енергією першокласного політичного памфлета піднімає голоси «рабів німих» (хіба можна уявити на той час: говорить Катерина, збезчещена покритка… але Тарас дає їй слово!). Шевченко говорить від імені низів. Він передбачає, що у ХХ ст. творцями історії стануть великі соціальні групи, відкриває нації та класи. Шевченко – першопроходець в українських поглядах на зло. На відміну від романтиків, які зачаровувалися злом, Тарас його висміює, «тролить», як-от у поемі «Сон». Демонізм аж ніяк не красивий, він не викликає завороження, а ниций! Це хоче донести поет. Він і жанровий новатор. «Кавказ» - перша у світі антиколоніальна програмова поема, Едвард Саїд з’явиться лише за 120 років.

    То раптом виник Шевченко чи ні? Щоб з’явився геній, за що стоїть Оксана Стефанівна, мусить розростися культурна грибниця. Геній – явище не біологічне, а підготовлене за кілька поколінь. Тарас Григорович може забезпечити тяглість, він зв’язковий між епохами бароко і сучасністю. Шкода, що часто ми неправильно його тлумачимо. Забужко покликалася на виставку «Явлення», що діє в Національному художньому музеї України. Там за допомогою сучасних технологій реконструйовані «білі плями» українського Бароко. Після відвідання експозиції розумієш, як багато не знав. І бачиш, ймовірно, затуманення розуміння Шевченка, нав’язане тлумачення хоч би і його церковнослов’янських вкраплень у творах. Він оповідає про все своє життя у віршах. Авжеж, у ХІХ ст.. про все розповідали віршем, а не блогами, як уїдливо зазначає Забужко. То нехай пам’ятає читач, звідки вийшов Шевченко, як «списував Сковороду», учився в дяка. Для Тараса церковнослов’янська була не стилізацією, а органічною частиною мовної свідомості.

    Євген Бистрицький таки не згодився, що Шевченко – це не історичний романтизм. А ще професор проти нав’язування інтерпретацій. Це як у Біблії: дозволено пояснення лише в примітках, хто й де кому ким був. Євген Костянтинович сам хоче інтерпретувати. Як тільки ми відкриваємо Кобзар, то відкриваємо разом із тим, що кожен із нас – кобзар. Він вічний. Шевченко передає образ і дух України до людей, до поколінь. Від моралізування – до волі! Екзистенційними є поняття свободи й справедливості. Ми всі живемо в уявному світі. І в нашій реальності має велике значення, що ми щораз усвідомлюємо, як бачимо (того ж Шевченка). Немає повного звільнення людини без власної свободи, а тієї – без національної свободи. Доцільно згадати цитату Юрія Шевельова у листуванні з Оксаною Забужко: «Ні я, ні Ви не скажемо, що таке Шевченко, але говорімо!» Його тексти невичерпні. Кобзар – це культурна інституція. Він ходить від ярмарку до ярмарку і нанизує нитку культури, і зшиває розсипану націю.

    Зрештою, Україна таки вічна завдяки титану Шевченкові і… бо є люди, які люблять її, адже «нема на світі України, немає другого Дніпра». І той, хто йде сьогодні на Майдан чи на передову, захищає сенс свого власного цілого, яке пов’язане з буттям України. Це Божий абсолют, на який можна спертися.

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Тарас Шевченко завжди з українською нацією

    У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка вже стало доброю традицією у дні Шевченка зустрічатися із лауреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка різних років. Цьогоріч 11 березня студенти, професорсько-викладацький склад та співробітники Університету на чолі із ректором Леонідом Губерським вели розмову із Богданом Горинем, цьогорічним лауреатом номінації «Публіцистика. Журналістика»; Михайлом Слабошпицьким, прозаїком, критиком, літературознавцем, публіцистом, громадським діячем, випускником КНУ, який був номінованим у 2005 році; Михайлом Наєнком, літературознавцем, доктором філологічних наук, випускником, а нині професором Інституту філології, лауреатом Шевченківської премії 1996 року. На святковій березневій зустрічі також були літературознавець, доктор філологічних наук, директор Інституту філології Григорій Семенюк, режисери фільму про Тараса Шевченка Олександр Денисенко і Тарас Ткаченко.

    Кожен із високоповажних гостей поділився із присутніми своєю розповіддю про те, ким для них був і залишається Тарас Шевченко. Вони розповіли, як поетичне слово Шевченка позначилося на їхніх особистих звершеннях – творчих та наукових, а також на державотворенні Україні. Так, Леонід Васильович наголосив на актуальності Слова Кобзаря у сучасній Україні. Нині поезія Шевченка єднає Україну, утверджує її національний дух. Тарас Шевченко був із нами на Революції Гідності й зараз присутній на фронті із бійцями. Він – наш Сучасник, Велетень духу. Про велич Шевченка говорять не лише в Україні, а у всьому світі. Бо він постать світового масштабу. Його твори пронизує ідея націєтворення, він закликав берегти свою землю, аби «не приспали оті злії люди». І ця ідея нині актуальна не лише для нас, українців, а й для всього світу.

    Богдан Горинь наголосив на ідеї вільної України у Тараса. «Україну важко уявити без Шевченка. Він у нас в серці. Він завжди був із українською нацією. Так, у концтаборах, у тюрмах вмирати було легше із ним. На Майдані, на Сході Тарас був і є присутній. Він був перейнятий державотворенням. Із гіркотою писав про те, як Мазепа програв Петрові І: «Побороли б, якби одностайно стали». Ці слова актуальні й нині, адже відчуваємо, як не вистачає одностайності серед українців. Україна була у ярмі, бо не вистачало армії, міжнародного визнання і єдності, тої одностайності, про яку писав Тарас. Наразі відновлюємо ці три ключові компоненти і творимо сучасну Україну із Шевченком на вустах».

    Михайло Наєнко назвав Кобзаря «сучасником», поезія якого живе у всі часи. Так є, так буде! Тарас Шевченко заклав фундамент Духовної України, яку нам захищати й розбудовувати.

    З нагоди 205-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка в стінах КНУ відбувся перегляд фільму Олександра Денисенка «Тарас. Повернення», створеного за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Кінострічка розповідає про останні 3 місяці заслання Тараса Шевченка у Казахстані. Перед переглядом фільму виступив Олександр Денисенко та актор Борис Орлов, який грає Шевченка у стрічці. За словами режисера, цей фільм охопив найбільше локацій серед знятих українських кінострічок. «Це знято про не постамент, не про трафаретного Шевченка. Він тут не за зовнішньою схожістю взятий, а тут передано духовні внутрішні стати Тараса, його душу, яка повернена у фільмі на Україну. Ця тема нині актуальна, бо ми наразі намагаємося повернути наших моряків, ув’язнених на Сході», – закцентував Олександр Денисенко.

    Олександра Касьянова, фото Валерія Попова та Юлії Кузьменко

  • Професор Юрій Ковалів презентує 6 том своєї «Історії української літератури»

    Національний музей літератури України 11 березня гостинно прийняв Юрія Коваліва, професора кафедри історії української літератури, теорії літератури та літтворчості. Нагода чудова – презентація 6-го з 10 томів Історії української літератури кін. XIX – поч. XXI століття під назвою «На розламах міжвоєнного двадцятиліття». Науковий співробітник Музею Павлина Дунай модерувала захід. Вона зауважила: Юрій Іванович регулярно публікує історико-літературні розвідки на Фейсбуці. Це письмо високе, глибоке й водночас доступне для читача. Юрій Ковалів – поет, прозаїк, літературний критик, історик і теоретик літератури, який може бути конкуренцією цілому Інститутові. Недарма академік Микола Сулима каже про науковця, що він пише швидше, ніж ми встигаємо читати.

    Власну промову Юрій Іванович почав із відгуку на свіжу стрічку «Тарас. Поверення» до 205-річчя Тараса Шевченка. Там, на думку професора, багацько мелодраматизму, ретардацій, натуралізму, а Шевченка жменька. Сьогодні галерея Кобзаря велика, а де ж він справжній? Таку саму картину спостерігаємо в літературі.

    Юрій Ковалів зазначає, що треба бачити речі такими, як вони є. В літературознавстві не має значення, «що я думаю», головне, щоб «моя думка збігалася з думкою тексту»! Цей принцип об’єктивного історизму Ковалів перейняв від свого керівника Леоніда Новиченка, який перший переглянув сам себе. Юрій Іванович відкидає стереотипи й біографізм, звертаючись просто до тексту. Наводить приклад Михайля Семенка. О, скільки навішували йому за речення «Я палю свій Кобзар»! Та не дочитали: адже «свій» палить, тобто отой культ Шевченка, яким був перенасичений тодішній дискурс. Другий принцип для літературознавця – художній. Безумовно, адже не існує поза ним літератури, лишається хіба есеїстка, публіцистика. І тут неважливо, скільки написав митець; він міг і не мати повноцінної книжки, але лишити глибокий слід у літпроцесі.

    Професор як справжній філолог із трепетом ставиться до слова. Воно несе особливу творчу силу. Як казав Гайдеггер, слово – це оселя буття. Хлів чи світлиця – залежить уже від нас. Літератори несуть енергію слова. Це не просто засіб комунікації, а етнокод нації.

    Юрій Іванович мовив іще одну контраверсійну думку: народу нема! Народ – це невеличке коло пасіонаріїв. Скажімо, інтелектуали музею, які щось справді роблять. Таким пасіонарієм був і Тараса Шевченко.

    Дослідник доводить, що українська література потужна й нічим не поступається світовій, іноді прориваючись уперед раніше від Заходу. Урбаністика в нас живе ще з літописів! «Галілей» Євгена Плужника тісно перегукується із «Порожніми людьми» Томаса Стернза Еліота (відчуття внутрішнього спустошення). Анакреонтику простежуємо в Максима Рильського. І це аж ніяк не наслідування! Кожен письменник, як запевняє Ковалів, - егоцентрист, який любить себе. Це правильно: якби не любив, нічого б не написав. Він Деміург, творить власний світ, це його ідеографія. Тому годі говорити про запозичення в літературі. То радше хор, у якому виразно чути кожного співця.

    Важливо писати за покликом душі. Юрій Іванович знову ж таки наводить приклад – соцреалізм, який вигадав Сталін. Більшого декадансу не було в українській літературі! Але разом із тим у Львові в той час велике піднесення творчого життя. Західноукраїнські письменники творили не з примусу. Як і нині, до речі, молоді митці пишуть щось інше, нове, бо за їхньою спиною немає цензора.

    Про що шостий том Юрія Івановича? Як уже було сказано, літературознавець веде свою історію хронологічно та безпосередньо з текстів. Тут побачимо літературу еміграції та її особливості: «Українець, де б не з’явився, посадить калину, напише новелу…» Є стереотип про народництво в літературі, так от читаймо Уласа Самчука. Він показав українського селянина – мудрого, який твердо стоїть на своїй землі та розуміє, що діється навколо. Саме таких і винищили Голодомором 1932-33 рр. Тут бачимо й необарокових поетів – Євгена Маланюка, Юрія Липу, Віру Холодну, Олену Телігу… Зустрінемо інтермедіальні тексти Євгена Чернецького, пов’язані з театром. Почуємо глибокого поета, автора гімну УПА Олеся Бабія. Дізнаємося про Празьку школу, прозу втраченого покоління (українського!) та багато іншого. Варто лише взяти до рук «Історію…» Юрія Івановича й зануритися в тексти.

    Після розмови з автором могли почути його колег і послідовників. До Музею завітав голова ОУН Богдан Червак. Згадував, що коли вчився в Дрогобицькому університеті в 1989 році та читав перші томи «Історії української літератури» Юрія Коваліва, то не міг уявити, що колись познайомиться з ним й особисто. Разом ставили хрест Телізі в Києві… Юрій Іванович вважає, що ОУН мусить відродити свій потенціал в Україні, бо «іншої такої сили не маємо».

    Говорила Раїса Мовчан, професор із Інституту літератури ім.. Т.Г.Шевченка НАНУ. Свого часу вона перейняла пост літературознавця в Академії від Юрія Івановича. Раїса Валентинівна дала дуже позитивний відгук на праці Коваліва. Усі його томи – комплексна авторська історія літератури, історія текстів. Таких небагато (можемо згадати істориків літератури Грушевського, Єфремова та кількох інших). Але в усіх присутні історичний, ідеологічний, соціологічний підходи. Юрій Ковалів ставить у центр власне набуток письменника. Його історія вибіркова: він не пише про графоманів! Хоче зацікавити художнім текстом, а не подробицями з життя митців. Свою думку підкріплює великою кількістю інформації, розширює контекст і відкриває по-новому майстрів слова.

    Не оминула нагоди сказати кілька слів Олена Романенко, колега Юрія Івановича за кафедрою в Інституті філології. Олена Віталіївна підтверджує, що його дослідження показують цілісну й неперервну історію української літератури: «Весь час письменники писали один цілісний текст, який називається «українська література». Хоча ідеї та джерела творів були різні. Деякі імена з томів Коваліва відомі кожному зі шкільної програми, а деякі нові й для лекторів, які читають курси історії української літератури.

    Можливо, найголовніше надбання цих праць – зацікавленість, залюбленість в українське Слово молоді. Адже великі знання Юрій Іванович з радістю щодня передає все новим і новим поколінням філологів. Він запросив до мікрофона Анастасію Коротку та Андріану Білу, своїх студенток. Юні літературознавиці вдячні своєму вчителеві. Кажуть, що заради нього можна піти з інших пар, перевестися на іншу спеціалізацію, змінити навіть Інститут. У його працях знаходиш своїх пасіонаріїв та навчаєшся вільно мислити. Можна відкрити книгу будь-коли – вранці чи ввечері – завше знайдеш щось нове для себе.

    На завершення Юрій Іванович зачитав кілька власних поезій. Що ж, можемо лише захоплюватися, як у людині поєднується стільки талантів. Він науковець, митець, педагог… Зрештою, вільна та добра людина. Чекаємо на наступний том! Хай пишеться.

    Юлія Кузьменко

  • Марія Ткачівська завітала до Інституту філології з новим романом

    По-весняному тепла зустріч відбулася 5 березня в мистецькій залі Інституту філології. Викладачі кафедри германської філології на чолі з Марією Іваницькою та студентство мали можливість поспілкуватися з письменницею, перекладачем і викладачем Марією Ткачівською. Її романи пишуться з людського життя та здобувають винагороди на конкурсах. Пані Марія не надто зважає на відзнаки, вважає це суб’єктивним. Об’єктивне ж те, що вона проживає свої тексти від першої до останньої літери, ведучи і слухачів у світ людських емоцій. Декламуючи уривки з романів, автор не лишила байдужими молодих гостей, на очах у багатьох бриніли сльози.

    Марія Романівна була рада побачити колег-германістів, адже в Івано-Франківську вона очолює кафедру іноземних мов і перекладу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Спершу мовила кілька слів про нещодавні свої твори. Наприклад, говорить, що книга «Я і мій Дон Жуан» зацікавлює не лише жінок. Його читав член журі одного літературного конкурсу. Цей іронічний роман про те, що думає жінка, коли чоловік не знає, що йому думати. Основа роману – історія її студентки.

    Пані Марія згадала й про роман «Голос перепілки», також заснований на реальних подіях. Перепілка, як зауважила письменниця, - тиха пташечка, що співає у траві, маючи ніжний голос. Цей твір – про ніжність і людяність, про долю й недолю. Сюжет розповідає про жінку, від якої відреклися в селі рідні батьки, адже вона народила без шлюбу, а чоловік її покинув. Сама осліпла й не може заробляти, дитина – голодна. Автор зворушила слухачів, зачитуючи фрагмент, де розповідається, як в діда для відкинутого онука просять хоч півшматка хліба. Той тоді не плакатиме… І хоч мова пересипана західноукраїнськими діалектизмами, кожне слово лягає на душу.

    Нарешті, у новому романі під назвою «Тримайся за повітря» оповідається про дівчинку, яка виросла з бабусею та нікого не має більше. Бабуся захворіла й відчуває близьку смерть. Вона робить для дівчинки на пам’ять книжечку, оплітає її полотном, аби дитині лишився дороговказ у житті. Щемлива сцена суму дівчинки за найріднішою людиною. Але цей зшиток – пам’ять, яка допоможе дівчині, коли, здається, земля пішла з-під ніг, коли лишається тільки триматися за повітря. Вона вступає в університет, переживає обмануте кохання та їде шукати щастя за кордон… Далі ж Марія Ткачівська зупиняється та не радить зазирати до анотації книжки. Нехай буде інтрига. Решту почитайте самі!

    Юлія Кузьменко

Сторінки

Subscribe to зустріч