зустріч

  • Чисте довкілля - чисте сумління

    У вівторок, 9 квітня, в стінах Інституту філології продовжилася серія заходів під назвою "Дні Швеції в Україні". Протягом другого дня в центрі уваги перебували питання дбайливого ставлення до довкілля. Це одна з тих галузей, у яких Швеція може бути зразком для України. Гість зі Швеції Пер-Улуф Галльберґ, візит якого до України відбувається за сприяння Шведського інституту, прочитав цікаву лекцію про переробку вторинної сировини у Швеції. Після цього ще одна гостя зі Швеції Кейт Пласконіс провела воркшоп з екології. Завершився захід лекцією професора Київського університету імені Бориса Грінченка, яка була присвячена скандинавській міфології.

    Олександр Стасюк
    Фото - Валерій Попов, Юлія Кузьменко

  • Лекція тюрколога Олександра Галенка

    4 квітня в Турецькому центрі інформації та досліджень ІФ провів лекцію історик, тюрколог, керівник центру дослідження цивілізацій Причорномор’я Інституту історії України НАН України. Передусім вчений згадав одного з тих, кому найбільше завдячує власним науковим шляхом – академіка-сходознавця Омеляна Пріцака, який заснував Інститут сходознавства імені А.Ю.Кримського НАНУ. Нині наукова спільнота відзначає 100-річчя від дня народження Омеляна Йосиповича.

    Основна ж мета Олександра Галенка в Інституті філології полягала в іншому. Дослідник прочитав лекцію на тему «Українські підданці і підданки турецького султана». Проблема ця давня й неоднозначна для тлумачення. Після окупації Криму його історія стала ще більш актуальною. Для сучасних істориків є запит: показати, що Крим завжди був українським, а українці мирно жили з тюркськими народами. Маємо знати, що до середини 18 ст. (завоювання Криму Російською імперією) там насправді жили тюркські народи, послуговувалися тюркськими мовами. Коли 1954 року Україні було «подаровано» Крим до 300-річчя Переяславської ради, ЦК КПРС говорив про те, що українці воювали з кримськими татарами, хоча це не є правдою. Тема полонених дуже гостра. Вона використовувалася для роз’єднання народів. За допомогою національної ворожнечі можна контролювати, керувати соціальною інженерією, як зазначає Олександр Галенко.

    У фольклорній збірці «Історичні пісні українського народу» В.Бойка третина творів спрямована проти іноземного поневолення. У частині з них є звернення до багатої кримської землі, у якій, проте, нема щастя поневоленим. Висловлюється ставлення українців до Османської імперії. Водночас бранці визначали й те, що османці живуть добре та тримають пиху. Ліричний герой однієї пісні мріє, щоб турецький султан узяв його до себе на службу. Тут уже бачимо неоднозначність досліджуваного питання.

    Важливими центрами работоргівлі були Кафа, Стамбул, Білгород. Цей промисел намагалися приховувати. Однак Османська держава збирала податок із кожного невільника. Були задіяні великі кошти, і це – один із секретів успіху імперії. Вигідно збувати бранців було й татарам. Отримували 10 золотих монет, на які тоді могли придбати кілька будинків. Татари вже не були вільними торговцями, як за генуезьких часів, однак мали стимул до набігів на Україну, а османці зі своєї сторони отримували дешевих невільників. Щоб не платити податки, розгортали ще й контрабанду. Тож українці постраждали через державну політику Османської імперії.

    Безперечними свідченнями, що українці входили в османське суспільство, є податкові переписи (Олександр Галенко демонстрував відскановані сторінки із перепису м. Кафа 1542 р.) та архітектура сучасної Туреччини (особливі види мечетей). Щодо переписів, то в них часто хитрували, аби не відкривати реальні масштаби работоргівлі. 100 невільників на 10 000 осіб у списку – хіба це работоргівля? Однак окрім прямої назви «невільник», існував оксюморон «звільнений раб». Таких було кілька категорій. Ма’зун – міг мати власність, але лишався невільником; тедбір – той, хто за контрактом, засвідченим суддею, звільнювався по смерті хазяїна; мукатіб – звільнений за контрактом на послуги чи викуп; уммю-ль-велед – жінка, яка народила господарю дитину, і той визнав її своєю. Але всі вони спочатку були рабами.

    Лектор довів, що наука нескінченна, і студентам-тюркологам Інституту філології є що досліджувати навіть у таких давніх темах.

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Шведська делегація в Інституті філології

    4 квітня до Київського національного університету імені Тараса Шевченка завітала делегація Шведського інституту на чолі з його директором Мікаелою Фредріксен Толлін та ректором Уппсальського університету Євою Окессон. Гості зустрілася з проректором з науково-педагогічної роботи Володимиром Анатолійовичем Бугровим. Після цього делегація відвідала Інститут філології. Заступник директора Інституту філології з міжнародних зв'язків Катерина Білик та завідувач кафедри германської філології та перекладу Марія Іваницька розповіли про вивчення шведської мови в Інституті філології, а Петер Модд поділився досвідом роботи лектором шведської мови.

    Магістрантка Інституту філології Анастасія Єрмашова розповіла про своє навчання у Швеції за підтримки Шведського інституту. Закінчився захід спільним обідом, під час якого члени делегації зі Швеції мали змогу поспілкуватися зі студентами Інституту філології, які вивчають шведську мову.

    Текст: Олександр Стасюк
    Фото: Валерій Попов

  • ХВИЛЬОВИЙ ШТРИХАМИ МУРАТОВА

    У рамках “Кінолекторію” студентсько-викладацька спільнота мала нагоду тісного кіномистецького пізнання. Зустріч з режисером Олександром Муратовим як спосіб повернення до мисленнєвого, інтелектуально насиченого продукту, як можливість упевнитися у справжності та відвертості непересічних творчих особистостей.

    Олександр Муратов - не просто режисер із довгими різножанровими списками - це сама по собі мандруюча історія стигм чи не всього 20 століття. Син поета Ігоря Муратова, тобто фактично
    змалку приречений на постійне переслідування, приречений замолоду пройти всі дев”ять Дантових кіл пекла.

    Того самого Ігоря Муратова з родини депортованих кримських татар, з кола чистої поезії
    Тичини та Свідзінського, почасти наставник молодого Стуса та Мовчана.

    Кінорежисерський шлях Олександра Ігоровича - гостросюжетний екшн з витягами з криївок УПА, винищенням кримського народу, військовими лихоліттями, жива легенда, за спиною
    якого той самий демонічний харківський будинок “Слово”. Здається, наче вся літературна плеяда жила побіля режисера пліч-о-пліч.

    ВДІК, Одеська кіностудія, а потім знаковий тандем із Кірою Муратовою. Творчий напрям Олександра Муратова дуалістичний - бо це і художні, й документальні фільми. І каскад направду вражає гостротою, можливістю тонкого виведення на екрани шедеврів українських геніїв. І це не лише про створене ними, а конкретно про них, призабутих, у зафільмованій задокументованій формі.

    Як автор сценаріїв Олександр Муратов закцентував увагу на облишених у певний час темах: «Бойчук і бойчукізм», «Звичайний геній» (про композитора Сергія Прокоф'єва), «Геній
    скульптури ХХ сторіччя» (про скульптора Олександра Архипенка), “В пазурах часу. Життя і творчість поета М. Бажана”, «Уроки патріотизму» (про останнього головного командира УПА Василя Кука), «Совість. Феномен Івана Дзюби».

    Можна здогадатися, що літературно саме Хвильовий є найбільш близьким режисеру Муратову.

    Що важливо, режисер настільки влучно перекодовує сенси письменника, що його
    попереджувальний голос із “Санаторійної зони”, “Вальдшнепів” накладається і зринає у сучасному вимірі. Мозаїчний парад моральних покручів, звироднілих потвор, дітки подвійних штандартів з абортованою духовністю. Усі тексти Хвильового - акурат - як медична картка українського пацієнта.
    Окремо для перегляду було представлено фільм “Геть сором!” 1994 року як екранізація “Сентиментальної історії” Хвильового. Неможливість вистояти в атмосфері задушливого мороку системи, безнадійний пошук блакитної мрії, ламання ідеалів і трощення сакрального фундаменту особистості, вульгарне оточення, яке знищує внутрішню красу відкритих і безборонних. Режисер гостро критично оприявнює бюрократизм, розпусту, подвійну мораль,
    шизофренічність свідомості, безсенсовість через глибокий психологізм, прийоми візій та сну, риторичні діалоги та екскурси в історичне минуле. Істероїдність героїв, надрив, меланхолія персонажів Хвильового, приречених до загибелі - підкреслені тонко, наче густими мазками, нервовими штрихами. Все це назагал репрезентує кінокартину екзистенційно неоднозначною, мистецьки довершеною, такою, яка провокує на паралелі сучасної буденності.

    Андріана Біла, фото - Валерій Попов

    Категорії: 
  • Вишиванка – код нації, код родини

    Усі охочі 28 березня мали унікальну можливість дізнатися більше про українську вишивку. Керівник кіно-документ студії «Софія» Леся Воронюк уже давно працювала над стрічкою «Спадок нації» як режисер. Трейлер до фільму вони презентували у 2015 році разом із науковим консультантом – етнографом Олексієм Долею. Останні 10 років він очолював Центр фольклору та етнографії Інституту філології. Нині кафедра фольклористики ІФ вшановує його пам’ять.

    Теперішній директор Центру Ірина Барамба говорить, як хотілося б, аби фольклористи різними стежками продовжували його справу. Щоб несли його тепло, адже Доля – людина, яка стількох зігріла! Окрім нашого Інституту він працював у Національному музеї архітектури і побуту України. Звозив туди експонати, облаштовував інтер’єр і екстер’єр хат… «Де майстри, там і Доля», − так говорять про його підтримку народних митців. Об’їздив усю країну, збираючи дослідження. Остання його робота – «Культ предків» спільно з журналісткою Наталкою Фіцич. А останнє, що він консультував як вчений, − стрічка «Спадок нації».

    На показ фільму прийшла сестра Олексія Долі Галина Момот. Вона згадує брата як надзвичайно відданого своїй справі й життєрадісного. Із розповідей пані Галини Олексій Леонтійович постав малим хлопчиком, юним студентом. Він захопився етнографією ще в 4 класі. Його перші торування в цьому підтримувала етнограф Лідія Орел. Олексій виріс у родині, де було 4 дітей. Зараз у них у самих давно є діти, онуки. Ніхто з близьких не знав про хворобу Олексія. Останніми роками він усе рідше відвідував рідне село Плішивці. Сестра не стримує сліз: «Так, поки живі, ми не знаємо, коли і як підемо». У селі по смерті Долі відкрили його музей-кімнату.

    Далі ж слово взяла Леся Воронюк, яка безпосередньо співпрацювала з Олексієм Долею. Творча група фільму розуміє, як їм несказанно пощастило з консультантом. На щастя, вони не натрапили на псевдовченого. Їм потрібна була така людина, яка знає про вишиті сорочки все, буквально все. Олексій Леонтійович об’їздив центри українського вишивання сам, знав автентику. Пані Леся захоплюється тим, що Доля ставив ідею вище за себе. У нас, українців, є такий гріх: ми хочемо здобути імена. А він розумів: значення мають цінності, а не ім’я. Відмовлявся від публічних заходів, посад, міністерських нарад.

    Фільм починається словами: «У кожного з нас – своя доля і свій шлях, своя сорочка… Та є одна, заради якої живемо ми всі». Автори фільму були в багатьох куточках України від Новопскову (Луганщина) до Борщева (Тернопільщина). У Новопскові, наприклад, законсервувалася вишивка, якої не стрінеш більше ніде в Україні – червоно-синя. У Борщеві ж – чорні сорочки. Існує легенда, що колись місцевість була знищена, загинули всі чоловіки, а жінки поклялися протягом 7 поколінь на вінчання вдягати лише чорні вишиванки.

    Історії, зібрані Лесею Воронюк та Олексієм Долею, вражають. Почули правнука Бориса Антоненка-Давидовича, який відбув 10 років таборів ГУЛАГу. Коли його судили, він попросив принести йому вишиту сорочку, аби всі бачили: українця судять! Вишиванка – відчуття боротьби за правду. Правнук вдягав цю саму сорочку на Майдан. Побачили в фільмі зв’язкову Романа Шухевича Ольгу Ільків, яка за свою діяльність була засуджена на 25 років закритої тюрми. Їй казали, що вже ніколи не побачить своїх дітей, а вона крикнула: «Ні, побачу! Бог дасть мені сили витримати ці 25 років». У в’язниці вишивала на простирадлі, яке списали. У готовій сорочці для Ольги – радість, боротьба, нація. Ще про свою вишивку розповідали селяни-переселенці з зони відчуження після катастрофи на ЧАЕС. Жінки сумують за рідною Луб’янкою. Їм говорили, що виїжджають вони лише на три дні. Встигли взяти вишиванки… Сьогодні вишиті сорочки є оберегами на фронті. У них – код нації, код роду.

    Юлія Кузьменко

  • Іранський Новий рік в Інституті філології

    Щороку, у день весняного рівнодення, іранці відзначають одне з найулюбленіших свят – Ноуруз, Новий рік за іранським сонячним календарем.

    27 березня кафедра мов і літератур Близького та Середнього Сходу за присутності представників посольства Ісламської Республіки Іран та адміністрації Інституту філології провела урочистий захід, присвячений святкуванню іранського Нового року. Відкрила захід завідувачка кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Олена Мазепова. Із вітальним словом виступила заступниця директора Інституту філології з міжнародної співпраці Катерина Білик, яка привітала присутніх зі святом та висловила щирі співчуття іранському народові з приводу стихійного лиха, що нещодавно трапилося в кількох областях цієї країни. Аташе посольства ІРІ з питань культури пан Хаді Заргярі розповів про глибинний символізм атрибутів іранського Нового року. Доцент кафедри Тетяна Маленька виступила з доповіддю на тему «Ноуруз та його значення у сучасному мультикультурному світі». Упродовж урочистого заходу студенти співали іранські пісні, слухали традиційну музику та переглядали уривки відеороликів. Студентка 4 курсу Юлія Дубок прочитала вірш сучасного перського поета Ферейдуна Мошірі, студентки 1 курсу магістратури Дарина Рудик, Еліна Абдуллаєва, Юлія Рябоконь декламували вірші класиків перської літератури мовою оригіналу. Студентка 2 курсу магістратури Катерина Дросенко виступила з доповіддю про відому працю Омара Хайяма «Ноурузнаме» та особливості святкування Ноурузу у стародавньому Ірані. Про доісламські та сучасні традиції святкування Нового року розповіли студенти-першокурсники. Родзинкою цьогорічного святкування Ноурузу стало те, що іранські студенти, які навчаються в КНУ імені Тараса Шевченка, зокрема Хамед Хатаміян, Саміра Юсефі та Сахель Сейєд Рухані, активно долучилися до організації та участі у цьому товариському та атмосферному заході. Це продемонструвало важливість та необхідність живого творчого спілкування між носіями перської та української мов і культур у Шевченковому університеті.

    Ведучою заходу була студентка 2 курсу магістратури Світлана Сопільняк.

    За матеріалами кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу
    Фото: Валерій Попов

  • Виставка картин Володимира Рака «Ланка»

    26 березня до Інституту філології завітав Володимир Рак, аби презентувати власні обрані картини. Виставку нині можна відвідати в Мистецькій залі. Гостя вітали студенти-фольклористи, співробітники Центру фольклору та етнографії та інші представники Інституту, небайдужі до творчості запрошеного митця. Пан Володимир згадував, що зала колись була переобладнана під виставкову з поради Лідії Дунаєвської, засновника й першого завідувача кафедри фольклористики Інституту філології. Сьогоднішня виставка приурочена до Теплого Олекси (30 березня) на пошанування фольклориста та етнографа, директора Центру фольклору та етнографії Інституту філології Олексія Долі. Саме він першим познайомив із творчим доробком Володимира Рака свою кафедру. Також згадували, що два роки тому в цій самій залі Інституту експонували роботи матері Володимира – Анастасії Рак. Вони мають спільний світогляд на філософському рівні.

    Розмова з художником не була схожа на лекцію. Він аналізував власні картини, відповідав на цікаві й де в чому провокативні запитання аудиторії. Однак це не вкладеш у строгі рамки репортажу. Володимир Рак говорить афоризмами про мистецтво, наше сприйняття світу і творче мислення як таке.

    Пізнання – це порівняння. Якщо говорити у двох словах, то наше завдання – відродити гуманітарне мистецтво. Творчість Рака – це народні мотиви, пропущені через ХХ ст. Він звертає увагу на японське правило єдиної риси, сформульоване на Далекому Сході (де виріс сам художник) іще 1000 р. тому. Йдеться про вміння бачити найдрібніші риси життя, на основі яких митець має витворити смисл, вихопити його, надати змісту, адже саме з дрібниць складається життя людей. Дрібниці помічала, наприклад, Сей Сьонаґон у своїх «Записках в узголів’ї». Щодня придворна дама фіксувала, що за день їй сподобалося, а що ні. Володимир Рак радить робити те саме кожному, і це, на його думку, є творчістю на рівні життя. У будь-яких ситуаціях людина повинна шукати вихід у творче мислення.

    Художник не малює, він пише, а отже, мусимо читати, а не просто дивитися на картину. Володимир навмисне віддзеркалює на картинах, у якому емоційному стані писав роботу. Розповів про свій прийом «удару пензля». Закликає гостей вистави відчути не просто загальну інформацію, а інформацію лінії: «У світі є таємниці. Не забувайте про це!»

    Також Володимир Рак наголошує, що читати будь-який мистецький твір розумом – непрофесійно. Є дві форми нелюбові до мистецтва: загалом не сприймати його, не споглядати й не ходити на виставки і читати розумом. Бажано споглядати на самоті, бо в гурті боїмося повністю розкритися. Відкривайте в собі щось нове, обмірковуйте твір. Пам’ятайте, що в основі живопису лежить почуття краси. Знову-таки згадав про східну методику споглядання, коли «я» не є «розум». Ви маєте відкинути інтелект, повернутися до себе справжнього, заглибитися в спогади, познайомитися з собою! Нам лише здається, що себе знаємо. Через мистецтво бачимо все інакше, ніж звикли.

    Згадував слова Марка Шагала про те, що якщо художник викладається на 99%, то він не художник. Митцеві дається дар, але він мусить упродовж життя бути собі редактором, «полоти в собі бур’яни». Володимир Рак описує власний творчий процес яскраво: він може зачепитися за одну ідею, писати до ночі, а вранці не пригадати, що відбувалося, майже не впізнати власну роботу. Це – особливий стан творчості. Звісно, творчий імпульс то виникає, то зникає. Велику роль у натхненні відіграє кохання. Для Володимира кохання – таке саме безумство, відключення розуму. Кохати – обов’язкова умова існування на цій Землі. Тоді душа заспокоюється, що виконує обов’язкову свою програму. Тоді художнику твориться краще.

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Анатолій Кичинський: «Головне в поета – це текст»

    Хвилюєшся, коли чекаєш на гостя. Хочеться, аби все вдало склалося. Надто коли йдеться про зустріч із поетом і художником, лауреатом Шевченківської премії. Анатолій Кичинський приїхав із рідної Херсонщини, аби познайомитися з творчою молоддю – студентами-літтворцями та літературознавцями Інституту філології Шевченкового університету. Подія відбулася 26 березня в Мистецькій залі Інституту філології, вела розмову Людмила Дядченко.

    Анатолій Іванович відразу завоював симпатію зали. Поки студенти міркували, які запитання поставити митцю, викладачі обговорювали видання вибраних віршів поета «Жива і скошена тече в мені трава», гортали сторінки. Назва збірки – «бренд Кичинського», як він сам висловився. Вірш із цим рядком написав ще на першому курсі педінституту. А ще із захопленням роздивлялися дібрані картини пана Анатолія. Професор Людмила Грицик всміхалася, коментуючи: «Просто Реріх!» Хоча пензель Кичинського справді вправний, він себе мислить більше поетом, аніж художником. Почав малювати ще до школи. Батьки накреслять щось олівцем, підуть на роботу, а син розфарбовує… У школі та інституті талант його помітили та залучали до створення стіннівок. Пізніше, під час письменницької паузи Кичинського, він ненадовго зайнявся малярством для заробітку. Зізнається, що коли маєш талант, порівнюєш себе з іншими митцями: «От вони на виставках, ну чому це не я?» Нині Анатолій – почесний член Національної спілки художників України. І все ж для нього малювання – дозвілля. А основна справа – поезія!

    Перша збірка Кичинського вийшла, коли йому було 26. На запитання модератора Людмили, хто був його вчителями, митець назвав Бориса Олійника, Миколу Вінграновського, дещо пригадалося з Івана Драча… Не оминув збірку Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки» 1977 р. Нині поет має 18 книг і вважає, що кожне нове видання мусить бути кращим за попереднє, усе вищим і вищим щаблем у творчості. Головне в поета – текст. Не нагороди, не визначення поколінь… Для Анатолія Івановича поділ на шістдесятників, вісімдесятників тощо – умовний. Кожен критик ділить по-своєму. Літературні премії (а Кичинський має таких до десятка) вважає приємними відзнаками, однак вони нічого не важать порівняно з власне творчістю. Один із дослідників доробку Кичинського Ярослав Голобородько наголошував на фольклорності та прокласичності поета. Сам Анатолій Іванович вважає, що поет творить мову. Творець інакше бачить матеріал. Можна не бути філологом за освітою (як-от інженер Є.Маланюк, хімік Л.Мосендз), але поет мусить відчувати мову, адже він визбирує з неї найкраще. Скульптор не ліпитиме з кепської глини! Чи помічаємо ми, яка багата на художні образи та метафори наша повсякденна мова? Час – летить, дощ – іде. Усе це з народу, але ж не збиралися люди докупи навмисне, аби вигадати фразеологізм чи пісню. Це унікальне творче мислення, до чого дає поштовх мова. У словниках можна знайти поживу до творчості, свого часу це зробив Анатолій Іванович. Перечитавши словник фразеологізмів, написав вірш «Пошитий у дурні» - зв’язну історію, складену лишень із фразеологічних сполук.

    На загал Кичинський говорить, що надихнути може все – природа, люди, мистецтво… Перерв у творчості радить не боятися. У Блока протягом шести років не написалося жодного рядка. Та наступні роки після паузи можуть бути в рази продуктивнішими. Можлииво, рано ще думати про творчі перерви юним студентам-літтворцям, вони тільки починають торувати письменницьку стежку. Та буває, що поет творить кілька років, а вже відомий, видатний. Чи це лише піар? Пані Людмила поцікавилася в Анатолія Івановича, чи є серед сучасного літпоцесу справжні поети. На його думку, молоді й талановиті в нас є. Прикро, що інколи губляться серед моря графоманів.

    Після розмови Кичинський зачитував свої найцікавіші роботи: «Процес», «Мисливець», «Лобода». Трохи згодом ще кілька віршів йому обрав професор Юрій Ковалів. Він дуже радий зустрічі з колегою та однодумцем. Юрій Іванович аналізує: у Кичинського натурфілософська лірика, близька за поетикою з творчістю Володимира Підпалого. Лірику пана Анатолія декодували на спецкурсах разом із студентами-україністами, їм дуже подобалася глибина слова Кичинського. До того ж відчувається рука і погляд художника, інтермедіальна практика. Додаймо до цього мислення-pro – про страшні речі, що поруч нас.

    На прощання – невеличка автограф-сесія та фото на пам’ять. Буде над чим поміркувати після зустрічі з поетом.

    Юлія Кузьменко

  • Презентація роману "Алім" Юсуфа Болата

    20 березня в Центрі кримськотатарської мови і літератури з нагоди 110-ї річниці від дня народження Юсуфа Болата відбулася презентація його історичного роману «Алім» із серії «Кримськотатарська проза українською» видавництва «Майстер Книг». У презентації взяли участь директор видавництва «Майстер Книг» Павло Сачек, донька письменника Зарема Мустафаєва, упорядниця і редакторка серії Надія Гончаренко, авторка вступної статті, перекладачка Таміла Сеітяг’яєва, завідувач кафедри тюркології Інституту філології Ірина Покровська, асистент кафедри тюркології Афізе Емірамзаєва, асистент кафедри тюркології Карашаєва Діляра.

    Завідувач кафедри Ірина Покровська познайомила студентів із гостями заходу. Ідея видати серію книжок з перекладами кримськотатарської літератури належить Павлові Сачеку, директору видавництва «Майстер Книг». Під час презентації про життя і творчість письменника розповіла студентам сама донька письменника Зарема Мустафаєва. Упорядниця і редакторка серії Надія Гончаренко поділилася своїми враженнями про Аліма. Перекладачка Таміла Сеітяг’яєва роказала про деталі цікавої та нелегкої роботи перекладача. Викладачі кафедри розповіли, із яким задоволенням студенти читають та перекладають твори Юсуфа Болата.

    Кафедра тюркології. Фотографії Валерія Попова.

  • "Що сказане не ясно, те сказане не французькою" (А. Рівароль)

    У рамках проведення року французької мови в Україні (2018-2019) та святкування Міжнародного дня франкофонії Французький центр спільно з Посольством Франції в Україні провів 20 березня в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Марафон Франкофонії.

    Мета – популяризація французької мови та культури. Цьогоріч марафон проводився одночасно у 12 містах України, учасники з різних місць нашої країни спілкувалися за допомогою відеозв’язку. У заході взяли участь представники Посольства Франції в Україні, викладачі Інституту філології та понад 40 студентів різних курсів кафедр романської мови, теорії та практики перекладу романських мов, кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу, а також студенти Київського національного лінгвістичного університету.

    Усіх їх об'єднала любов до французької мови. Марафон пройшов у дружній атмосфері. Учасники мали змогу продемонструвати свою креативність презентувавши малюнки, міні твори, театральні мізансцени. Проводилися тематичні конкурси та вікторини. На завершення всі учасники співали відомі французькі пісні в караоке. Чекаємо на наступний Марафон! Вчіть французьку мову і приєднуйтесь!

Сторінки

Subscribe to зустріч