зустріч

  • Завершення Днів хорватської мови: бесіда з Юрієм і Дарією Лисенками

    У рамках Днів хорватської мови в Києві 24 квітня 2019 року відбулася зустріч студентів і викладачів із поетами та перекладачами Юрієм і Дарією Лисенками. Запрошені гостті розповіли про свої переклади хорватської поезії, прочитали свої вірші хорватською мовою, поділилися своїми творчими (перекладацькими) планами на майбутнє. На зустрічі була присутня представниця видавництва "Люта справа", яке публікує переклади хорватських авторів в Україні. Також відбулася розмова з магістранткою-хорватисткою другого курсу Іриною Марковою, авторкою трьох перекладів хорватських романів українською мовою. Ірина Маркова презентувала свій нещодавній творчий здобуток - переклад книги відомого хорватського письменника Мілєнка Єрговіча "Жертвам сниться велика воєнна перемога", яка щойно вийшла у видавництві "Комора".

    Текст: Олена Дзюба-Погребняк. Фото Юлії Кузьменко.

  • В Інституті філології відкрили Дні хорватської мови

    Із 22 по 24 квітня в Інституті філології святкуватимуть Дні хорватської мови, організаторами яких, окрім кафедри слов’янської філології Інституту філології нашого Університету, є Міністерство науки та освіти Хорватії, Міністерство закордонних справ Хорватії та Посольство Республіки Хорватія в Україні.

    Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Хорватія Аніца Джамич не оминула нагоди привітати студентів і викладачів кафедри слов’янської філології та подякувати за чудову організацію свята. Близькість мов – це близькість самосвідомостей, як зазначає пані Аніца. За програмою 23 квітня відбудеться презентація українсько-хорватського словника. Посол уважно ставиться до такої праці: «Словник – це не лише слова за абеткою, а й багатство мови». Для його укладання потрібні не тільки знання, а й мудрість; не лише ерудиція, а й усвідомлення роботи. Також пані Посол нагадала, що незабаром вийде у друк і хорватсько-український словник. Аніца Джамич певна, що мова – це душа народу. Цю душу ми передаємо в надійні руки перекладачів.

    Виступ Посла Хорватії доповнив вітальним словом один із головних ініціаторів почесного зібрання Горан Мар’янович, лектор хорватської мови на кафедрі слов’янської філології. Він представив завідувача кафедри Ольгу Паламарчук, заступника директора Інституту філології Людмилу Смовженко, а також гостей заходу: радника Надзвичайного і Повноважного Посла Республіки Болгарія в Україні Александра Патаринського та Олександра Левченка, який є Послом України в Республіці Хорватія. Колеги сподіваються незабаром зібратися в такому самому складі на відкритті Центру хорватської мови в Інституті філології.

    Дні хорватської мови відзначають у Хорватії щороку в березні, починаючи від 1997 року. Підґрунтя дати – ухвалення в 1967 році Декларації про ім’я і статус хорватської літературної мови. Коли хорватські інтелектуали в Югославії стали на захист рідної мови, її краси та самобутності.

    Центральним виступом першого дня хорватські мови стала цікава й змістовна лекція наукового радника Інституту мови та мовознавства в Загребі Аміра Капетановіча. Тема: «Київські листки» та хорватська середньовічна спадщина». Це найдавніший глаголичний текст старослов’янського канону. Науковець проаналізував фонетичні риси пам’ятки, діалектологічні риси, мовні нашарування в Середньовіччі. Київські листки також досліджував і видавав у 1983 році славіст Василь Німчук. В Україні це не єдина глаголична пам’ятка. Доцент Олена Чмир згадує графіті на стінах Софії Київської, використання глаголиці як тайнопису Памва Беринди. А в хорватській письмовій спадщині доби Середньовіччя використовували також латинку та кирилицю.

    Розмова про історію хорватської писемності та мови була змістовною та дуже доречною для відкриття святкування в Інституті філології. Філологічна спільнота продовжить тему кроатистики 23 та 24 квітня. Чекаємо!

    Текст: Юлія Кузьменко
    Фото: Валерій Попов, Юлія Кузьменко

  • Презентація книги Віктора Винника «90/60/90»

    Віктор Винник – засновник українського рок-гурту «Мері». За освітою художник, також мав досвід вчителювання в школі. І от наважився спробувати себе як письменник. Свій літературний дебют, книжку «90/60/90» представив студентам 17 квітня, прийшовши на запрошення Ольги Малюги та заступника директора Інституту філології Святослава Шевеля.

    Ця книжка, за словами автора, яскравий приклад того, що можуть зробити з людиною 40 років. Молодь народилася в 1990-х, а для Винника вони – власна юність. Віктор каже, що музика і спогади – це машина часу. От і поринули з аудиторіє в коротенький екскурс на 25 років назад. Які ж нині асоціації з 1990-ми? «Лихі», кримінальні, бідні? Так, стрічка «Бригада», вочевидь, добре ілюструє ті часи, а проте однобоко. Було життя, закоханість, студентські роки… Тоді молодь більше раділа простим речам, як-от новим джинсам. Пригадуються «Запорожець», випускний у їдальні школи, зустрічання світанку. На концертах слухачі розмахували запальничками (звісно, адже мобільних іще геть не було!) Тоді танцювальними хітами були ламбада й макарена, а от пісенні, як і сьогодні, бували розривними, а бувалий на один сезон лишень.

    Ні, тодішня молодь не була нещасною чи обділеною! Вона була інакшою. Тепер Віктору цікаво згадати цей час і розповісти про нього іншим. Стереотипно здається, що дев’яності – епоха суцільного декадансу, а насправді ж було багато класних речей. Наприклад, гра в гуртожитку на гітарі – романтичніша за сьогоденне листування в соцмережах.

    Ця епоха для Винника почалася в 14 років: «Прекрасний вік, коли людина – ще не людина, але вже вміє щось аналізувати». Підлітків от-от мали прийняти до комсомолу, і раптом СРСР розпадається. Усі цінності перевернулися, українці вийшли з вузької – ні праворуч, ні ліворуч – траншеї мислення. Тепер усі розуміють, що крана, де ми живемо, зветься Україною, і від нас вона багато в чому залежить. Віктор Винник виконав кілька хітів із 1990-х і завершив на прохання аудиторії своєю піснею «Я z України».

    Юлія Кузьменко

  • В Інституті філології презентували репринтне видання «Словника української мови» Дмитра Яворницького

    Цього четверга, 18 квітня, у ретроаудиторії Інституту філології відбулася презентація унікального словника. Інституту було подаровано 200 примірників унікального видання «Словника української мови» Дмитра Яворницького.

     

     

    «Словник української мови» Дмитра Яворницького уперше був виданий у 1920 році. Нині ж маємо репринтне видання завдяки роботі Олександра Пестрикова, старшого наукового співробітника Дніпровського національного історичного музею ім.Д.І.Яворницького. Натхненник перевидання приїхав із Польщі до Києва лише на один день, аби презентувати філологам цінний словник, що показує багатство питомої незникомої нашої мови. Зустріч відбулася завдяки викладачам кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Мирославі Гнатюк та Михайлові Конончуку.

    У вступному слові Мирослави Михайлівни почули, що Яворницький – непересічна постать для України. Академік ВУАН, історик, етнограф, лексикограф, археолог, він усе життя саможертовно працював для української науки і культури. Стояв один проти всіх і вистояв. Збирав слова для своєї праці, як перли, по всій Україні, щоб ми сьогодні могли вільно спілкуватися своєю мовою, незважаючи на заборони та русифікацію. Відомо, що мова – ген нації. Словники ж оберігають її від вихолощення. Завдяки нашим лексикографам знатимемо, хто ми є, і будемо жити у віках.

    Пан Олександр розповів майже детективну історію цього словника. Повним є тільки перший том «А-К». Другий і третій були підписані до друку, їх мали видати через 2-3 місяці, однак цього не сталося. Офіційна версія: забракло паперу. Більш імовірна – притлумлення всього українського на початку ХХ ст. (пригадаймо гірку долю «Російсько-українського словника» А.Кримського та С.Єфремова 1924-33 рр.). Одного разу директор музею спитав Пестрикова, чи є повне видання словника Яворницького, тоді й виявили відсутність двох томів. Намагалися реконструювати, шукали по бібліотеках. Частково картотеку знайшли в НБУ імені В. І.Вернадського. Але це чернетки, а мав би лишитися рукопис 2 і 3 томів. Пан Олександр має надію, що цей рукопис просто десь проґавили в інвентаризаціях, і він неодмінно знайдеться. Нині ж філологи тішаться перевиданню бодай першого тому. Про це поставало питання ще в 1950-х, але словник назвали регіональним, піддали критиці за його нібито діалектичність і не видали.

    Серед особливостей лексикографічної праці – відсутність «цензури» (окремі слова просто мають позначку «лайливе» тощо). Його, як зазначає Мирослава Гнатюк, можна читати, як роман, адже це багатюще джерело у доступному викладі. Цікаво було почути про певну конкуренцію Яворницького з Борисом Грінченком. Грінченків «Словарь української мови» у 4 томах був, як відомо, першим великим зібранням лексичних фондів і налічує близько 68 тис. слів реєстру. Дмитро Яворницький порівнював цей обсяг із своїми матеріалами та укладав словник так, аби доповнити прогалини «Словаря…» Грінеченка. Він планував внести до реєстру близько 50 тис. слів. За словами Мирослави Гнатюк, ця збірка визначає нас як народ. Сучасні словники професор вважає зросійщеними. Маємо ставитися до Слова з любов’ю і обережністю, як це робили науковці 100 років тому. Іще Котляревський в своїй «Енеїді» застерігав: «Но тілько щоб латинське плем’я удержало на вічне врем’я імення, мову, віру, вид».

    Завідувач кафедри історії української літератури, теорії літератури та літтворчості Людмила Грицик захоплюється ентузіазму та енергетиці Олександра Пестрикова. Нарешті дочекалися часу, коли повертаються наші словники. Це важливо робити, адже ми самі не знаємо всього в нашій мові. Людмила Василівна навела паралель із арабської. Там, наприклад, на поняття «образа» існує близько 400 слів-відповідників. Вочевидь, українська мова не бідніша.

    Доцент кафедри української мови та прикладної лінгвістики Галина Наєнко згадала слова філолога Юрія Шевельова. Він говорив, що українське мовознавство не йтиме вперед, доки не оцінить діяльність лінгвістів 1920-х років. Якби ці надбання не були репресовані за радянських часів, можливо, сьогодні наша мова мала б інше обличчя. Галина Михайлівна з упевненістю зазначила, що такі перевидання доводять тяглість традиції української науки.

    Юлія Кузьменко

     

    Відеорепортаж Валерія Попова: https://www.youtube.com/watch?v=owtaWq8JmMU

  • Зустріч студентів і викладачів із бійцями добровольчих батальйонів

    Радієш простим людським речам, ховаєш дитячий малюнок за бронежилет

    Нікого сьогодні не здивуєш фразою: «Ми живемо в непрості часи». Усі часи непрості по-своєму, і кожній людині є на що поскаржитися. Переживаєш через дрібниці, а потім згадуєш, що у твоїй країні вже шостий рік триває війна. Чи можна порівняти власні дрібниці з виживанням на фронті? У кожного бійця є величезна мотивація не допустити загарбання. Надто – в добровольців. 15 квітня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч студентів і викладачів із бійцями добровольчих батальйонів. Захід відбувся з ініціативи кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології. Організатори – магістрантка Анна Горлиця та її сестра Анастасія. На розмову прийшли доброволець Нацгвардії Володимир Бойчук, медик роти Юрій Матея, старший стрілець Ляна Пленокосова, Друг Рудий.

    Вела захід Анастасія. Вона волонтер із 2014 року. Пригадує, як розмальовували гільзи на продаж, аби зібрати кошти на бронежилети. Від анексії Криму й початку АТО кожен з нас бореться, бореться по-своєму. Скласти зброю та піти «мирним шляхом» - не варіант. Маємо обороняти свої землі.

    Що спонукало воїнів до конкретних дій? Як почалася їхня історія боротьби?

    Несправедливість. Наприклад, Володимир на момент Революції Гідності перебував у Москві, і вже тоді усвідомив: він у країні-агресорі. Розповідає, що кожен другий у батальйоні – люди з вищою освітою, а то і з двома. Люди із багажем знань, чіткою позицією. Звісно ж, діти як майбутнє, ось це відстоюють бійці. Наші діти не повинні стати сировинною базою для загарбників!

    Боєць Юрій – лікар за освітою, але раніше був у бізнесі. Ще зі школи прийшов до патріотичних і націоналістичних ідей. У рік отримання де юре незалежності Юрій саме вчився. Почав цікавитися історію, адже на поверхню виринули приховані факти про Україну, історія визвольних змагань. Це й УПА, і крутянці… Отут з’явилася мотивація до справедливості. Націоналісти знали й так, що Росія – це ворог. Але 2014 року протистояння стало очевидним. Матея брав участь у Помаранчевій революції, працював у медслужбі Майдану, нині ж служить у медроті Нацгвардії.

    Непроста історія Ляни. Їй довелося доводити, що жінка має таке саме право, такі самі здібності відстоювати незалежність на фронті. Ляна вчилася в НПУ імені М.Драгоманова, але потім не склалося з переведенням на заочну форму навчання. Влаштувалася на роботу – почалася Революція. Кілька місяців розривалася між домом на Лісовій, роботою на Шулявці і Майданом. 18 лютого 2014 вона на власні очі бачила, як горів будинок Профспілки. Хаос, крики, люди без кінцівок…згасло світло, бронетехніка, водомети. І хоч вона не кидала жодного коктейлю Молотова, але була справжнім бійцем уже тоді. Потім шукала себе у волонтерстві. Аж допоки стала діловодом у батальйоні. Ляна ще в мирний час відвідала Францію. Побачивши тамтешнє життя, дівчина захотіла, щоб і український світ став інакшим.

    Друг Рудий зізнається, що в нього особисто й не було багато часу на роздуми – йти чи ні? Супротивник намагався і намагається зламати нас без бойових дій, от що небезпечно. Війна для Рудого – в першу чергу, робота.

    І робота триває. Зараз на Сході вже не так гостро. У січні-лютому 2015 у прифронтовий шпиталь Бахмуту щоденно доставляли по 50-80 поранених, зараз втрати зменшилися. Ведеться позиційна, окопна війна. Але обстріли тривають, чи не щодня є поранені, люди гинуть постійно. Поки спілкувалися з АТОвцями вранці після кульового поранення в голову та 3 днів коми помер Микола Волков (позивний «Смурфік»). Хлопцю було лише 20 років. Про це сповістила Ляна, і бесіду переривали на хвилину мовчання.

    Ще один боєць розповів, як захопили штаб військово-морських сил у Севастополі, коли до Криму у 2014 прийшли «неввічливі зелені чоловічки». На Майдані людей відстрілювали з вікон, і про це говорили в новинах. У Криму так само знищували патріотів, однак про це всі мовчали. Могли просто вказати на когось: «Він зі Львова!» – і людина приречена. Яка мотивація цього воїна? Він звернувся до студентів, щоб вони вчилися якнайкраще. Щоб було кому доручити Україну згодом, бо військові бачать в освіченій молоді спільне майбутнє, за те ж і воюють. Бійці вдячно дивляться в очі студентам і викладачам. Знання –зброя, що нею молодь зможе подолати ворога, якого зараз доводиться відбивати на фронті. Завдання тилу – зробити все, щоб складне сьогодення не було марним!

    Болюче питання – що найтяжче на війні для бійця?

    Відповіді запрошених різні, але складаються в цілісну картину втрат. Зауважили, що з нашого боку гинуть кращі – високоморальні та високопатріотичні. Добровольцями йде справді «цвіт нації». Люди вмотивовані й розуміють, чому вони там. Важко повідомляти сім’ям, що їхньої близької людини вже немає. Ляна розповіла, як тиждень тому вперше була на похороні бійця – посестри Яни Червоної (позивний «Відьма»). У неї лишилося двоє дітей. Під час проводів заспівали гімн України. О, як щемливо звучали слова «Душу й тіло ми положим…»

    Страшно на війну потрапити поганим фахівцем, загинути в перші дні через відсутність досвіду. Важко бачити хлопців, на очах яких загинули побратими. Можливо, найгірше на війні – те, як змінюється людина. Ми приходимо у цей світ невинними, не можемо убивати. Нас учать цінувати життя та свободу іншої людини. Але тут відбувається злам: ти розумієш, що перед тобою ворог. Або він тебе, або ти його. І людина черствіє, звикає, лишається такою вже в мирному житті. Недарма кажуть, що війна не закінчується, доки живий останній її боєць. А ми, українці, постійно з кимось воювали… Звісно ж, тяжко бачити зраду тих, із ким були пліч-о-пліч не один рік. Бачити боягузтво. Однак бійці радять: якщо друзі не підтримують ваших переконань, убезпечте себе. Позбавтеся такого спілкування.

    На війні, як ніде, видно людину. Як уже згадувано, там немає випадкових. Ти розумієш, що навколо – твої однодумці, і на кожного можна покластися. Нервова напруга, звісно, за межею. Тож радієш будь-яким дрібничкам. Можеш годину реготати з несмішного анекдоту, аби просто розрядитися. Рятують і посилюють мотивацію листи та дитячі малюнки. Для бійців це реабілітація. Такі посилки привозять волонтери. Воїни кріплять їх у бліндажах чи на стінках фургонів і роздивляються у вільний час. Саморобка дітей – ще одне розуміння, чому солдати тут, за що стоять без води та їжі в окопах і калюжах.

    Такі зустрічі справді потрібні. Воїнам – аби підтримати бойовий дух і достукатися до молоді. Студентам і викладачам – аби знати напевне, що відбувається в країні. Працювати на своєму місці та тішитися кожному дню. І разом усім здобути перемогу. Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Київські школярі у нашому музеї Олеся Гончара

    16 квітня до Музею-кімнати Олеся Гончара завітали особливі гості – восьмикласники cпеціалізованої школи № 76 імені Олеся Гончара.

    Наші юні відвідувачі зразково себе поводили й уважно слухали екскурсовода. Класний керівник Олена Степанівна організувала відвідини музею, аби учні не лише закріпили те, що вже знають, але й дізналися щось нове. Принагідно школярі ознайомилися з корпусом Інституту філології, оглянули один з кабінетів синхронного перекладу, побували в їдальні.

    Наразі це вже втретє нас навідали учні школи, яка носить ім’я відомого письменника. Зокрема, і 12 квітня - в День відчинених дверей - до нас заглянули учні 10 х класів. Дякуємо за цікавість до нашого музею й чекаємо наступні класи – випускників (і цілком можливо – наших абітурієнтів).

    Мар’яна Кошарська, завідувач музею Олеся Гончара

    Фото: Валерій Попов

  • Український комікс: зустріч із Андрієм Данковичем

    15 квітня в 63 аудиторії Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка з ініціативи кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості відбулася зустріч із автором коміксів і графічних романів «Війна богів», «Світ 912», «Саркофаг», «Мор» Андрієм Данковичем. Митець розповів про власний досвід створення мальованих історій, комерційний бік цієї справи в Україні й американський «Комік-кон», учасником якого був уже двічі.

    Бесіда почалася з невеликого екскурсу в історію коміксів. За словами пана Андрія, перші короткі односторінкові історії та шаржі на суспільну й політичну тематику з’явилися в газетах Швейцарії й Франції ще в XIX столітті. У США вони розвилися пізніше – десь на початку ХХ століття. Поступово тематика коміксів розширилася, вибудувалася розгалужена система піджанрів, народилися нові персонажі. Так, наприклад, у 30-х роках виникли всім відомі супергерої типу Супермена чи Бетмена.

    Далі Андрій Данкович розповів про різницю між власне коміксом і графічним романом.

    Комікс – це періодичне видання в м’якій палітурці. Зазвичай його обсяг невеликий – до 20 сторінок. Над коміксом одночасно працює багато людей: це таке-собі конвеєрне виробництво, коли хтось відповідає за сценарій, хтось за розробку персонажів, хтось за шрифт, хтось за верстку. Створення коміксу відбувається доволі швидко. Натомість графічний роман – об’ємний твір, обсяг якого складає 40 і більше сторінок. Палітурка часто тверда, малюнку й сюжетові тут приділяється більше уваги, до того ж, працює над романом маленький колектив авторів, а іноді (як, наприклад, у випадку пана Андрія) хтось один. Через це твір народжується на світ довше – рік, а то й більше, але в ньому помітніший авторський стиль, краще прописано історію й промальовано деталі. Європейський графічний роман – це більше колекційне, подарункове видання, ніж просто комікс «на кожен день».

    Поділився Андрій Данкович і своїми вподобаннями серед зарубіжних авторів мальованих історій: показав французький комікс про любов під час Революції Гідності «Maїdan Lovє», згадав про «Метабаронів» аргентинського художника Хуана Хіменеса. А потім розповів про відвідини «Комік-кону» в США. Ідея поїхати туди виникла спонтанно: восени 2016 року, без особливих сподівань, вони з приятелем подали заявку на участь, а вже за кілька місяців їх запросили на фестиваль. Зазвичай чекати на запрошення доводиться довго, але організатори «Комік-кону» зацікавились українським автором, і влітку 2017 Андрій Данкович зі своїми «Війною богів», «Саркофагом», «Світом 912» і кількома виданнями інших вітчизняних художників полетів у США. За словами митця, це перший випадок, коли українські комікси були офіційно представлені на фестивалі. Удруге художник відвідав «Комік-кон» у 2018 році, уже зі своїм графічним романом жахів під назвою «Мор», події якого відбуваються в Угорщині. На думку пана Андрія, обидві подорожі на «Комік-кон» заслуговують опису в мемуарах, окремими сторінками яких мають бути історія про втрачені комікси, які, на щастя, вчасно повернули, і епізод із валізою, яка дивним чином опинилася в Амстердамі.

    Загалом, Андрій Данкович наголосив, що попри значний розвиток індустрії коміксів на Заході, український ринок «дев’ятого виду мистецтва», як його називають французи, тільки зароджується, тому жити з мальованих історій у нас важко. Їхнє створення – довга й кропітка робота, над «Війною богів» художник працював із 2007 до 2010 року, а над «Мором», який вийшов у 2018 – більше року. На питання про те, що об’єднує комікси, які він малює, пан Андрій відповів, що, по-перше, це робота у двох напрямках – космічна тематика і жахи, а по-друге – техніка виконання. Усі свої комікси (окрім «Мора», створеного на графічному планшеті) художник, чи не єдиний в Україні, малює кольоровими олівцями. Та й у Європі небагато авторів звертається до цієї техніки. На питання аудиторії, чому саме кольорові олівці, гість відповів: «Бо так звик, до того ж, відпочиваєш від комп’ютерного шуму».

    Зустріч завершилася оплесками й захопленими відгуками студентів і викладачів Інституту про комікси Андрія Данковича. Його творчість – справді оригінальна й цікава, а досвід, отриманий на міжнародній культурній арені – важливий для розвитку українського мистецтва.
    Дмитро Зозуля, «літературна творчість та українська мова і література», IV курс

    Фото Юлії Кузьменко

    Категорії: 
  • Літературна бесіда в колі студентів і науковців ІФ

    12 квітня в Інституті філології відбулася заключна частина заходів під назвою "Дні Швеції в Україні". Цей день був присвячений шведській літературі. Викладачка кафедри зарубіжної літератури Наталя Любарець та магістрантка Анастасія Єрмашова познайомили гостей з творчістю нобелівських лауреатів зі Швеції. Після цього викладачка кафедри германської філології та перекладу Оксана Дутка прочитала лекцію про шведську дитячу літературу. Завершився захід презентацією перекладацького проекту студентки Інституту філології Ірини Іванової, покликаного познайомити шведських читачів із сучасною українською поезією. Ірину підтримували студенти спеціальності "літературна творчість", адже проект народився як продовження ініціативи "Твоя поетична листівка" Світлани Вертоли.

    Фото Валерія Попова та Юлії Кузьменко

  • Зустріч із письменницею Ольгою Деркачовою

    8 квітня до Інституту філології на запрошення кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості завітала знана письменниця із Івано-Франківська Ольга Деркачова. Зустріч зі студентами спеціальності «літературна творчість» та викладачами відбулася в ретроаудиторії в теплій і затишній атмосфері. Розмова із письменницею розпочалася з обговорення нових книжок, які стали для Ольги Деркачової несподіваним експериментом. Спершу йшлося про «Переписник пані Мулярової» (2019) – твір, що постав на перетині кулінарної есеїстки, краєзнавчих записок, детективу та любовних історій. У цій найновішій книжці Ольги Деркачової магія слова вперше зіштовхнулася з магічними стравами традиційної західноукраїнської кухні. З’ясувалося, що поштовхом до написання «Переписника пані Мулярової» стали розмови зі Іриною Фіщук, відомою блогеркою і власницею ресторації «У пані Мулярової». Своєрідним відкриттям для студентів і викладачів, присутніх на зустрічі, став роман «Дім Терези» (2018), дотичний до соціальної прози – ґатунку, до якого рідко хто із сучасних українських письменників наважується звертатися. Письменниця розказала про первісний задум цього роману, який поступово трансформувався в зовсім інший твір, набув формату «дому для бездомних», фактично об’єднавши історії відкинутих на маргінес життя. Говорили також про ще одну, представлена на зустрічі книжку «За лондонським часом». Ішлося про збірку малої прози, видану завдяки підтримці обласної адміністрації. Письменниця зізналася, що коротка прозова форма – улюблений літературний ґатунок у її творчості. Саме з оповідань та новел Ольга Деркачова розпочинала свій творчий шлях і залюбки звертається до таких форм і зараз.

    Цікаво також було почути про нещодавнє творче турне Європою, що його пані Ольга здійснила в лютому цього року на запрошення своїх закордонних колег. Письменниця відвідала з літературно-мистецькими презентаціями Відень, Париж і Прагу, де розповідала представникам української діаспори про власний творчий доробок, а також про здобутки сучасного українського письменства.

    Насамкінець присутні побажали письменниці подальших творчих досягнень, нових цікавих творів і натхненних подорожей. І, звісно ж, висловили сподівання на нові зустрічі.

    Світлана Вертола. Фотографії Валерія Попова.

  • Зустріч із представниками ФОФУ

    У вівторок, 9 квітня, у стінах Інституту філології відбулася зустріч студентів із делегацією Федерації «Обміни Франція – Україна» (ФОФУ). До її складу увійшли: викладач французької мови як іноземної Монік Дюфе, акторка та викладач театрального мистецтва Матільда Дюфе, а також кореспондент ФОФУ Калерія Алейнікова. Вони поділилися досвідом організації франкомовних театральних гуртків в українських закладах вищої освіти, а також коротко розповіли про специфіку діяльності ФОФУ та про можливості стажування у Франції.

Сторінки

Subscribe to зустріч