зустріч

  • «Я пишу про невротиків і сам – невротик»

    Літературний універсум письменника Степана Процюка дуже широкий. Народившись поетом на початку 90-х, він безповоротно перероджується в іпостасі прозаїка у 2000-х. Працює в різних жанрах: пише романи («Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем», «Руйнування ляльки» та ін.), збірки есеїв («Канатоходці», «Аналіз крові», «Тіні з'являються на світанку»), книжки для підлітків (трилогія про кохання „Марійка і Костик“, „Залюблені в сонце“, «Аргонавти»). А в 2010 році відкрилася ще одна грань творчого генія Процюка – він звернувся до маловідомого в українській літературі жанру романізованої біографії. Створив психобіографічну трилогію «Троянда ритуального болю» (2010) про В.Стефаника, «Маски опадають повільно» (2011) про В.Винниченка, «Чорне яблуко» (2013) про А. Тесленка. З презентацією цих видань 23 квітня Степан Процюк завітав до Інституту філології

    Розмова з «одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів» Степаном Процюком про його останню трилогію, видалася, як належить, одіозною. Почалася вона із зізнання письменника: «Я пишу про невротиків і сам – невротик». Таку психологічну хворобу, на думку автора, мали всі герої його романізованих біографій – В.Стефаник, В.Винниченко й А.Тесленко. Ці постаті привернули увагу Процюка насамперед своїм складним внутрішнім світом. Автор прагнув збагнути суперечливі характери українських геніїв, близьких йому по духу та світовідчуттю.

    Степан Процюк наголошує, що не мав потужної літературної традиції в жанрі психологізованої біографії. Його попередником у цій царині є хіба-що В.Домонтович зі своїми «Романами Куліша» та «Аліною і Костомаровим», писаними в кінці 20-х років минулого сторіччя. На питання, в чому причина непопулярності такого жанру в Україні, пан Процюк відповів, що проблема в самих українцях: «Ми не любимо рефлексію, а тим паче – не хочемо нічого знати про психоаналіз». Натомість самого письменника ще з дитинства цікавили таємниці людської душі та психіки.

    Спершу в планах Степана Процюка був лише один роман – «Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника», який мав доукомплектувати серію «Автографи часу» видавництва «Академія». Однак після успішної рецепції книжки серед читачів, з’явився задум створити психобіографічну трилогію. Після виходу останньої книжки у січні 2013 року Процюк вирішив на тому зупинитися, адже «три – це сакральне число», а тиражування подібних книжок може «перетворитися на кон’юнктуру».

    За словами автора психологізованих біографій, найскладніше було видати роман про Архипа Тесленка – забутого молодого генія української літератури, реанімувати якого з небуття було справою честі для Степана Процюка. Видавець сумнівався в успіху такої книжки, хіба-що це буде геніальний твір. Схоже, письменник переконав видавця у тому. Трилогія отримала бажаний резонанс серед критиків і читачів й нині її тираж не встигає припасти пилом на складах видавництва. Хоча українцям, вважає Степан Процюк, ще треба дорости до такого жанру літератури.

    Особливістю своїх психологізованих біографій автор вважає відсутність у них недомовок і «незручних місць». Письменник переконаний, що читач має знати всі нюанси життєпису його героїв – і приватного зокрема. Однак Процюку не йдеться про бульварні романи, він прагне збагнути всю суперечність егоцентричної й водночас надзвичайно талановитої натури В.Винниченка, трагічного світосприйняття Стефаника, поетично-драматичної долі А.Тесленка. Біограф відкриває для себе і для читача «інших» геніїв українського слова. Наприклад, він стверджує, що йому «ніколи не видавалося, що Стефаник пише страшно», натомість відкриває у прозаїка космополітизм.

    Серед критиків, які на думку Степана Процюка, перебувають з ним на одній смисловій хвилі, – Богдан Пастух і Олег Соловей. Натомість є люди, які зовсім не сприймають творчість Процюка. Такі, за словами письменника, мають іншу віру й інший психотип.

    Анна Мукан,
    Фото: Валерій Попов

    Категорії: 
  • В Інституті філології відбулася зустріч з Клаудією Дате

    11.04.2014 в Інституті філології відбулася цікава та хвилююча зустріч із перекладачкою та популяризаторкою української літератури на німецькомовних теренах Клаудією Дате

    Клаудія мешкає в Німеччині, навчалася в Лейпцизькому університеті, в Кракові та П'ятигорську, студіюючи російську та польську мови й переклад, з початку 2000-х років працювала в Україні як лекторка Німецької академічної служби обміну в Київському Політехнічному Інституті, тим часом познайомилася з українською культурною сценою та вивчила українську мову. Товаришує з багатьма українськими письменниками, поетами, перекладачами й видавцями, завдяки широким контактам прекрасно спілкується українською, російською, польською, англійською, її можна вважати одним із кращих фахівців з української літератури в Німеччині. Працює в університеті міста Тюбінґен, керує літературними проектами, які покликані об'єднати культурних діячів різних країн Європи в спільну європейську мережу. Серед таких проектів − і проект під егідою ЄС ТрансСтар, участь у якому бере й наш Інститут філології (http://transstar-europa.com/)

    За кілька останніх років Клаудія переклала твори С.Жадана, М. Матіос, Т. Малярчук, О. Ірванця, а також стала співзасновницею спілки ТрансЛіт, яка має на меті переклад та видавництво творів сучасної української літератури. До спілки входять німецькі ентузіасти, котрі захоплені Україною та бажають познайомити з нею широкий загал в Німеччині. Так, у 2012 р. було видано книжку творів українських авторів, пов'язаних із футбольною тематикою, "Wodka für Torwart", у 2013 р. − збірку "Skype-Mama", що піднімає проблеми сімей трудових мігрантів. Нещодавно стараннями Клаудії Дате та її колег у Німеччині вийшла книга "Майдан! − Україна, Європа", котра представляє погляди інтелектуалів України й Німеччини на актуальні українські події (http://www.translit-portal.de/majdan-ukraine-europa/). Книжка була перекладена й видана впродовж двох місяців і встигла потрапити на Лейпцизький книжковий ярмарок. Цікаво зазначити, що Клаудія активно включилася в ініціативу "Вірш для України" і вже протягом кількох тижнів щодня публікує на своїй сторінці у Фейсбуці по віршу українських поетів.
    На зустрічі Клаудія Дате презентувала книгу про Майдан, розповіла про рецепцію української революції в Німеччині та про те, наскільки важливо пояснювати європейцям, частина яких іще досі сприймає нашу країну через російські окуляри, про те, що відбувається в Україні, серед діячів культури, серед молоді, наскільки важливо показувати широку диференційовану картину, а не спиратися на узагальнення та кліше.

    Ініціатором зустрічі була кафедра теорії та практики перекладу з німецької мови, яка співпрацює із Клаудією Дате та Тюбінґенським університетом у спільному проекті. Від імені Інституту філології нашу гостю привітала заступник директора Ірина Волосенко, котра подякувала Клаудії Дате за її внесок у розвиток українсько-німецьких взаємин.

    Ми вдячні Клаудії Дате, її колегам та однодумцям за ті зусилля, котрі вони докладають, щоби поширювати об'єктивну інформацію про нашу країну, щоб через художнє слово німецькомовні читачі змогли доторкнутися до багатогранного світу української культури.

    Марія Іваницька

    Категорії: 
  • «Коли Ушкалов пише про Шевченка, він пише про себе»

    9 квітня до Інституту філології завітав письменник і літературознавець, директор видавництва Канадського інституту українських студій – Марко Роберт Стех. Зустріч відбулася у рамках Циклу презентацій видань на вшанування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка від кафедри історії української літератури і шевченкознавства КНУ імені Тараса Шевченка (куратор Циклу презентацій Галина Усатенко). Гість з Канади презентував книжку Леоніда Ушкалова "Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання". Однак бесіда з видавцем вийшла далеко за межі предмету обговорення, торкнувшись питань української діаспори в Канаді, барокової філософії та філологічного шляху до власної ідентичності Марка Стеха

    Розмова з Марком Робертом Стехом почалася з екскурсу в питання присутності українського слова та думки в Канаді. За словами літературознавця, ще в 1958-60-их роках у канадських університетах українська тематика просто не існувала, не існувало жодної української кафедри, жодного курсу, на якому вивчалася б історія України. В цей час ставлення Північної Америки, як і більшості Європи, до українців було дуже настороженим – як до народу, який не мав ні своєї держави, ні свого обличчя. Справа в тому, що вся англомовна історія Східної Європи писалася вихідцями з Польщі та Росії, які цілеспрямовано створювали антиукраїнські міфи та стереотипи. Й досі можна знайти англомовні видання, в яких йдеться про Київську Росію, а не Русь. Ці фальшиві історичні міфи жили і сприймалися дуже спокійно, адже врешті-решт англомовному світу до України було абсолютно байдуже. На цьому фоні справді героїчними видаються вчинки українців, які власними зусиллями поставили на твердий канадський ґрунт українське інтелектуальне слово. Йдеться насамперед про засновника англомовних курсів української мови професора Юрія Луцького та одного із перших перекладачів Тараса Шевченка англійською Костянтина Андрусишина. А в 1976 пожертвами простих українських канадців і за підтримки Уряду країни було засновано Канадський університет українських студій. Спершу заклад складався з трьох людей, які мали великі плани, але майже без жодної можливості для їх здійснення. Невдовзі Інститут «розрісся» і вже 1977 року при ньому відкрилося видавництво, першим виданням якого символічно стали україномовні записи університетських лекцій Миколи Зерова.

    За 20 років у видавництві КІУС вийшло 200 монографій, майже 70 дослідницьких звітів. Більшість видань Інституту – це англомовні наукові монографії, без яких практично неможливою була б освіта українознавчих студій на Заході. Крім КІУС, є лише одне велике видавництво української літератури – Гарвардське, проте маючи потужнішу матеріальну базу, воно видає менше літератури, ніж канадське.

    Найбільше україномовне видання КІУС – це багатотомник англомовного видання «Історії України-Руси» М. Грушевського. Серед видань – велика кількістьісторичних монографій, а зокрема й серія книжок про відносини України з її сусідами – Росією, Польщею, Вірменією, євреями, тощо. Крім того, видавництво випустило два підручника української мови для університетських курсів, а також низку англомовних перекладів тих творів української літератури, які вивчаються в північноамериканських і західноєвропейських університетах. Це насамперед класика і дещо із сучасної літератури. Що ж стосується книжок українською мовою, то вони зазвичай готуються спільно з українськими видавництвами. Презентована енциклопедія Леоніда Ушкалова – один із таких проектів.

    Марко Стех згадав також про ще один амбітний проект КІУСу – Енциклопедію України в Інтернеті (www.encyclopediaofukraine.com). Перевага такого формату видання – доступ до нього з будь-якої країни світу, а також можливість додавати велику кількість фото, аудіо та відеоматеріалів.

    Далі мова зайшла про історію співпраці Марка Стеха з Леонідом Ушкаловим. Почалася вона кілька років тому зі спільної роботи над першим академічним повним виданням зібраних творів Григорія Сковороди. Книжку впорядйував Леонід Ушкалов, а фінансування забезпечило Видавництво КІУС. Однак, через державні обмеження, видання не могло потрапити до українських книгарень і поширюватися в Україні. Видавництво КІУС дарово роздало 400 примірників із невеликого (500 прим.) тиражу для бібліотек в Україні, а 100 прим. Були доступні в продажі на Заході.

    Попри це, зазначає Марко Стех, видання було підготовлене на високому рівні: по-перше, це дуже докладне дослідження, написане з витонченим інтелектуальним смаком. Саме тому, коли Леонід Ушкалов розповів, що працює над «Шевченківською енциклопедією», Марко Стех одразу зацікавився новим дослідженням, запропонував його друк.

    Своє захоплення книжкою Леоніда Ушкалова Марко Стех пояснив органічністю для української культури барокового світобачення, в ключі якого й укладене видання. «Бароко – це період, в якому сформувалося модерне поняття України – на інтелектуальному та емоційному рівнях», - пояснив видавець і додав, що саме за цієї культурно-історичної доби Україна змогла сказати Європі своє універсальне слово власним – яскраво національним – тоном. Світогляд бароко, в якому лежало ренесансне переконання в тому, що людина – це неповторна особистість і центр світобудови, а разом із тим – середньовічне уявлення про марнотність людського життя та відповідальність людини за свою долю і долю світу, суголосить традиційному українському світовідчуттю. Саме тому, на думку Марко Стеха, Майдан став символом українського бароко XXI сторіччя – у ньому поєдналися водночас гідність і відчай суверенної нації.

    Леонід Ушкалов, вважає Марко Стех, є одним із двох провідних необарокових авторів сучасної України (другий – Валерій Шевчук). Це, серед іншого, виявляється в тому, що «коли Ушкалов пише про Шевченка, він пише про себе. І не ховається з тим, не намагається бути «сухо-академічно об’єктивним». Це принцип бароко (як і модернізму) − не від’єднувати особу творця від твору, змісту від форми..

    Ще на початку зустрічі Марко Стех закликав усіх присутніх до вільного діалогу. Тому під час розмови аудиторія радо долучалася до обговорення і ставила гостю запитання. Одне з них полягало в тому, чи зробила Україна вже свій історичний вклад у Європу?На що літературознавець однозначно відповів − «ні». Насамперед тому, що українці, за спостереженням Марка Стеха, ще надзвичайно мало знають про власну культуру. Наприклад, вони практично зовсім не знають своєї класичної музики. Тому, переконаний Марко Стех, Україна як нація і національна культура ще не сказала свого слова у світі. Корінь цієї проблеми в тому, що українська культура й література зокрема впродовж віків була справою лише малої горстки інтелектуалів серед маси байдужих носіїв цієї мови та генетики. Через те, великих українських творців часто вважають представниками інших культур. І поки українці самі не пізнають власної культури і не стануть її повноцінно плекати, то зовнішній світ цього точно не зробить і не сприйматиме Україну як повніоцінно культурну націю. Літературознавець висловив сподівання, що поштовхом до переродження українців стане Майдан.

    Також на прохання аудиторії Марко Стех розповів про шлях до своєї національної та особистісної ідентичностей. До 18 років Марка пов’язувала з Україною хіба-що національність його батьків (яку вони не забували!), предки яких століттями жили на українських землях під Польщею – у північно-західній частині Галичини. Як зізнається Марко Стех, він тривалий час вважав себе польським інтелігентом, який щойно згодом свідомо, у процесі самовизначення, вирішив не бути українцем. Тоді ж він відкрив для себе українську літературу Хвильового, Костецького, Андієвської, Стефаника, пізніше – Йогансена, Шевчука, Барки.

    Перша освіта Марко Стеха була інженерною, але коли він зрозумів, що ця праця йому не по душі й буде для нього монотонною та механічною роботою, він різко змінив фах і подався студіювати філологію. Серед літературного досвіду Марка Стеха – організація театральної трупи і постановка власних п’єс, робота в кіно разом із Юрієм Іллєнком, Андрієм Дончиком, Олександром Денисенком, і врешті – захист дисертації за творчістю Миколи Куліша. Теперішнє професійне життя Марко Стех пов’язав із Канадським інститутом українських студій.

    Насамкінець Марку Стеху запропонували поставити питання до аудиторії. Гість поцікавився думкою студентів про те, які зміни мають статися після Майдану в культурній та освітній сфері України. Більшість аудиторії висловилася за невідкладність реформування української освіти, яка наразі не працює на майбутнє і не спрямована на поширення наукового досвіду за межі країни. А щодо української культури, то зараз саме той час, коли кожен свідомий українець різними засобами – словом, голосом, пензлем, музикою – повинен актуалізовувати український культурний простір, популяризуючи його завдяки глибоко індивідуальному досвіду. «Культурою треба дихати», - погодився зі студентами Марко Стех і подарував найактивнішим студентам книжки.

    Анна Мукан,
    фото: Валерій Попов, прес-центр Інституту філології

    Категорії: 
  • Онука Ліни Костенко Ярослава Барб'єрі прочитала лекцію в Інституті філології

    8 квітня в Інституті філології за сприяння центру італознавства та Італійського інституту культури в Україні відбулася зустріч з лектором Римського університету "Ла Сап'єнца" Ярославою Барб'єрі – онукою знаменитої української поетеси Ліни Костенко. Італійська дослідниця прочитала лекцію на тему: "Єдині у різноманітності. Динаміка боротьби за національну ідентичність в Європі та Україні у часи глобалізації".

    Серед гостей конференції була мама дослідниці – письменниця, перекладач і завідувач кафедри україністики на Факультеті літератури і філософії Римського університету – Оксана Пахльовська, а також директор Італійського інституту культури в Києві Нікола Франко Баллоні.

    Під час лекції Ярослава Барб'єрі розповіла, як Євромайдан сприймається Заходом, що намагається зрозуміти Україну через призму власного історичного досвіду, у той час як Україна часто на це не звертає уваги і пропонує "пояснення себе" без адаптації до європейського сприйняття.

    Центр італознавства

    Категорії: 
  • Зустріч із московським журналістом Олегом Кудріним

    8 квітня за сприяння Студентського парламенту Інституту філології відбулася зустріч студентів-філологів із московським журналістом, вихідцем із України, Олегом Кудріним, членом Громадської комісії з розслідування та попередження порушень прав людини в Україні. Пан Олег звернувся до Інституту із проханням зібрати волонтерів для збору інформації про грубе порушення прав і свободи громадян України. Олег Кудрін закликав студентів до волонтерства у таких акціях:

    1. Збір інформації про порушенння прав людини (за анкетою, яку можна отримати за адресою dokaz@humanrightsua.org);

    2. Обробка вже напрацьованої інформації (м. Київ, вул. Горького, 33в);

    3. Збір фольклору Євромайдану (пісні, анекдоти, інформація про розписані щити та шоломи національною символікою тощо).

    Під час зустрічі журналіст висловив пропозицію студентам-філологам – перекласти зібрану інформацію на різні мови світу для подання позову про порушення прав і свободи людини до Міжнародного суду ООН. Олег Кудрін зазначив, що проситиме у керівництва Інституту, аби переклад документів зараховувався студентам як перекладацька практика. Насамкінець пан Олег закликав студентів досліджувати фольклор Євромайдану на науковому рівні.

    Текст: Ірина Рибчак,
    Фото: Валерій Попов

    Категорії: 
  • Зустріч керівництва Інституту філології з представниками філософського факультету університету м. Тюбінґен (Німеччина)

    07.04.2014 відбулася зустріч керівництва Інституту філології з представниками філософського факультету університету м. Тюбінґен (Німеччина). Мета зустрічі − підготовка договору про наукову співпрацю та обмін студентами

    Університет міста Тюбінґен – один із найстаріших та найвідоміших університетів Європи, заснований у 1477 р. З його стін вийшли Геґель, Шеллінґ, Гельдерлін та багато інших всесвітньовідомих вчених, письменників, громадських діячів.

    Цікаво, що у Тюбінґені проживають 86.000 мешканців, серед них 28.500 – студенти університету, в тому числі й закордонні. На семи факультетах університету працюють 450 професорів та 4.000 науковців. Студентам пропонуються 280 спеціальностей: від єгиптології до клітинної нейрології. Серед важливих досліджень – проблеми імунології, онкології, екології. Університет співпрацює із 150 навчальними закладами із 45 країн світу.

    Університет Тюбінґена виборов титул «Excellence-University“ і тому належить до 11 «елітних» університетів Німеччини, які мають особливе фінансування для розвитку своїх наукових досліджень.

    Філософський факультет університету створено у 2010 р. із 4 факультетів: історії, філософії, філології та культурології, наразі факультет складається із 5 відділень: 1) старовини та культурології, 2) сходознавста, 3) історії, 4) нової філології, 5) філософії, риторики, медій.
    У складі Відділення нової філології – 5 семінарів (кафедр): німецької мови та літератури зі скандинавістикою; англійської мови та літератури з американістикою; романістики; славістики; мовознавства та комп‘ютерної лінгвістики.

    Наразі кафедра славістики університету м. Тюбінґен координує міжнародний трирічний проект ТрансСтар за підтримки ЄС, участь у якому бере й наш Інститут філології. Власне, до нас завітали науковий керівник цього міжнародного проекту професор славістики Шамма Шагадат і координатор проекту Клаудія Дате.

    З боку нашого Інституту проектом опікується кафедра теорії та практики перекладу, котра стала ініціатором зустрічі та підготовки договору про співпрацю. Детальніше про проект див.:

    http://transstar-europa.com/
    https://www.facebook.com/pages/Transstar-Europa/566118766746461
    http://www.umz.univ.kiev.ua/index.php/ua/osvita-za-kordonom/transstar-eu...

    Сподіваємося, що договір буде підписано і наші науковці та студенти отримають нові можливості.

    Текст: Марія Іваницька
    Фото: Валерій Попов

    Категорії: 
  • «Нам потрібні не лише людські сили, а й небесні»

    Молода художниця Катерина Ткаченко – одна з тих сотень тисяч небайдужих українців, які охороняли революційний Майдан за допомогою сили духу і зброї в руках. Духовну енергію вона черпала з неба – із розмови зі своїм янголом-охоронцем, а зброєю її були фарби, дерев’яні дощечки та пензлі. Про свій духовний подвиг і не лише Катерина Ткаченко розповіла 1 квітня на творчій зустрічі зі студентами Інституту філології Київського університету. Виставку "Ангели Майдану" та зустріч з її авторкою організував Центр фольклору та етнографії Інституту

    Про себе

    Для мене Україна була завжди небайдужа. Не зважаючи на те, що я харків’янка і більшість життя розмовляла російською. На Сході питання мови стосується лише спілкування, а не національної визначеності.

    Про професійні зацікавлення

    Ще в часи навчання мене зацікавила українська тематика в мистецтві. Я написала дві залікові роботи по Григорію Сковороді. А згодом, 2010 року, оформила розписами Харківський літературний музей за темою «Григорій Сковорода - мандрівка за щастям».

    Про обов’язки митця перед народом

    Сьогодні в Україні відбуваються історичні події, які нікого не можуть лишати байдужими. Кожен в цьому світі має своє втілення, тож, як на мене, найприродніша реакція на сьогодення для художника – це нові роботи. Це те, що я можу робити для своєї країни тут і тепер.

    Про задум художньої серії «Ангели України»

    Задум янгольської серії в мене виник ще навесні минулого року. До цього мене спонукали роздуми над бароковим періодом українського мистецтва, зокрема тогочасними самобутніми іконами. Однак до справи не дійшло. З початком революції на Майдані думки про українських янголів зринули знову, оскільки прийшло усвідомлення, що нам потрібні не лише людські сили, а й небесні. Мій проект в підтримку перемоги світлих сил в Україні, я продовжую його з дня в день, і для мене це схоже на створення японських журавлів надії.

    Про янголів

    Є теорія, що кожна людина має свого янгола-охоронця, представника світу вишнього, що вартує, допомагає, але й може покинути людину, якщо та перейшла на «темний» бік. І якщо вже янгол тісно пов'язаний зі своїм підопічним, то я цілком можу припустити, що й риси він має спільні зі «своєю» людиною.

    Ангели українців, зібрані у світі невидимому, схожі на нас, сильні та світлі, охороняють, не втручаючись у вибір людини. Мої Ангели України – це віра в світле рішення складних проблем, це ми в наших різних проявах, з різними вдачами, але об’єднані світлими цілями, це прості українці, звернені до добра у свої душах, це прагнення душі до перемоги чеснот в Україні!

    Про мистецьку сотню

    Майдан об’єднав різні соціальні групи. Вони згуртувалися навколо тематичних сотень – медичної, кіберсотні, мистецької та багатьох інші. Кожна з них доступними їй засобами робила вклад у спільну справу. Мистецька, до якої я належу, - намагалася посередництвом мистецтва служити країні, Майдану. Серед її творчих проектів – розписування щитів і касок самооборони, тату-клейнод акція, пленер. Останній захід мав особливої ваги значення, адже ми, художники, розуміли, що те, що зараз відбувається, має бути закарбоване на полотні, яке стане промовистим очевидцем героїчно-трагічних подій.

    Мистецька сотня розташовувалася в Українському домі до його штурму силовиками. Я мала там виставку «Янголи Майдану». Перед очима досі стоїть сюрреалістична картина 18 лютого: видно чорним дим від палаючого Будинку профспілок, з Грушевського наступають Беркутівці, а на сходах Українського дому – вцілівші «Янголи Майдану», повз яких проносять ранених Героїв…

    А невдовзі, коли з’явилася «Небесна сотня», я відчула перехрещення цих полеглих янголів зі своїми. Хочу вірити, що одні й інші зможуть підтримати нас і допомогти вибороти нове життя для нашої країни.

    Про ікони

    Мені доводилося працювати над розписом церков і створенням ікон у канонічному візантійському стилі. Однак, коли ставиш писання ікон на потік, тоді ця робота стає однотипною і нічим не відрізняється від створення, наприклад, серії листівок. Інша справа, коли йдеться про традиційну українську ікону. Вона більш неформальна, розповідна, від серця до серця. Я зрозуміла, що саме це мені близьке. Тому Ангели України написані в дусі української барокової ікони – вони олюднені, теплі й національно марковані.

    Про інструментарій

    Більшість янголів намальовані на дерев’яних дощечках і лише кілька – на полотні. Це свідомий вибір, адже барокові ікони, як правило, були виконані на дереві. Особливість цього матеріалу в тому, що він живий і через свою структуру – дає підказки, як малювати. Щодо фарб – використовую акрил, зрідка – олійні фарби.

    Катерина Ткаченко народилася в м. Харковi. Закінчила Харкiвське художнє училище за фахом живописець – викладач. Випускниця Харківської Академії дизайну та мистецтв, спеціалізація - монументальний живопис, навчалася в майстерні історичного живопису В.М.Гонтаріва. Член спілки художників України.

    Текст: Анна Мукан,
    Фото: Валерій Попов

  • Іван Марчук: «Я жив і переживав разом із Тарасом Шевченком»

    19 березня у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за сприяння Інституту філології та Канівського природного заповідника відбулося відкриття виставки одного зі 100 найвизначніших геніїв сучасності, відомого українського живописця, Народного художника України, члена «Золотої гільдії» Івана Марчука

    Урочисте відкриття розпочалося привітанням проректора з науково-педагогічної роботи Володимира Бугрова. Володимир Анатолійович у вступному слові зазначив, що експонований всесвітньо відомий цикл «Шевченкіана» Івана Марчука є своєрідним «піком» святкування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

    Взявши слово, Іван Марчук розповів відвідувачам про те, що багато художників інтерпретували образ Шевченка, проте всі переважно в одному стилі. «Моє життєве кредо – бути інакшим. Адже завжди цінується те, чого раніше не бачили», – зазначив художник. Підтвердженням чого є цикл «Шевченкіана», який складається із 42 картин, написаних у техніці гризайлю, що наближена до монохромності. Переважно однотонна гамма найтонших варіацій кольору експонованих творів створює відчуттявишуканості та шляхетності. Багатобарвність поодиноких картин передає стриманий колорит та світобачення не лише живописця, а й самого Тараса Шевченка як людини простої та високоінтелектуальної. «Шевченкіана» – це не лише ілюстрація поетичних рядків Тараса Григоровича, а й історіософія художника.

    «У 1938 році я прочитав «Кобзаря» і підкреслив у ньому образи олівцем. Асоціації та символи відразу ж вималювалися. Тоді я задумав створити 100 картин. 42 із них я створив у селах України, де жив і переживав разом з Тарасом Шевченком. Мені хотілося бути на землі. Я жив, їв, спав разом з Шевченком. Ми годили один одному. Він мій рідний брат, я його бачу наскрізь. Мені часто дорікали, що ілюстрації до Шевченкових творів занадто похмурі, що він не був таким песимістичним. Проте я думаю, що у кожного свій Шевченко. Наразі я не реалізував сотню «Шевченкіани», адже для здійснення цього задуму мені потрібно більше життя», – висловився Іван Марчук про довгу й непросту історію зародження циклу.

    Разом із «Шевченкіаною» в КНУ також експонуються твори Івана Марчука з циклу «Мальовнича Україна». «Яким би ти не був модерністом, якщо хоч трохи помандруєш Україною, то станеш пейзажистом», – зауважив митець, розповідаючи про свою любов до Батьківщини та створений цикл. «Коли живеш в еміграції, то щось муляє в серці. Це Україна, тому біля моїх картин закордоном українці плачуть».

    Ректор Київського університету акад. Леонід Губерський подарував митцеві ювілейне видання «Кобзаря», а музичний подарунок дістався художникові від фольклорного ансамблю «Роксоланія» Інституту філології, який виконав улюблену пісню Шевченка «Стоїть явір над водою». А донька Івана Марчук,скрипалька Богдана Півненко, привітала батька «Мелодією» Мирослава Скорика, під яку художник любить писати картини.

    Олександра Касьянова,
    Фото: Валерій Попов

    Категорії: 
  • Після реформи в Грузії кількість вишів скоротилася з 69 до 28

    Історія дипломатичних відносин України з Грузією сягає початку 20 століття, а неофіційних – губиться у вихорі віків. Їх прикметними особливостями є взаємоповага і доброзичливість, підкріплені схожими ментальними рисами двох народів – щирістю, емоційністю, свободолюбністю і толерантністю. Тому закономірною і очікуваною була активна участь грузинських діячів освіти у відзначенні 200-річного ювілею «володаря у царстві духу» Тараса Шевченка

    11 березня до Київського університету імені Тараса Шевченка прибула делегація з Тбіліського державного університету ім. Іване Джавахішвілі, найстарішого і найбільшого вишу Грузії, та столичних науково-дослідних інститутів. Серед почесних гостей, які зустрілися з ректором Університету акад. Леонідом Губерським, були директор Інституту грузинської літератури імені Шота Руставелі Ірма Ратіані, доктор філології Інституту грузинської літератури імені Шота Руставелі Ірине Модебадзе, науковий співробітник Інституту українознавства Іване Мчеделадзе, докторант факультету гуманітарних наук Тбіліського державного університету, науковий співробітник Інституту українознавства Софіко Чхатарашвілі. Делегати взяли участь у засіданнях круглих столів під час Шевченківського міжнародного літературного конгресу в Інституті філології. У виступах науковці висвітлили як теми українсько-грузинських відносин у світлі творчого спадку Тараса Шевченка, так і дослідження власне українського літературного процесу. Спілкування з гостями не обмежилося суто науковими питаннями. Для ширшої розмови з викладачами та студентами Інституту філології грузинських освітян запросили на кафедру теорії літератури, компаративістики і літературної творчості.

    На прохання аудиторії проф. Ірма Ратіані розповіла про викладання теорії літератури в Тбіліському державному університеті та Інституті літератури. З 2006 року вона очолює Науково-дослідний інститут грузинської літератури та кафедру теорії літератури і компаративістики Тбіліського університету. Довгий час, з 1942 року, всі вищі навчальні заклади Грузії підпорядковувалися Академії наук. Лише з 2006 року, часу реформування національної освіти, кількість грузинських вишів, пройшовши атестацію в Академії наук, скоротилася з 69 до 28, за тим – вони вийшли з-під підпорядкування АН.

    Під час навчання пані Ірми теорія літератури була представлена в Університеті лише невеликим відділом, який довгий час (понад 40 років) входив до кафедри історії грузинської літератури 19 ст. На той час теорія літератури була представлена лише одним курсом на бакалавраті - «Втуп до літературознавства», який читали двоє професорів і асистент. Після першої хвилі освітніх реформ, ініційованих тодішнім президентом Михайлом Саакашвілі, Університет пережив реструктуризацію, одним із наслідків якої стала поява кафедри теорії літератури і компаративістики. З того часу співробітниками підрозділу була розроблена цілісна навчальна програма для всіх кваліфікаційних рівнів гуманітарного спрямування. Під час навчання студенти слухають лекції з теорії літератури, проблеми художнього стилю і стилістики, віршознавства, поетики роману, а в магістратурі – ще й текстології.

    Ефективності навчання та високій кваліфікованості випускників кафедри сприяє мінімізована кількість студентів у магістратурі – не більше 8.

    У докторантурі працює програма «літературна компаративістика». Вона дає можливість реалізовувати практику співкерівництва – широкого співробітництва різних університетів з метою написання взаємних рецензій, полегшення наукових публікацій у вишах-партнерах.

    Не оминула Ірма Ратіані й розмови про проблеми, з якими зіштовхнулися співробітники кафедри. Найперше – це забезпечення підручниковою літературою. Єдиний посібник з теорії літератури, виданий до моменту створення підрозділу, був виданий у 1964 році. Тому за останнє десятиліття науковці проробили колосальну роботу – видали підручники «Вступ до літературознавства», «Теорія літератури 20 століття» й три з п’яти томів хрестоматії до неї, до кінця року має побачити світ «Антологія компаративістики» та «Теорія літератури від античних часів».

    Спеціальності «літературна творчість» у Тбіліському університеті немає. До реформування в межах навчального закладу діяла «майстерня літературної творчості», яка представляла собою додаткові практичні заняття для студентів-філологів. На жаль, невдовзі ця ініціатива була втрачена. Наразі Ірма Ратіані зі своїми колегами успішно намагаються відновити таку практику в межах Інституту літератури у вигляді зустрічей студентів з грузинськими письменниками та допомоги найталановитішим у публікаціях їхніх творів у журналах.

    Студентська аудиторія також поцікавилася у пані Ірми про сучасний грузинський літературний процес. У відповідь шановна гостя коротко, але змістовно розповіла про найзнаковіші імена, які творять нову грузинську літературу протягом останніх 20 років. Прикметно, що в сучасній Сакартвело (так називають свою країну грузини) постмодернізм як модель репрезентації реалізував себе у всій повноті. Професорка назвала декілька визначних напрямів, у межах яких працюють грузинські митці слова. Це – наративний постмодерний дискурс, представлений романами Акі Морчиладзе «Переліт на острів Мадатова і назад», «Собаки вулиці Паліашвілі»; антинаративний дискурс, заприявлений в епатажних романах Зази Бурчуладзе «Минеральний джаз», «Євангеліє від віслюка», «Розчинний Кафка», Дато Турашвілі «Покоління Джинс»; воєнний дискурс.

    Ірма Ратіані також розповіла про перспективи розвитку сучасного грузинського кіно. Воно, як і українське, недоотримує державне фінансування, тому змушене існувати лише у вигляді авторського кіно. Нещодавньою перлиною грузинського кінематографу стала стрічка «Довгі світлі дні» Нани Еквттімішвілі, яку пані Ірма порекомендувала до перегляду всім поціновувачам якісного кінематографу.

    На запитання із залу, якими є основні риси ментальності грузинів, Ірма Ратіані порадила прочитати оповідання Гурама Дочанашвілі "Людина, яка дуже любила літературу".

    Гостя також поділилася власними спостереженнями про масову літературу в Грузії. Детективи, жіночі романи, фентезі – всі жанри поширеної у світі тривіальної літератури – в Грузії не мають великої популярності, а те, що все ж таки з’являється на полицях книгарень – перекладне чтиво. До речі, громадяни дружньої для України держави воліють читати лише рідною мовою, тому грузинський книжковий ринок різко відрізняється від двомовного українського.

    Детальніше про переклади грузинських книжок іншими мовами розповіла ще одна гостя кафедри – перекладачка Ірине Модебадзе. Комерціалізація книжкового ринку і вплив попиту на пропозицію, констатувала пані Ірине, не оминули Грузії. Тому сучасні автори мусять прислухатися до інтересів і вимог видавництв, які їх друкують. Стабільним є інтерес до сучасної грузинської літератури, в якій порушуються актуальні для регіону проблеми. Найгірша ситуація з перекладами на російську мову. І проблема не в перекладачах, а в блокуванні російським книжковим ринком якісної іноземної літератури, яке відбувається на ідеологічному підґрунті. Натомість найактивнішим партнером літературної Грузії є Німеччина. Для популяризації грузинських авторів Міносвіти країни щорічно влаштовує фестивалі перекладачів, письменників і видавців, під час яких укладається чимало договорів про співробітництво.

    Оскільки час перебування грузинської делегації в Київському університеті був обмежений, багато цікавих питань залишилися невисловленими. Однак попередні усні домовленості про співпрацю між національними університетами Тбілісі та Києва, проговорені під час зустрічі з ректором Леонідом Губерським, дають надію на майбутні часті зустрічі між освітянами обох країн.

    Текст: Анна Мукан,
    Фото: Валерій Попов

  • Посол Республіки Узбекистан завітав в Інститут філології

    5 березня в Інституті філології відбулася зустріч з Послом Республіки Узбекистан в Україні Абдулієвим Алішером Хабібуллаєвичем

    На зустрічі з паном Послом були присутні директор Інституту проф. Григорій Семенюк, завідувачі кафедри китайської, корейської та японської філології д.філол.н., проф. Іван Бондаренко, кафедри тюркології к.філол.н., доц. Ірина Покровська та кафедри історії української літератури і шевченкознавства д.філол.н., проф. Оксана Сліпушко.

    Алішер Хабібуллаєвич прийшов на прийом директора Інституту філології з метою обговорення можливої співпраці між обома країнами в сфері освіти. Під час зустрічі було розглянуто питання викладання узбецької мови для студентів-філологів, зведення пам’ятника відомому узбецькому письменнику Алішеру Навої.

    Незважаючи на те, що міждержавні відносини між Україною й Узбекистаном склалися відносно недавно, а саме з квітня 1992 року, проте пан Посол розповів присутнім про шанування Тараса Шевченка у них в країні. Зокрема Алішер Хабібуллаєвич наголосив, що в Узбекистані зведено два пам’ятники Шевченку та є школа, де викладають українську мову. Для підтвердження своїх слів Алішер Абдулієв подарував Інституту філології книги по Тараса Григоровича та переклад «Кобзаря» узбецькою мовою.

    Насамкінець Г.Семенюк запросив пана Посла на пленарне засідання з нагоди святкування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

    Олександра Касьянова,
    Фото: Валерій Попов

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to зустріч