зустріч
В Інституті філології відбувся круглий стіл з нагоди 90-річчя Дмитра Павличка
Submitted by Anna Mukan on Чтв, 2019-11-07 11:036 листопада в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбувся круглий стіл з нагоди 90-річчя Дмитра Павличка. Захід організували професори Оксана Сліпушко та Надія Гаєвська за підтримки ректора Київського університету та директора Інституту філології. Вшанувати видатного українського поета, перекладача, державного і громадського діяча, вірного сина України прийшли понад 200 студентів і викладачів. А також – письменники, громадські та культурні діячі, науковці, учні столичних коледжів і шкіл.
Захід відкрив директор Інституту філології професор Григорій Семенюк. Він окреслив основні віхи творчого та громадсько-політичного шляху письменника. «Якщо найбільшим надбанням Дмитра Павличка є його книжки, то найважливішою подією в житті він вважає установчий з’їзд Народного Руху і проголошення незалежності України. Його діяльність – це боротьба за мову, націю, Українську державу», – сказав Григорій Семенюк. І згадав, що вагоме місце в становленні Дмитра Павличка належить Тарасу Шевченку. «Заповіт» Кобзаря ювіляр однаково палко декламував на шкільній лаві й з трибуни під час Революції Гідності та Євромайдану.
Від імені ректора Київського університету імені Тараса Шевченка Дмитра Павличка привітав проректор, професор Петро Бех. Він наголосив, що святкування ювілеїв українських класиків – це вияв пошани до їхнього творчого спадку.
«Сьогодні ми вшановуємо героя нації, апостола української історії, який поклав слово в фундамент нашої держави – Акт проголошення незалежності України, –сказав Юрій Щербак, голова Комітету з національної премії України імені Тараса Шевченка. Пан Юрій зазначив, що «не довгий вік, а висота ідей, сила правди, потужність таланту і нестримна енергія руху визначають людину. А довгий вік в поєднанні з високою від Бога активністю творять дивовижне явища, яким є Павличко». Колега по перу й щирий друг Дмитра Васильовича поставив ювіляра в один ряд з Вінстонтом Черчиллем, Іваном Павлом II, Андре Мальро, Сен-Жон Персом – геніями свого часу, які отримали світове визнання. «Павличка ніхто не кликав у політику. Він сам увірвався в неї як кульова блискавка, створивши з нуля українську дипломатію», – сказав Юрій Щербак. Він познайомився з Дмитром Васильовичем більше шісдесяти років тому. Обидва були свідками окупації Чехословаччини Радянським Союзом, разом мандрували Польщею, будували українську зовнішню політику, не підпорядковану московським інтересам, були учасниками трьох революцій в Україні.
«1964 року Дмитро Павличко прийшов у цей корпус на факультет журналістики і викликав фурор серед студентської молоді: таким було сприйняття його неймовірної поезії з шаленою енергією. Павличко яскраво присутній у всьому, за що береться», – згадав письменник, літературознавець, громадський діяч Михайло Слабошпицький. Він наголосив, що «історія життя Дмитра Павличка – це документ епохи Радянської України”.
Про свої враження від знайомства з Дмитром Павличком розповів поет Павло Мовчан. «Той, хто бачився з Павличком, залишається назавжди опромінений ним», – сказав пан Павло і додав, що ювіляр давно заслуговує на Нобелівську премію. Однак його геніальна творчість недостатньо перекладена й це велика ганьба для України. Павла Мовчана вражає «неймовірна відповідальність письменника»: «Поет знає мову Всесвіту і не втрачає постійний контакт з Богом. Поезія Павличка – це постійна вібрація нації, чутлива до всього». Дмитру Васильовичу немає потреби збуджувати різними методами своє тіло й свідомість для творчості, адже його душа – це постійна мембрана. Він не може замикатися і тікати в еліптичний світ. Його поезія щира та надзвичайно відверта.
Голова Спілки письменників України Михайло Сидоржевський також привітав ювіляра й наголосив, що ми досі не усвідомлюємо вагового значення присутності Дмитра Павличка в громадсько-політичному й культурному житті України. «Ріка забуття забирає багато політиків, але в пам’яті історії залишаються будителі духу, світочі, лідери національної еліти. Дмитро Павличко – один із них», – зауважив пан Михайло.
Про світоглядну й творчу спорідненість двох сподвижників української культури – Дмитра Павличка та Івана Франка – розмірковував директор Інституту НАН України академік Микола Жулинський. Він назвав дві константи в творчості й громадській діяльності Франка й Павличка – це нація та мова. «Місією Франка було творити з нації культурну систему. Весь творчий процес Дмитра Павличка – його поезія, переклади, літературознавчі розвідки – все це також спрямоване на те, щоб формувати націю в культурний організм», – сказав пан Микола.
Нетитулованим академіком назвав Дмитра Павличка членкор НАН України, професор Ростислав Радишевський. Він підготував доповідь «Дмитро Павличко – полоніст». Професор визнав ювіляра справжнім амбасадором по духу, а не лише за офіційним званням. Дмитро Павличко добився встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку у Варшаві й Юліушу Словацькому в Києві. А ще видатний письменник був причетний до відкриття в Кременці єдиного у світі літературно-меморіального музею польського поета. До речі, його завідувач Тамара Сеніна також приїхала вшанувати українського митця. Крім спогадів про робочі зустрічі з ювіляром, вона привезла подарунки – картину з виглядом Кременця й книжку з перекладами творів Юліуша Словацького.
Професор Львівського національного університету імені Івана Франка Ярослав Гарасим виголосив пересипану метафорами й афоризмами доповідь про творчість ювіляра - "Врожаї розораного серця: україніка Дмитра Павличка". У ній йшлося про громадсько-політичну лірику Дмитра Павличка, яка надихала й спонукала багатьох його однодумців до рішучих дій на благо своєї країни.
Дмитро Чистяк, доцент Київського університету, продекламував вірш ювіляра «Долиною туман тече…» у власному перекладі на французьку. Він також презентував видання цією мовою віршів Дмитра Павличка, яке вийшло за підтримки Станіслава Довгого. «Ваша творчість буде ширитися у франкомовних світах», – запевнив пан Дмитро.
Останнім слово взяв Дмитро Павличко. Він подякував організаторам і гостям круглого столу за теплу зустріч і дружні виступи. Поет зізнався, що досі пише вірші й один з останніх присвятив керівнику руху за незалежність Індії, основоположнику філософії ненасилля Махатмі Ґанді. Другого вересня світ відзначив 150 років від дня народження індійського політичного діяча. Дмитро Павличко в поезії веде духовний діалог зі східним мислителем, закликає останнього зупинити потоки крові, якими просякнута сучасна Україна. Також ювіляру імпонує ідея Ґанді про єдність народу в боротьбі з ворогом: «Якщо ми будемо почуватися самими собою, нас ніхто не переможе. Це головна наша оборона». Насамкінець Дмитро Васильович прочитав поезію «Намет» зі своєї збірки «Вірші з Майдану». Вона прозвучала свіжо й полум’яно, як і вся позачасова творчість велета духу, живого класика Дмитра Павличка. текст Анна Мукан, фото Валерій Попов, Юлія Кузьменко
Кінолекторій продовжує роботу: демонстрували документальний фільм «Рубіж»
Submitted by Moderator on Чтв, 2019-11-07 09:085 листопада до Інституту філології завітала творча група документальної стрічки «Рубіж. Грубешівська операція». Сценарист фільму – Тарас Лазер, наш випускник-італознавець. Режисер – Олеся Моргунець. Був присутній також Микола Ярмолюк, колишній радник Посла в Республіці Польща. Він допоміг авторському колективу на етапах створення фільму. Модерувала захід заступник директора Інституту філології Катерина Білик, яка озвучувала фільм німецькою та російською мовами. "Такі спільні проекти показують, навіщо потрібні філологи, історики, режисери… Це яскравий зразок активної співпраці, роботи з архівами", - зазначила Катерина Аркадіївна.
Фільм створений з літописів УПА, звітів воєнних операцій, архівів, свідчення давав також останній живий учасник Грубешівської операції Євген Штендера, який нині живе в Канаді. Із даних було скомпоновано діалог документів; у ньому бачимо перебіг подій Другої світової війни та депортації населення на Західній Україні та в Польщі. Стрічка доводить, що в українців і поляків було багато спільного, передусім це бажання бути вільними на своїй землі. «Рубіж» розвінчує міф про ворожнечу народів. Опираючись примусовій депортації, дві армії, створені 1942 році (Українська повстанська армія та Армія Крайова) стали пліч-о-пліч проти німецьких і московських імперіалістів. Свобода людини, свобода народу стала над непорозуміння під час Грубешівської операції травня 1946 року - в місті підірвали будівлю НКВС, визволили в’язнів місцевої тюрми, захопили пошту. Потім бійці вдало й організовано відступали на свої позиції.
На жаль, депортація таки торкнулася життів майже півмільйона переселенців з Польщі до СРСР. Евакуацію радянські очільники спершу називали добровільною. Насправді ж вона мала певні цілі: остаточно приєднати Західну Україну до складу СРСР; послабити сили УПА; чітко провести кордон із Польщею. Переселення відбувалося й навпаки, з України до Польщі. Перші сім’ї у 1944 році навіть їхали за власним бажанням, боячись терору з боку української, польської сторін. Уже в серпні 1945 був виданий наказ про примусове виселення протягом 14 днів усіх українців із Польщі. Із 1.01.1946 року цю депортацію очолив Михайло Ромащенко. Евакуювали в дикий спосіб: грабували, нищили, палили будинки, роз’єднували людей з однієї родини, ешелонами везли до СРСР… «План» у 500 тис. депортованих було таки виконано.
На кінопоказ були запрошені історики Шевченкового університету. Д.істор.н., заступник декана історичного факультету Тарас Пшеничний після показу фільму подякував авторам за гарячу історію, сміливо зроблену роботу. «Рубіж» - це просвітницький продукт. Документальна стрічка покликана закликати до українсько-польського порозуміння, а не протистояння, як вважає фахівець. Кілька слів на завершення зустрічі сказав автор сценарію Тарас Лазер. Розповів про перспективи філолога в кінематографі. "Роботи з текстами кіношникам вистачає. Ви знайдете там собі застосування", - переконує Тарас і радить звертати увагу на курси наратології. Адже одного дня молоде покоління стане потужним рушієм для українського кінематографу, досліджень історії та багато чого іншого.
Текст - Юлія Кузьменко. Фото - Валерій Попов.
Як працює бюро перекладів? Ланцюжок "замовник - бюро перекладів - перекладач"
Submitted by Moderator on Чтв, 2019-10-31 22:36Кафедра германської філології та перекладу і Центр німецької мови і культури розпочали серію зустрічей зі своїми випускниками-германістами та перекладачами. Мета таких зустрічей - зорієнтувати студентів сьогодення щодо можливостей роботи за спеціальністю та показати виклики, які чекають на них на сучасному ринку праці.
У середу в гості до рідного Інституту завітала випускниця 2008 р. Олеся Литвинова (Молочко) - засновниця і керівник великої перекладацької агенції L'agency. Вона поділилася зі студентами своїм досвідом і поглядами на освіту перекладача. Найближчим часом студенти кафедри зможуть проходити перекладацьку практику в цій агенції.
Марія Іваницька, завідувач кафедри германської філології та перекладу. Фото - Валерій Попов.
Анонс майбутньої літстудії
Submitted by Anna Mukan on Срд, 2019-10-30 12:51Центр літературної творчості запрошує на тематичне обговорення. 11 листопада о 13:00 в мистецькій залі Інтситуту філології (ауд. 63) будемо говорити про психологію та психіатрію творчості. У гостях - письменниця, лікар-психіатр Віра Ковтиха. Після бесіди - літературні читання. Усіх охочих запрошуємо на вільний мікрофон.
Відбувся лекторій "Репліка"
Submitted by Moderator on Втр, 2019-10-29 23:4729 жовтня в ретроаудиторії Інституту філології продовжив роботу щомісячний лекторій «Репліка», який організовує Тетяна Михно. Дарія-Анастасія Лесняк розповіла про детектори брехні, Олександра Тиркалова кликала всіх на Erasmus, Катерина Довгаль переконувала, що філологи в SMM – чудові фахівці.
Дарія-Анастасія – студентка нашого юридичного факультету, тож знає правову сторону питання про поліграф. Перевірка на детекторі брехні використовується не лише в кримінальних процесах, а наприклад, під час співбесід на підприємствах із великою матеріальною відповідальністю. Чи навіть у приватних випадках, сімейних справах. За статтею 28 нашої Конституції жодна людина без згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Дослідження на поліграфі підпадає під цю статтю, варто враховувати такий нюанс. Особа, яку буде перевірено, спершу підписує згоду. Поліграф – це ноутбук, сенсорна панель і датчики (щонайменше 5), які відстежують різні чуття й показники організму. Тому детектор майже неможливо обдурити: за бажання і тренувань людина може навчитися керувати одним своїм показником, але не всіма (контролювати дихання реально, але ніяк не вплинути на розширення судин і потовиділення). Перевірка відбувається в три етапи. На підготовчому обговорюються всі питання, які будуть ставитися. Вони мусять бути сформульовані максимально чітко. Під час перевірки поліграфолог не може ставити питань, нових для людини, яку перевіряють. На початку самого тесту ставлять нейтральні контрольні запитання, відповідь на які очевидна (наприклад, «Зараз день?» чи «Вам 32?») для того, аби побачити реакцію людини та відкалібрувати апарат під неї. Якщо людина приймає якісь особливі препарати, що могли б вплинути на органи чуття, або сумнівається в тому, як реагуватиме на певне запитання (і поліграф може сприйняти це як брехню), вона каже про це поліграфологу заздалегідь. Власне, другий етап – запитання-відповіді з поліграфом. Третій – розшифрування. В Україні наразі немає школи поліграфологів, наші експерти повертаються з навчання в США. Але це дуже серйозна справа: за неправильний висновок поліграфолог несе кримінальну відповідальність.
У США слухачі «Репліки» поки не квапляться, але їм цікаво було дізнатися від Олександри Тиркалової, випускниці Інституту філології, про академічну мобільність, студентські можливості та взагалі про те, як не проґавити роки навчання в Університеті. Саша продемонструвала власний приклад: 5 років тому познайомилася з двома активними студентками й залучилася до багатьох справ. Раніше не знала про переваги й пільги студентам, але хотіла дізнатися більше. Зараз вона працює в компанії Erasmus Student Network Kyiv – це перша в Україні секція великої і давньої європейської молодіжної організації. Тепер молодь створює бренд України в Європі, і це ще одна причина податися на Erasmus (окрім подорожей, мовної практики та можливостей познайомитися з крутими людьми). Erasmus – грантова програма, яка фінансується ЄС. Там можуть навчатися студенти країн-членів ЄС або їх партнерів, як-от Україна. Їдемо на півроку, і пам’ятаємо, що подвійного диплома не отримаємо, а просто вивчаємо програму своєї ж спеціальності. Проте навчання розвиває вас як особистість. Саша переконувала: потрапити на Erasmus може кожен, тільки майте мотивацію. Підтвердила доцільність навчання за обміном гостя лекторію Ліза, яка щойно повернулася з Університету в Болгарії. Ліза говорить, що знайшла в тих, із ким вчилася, ще одну сім’ю, подолала комунікативний бар’єр та загалом подорослішала. Отож радимо всім спробувати.
На завершення виступала наша випускниця-україніст Катерина Довгаль. Вона розповіла про свій шлях у студактивах (від члена Студради до очільника Інфодепу Студпарламенту Університету). Після моментів зневіри настає прорив. Катя знайшла своїх людей, навчилася грамотно й дипломатично комуні кувати, волонтерила, збагнула користь стратегії в кожній справі. Лектор переконує: нам потрібно все, чому нас учать, тільки важливо знати, як застосувати отримане.
Укотре подякуємо Тані Михно, що збирає цікавих людей і актуальні теми. І до наступної зустрічі через місяць!
Юлія Кузьменко. Фото Юлії Кузьменко, Валерія Попова.
В Інституті філології презентували переклад керроллівського "Полювання на Снарка" Юрка Позаяка
Submitted by Moderator on Ндл, 2019-10-27 00:57«Нездоланний той текст, наче крекс, пекс і фекс,
Дуже круто й химерно зримований,
Це поема така, і вона нелегка
Для тлумачення іншими мовами»23 жовтня філологи, майбутні перекладачі з англійської, обговорили переклад поеми Льюїса Керролла «Полювання на Снарка». Переднє слово українськомовного видання належить Тетяні Доній, яка й відкрила захід. Ілюстрації – Дарії Лисенко, а сам переклад – її батька Юрка Позаяка (Юрія Лисенка). Усі троє – наші випускники. І вони зорганізували чудову презентацію.
Переклад побачив світ завдяки видавництву «Laurus». Юрій подякував його директорці Поліні Лавровій, присутній на події. Ці книжки тепер будуть і на поличках шкільних бібліотек. Структура видання зручна: поему надруковано паралельно в оригіналі та перекладі. Наприкінці книжки наведено словничок складних (принаймні, для старшокласників) слів. Позаяк певний, що таким чином читачам можна буде освоїти текст «без мазохістських труднощів» та отримати задоволення від обох текстів і їх порівняння.
Ця поема, на думку перекладача, має найвищий ступінь складності поетичного тексту. На теренах нашої країни Снарк був невідомим, хоча Керролла знали всі за «Алісою в Задзеркаллі». Чому так? Бо ніхто не вдавався до перекладу. 30 років тому Юрій самовпевнено вирішив: "Я перекладу!" Одразу наштовхнувся на труднощі й відклав текст… надовго. Бо знаючи лише ремесло, Снарка перекласти неможливо. Згодом, повернувшись до давнього задуму, Юрко на 2 місяці цілком занурився у справу. «Підсвідомість – завжди в Керроллі», - він думав про переклад і на роботі, і під час відпочинку.
Що є Снарк і як його сприймають? Тут певний парадокс. Є інтелектуали, які не розуміють, про що твір. І навпаки: є ті, кому він замінює Біблію. Ці люди моделюють наукову дійсність за Снарком, беруть у нього моделі дії. Сам Керролл відразу сказав, що гадки не має, що таке Снарк. Тут варто зазначити: Керролл був математиком і, найімовірніше, моделював у своїй поемі абсурдні моделі людської поведінки (індивідуальної, суспільної тощо), коли дієш всупереч логіці. «Полювання на Снарка» складається з 8 глав (уривки Юрій Позаяк зачитав для студентів). За сюжетом 10 членів команди, 1 із яких – бобер, винаймають корабель і вирушають полювати на фантастичну істоту Снарка. «Всі вони дебіли та ідіоти різного гатунку», - коментує перекладач. Герої потрапляють в абсурдні ситуації. Це поема абсурду, безглуздя. Будується типова керроллівська інтелектуальна гра: діалектичний закон заперечення попереднього заперечення, неначе гойдається маятник смислів. Також демонструються різноманітні прийоми маніпуляції.
Юрко Позаяк розповів про труднощі перекладу (вони окремо прокоментовані в книжці). Із досвіду Юрія, перед тим як підійти до цього тексту, треба витримати випробування. Сама назва Snark містить кілька англійських слів: snake (змія), snail (равлик), bark (гавкати), snare (пастка), shark (акула). Страшного звіра бачимо в такій назві. Юрко знайшов також слово «снавр» як можливий еквівалент. Воно співзвучне зі словом «динозавр». СНАВР із цивільної оборони – своєчасні і необхідні аварійно-відновлювальні роботи. Але перекладач подумав, що замінювати Снарка не солідно: «Це все одно що Бетмена міняти на кажана». Увесь світ знає це прецедентне ім’я.
Наступний нюанс – переклад жанру поеми. Агонія у 8 припадках, або шалена боротьба у 8 поетичних частинах – так визначив жанр перекладач. Можна ще застосувати гру слів: «(А)гонія». Хоча це вже було б самодіяльністю. Позаяк назвав розділи сказами. Сказ – і хвороба, і поетичний жарт. Тут, зауважує Юрій, йому пощастило з мовою. Узагалі будь-які мовні химери в 99% мають відповідник у нашій мові. Відповідь, щоправда, потрібно знайти, вона не завжди лежить на поверхні.
Серед інших цікавинок у Керролла: імена всіх членів команди, що шукає Снарка, починаються на букву Б. Для цілісного перекладу треба було це врахувати. В українському варіанті постають такі герої: брокер, банкір, більярдист, булочник, борзописець-суддя, бриляр, готельний бой, бобер, «бійник, що на бійні мав стаж», будодзвін. Останній завдавав найбільшої мороки всім перекладачам. Позаяк, щоб пояснити значення будодзвона, пішов на «перекладацький злочин». Він дописав цілу строфу замість Керролла. У таких випадках перекладач бере на себе зобов'язання писати так само добре й у тому ж стилі, як автор. Загалом перекладач має бути скромною тінню автора, не тягти на себе ковдру. Та фальсифікація на 20-25% все одно виникає, вона продиктована римою. Юрій розповів, як готував заздалегідь рими слів і словоформ до Снарка, як вводив нові яскраві образи, сучасну розмовну українську до тексту. Так, перекладач трохи хуліганив, але ж і поема хуліганська – на самодіяльність перекладача наштовхує сам Керролл. До того ж існує явище контекстуальної компенсації: перекладачу не обов'язково каламбурити й жартувати саме там, де це робить автор. «Можна спокійно віджартуватися в наступному абзаці», - заспокоює Юрко Позаяк, - «В результаті весь уривок чи вірш буде іронічним».
По-керолівськи несподівано Юрій завершив свою розповідь про переклад поеми. Він передав слово доньці Дарині, ілюстратору «Полювання на Снарка». Дарина створила ілюстрації ще на 2 курсі в стилі дудл-арт. Вона каже, що ілюстратор, як правило, ніколи не виступає на презентаціях, адже за нього говорять його твори. Але тут Дарині таки треба було пояснити дещо. Річ у тім, що Керролл заборонив будь-кому малювати Снарка. Попередні ілюстратори в усьому світі зображували лише команду мисливців. А Дарина захотіла по-керроллівськи обійти цю заборону. Автор, як ми знаємо, - математик. За математичними законами нескінченність дорівнює нулю. Отже, якщо зобразити безмежну кількість Снарків, вийде так, що його не зобразили зовсім. На сторінках книжки ми бачимо лише частинки істот, що б мали уособлювати Снарка. За хвостом чи клешнею можемо лише уявляти, як звір виглядає.
Абсурдистська поема, майстерний переклад, сповнений мовною грою та новотворами, чудові ілюстрації – усе це спонукає читачів фантазувати, домальовувати історію. Організатори побажали аудиторії приємного читання. Презентацію продовжила автограф-сесія від Юрка Позаяка та Дарини Лисенко.
Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова.
Жінка-захисник: зустріч із Юлією Кірілловою
Submitted by Moderator on Чтв, 2019-10-24 15:1615 жовтня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч з ветеранкою 25-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь» Юлією Кірілловою. Ця дивовижна дівчина своєю історією ще раз підтверджує: захисник – передусім людина, а не стать. Як чоловік, так і жінка можуть тримати тил або ж відстоювати правду.
«Ти вже розумієш, що сталося, але ще не хочеш у це вірити». Юлія ніколи не думала, що стане військовою. Події країни, починаючи з 2014-го, змінили не одну долю. Юля згадує час Майдану: прокинулася вранці, побачила в новинах, як б’ють людей. Промайнула думка: «Невже це ми? Це Київ?..» Охопило заціпеніння: це неправда! І так почався її з чоловіком Даніїлом шлях: Майдан, пекельне Водохреще… Вражало лицемірство людей у нібито цивілізовані часи. І вони протидіяли. Даніїл пішов захищати східні кордони з першого дня мобілізації, 18 березня 2014. «Я сиділа постійно на телефоні. Він дзвонив рідко, а коли дзвонив, то розповідав таке, у що важко було повірити. Обстріли градом з боку Росії. Війна…». Уже 11 серпня в селі Степанівка на Донеччині його не стало. Юля везла у цей час йому бронежилет, але він Даніїлу вже не знадобився… Так розпочалася її війна з Росією. Вона пішла на курси домедичної допомоги, була волонтером, а потім пішла й на фронт. Була у всіх гарячих точках. Пригадує Дебальцеве, солоний присмак, який стояв у горлі в стінах Бахмутської лікарні: «Піт, кров і бруд на кахлях».
Війна – це взагалі не людська справа. Тому, за словами Юлії, не варто закріплювати за статтю військовий фах. Стереотипи щодо жінки на війні нині зникають, але чомусь і донедавна жінку бачили тільки як берегиню домашнього вогнища, яка пере, готує борщ і виховує шістьох дітей (сміється, розказуючи Юля). Але де ж наша гендерна рівність і що тоді в розумінні суспільства є нормою? Агресивність і причепливість чоловіків щодо жінок? Юлія щиро дивувалася цим моментам, надто коли повернулася до мирного життя. Вона була мобілізована діловодом, маючи юридичну освіту. На початку літа 2015-го їхній батальйон перемістився до Попасної, фактично жінка була розвідником-гранатометником. Військова професія – це відповідальність за життя і здоров’я побратимів. Ти маєш бути впевненим, що не заціпенієш, витримаєш, не плакатимеш. І тут не йдеться про те, жінка чи чоловік, а суто про набір людських рис. А страхи на війні мають всі. Хто не боїться, той або псих, або брехун. Юля згадує власні страхи: вона боялася болю, боялася смерті та того, як це б сприйняли її близькі. Жахом здавався полон, можливі катування й ґвалтування. Найтяжче – коли помирають на руках. Юлія згадувала загибель двох посестер з її батальйону – Наталі Хоружної та Яни Червоної.
І все-таки до 2016-го року існував поділ на «чоловічі» та «жіночі» (санінструктори, кухарі, швачки та ін.) професії на війні. Реакцією була адвокаційна кампанія «Невидимий батальйон», зняли однойменний фільм про жінок-бійців на сході України. Внаслідок такого проекту в 2018 році ВРУ ухвалила закон, де закріплено 96 посад, які можуть обіймати жінки-військові. Теж своєрідна боротьба і перемога.
Ветеранів об’єднує загострене почуття справедливості. До мирного середовища важко адаптуватися. Але й суспільство повинно реабілітуватися, не лише воїн, який повернувся. Посттравматичний стресовий розлад – нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію. Ті, хто пішов на війну й повернувся, докорінно змінилися. У них змінилися цінності. Часто їм хочеться чогось нового, вони змінюють свою спеціальність. Гірша чи краща така людина – не ясно, однак вона вже не буде вчиняти знайомі їй правопорушення, бо бачила наслідки їх там, на війні. І ця людина хоче, щоб суспільство її прийняло, зрозуміло та змінювало щось у собі. Захищати Україну можна і не йдучи на фронт. «Знання, навчання – найміцніша й цінна зброя. Якщо ви не можете йти в бої, ідіть вчитися та навчати інших», – каже Юля. Майбутнє, на її думку, за освіченими людьми. А від невчення батьків їхні діти стають рабами.
На Сході ми програли інформаційну війну. Людині легко задурити голову, коли вона бачить і чує лише одну точку зору. На Луганщині й Донеччині наших воїнів зустрічають по-різному. Є агресивні, а є такі, що зустрічають зі сльозами на очах, бо відчувають: є ті, кому до них не байдуже. Вони не залишені сам-на-сам із війною. Загалом, як зазначила Юлія, у 2014 році українці зробили неможливе – уперше ще з Помаранчевої Революції самоорганізувалися, адже армію на початках підняли волонтери, це визнав і тодішній Президент. Важливо, щоб волонтери, воїни, ветерани бачили, що живуть недарма. У допомозі героям Юлія Кіріллова знаходить себе сьогодні. Отримує другу освіту за програмою «Публічне управління та адміністрування», координує ГО «Жіночий ветеранський рух», займається проектом «Амбасадор. Ветеранська дипломатія», який знайомить увесь світ із нашими героями та розповідає правду про російську агресію. «Якщо ми здамося, вони будуть і в Європі, і в Штатах», – наголошує Юлія. Але ж, ясна річ, здаватися – не про нас. Спільними зусиллями переможемо.
Юлія Кузьменко
Кінолекторій із Сергієм Тримбачем
Submitted by Moderator on Чтв, 2019-10-24 15:0122 жовтня в мистецькій залі Інституту філології слухали, як оживити слово на екрані. Зустріч із кінофахівцем Сергієм Тримбачем модерував професор кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Анатолій Ткаченко. Говорили про Параджанова й Довженка.
На жаль, життя гойдається не завжди у добрий бік. Пан Сергій був дещо засмучений, адже того дня вранці помер його товариш Віктор Кріпченко, оператор фільму «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів», що побачив світ 1886-го року. Цей фільм, за словами Тримбача, вплинув на ставлення українців до СРСР. Втрата Віктора не перша за останні тижні – нещодавно пішов із життя письменник і критик, засновник «ЛітАкценту» Володимир Панченко. Непросто прийняти відхід, але життя триває.
І життям був сповнений виступ Сергія Тримбача, який одразу зізнався студентам, що любить побалакати. Розкрив секрет: він випускник філологічного факультету Київського університету, хоча мріяв вступити на журналістику. Сергій не шкодує: філологія дає універсальну гуманітарну освіту. Після такої бази він міг багато де розвинутися. Обрав кінематограф.
Кінознавець розповів про авторські фільми. Це кіно нового покоління, його концепт сформувався у Франції, коли в режисуру прийшли журналісти й критики. За новою теорією, кіно має робити автор. Ідентифікація автора – те, за чим ми його впізнаємо в готовій роботі. Кіно має писатися камерою, наче письменницький твір – ручкою. Думку ще в 1980-х підтримував оператор і режисер Юрій Іллєнко; на його думку, незабаром не буде режисера, сценариста, оператора… Задум реалізовуватиме одна універсальна людина. На обговоренні з Тримбачем погодилися, що це певна утопія, але втручання автора в процес створення стрічки – річ цілком природна. Це робить кіно конкурентоспроможним. Так, у 1960-х нині успішний Голівуд програвав у кіноіндустрії Франції та Італії саме через відсутність авторського підходу.
Інше, на що звернув увагу Сергій Тримбач, - доля кінематографістів, які створили автоміф, що ґрунтується на власних творах. Для України це Олександр Довженко та Сергій Параджанов. Міф, як відомо, - це уявлення про щось. Параджанов любив створювати про себе певні ілюзії. Обожнював епатувати, сипав вигадливими історіями. Усе це доводить Роман Балаян у стрічці «Небезпечно вільна людина», уривки з якої подивилися студенти на заході. «Кіно – для метких», - так казав Олександр Довженко. Параджанов був напрочуд метким. Його шедевр «Тіні забутих предків» побачив світ після чотирьох невдалих робіт режисера. Радянське керівництво не очікувало гучного успіху нової стрічки. Сергій Тримбач зауважив, що після «Тіней…» Параджанов нічого більше не зміг показати. 1973 року його арештували і засудили до 5 років ув’язнення за надуманими звинуваченнями. Сам Сергій це коментував з гіркою іронією: «Я вірменин, народжений у Грузії, сиджу в російській тюрмі за український націоналізм». Але обіцяв помститися Україні – любов’ю.
Згадали й Василя Стуса, адже він на прем’єрі «Тіней забутих предків» 1965-го разом із В.Чорноволом та І.Дзюбою закликав підвестися тих, хто проти терору. Тримбач, згадавши цей факт, прокоментував свіжу кінороботу про дисидента «Заборонений». Далі ж пан Сергій розповів про свої доробки і плани. Він підготував 16-серійний фільм про О.Довженка, а нині пише сценарій до 12-серійного ігрового кіно «Гайдамаки». Там кінематографісти потрапляють у минуле й намагаються його виправити. Також кінознавець запросив усіх до слухання радіопрограми «Лекторій. Кіно». Вона виходить щочетверга о 19:20 на каналі UA: Культура. Кому цікаво – щопонеділка на цих хвилях спілкуються про музику, щовівторка – про поезію, щосереди запрошують літературних критиків, у п’ятниці чуємо про найвідоміші музеї. Тримбач кличе й до Будинку кіно, що на Саксаганського, 6. На кожен вечір знайдуться сеанси, адже Будинок розпочинає новий сезон. Сергій анонсував стрічки «З України до Голівуду» та «Вулкан». Порада від знавця кіно: не дивіться фільми на комп’ютері, якщо вони зняті для великого екрану. Ви і п’ятої частини інформації не пізнаєте, не відчуєте глибини кадру. Долучаймося до насолоди від класичного та сучасного кінематографу.
Юлія Кузьменко
Організація AIESEC завітала до філологів
Submitted by Moderator on Срд, 2019-10-23 23:51Подібне знайомство з формацією відбулося в травні: http://instpres.univ.kiev.ua/node/2379 22 жовтня відділ зовнішніх зв’язків Студпарламенту Інституту на чолі з Яною Хоменюк запросив представницю AIESEC Марію. Адже студентство оновилося. На зустріч завітали з інших факультетів (із хімічного, наприклад). Отже, AISEC – це найбільша молодіжна міжнародна організація України. Вона об’єднує 125 країн. Марія познайомилася з аудиторією, поцікавилася, хто волонтерив досі, чому студенти прийшли, що їх мотивує? Наша молодь спробувала себе помічниками на Книжковому Форумі, лінгвістичних фестивалях, напівмарафонах. AIESEC пропонуватиме волонтерські розвивальні програми, які на 6 тижнів зроблять вас частинкою Німеччини, Італії, Туреччини чи Литви. Звісно ж, це чудова нагода змінити себе, оскільки ви зміните оточення. Покращите іноземну в іншому мовному середовищі. Волонтери розвинуть організаційні здібності, лідерські риси, навчаться працювати з людьми різного віку та статусу. AIESEC має наразі 17 проектів, які охоплюють широкий спектр діяльності: від допомоги людям різних соціальних станів до екосвідомості. Тут молодь з усього світу збирається для спільної цілі. «Ти не просто тревелиш. Ти в оточенні активних людей», - запевняє Марія. Дівчина розповіла також про умови і час набору до програм, проживання за кордоном на ці шість тижнів. Отже, якщо відчуваєте в собі силу до змін, спробуйте. Звертайтеся на сайт: http://aiesec.ua/ та, звісно, до нашого СПІФу, який організував подію: https://t.me/knuspif
Юлія Кузьменко
Українською, живо і сучасно – саме так має звучати дубляж
Submitted by Moderator on Сбт, 2019-10-19 23:0818 жовтня лінгвістичний клуб від кафедри української мови та прикладної лінгвістики та Оксани Мацько «ЗМовники» провів зустріч у актовій залі. Темою для обговорення стали особливості перекладу й дубляжу зарубіжного контенту. Розкрити тему, грунтуючись на власному досвіді, запросили Мирославу та Федора Сидоруків. Подружжя працює на студії дубляжу.
Мирослава – випускниця Інституту філології, китаїст, а Федір закінчив Інститут журналістики. Вона – редактор і менеджер на студії, він – перекладач. Подружжя вже давно займається дубляжем і переконане: те, що глядачі бачать на екрані – це результат співпраці й обговорення перекладача, редактора та замовника. Саме через кінострічки, серіали, популярні програми та мультфільми, вважають Сидоруки, треба поширювати українську мову, олітературнювати її, вводити забуті, але живі й влучні звороти. Кіноіндустрія, на їхню думку, законодавець мови. Оксана Мацько з усмішкою згадала, як 15-20 років тому ніхто не вірив, що Шварцнеґґер чи Бельмондо заговорять українською. Коли переклали серіал «Альф», навіть у російськомовному середовищі лунала фраза «Ой я лусну!». Отже, завдяки команді фахівців україномовним може стати будь-який кінопродукт. Щоправда, перші переклади писалися майже за словником Б. Грінченка (15-річні підлітки питали одне в одного, як здоров’я матінки тощо). Федір згадує, як прийшов у професію в 1992-93 рр. і одразу помітив ці труднощі. Англійську він знав добре: 6,5 років прожив у США, потім за обміном вчився у Вірджинії. Мирослава прийшла на студію пізніше.
Сидоруки розповіли про закулісся своєї справи. Перекладати стараються яскраво, обмеження хіба на лайливі слова. Команда дубляжу має свій «словничок-лайличок». Так, кожна студія живе за внутрішніми формалізованими правилами, часом доволі жорсткими. Один редактор не сприймає слова «авжеж», інший– слова «лише»… Федір виступає за простоту в мові, не любить складного й штучного. Мовлення героїв має бути живим, глядач не повинен зупинятися із запитанням: « Що це він щойно сказав?»
А за такою легкістю – кропітка праця. Одна година роботи – лише 4 хв фільму. Складно перекладати спецтермінологію (залучають спеціалістів з галузі), абревіатури, варваризми. Добре міркують над гумором: його непросто інтерпретувати, а інколи доводиться навіть створити з нічого. Мізкують і над грою слів, аби зберегти зміст і форму, щоб звучало не прісно. Інколи переклад дає підстави для заборони стрічки загалом (так було з першим «Зомбілендом» і пародією на «300 спартанців»). А яким словникам довіряти в роботі? Якісь уже застарілі, якісь наводять різну норму. Переважно Сидоруки користуються словниками на ресурсі https://r2u.org.ua/, виданнями за редакцією Жайворонка, Погрібного й Скляренка, 11-томним академічним словником.
Після перекладу – дубляж. Його слід відрізняти від озвучки (у ній чуємо оригінальну доріжку фоном, дубляж натомість передбачає прибирання іноземного тексту). Це теж складно, далеко не завжди епізод монтують вдало з першого разу. Озвучують відповідними голосами, залучають дітей і літніх людей. Зауважмо: актор у кадрі оригінального фільму рухається, натомість дублер перебуває при озвучці в закритому приміщенні, оточений трьома мікрофонами, не маючи змоги змінювати позу. Він має передати біг, і плач, і сміх, і жування чи ковтання – усе, що було в оригіналі. Текст не бубонять, а декламують, до того ж розкладають його точно в паузи. Актори уникають власного акценту, але мусять передати у кіно, коли там він є в героя.
Як бачимо, дубляж – багатоетапна, складна, проте дуже цікава справа. Кому, як не філологам, стати наступниками Сидоруків? Зустріч «ЗМовників» стане поштовхом для студентів: розвиваймося!
Юлія Кузьменко
Сторінки
