зустріч

  • Розмова про Львівський жіночий літературний клуб: історія успіху

    25 листопада відбулася онлайн-зустріч із талановитими мисткинями - Нікою Нікалео та Оленою Чернінькою. Студенти "Літературної творчості" мали змогу дізнатися про секрети успіху Львівського жіночого літературного клубу, заглибитися в історію створення серії книг про Львів, і просто насолодитися приємною й затишною атмосферою дружнього спілкування.

    Пані Ніка як голова ЛЖЛК поділилася корисними порадами щодо створення власних проектів, спілкування й співпраці з письменниками та медійними майданчиками, а також розповіла про нюанси й важливості літературних конкурсів "Львівське перехрестя" та "Коронація Слова".

    Пані Олена занурила студентів у письменницький всесвіт, повідала секрети творчої праці й подарувала потужну хвилю мотивації.

    "Треба стукати у всі двері, - зазначають письменниці, -у всі двері, які є і які можливо відчинити, - варто стукати. Якщо тебе не почули - постукай ще раз". Ця зустріч видалася дуже цікавою та атмосферною й наповнила натхненням кожного учасника. Завдяки ній молоді літератори дізналися багато секретів, які обов`язково стануть їм у нагоді для створення власних проектів і для подальшої літературної діяльності.

    Дзевенко Софія

  • "Блогер - літературний герой зі своїм стилем" - Євгенія Кузнєцова

    З кожним днем блогінг набирає все більшої популярності, особливо серед молоді. Як почати блогерство, як набрати авдиторію і які дописи набирають найбільше лайків – про це і набагато більше розповіла в останній у цьому семестрі онлайн-зустрічі «ЗМовників» Євгенія Кузнєцова. Зустріч відбулася 24 листопада 2020 року. Модерувала розмову Оксана Мацько, доцент кафедри української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології.

    Євгенія Кузнєцова – випускниця КНУ імені Тараса Шевченка, ІМВ, спеціальності «міжнародна інформація». Почала кар’єру в журналістиці з англомовних публікацій у Kyiv Post. Захистила дисертацію з магічного реалізму в Іспанії. Професійно займається перекладами з англійської, іспанської і німецької мови та багато й натхненно пише. У найближчому році вийдуть три її книжки різних напрямків: стьобна етнографія, роман та книга-дослідження про мову. Веде популярний блог та власний канал на You Tube.

    Розмова з Євгенією Кузнєцовою була легка і відверта. Розпочали з зізнання Євгенії: «Я можу багато від чого відмовитися у житті, але від письменства – ні. Не писати – мука для мене». Далі говорили про «секрети» блогерства. «Писати і ще раз писати. Це основне правило блогера. Написання має стати звичкою. Ця щоденна звичка робить тексти кращими. Завдяки блогерству ти розвиваєш своє письмо. Шліфуєш стиль. Блогерство – майданчик для письма», – каже Євгенія.

    Як почати розвивати свої соцмережі?

    Відповідь Євгенії проста: «Усі з чогось починають. Не треба засмучуватися, коли перші дописи наберуть всього два лайки – мами і бубусі. Усі так починають. Можна, звісно, писати ʺна злобу дняʺ і таким чином збільшити авдиторію, але до фідбеку треба бути готовим. Це ризик і напруга. Краще дотримуватися правила писати регулярно і з душею. Звісно, треба враховувати, що не все те, що подобається тобі, буде до вподоби авдиторії. Тому інколи можна прибріхувати (сміється Євгенія)».

    Блогерство – самореалізація чи заробіток?

    Євгенії Кузнєцовій блогерство не приносить заробіток. Вона не фотографується з продуктами на замовлення. Однак, вважає блогерство – розвитком, яке рухає автора і допомагає вибудувати онлайновий бренд. При розвитку «себе як бренду» за рахунок популярності блогер отримує замовлення на роботу. Для Євгенії блогерство, перш за все, є шляхом самореалізації та саморозвитку.

    Чи обов’язковим для блогера є візуальний контент?

    Візуальний контент важко дається Євгенії. Але шляхом відео вона намагається залучити більшу авдиторію. Наприклад, у фейсбуці не сидять п’ятнадцятирічні. Вони майже не читають. Їхнім медійним майданчиком є TikTok. Зважаючи на це, потрібно робити візуаліальний контент, який краще запам’ятовується. «Відео і картинки є промовистішими», – вважає Євгенія.

    Як мотивуватися?

    Євгенію Кузнєцову мотивує письмо. Вона надихається художньою літературою. Читає інших блогерів, аби відчувати реальність. «Блогер – літературний герой зі своїм стилем», – вважає Євгенія Кузнєцова.

    Окрім блогерства під час «ЗМовників» говорили також про українську мову. Євгенія Кузнєцова наразі знімає відео про мову і намагається привернути увагу молоді. «ЗМовники» бажають успіхів та натхнення Євгенії, дякують їй за поради та неймовірно цікаву розмову. Зустрінемося в наступному семестрі.

    Олександра Касьянова

    Категорії: 
  • Як важливо бути гнучким: розмова з Оксаною Хмельовською.

    18 листопада у рамках курсу «Літературні проєкти: кураторство» відбулася зустріч із співзасновницею та головною редакторкою культурно-видавничого медіапорталу «Читомо» Оксаною Хмельовською. Розмова точилася навколо становлення цього медійного проєкту та дотичних до нього подій.

    Пані Оксана розказала, що «Читомо» вперше виник як дипломний проєкт, розроблений удвох із колегою. Для залучення публіки на першу презентацію під час Львівського форуму видавців скористалися картонними колажами, які розвісили по всьому Львову: це дозволило зібрати аудиторію до 80 людей – чудовий результат для літературної події.

    Однак спочатку «Читомо» існував більше як блог, ніж медіа, й перші 4 роки тримався на колосальній волонтерській роботі друзів пані Оксани. Значні зміни відбулися після організації фестивалю «Штурмові загони Ґутенберґа», які об’єднали молодих видавців із якісними редакторами. Так проєкт дістав перший ґрант від Unistudy, який повністю витратили на «найважливішу» людину на Землі – програміста.

    Втім однаково головною проблемою проєкту був брак стабільности та доходів, через що чимало дописувачів вигорали й ішли деінде. Колишні автори «Читомо», за словами пані Оксани, – власники видавництв, редактори, викладачі. 2015 року відбулася своєрідна реорганізація й було проведено чимало подій: проєкт «Mali.ua», який об’єднав невеликих видавців, що випускали по одній книзі; «Вітрина новинок», у якому розміщувалися всі книжки, випущені до Книжкового Арсеналу чи Форуму Видавців, а також спецпроєкт із Гете-інститутом у Києві. Тоді ж у «Читомо» з’явилася перша випускова редакторка Богдана Романцова.

    Хоча брак коштів все ще давав про себе знати, «Читомо» розвивався й 2016 року об’єднався з блоґом про сучасну дитячу літературу «Казкаркою», який представлений дитячим відділом «Читомо». У тому ж році сайт отримав першого комерційного партнера – магазин туристичного спорядження Gorgany (не на правах реклами). Це дозволило проєктові крок за кроком перейти до «дорослішання». 2017 року «Читомо» офіційно став громадською організацією, що, за словами пані

    Оксани, «дозволило відчути себе тим, хто здатен впливати на смаки людей».
    2018-й рік видався багатим на події. Сайт «Читомо» перезапустився і змінив дизайн, здійснив велике соціологічне опитування «Ukrainian Reading and Publishing Data», на яке нинішній Український інститут книги орієнтується при укладанні стратегії. Тоді ж було проведено кілька спецпроєктів із зарубіжними організаціями: Британською Радою, Гете-інститутом (Німеччина) і Польським та Чеським інститутами в Києві.

    Останні два роки позначилися ще більшим розвитком. Так, 2019 року «Читомо» вперше поїхав у відрядження на книжкові ярмарки в Німеччині й Латвії, Мистецький салон у Канаді. Тоді ж провели вечірку з нагоди десятиріччя проєкту «Піна днів», де все навколо покрили піною – сподіваюся, шампанського. Цей рік позначився виграшем 8-ми ґрантів, появою власного Телеграм-каналу, акцією #купуйумалих і партнерством із крупним комерційним проєктом «Галичина».

    Після такого екскурсу в історію гостя заглибилася в його суть, бо «Читомо» – це передусім «медіа про книгу в усіх її проявах й осмислене читання як трамплін, інструмент для самоосвіти й реалізації». Метою проєкту є створення якісних текстів, які б піднімали читачів на вищій рівень. Тексти ці різні: аналітика й ексклюзивні матеріали експертів, новинки у сфері книговидання, рекомендація вартісних книжок, що добре зроблені й несуть щось нове і, звісно, рецензування, бо «навіть якщо книжка хороша, має бути рецензент, який сказав би, що вона хороша».

    За словами пані Оксани, «Читомо» важливий тим, що він бачить щось цікаве, пише про це і люди проявляють інтерес. Яскравим прикладом стала стаття про оплату праці перекладу, яка допомогла перекладачам усвідомити вартість своєї праці. Або проєкт «Література на експорт», де критики рекомендували по 10 українських книжок до перекладу, що дозволило укласти щонайменше 7 угод про переклад за кордон; крім цього, підтримуються й інші важливі й регіональні проєкти.

    Певну частину часу пані Оксана приділила оцінці студентських проєктів, відзначивши їх новизну та давши кілька корисних настанов. Насамперед, вона нагадала, що, крім ідеї, дуже важливо сформулювати мету і порадила уявити собі майбутніх клієнтів, які б зацікавилися пропонованим продуктом, і сформулювати до 5 цінностей вашого проєкту.

    Найважливішою настановою, яка підбила підсумок зустрічі, стала порада не стояти на одному місці, бо важливо вміти рухатися вперед. Як сказала пані Оксана, «редакційна політика «Читомо» – така само змінна річ, яка має швидко реагувати на поломки й помилки, особливо в наш час. Бо цей рік показав, як важливо бути гнучким і вміти підлаштовуватися й знаходити своє місце».

    Іван Прокопенко,
    студент 4 курсу «літературної творчості»

  • «УКРАЇНСЬКИЙ ЗОШИТ» У БІЛОРУСЬКІЙ «МАЛАДОСЦІ»: ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ БІЛОРУСЬКОЮ МОВОЮ

    18 листопада 2020 року відбувся телеміст між Києвом і Мінськом, ініціаторами якого стали кафедра історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості, Центр білоруської мови та культури імені Володимира Короткевича Інституту філології та редакція білоруського часопису «Маладосць». Захід було присвячено презентації №8 номера «Маладосці», де вийшов «Український зошит» – переклади білоруською мовою творів чотирнадцяти сучасних українських письменників. У зустрічі брали участь студенти й викладачі Інституту філології, а також українські автори, чиї твори вийшли в білоруському перекладі, та представники редакції часопису «Маладосць».

    Розпочав зустріч Мікола Адам – ініціатор і духовний натхненник проєкту «Український зошит». Пан Мікола розповів, що вже давно «хворіє» сучасною українською літературою, досить часто буває в Україні на різних мистецьких фестивалях та імпрезах. Уже давно виношував ідею створити антологію сучасної української літератури в білоруському перекладі, куди б увійшла поезія і проза молодих письменників з України. Частково його задум втілився на сторінках часопису «Маладосць». Алесь Ємельянов-Шилович, один із білоруських перекладачів, розповів про власний досвід роботи з текстами українського автора В’ячеслава Левицького, випускника спеціальності «літературна творчість» Інституту філології, а також зачитав кілька його віршів у перекладі білоруською. Іще один білоруський перекладач Янка Лайков окреслив власний досвід перекладів з української та зачитав кілька перекладених віршів Інни Зливи і Віктора Шупера, молодих українських авторів. Про його перекладацький доробок колега, пан Алесь, відгукнувся назагал у чаті: Алесь Емяльянаў-Шыловіч to Everyone: 12:03 PM

    «Янка, цудоўныя пераклады. Асабліва пераклад вершаў Інны Злівы. Гэта рэдкая ўдача,к алі мужчына так перакладае вершы жанчыны. Хаця галоўнае ў паэтычным перакладзе - гаварыць на мове, якую зразумеюць усе, то бок гаварыць на мове паэзіі, мове сэрца. Вельмі класныя аўтары і пераклады».

    Данііл Аріанов – іще один білоруський перекладач – завершив першу вступну частину зустріч і поділився власними спостереженнями, що виникли під час роботи над перекладом поетичних творів Уляни Дудок, молодої львівської поетки.

    Студенів і викладачів цікавило передусім, із якими труднощами може стикнутися перекладач, коли працює із близькоспорідненими мовами, такими, як українська й білоруська. Також аудиторія просила поділитися секретами перекладацької майстерності і дати поради початківцям. Білоруські гості закцентували на синергії, яку має відчувати перекладач до тексту, який береться інтерпретувати, на своєрідній спорідненості з ідеостилем самого автора.

    Також слово мали викладачі Інституту філології Леся Стеблина й Олена Погрібняк, Ірина Караткевич, котра багато років викладала білоруську мову в стінах нашого університету. Зустріч минула у дружній й теплій атмосфері. Насамкінець білоруські й українські колеги домовилися про наступний захід у форматі наживо після завершення пандемії і пов’язаних із нею карантинних заходів й обмінялися традиційними вітаннями своїх народів: «Жыве Беларусь! – Слава Україні!».

    Подивитися запис зустрічі - https://www.facebook.com/philolog.knu.ua

    Інформація білоруською - http://zviazda.by/be/news/20201119/1605782625-ukrayinskiy-zoshit-u-belar...

    Тетяна Белімова, доцент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості

  • ОНЛАЙН-ЛЕКЦІЯ ЗІ СВІТЛАНОЮ ПРИВАЛОВОЮ – НАТХНЕННИЦЕЮ, ОРГАНІЗАТОРКОЮ ТА ДИРЕКТОРКОЮ БАГАТЬОХ ЛІТЕРАТУРНИХ ПРОЄКТІВ

    4 листопада у рамках дисципліни «Літературні проєкти: кураторство» відбулася онлайн-зустріч із Світланою Приваловою, програмною директоркою «Litosvita». Запросити пані Світлану до розмови – це було спільне рішення викладачів і студентів, що цілком зрозуміло, бо успішних людей хочеться почути, перейняти дещицю досвіту. Нині «Litosvita» – платформа, яка надає освітні послуги за різними тематичними напрямами, одна з найбільш популярних у царині неформальної освіти. До того ж «Litosvita» репрезентує своєрідний зріс найвагоміших досягнень літературного й загалом мистецького менеджменту й водночас популяризує сучасний український літературний процес.

    Студентам хотілося більш докладно почути про секрети й внутрішні механізми літшколи, яка минулого 2019 року відзначила поважний ювілей – десятиріччя від дня засування. Відтак пані Світлана докладно зостановилася на структурі самого освітнього процесу, що надає «Litosvita», наголосивши, що він за зразком академічної освіти складається з річних програм, упродовж яких слухачі мають можливість отримати досить ґрунтовні знання і потужну мотивацію до саморозвитку. Безумовно, став у нагоді багаторічний викладацький досвід в університеті і робота над власною дисертацією з масових комунікацій, а також організаційні й комунікативні навички, набуті під час роботи головним редактором видавництва «Nebo bookLab Publishing». Поєднання цих знань й умінь, що тяжіли до різних галузей, дало масштабне бачення й уможливило створення таких навчальних програм, які б були однаково цікавими й лекторам, і потенційним слухачам. Нині «Літосвіта» працює із дорослими слухачами, підлітками й дітьми. Для кожної вікової категорії розроблені свої критерії, плани й контент. Найпопулярнішими серед слухачів уже традиційно є літні літшколи, що проходять щорічно в Карпатах (лише цього року довелося відмовитися від такої ідеї через пандемію).

    Пані Світлана, окрім досвіду, пов’язаного з освітніми проєктами, поділилася секретами успішного видавництва. Ішлося зокрема про книжкове видання «Галерея чуття», де були гармонійно поєднанні вірші відомих українських письменників та ілюстрації картин Андрія Задоріна, знаного білоруського митця, що окреслило унікальну нішу книжкового ринку й сприяло розширенню цільової аудиторії схожих антологій, які пропонували переважно тексти без візуального супроводу. Також гостя коротко спинилася на питаннях формування спільноти, наповнення й розподілу бюджету, розбудови стратегії із взаємодії з конкурентами та інших, не менш важливих аспектах, без яких годі собі уявити успішний літературний менеджмент.

    Зустріч минула на одному диханні – без жодного перебільшення. Усі віртуально присутні отримали потужний заряд позитиву насамперед через оптимізм і налаштованість на успіх, що їх випромінювала сама пані Світлана. Після такої потужної мотивації зросло бажання спробувати власні сили у створенні чогось нового, унікального й пов’язаного з літературою.

    Щиро дякуємо пані Світлані, яка попри свій щільний робочий графік, усе ж знайшла час і можливість поспілкуватися на цікаві теми.

    Тетяна Белімова, доцент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості

  • Секрети прямого ефіру від Ярини Скуратівської

    3 листопада 2020 року засідання «ЗМовників» перетворилося на студію радіоефіру. Адже гостем лінгвістичного клубу була Ярина Скуратівська. Вона – журналістка за покликанням, а за фахом – філологиня. Своїм прикладом реалізації продемонструвала, що філолог може з легкістю стати радіожурналістом. «Журналістика – це ремесло, а не професія. І такої думки дотримуються в Європі. У цьому є раціо. Філолог має певну базу знань, тому опанувати ремесло журналістики йому нескладно», – зауважує радіоведуча. Вона обрала радіо, бо ведучий може працювати замість картинки, він створює певне уявлення в аудиторії. Радіо, для Ярини Скуратівської, є найпромовистішим засобом комунікації. За 20 років радіожурналістики пані Ярина пройшлась стежками історичних, науково-популярних, психологічних, книжкових та літературно-музичних напрямків різних програм на різних радіостанціях («Відлуння», історична, «Знаю, як», перша програма психологічної підтримки, «Третій», «Культ особи», ток-шоу, «На свіжу голову» ранкове шоу). На сьогодні веде мовну програму-гру «Чорним по білому» на першому каналі Українського радіо та контраверсійне ток-шоу «Стерео» на радіо «Промінь».

    Під час засідання «ЗМовників» Ярина Скуратівська відверто поділилася з учасниками клубу своїми думками та прийомами. Професіоналізм майстрині радіоефіру відчувався вже з перших хвилин зустрічі – заповнені паузи, інтонація і поставлений голос. Почали розмову з першого ефіру, до якого Ярина 2 роки писала тексти програм про літературу. «Мій перший ефір був про художника. Було страшно. Але й зараз із 20-річним досвідом буває страх. Це нормально для людини», – говорить ведуча. «Радіоведучий конструює аудиторію. Цільова аудиторія – те коло, яке ми хочемо бачити. Для кожної програми передбачаються свої слухачі. Але бачити одразу усіх 5 тисяч слухачів, як наприклад, на Українському радіо не хочеться», – сміється Ярина. – Є цікава категорія слухачів, яких на радіо називають "хроніками". Це постійні, часто невдоволені слухачі, або ті, хто бере участь у всіляких розіграшах. Коли "хронік" з’являються в ефірі, то інколи даєш знак редактору і він вимикає звук», – розповідає Ярина Скуратівська, що відбувається за лаштунками прямих ефірів. За ріожурналістську практику були у пані Ярини й конфузи в ефірах. Доводилося інколи розмовляти з «собою розумною» про економіку, бо гість не прийшов чи спізнювався. А бувало, що приходиш і немає настрою. Тоді «одягаєш» усмішку і вперед. «Голос передає твій емоційний стан, тому хочеш-не-хочеш, а усміхаєшся. Усмішка є одним із професійних прийомів ведучих. Завдяки їй змінюється голос, тому можна приховати душевні переживання», – зауважує радіоведуча.

    На думку Ярини Скуратівської, найважчими є програми філологічного спрямування. Ведучий не має права помилятися, бо його одразу виправить прискіплива аудиторія. На такі програми важко запросити гостя, зокрема доктора наук. Бо він боїться помилитися. «Радіоведучий, як і гість, є звичайними людьми, які можуть робити помилки. У всіх чомусь складається уявлення про ідеальний ефір. Але насправді треба полюбити свої помилки. І тоді страх зникає», – каже Ярина.

    Кожен ведучий має свої артикуляційні вправи перед ефіром. Наприклад, Ярина читає скоромовки. Хтось співає. Існують загальні рекомендації щодо підготовки до ефіру. Так, не радять пити чай з лимоном, каву, газовані напої, адже це впливає на голос. Однак Ярина Скуратівська наголошує, що підхід має бути індивідуальний. Так, на її голос чай з лимоном не впливає, а от кава ще й як.
    На питання студентів «Як прийняти свій голос?», майстриня радіоефіру відповіла: «Це питання фізіології і акустики. Кожен чує свій голос з середини. Коли ми записуємо наше мовлення, то чуємо себе інакше. От саме у записі і є наш реальний голос. Прийняти його – питання звички».

    На «ЗМовниках» Ярина Скуратівська поділилася рецептами підготовки цікавих програм: «Коли тобі цікаво те, що ти підготував, то цікаво й аудиторії». А на питання «Як говорити в ефірі правильно?» радіоведуча відповіла: «Все просто. Береш газету і читаєш її вголос з урахуванням розділових знаків, інтонації. Найлегше тим, хто ходив у музичну школу. Але загалом моя порада – говорити і говорити».

    Отже, Ярина Скуратівська є одним із прикладів можливої реалізації філологів. Учасники лінгвістичного клубу «ЗМовники» дякують гості за поради і відверту розмову. Думаємо, що хтось із майбутніх філологів, надихнувшись розмовою з Яриною Скуратівською, змінить написання текстів чи їх редагування на мікрофон і радіохвилі. До наступних зустрічах на «ЗМовниках».

    Олександра Касьянова

    Категорії: 
  • Телеміст між Києвом і Женевою: онлайн-зустріч із письменником Олесем Ільченком

    28 жовтня в рамках дисципліни «Літературні проєкти: кураторство» студенти ІV курсу «літературної творчості» мали можливість спілкуватися зі знаним українським письменником і сценаристом Олесем Ільченком. Письменник уже довгий час мешкає в Женеві, втім, завдяки новітнім технологіям з легкістю доєднався до розмови, попередньо узгодивши час онлайн-конференції.

    – Пане Олесю, яка погода зараз у Женеві? – після перших вітань поцікавилися студенти.

    – У Женеві сьогодні дощить, – з усмішкою відповідає гість, відразу налаштовуючи аудиторію до щирого спілкування.

    Студенти передусім хотіли почути, як і з якою метою пан Олесь на початку 90-х років ХХ ст. замислив і втілив видання мистецького часопису «Арка», того самого славнозвісного журналу, що виходив у далеких повоєнних роках у Німеччині з ініціативи МУР-у. І пан Олесь докладно і з багатьма цікавими деталями розповів, як непросто було знайти фінансування й налагодити видавництво, адже через економічну кризу майже всі культурні проєкти тимчасово були призупинені. Також гість наголосив, що видання в багатьох моментах залежало від доброї волі відомих письменників, перекладачів, культурологів, котрі люб’язно зголошувалися надати до публікації власні тексти за мізерні гонорари, а іноді й безкоштовно. Олесь Ільченко також згадав символічну редакцію, яка допомагала йому втілювати задум у життя, про поради й зауваги метра Ю. Шереха, отримані листовно, про відгуки читачів. Насамкінець письменник завважив, що більш докладно про часопис і листування з Ю. Шерехом можна прочитати в книжці спогадів «Збирачі туманів. Суб’єктивні нотатки з київського життя» (Київ, 2017).

    Далі розмова точилася навколо романного доробку Олеся Ільченка. Обговорювали зосібна «Місто з химерами» (Київ, 2009) і «Порт Житана» (Чернівці, 2020) – найперший і крайній романи, пов’язані між собою і київським топосом, і темою мистецтва, і загальним культурологічним шаром, обернутим навколо української літератури та найширшого кола освічених представників українського народу. Питання аудиторії переважно стосувалися збирання матеріалів і конструювання самого сюжету. Оскільки йдеться про інтелектуальну прозу з багатьма підтекстами й історичними фактами, які відтворюють до найменших подробиць тло епохи, цілком зрозуміло, що написанню текстів передувала копітка робота. Й справді, пан Олесь підтвердив такі думки, докладно описавши підготовчі етапи, що передували написанню кожного з текстів, а також розповів про кілька містичних збігів. Ішлося про фатальний трикутник із центром у Соборі Святої Софії, за яким тепер київські екскурсоводи проводять екскурсії; а також про теку іншого архітектора, віднайдену в реальності, а описану ще раніше в романі «Місто з химерами» (за сюжетом, папка належала Владіславу Городецькому); про реальні пошуки читачів, пов’язані з образом вигаданого художника Марка Мазура – одного з головних героїв роману «Порт Житана» (багато читачів роману, навіть таких, що належали до мистецьких кіл, щиросердно повірили в існування вигаданого київського митця Мазура, адже майже всі, з ким він спілкувався в романі, були реальними особами).

    Подвійної «порції» Зум-у, як виявилося, було недостатньо, щоб почути відповіді на всі питання. Зустріч обірвалася на пів слові, ніби зависла, натякаючи на те, що продовження неодмінно буде.

    P.S. «Порт Житана» Олеся Ільченка ввійшов до довгих списків ВВС (2020). Студенти й викладачі спеціальності «літературна творчість» щиро вболівають за цей твір і щиро зичать йому перемоги. викладач кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості, канд.філол.н. Тетяна Белімова

  • Відчути себе золотошукачем: детективна історія пошуку лексикографічного архіву

    20 жовтня відбулася чергова зустріч лінгвістичного клубу «ЗМовники» у форматі Zoom-конференції. Модератором заходу традиційно була доцент кафедри української мови та прикладної лінгвістики Оксана Мацько. Тема для обговорення була загадковою – «Український лексикографічний детектив: давнє й нове». Гостя зустрічі – Оксана Тищенко, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту української мови НАН України – у яскравій ілюстративній формі розповіла про детективну історію пошуку архівної картотеки до втраченого IV-го тому легендарного Російсько-українського словника (1933 р.) під редакцією академіків Агатангела Кримського та Сергія Єфремова. Йшлося про унікальний реєстр джерельної бази, який ретельно добирався для укладання перекладного словника – найбільш затребуваного після революції 1917 р.

    Доля РУС непроста: вона водночас велична (оскільки це перший неймовірно лексично багатий словник), трагічна (його укладачів було репресовано, а саме видання – заборонено) та загадкова (без жодних слідів зник 4-ий том словника, визнаний тогочасною владою націоналістичним, а тому ворожим). «З минулого століття цей том перетворився на святий мовознавчий Грааль», – зазначила Оксана Тищенко. Словниковий реєстр вважався безповоротно втраченим аж до 2018 року, поки пані Оксана зі своїми колегами не почала детально вивчати наявну шестимільйонну картотеку Інституту мовознавства НАН України. При зіставленні карток, написаних у різні десятиліття, виявилося, що на деяких із них були архівні штампи. При скурпульозному аналізі цих лексикографічних документів доби, дослідники відчули себе «золотошукачами», адже одразу стало зрозуміло, що вони натрапили на безцінний скарб – картотеку, яка була підготовлена для укладання 4-го тому РУС! Виявилося, що цей реєстр не лише не знищили під час Другої світової війни, а й зовсім «не почистили» – джерельна база відсилала до дореволюційних текстів, які вказували на її давність і автентичність.

    З моменту цінної знахідки пройшло вже декілька років, за які було зроблено чимало – відібрано, посортовано та оцифровано велику кількість архівної картотеки. До цього процесу долучалися, зокрема, й викладачі та студенти Інституту філології. Проте електронна система – не самоціль, а інструмент дослідження карток, наголосила Оксана Тищенко.

    Крім історичного значення, архівний реєстр слів із коментарями «має стати новим лексикографічним знадобом», переконана пані Оксана. З нього можна і варто черпати питомо українські словотвірні моделі, а також власні відповідники іноземним словам.

    Насамкінець гостя закликала студентів і всіх охочих долучатися до проекту Всеукраїнської толоки для розпізнавання текстів на архівних картках, а також досліджувати їх у наукових роботах.

    Сайт з цифрованою картотекою – https://ak.iul-nasu.org.ua/

    Анна Мукан, відділ зв’язків із громадськістю Інституту філології

  • «Зрозуміти український Схід» і зрозуміти виворіт мистецького менеджменту разом із О. Михедом

    21 жовтня студенти 4 курсу спеціальності «літературна творчість» мали змогу поспілкуватися з письменником й куратором мистецьких проєктів Олександром Михедом. Онлайн-зустріч модерувала Тетяна Белімова в рамках спецкурсу «Літературні проєкти: кураторство». Зі слів Олександра, студенти окреслили важливі аспекти сучасного літературного процесу, а також повернули гостя в студентські часи, коли потрібно було прокидатися на першу пару.

    Однак розмова мала здебільшого серйозну тональність, адже говорили про болючі моменти в контексті інтерпретації нової книжки письменника «Я змішаю твою кров із вугіллям». Як зазначив автор, це документально-художнє видання, що може вплинути на сприйняття Донеччини й Луганщини, зокрема – на приязнь до цих регіонів. Як стверджує герой одного з розділів: «Я люблю це місто через те, що його складно любити».

    Книжка допоможе молодшому поколінню читачів скласти краще уявлення про те, яким був Радянський Союз. Він постає у творі через поєднання історичних фактів і міфів, крізь призму категорії пам’яті, в якій минуле постає еклектично. Олександр хоче, щоб видання такого штибу надихали митців на подорожі-дослідження. Саме завдяки такій мандрівці він дослідив шість міст українського Сходу й написав про це книжку. Мотивацією стало бажання самостійно сформувати власне уявлення про те, що болить.

    Студенти не оминули питань про теперішню ситуацію на Донбасі та її інтерпретацію. Дійшли висновку, що фактаж має бути зафіксований уже сьогодні. Серед книжок про Схід автор виокремив «Інтернат» Сергія Жадана, «Точка нуль» Артема Чеха, також порадив переглянути стрічку «Атлантида» режисера Валентина Васяновича.

    Оскільки Олександр Михед не лише письменник, а й куратор і учасник творчих проєктів, студенти поцікавилися в нього нюансами мистецького менеджменту. Гість запропонував розглянути два підходи до кураторства літературних програм: інституційне (коли куратор чи менеджер працює на велику інституцію, наприклад, PinchukArtCentre чи Мистецький Арсенал) та фестивальне (де літературна програма є однією зі складових більшого фестивалю, наприклад, ГогольFest чи Бандерштат). Олександр підкреслює, що книжка «Я змішаю твою кров із вугіллям» узагалі б не з’явилася, якби не його мистецька діяльність. Письменник розповідає, що в умовах пандемії чітко зрозумів – краще орієнтуватися на довготривалі проєкти. Цікавий приклад – створення курсу лекцій з історії мистецтва у Дніпрі.

    Словом, це була корисна розмова, що допомогла усвідомити й переосмислити окремі літературні й культурні процеси. Хто не прочитав «Я змішаю твою кров із вугіллям» і не подивився «Атлантиду», гайда надолужувати)

    Ілона Михніцька, студентка 4 курсу спеціальності «літературна творчість»

  • Подарунок музею Олеся Гончара

    До Музею-кімнати Олеся Гончара, що працює в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка, передано цінний подарунок – колекцію вишитих рушників із Січеславщини від вчительки української мови та літератури Олександри Василівни Свитки. Привезла подарунок до Києва її вихованиця, лауреат цьогорічної Міжнародної німецько- української премії імені Олеся Гончара в номінації «Публіцистика» Дарина Гнєдих. Це про неї так тепло написав у своїй статті Петро Перебийніс, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова журі Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара: «Зазвичай у номінації за преміальні лаври змагаються досвідчені, хоч і молоді журналісти. Однак цьогоріч ми віддали свої симпатії… вчорашній школярці Дарині Гнєдих із села Грушівка Криворізького району на Січеславщині. Їй лише сімнадцять, а вона вже першокурсниця Запорізького медичного університету. Але не забуває про свій дар слова. Та й улюблену вчительку Олександру Василівну Свитку називає наставницею «на шляху до пера». А на конкурс надіслала дівчина зворушливий нарис про колишню славетну Грушівку. «Саме в цьому селі, – розповідає Дарина, – Ілля Рєпін виношував задум знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». В ті далекі часи Грушівка була зимівником Базавлуцької Січі. У п’ятдесяті роки її поглинули води рукотворного Каховського моря. А грушівчан переселили на високий пагорб, який не підлягав затопленню. Тут почали будувати нову Грушівку, але назвали її… Ленінське. Саме це Ленінське показав Олександр Довженко у своєму фільмі «Поема про море». Тільки нещодавно, до речі, селу повернули його первинну назву…».

    Завідувач Музею-кімнати Олеся Гончара Мар'яна Кошарська передала юній переможниці конкурсу диплом лауреата премії, а потім для дорогих гостей - Дарини та її мами - відбулася невелика екскурсія столицею та незабутня зустріч із дружиною письменника Валентиною Данилівною.

    Більше про цьогорічних лауреатів премії можна довідатись за покликаннями:

    http://instpres.univ.kiev.ua/node/2722
    Музей-форум Олеся Гончара - Oles Honchar Museum Forum
    https://youtu.be/lhDI_nEXcnE

    Фото: Валерій Попов

Сторінки

Subscribe to зустріч