зустріч

  • 14 жовтня – «національна трійця» для України

    Наближається День захисника України. Шевченків університет перед вихідними хотів нагадати, що ж це за свято. Адже 14 жовтня відзначаємо також і Покрову Пресвятої Богородиці, і день українського козацтва, і день заснування УПА. Рада ветеранів запросила до Головного корпусу КНУ імені Тараса Шевченка учасників АТО. Представники Інституту філології з натхненням прийшли на зустріч. Серед дев’ятнадцяти воїнів війни на Сході з Університету – наш викладач-кореїст Денис Антіпов.

    Перше слово дали доценту кафедри давньої та нової історії України Олександрові Надтоці. Після хвилини мовчання на пошану загиблим захисникам він пояснював, як бачить сучасність. «Гадаєте, звичний стан людства – це мир? Ні, це завжди війна», - переконує Надтока. Навіть Ісус Христос прийшов із мечем. Світ – це боротьба добра й зла. І нині в нашій війні, мережевій, гібридній, основний рівень – когнітивний. Ми переможемо мисленням, вважає історик. Що може зробити кожен із нас? Почнімо з себе: розмовляймо українською, відвідуймо українську церкву. Пан Олександр закликає розуміти, хто друг, а хто ворог, підносити патріотизм. Свято Покрови ж уважає національним, державним і релігійним водночас. Нація, віра, держава – особлива для України трійця, із якою настане благо перемоги. Подякувавши присутнім, пан Олександр мусив квапитися: їде до фронту на свято захисників. Адже й сам воював у 2014-2015 роках.

    Далі виступив декан історичного факультету Іван Патриляк. Він добре знає своїх студентів і просив не шкодувати за втраченою лекцією чи семінаром, замість яких молодь запросили на зустріч із ветеранами. Жодні пари не мали б сенсу без цих людей! Десятки тисяч військових прикривають нас від лиха своєю працею, своєю кров`ю. Завдяки їхнім часу, мужності, вмінню ми зараз бачимо з-за вікна осінні барви, а не розриви касетних бомб. Іван Казимирович уявив, як тепла київська пора 2014-го була б спалена у вогні (згадаймо Грузію 2008-го). Але цього не станеться. Доки в нас є захисники, яких ми бачимо в Університеті на цій зустрічі, кожен знає: інтерес держави не буде зраджений і знівельований. Декан істориків говорив щиро й налаштував студентів на розмову з воїнами. Секретар Ради ветеранів Вікторія Недзельська привітала працівників Університету, які брали участь в АТО. А далі мали слово заступник директора «Київського міського центру допомоги учасникам АТО» Дмитро Гоцуцов та його побратими: військовий капелан отець Олександр, представники з батальйону «Донбас» (позивний «Шрек») та з 28-ої окремої механізованої бригади (Олександр).

    Пан Дмитро згадав про донецький Майдан та його поразку. Розповів, як організували там народну самооборону та влаштовували акції спротиву. Він сам із Донецька, не міг стояти осторонь. «Шрек» згадав ще давніші свої часи. Коли йому було 12 і помер Брєжнєв, хлопець запам’ятав страх населення: буцім зараз на нас нападе Америка! І пізніше він гадав, що в разі зовнішньої загрози будемо захищатися разом із братнім народом Росії. «Братні» стали вбивцями… У 2014 році воїн працював адвокатом, а за сумісництвом – у банку. Але полишив забезпечене життя задля служби. Віднині він розуміє, хто він і навіщо живе. І це надає сил і натхнення. Тішить, що наша армія тепер потужніша. Бійці відчули це на зборах 2018-го, коли оголосили воєнний стан. Не порівняти із початком війни у 2014-му! Воїн Олександр також згадує довоєнний час. У студентські роки бачив армію як альтернативу добре складеній сесії. А зараз служба в армії – це коли захисники роблять внесок і стають членами суспільства. Коли настане небезпека, лише від нас залежить, чи зустрінемо ми ї в армійських берцях, чи в домашніх капцях.

    Воїни просять не перетворювати 14 жовтня на гендерне чи «шкарпеткове». Розуміймо його сенс! Походження свята Покрови тлумачив капелан Олександр. Цього дня у Х ст. над Константинополем нависла загроза – наступали сарацини. Шансів перемогти у греків фактично не було. Люд зібрався у Влахернському храмі, де зберігалася риза Марії. У церкві був також колишній раб, юродивий Андрій зі своїм учнем Єпіфанієм. Саме їм відкрилося видіння: Богородиця зійшла до вівтаря храму, покрила людей ризою та молилася з ангелами. Візантійцям вдалося встояти й перемогти.

    Капелан радий, що про це свято українці згадали хоча б під час війни. Війна змінює людей, священиків теж. Це не батюшки на службі в мирний час. Священик приїжджає у військову частину до дорослих чоловіків, які бачили бої, кров, які навіть плакали. Ставлення до капеланів спершу неоднозначне. «Я не бачу Бога», - кажуть воїни. Святі отці відповідають на те: «Ти тут стоїш тільки через те, що Він є». Капелан – такий самий воїн. Він копає бліндажі, клепає гусені – і це теж служіння Господу та своїм побратимам.

    Війна – це страшна річ, але вона показує цікаві речі. Люди відкривають справжнє обличчя. Пам’ятаймо, що наше мирне життя – не стовідсоткова істина. Там, за 700 км, хлопці в окопах пильнуються від кулі снайпера. Отець Олександр говорить: «Про це не можна забувати, поки останній солдат не повернеться з війни з перемогою!» Як наблизити її кожному з нас? Бодай не боятися проявляти наш внутрішній патріотизм. Бо настане час і діти запитають нас: «А що ти робив, коли йшла війна?»

    Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова, Юлії Кузьменко.

  • Семінар прикладних лінгвістів України

    10 жовтня в Інституті філології відбувся семінар-нарада за участю представників кафедр прикладної лінгвістики закладів вищої освіти України.

    На захід були запрошені викладачі Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Донецького національного університету імені Василя Стуса (Вінниця), Одеського національного університету імені І.І.Мечникова, Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», Національного університету «Львівська політехніка», Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова (Миколаїв).

    У дружній робочій атмосфері колеги обмінялися методичним досвідом організації навчального процесу з прикладної лінгвістики, обговорили проблему узгодження навчальних програм, підготовки і проведення студентських олімпіад та конкурсів.

    Фото Валерія Попова

    Категорії: 
  • Неда Неждана: "П'єса - це чути простір"

    8 жовтня в мистецькій залі Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка студенти-літтворці зустрілися з драматургом Недою Нежданою. Поговорили про театр загалом та найсвіжішу постанову Неди «Майдан інферно», що відбулася нещодавно у Франції. Після спілкування з гостею молоді поети та прозаїки виступали зі своїми творами.

    Неду Неждану запросив до Інституту Центр літературної творчості, його директор Михайло Наєнко познайомив студентство із гостею. Неда має зв’язок з Університетом: викладала філологам теорію та практику драматургії. Саме тут вона також захистила дисертацію (тема - «Структурна роль міфу в сучасній українській драмі»). Нині вона працює в Центрі Леся Курбаса. Починала свою творчу діяльність, як більшість митців слова, із поезії, і навіть випустила не одну збірку. Але згодом знайшла себе в драматургії. Створила вже 24 п’єси, 10 із них бачили світло рампи в різних театрах світу. Надія Мірошниченко (справжнє ім’я драматурга) чи не єдина з сучасних творців, чиї п’єси ставлять за кордоном. Загалом не так багато українських письменників знані поза нашими теренами (Михайло Кузьмович згадав також Миколу Куліша, Олександра Довженка, а професор Олександр Астаф’єв не оминув увагою і Володимира Винниченка). Зовсім нещодавно Неда повернулася з Франції, де на сцені Ліонського театру грали її «Майдан інферно». Переклад драми французькою розпочався вже після написання, у 2014 році. Також п’єсу перекладено англійською.

    Детальніше про студентську драму розповіла вже сама авторка. Майдан 2013-2014 рр. для неї вже третій. Перший вона пройшла у 1990, під час Революції на граніті. Загалом дівчина-відмінниця зі школи вчилася відстоювати свою позицію. Пригадує перший такий випадок із 9 класу, коли нова вчителька раптом почала ставити їй двійки і трійки за неправильне трактування української літератури. Надія вирішила змінити школу! Але хорошу ученицю не хотіли втрачати, до неї дослухалися. Отже, рішучості їй було не позичати вже в 1990-х. Дівчина взяла наплічник і лишила мамі записку, що йде на Революцію. Неда пригадує: тоді бастували всі виші…

    А що ж до Революції Гідності? Тоді на Майдані був уже її син-телережисер. Жінка пам’ятає жах тих днів. Початок п’єси фактично зародився в ранок розстрілів. Неда всотувала, збирала кожне враження. Тоді вперше зрозуміла, що таке страх. – не тільки за себе, а за близьких, за друзів. Прийняли «закони 16 січня». Письменниця пригадує: їдучи в метро, зняла синьо-жовту стрічку… І от до вагону заходить гурт 17-річних хлопців і співають колядку. Їй стало невимовно соромно – вона повертається в центр, знову купує синьо-жовту стрічку та вже не скидає її. Здається, це найдивовижніший епізод, який вона бачила – та колядка.

    Революція, на думку Неди, - прорив у майбутнє, наслідок кризи цивілізації. Зараз світ розвивається за законами драматургії. Так писала Неда в січні 2014 для газети «День». Авжеж, ми спостерігали ритуал переродження. На загал можна порівняти людську історію з міфологічною або біблійною: криза в еволюції, отже, має створитися щось нове; нове не приймається усталеним; воно має прорвати – відбувається жертва. Таким є розвиток історії.

    Сучасна війна ґрунтується на маніпуляціях. Як каже пані Забужко, бомблять мізки, а не міста. Є дві речі, які маніпулюють людьми – страх і гроші. Але революціонерів не купиш, не звабиш. Те, що єднає повстання по всьому світу, - гасло «Воля або смерть». Наш Майдан відрізнявся тим, що тут кожен думав не про те, хто є лідером, що кожен окремо забере з цього протистояння, а що він сам може дати.

    Отже, того року в Україні вирували події Майдану. І після його кульмінації сталося так, що Неда Неждана потрапила завдяки конкурсу у французьку резиденцію для письменників і перекладачів «Дім Європи та Сходу». Там вона збагнула, що наразі ні про що інше, як про події власної країни, не може писати. Детонатором сюжету стала історія директора Центру Курбаса, яка допомогла хлопцю в комі. Той втрапив у важкий стан після побиття на Майдані: він уже виходив із площі, але побачив, як б’ють дівчину і заступився. На цій оповіді базується сюжет «Майдану інферно». Молоді люди губляться та знаходять одне одного в кінці п’єси на Майдані як у єдиному місці, яке їх звело. Тут простежується міф про Орфея та Еврідіку, але це міф навпаки: жінка шукає чоловіка; пекло виходить на землю. Inferno з латини – пекло. Пера назва п’єси була «Потойбіч пекла». Як знаємо, символ пекла – вогонь, однак на Майдані він був якраз рятівним для протестувальників. У драмі бачимо 4 світи: реальний, внутрішній (потойбічний), віртуальний (без Фейсбуку б Майдан не був таким потужний) та світ «Беркута», Автомайдану (останній авторка в тексті приховала). Неда намагалася писати так, аби донести про Україну та ці події людям, які нічого про нас не чули. І зараз про Україну мало знають. Містком стають змішані сім’ї (українців та іноземців) та університети – вони перекладають наші твори, цікавляться культурою. Неда також згадала про антологію українських п’єс «Від Чорнобиля до Криму», перекладених французькою. 9 текстів упорядкував Домінік Дом’є. Туди входить твір Ріната Бекташева – перша п’єса, перекладена з кримськотатарської французькою. Збіркою п’єс показали картину України в історії та сучасності.

    Цікаво, що твори Неди самі рухають авторкою. Вказують, куди їхати, із ким зустрічатися… На сьогодні у 20 країнах на 5 континентах щось відбувалося із текстами письменниці. Неждана певна: драма – особливий рід літератури. Вона має бути живою, давати енергію, передбачає реакцію публіки. «П’єса – це чути простір», – каже Неждана, - «Ми – інструменти цього світу, через нас він може заговорити». Поезія та проза натомість неначе бункер, з якого письменник бачить світ. У драмі автор має зазирнути в душу до кожного персонажа, аби той ожив. П’єси, на думку гості, – це магічна гра зі світом, це іграшка, яка змінює життя людей. Звісно ж, не треба боятися говорити у творах про свої національні, державні проблеми, намагаючись писати про «універсальне». Якщо пишеш про своє – знайдеш відгук у душі глядача. Для іноземних читачів це дуже важливо. «Драматургія – це та маска, яку може приміряти іноземець. – переконує Неда. В українців має бути культурне обличчя, без якого ми станемо тінню.

    Така палка розповідь викликала запитання, зокрема в старости літстудії Богдана Братуся. Богдан і продовжив вести зустріч. Далі виступали студенти з новими творами, які всім прийшлися до смаку. Почули Сабріну Вайзер, Карину Кошель, Владислава Хоменка, Олександру Середу та Віру Довгаль. Староста Богдан зачитав вірші Анастасії Дячук та Аліни Куроченко – двох чудових поетес. Олександра ж виграла “Антологію сучасної поезії США”, яка розігрувалася між літстудійцями.

    Юлія Кузьменко. Фото Валерія Попова.

  • Блогер філологічних наук: у гостях «Змовників» Оксана Калита

    3 жовтня лінгвістичний клуб «ЗМовники» спілкувався на тему блогів у соцмережах. Нині пише майже кожен. Але як принести користь аудиторії та знайти свою тему? Після зустрічі в четвер кожен здійснить це по-своєму. А власне на зібранні могли здійснити якусь свою мрію, ставши між двома Оксанами Михайлівнами – Мацько, лідером клубу, та запрошеною гостею Калитою.

    Блогерка згадує, як із подругами свого часу обирали щоразу нову книжку для обговорення у кав’ярні. Так усе й починалося… «Корейські секрети краси» - книга, з якої Оксана почерпнула тему. Краса на Сході – запорука щастя, невід’ємна частина здоров’я. Нашій культурі, на жаль, бракує уваги й любові до себе. Але треба себе досліджувати, пізнавати!
    Пані Оксана почала вести порадник в Інстаграмі з теми краси. Її читали друзі, радили іншим. Коли кількість читачів зростала, автор почала цікавитися, як ведуть сторінки досвідчені блогери, адже вона хотіла покращуватися.

    Потрібно зацікавити читача. Важливий жанр – інформативна нотатка. Стиль має бути легким. Пам’ятаймо: Інстаграм – мережа відпочинку, дозвілля, розваг. Звісно, ми не сто доларів, аби всім подобатися, але маємо уявляти свого потенційного читача. На хейтерів не зважаймо. Це звичайна закономірність: більше підписників – більше незадоволених. У вашої теми може бути специфічна лексика. В Оксани бьюті-сфера, там багато англіцизмів, але вона намагається не зловживати термінологією, спрощувати. Також не дає готових висновків (у кожного своя думка). Читача приваблює новизна, щирість і… обгортка: акаунт має виглядати привабливо. Однак у сьогоднішньому пересиченому блогами просторі мереж важливо показувати себе як людину, відрізнятися особистістю.

    Оксана принципово звертається до підписників на «Ви», не переходить на фамільярність і солодкавість. Звертання до людини в блозі важливе, як і будь-де, бо це ідентифікація людини, її самооцінка. Відгуки її не завжди тішать (згадаємо ще раз хейтерів), але навіть негативний фідбек йде на користь. По-перше, Оксана бачить, над чим працювати. По-друге, Інстаграм відстежує лайки та коментарі й за ними просуває сторінку, виставляє користувачам у «пропоновані». Студенти питали Калиту, чи пробачить аудиторія блогера його «випадіння», зникнення на довгий час? Хтось справді відсіюється, зізнається пані Оксана. Здебільшого це рекламними, представники конкурсів тощо. Але кістяк аудиторії збережеться, він буде з вами і вашою темою. Навпаки: якщо у вас буцімто виник невідомий шанувальник (підписався/вподобав), він може й не лишитися на вашій сторінці. Імовірно, що це просто студент, якому нудно на парі й він гортає стрічку. Якісний контент, до того ж, не завжди перейде в кількісний, бо не збере велику кількість шанувальників. Тут або працюй на аудиторію з її попитом, або «Якщо можеш не писати – не пиши». А якщо геть нема натхнення на пост, а читачі вже не дочекаються…. Зробіть паузу. Підіть у парк, кіно, на сонечко… Щось та й спаде на думку. Перезавантажуйтеся.

    І використовуйте максимум можливостей соцмережі! Наприклад, ми знаємо про 2 жанри в Інстаграмі: пост із дібраними фото, продуманими й обробленими. Це ґрунтовніше. Актуальніше – жанр сторіз. Це спонтанність, оперативність реагувань. Сторіз – прямий ефір з місця події, пост – «коли є час». Але застосовуйте обидва, аби йти попереду, бути видимим.

    І пишіть про те, чим ви справді палаєте. Тоді ця частинка душі знайде місцинку для ваших читачів.

    Юлія Кузьменко

  • Шлях від автора-початківця до успішного письменника

    30 вересня в Інститут філології на запрошення Тетяни Белімової завітали письменниця-фантаст Світлана Тараторіна та Олена Одинока, керівник відділу маркетингу та PR «Видавничої групи КМ-Букс» та мережі книгарень "Буква", менеджер літературних подій та проектів. КМ-Букс проводить літературні конкурси. У 2018 році саме Світланин роман «Лазарус» здобув премію в номінації «Художня література». Конкурс універсальний. Він підтримує молодих авторів та працює з різними жанрами. Переможні твори виходять друком та презентуються на Львівському книжковому Форумі. Пані Олена ділиться спостереженнями за сучасним читачем. Жінки читають більше, ніж чоловіки. Є різні категорії аудиторії: дехто шукає конкретну книгу чи жанр, а хтось просто хоче знайти для себе новинку. Детективи, любовні романи та фантастика традиційно тримають першу трійку симпатій серед читачів. Саме про фентезі детальніше могла розповісти Світлана Тараторіна.

    «Всі філологи або пишуть, або хочуть почати писати», - переконана письменниця, тому говорити з нашими студентами їй було легко. Від 2014 року, після зміни ситуації в країні, значно зросла кількість творів українських авторів, як зауважує Тараторіна. Сплеску сприяла заборона на ввезення книжок з Росії – утворилося багато літературних ніш. Автор може «вистрілити» хорошим текстом, але має також вміти презентувати себе, працювати з видавцем, бути видимим на літературній арені. Окрема майстерність – вміти працювати з уже готовим своїм текстом. Процес записування – це фінальний етап для великої прози.

    Світлана радить брати участь в літературних конкурсах. Згадалися найвідоміші нині – «Гранослов», «Смолоскип». Цікаве літоб’єднання «Зоряна фортеця», де учасники самі оцінюють одне одного. Нішеве видавництво – «Дім химер». Воно працює лише з химерною, містичною, фантастичною прозою та лише з українськими авторами. Фантастика має міцну й сталу аудиторію в усьому світі. Організовуються конвенти – фестивалі фантастики по країнах та загальноєвропейські. В Україні такого конвенту немає, але є тематичні блоки на «Книжковому Арсеналі» та Книжковому Форумі.

    Після мозкового штурму – куди б податися молодому письменнику? – Світлана розповіла кілька слів і про власний роман «Лазарус». Це альтернативна історія Києва 1913-15 рр., де нечисть живе паралельно з людьми. Цілий розділ там, до речі, присвячений Першій київській гімназії – тобто нашому корпусу Інституту. Події розгортаються після того як на Трухановому острові знайдено труп хлопчика. До міста приїжджає слідчий, якого залучають вести цю справу. Книга однак – не питомий детектив, радше «міське фентезі». Багато там справжніх київських реалій. Чому автор обрала 1913 рік? Він був успішний для Києва, це рік виробничого зростання в регіоні. Водночас це останній мирний рік… Багато національностей тут співіснували мирно. Автор наголошує на іншому конфлікті: Світлані хотілося показати багате і розмаїте в усіх сферах місто і чужу владу в ньому. Цей роман має потенціал – він може популяризувати Київ, Україну за кордоном. Для цього потрібен якісний переклад. Поки ж «Лазарус» захоплює українського читача київськими історіями та ірреальним світом. Нечисть там, за словами Світлани, кількох видів: міфологічна, медіа-«голівудська» та неологічна, вигадана автором. Роман динамічний. А ще є додана до книжки мапа міста (на основі реальної початку ХХ ст.).

    Словом, почитати буде що. Надихайтеся та створюйте власні твори.

    Юлія Кузьменко

  • Алан Маршалл і австралійська література для дітей та юнацтва

    Кафедра зарубіжної літератури Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка проводить цього року вже другу зустріч, присвячену дитячій літературі. У квітні говорили про дитячу літературу в цілому, обговорювали місце дитячої літератури у шкільному курсі «Зарубіжна література», торкалися окремих художніх творів та національних варіантів літератури, що увійшла у коло дитячого читання. 20 вересня 2019 року кафедра зарубіжної літератури продовжила цю тему, організувавши колоквіум «Алан Маршалл і австралійська література для дітей та юнацтва». Модерувала захід професор кафедри зарубіжної літератури Наталія Жлуктенко.

    Австралія є загадкою. Вона вабить усіх своєю неординарністю та самобутністю. Про Австралію досі сперечаються науковці – чи це континент, а чи острів… Широкий загал все ще знає про неї не так уже й багато. Тому «дорожню карту» до цієї країни та його культури змалювала присутнім професор кафедри зарубіжної літератури Наталія Жлуктенко: згадала про її колоніальну історію, екологічні проблеми, що не завадили австралійцям побудувати на, здавалося б, безплідній землі розвинуту країну. Ця країна подарувала світові талановитих письменників, про походження яких багато хто навіть не здогадується. Колін Маккалоу, Алан Маршалл, Маркус Зузак, Грегорі Девід Робертс, Аллан Піз, Барбара Піз – усі вони австралійці! Твори дитячої та підліткової австралійської літератури включені до списку таких, що їх австралійці рекомендують для читання всім, кого цікавить Австралія, її природа та історія. Деякі з них включені також до шкільної програми зарубіжної літератури в Україні.

    «Я вмію стрибати через калюжі» Алана Маршалла – автобіографічний твір. У характеристиці його пані Наталія Жлуктенко проводила паралелі із життя письменника та головного героя названого твору. Дитинство батька автора проминуло у сільській місцевості Австралії. «Уся його освіта, – пише Алан, – обмежилася кількома місяцями занять з вічно п'яним учителем… Почавши самостійне життя, батько мандрував дорогою від ферми до ферми, винаймаючись об'їжджати коней чи переганяти стада». Алан – єдиний син у родині – мав би продовжити батькову справу. Але у шестирічному віці він перехворів на поліомієліт, залишився інвалідом. Однак це не зламало дух хлопця.

    Завдяки завзятості та наполегливості Маршалл по закінченні школи працював, хоча його довго не хотіли брати на роботу. Він був дрібним клерком, працював у галантерейному магазині, у ритуальному бюро, згодом його прийняли бухгалтером на взуттєву фабрику. Свій життєвий досвід та Австралію ХХ століття Алан Маршалл переносить на папір. У вільний час він писав репортажі про важке життя австралійських робітників у часи економічної кризи тридцятих років минулого століття. Писав він і художні твори, у першому романі змальовував роботу працівників взуттєвої фабрики. Сюжети цих творів не залишали читачів байдужими, тому на літературних конкурсах оповідання високо оцінювали, їм присуджували премії, але їх не публікували, адже видавці були впевнені, що для читачів вони будуть нецікавими.

    У роки Другої світової війни Алан Маршалл багато їздив країною, зустрічався з солдатами, які воювали в Європі. Ці зустрічі кореспондента на милицях з військовими відображені в книзі нарисів письменника «Це мій народ», яка й відкрила двері Маршаллу у світ письменницької праці. Алан Маршалл розпрощався з бухгалтерією і почав лише писати та мандрувати. Він об'їздив малодосліджені території півострова Арнемленд, тропічні північні райони Австралії. Знайомився з аборигенами, вивчав їхню мову, побут і звичаї; записував легенди та перекази. За це отримав від корінних жителів прізвисько Гуравілла – творець історій. Ці історії у літературній обробці автора склали книжку «Люди прадавніх часів». Алан Маршалл побував також у багатьох європейських державах, колишньому СРСР. Маршалл бував і в Україні, де протягом 1958–1976 pp. були опубліковані деякі його твори. Окремі твори Маршалла переклали М. Пінчевський та О. Гавура.

    Алан із повісті «Я вмію стрибати через калюжі» і справжній Маршалл вчать читача важливих життєвих мудростей: діяти самотужки; боротися із перепонами; бути суспільно активним і головне – стати справжньою людиною, яка вміє любити, робити добро і бути щирою. Ведучи «дорожню карту» життя Алана Маршалла та його героїв, Наталія Жлуктенко наголошує, що Алан Маршалл писав для усіх дітей, а не лише для дітей з обмеженими можливостями. Своїм життям та історіями про людей, яких він любив, прозаїк демонструє, що світ такий, яким ми його сприймаємо.

    Продовжуючи розмову про австралійську дитячу літературу та про світосприйняття Алана Маршалла, наступною виступила Ольга Гавура, член Національної спілки журналістів України, перекладач прози А.Маршалла українською, а також випускниця КНУ імені Тараса Шевченка. Пані Ольга розповіла про казку-повість «Шепіт на вітрі» та незабутню зустріч із її автором Аланом Маршаллом: «В далекому 1974 році я зустрілася з видатним австралійським письменником Аланом Маршаллом у нього вдома у Мельбурні. Відомий кінорежисер Володимир Довгань, письменник і сценарист Йосип Герасимов і я, в ролі перекладача, під час перебування в Австралії були запрошені Товариством дружби Австралії – СРСР відвідати письменника на його прохання. Алан Маршалл не оминув нагоди зустрітися з діячами культури країни, де він бував, де друкувалися його книжки, і де його радо зустрічали і високо цінували як письменника і як непересічну особистість. – розповідає Ольга Гавура. – І от уявіть! Зайшовши в кабінет автора, я побачила Алана Маршалла у коричневих штанях, в яскравій оранжевій сорочці із жовтою хустинкою на шиї, – і він посміхався. Моє перше враження від нього ще до початку розмови – „сонячна людина“, яку неможливо забути. Він мені подарував книжку із дарчим написом – «Від симпатичного принца 72 років». Це був роман „Шепіт на вітрі“…». Подаровану книжку Ольга Гавура не одразу почала перекладати. Хоча Алан Маршалл ще при зустрічі сказав їй, що мріє, аби український читач познайомився із цим твором, у якому поєднано австралійський та європейський фольклор. Спочатку пані Ольга переклала «дорослу» новелу Алана Маршалла «Четверо у святкових костюмах», яку опублікував журнал «Всесвіт» у 1986 році. А український переклад пані Ольги казки «Шепіт на вітрі» Алана Маршалла широке коло читачів побачило у 1990 році. Казка вийшла окремою книжкою у видавництві «Веселка» накладом 65 тис. примірників, і на той час це був перший переклад твору на теренах СРСР. Наклад швидко розійшовся, хоча жодної реклами не було. Це була мрія Алана Маршалла, яку Ольга Гавура здійснила, хоча сам автор не побачив її, бо помер раніше – 1984 року.

    Розповідаючи про «Шепіт на вітрі» Ольга Гавура, ще раз підкреслила що Алан робив своїх героїв сильними, аби вони не поступалися труднощам. Він щедро наділяв героїв такими якостями, як любов до ближнього, доброта, щирість, здатність бачити прекрасне й дивуватися навколишньому світові. «Алан Маршалл любив дітей. В розмові з нами в ту пам’ятну зустріч (на квартирі у Мельбурні) у відповідь на запитання про риси характеру, притаманні письменникові, Алан відповів: „Важливо бут максимально щирим, не вбивати в собі почуттів, зберігати в собі гостроту радісного світосприйняття, адже дитина – це людина з широко відкритими очима”», – сказала пані Ольга.

    Екзотичний, незвичний для дитини, бодай, і дорослого, світ далекої заокеанської країни – Австралії є тлом, на якому розгортається на перший погляд традиційний сюжет «Шепоту» – хлопчик шукає Прекрасну принцесу, і, долаючи труднощі, сам стає Прекрасним Принцем. Екзотичне тло викликає у читача мотивацію до пізнання географії, історії, культури, природи Австралії, і таким чином формує інтелект, розширює кругозір, що є надзвичайно важливим для дитини. Пригоди Пітера (головного героя казкової повісті) та його нових друзів тримають дитину в стані очікування, й хвилювання. Книжка викликає інтерес не тільки в дітей, а й у дорослих – батьків, педагогів, психологів, зауважує перекладачка і наводить фразу австралійських літературних критиків: «алегорія твору змусить замислитися дорослих». На підтвердження цієї фрази пані Ольга аналізує один фрагмент з тексту повісті. «Надзвичайно цікавим є розділ казки „Трава-пастка”. Ця частина найбільш напружена і спершу справляє на читача гнітюче враження. Трава-пастка росте на дикій рівнині, яку ні героям казки, ні маленьким читачам не можна оминути. „Усі діти на світі мають пройти крізь неї, щоб стати дорослими. Тим, у кого мудрі батьки, це вдасться легко, але для більшості дітей – то складне випробування,” – пояснює Пітеру добра помічниця – кенгуру Сіра Шкурка „Трава-пастка обплітає дітей і тягне їх до землі; тим, хто хапає її, вона закривавлює пальці, діти, падаючи, збивають собі колінця. Шрами, які вона залишає на їхніх ногах, ніколи не гояться. До того ж вона весь час шепоче. В її шепоті вгадуються слова, які діти чують від своїх батьків: ти ледачий, ти егоїст, ти брехун; слухайся, корися, будь таким, як інші; розправ плечі, не будь невігласом; ти повинен більше вчитися, менше бавитися”». За словами Ольги Гавури, у цьому фрагменті автор акцентує на тому, що вік для дітей від 7 до 14 років є складним і батьки повинні допомогти своїм дітям входити у дорослість. «Це основна мета виховання дітей, які в цьому віці, пізнаючи світ, постійно наражаються на небезпеку. Без чуйності, уваги, любові батьків їм не побороти „траву-пастку”».

    Пані Ольга вбачає тут актуальну в усі часи проблему стандартизації дітей. Ми віддаємо дітей у школу і їх навчають читати, писати, але поряд із цим виникають непоодинокі випадки булінгу, цькування, суїцидальної поведінки серед дітей. Тому автор на сторінках твору закликає поважати «інакшість» кожного, чути один одного. Також у творі порушено проблему толерантності до представників нацменшин, що неабияк актуально й для України, де окрім корінного населення співіснують понад 100 національностей. «Автралійська повість-казка спрямовує читачів шукати рушійну силу людської досконалості – її Величність Доброту, яка є визначальною в пошуках бажаного щастя. „Шепіт на вітрі” Алана Маршалла – суто автралійська казка, але мудрість письменника робить її уселюдською».

    Насамкінець свого виступу перекладачка Ольга Гавура повідомила, що цьогоріч – у 2019 році виповнюється 35 років від дня смерті Алана Маршалла і 50 років від першої публікації казки «Шепіт на вітрі» в Австралії. Тому вона звернулася у видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» із ідеєю вшанувати пам'ять талановитого австралійського письменника перевиданням унікальної повісті-казки «Шепіт на вітрі» Алана Маршала. Проект підтримало Посольство Австралії в Україні, вже розпочалися перемовини про передачу авторських прав.

    «Алан Маршалл вплинув на дитячу та підліткову австралійську літературу та на її розвиток», – продовжила бесіду модераторка Наталія Жлуктенко. За словами пані Наталії, «маршалівську енергію» зустрічаємо у творах іншого австралійського письменника – Айвена Саутхолла, який молодший за Алана приблизно на 10 років. «Сам Саутхолл казав, що Маршалл вплинув на його особистісне і літературне становлення. Прозаїк починав писати для дорослих, що відчувається і в його творах для дітей. Його повість „Джош” розповідає про становлення підлітка. Тут немає чарівного світу, як у Маршалла, але є подорож у провінційне містечко, у яку відправляється головний герой – Джош. Він відкриває собі інший мікросвіт, у якому йому доводиться бути не „маршалівським принцем”, а просто лицарем, якому потрібно прожити 4 дні у стані загроз і часто небезпечних пригод. Він мусить пройти випробування, наприклад, навчитися плавати. В історії Джоша ми бачимо звичні для дорослої літератури елементи – момент вибору, переоцінку себе, зміну внутрішньої програми…», – зауважує Наталія Жлуктенко. В іншому творі Айвена Саутолла – «17 хвилин», написаному на основі військового досвіду автора, знову зустрічаємо історію підлітка, що свідчить, за словами пані Наталії, що в прозі Айвена Саутхолла «енергія Маршалла» відчутно резонує з наступною доповіддю та загальним напрямом колоквіуму.

    Далі розмову продовжила доцент кафедри зарубіжної літератури Наталія Любарець. Вона виступила із доповіддю «Австралієць, якого читає весь світ. Маркус Зузак і його роман „Крадійка книжок”».

    «Сучасний австралієць Маркус Зузак стає близьким українським підліткам. Сьогодні із його книжкою „Крадійка книжок” школярі знайомляться в 11-ому класі. Цей роман увійшов у шкільну програму лише цьогоріч, однак уже є критичні та методичні напрацювання для вчителів України, які можна знайти у часописі «Зарубіжна література у школах України»», – розповідає Наталія Любарець. Роман „Крадійка книжок” отримав визнання у багатьох країнах світу: його перекладено понад 40 мовами світу, твір здобув 8 літературних нагород. „Крадійка книжок” була успішно екранізована у 2013 році (режисер – Браян Персиваль), фільм навіть номінували на «Оскар». То у чому полягає унікальність автора, який зумів полонити серця майже всього світу, а також і роману, який понад 230 тижнів перебував у топі бестселерів The New York та Times Amazon.com?

    Відповідаючи на це запитання, пані Наталія зупинилася на особистості письменника. Маркус Зузак – людтна різностороння та обдарована (викладач, письменник, серфінгіст, батько). Ювілейне видання роману було доповнене авторськими коментарями, малюнками, копіями чернеток та робочих метеріалів, що дозволяють зазирнути у творчу кухню письменника. Автор ділиться із читачами своїми переживаннями, щодо обрання оповідача твору, розповідає, як довго працював на книгою і як навчився приймати і долати власну прокрастинацію, як довго працював на деякими образами твору (наприклад, Смерть, Макс Ванденбурґ), а інші одразу бачив цілісними (як то, Руді Штайнер). «Ця книга провокативна, однак її основна ідея полягає у тому, що саме книга як атрефакт культури здатна рятувати людей від морального занепаду, а також може вберегти від смерті. Вже з перших сторінок читач знайомиться із оповідачем – Смертю. Унікально. Підліток бачить Смерть. Смерть – він. Образ такого незвичного оповідача наділений людськими якостями. Він стомлюється від своєї роботи. Хоче відпочинку, – аналізує Наталія Любарець. – Тло роману теж незвичне, як для дитячого і підліткового читання – Друга світова війна, Голокосту. Та й сама Лізель (головна героїня книжки) привертає увагу в першу чергу тим, що не вміє читати у свої майже десять років. Її першою книжкою, абеткою за якою дівчинка навчиться складати літери у слова, стає довідник гробаря. Усе це майстерно поєднано та продумано до найдрібніших деталей. Вражає те, що Маркус Зузак уводить у підлітковий роман усі стихії, які можуть поглинути Слово. Лізель краде книжки з крижаної води, землі, вогню і навіть з повітря, коли залазить у кімнату-бібліотеку через прочинене вікно». За словами пані Наталії, на відміну від творів Алана Маршалла, у книжці Маркуса Зузака немає австралійських реалій. А сама Лізель Мемінґер мало схожа на німецьку дівчинку, яка говорить англійською. Маркус Зузак болісно переймався питанням автентичності образу і навіть жартував, що його Лізель Мемінґер – то дівчинка з Австралії, яка опинилася в Мюнхені. Прикметно, що батьки Маркуса Зузака були емігрантами з Європи.

    Коли твір входить у шкільну програму, то з’являються підручникові статті про нього, розробляються завдання. Наталія Любарець ділилася із присутніми власним досвідом розробки компетентнісних завдань до вивчення цього твору в 11 класі: «Перше запитання, яке варто включати у перелік тих, що пропонуються одинадцятикласникам, – яку конотацію несе слово крадійка/викрадачка? Чи можуть такі слова мати позитивні конотації? Адже насправді Лізель є тією, хто не просто краде книжки, вона повертає попередньо викрадене Слово, яке прагнуть знищити фашисти, вона ніби викрадає його назад», – коментує науковиця. Важливість образу Слова Маркус Зузак прописує на усіх рівнях твору. Відтак майстерність письменника вражає, адже йому вдається у підлітковому романі порушити надзвичайно важливі і далеко не дитячі проблеми. Унікальність роману й у незвичній формі написання. Маркус Зузак пише «книгу про книгу у книзі» (за Наталією Любарець). Ось цим і виправдана усесвітня зацікавленість цим твором. Насамкінець своєї доповіді пані Наталія висловила радість від того, що ця книжка доступна українському читачеві завдяки перекладу Наталії Гоїн, а також висловила сподівання, що нещодавній твір письменника «Глиняний міст» (2018) також знайде свій шлях до вітчизняної аудиторії.

    Насамкінець зустрічі модератор колоквіуму Наталія Жлуктенко подякувала усім присутнім за таку наукову панель, де відбуваються обговорення цікавих та актуальних літературознавчих тем, що дозволяє розвиватися як науковцям, так і студентам, які в результаті забажають досліджувати та перекладати не тільки малознану австралійську літературу, а й іншу, що сприятиме розвитку українців у цілому.

    Текст підготували: Наталія Жлуктенко, Олександра Касьянова, Наталія Любарець

    Фото: Валерія Попова, відділ зв’язків з громадськістю Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка

  • Лекторій «Репліка» повертається

    Лекторію Тетяни Михно вже рік. Раз на місяць знову запрошуватимуть трьох спікерів, які розповідатимуть про найрізноманітніші сфери людського життя. «Репліка» - це спосіб самоосвіти, спільнота людей, які прагнуть саморозвитку. 20-хвилинна лекція (аби порційно засвоювати інформацію), а потім жива комунікація з аудиторією. Перше тріо цьогоріч говорило про автоматизацію, історію філософії та гончарство.

    Олексій Драга – випускник кафедри автоматизації НТУУ «КПІ ім. Ігоря Сікорського», викладає дітям курс робототехніки. Автоматизація – вища форма технічного прогресу, коли людина лише контролює процес, не втручаючись у нього. Це збільшує пропускну здатність, продуктивність, зменшує видатки та людські втрати на робочу силу, сприяє надійності. Водночас обмеження автоматизації є. Не всі необхідні людству процеси можливо на сьогодні автоматизувати; великі обсяги виробництва через помилки призводять до великих втрат; автомат поки не здатний добре розпізнавати людську мову. Що складніший процес автоматизації, то більше людське втручання потрібне, якщо щось піде не так. Однак автомати активно використовують в закладах харчування (наприклад, суші-роботи), торгівлі (Rozetka), на виробництві (автомобілі Tesla), в енергетиці, транспорті й міській інфраструктурі (недопрацьована поки система KyivSmartCity). Вважається, що перші механізми люди винаходили вже 2,5 млн років тому… Але реальним поштовхом стала промислова революція 18-19 ст. Винайшли паровий двигун, ручна праця замінилася машинною. Далі відбулася технологічна революція 19-20 ст. – електрифікація, посилення виробничих потужностей. Потім – розвиток обчислювальної техніки. Як Різдво у віруючих, для техніків важливою є дата винаходження транзисторів. На них працюють фактично всі електронні пристрої сьогодні. І не варто перейматися, що роботи витіснять робітників. Автоматизація – це можливість для людини отримати вищу освіту, конструювати, покращувати роботів, керувати ними. Без роботи не залишимося!

    Другий лектор – Тарас Фостяк, аспірант кафедри філософії і релігієзнавства Києво-Могилянської академії. Таня познайомилася з Тарасом у PinchukArtCentre, завдяки його екскурсії наблизилася до розуміння сучасного мистецтва. Дисертація аспіранта присвячена працям Макса Шелера. Філософія для нього межує з витонченістю і популярністю. Він хотів показати парадигмальний підхід до науки. Історія філософії коротко й дохідливо за 20 хвилин – непросте завдання! Для Тараса історія – не лише перелік фактів, а розмаїтість концептів. Існують різні філософські течії. Тезі протистоїть антитеза, це породжує синтез ідей. Назвавши ключових філософів усіх епох, починаючи від Фалеса, лектор розповів про поступову зміну філософських парадигм «буття – свідомість – мова».

    І третьою реплікою ділилася голова Студентського парламенту Інституту філології Марина Мицюк. У цієї дивовижної дівчини поєднується науковість фольклориста, любов до народних танців й американського та ірландського степу, уміння грати на бубні та гончарство. Останнє стало її професією: уже 1,5 роки вона працює в арт-студії «Ліхтарик», де дає майстер-класи усім охочим – від дітей до пенсіонерів. До кожного свій підхід, інколи втомлюєшся від людей (не від глини!). Але Марина любить насиченість дня. Інколи чекає на відпочинок, а коли він настає, дівчина міркує, чим би зайняти руки. Гончарством займалися з доби неоліту, спершу тільки жінки виготовляли іграшки для дітей та посуд. Із винайденням гончарного кола долучилися чоловіки, адже крутити його непросто. Назва «гончар» - від назви горна – печі, де випікаються вироби. Гончарів вважають магами, адже в справі задіяні чотири стихії: глина – земля, вода – для розмочування, повітря – для підсихання виробу, вогонь – для обпалення. Процес роботи медитативний, кожен шматочок глини несе людську енергію, частинку душі. На майстер-класи приходять, аби відпочити, віддатися процесу, навчитися чомусь новому. Сама Марина прийшла до цього мистецтва через фольклористику, а саме дисципліну «Декоративно-ужиткове мистецтво: теорія і практика». Вона пройшла додатковий курс гончарства й залишилася у цій справі. Марина каже, що обмежень тут нема, спробувати може кожен, як і досягти високої майстерності.

    Надихати новими історіями гості «Репліки» будуть уже незабаром. Стежте за анонсами на фейсбук-сторінці та в Телеграм-каналі!

    Фото Валерія Попова

    Категорії: 
  • Що таке мир? Відповідь шукали разом із учасниками АТО

    21 вересня за рішенням Генасамблеї ООН від 1982 року відзначається Міжнародний день миру. Припинити воєнні дії, відмовитися від насилля – ось що пропонують миротворці всього світу. Сьогодні в Україні всі мріють про настання справедливого миру. Продовжують його боронити і покладають надії на освічену молодь. 23 вересня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч з представниками КМДА КБУ «Київський міський центр допомоги учасникам АТО». Зустріч організувала кафедра тюркології.

    Вступним словом привітала гостей завідувач кафедри тюркології Ірина Покровська. Захід провели за допомоги Ольги Пишньохи. Ветерани вже не вперше в стінах Інституту філології. У червні цього року кіборг Руслан Боровик презентував свою фотовиставку в нашій мистецькій залі. Її зможемо побачити в головному корпусі Університету в жовтні, до Дня захисника України. Співпраця Центру та Університету важлива: будемо обмінюватися історіями, правдою та свідомо йти в майбутнє.

    Першим виступив заступник директора Центру Дмитро Гоцуцов. Спогади та сьогодення болючі, але сторонитися цього ми не повинні, підкреслює Дмитро: «Ми частина держави, де відбулися всі ці події». Дмитро служив у нацгвардії, у батальйоні «Донбас» з 2014 по 2017 роки. Він намагався відповісти на запитання, як на мирну землю приходить війна. Розповідаючи, він гортав світлини з фронту, цікаві й трагічні. За кожною світлиною – ціла історія, усіх не перелічиш за коротку зустріч. Буває, зробиш кадр так, між іншим, бо фотоапарат під рукою, а за деякий час вражаєшся: як добре, що лишився цей знімок! На ньому – друг, якого вже нема серед живих.

    Спогади Дмитра торкнулися донецького Майдану, який, на жаль, проукраїнські сили програли. Воїн сам родом із Донецька. Коли до міста почали звозити «тітушок», він помітив, що це – не внутрішній ворог. Ворога пізнаємо з деталей: в українців ніколи не було зневаги до символіки чужого футбольного клубу, як у тих непроханих гостей. На противагу тітушкам організували сили самооборони. Зібрали мітинг, але програли в організаційному плані. Дмитро показав власну світлину з дня мітингу. Ніщо не віщувало, що він скінчиться людськими жертвами. Трагедія прорвала прірву між сторонами. У самооборону кидали вибухопакети, на машинах без номерів підвозили зброю для нападників…

    Дмитро закликає мати внутрішній інформаційний фільтр, аби не піддаватися пропаганді та зцьковуванню. Затуманення йде не лише телебаченням. Ветеран показав на фото жінку, яка їздила містами України та розповідала про «катування бендерівців». «А люди скрізь однакові, жалісливі, – каже Дмитро. – Вони вірять». Самооборонівці намагалися ідеологічно протидіяти. Створили групу на Фб «Раздача борщевого набора» (хто здогадається, про що спільнота?), створили розвідувальну сітку. Били по пихатості ворога жовто–блакитними кольорами: перефарбовували статуї, ставили прапори на териконах, запускали кольорові кульки, по яких стріляли вороги. Кріпили українську символіку на "Мосту українсько–російської дружби" (архітектурний задум його, до слова, дуже дивний: міст іде в нікуди, не має приземлення).

    Згадавши буремний початок боротьби на Сході України, Дмитро передав слово Руслану Боровику. Той має досвід війни в Іраку. Тоді чоловікові сподобалися краєвиди східної країни, і він мріяв повернутися. Але не з автоматом, а з фотоапаратом. Вразив месопотамький край перших цивілізацій, перших (хоч і жорстких) людських законів. Війна в Іраку довготривала, вона й досі має страшні результати. Тому, переконаний Руслан, війну легко почати, але зупинити буде дуже складно. Потрібно використати всі можливі мирні, дипломатичні шляхи. Потім кожен робить вибір – боротися на фронті чи в тилу. Воїн цитує «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі: «Ліпше смерть, достойна слави, аніж зганьблене життя». Руслан згадує свої віхи, пов’язні з війною. Адже він, як і всі, був дитиною і малював листівки бабусям і дідусям із побажаннями миру. І ніколи б не подумав, що мрія про мир стане такою близькою й актуальною для нього, для всіх сьогодні. Руслан – доброволець 95-ого батальйону, він пройшов Авдіївку, Опитне, Піски. Кіборг захищав Донецький аеропорт. І навіть в аеропорту знаходив час на іншу справу свого життя – фотографію. Світлини його різні – і з боїв, і мирні. На одному з кадрів аудиторія побачила пса Тайсона, який загинув на блокпості. Війна багатогранна, фотографії як неписаний щоденник висвітлюють те, що з дня в день проживають бійці. Руслан закликає молодь вчитися: «Нам потрібні освічені молоді люди». Знання – сила, яка протистоятиме ворогу. «Бережіть те, що є, старайтеся. Мир – це ваша сім’я, ваша країна», – підсумував боєць.

    Почули й військового капелана 10-ої гірсько–штурмової бригади отця Олександра. Він знає, як важливо словом підтримувати на передовій. А нині прийшов донести студентам свій погляд про мир. Радий бачити молодь. Саме з молоді почався Майдан і визвольна війна. Молодь набиралася в перші добробати. Загалом, зауважує отець Олександр, Київ – інертне місто, мирне й не любить конфліктів. У 2013–2014 рр. воно спалахнуло, бо зачепили дітей. Євромайдан не мав на меті кров, молоді люди вийшли на мирні зібрання. Влада ж застосувала проти них силу, на яку не мала права. Війну на Сході почали не ми, українці – мирна нація. Але нас змусили захищати свою землю, тож ідемо до перемоги, не до капітуляції.

    Що ж, у кожного свої причини чинити так або інак. Капелан каже, що воїни навіть розуміють ворогів, у тих є свої підстави воювати. Що ближче солдат до лінії фронту, то менше в нього злоби. Отець Олександр розповів випадок, коли російського пораненого врятували під обстрілом у селі наші солдати. І він пішов зі своїми, не здав супротивників. Бо й він людина.

    Виступ Володимира Зінченка був заключним. Фотограф, відеооператор, він отримав поранення в око на Майдані. На перебіг подій АТО дивився крізь призму журналістики. Нині він студент юридичного факультету нашого Університету. Володимир упевнений, що будь-який конфлікт має вирішуватися мирним правовим шляхом, а не бійкою. Мир буде в країні, сильній військово, економічно, правово. Саме сила дати відсіч ворогу змусить Росію сісти за стіл переговорів, а не нав’язати мир на їхніх умовах. Модель миру – не утопія, її побачили ще на Майдані, коли люди різних поглядів, національностей, віросповідань зуміли домовитися й організуватися.

    Пересичені війною, сьогодні всі хочуть миру, а не втрат і заплаканих очей матерів і дітей загиблих. Бути свідомими, чесно, чисто і професійно працювати на своєму місці – ось запорука миру. Володимир бачить у молоді здатність бути такими. Майбутнє – за тими, із кого почалося визволення.

    Після зустрічі зробили кілька колективних фото, тривали щирі кулуарні бесіди. Познайомилися з дівчиною з Волновахи: студентка-тюрколог дякувала захисникам, що має змогу жити й навчатися. Секретар Ради ветеранів Університету Вікторія Недзельська запросила гостей до Червоного корпусу, і незабаром там також організують зустріч зі студентами історичного та філософського факультету. Настанови, що лунають від різних голосів ветеранів АТО, можна об’єднати вірою у молодь, яка переможе знаннями й відданістю Україні. Освічена й прогресивна, вона твердо йтиме новою стежкою. Молодь закріпить мир. Боремося й сподіваємося, що він незабаром настане.

    Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова.

    Категорії: 
  • Зустріч зі Славою Світовою: «Генеруйте, думайте, називайтеся»

    У ретроаудиторії Інституту філології прохолодний понеділок 23 вересня почався з бесіди із Славою Світовою. Це псевдонім письменниці, редакторки проекту «Теплі історії». На запрошення Тетяни Белімової і кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості в межах курсу «Літературні проекти: кураторство» гостя прийшла до зацікавленої аудиторії. Слава вміє не лише майстерно говорити, а й втілювати задум із нуля, презентувати та налагоджувати зв’язки. Саме те, що потрібно молодим літтворцям!

    Жіночий простір, жіноча аудиторія читачів має свій значний відсоток у літпроцесах світу. Слава доводить, що жінки-письменниці – не просто палке рожеве кохання й емоційність. В Україні жінка має великі права, рівноцінно з чоловіком може заявити про себе, але часто сама недооцінює свої сили. Гостя зізнається, що не відразу себе побачила. Ким тільки не працювала до тридцяти! Водночас відчувала потребу творчості. Писати почала з 2008 року, а перша книжка вийшла аж у 2014-му. От вам і перший урок: автор має бути терплячим. Не втратити запал і не проклясти всіх видавців, що не беруть до уваги ваші твори. Дебют Слави – «Жменька слів для доброго настрою» - 120 мініатюр по 100 слів. Але тоді, у 2014 році, коли на часі був Майдан, а не теплі усмішки від історій, авторка відклала презентацію своєї збірки на півроку. У 2016 вийшла друга книжка «Жила-була я». У 2018-му… третя книжка не побачила світ, однак Слава стала редактором серії «Теплі історії». Серію цю започаткувала Надія Гербіш книгою «Теплі історії до кави». Це був прорив! Люди в той час були зголоднілі до такої літератури, і Надія цілком заслужено отримала премію в Будапешті «2012 European Christian Book of the Year». Нині серія видається не так часто, як із тим першим сплеском. «Аудиторії потрібна пауза», - пояснює Слава.

    Інші книжки, до яких доклала праці редакторка, - «Балачки про все на світі» та «Теревені аж до ранку». Яскраві обкладинки – одна ілюстраторка Олена Гаврищук. «Балачки…» мали спробу перекладу. Команда видавців вийшла на зв’язок зі Стівеном Комарницьким, українцем із походження, який живе у Лондоні. Не все пішло легко, але колектив отримав чудовий досвід. Друга книга «Теревені…» таки подалася в мандри. Зелена обкладинка доповнила образ Елізабет Світхарт, 77-річної пані з Нью-Йорку, яку називають «Зеленою леді», бо вона обожнює цю барву, вважаючи її найпозитивнішою. Яскравий образ жінки можна знайти в мережі. Обидві книжки «балачок» і «теревенів», до слова, - збірки різних авторів. Якщо перша узгоджена в стилі так, наче має одного автора, то в другій навпаки відчуваються різні голоси, різне письмо кожного митця.

    Серед новинок з-під пера Слави – одна з 13 історій у збірці «Бойфрендз». Книга щойно презентована на львівському Книжковому Форумі. На видання її знадобилося 2,5 роки. Історії тут – про відносини й шлях жінки до себе. Збірка показує можливий компроміс між тим, як автор хоче бачити свій твір, і тим, як видавець бачить його продавання: «Бойфрендз» має дві обкладинки.

    Багато чітких порад про видавання книги почули від гості. Видавцям цікаво, чи ви прийшли лише з «одноразовою» книжкою, щоб задовольнити своє его й поширювати тираж самотужки, чи ви вже маєте ідею наступної книжки. У проекті Слави та її коліжанок уже є «Гьорлфрендз». Письменниця ніколи не хотіла самвидаву, а бажала зацікавити видавництво, водночас не поступаючись на важкі компроміси (викинути авторів зі збірки – це занадто, редактору покращити текст – згода).

    Слава радить ставати частинкою літпроцесу. Якщо пишете – пишіть без упину, шліфуйте себе. Усі сюжети є в нас самих. Як казала американська письменниця Фленері Окона: «Якщо ви пережили дитинство, ви вже маєте матеріал на роман». Роздивляйтеся й не губіть думки та образи, що трапляються вам упродовж дня. Крісло біля озера (тобто ідеальні умови для творця) – міф; пишіть на коліні в метро. Це краще, ніж нашій короткостроковій пам’яті забути якусь тезу в шаленому інформаційному просторі. Дізнайтеся імена директорів видавництв. Читайте інших авторів. Вивчайте їхній стиль і фішки. Варто пам’ятати, що в українській літературі купа незайнятих ніш (хоча б фентезі чи гумористична проза). І якщо є гучні імена, як-от Забужко і Жадан, хто сказав, що ви будете нецікаві й непотрібні? Слава назвала два синдроми письменника. Синдром самозванця: «Усе вже написано, я не зможу краще, пишу в шухляду» і синдром Голохвастова: «Я геніальний, видавці мусять стояти до мене в черзі, відмовляюся працювати з редакторами». Згубні обидва погляди. Тримаймося золотої середини.

    Сьогодні важливі нетворкінг і селфбрендинг. Мережування – важливий інструмент, із яким ви знайдете людей і вибудуєте корисні відносини. Не забувайте й про творення образу автора. Письменник-початківець – це така собі людина-оркестр. Шукайте в собі скарб!

    Аби потужніше надихнути, Слава Світова розказала про проект «Creative women space», заснований нею та чотирма її однодумицями на власний кошт. Карколомна історія пошуку ресурсів на приміщення, меблі, організування заходів... Однак волонтерки не провалили, а вивели на достойний рівень спільне соціальне підприємництво. Простір працює із внутрішніми проблемами жінок. Він допомагає переконати кожну, що вона здатна на більше, може багато чого зробити. А ще замість жіночої конкуренції «Creative women space» виступає за здорову колаборацію.

    Завершити можна настановою Слави: «Генеруйте, думайте, називайтеся!» Коли ви сидите в чотирьох стінах, світ вас не бачить. Не слід боятися виходити на письменницьку (чи будь-яку іншу вам до душі) арену. Досвід гості показує, що все в наших руках.

    Юлія Кузьменко

  • Четверта Міжнародна конференція з історії арабської літератури та зустріч із письменницею Джохою аль-Харсі

    19-20 вересня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася Четверта Міжнародна конференція з історії арабської літератури. Захід згуртував не лише українських сходознавців, а й близько 30 науковців із університетів Італії, Німеччини, Польщі, Румунії, Угорщини, Єгипту, Алжиру, Марокко, Оману, Катару, Грузії.

    Вітальні слова учасникам на відкритті наукового зібрання виголосили проректор з міжнародних зв’язків КНУ імені Тараса Шевченка Петро Бех, завідувач кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Олена Мазепова, професор кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Валерій Рибалкін, директор Єгипетського центру арабської мови та культури Олена Хоміцька. На пленарному засіданні виступила з доповіддю на тему «Модель любовної історії в класичних арабських літературних джерелах» (The Model of the Love Story in Classical Arabic Literary Sources) письменниця і літературознавиця із Султанату Оман Джоха аль-Харсі (університет Султана Кабуса), яка є цьогорічною переможницею Міжнародної Букерівської премії The Man Booker International Prize.

    Вітаючи гостей від імені ректора Шевченківського університету, професор Петро Бех влучно зауважив, що Четверта міжнародна конференція з історії арабської літератури свідчить про розвиток арабістики не тільки в Київському університеті, а й у всьому світі. На цьому також наголосила й доцент Олена Мазепова: «Ця конференція особлива, бо дозволяє зібрати під одним дахом фахівців із різних країн. Завдяки такому зібранню науковці обмінюються досвідом, розвиваючи арабські світові студії».

    Продовжилася конференція у форматі секційних засідань. Захід доповнила зустріч у п’ятницю, 20 вересня, із цьогорічним лауреатом Міжнародної Букерівської премії The Man Booker International Prize Джохою аль-Харсі (Jokha Al Harthi) – письменницею і літературознавицею з Султанату Оман. Престижну премію письменниця отримала за роман «Sayyidat al-Qamr» – («Місячні пані», «Celestial Bodies» в англомовному варіанті) у перекладі відомої американської дослідниці арабської літератури Мерилін Бут (Marilyn Booth). У зустрічі взяли студенти-арабісти КНУ імені Тараса Шевченка, Київського національного лінгвістичного університету, а також учасники Четвертої Міжнародної Конференції з історії арабської літератури, в межах якої і було проведено зустріч.

    Модератором зустрічі виступила директор Єгипетського центру арабської мови і культури Олена Хоміцька. Джоха аль-Харсі розповіла аудиторії про основні віхи розвитку сучасної літератури Оману, про свою письменницьку діяльність, поділилася творчими планами та відповіла на численні питання.

    Джоха аль-Харсі отримала ступінь PhD в Единбурзькому університеті, наразі працює викладачем класичної арабської літератури в університеті Султана Кабуса в Маскаті (Султанат Оман).

    Зазначимо, що гостя Інституту філології є першою оманською письменницею, чий роман перекладено англійською мовою, і першою арабською письменницею, яка стала лауреатом Міжнародної Букерівської премії. Роман «Місячні пані» (2010) є другим романом письменниці, перший роман «Manamat» («Сни») побачив світ у 2004 році. Третій роман «Narinjah» («Гіркий апельсин») вийшов у 2016 році і здобув премію Султана Кабуса в галузі культури, мистецтва і літератури. Крім цього, письменниця є автором кількох збірок оповідань.

    Інформацію надала Олена Хоміцька. Фото Валерія Попова.

Сторінки

Subscribe to зустріч