зустріч

  • Неда Неждана: драматургія варіянтів і спростування міфів

    20 квітня 2020 р. за допомогою засобів відеозв'язку відбувся майстер-клас у межах курсу «Майстерня драматургії» для ОП «Літературна творчість, українська мова та література та англійська мова» з відомою письменницею, режисеркою, дослідницею Недою Нежданою на запрошення Мар’яни Шаповал, професорки кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчости.

    Пані Неда розповіла про бачення п’єс через драматургійну та режисерську лінзу, поділилася власним досвідом (та секретами). Принципова різниця між драматургом та режисером, як зазначала письменниця, полягає у векторах бачення, а саме: драматург спрямовує свій вектор на майбутнє (навіщо?), тобто моделює хід історії та мислення своїх персонажів, режисер навпаки повертається у минуле ( чому?), щоб зрозуміти причини, мотивацію автора.

    Майстер-клас дав розуміння варіятивного тексту, тобто такого, що по-різному може трактуватися глядачами та режисером. Така варіятивність також включає поняття гіперавторства – драматург будує квест, створюючи таким чином ілюзію авторства для режисера. Із інтерпретаціями пов’язана проблема існування на сцені кількох паралельних реальностей, де фокус побутує у декількох місцях, а глядач самостійно обирає, на чому йому сконцентровуватись, яка реальність буде переважати у його картині світу. Відповідно, у глядача розвивається так звана кліпова свідомість, що передбачає фрагмент (спресоване дійство), який читатиметься та дофантазовуватиметься кожним індивідуально.

    Оскільки дистанційна зустріч була розрахована на студентів літературної творчости, Неда Неждана розповідала про методи створення варіятивного тексту, зокрема про принципи його побудови з конкретними прикладами власних п’єс. Серед таких методів: парадоксальна початкова ситуація, принцип багатоповерхового будинку, композиція-конструктор, що з неї говоримо про монтажний принцип побудови сцен, принцип обману. Також обговорювали особливі місця дії (морг, парк, дах), інтерпретації фінальних сцен, гру з жанром (трагіфарс, чорна комедія) та стереоефект у контексті бачення автора.

    На завершення письменниця висловила думку про автора як пророка, що відчуває простір. Зустріч була продуктивною та корисною не лише для творців п’єс, а й для розуміння специфіки творення драматургічних текстів, їхньої режисерської інтерпретації та проєкції у свідомости глядача.

    Текст - Уляна Балкова

    Категорії: 
  • Анонс обговорення дебютної прозової збірки Влада Сорда

    Скучили за літературними дискусіями? Кафедра історії української літератури, теорії літератури і літтворчості це виправить, адже хоче зробити життя насиченим. Цієї п'ятниці, 17 квітня, о 13:00 за допомогою веб-платформи Zoom зустрінемося з письменником Владом Сордом. Охочі зможуть під'єднатися до бесіди за ключем, що буде на фейсбук-сторінці кафедри. Стежте за оновленнями! Організатори - Tetiana Belimova та Марина Рябченко. Тож готуйте запитання письменнику, видавцеві, захиснику України. Вчімося цілеспрямованості - доведемо, що для саморозвитку й цікавих зустрічей немає перешкод!

    Категорії: 
  • Зустріч із Григорієм Гусейновим

    5 березня до студентів – майбутніх україністів і літтворців – завітав Григорій Гусейнов, криворізький письменник, журналіст, лауреат Шевченківської премії, засновник і головний редактор літературного та краєзнавчого журналу «Кур’єр Кривбасу». Захід відбувся з ініціативи кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості на чолі з професором Людмилою Грицик. Людмила Василівна відрекомендувала студентам Григорія Джамаловича й зацитувала дещо з його художньо-документальної повісті «Господні зерна». За цю працю, яку можна вважати книгою України, її історії та персоналій, Григорій Гусейнов у 2006 році був нагороджений Шевченківською премією. Автор на прикладах довів, що на українському ґрунті проростають справжні таланти. Збірка складається з восьми томів, алфавітного покажчика імен та листів-відгуків до Гусейнова, об’єднаних у томі «Postscriptum».

    Свою премію (100 тисяч гривень) Григорій Джамалович віддав на заснування нової, позбавленої ідеологічного тиску, яка б відзначала знакових постатей сучасності для України та її культури. І першим лауреатом премії «Глодоський скарб» став кобзар Тарас Компаніченко. У наступні роки нагороджено Віктора Неборака, Емму Андієвську, Костя Москальця, Віру Вовк, Андрія Содомору та інших. Сама назва премії символічна і, на думку засновника, має відображати поєднання духовного й матеріального багатств. Того, що дає своїй Батьківщині людина. Глодоський скарб – назва на позначення археологічної знахідки 1961 р. – золотих і срібних прикрас. Пам’ятка – тюркське поховання вождя на березі р. Сухий Ташлик, притоки Південного Бугу. Це одна із найкоштовніших на території України знахідок. Глодоський скарб знайдено на рідній Гусейнову Кіровоградщині.

    Григорій народився у селищі Помічна в бідній родині. Його батько – азербайджанець, який зазнав багато поневірянь. Погано знав державну на той час російську мову в СРСР. Мобілізований у період Другої світової війни, але відразу ж потрапив у полон, де захворів на туберкульоз. Після того засланий на північ Росії рубати ліс. Його таємно визволив брат, Але в Україні Джамал також важко працював: доглядав коней, охороняв базар. Робота сторожа стала останньою: батько Гусейнова помер після бійки зі злодіями.

    Попри нелегке дитинство, Григорій завжди прагнув розвиватися, бути причетним до чогось високого. Він розповів студентам Інституту філології про сильне враження від першої своєї (ще в дитинстві) зустрічі зі справжнім письменником. Розповідав також про знайомство з Андрієм Тобілевичем, онуком Івана Карпенка-Карого, із одеським краєзнавцем Григорієм Зленком. Поїздка 1967 р. до Києва теж неабияк вплинула на становлення Григорія як письменника та історика. Григорій Джамалович погоджується з думкою, що письменник починається там, де вже немає документів. Письменник – це не історик, не науковець, проте він має бути дуже освіченим. Як говорив Павло Загребельний, для того, щоб написати одну книжку, треба перечитати одну бібліотеку.

    Григорій Гусейнов спонукав любити Україну та її культуру, занурюватися у свою працю, ніколи не припиняючи пізнавати нове, збагачуватися від спілкування з видатними людьми, які траплятимуться на життєвому шляху.

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • «Коли мовчите ви, говорять пройдисвіти», - зустріч із Євгенією Подобною

    4 березня в актовій залі Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка на запрошення соціального департаменту СПІФ завітала журналістка Євгенія Подобна. Випускниця Інституту журналістики нашого Університету, а нині – викладач ІЖ, із 2015 року Євгенія працювала воєнним кореспондентом у зоні АТО (тепер – ООС). Книга «Дівчата зрізають коси» - результат її інтерв’ю з жінками на війні. Книжка видана за підтримки Інституту національної пам’яті у 2018 році. Торік збірка отримала премію «BookForum Best Book Award-2019», а тиждень тому Євгенія стала лауреатом Шевченківської премії-2020 у номінації «Публіцистика. Журналістика». На зустрічі Подобна говорила про історію книги, стереотипи й міфи сучасної війни, неймовірні історії на Сході та закликала не мовчати про правду, а також берегти цінності, що їх нам подарувала боротьба.

    Книга створювалася протягом 8 місяців і розповідає про події періоду 2014-2018 рр. Це розмови з 25 жінками-воїнами, однієї з яких уже немає серед живих. Йдеться про кулеметницю Яну Червону, якій Євгенія і присвятила перемогу в Шевченківській премії.

    Подобна працювала на київському телеканалі, робила 1,5-хвилинні ролики для ефірів. У такий відрізок не вмістиш багато. Аби не втрачати матеріал, журналістка спершу планувала зробити фільм. Однак формат книги дозволяє розповісти всі історія від А до Я. Перша назва збірки – «Вона.Війна». Але незадовго до видання вийшов фільм із майже такою самою назвою – «Вона і війна». Щоб не плагіатити, журналістка взяла заголовним рядок вірша Олени Задорожної. Звідти ж епіграф до книги:

    Дівчата зрізають коси
    Туго шнурують берці
    Їм щастя приснилось, здалося.
    Кровить забинтоване серце.

    «Нехай же з цією книгою зріжуться всі стереотипи про жінку на війні», - наголошує авторка. Суспільство тяжче звикає до жінок-воїнів, ніж інші військові, командування. У перші роки агресії жінки навіть не мали права обіймати військові посади. За документами – банщиця, а насправді снайпер, командир батальйону… Не призначали навіть військовим перекладачем або фотографом. Це дивує Євгенію: «Технології, глобалізація, Ілон Маск – так, а жінка-воїн – ні?!» Жінка – така сама захисниця. Вони воюють там, аби ми спокійно сиділи тут. Багато хто з них має дітей. Дико слухати звинувачення в бік жінок, що обрали службу: «Вона покинула своїх дітей». Під час обстрілів жінки телефонують дітям і, тамуючи сльози, говорять, що в них усе добре й тихо… Ці жінки обрали іншу форму піклування про майбутнє дитини.

    Інтерв’ю з дівчатами було простіше записувати після спільного перебування на лінії вогню. Євгенія знала, що і як спитати, а зближення під час обстрілів та після них дало змогу торкатися найболючішого: «Що відчуваєш, коли гинуть побратими чи посестри? Коли тиснеш на курок?» Для журналістів воєнна тема – особлива. Багато філологів можуть піти в цю галузь, тож Подобна радить уміти ставити незручні запитання й уникати таких, на які можна відповісти однозначно. Не короткі репліки, а готові тексти. Воїни вміють говорити, це освічені й розумні люди. Їхні інтерв’ю майже не потребували редагування. До того ж авторка боялася перетворити книгу на художнє переосмислення, панегірик. Їй важлива правдивість, як і самим військовим. Художня розповідь про війну сприйметься читачем як вигадка: «Правда цікавіша!»

    Найважче, за словами Євгенії, - їхати з позицій після репортажу. Краще б стати поряд з автоматами, але дивишся на прощання в очі військовим і розумієш, що, можливо, більше їх не побачиш. Ще один сучасний міф – солдати йдуть на строкову службу за гарну платню. Та хто погодиться на щоденну загрозу смерті чи, гірше, - каліцтва? Хай навіть і за великі гроші. Людини може не стати будь-якої миті. Кожен помирає двічі. Спершу – фізично, вдруге – коли про нього забувають. Пам’ять про захисників має жити в тих історіях, які вони лишили. «Нотуйте сьогодні», - Євгенія переконана, що з часом історії забуваються, переосмислюються. Травматичний досвід швидко витісняється, важливо фіксувати «по гарячих слідах». Навіть якщо боляче й хочеться якнайшвидше забути. «Коли мовчите ви, говорять пройдисвіти», - журналістка бачила багато брехунів, псевдоАТОвців, і тому закликає говорити й запитувати, як це не тяжко.

    Євгенія Подобна – кандидат історичних наук. Вона усвідомлює: майбутнім історикам складно буде відшукати правду, проаналізувати сучасну російсько-українську війну. Зараз багато хто «хайпить» на темі війни, не знаючи її зсередини. Остерігаймося фейків. Вони частина інформаційного складника війни. На думку журналістки, частково перемога почнеться в Києві, коли ми навчимося правильно доносити інформацію до всіх громадян. Так, аби теле-, радіомовленню й газетам довіряли. Мало сказати: «Донбас – це Україна», необхідно ненасильницьки прищепити любов до України. Для цього не потрібна пропаганада. Євгенія порівнює її з вівсянкою швидкого приготування, а над справжньою інформаційною самообороною треба довше працювати. Мешканці Донеччини та Луганщини – не «сєпари», вони відкриті до своєї країни. Журналістка згадувала, як після чергового обстрілу в гарячій Красногорівці її оточили люди з вимогою – ні, не гуманітарної допомоги! - українських газет і каналів. Пам’ятаймо, що тамтешнім жителям в оточенні ворога важче відстоювати національну позицію.

    Із зустрічі можна зробити висновок: сила слова потужна у будь-яких ситуаціях. Не мовчати й говорити правду – внесок у перемогу, що нам під силу. Гостя просить не робити з українців народ тужільників: «Ми народ-переможець!» Окрім ПТСР у воїнів (посттравматичного стресового розладу, що нині часто обговорюють), існує ПТР – посттравматичний ріст. Зростання, відновлення настане після боротьби. «У нас і так багато приводів плакати. Але на війні є хороше», - можна радіти хоча б тому, що в нас є безліч свідомих захисників. І кілька тисяч військових загинули, аби народилося значно більше. Аби ми жили. Живімо, щоб не було соромно. Вірмо у те, що робимо.

    Юлія Кузьменко

  • “Я намагаюся писати про те, про що говорити неможливо”, - письменник Андрій Любка зустрівся зі студентами КНУ за ранковою кавою

    26 лютого в Червоному корпусі КНУ імені Т.Шевченка відбулася зустріч із сучасним українським письменником Андрієм Любкою. Гостя запросила директорка Центру вивчення творчої спадщини Івана Франка Майя Мозер. Зустріч була присвячена не лише «розповідям про книжки», а й українській мові - як її бачить молодий автора.

    Студенти та викладачі мали змогу дізнатися багато цікавих фактів про Андрія Любку. Наприклад, в дитинстві Андрію дуже подобався фільм «Леон-кілер». Юнак уявляв, як качатиме прес, а в один день в нього закохається Матильда. Саме це стало першим поштовхом взятися за перо, а згодом написати збірку історій «Кілер».

    Наступною цікавинкою стала не найприємніша історія з життя Андрія. Після довгої подорожі до Португалії та Бразилії він вийшов із потягу в Ужгороді, відчув на собі подих перших осінніх холодів. «Саме в той момент я відчув «сауаде», раніше не зрозуміле мені португальське слово, що не має українського відповідника та перекладається як туга за чимось, чого начебто не існує. А потім світ побачила збірка з такою назвою» – розповідає Андрій Любка. Слухачі дізналися також про реальні події, що передували написанню твору «Карбід» та про мандрівку автора Балканами, в результаті якої з’явилася книга «У пошуках варварів».

    «Вишенькою на торті» стало те, що письменник зачитав власний улюблений вірш та декілька уривків із прози. Поезія про любов вразила серце кожного, адже так щиро та «сильно» її може продекламувати лише той, чиє серце пізнало справжнє кохання.

    Після завершення зустрічі відбулася фото- та автограф сесія. Кожен зміг поспілкуватися з Андрієм особисто та придбати його книжки. Текст: Дарія Заболотня, фото Валерій Попов

    Категорії: 
  • Василь Зима: "Філолог буде завжди затребуваний"

    27 лютого 2020 року випускник Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, який реалізувався як письменник, телеведучий, Василь Зима зустрівся зі студентами. Говорили про те, як може реалізувати себе філолог.

    Василь у студентські роки замість аспірантури обрав телебачення. На його думку, професія філолога є затребуваною і завжди буде на часі. Бути успішним - це тримати руку на пульсі, постійно вдосконалюватися, бо ринок журналістики переповнений. Але це стимулює. Окрім телебачення, філолог може реалізуватися в інтернет-контенті як блогер, копірайтером.

    Під час розмови з молоддю Василь Зима оповідав цікаві перепитії з життя, як ходив і сидів по бібліотеках, як розчаровувався, коли писав перші статті, а за них не платили, давав поради, як бути медіаграмотним і наголошував, що важливо при кар'єрному зростанні не втрачати себе.

    Окрім розмови про професійне спрямування, Василь Зима презентував філологам свою нову книжку "Сільська любов та інші жахіття". Бути письменником - це теж приклад реалізації філолога.

    Насамкінець побажав студентам шукати себе, вишліфовуватися і завжди залишатися людиною.

    Фото - Валерій Попов

    Категорії: 
  • До КНУ завітав Дмитро Шуров (Pianoбой)

    Учора, 3 лютого 2020 року, в Головному корпусі Університету зібралися студенти усіх факультетів, зокрема й філологи. Бо до КНУ завітав Дмитро Шуров (Pianoбой). Привітав гостя від імені керівництва Шевченкового університету проректор із науково-педагогічної роботи Володимир Бугров.

    Pianoбой вів розмову з молоддю у форматі "запитання-відповідь". Він розповів, що його шлях до музики почався із захоплення джазом. Говорив про старі пісні та нові концерти (на найближчий - 8 березня - розіграли три квитки). Дмитро радив, як стати кращим піаністом, згадував свої квартирники, розповідав про пісні, у яких йдеться про кохання, депресію, нерівність... Так Дмитро спілкується зі світом. Водночас намагається не зациклюватися на тих проблемах, які не в силах підкорити й скерувати. Змінюймо те, що нам близько.

    Після зустрічі - фотосесія та пригощання піанотортиком. Вечір понеділка запам'ятається!

    Для тих, хто не зміг прийти на зустріч, пропонуємо переглянути коротке відео: https://youtu.be/YFO5nn9Tl9g

    Фото - Валерія Попова, Юлії Кузьменко, відео - Валерія Попова

    Категорії: 
  • «Моє життя – це література»

    3 лютого 2020 року письменниця й журналіст Жанна Куява завітала до Інституту філології на запрошення Тетяни Белімової та кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості. Жанна відверто говорила про свою родину, труднощі переїзду до столиці, перший роман... Під час зустрічі письменниця почула рецензії студентів ІФ про свій новий роман «Говори, серце, не мовчи».

    «Літературна творчість починатиметься з пориву, поштовху», - розпочала бесіду Жанна. Вона зізнається, що по-білому заздрить молоді, у якої попереду стільки відкриттів – себе самих і творчості слова! Для когось письменництво – це гра, для когось – розвага, комусь необхідно виговоритися на папері. Так, Тарас Прохасьхо "просто любить розповідати історії" і робить це не для самого себе, а для свого читача. "Не всім судилося бути відомими письменниками, і труднощів буде вдосталь", - каже гостя філологам. Але з досвіду Жанна знає: тяжко нині чи успішно – це не буде завжди. Для Жанни Куяви література – це саме життя. Не проживши - не створиш, і навпаки: не прописавши - не проаналізуєш так добре ту чи іншу подію в житті.

    Після тривалої перерви світ побачила нова книжка Куяви «Говори, серце, не мовчи». Авторка спершу розповіла про попередні свої твори. Перший роман «Нічниця» Жанна почала писати, коли переїхала до Києва з Волині як місцевий кореспондент газети «Сім’я і дім». Хоча Жанна на той час мріяла залишити сільську місцевість, Київ у чомусь ламав її. Проте саме тут вона почала розуміти, хто вона, яка є, звідки… і засумувала за домівкою. До всього в житті людина доходить поступово. Як і до творчості. Журналістка спробувала себе в прозі: «Нічниця» - любовна кримінальна історія, за авторським визначенням. Вона про першу, дуже сильну дівочу закоханість. Це роман-засторога для молодих, як не треба любити. Текст лишає сильне враження, а на його створення надихнула «Солодка Даруся» Марії Матіос. «Нічниця» отримала спецвідзнаку на «Коронації слова»-2012, хоча видали роман не відразу.

    Жанна говорила про свій досвід видавання книжок, співпрацю з редакторами й ілюстраторами (зокрема, «Нічницю» оформила Світлана Фесенко). Гостя дала юним філологам пораду писати якнайбільше рецензій, аби стати відомими в літературних колах: «Так видавці запам’ятають вас». А ще говорила про музикальну прозу та радість працювати зі словниками. Для Жанни справжнє диво – добирати мовний матеріал так, аби зачаровувати читача. Письменниця також радить багато читати, аби виробилося відчуття стилю. Загалом письменники – напрочуд спостережливий народ! Митець зможе багато розповісти про незнайому людину, коли просто бачить її зовнішність і жести. Більшість написаного – з життя. Штучності читач не повірить.

    Гостя ІФу щира в своїх творах – була такою і в бесіді. Вона розповіла про свою дитину, із якою б не хотіла повторювати помилок мами й батька. Жанна виховувалася в доволі суворій родині вчителів, але тільки тепер зрозуміла батьків до кінця і вдячна їм за їхнє ставлення й допомогу. «Все – з дитинства. Але батьки дають нам стільки, скільки можуть саме на цей момент. Могли б більше – дали б», - пояснює письменниця.

    Останньою нотою зустрічі було обговорення роману Жанни «Говори, серце, не мовчи». Текст мав назви «Безголосі» та «Говори, Елло, не мовчи»(за іменем героїні). Іншу назву та дизайн обкладинки порадили видавці. Авторка не дуже згодна з ними. Книгу розпродали, маркетинговий хід удався, однак роман помилково зараховують до «книжок про кохання», коли це, за словами Жанни, виробничий і гостро соціальний твір. Студенти написали на нього рецензії, готуючись до розмови з письменницею. Дехто визначив жанр роману як феміністичну прозу. Жанна додає, що «Говори, серце, не мовчи» - про людей із характером, які справді не змовчать, а змінюватимуть своє життя за можливості. Ми звикли терпіти й тримати все в собі. Але ніколи не пізно бодай спробувати поліпшити власну ситуацію. Сказати, що насправді думаємо. Заявити про свій вибір. Не соромитися того, ким ми є. І цього Жанна щиро бажає кожному читачеві й письменнику!

    Текст і фото - Юлія Кузьменко

  • «Перед мікрофоном – лише голос!» - радіопродюсерка Світлана Свиридко про «кухню» своєї професійної діяльності

    29 січня в Інститут філології завітала продюсерка творчої групи «Література-Драма» Українського радіо «Культура» Світлана Свиридко. На зустріч зі студентами літературної творчості її запросила Тетяна Белімова. Пані Світлана, філолог за освітою, вловила хвилю свого життя на частоті 97,6 FM (частота радіо «Культура») 12 років тому. На шляху до посади продюсерки програм «Радіотеатр», «Радіодетектив», «Радіоп’єса» і «Аудіокнижка» Світлана Свиридко пройшла хорошу технічну «школу» на радіо – створювала розклад, сітку мовлення, забезпечувала наповнення ефіру. Для нинішньої адміністративної роботи цей досвід є неоціненним, адже допомагає розуміти всі робочі процеси.

    На початку розмови зі студентською аудиторією Світлана Свиридко зробила екскурс в історію радіомовлення. Пік популярності радіодрам і радіоп’єс у Радянському Союзі припав на 20-30-ті рр. минулого сторіччя. У Європі розквіт цих жанрів відбувся в 50-ті роки. Однак уже з 70-х рр. подібні радіопрограми на теренах СРСР влада визнала ідеологічно ворожими й були знищені найпопулярніші начитки великих акторів. Ця заборона тривала до часів незалежності України. І лише на межі 2000-х років жанр радіоп’єси відродився. Цікаво, що для європейських слухачів розвиток радіодрами не переривався, тому для них є звичними радіопостановки вітчизняної та світової класики щодня в обідній час протягом 45-50 хвилин. У країнах із такою тяглістю радіотрадицій є окрема професія радіодраматурга, який адаптує тексти творів до радіоефів та пише радіосценарії.

    Ідею інсценівок радіодетективів Світлані Свиридко подали у 2017 році. Вона одразу вхопилася за цю ідею, оскільки детектив – один із її улюблених жанрів. Починала команда з начиток іронічних творів чеського письменника Карела Чапека. До творчого процесу був залучений заслужений артист України Борис Лобода. Згодом творча радіогрупа звернулася до текстів українських авторів – Юрія Смолича («Мова мовчання»), Юрія Шовкопляса (серія оповідань про лікаря-детектива Михайла Піддубного). Набивши руку на постановках з одним актором, з’явилося бажання робити інсценівки ширшого масштабу. Дебютною великою постановкою в програмі «Рідіодетектив» став «Пернач полковника Вухнаря» Василя Добрянського. Детективний роман на 300 сторінок для постановки в ефірі довелося скоротити до 30 сторінок. «Усі художні елементи твору треба було переплавити в голос», – зазначила Світлана Свиридко.

    Радіопродюсерка розповіла про специфіку радіопостановок і акторської гри в ефірі. У інсценівці має брати участь не більше 10-12 акторів. Хронометраж постановки обмежений – до 30 хвилин (саме стільки часу можливо тримати увагу слухачів). Обов’язково має бути лише одна сюжетна лінія. Велике значення надається звукам в ефірі, адже «радіомовлення – це голос, звук, шум і музика». Слухач поринає в атмосферу твору, якщо голос героя доповнюється природніми звуками його діяльності й навколишнього середивища, які вказують на суттєві деталі – час доби, особливості приміщення, навіть історичну добу. «Актор на радіо повинен розуміти, що перед мікрофоном – лише голос. Від його пластичності, виразності, емоційної палітри залежить половина успіху постановки», – наголошує Світлана Свиридко.

    Плідна співпраця радіопродюсерки з письменниками почалася в минулому році. Так, Андрій Кокотюха погодився написати сім радіоп’єс за своєю прозовою серією детективів «львівського» циклу. Дві з них вже записані. Головні ролі в цих постановках озвучують Євген Нищук, Ольга Сумська, Дмитро Завадський. Також домовлено про творчу співпрацю з Андрієм Курковим, Владиславом Івченком, Тимуром Литовченком.

    «Всі кастинги я проводжу у своїй голові», – зізналася Світлана Свиридко й додала, що найбільше задоволення отримує від монтажу радіопостановки, вивіряння звуків, підбору музики, створення правдоподібної слухової вистави.

    Розмова зі Світланою Свиридко та ознайомлення з її професійною діяльністю стане в нагоді тим філологам, які в майбутньому планують реалізуватися на радіо.

    Текст: Анна Мукан, фото: Юлія Кузьменко

  • Американський славіст Андрій Даниленко прочитав лекції в Інституті філології

    21-22 січня американський славіст зі США Андрій Даниленко прочитав лекції з історії української мови в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка. Це вже другий його візит із лекціями до нашого закладу вищої освіти. Науковець приїздить в Інститут філології на запрошення кафедри української мови та прикладної лінгвістики, зокрема викладачів Галини Наєнко і Оксани Суховій. Із кафедрою Андрій Даниленко співпрацює не перший рік – активно бере участь у традиційній міжнародній конференції «Мова як світ світів», а від минулого року ще й читає лекції для студентів, які спеціалізуються при кафедрі.

    21 січня 2020 року темою першої лекції Андрій Даниленко обрав: «В оброні українського спадку: языкъ руськїй, славєнскїй та славєнорωссійскїй». Це дискусійне питання. Однак підхід науковця – позитивістський. Що ж ховається за назвами: руський, російський, словенороський; як ці назви мов співвідносяться з назвами етносів; звідки хто, що брав, як хто на кого впливав? – відповіді на поставлені запитання Андрій Даниленко дав під час лекції в Інституті філології. Автор переконливо доводив, що основі лінгвоніми й етноніми отримали концептуальне наповнення в межах Великого князівства Литовського і Королівства Польського. Запозичення лінгвонімів (і етнонімів) відбувалося у процесі культурної експансії з боку руських земель. У джерелах південно-західної Руси (майбутньої України) форми руський, російський стосувалися місцевих реалій; так їх вживали К.Транквіліон-Ставровецький, П.Беринда, Іов Борецький та інші автори. Доповідаючи, Андрій Даниленко зауважив, що період доломоносовський і початки ломоносовського періоду в розвитку російської літературної мови характеризувалися термінологічною невизначеністю. Розмежування мови «рутенів» і «московитів», актуальне в європейських і українських джерелах, стає таким у російських лише у 18 столітті. До того часу російські граматисти, спираючись на перші граматики, писані мовою «рутенів», стверджували, що це російська.

    22 січня 2020 року відбулася друга лекція Андрія Даниленка на тему: «Куйаба чи Куйана, або чим можуть зарадити арабські географи історії української мови?». У другій лекції професор показав, що вивчення дописемного періоду української мови може бути доповнене відомостями з арабських історичних і географічних джерел 8-10 століття. Після А.Кримського і О.Пріцака ніхто так ґрунтовно не наважувався відтворити і пояснити записані арабами топоніми, власні імена й етноніми. Під час лекції Андрій Даниленко показав як у назвах Києва і Руси, іменах Діра та інших князів зафіксовано фонетико-фонологічні риси протоукраїнських діалектів.

    Довідка. Андрій Даниленко – знаний американський славіст, повний професор університету Пейс (Нью-Йорк), співробітник Гарвардського українського наукового інституту, редактор-засновник книжкової серії з питань слов’янських мов і культур (Lexington Books, США), перекладач, автор численних статей і книжок з історії української мови, індоєвропейського та ареально-типологічного мовознавства, а також історії арабсько-слов’янських відносин. Андрій Даниленко – рецензент-експерт Polish-U.S. Fulbright Commission, The European Institutes for Advanced Studies (EURIAS) Fellowship Program, рецензент та член редколегій низки авторитетних світових періодичних видань із лінгвістики (Канада, Польща, США, Україна). Також він член міжнародних мовознавчих товариств: American Association for Belarusian Studies, American Association for Ukrainian Studies, American Association for Slavic, East European, and Eurasian Studies, Societas Linguistica Europaea, Ukrainian Free Academy of Arts and Sciences, Inc. (USA), Харківське історично-філологічне товариство (Україна).

    Галина Наєнко, Олександра Касьянова

Сторінки

Subscribe to зустріч