зустріч

  • Зустріч з Постійним представником Президента України в АР Крим Антоном Кориневичем

    21 листопада 2019 р. у Центрі кримськотатарської мови і літератури відбулася зустріч з Постійним представником Президента України в АР Крим Антоном Кориневичем, заступником Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим Тамілою Ташевою, проректором КНУ імені Тараса Шевченка Володимиром Бугровим, студентами та викладачами кафедри тюркології Інституту філології.

    Антон Кориневич познайомив студентів і викладачів кафедри з непростими випробуваннями, які є наразі на шляху повернення Криму до України, а також повідомив, що стратегічним завданням держоргану є участь у розробці концепції деокупації півострова, його реінтеграції та підтримка зв’язків із населенням Криму.

    Антон Олександрович також зазначив, що Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим матиме офіс у Києві, і запросив студентів освітньої програми «Кримськотатарська мова і література, англійська мова та переклад» на стажування.

    Крім того, Антон Кориневич з великим захопленням і щирістю спілкувався з викладачами і студентами, детально запитував про складнощі, які наразі існують під час набору абітурієнтів та в процесі навчання на освітній програмі «Кримськотатарська мова і література, англійська мова та переклад».

    Інформацію надала Ольга Пишньоха, кафедра тюркології. Фото Валерія Попова.

    Категорії: 
  • Відкриття Короткевичівських днів в Інституті філології

    Традиційно до дня народження білоруського письменника Володимира Короткевича (26.11.1930 – 25.07.1984) кафедра слов’янської філології організувала серію заходів, присвячених як цій постаті, так і загалом мові й культурі Білорусі. Цього року кафедра святкує 10-річчя Центру білоруської мови та культури. 25 листопада в мистецькій залі Інституту відзначали ці дві дати.

    Модератор зустрічі Леся Стеблина, директор Центру білоруської мови та культури, втішена радісним, оптимістичним настроєм та багатими планами білорусистів України на розвиток цієї галузі. Вона пригадала нещодавню свою бесіду з першим директором Центру Оксаною Палій, розповідала про саме урочисте відкриття Центру в 2009 за домовленості між Президентами обох країн. За цей час випустилося кілька груп білорусистів, деякі з них нині аспіранти (зокрема, Анастасія Маслун, співорганізатор Короткевичівських днів).

    Леся Миколаївна надала слово запрошеному гостю Андрію Москвіну, досліднику з Варшавського університету. Пан Андрій – член журі багатьох театральних конкурсів, і до Києва приїхав, аби оцінювати роботи молодих українських письменників. Він етнічний білорус, фахівець із білоруської драматургії; освіту отримував у Москві, а нині працює в Польщі. Його докторська присвячена білоруському театру еміграції. Своєю лекцією Москвін хотів показати: потенціал наукових досліджень із білорусистики є. Цьогоріч виходить книга науковця про білоруську літературу 20 ст., також він працює над проектом «Сучасна білоруська п’єса у 7 томах».

    Основна частина виступу Москвіна стосувалася феномену сучасної білоруської літератури. Цей феномен, як вважає вчений, бере початок у 2002 році з фестивалю «Панорама» у Мінську. Нині молоді білоруські драматурги не хотіли б писати в стіл, вони хочуть бачити свої твори на сцені. Дослідник назвав основні фестивалі й конкурси, де можна себе проявити в Білорусі. Проте існує проблема: у країні мало театрів, де ставляться спектаклі біоруською (Республіканський театр білоруської драматургії, Білоруський державний академічний театр юного глядача, Національний академічний театр імені Янки Купала, Національний академічний драматичний театр імені Якуба Коласа). Тому автори подаються на конкурси за кордоном. Для них важливо бачити, що їхнє слово близьке іншим. Драматурги шукають відповідь на запитання, хто є сучасний білорус у повсякденні, зі всіма своїми комплексами та мріями. Студенти й викладачі Інституту філології почули про такі постаті як Андрій Курейчик, Стас Жирков, Павло Пряжко, Костянтин Стешек, Олексій Макейчик. Їхні тексти – пошуки фундаменту для білоруса. Вони міркують, на що можна спертися у житті? Хоча в теперішньому поколінні немає надвиховання, в молодої людини все одно є потреба погляду зовні. Вона прагне оцінки, що було хорошим, а що поганим у її шляху? Також одна з провідних тем білоруської драматургії – сімейна. Батьки не можуть порозумітися з дітьми («Це все вона» Андрія Іванова), пара висуває одне одному претензії, замість поговорити й почути («Обживаючи бетон» Олексія Макейчика).

    Нові п’єси пишуть не лише за класичним зразком, а і як драму абсурду, тож постає проблема інтерпретації, інсценізації. Креативний підхід розвивається зараз у Центрі сучасної драматургії при Республіканському театрі білоруської драматургії. «Досліджувати є що», - підсумували учасники після лекційної дискусії.

    Захід продовжили студенти-білорусисти Інституту філології 2 та 3 курсів. Третьокурсниці познайомили аудиторію із Володимиром Короткевичем як із епохальним явищем білоруської літератури та національно-історичної свідомості. І просто як із талановитою людиною, мужнім, принциповим, душею компанії, люблячим чоловіком. Він не любив, коли його називали романтиком, а водночас сам себе охрестив білоруським Александром Дюма. Обожнював подорожі, у яких стежив за людьми, нотуючи образи для майбутніх творів.

    Другокурсники Інституту філології зацікавили короткою історією білоруської гумористичної поезії за 4 століття. XVIII ст. – химерне Бароко та «звірині гротески» Домініка Рудницького; ХІХ ст. – загадкові й анонімні переспів «Енеїди» Вергілія за зразком Котляревського, поема «Тарас на Парнасі»; ХХ ст. – пересмішник Кіндрат Крапіва; ХХІ ст – іронічний Андрей Хадановіч. Студенти декламували уривки поезій усіх чотирьох періодів. На завершення заходу Ярослава Ємець виконала білоруську пісню «Люблю наш край».

    Понеділкові святкування продовжилися біля пам’ятника Володимиру Короткевичу під Посольством Республіки Білорусь. Далі буде!

    Текст: Юлія Кузьменко
    Фото: Валерій Попов

  • Його називають білоруським Жаданом: в Інституті філології відбулася зустріч із Андреєм Хадановічем

    «Разбуры турмы муры!
    Прагнеш свабоды — то бяры!
    Мур хутка рухне, рухне, рухне -
    I пахавае сьвет стары!»

    Приспів пісні «Муры» лишився в пам’яті після зустрічі з Андреєм Хадановічем – білоруським поетом і перекладачем, членом Союзу білоруських письменників і Білоруського ПЕН-Центру. Андрей завітав до Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка на запрошення аспірантки Яніни Дияк та випускника В'ячеслава Левицького 20 листопада. Співав, виконував під гітару музичні й літературні кавери, зачитував власні поезії та переклади. На другу частину зустрічі встиг друг поета Олександр Ірванець, якому Андрей вручив знак почесного членства білоруського ПЕН-клубу.

    За словами модератора Яніни, твори Хадановіча водночас іронічні й дорослі, у них сплелися насміхання й біль. Зокрема, біль за білоруську літературу, яка переживає складний час. Андрей узяв за епіграф однієї своєї поезії цитату Марії Мартисевич, сучасної білоруської поетеси: «Білоруські книги розповсюджуються, як марихуана». Мовну ситуацію Білорусі, однак, коментує історією свого друга. Той розповідав анекдот про лисичку, що прикидається мертвою для самозбереження. Подібно як білоруська література симулює смерть і… непогано живе! «Пацієнт скоріше живий, ніж мертвий», - робить висновок Андрей.

    Чого не скажеш про літературознавство. Учасники зустрічі дізналися про білоруське «розстріляне відродження», яке поки так і не стало об’єктом ґрунтовних наукових досліджень на Батьківщині. «Можливо, зараз у Білорусі нащадки тих, хто знищував митців, живуть у будинках тих, кого було розстріляно», - каже Хадановіч. А тих, хто вижив, зламали; ними опанував страх і вони більше не поверталися до творчості. На шляху до відновлення справедливості Андрей разом із колегами-музикантами обрав 12 авторів, яких розстріляли, та об’єднав їхні твори в проекті «(Не)расстраляная паэзія». Колектив видав альбом, створив кожному поетові фейсбук-сторінку. Так репресовані митці виходять із забуття.

    Сучасний літпроцес у Білорусі живе завдяки таким, як Андрей. Студенти-філологи та викладачі-літературознавці почули презентацію нової збірки поета «Школа трави». Тут – магія символів і чисел (60 текстів, об’єднані у 5 розділів по 12 творів). «Неначе 5 потягів», - порівнює автор. Чому трава стала центральним образом? Не лише через те, що поет із дружиною на заміській ділянці полюбляє косити траву й тішитися її аромату (проте, усміхаючись, цю причину Андрей теж назвав). Трава – це глибокий символ. Вона м’яка, гнучка, але незнищенна сила. Її скошують, закатують під асфальт – а вона проростає. Зрештою, як і творчість після періоду кризи, як і білоруська література на етапі занепаду. А ще трава – це природність і щирість. Хадановіч згадує слова когось із великих: «Що більше я пізнаю людей, то більше я люблю собак». «А тут – рослини», - додає гість.

    Андрей зачитав кілька яскравих текстів із нової збірки, не оминув і попередньої своєї творчості. Аудиторія жваво сприйняла вірш «Беларускі мужчына». Цікава історія написання цієї іронічної поезії. Хадановіч створив її на замовлення Посла Швейцарії. Це один із найбільш «хуліганських» творів Андрея. Музикант Зьміцер Вайцюшкевіч створив музику на слова вірша. Також філологи почули від Хадановіча інші музичні твори – його переклади Леонарда Коена («Знакаміты сіні плашч»), Сержа Генсбура («Аквабаніст»-«Анахраніст»). На прохання Олександра Ірванця Андрей виконав «Муры». Пісня була кульмінацією заходу в Інституті філології, водночас знаковою у переддень свята Гідності та Свободи. Це переклад перекладу: польський співак Яцек Качмарський у 1979 році переклав твір із каталонської, а з польської білоруською твір адаптував Андрей Хадановіч.

    Ось так на зустрічі з білоруським поетом радісний сміх чергувався із серйозними роздумами. На завершення Андрей підписав усім охочим свою «Школу трави» та подякував Яніні Дияк за запрошення в Київський університет. Чекаємо ще на гостину.

    Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова.

  • Революції духу

    21 листопада у День Гідності та Свободи в Інституті філології відбулася зустріч із активістками, революціонерками, випускницями Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка – Тетяною Печончик та Юлією Марушевською. Говорили про роль революцій, про самовираження гідності та свободи, про Україну.

    Тетяна Печончик – голова правління ГО «Центр інформації про права людини». У студентські роки очолювала Раду студентів та аспірантів, була віце-президенткою Української асоціації студентського самоврядування. Є учасницею Національної спілки журналістів України і Комісії з журналістської етики. Окрім цього Тетяна очевидець двох революцій – Помаранчевої та Революції Гідності і Свободи. «У 2000-х роках в Україні не було ще законодавчої бази щодо студентського самоврядування. Ми були першими студентами, хто боровся за розширення прав студентів. Ці події були пов'язані з історією України, вони збіглися у часі із Помаранчевою революцією, – розповідає Таня. – Революція Гідності – це страшно і драматично. Помаранчева – це оксамитова революція. Їх об'єднує – бажання змінити країну. У цілому революція – пролог до змін. Однак важливіше те, що відбувається після неї. Усі очікують змін, якщо їх немає, то відбувається повтор історії. Помилкою після Помаранчевої революції стало те, що суспільство розслабилося. Влада не може бути хорошою, якщо суспільство не контролює. Тому після Помаранчевої революції відбулася Революція Гідності та Свободи».

    «Як у ХХІ столітті можна стріляти у беззбройних людей?», – риторично запитала Таня у студентів. «За два місяці до розстрілу Майдану схоже відбулося у Казахстані. У період Майдану я намагалася пояснити світу що відбувається, була фіксером (провідником для журналістів з-за кордону). Ми знімали історії, які показували реальну ситуацію у країні. Міжнародна спільнота намагалася реагувати на події в Україні, але цього було недостатньо. Якщо країни дозволяють війну, то це не означає, що це їх омине. Важливо, щоб країни підтримували один одного», – каже революціонерка. На думку Тетяни Печончик, революції є виявленням духу народу: «Коли організм живий і реагує, то це добре. Коле немає супротиву, то країна кровить і знекровлюється».

    Про своє бачення революції розказала Юлія Марушевська –громадська та політична діячка, активістка Євромайдану, автор англомовного відеозвернення «I Am a Ukrainian». У відео Юля пояснила причини, які вивели людей на вулиці, та закликала про допомогу у боротьбі з владою, яка переслідує і вбиває мирних людей. Відео набрало понад 8 млн. переглядів на YouTube, завдяки чому Юлія стала для світу одним з найвідоміших облич української революції. Потому Юлія Марушевська виступала з численними інтерв'ю у провідних світових ЗМІ та їздила по світу з промовами на підтримку демократичних перетворень в Україні.

    «За що був Майдан? Сьогодні вже ніхто конкретно не відповість. Те відчуття сьогодні затерлося. Тож такі зустрічі дуже важливі, оскільки вони нагадують нам – за що боремося – за демократичні цінності, за людину у центрі країни, за справедливість. Майдан – це спроба досягти цього. Революція – демонстрація, що кожен має силу. А разом ми –сила сил», – каже Юля. На питання – чи надмірна боротьба не призвела до зміни курсу держави – активістка відповіла: «Курс держави не змінився. Є спроби, однак віра в українське суспільство більша». Підтвердженням цієї тези стали й коментарі студентів Інституту філології під час розмови з Юлією: ми – сильні, у нас є віра, впертість, можливість змінити, ми не маємо страху, ми – самоорганізовані, а отже – Україна була, є і буде йти своїм шляхом.

    Як конструктивно будувати країну? Тетяна Печончик відповіла: «Брати участь в ініціативах, діяти, не бути інертною масою, а прагнути бути гідним та вільним, починаючи від себе і виходячи на рівень країни. Бути небайдужими». Відповідь Юлії Марушевської: «Вчитися, щоб розбудовувати свою країну».

    Текст Олександри Касьянової, фото Валерія Попова

    Категорії: 
  • «Як добре й здорóво варити»

    19 листопада в Інституту філології відбулася зустріч студентів-фольклористів із авторами книги «Як добре й здорóво варити» Ларисою Латиповою та Аллою Савченко.

    «Жінка без натхнення не робить нічого», - саме такими словами розпочала діалог з аудиторією Лариса Латипова, яка розповіла про історію видань книжок, присвячених національній кухні. У період радянщини під час конфіскацій більшу частину примірників таких книжок було знищено через тризуб на обкладинці.
    Алла Савченко: "Ідеєю книги є не просто інструктаж із приготування страв чи серверування столу, а возвеличення національної культури". Рецепти, на її думку, є одним із елементів самоідентифікації українців. У них можна простежити зв’язок із польською, французькою, єврейською, австрійською та іншими культурами.

    Лариса та Алла називають роботу над книжкою «проектом-натхненням». Щоб упорядкувати видання, авторки відвідали місця, де видавалися раніше кулінарні українські книги, розмовляли з нащадками авторів рецептів і збирали старі світлини страв.

    Софія Григорчук. Фото Валерія Попова.

  • Інститут філології відвідав Надзвичайний і Повноважний Посол Литовської Республіки Марюс Януконіс

    11 листопада 2019 року за ініціативи Посольства Литовської Республіки в Україні відбулась зустріч директора Інституту філології, професора Григорія Семенюка з Надзвичайним і Повноважним Послом Литовської Республіки в Україні Марюсом Януконісом і Аташе з питань культури пані Іною Кнюрєнє.

    Обговорення питань, присвячених розвитку литуаністичних студій в Інституті філології, відбулось за участю проректора з науково-педагогічної роботи (міжнародні зв’язки), професора Петра Беха, який зауважив про досягнуті під час зустрічі 28 жовтня 2019 року домовленості про співпрацю між ректором КНУ імені Тараса Шевченка, академіком Леонідом Губерським із Послом Литовської Республіки п. Януконісом.

    Надзвичайний і Повноважний Посол Литовської Республіки в Україні Марюс Януконіс висловив вдячність керівництву Університету, дирекції Інституту філології за сприяння в розвитку литовсько-українських дружніх взаємин і контактів, зокрема в науково-освітній галузі. Уперше в історії вищої освіти України було започатковано вивчення литовської мови як обов’язкової дисципліни, передбаченої навчальним планом.

    Обговорювалися питання про перспективи литуаністичних студій на кафедрі полоністики, зокрема про створення нової освітньої програми, у межах якої студенти мали б можливість здобути кваліфікацію з польської, литовської та англійської мов. Окрему увагу під час зустрічі було приділено створенню Центру литуаністики в Інституті філології, діяльність якого сприяла б активізації академічної і наукової мобільності (навчання в Литовській Республіці для студентів і стажування для викладачів), організації спільних семінарів, круглих столів, воркшопів тощо.

    У розмові взяли участь заступники директора, доценти Катерина Білик і Сергій Скрильник, а також старший науковий співробітник НДЧ, доцент кафедри полоністики Ігор Корольов.

    Фото - Валерій Попов.

  • «Відмінниками не народжуються, відмінниками стають!»

    6 листопада фахівець із Психологічної служби КНУ імені Тараса Шевченка Ольга Шевчук розповіла про відмінництво, яке формується в дитячому віці, під час навчання, а потім поширюється на всі сфери життя.

    Отже, як виховати відмінника? Поетапно:
    1) порівняти дитину з іншою, яка в чомусь краща (швидше читає, має акуратніший почерк – та будь-що);
    2) показати, що ви любите її лише в тому разі, коли вона робить, що хочете ви (механізм «стимул – реакція»);
    3) спеції, приправи за смаком (Ольга підкреслює: кожен новоспечений відмінник – індивідуальна історія).

    Отак під впливом авторитетних для нас людей ми вже робимо, що від нас очікують, хочемо того чи ні. У голові фоново оселяється думка: «А що про мене скажуть? А що як близькі любитимуть мене менше?» Тут би варто зупинитися й згадати, що ти сам для себе вважаєш важливим. Навчання (чи інший псевдопріоритет відмінника) – не самоціль і вдягає людину в шори. Ольга показала аудиторії фото корейських генералів, обвішаних нагородами. Але крім блиску на сонці, від медальок немає вигод. Тож варто виокремлювати щось справді суттєве в житті. За самоцінністю має бути зміст, а не папірчик.

    Пізніше на шляху до самодостатності відмінникам заважає страх. Їхню увагу змалечку акцентували лише на негативному: «Чому 10, а не 11, хіба більше не ставили?..» Наш мозок, емоційна пам’ять накопичують негатив, аби захищатися. Трапляються флешбеки – людина формує поведінку, щоб не було так боляче, як «того разу». Можлива оцінка нашої діяльності викликає стрес: наприклад, ми боїмося виступати на публіці чи спілкуватися з людьми, працювати. Ольга закликає перетворити стрес на друга, із яким ми будемо боротися проти страхів.

    Коли ж постають питання внутрішньої несправедливості, відмінник займається самоїдством. Або запускається система невдоволення по колу: негатив з однієї сторони життя ми переносимо в конфлікти в іншій. Хоча психолог наголошує: якщо у людини щось не вийшло – це не тотальний крах, а маркер нашого життя. І це добре, показово та корисно для подальших змін.

    То що є відмінник? Нормальний – той, який уміє розставляти пріоритети, активний у всіх сферах, майстер своєї справи, отримує від цього задоволення. Синдром відмінника натомість у тих, хто завжди все хоче зробити на 100%. Ольга назвала 3 ознаки синдрому:
    - «Я погано бачу» (обмежене коло зору й самоусвідомлення). Не зашорюйтеся, є інші шляхи розв’язати будь-яку ситуацію.
    - Результати тестів на концентрацію уваги, пам’яті, тестів інтелекту. Людина може побачити, де насправді хотілося б розвиватися, щось поліпшити.
    - Ще один контекст – «я реальне – я ідеальне». Якими ми себе бачимо зараз і через кілька років? Знову ж таки, що для нас справді вагоме в майбутньому й тепер.

    Ольга Шевчук трохи зупинилася на муках перфекціонізму та прокрастинаціях, на тріаді «можу-хочу-треба» (і що з того може переважати). Перелічила можливі наслідки синдрому відмінника в житті:

    - невдале працевлаштування;
    - порушення комунікативних здібностей, погіршення уяви, пам’яті;
    - алкогольна та інші види залежностей, утеча від реальності;
    - ризикована поведінка (людина шукає вражень, відчуттів у екстримі);
    - занурення у віртуальний світ: комп’ютерні ігри, комікси, гаджети…
    - психотерапія;
    - відсутність власної думки й розуміння, чого ж хоче сама людина.

    Ольга радить не миритися з безладом на роботі, у стосунках, у голові.. «Мені кепсько, але пусте», - неправильне рішення. Не можна погоджуватися з дискомфортом. Завжди реально знайти переваги в собі, спробувати знову й заново, знайти в собі потенціал. Зрештою, наш ідеальний ККД – це 80% ефекту, який досягається за 20% зусиль. Не навпаки! Довіряймо собі і так побачимо справжні цінності для себе. Не доводьмо втому до хронічної. Зрештою, у більшості справді важливих речей (друзі, ідеальна кар’єра, забезпечене життя, одруження й діти тощо) немає дедлайнів. Тому важливе відкладається на потім. А жити треба тут і зараз.

    Зустріч із психологом була справді корисною для філологів. Ольга Шевчук у нас уже не вперше. Вона знайомила студентів із Психологічною службою КНУ у жовтні, у Всесвітній день психічного здоров’я: http://instpres.univ.kiev.ua/node/2488 Чекаємо на наступні візити. Або звертайтеся по бесіду й пораду до служби на Ломоносова, 35.

    Юлія Кузьменко

  • Зустріч із музикантом Джемілем Каріковим

    У межах Тижня тюркських мов кафедра тюркології організувала цілу низку заходів, пов’язаних із кримськотатарською мовою та культурою. 7 листопада до Центру кримськотатарської мови і літератури Інституту філології завітав відомий композитор, музикант-фольклорист та культурний діяч Джеміль Каріков. Студенти освітньої програми «кримськотатарська мова і література, англійська мова та переклад» ознайомилися з класичною та сучасною кримськотатарською музикою та мали можливість почути її наживо. Відвідувачі заходу поринули у світ середньовічної палацової музики та сучасних народних пісень під акомпанемент кримськотатарського традиційного національного інструменту - сазу.

    Абібулла Сеїт-Джеліль. Фото Юлії Кузьменко.

    Категорії: 
  • В Інституті філології відбувся круглий стіл з нагоди 90-річчя Дмитра Павличка

    6 листопада в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбувся круглий стіл з нагоди 90-річчя Дмитра Павличка. Захід організували професори Оксана Сліпушко та Надія Гаєвська за підтримки ректора Київського університету та директора Інституту філології. Вшанувати видатного українського поета, перекладача, державного і громадського діяча, вірного сина України прийшли понад 200 студентів і викладачів. А також – письменники, громадські та культурні діячі, науковці, учні столичних коледжів і шкіл.

    Захід відкрив директор Інституту філології професор Григорій Семенюк. Він окреслив основні віхи творчого та громадсько-політичного шляху письменника. «Якщо найбільшим надбанням Дмитра Павличка є його книжки, то найважливішою подією в житті він вважає установчий з’їзд Народного Руху і проголошення незалежності України. Його діяльність – це боротьба за мову, націю, Українську державу», – сказав Григорій Семенюк. І згадав, що вагоме місце в становленні Дмитра Павличка належить Тарасу Шевченку. «Заповіт» Кобзаря ювіляр однаково палко декламував на шкільній лаві й з трибуни під час Революції Гідності та Євромайдану.

    Від імені ректора Київського університету імені Тараса Шевченка Дмитра Павличка привітав проректор, професор Петро Бех. Він наголосив, що святкування ювілеїв українських класиків – це вияв пошани до їхнього творчого спадку.

    «Сьогодні ми вшановуємо героя нації, апостола української історії, який поклав слово в фундамент нашої держави – Акт проголошення незалежності України, –сказав Юрій Щербак, голова Комітету з національної премії України імені Тараса Шевченка. Пан Юрій зазначив, що «не довгий вік, а висота ідей, сила правди, потужність таланту і нестримна енергія руху визначають людину. А довгий вік в поєднанні з високою від Бога активністю творять дивовижне явища, яким є Павличко». Колега по перу й щирий друг Дмитра Васильовича поставив ювіляра в один ряд з Вінстонтом Черчиллем, Іваном Павлом II, Андре Мальро, Сен-Жон Персом – геніями свого часу, які отримали світове визнання. «Павличка ніхто не кликав у політику. Він сам увірвався в неї як кульова блискавка, створивши з нуля українську дипломатію», – сказав Юрій Щербак. Він познайомився з Дмитром Васильовичем більше шісдесяти років тому. Обидва були свідками окупації Чехословаччини Радянським Союзом, разом мандрували Польщею, будували українську зовнішню політику, не підпорядковану московським інтересам, були учасниками трьох революцій в Україні.

    «1964 року Дмитро Павличко прийшов у цей корпус на факультет журналістики і викликав фурор серед студентської молоді: таким було сприйняття його неймовірної поезії з шаленою енергією. Павличко яскраво присутній у всьому, за що береться», – згадав письменник, літературознавець, громадський діяч Михайло Слабошпицький. Він наголосив, що «історія життя Дмитра Павличка – це документ епохи Радянської України”.

    Про свої враження від знайомства з Дмитром Павличком розповів поет Павло Мовчан. «Той, хто бачився з Павличком, залишається назавжди опромінений ним», – сказав пан Павло і додав, що ювіляр давно заслуговує на Нобелівську премію. Однак його геніальна творчість недостатньо перекладена й це велика ганьба для України. Павла Мовчана вражає «неймовірна відповідальність письменника»: «Поет знає мову Всесвіту і не втрачає постійний контакт з Богом. Поезія Павличка – це постійна вібрація нації, чутлива до всього». Дмитру Васильовичу немає потреби збуджувати різними методами своє тіло й свідомість для творчості, адже його душа – це постійна мембрана. Він не може замикатися і тікати в еліптичний світ. Його поезія щира та надзвичайно відверта.

    Голова Спілки письменників України Михайло Сидоржевський також привітав ювіляра й наголосив, що ми досі не усвідомлюємо вагового значення присутності Дмитра Павличка в громадсько-політичному й культурному житті України. «Ріка забуття забирає багато політиків, але в пам’яті історії залишаються будителі духу, світочі, лідери національної еліти. Дмитро Павличко – один із них», – зауважив пан Михайло.

    Про світоглядну й творчу спорідненість двох сподвижників української культури – Дмитра Павличка та Івана Франка – розмірковував директор Інституту НАН України академік Микола Жулинський. Він назвав дві константи в творчості й громадській діяльності Франка й Павличка – це нація та мова. «Місією Франка було творити з нації культурну систему. Весь творчий процес Дмитра Павличка – його поезія, переклади, літературознавчі розвідки – все це також спрямоване на те, щоб формувати націю в культурний організм», – сказав пан Микола.

    Нетитулованим академіком назвав Дмитра Павличка членкор НАН України, професор Ростислав Радишевський. Він підготував доповідь «Дмитро Павличко – полоніст». Професор визнав ювіляра справжнім амбасадором по духу, а не лише за офіційним званням. Дмитро Павличко добився встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку у Варшаві й Юліушу Словацькому в Києві. А ще видатний письменник був причетний до відкриття в Кременці єдиного у світі літературно-меморіального музею польського поета. До речі, його завідувач Тамара Сеніна також приїхала вшанувати українського митця. Крім спогадів про робочі зустрічі з ювіляром, вона привезла подарунки – картину з виглядом Кременця й книжку з перекладами творів Юліуша Словацького.

    Професор Львівського національного університету імені Івана Франка Ярослав Гарасим виголосив пересипану метафорами й афоризмами доповідь про творчість ювіляра - "Врожаї розораного серця: україніка Дмитра Павличка". У ній йшлося про громадсько-політичну лірику Дмитра Павличка, яка надихала й спонукала багатьох його однодумців до рішучих дій на благо своєї країни.

    Дмитро Чистяк, доцент Київського університету, продекламував вірш ювіляра «Долиною туман тече…» у власному перекладі на французьку. Він також презентував видання цією мовою віршів Дмитра Павличка, яке вийшло за підтримки Станіслава Довгого. «Ваша творчість буде ширитися у франкомовних світах», – запевнив пан Дмитро.

    Останнім слово взяв Дмитро Павличко. Він подякував організаторам і гостям круглого столу за теплу зустріч і дружні виступи. Поет зізнався, що досі пише вірші й один з останніх присвятив керівнику руху за незалежність Індії, основоположнику філософії ненасилля Махатмі Ґанді. Другого вересня світ відзначив 150 років від дня народження індійського політичного діяча. Дмитро Павличко в поезії веде духовний діалог зі східним мислителем, закликає останнього зупинити потоки крові, якими просякнута сучасна Україна. Також ювіляру імпонує ідея Ґанді про єдність народу в боротьбі з ворогом: «Якщо ми будемо почуватися самими собою, нас ніхто не переможе. Це головна наша оборона». Насамкінець Дмитро Васильович прочитав поезію «Намет» зі своєї збірки «Вірші з Майдану». Вона прозвучала свіжо й полум’яно, як і вся позачасова творчість велета духу, живого класика Дмитра Павличка. текст Анна Мукан, фото Валерій Попов, Юлія Кузьменко

  • Кінолекторій продовжує роботу: демонстрували документальний фільм «Рубіж»

    5 листопада до Інституту філології завітала творча група документальної стрічки «Рубіж. Грубешівська операція». Сценарист фільму – Тарас Лазер, наш випускник-італознавець. Режисер – Олеся Моргунець. Був присутній також Микола Ярмолюк, колишній радник Посла в Республіці Польща. Він допоміг авторському колективу на етапах створення фільму. Модерувала захід заступник директора Інституту філології Катерина Білик, яка озвучувала фільм німецькою та російською мовами. "Такі спільні проекти показують, навіщо потрібні філологи, історики, режисери… Це яскравий зразок активної співпраці, роботи з архівами", - зазначила Катерина Аркадіївна.

    Фільм створений з літописів УПА, звітів воєнних операцій, архівів, свідчення давав також останній живий учасник Грубешівської операції Євген Штендера, який нині живе в Канаді. Із даних було скомпоновано діалог документів; у ньому бачимо перебіг подій Другої світової війни та депортації населення на Західній Україні та в Польщі. Стрічка доводить, що в українців і поляків було багато спільного, передусім це бажання бути вільними на своїй землі. «Рубіж» розвінчує міф про ворожнечу народів. Опираючись примусовій депортації, дві армії, створені 1942 році (Українська повстанська армія та Армія Крайова) стали пліч-о-пліч проти німецьких і московських імперіалістів. Свобода людини, свобода народу стала над непорозуміння під час Грубешівської операції травня 1946 року - в місті підірвали будівлю НКВС, визволили в’язнів місцевої тюрми, захопили пошту. Потім бійці вдало й організовано відступали на свої позиції.

    На жаль, депортація таки торкнулася життів майже півмільйона переселенців з Польщі до СРСР. Евакуацію радянські очільники спершу називали добровільною. Насправді ж вона мала певні цілі: остаточно приєднати Західну Україну до складу СРСР; послабити сили УПА; чітко провести кордон із Польщею. Переселення відбувалося й навпаки, з України до Польщі. Перші сім’ї у 1944 році навіть їхали за власним бажанням, боячись терору з боку української, польської сторін. Уже в серпні 1945 був виданий наказ про примусове виселення протягом 14 днів усіх українців із Польщі. Із 1.01.1946 року цю депортацію очолив Михайло Ромащенко. Евакуювали в дикий спосіб: грабували, нищили, палили будинки, роз’єднували людей з однієї родини, ешелонами везли до СРСР… «План» у 500 тис. депортованих було таки виконано.

    На кінопоказ були запрошені історики Шевченкового університету. Д.істор.н., заступник декана історичного факультету Тарас Пшеничний після показу фільму подякував авторам за гарячу історію, сміливо зроблену роботу. «Рубіж» - це просвітницький продукт. Документальна стрічка покликана закликати до українсько-польського порозуміння, а не протистояння, як вважає фахівець. Кілька слів на завершення зустрічі сказав автор сценарію Тарас Лазер. Розповів про перспективи філолога в кінематографі. "Роботи з текстами кіношникам вистачає. Ви знайдете там собі застосування", - переконує Тарас і радить звертати увагу на курси наратології. Адже одного дня молоде покоління стане потужним рушієм для українського кінематографу, досліджень історії та багато чого іншого.

    Текст - Юлія Кузьменко. Фото - Валерій Попов.

Сторінки

Subscribe to зустріч