конференція

  • ХІХ Міжнародні славістичні читання пам’яті академіка Леоніда Булаховського

    Щороку у квітні в Інституті філології відбуваються Міжнародні славістичні читання, присвячені пам’яті академіка Леоніда Булаховського. 14 квітня філологічна спільнота відзначала 131 річницю від дня народження вченого. Леонід Арсенійович - видатний мовознавець-славіст із Харкова. Універсальний філолог, він цікавився проблемами теоретичного мовознавства, славістики та україністики, походження української мови, порівняльно-історичної акцентології й історії мовознавства.

    Цієї п’ятниці, 19 квітня, мистецька зала ІФ приймала науковців України на ХІХ читання. Учасників вітали заступники директора Інституту філології Ганна Черненко, Надія Янкова та Людмила Смовженко, а також завідувач кафедри слов’янської філології професор Ольга Паламарчук. Після пленарного засідання представники наукових центрів України та дослідники з-за кордону обговорювали широкі кола питань славістики на секціях.

    Фото Валерія Попова

    Категорії: 
  • Фольклор - стратегічний ресурс нації

    18 квітня з ініціативи Міністерства культури України та КНУ імені Тараса Шевченка, зокрема Інституту філології та кафедри фольклористики і центру фольклору та етнографії відбулася міжнародна конференція «Фольклор – стратегічний ресурс нації» (12-ті фольклористичні читання, присвячені професору Лідії Дунаєвській). Модератором конференції була заслужена артистка України Анжеліка Рудницька.

    Генетична пам'ять, яку має кожен українець усередині, рятувала наших дідів у «сибірах», в концтаборах, і сьогодні рятує наших захисників на сході. Саме вона є зброєю, тим, що повертає нас до нас самих. Цю генетичну пам'ять ми черпаємо з фольклору. Збереження фольклору тої чи іншої нації, як влучно зауважив на конференції в Інституті філології міністр культури України Євген Нищук, – збереження себе. «Той народ, який дбає про самобутність, свою ідентифікацію через традицію фольклору, його розмаїття, дбає про себе, свою державу. Через фольклор ми пізнаємо свою сутність, свій характер. Як дізнатися про те, які витоки твого роду? Через слово, музику, пісню, вбрання, їжу ... Саме це дає тобі розуміння звідки ти пішов, а також те, як йти вперед». Упродовж тривалого часу українці жили за «чужим сценарієм». Майже 30 років, а той більше, переважна більшість із нас втрачала себе. Годі. Майдан та Революція Гідності сколихнули націю. Дали поштовх до того, щоби пізнавати себе, повернутися до розуміння автентичності фольклорних традицій, які містять національну ідентичність, самоідентичність, НАШУ ДУШУ. Роками ми жили із «підміненою душею» (російським контентом), із тими деформованими традиціями, які існували для прикриття, аби не підбурити народ. Вбиралися у підмінену російську колористику, вчили чужу хореографію, співали «музичне сміття». Стратегічно. Ворог вже давно оцінив нас, наш потужний ресурс нації. Відтепер ми врешті-решт це зрозуміли. У цьому контексті говорив на науковому зібранні доктор філологічних наук, професор і декан факультету ЛНУ імені Івана Франка Святослав Пилипчук. Розповідаючи про позицію Івана Франка, зокрема про його розуміння фольклору як державотворчого чинника, науковець закцентував, що фольклор – національна ретрансляція, яка реагує на усі суспільні зрухи, яка не вичерпується, а живе і збагачується навіть пропри намагання змінити її. У цьому ключі також виступили на пленарному засіданні наукових читань Микола Княжицький, народний депутат України, голова Комітету з питань культури і духовності та Петро Бех, проректор КНУ імені Тараса Шевченка, професор. У своїх вітальних словах вони наголосили, що відтепер ми не маємо права зійти зі шляху самовідновлення, адже фольклор є стратегічним ресурсом нації, який у руках молоді. На цьому закцентувала й завідувач кафедри фольклористики Інституту філології доктор філологічних наук, професор Олена Івановська. Олена Петрівна закликала колег виховувати молодих фольклористів задля збереження нашої українськості, нашого серця та істинності. Адже завдяки фольклористам не заростає стежка держави. Зауважимо, що фольклористів готують лише два заклади вищої освіти в Україні – КНУ імені Тараса Шевченка та ЛНУ імені Івана Франка. Апелюючи до сказаного, виступив доктор гуманітарних наук, професор, декан факультету соціальних і гуманітарних наук Клайпедського університету (Литва) Рімантас Балсис. Професор розповів про різні шляхи розвитку етнології та фольклористики у Литві, наголосивши, що інтеграцією литовської культури держава не займається. А фахівців з етнокультурології не готують у країні. Водночас такий саморух загрожує зникненню етнології не тільки у Литві, а й Європі у цілому. Відповідно це загрожує деформації національних кодів. Як не допустити цього? Марія Пилипчак, член спілки композиторів України, дала відповідь – потрібно виховувати дітей на власній спадщині. Етномузиколог сказала, що має змінитися дошкільне та шкільне виховання, зокрема маємо впровадити в систему освіти музичні практикуми. Адже хороший народний спів – це шлях пізнання предків, пізнання своєї крові та самого себе. Не тільки спів, а й мова є складником національної ідентичності. Про це доповідала кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології Людмила Кравченко. Мовознавець розпочала виступ зі слів Тараса Шевченка – «Я на сторожі коло їх. Поставлю слово…»; Лесі Українки – «Слово, моя ти єдиная зброє…»; Оксани Пахльовської про те, що культура – людська суть. Без національної ідентичності ми ніде не потрібні. Культура без мови не може існувати… Наведені слова є свідченням того, що у всі часи поставало питання національної безпеки. Це питання є актуальним і нині, особливо у часи війни. Ми маємо не тільки охороняти кордони країни, а й оберігати мову, культуру, які є потужною зброєю. Зважаючи на це, науковець навела цитату дружини Путіна про те, що межа «русского мира» проходить не за кордонами, а за мовою. Відтак не розширюймо чужих кордонів, повертаймося до себе. Говорімо українською у соцмережах, у побуті, адже це один із видів боротьби із агресором і водночас це розуміння себе. Продовжуючи розмову у цьому напрямку, виступила Оксана Сліпушко, доктор філологічних наук, професор кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології. Науковець продемонструвала як російські історіографи викривляють факти, зокрема щодо походження княгині Ольги. Росіяни стверджують, що вона з російських земель, а насправді вона болгарського походження. Розповідаючи про княгиню Ольгу, професор зауважила, що образ княгині ми пізнаємо не тільки із літописів, а й із фольклорних джерел, які є не заангажованими, у порівнянні із першими, а у поєднанні ми пізнаємо істинну історію та культуру нашого народу.

    Олександра Касьянова, фото Юлії Кузьменко та Валерія Попова

  • Запрошуємо на квітневу Шевченківську весну!

    Шановні колеги!

    Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка запрошує взяти участь у Міжнародній міждисциплінарній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих учених «Шевченківська весна 2019: Національні мови та літератури в інформаційному просторі XXI століття», яка відбудеться 25 квітня 2019 року.

    Авторів заявок просимо вказувати ПІБ, назву університету та факультету, номер телефону та електронну адресу. Кінцевий термін подачі заявок – 19 квітня 2019 року.
    За матеріалами конференції буде опубліковано збірник тез (60 грн. – стор.).

    Вимоги до оформлення тез доповідей:
    Інформація про авторів – у верхньому рядку праворуч:
    прізвище, ініціали автора – жирним курсивом, в тому ж рядку звичайним шрифтом вчене звання, вчений ступінь;
    в наступному рядку – місце роботи (назва установи чи організації, їхнє місцезнаходження), назва країни (для іноземних авторів).
    Назва публікації (має стисло відображати зміст і за формою бути зручною для складання бібліографічних описів і здійснення бібліографічного пошуку) – 14 шрифт, жирний, прописні літери.
    Текст статті: обсяг – від 1 до 2,5 повних сторінок, 14 шрифт, Times New Roman, міжрядковий інтервал 1,5; абзацний відступ – 1,25, поля:
    2,5
    3 – – 1,5
    ___
    2,5
    Список використаних джерел (бібліографічний опис складають згідно з ДСТУ ГОСТ 7.1: http://www.library.gov.ua/images/files/gost71.pdf, заголовок бібліографічного запису згідно з ДСТУ ГОСТ 7.80: http://www.ukrbook.net/zakony/zag_bib_zap.pdf) – через рядок, без абзаців, кегль – 12, в алфавітному порядку).
    Покликання на джерело цитування оформляти у квадратних дужках, наприклад: [1, с. 26], де 1 – номер джерела відповідно до списку використаної літератури в алфавітному порядку, а 26 – номер сторінки; покликання на джерела ілюстративного матеріалу – у круглих дужках ( ).
    Дата надходження авторського оригіналу до редакційної колегії.
    Лапки уніфікувати за зразком – “ ”, розрізняти тире ( – ) і дефіс ( - ). Століття позначати римськими, а не арабськими цифрами, скорочувати – ст. (ІІ ст.).
    У випадку, коли стаття містить шрифти, що відрізняються від Times New Roman, необхідно подати їх окремо в електронному вигляді.

    Для аспірантів, студентів і викладачів без наукового ступеня обов’язковою є рецензія наукового керівника, де мають бути визначені актуальність і новизна дослідження. Рецензію підписують науковий керівник та завідувач кафедри.
    Редакційна колегія збірника залишає за собою право повертати тексти у разі їх невідповідності рівню збірника. Праці авторів, у чиїх статтях було виявлено плагіат, не прийматимуться до розгляду.

    Заявки та тези просимо надсилати на електронну адресу shchelkunova2017@ukr.net. У разі виникнення питань з організації та проведення конференції звертайтеся за телефоном +3 8(063) 591 97 69 (Ольга Лісовська, голова НТСАДМВ КНУ ІФ).

  • Ярослав Мудрий як креативний та освічений стратег

    Упродовж тривалого часу українці жили спільною історією із сусідами. А точніше, так, як хотіли того сусіди. Ідеї «русского мира» та «спільної колиски» поширювалися в маси, аби зробити з нас «тупоумну юрбу». Все ж закладений у нас від природи здоровий глузд не дав нам втратити свою державність, свою самобутність. Проте наші сусіди не здаються. Вони усіляко намагаюся вплинути на нас, нав'язати своє бачення, прагнуть підкорити нас попри усе. Як діяти? Правдою. Ми не маємо змінювати їхню думку про нас, ми маємо змінити думання українців, зокрема тих, хто сумнівається в Україні та у її майбутньому.

    4 квітня у рамках традиційних квітневих наукових ІІІ Всеукраїнських наукових читань за участю молодих учених «Філологія початку ХХІ сторіччя: традиції та новаторство» відбувся круглий стіл «1000-ліття вокняжіння Ярослава Мудрого на Великому Київському Столі та розвиток середньовічної книжності». Ініціатором та модератором зустрічі виступила д.філол.н., професор Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Оксана Сліпушко.

    Під час цієї наукової платформи доповідачі намагалися продемонструвати на прикладі постаті Ярослава Мудрого викривлення не тільки історії російськими науковцями та журналістами, не тільки чисельні інтерпретації Ярослава Мудрого, а й правду про керування державою, зокрема те, що не легко бути державотворцем, обіймати крісло голови Русі та діяти так, як того від тебе чекають.

    Перше дискусійне питання – приналежність Ярослава Мудрого. Чий він – України чи Росії? Це маніпулятивне твердження. Адже, як відзначив Ярослав Калакура, д.істор.н., проф. КНУ імені Тараса Шевченка, під час круглого столу, що ще у минулому столітті у Парижі на одному із Конгресів про історичні спадщини було виведено таке правило щодо приналежності: пам'ятки, як й інша спадщина, належать тій країні, яка нині розташована на території, де було її було віднайдено чи де відбувалися історичні події. А щодо Ярослава Мудрого, то він є князем давньоукраїнським, як і його батько, а спадщина Київської Русі – це спадщина України. Про це наголошував також Михайло Грушевський. Якби не фальсифікували факти російські історики, а усі розуміють, чий князь Ярослав Мудрий.

    Ярослав Мудрий як «собиратель русских земель» й «фундатор русского централизованного государства». Цей міф спростував під час наукової зустрічі Ярослав Калакура. Науковець сказав, що Ярослав Мудрий здійснив явище протилежне – децентралізацію земель. Цей удільний спосіб правління є європейським. Його мудре рішення віддати землі у правління громад демонструють його як професійного, модерного та мудрого правителя. Цю думку продовжив Ігор Сендюков, редактор відділу «Історія та "Я"» газети «День». Журналіст зауважив, що держкерманичем Ярослав Мудрий став ще у 15 років. Він уміло підбирав радників, був дипломатом і прагнув осягнути «мудрість віків», розвиваючи книжну культуру на території Київської Русі. Князь тісно співпрацював з Візантією, попри це зберігав незалежний курс своєї держави, її самобутність. То чи не мудро діяв Ярослав Мудрий? Виступаючи перед аудиторію, Ігор Сендюков наголосив, що Ярослав Мудрий мав ті якості правителя, які, на превеликий жаль, не мають усі сьогодні державні діячі.

    Ще однією фальсифікацією постаті Ярослава Мудрого є глорифікація його військової діяльності. Російські історики стверджують, що він прагнув розширювати територію країни на північному сході та на заході. Але насправді, за словами Ярослава Калакури, при Ярославі Мудрому було мало війн. Захист для нього був ключовим. Свідченням є сучасні «Змієві вали» по всій лісостеповій та степовій території України. Тут бачимо його як стратега. На цьому також наголосив Юрій Ковалів, д.філол.н., проф. Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. За словами пана Юрія, Ярослав Мудрий мислив на майбутнє. Він був унікальною та креативною людиною, яка думала та діяла стратегічно.

    Говорили також про викривлення російською історіографією ролі Ярослава Мудрого у розвитку культури, освіти та духовності. Так, Сергій Махун, ведучий рубрики «Архіваріус» тижневика «Дзеркало тижня» розкрив питання контексту і паралелей Софії Київської, зокрема Софії як образу мудрості. Таким чином підкресливши роль Ярослава Мудрого у розвитку культури та духовності на території Київської Русі. Окрім цього на круглому столі було спростовано міф про формування «русской культуры» Ярославом Мудрим і наголошено, що правління Ярослава Мудрого – це найвищий розквіт Київської Русі. Цю думку розкрила зокрема Оксана Сліпушко. Оксана Миколаївна відзначила, що Ярослав Мудрий беззаперечно був книжником. Він разом із Іларіоном працював над літописом, був освіченою людиною, тому це вкотре підкреслює і характеризує його як мудрого керівника, який заклав міцний фундамент могутньої Києворуської держави – європейського типу і спрямування, з високим рівнем освіти, культури, церкви, літератури.

    Влучно насамкінець зустрічі висловився Юрій Ковалів, що ніхто ніколи не скаже, яким був насправді Ярослав Мудрий та як він діяв. Тому нині є багато домислів, які виникають через те, що йдемо від текстів, історичних пам’яток. Ми читаємо тексти, де Ярослав Мудрий описаний претензійно, але він, як й інші був неідеальним. Чому? Тому, що літописи мають різні редакції, бо переписувалися відповідно до князів. Тому читаймо тексти із великою пересторогою, пам’ятаючи, що ми накладаємо свої матриці.

    Олександра Касьянова, фото – Валерій Попов та Юлія Кузьменко

  • "Еx Oriente lux": сходознавча спадщина академіка О. Пріцака у сьогоденні – до 100-річчя від дня народження вченого

    3 квітня 2019 року в межах ІІІ Всеукраїнських наукових читань за участю молодих учених «Філологія початку ХХІ сторіччя: традиції та новаторство» кафедра мов і літератур Близького та Середнього Сходу провела круглий стіл, приурочений до 100-річчя від дня народження Омеляна Пріцака, професора Гарвардського університету, видатного вченого, сходознавця, історика, члена НАН України, який заснував Інститут сходознавства імені А.Ю. Кримського НАН України і став його першим директором.

    Омелян Пріцак народився 7 квітня у 1919 році на Львівщині. Навчався спочатку у Львівському університеті, а потім продовжив навчання у Берліні та Гьоттінгені. Згодом здобув звання професора Гарвардського, Гамбурзького та Вашингтонського університетів. У 1973 році заснував та очолив Інститут українських студій при Гарвардському університеті. О. Пріцак був членом Національної академії наук і мистецтв США, Фінляндської й Турецької академій наук, почесним членом Латвійської академії наук, членом цілої низки міжнародних наукових асоціацій.

    Як сходознавець він проводив дослідження у галузі арабістики, іраністики та тюркології. Особливу увагу приділяв роботі з давніми рукописами. Над арабськими рукописами, присвяченими історії Русі, вчений працював разом із своїм близьким другом, теперішнім професором кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу В.С. Рибалкіним. Про особливості цієї співпраці Валерій Рибалкін розповів у презентації «Студії академіка О. Пріцака над арабськими джерелами до історії Русі», доповненій фотознімками з власного архіву професора.

    Також Валерій Сергійович ознайомив аудиторію із життєвим та науковим шляхом вченого, його роллю у становленні українського сходознавства та запровадженні викладання східних мов у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

    Доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту сходознавства НАН України Олег Борисович Бубенок виступив із доповіддю «Концепція О. Пріцака про шляхи розвитку сходознавства в незалежній Україні», у якій висвітлив бачення вченого стосовно необхідності забезпечення молодої держави України професійними сходознавцями, здатними проводити академічні дослідження у галузі східних мов.

    Доцент кафедри Тетяна Федорівна Маленька поділилися своїми спогадами про роботу в Інституті сходознавства ім. А.Ю. Кримського під керівництвом Омеляна Пріцака та його роль у підготовці до видання багатотомного архіву А.Ю.Кримського, учнем якого він був.

    Професор Костянтин Миколайович Тищенко виголосив ґрунтовну доповідь «Роль наукової спадщини Омеляна Пріцака у виявленні мовно-історичних контактів Наддніпрянщини», у якій висвітлив роль печенігів у формуванні топонімічної карти великої частини України.

    Наприкінці Круглого столу відбулася презентація Арабсько-українського словника, укладеного викладачами кафедри Алі Субхом і Юрієм Кочержинським.

    Інформацію надала кафедра мов і літератур Близького та Середнього Сходу ІФ.
    Фото: Валерій Попов.

  • Програма конференції "Філологія початку ХХІ сторіччя: традиції і новаторство"

    Запрошуємо на ІІI Всеукраїнські наукові читання за участю молодих учених "Філологія початку ХХІ сторіччя: традиції і новаторство", що відбудуться 3-4 квітня 2019 року в Інституті філології. Програма прикріплена та вимоги до оформлення статей для публікації за матеріалами конференції прикріплені.

  • Закриття міжнародної перекладацької конференції

    У четвер, 28 березня, продовжувалася робота Першої міжнародної конференції «Переклад і мова: компаративні студії». Вагомим є обмін досвідом між українськими й зарубіжними мовознавцями, і перша така перекладацька конференція на теренах України, як сподіваються організатори, стане доброю традицією. Інститут філології прийняв за два дні гостей із Німеччини, Франції ОАЕ та інших країн. Представники кафедр-учасників конференції щиро дякували за можливість співпраці з колегами з-за кордону ініціатору – доценту кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови Людмилі Славовій. Закривали конференцію на чолі з завідувачем кафедри теорії та практики перекладу романських мов ім. М.Зерова Іриною Смущинською.

    Фото Юлії Кузьменко

  • Перша міжнародна конференція "Переклад і мова: компаративні студії"

    27 березня 2019 року розпочалася Перша міжнародна конференціїя "Переклад і мова: компаративні студії", що стала результатом спільної роботи трьох кафедр перекладу Інституту філології - кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови, кафедри германської філології та перекладу, кафедри теорії та практики перекладу з романських мов імені М. Зерова. Подія об’єднала українських і зарубіжних науковців у галузях художнього, соціального перекладу, перекладу фахових текстів і конференцій, історії і методології перекладрзнавства, методики навчання перекладачів, а також міжкультурної комунікації та контрастивної граматики, лексикології, поетики, риторики і стилістики.

    Текст: Наталія Гач
    Фото: Валерій Попов

    Категорії: 
  • Новруз із кафедрою тюркології: конкурс наукових робіт

    На кафедрі тюркології минулого тижня святкували Новруз. Це національне свято весни та настання Нового року в тюркських та іранських народів, що відзначається щороку 21 березня з ініціативи ООН від 2010 року. Із цієї нагоди в Інституту філології за підтримки Азербайджанського культурного центру імені Мусліма Магомаєва та Київської міської державної адміністрації відбувся конкурс наукових робіт «Полікультурна ідентичність свята Новруз» . Учасники змагань розповідали як святкують весну на Близькому та Середньому Сході. У конкурсі взяли участь науковці провідних університетів, молоді вчені, студенти кафедри тюркології та кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Інституту філології Шевченкового університету, а також учні 10-х класів СЗ школи № 108 м. Києва та Гімназії східних мов №1 м. Києва. Перше місце виборола Катаєва Анастасія, студентка 4 курсу перської групи кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Інституту філології з доповіддю на тему «Новруз очима перських письменників». Друге місце виборов Литвин Роман, студент 2-го курсу азербайджанської групи кафедри тюркології Інституту філології з доповіддю на тему «Свято Новруз в азербайджанській літературі». Усі учасники конкурсу отримали подяки від кафедри тюркології Інституту філології та директора Департаменту культури КМДА спільно з головою Азербайджанського культурного центру імені Мусліма Магомаєва. Переможці конкурсу отримали подарункові сертифікати на відпочинок.

    Фото Валерія Попова

  • Відбулася Міжнародна наукова конференція «Художній світ Тараса Шевченка»

    Інститут філології зібрав 12 березня поціновувачів Тарасового слова. Після роботи спеціалізованих секцій по обіді провели пленарне засідання Міжнародної конференції, на яку завітали науковці з-за кордону, зокрема з Польщі та Грузії.

    Після урочистого виконання Гімну України до аудиторії звернувся директор Інституту філології професор Григорій Семенюк. Згадував, як Тарас Григорович мріяв працювати в університеті. Більше про зв’язок Шевченка з нашим Університетом розповіла професор кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Оксана Сліпушко. Вона проаналізувала шевченкознавство І половини ХХ ст. і згадала прізвища тих, хто і в радянську добу робив багато для Університету та пам’яті Тараса. Наприклад, Зеров і Филипович, які зазнали арешту та були розстріляні за проукраїнську позицію. Оксана Миколаївна нещодавно видала статтю, в якій детально оповідається про присвоєння імені Шевченка нашій альма-матер. Цьогоріч святкуємо 80 років, наказ підписаний 5.03.1939, хоча ідея виникла двома роками раніше.

    На конференцію був запрошений лауреат Шевченківської премії Петро Перебийніс (відзнаку отримав 2008 року за збірку поезій «Пшеничний годинник»). Він потішив залу власними віршами, шевченкіаною свого пера. Побажав усім: «Хай допомагає в ділі і творчості Бог і Шевченко!» Лауреат Шевченківської премії 1996 року Михайло Наєнко, який нині очолює Центр літературної творчості, переказав вітання від тогорічних лауреатів, адже тоді премію вручали в стінах Університету. Михайло Кузьмович зичив присутнім, аби в наступні роки більшало лауреатів-випускників Інституту філології.

    Лада Коломієць, професор кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови, ознайомила слухачів із неоромантичною концепцією перекладу. Мова – це метафізична реальність, а переклад – інструмент культурних інновацій. Перекладений текст потрібно читати разом із оригіналом, це міжпороговий простір, стереоскопічне читання, яке включає внутрішнє чуття та логічне значення тексту. Згадала блискучого перекладача Шевченка англійською Віру Річ, прах якої, за її заповітом, поховано в Каневі. Лада Володимирівна навела приклади перекладів Шевченкових «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи», які чудово лягають на музику, як і оригінали. Професор Ніна Бернадська говорила про Тараса Шевченка в школі та проблеми вивчення літератури загалом. Почала доповідь віршем Сергія Жадана «Тарас Григорович Шевченко», де постмодерністська іронія: чому ж сучасні діти не впізнають його, чому Тарас не всім цікавий? У школі має вивчатися мотив всеперемагаючого життєлюбства, прояви духовності героїв, виховуватися естетичний смак та насолода від мистецтва. Анкетування першокурсників показує, що не всі осягнули за шкільну програму його життєвий і творчий шлях, хоча хотіли б пізнати справжнього Шевченка, без штампів і стереотипів. Пробеми в школі нині такі: програма перевантажена, відлякує академічний принцип, соціальна тематика й проблематика; тестування як форма контролю формалізує мислення, зникає повага до автора й твору, механістичне запам’ятовування замінює уважне читання та ті емоції, що мусить викликати вірш чи проза. Також спостерігаємо клінічну смерть «людини, яка читає». Наслідки – неспроможність дитини висловити думку грамотно. Ірина Прушковська, доцент кафедри тюркології розповіла про Шевченка – українського Месію в Туреччині, не оминувши при тому екскурс до перших спроб українських вчених проникнути в орієнтальний світ. Переклади української літератури турецькою існували з початку ХХ ст., а пожвавилися в 2000-х, коли існувало політичне (Помаранчева революція) та культурне (перемога Руслани на Євробаченні) підґрунтя. Ширше відкрила Шевченка турецькою Федора Арнаут, яка переклала частину «Кобзаря». Постать Шевченка зацікавить сучасного турка, відкриває світу митця-поета, формує образ великого сина України за кордоном. Про Шевченковий образ України в німецькомовному просторі говорила завідувач кафедри германської філології Марія Іваницька. Сьогодні імідж нас за кордоном формує Інтернет та подорожі, а раніше – поодинокі розповіді тих, хто був на наших теренах, а також книги та журнали. Перша згадка Шевченка – 1862 року до роковин його смерті, стаття Германа Леопольда Цунга «Життя російського поета», 1864 була надіслана стаття з московської газети «День». Переклади Шевченка почалися трохи згодом, і містком стали Галичина й Буковина, на той час – частини Австро-Угорської імперії, де люди були від природи білінгвальними (знали й українську, і німецьку), а культурна політика – ліберальніша, ніж у Наддніпрянській Україні. Видатні перекладачі Тараса Григоровича німецькою – Ксенофонт Климкович, Сергій Шпойнаровський, Іван Франко, Остап Грицай, Юлія Віргінія.

    Жваву дискусію викликала доповідь аспірантки кафедри стилістики та мовної комунікації Ольги Плясун, яка говорила про Шевченка як про прецедентний онім в лінгвоіміджелогії. Символ Шевченка широко використовується, по-новому візуалізується (пам’ятаємо цікаві погляди на його портрет художників Олега Шупляка, Андрія Єрмоленка, Юрія Шаповала). Ольга згадала нещодавню виставку карикатуриста Олександра Грехова «Квантовий стрибок Шевченка». Автор проводить паралелі життя та творчості Кобзаря з поп-зірками, героями кінострічок та мультфільмів. Однак не всі з таким висвітленням погоджуються. Професор Юрій Ковалів виступив різко проти. Питав, а де ж справжній Шевченко? Його образ – Кобзар поряд зі Святим Письмом, навіщо знищувати Тараса? Це шлях у нікуди. Треба навчитися культурі перцепції та не приписувати Шевченкові те, чого він не мав. Завідувач кафедри російської філології Олена Снитко зауважила, що Україна нині переживає тектонічний злам свідомості, і під час таких змін відбувається карнавалізація (про це писав ще Бахтін). Потрібно зробити Шевченка для молоді «своїм поетом», шукати нових форм, які демонструє саме життя.

    Так чи інак, Шевченко досі цікавий студентству та науковцям, його творчість інтерпретується знову й знову та дає поживу для роздумів.

Сторінки

Subscribe to конференція