конференція

  • «Соборність – це відповідальність усіх за всіх»

    Ці слова – влучний підсумок Міжнародної наукової конференції «Історична пам’ять і сучасність: дискурсивні проекції», яка відбулася в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка 3-4 грудня. Конференцію організували спільно з історичним факультетом КНУ імені Тараса Шевченка з нагоди 100-річчя Акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Пленарне засідання цієї наукової події варте уваги, тож наведемо тези, які пролунали від провідних гуманітаристів Київського університету.

    Конференцію відкрила заступник директора Інституту філології з наукової роботи Ганна Черненко. Вона зауважила, що Акт злуки Східної і Західної України був документом державної ваги. Справді, адже Акт мав на меті об’єднати територію і населення, які так довго перебували під чужими прапорами. «Коли тривала підготовка до конференції, – розповідає Ганна Анатоліївна, – неукраїнознавчі кафедри цікавилися, як можуть долучитися до теми Акту злуки». Тема стосується не тільки україністів, переконана дослідниця. Перебування нації під впливом різних культур та ідеологій – частка історії багатьох країн (Каталонія в складі Іспанії, Ірландія – у Великій Британії, роз'єднані Північна та Південна Корея). Ми всі можемо вчитися на чужому досвіді, передаючи водночас власний. Інтерпретацію історії (зокрема й новітньої) в медіа- та художньому дискурсі формуємо саме ми, і лише кілька сказаних слів можуть створити дискурс миру або війни. Будьмо уважними, адже кожен із нас творить не лише історію, а й пам’ять про неї; будує історичні причинно-наслідкові ланцюги.

    На відкритті конференції виступив Віктор Мартинюк, проректор з наукової роботи КНУ імені Тараса Шевченка. «Єднання відбулося на наших теренах», – Віктор Семенович наголосив, що ця вагома політична й історична подія сталася саме в Києві. 100-річчя відзначаємо в Інституті філології, і для проректора це знаково. «Мова – це той інструмент, яким ми сильні; у мові закладена свідомість людини. Мова дозволяє озвучити свою модель світу. Отже, якщо ми разом, то бачимо спільну модель», – підсумував Віктор Семенович, визначивши мову важливим об’єднавчим чинником. Студенти сьогодення нестимуть у житті українську мову, і міцнішатиме єдність.

    Наступним слово взяв заступник декана історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Тарас Пшеничний. Виступ Тараса Юрійовича посутній та насичений емоціями. На думку історика, 100-річчя Акту злуки – один із етапів консолідування роз’єднаної держави. У вирі змагань Революції з 1917 року, 1919-ий став своєрідним підсумком. Ті, хто намагався з’єднати два береги Дніпра, ставили на вівтар державності все своє життя, граючи ва-банк. Науковець також зупинився на понятті історичної пам’яті. Це мовна, культурна, метафізична єдність, яка уможливлює боронити державу, бути українцями. Тарас Юрійович підкреслив: на початку сучасної війни з Росією вдалося не впустити сепаратистів на ті села Луганщини й Донеччини, де споконвіку збереглися автентичні традиції. Етнологія – ще один ключ до єднання України. Пшеничний згадав спільний проект Наталки Фіцич та Олексія Долі, директора Центру фольклору та етнографії ІФ. «Культ предків» – інтерактивна книга про історичну спадщину регіонів України. Проект реалізовано в 2017 році, це крок до пізнання українцями своєї ідентичності та єднання.

    Не лише фольклор, а й література єднає народ. А саме – письменники. Так вважає професор Інституту філології Юрій Ковалів. Дослідник подав літературну хронологію подій Революції 1917-21 рр. у постатях. Додав: «У нас тоді не було політиків, які серцем і душею вболівали за Україну». Актом злуки 1919 мала б реалізуватися досі не втілена ідея Івана Франка Вона полягає у витворенні української нації як єдиного організму через культуру й красне письменство, не тільки організацією влади. Без культурних здобутків жодна нація не виживе! Юрій Іванович нагадав, що в різні епохи митці брали на себе ролі просвітників, поширювачів ідеї об’єднання, організовували національно-визвольний рух («Руська Трійця», товариство «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка). Скажімо, на державному рівні не відзначили відкриття пам’ятника Іванові Котляревському (1903 р., Полтава). Імперці навіть сумнівалися, чи потрібен монумент автору «Енеїди», якщо української мови «немає»? Але відкриття таки відбулося – й доволі гучно – за участі інтелігенції України. Подія стала кроком до консолідації. Повертаючись до подій 1919 року, Юрій Ковалів дав негативну оцінку діям Володимира Винниченка, адже той хотів домовлятися з Росією. Директорія не змогла себе захистити й вийшла з Києва… «Краще б він писав! - говорить літературознавець. – Згадаємо слова Григорія Сковороди про споріднену працю. Якщо військом командує музикант, військо програє». У роки Революції УНР не встояла. Згадуючи бажання Симона Петлюри, аби жодного окупанта не було на території рідної землі, Юрій Ковалів закликав об’єднувати Україну й сьогодні не словом, а ділом.

    Учасники конференції прослухали доповідь «Ідея єдності Києворуської держави у творчості Володимира Мономаха: сучасна рецепція» професора Інституту філології Оксани Сліпушко. Тільки здається, що давньокиївська спадщина зараз неактуальна; саме вона є орієнтиром сьогодні. Ідея єдності України визрівала з часів Київської Русі. Оксана Миколаївна почала з невеличкої презентації видання «Ярослав Мудрий та його доба: тисячолітній досвід українського державотворення». Однак основний її виступ був присвячений життю Володимира Мономаха – онука князя Ярослава. Дослідниця сказала кілька слів про його дитинство. Хлопчика виховували як воїна, і в майбутньому він суттєво змінив тактику боротьби з ворогом – сусідніми половцями. Замість творити оборону, Володимир організовував гідну відсіч, наступав першим і перемагав. Із 83 його походів на половців невдалим був лише один, і той ініційований не Мономахом, а князем Святополком. Володимир бачив силу в єдності. Оксана Миколаївна зупинилася на Любецькому з’їзді князів 1097 року в родовому замку Мономаха. Там київський князь закликав припинити усобиці, адже «половці радіють, що рать між нами». Ворог тішиться, коли країна у чварах. Володимир Мономах сформулював девіз для князів: «Віднині злиймося в єдине серце і пильнуймо руську землю». Європейські історики вважають, що всі подальші виступи України за культурне й державне об’єднання беруть початок саме з ідеї Мономаха. Філологи та історики знають маніфест літературної діяльності князя «Повчання дітям». Це теж заклик до єднання, який автор адресував не лише своїм синам, а всім нащадкам Київської Русі. Ідея єдності в цьому творі основана на традиційному християнському благочесті. Мономах часто покликається на Біблію. «Повчання дітям» має три розділи. Перший – переосмислення біблійних постулатів; другий – літопис-автобіографія, третій – заповіти князя, писані вже незадовго до його смерті. Євген Маланюк коментував «Повчання дітям» так: «Особа автора з'являється нам тут закінченим християнином і християнським гуманістом». Йдеться про скасування смертної кари Мономахом. Також «Повчання дітям» декларує демократію. Автор радить виносити проблемні питання на віча, а також заперечує позицію Візантії, що влада – від Бога. Мономах вважав, що влада має бути підтверджена людьми, тоді в державі буде єдність. «Ідеї князя працюватимуть в складні часи», – підкреслила Оксана Сліпушко.

    Після літературознавчих доповідей до слова запросили лінгвістів Інституту філології. Професор Лідія Гнатюк виступила з темою «Історична пам’ять українців у лінгвістичному вимірі», продовживши думку проректора Віктора Мартинюка, висловлену на початку конференції. Справді, в індивідуальній, колективній, національній мовній свідомості відбивається уявлення українців про минуле. Втрата чи деформація історичної пам’яті здатна зміщувати орієнтири представників нації, викликати депресивні стани. За таких несприятливих обставин виникає або цілковита байдужість до власної історій та мови, або (і це навіть гірше, як вважає дослідниця) хибні уявлення про неї. Приклад – праці сучасного псевдовченого Станіслава Губерначука, який доводить, що українська мова давніша за санскрит. У праці «Трипілля і українська мова» він наводить цитати з писемної пам’ятки української мови І тис. до н.е. Філолог-фахівець знає, що перші писемні пам’ятки на наших теренах з’явилися в Х-ХІ ст. і були створені книжною старослов’янською мовою. На жаль, через необізнаність більшості населення, Губерначук популярний нині, йому вірять. Лідія Павлівна натомість апелює до думки Костянтина Тищенка, який закликав розрізняти давність лексики та давність мови як системи (українська мова сформувалася після занепаду зредукованих у кінці ХІ – середині ХІІ ст.). Інші хибні уявлення для пересічного носія мови – лексичні чи граматичні елементи, які трактуються сучасним мовцем як росіянізми. Насправді це українські чи праслов’янські форми (скажімо, воздух, бедро, втόрий, діланіє, звізда, побда, брюхо тощо), їх фіксують словникарі ще з кінця ХVІ ст. Форми, закріплені в українських онімах (Жовтобрюх, Побідоносець та ін.) і досі живуть у діалектах. «Сучасний українець, – наголошує Лідія Гнатюк, – має розуміти, що існує певний варіативний складник, від якого не можна відректися й кваліфікувати як русизм». Окремі архаїчні лексеми актуалізують думки українців про належність до певної етнічної групи. Давні елементи української мови – чинник зв’язку поколінь, відбиття мовної картини світу українця. Нині як ніколи актуальне виховання культури історичної пам’яті. Адже ми маємо знати, чиїх батьків ми діти й куди йдемо!

    Професор Оксана Ніка у своїй доповіді зупинилася на перспективній нині історичній дискурсології, яка вивчає комунікативний мовний досвід із першоджерел (зокрема, Оксана Іванівна звернула увагу на проповіді ХVІ-ХVІІ ст.). Цей лінгвістичний напрям досліджує типи дискурсів, зміни дискурсивних практик у діахронії, демонструє нові вимоги до творення тексту відповідно до епохи й мети комуніканта. Історична дискурсологія тісно пов’язана з історією літературної української мови. Вона вивчалася як складник новаторської програми «Історична лінгвістика. Текстотворення в синхронії та діахронії» для україністів Інституту філології.

    Наступним виступив професор історичного факультет Університету Володимир Сергійчук. Він говорив про незворотність українського поступу. Говорив про останню спробу руської знаті об’єднати колишні землі Київської Русі. Йдеться про повстання воєначальника-князя Михайла Глинського на початку ХVІ ст. Це сталося перед Люблінською унією та повним переходом українських земель під польсько-литовське володарювання. Повстання зазнало поразки не лише через зраду союзників, а й через відсутність критичної маси революціонерів духу, вважає Володимир Іванович. Тодішня шляхта здалася під окатоличення задля власних інтересів. Тоді ж виникає феномен для всієї Європи – козацтво. Суспільні низи та патріоти-феодали об’єднуються й боронять мову, віру, прагнуть відновити державність. Звісно, трагічною для України була Переяславська рада 1654 року , після якої Москва, вважаючи свою роль в історії месіанською, прагнула ліквідувати українську націю як таку. Плоди українських геніїв Київської Русі привласнено Московською державою. Наступу зазнав не лише культурний ресурс, а й людський: селянство Східної України виселяли до Казахстану, Сибіру, на Поволжя. Володимир Сергійчук розтлумачив причину, чому українці погоджувалися їхати. Вони як люди набожні не хотіли працювати в шахтах, адже робота там небезпечна. У разі аварії людину не дістали б і не поховали за християнськими звичаями. Уже краще працювати на землі, як звикли – і люди їхали в далекі краї.

    Історик продовжив доповідь підтемою українського національного руху ХІХ ст. у постатях Маркіяна Шашкевича та Миколи Гоголя. В Австро-Угорській імперії менше утискали українців, тож там з’явився паросток відродження – літугруповання «Руська Трійця». Наддніпрянським Шашкевичем і засновником осередку українства в Петербурзі міг стати Гоголь. Але російські шовіністи після виходу у світ «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» й «Тараса Бульби» перелякалися та поставили за мету відштовхнути Миколу Гоголя від малоросійства, забрати письменника з українського поля. Тези Сергійчука щодо Гоголя перегукуються з доповіддю літературознавця Тетяни Михед на круглому столі «Малі» голоси та їхня велика сила», що відбулася в Інституті філології в жовтні цього року. Тетяна Василівна говорила, що Гоголь руйнував імперські ідеї зсередини своїми легкими творами, насиченими українськими мовними й національними рисами – щирістю, вітайністю, незрадливістю козацьких цінностей. Наш письменник став популярним серед росіян. Гоголя боявся Олександр Пушкін, розуміючи, що російська література не має такого потужного прозаїка. Пересунувши Гоголя на задній план, імперія не зупинила український поступ. Місію його продовжив Тарас Шевченко, «пробудив приспаних».

    «Українство пробуджується завжди», – наголошує Володимир Іванович. На початку Жовтневої революції 1917 в Петербурзі серед повстанців майоріли тисячі синьо-жовтих прапорів. Учорашня імперія бачила: українська нація таки є! Історик коментує подальший розвиток тих буремних подій: «Український демос мав виявити віддання в захисті не чужих, а своїх політичних інтересів. Тема сьогоднішньої конференції до 100-річчя Акту злуки засвідчує, що в 1917-19 рр. українство пробудилося на всіх теренах, заявило про себе та свою соборність, духовність». Підсумок доповіді Сергійчука: український національно-визвольний рух є від самого початку незворотним. Історик насамкінець звернув увагу на особливу роль Києва в державотворенні. Тут наші святині, тут була створена Академія наук України, власне тут і відбувся Акт злуки. Київ – джерело національного відродження. Пам’ятаймо пророцтво Андрія Первозванного: «Чи бачите гори ці? На цих горах засяє Благодать Божа, і місто велике має бути тут, і церков багато Бог поставить» (з «Повісті врем’яних літ»). Не забуваймо слів Кобзаря з поеми «Варнак»:

    …Мов на небі висить
    Святий Київ наш великий.
    Святим дивом сяють
    Храми Божі, ніби з самим
    Богом розмовляють.

    Завершила пленарне засідання конференції Майя Мозер, керівник Центру вивчення творчої спадщини Івана Франка КНУ імені Тараса Шевченка. Вона говорила про ідею соборності України у баченні Франка, про що вже стисло згадував Юрій Ковалів. Слово, за Франком, вбирає елементи свідомості нації, і завдяки йому ми зможемо донести ідею єдності до кожного. Франко виступав за національну соборність на противагу комуністичним тезам про соборність класову чи інтернаціональну. Націєтвірні думки письменника – у його збірці «З вершин і низин», поемі «Іван Вишенський» та публіцистичних творах. Наприклад, у поезії «Не пора» Іван Якович проголошує:

    Не пора, не пора, не пора
    В рідну хату вносити роздор!
    Хай пропаде незгоди проклята мара!
    Під Украйни єднаймось прапор!

    На думку Франка, патріотизм – найвища духовна сила, життєва позиція людини. Як національний мислитель Іван Франко звертався до молоді, був за взаємне збагачення та розвиток юного й досвідченішого поколінь. Він мріяв про «свобідну нову Україну», говорив: «Соборність – це відповідальність усіх за всіх».

    Конференція тривала 3 і 4 грудня на тематичних круглих столах і секціях. Учасники наукового зібрання до 100-річчя Акту злуки, без сумніву, відповідальні за власне покликання: як в аудиторіях Університету, так і поза ним вони утверджують ідею єдності українців словами й вчинками. Ми мусимо знати нашу історію та плекати незалежність України.

    Текст - Юлія Кузьменко. Фото - Валерія Попов.

  • «Геній, яким рухало натхнення»

    26 листопада студенти 1 курсу освітньої програми «Українська і англійська мови: переклад та редагування» взяли участь у науковій конференції, присвяченій сторіччю геніального українського перекладача, мовознавця, поліглота - Миколи Лукаша. Науковий захід відбувся у Національному музеї літератури.

    Микола Лукаш - енциклопедист, перекладач, мислитель, мовознавознавець. Про діяльність науковця на конференції розповіли: Генеральний директор Національного музею літератури України Галина Сорока, літературознавець Сергій Гальченко, науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України Людмила Тарнашинська та інші науковці.

    Так, Сергій Гальченко проаналізував працю Джованні Боккаччо «Декамерон» у перекладі Миколи Лукаша. Він зауважив, що митець мав особливий дар відчуття образного слова. Людмила Тарнашинська відзначила талант науковця у контексті «епохи шістдесятництва». Вона пояснила тогочасне становище літератури на прикладі перекладу лінгвістом роману «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса. Пані Людмила зауважила, що попри всебічну критику Микола Лукаш знаходив можливості глибоко пізнавати національну духовну спадщину.

    Валентина Горунова. Фото - Валерій Попов.

    Категорії: 
  • Мова була, є і буде основою нашого буття

    7-8 листопада відбулася щорічна міжнародна наукова конференція «Мова як світ світів. Граматика і поетика текстових структур». Організатор – кафедра української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. «Конференція напередодні Дня української писемності та мови є символічною. Вона демонструє продовження наукових здобутків, розвиток мовознавства та «служіння Слову», – сказав завідувач кафедри української мови та прикладної лінгвістики професор Анатолій Мойсієнко на відкритті наукового заходу.

    «Знана конференція як в Україні, так і за її межами. Свідченням є цифри: 91 доповідь, учасники із понад 20 міст України, а також із Польщі, Словаччини, Франції. 6 секцій та 2 круглі столи, на яких представлено мову як багатоаспектне і складне явище. За мову віддають життя, вона була, є і буде основою нашого буття», – зауважила на конференції заступник директора Інституту філології Ганна Черненко.

    «На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово (Ів. 1:1). Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього (Ів. 1:3).», – так розпочав доповідь поет, голова ВУТ «Просвіта» ім. Т.Шевченка Павло Мовчан. «Якщо Слово – це Господня справа, то хто сьогодні має право посягати на мову? Ідеологія Путіна суперечить створенню Слова. Вона поза Божим. Росіяни намагаються нас поневолити. Вони посіяли між нами думки про те, що «українська – це мова села», «українська непрестижна». Вони не розуміють, що мова незнищенна. Це днк нації. У ній все минуще, створене Богом. Той, хто є частиною голограми – нації, несе значення – свого народу, себе. Ми несвідомо і підсвідомо зашифровані. Тож незнищенні», – виступив Павло Мовчан.

    Факсимільне видання визначної пам’ятки давньоруськоукраїнської книжної писемності «Реймського Євангеліє» презентував професор Віктор Мойсієнко. Науковець розказав, що досі в Україні не було жодного повного факсимільного видання «Реймського Євангелія». Українські дослідники і зараз не мають належного доступу до цього надзвичайно цінного рукопису, адже він зберігається у муніципальній бібліотеці міста Реймса у Франції. Усі французькі королі присягали на Євангелії Анни Ярославни від ХІ ст. Пам’ятка стала невід’ємною частиною і символом Франції. Для України це також знакова книга Реймське Євангеліє – найдавніший рукопис Київської Русі. Створена у скрипторії Софії, пам’ятка книгозбірні князя Ярослава відображає окремі суто українські мовні риси. «Як давньоукраїнська пам’ятка потрапила до Франції? Можна лише припустити. Донька Ярослава Анна, виходячи заміж за французького короля, взяла «свій мовний світ» із собою. Про це свідчить однакове написання імені у пам’ятці і на стінах Софії Київської – "Ана". Про те, що це слов’янська пам’ятка зазначено в Євангеліє: 1717 і 1726 роках московська делегація сказала, що рукопис написаний слов’янською мовою», – розповідає науковець. «Усі мовні особливості знаходять продовження в давньоруських пам’ятках в київській і в подальшому в галицько-волинській писемних школах. Цю пам’ятку не міг написати македонець чи француз. Адже мовні (діалектні) риси свідчать про те, що так писав той руський, який так говорив».

    Про укладання електронного словника мови Лесі Українки розказала д.філол.н., співробітник лабораторії комп’ютерної лінгвістики Інституту філології Наталія Дарчук. «Укладання словника мови Лесі Українки так само, як й інші авторські лексикографічні праці, має ґрунтуватися на електронній базі даних. Адже це є потребою нашого часу», – зауважила дослідниця. Наталія Петрівна презентувала присутнім інтерфейс укладеного пошуковика за творами Лесі Українки, який містить інформацію про синтаксичні зв’язки, словоформи творів письменниці, граматичну належність цих словоформ до певної частини мови та членування їх на морфи (кореневі та афіксальні) з відповідними індексами.

    д. філол. н. Олег Шинкарук виступив на пленарному засідання із темою «До опису дискурсивних маркерів в українській мові». Дослідник розповів про українсько-французький проект, який реалізує кафедра української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка спільно із Національним інститутом східних мов та культур (Париж, Франція).

    Після виступів на пленарному засідання робота конференції продовжилася у форматі секційних засідань та круглих столів.

    Олександра Касьянова, фото - Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Програма Міжнародної наукової конференції "Мова як світ світів. Граматика і поетика текстових структур"

    7-8 листопада 2019 року в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбудеться конференція "Мова як світ світів. Граматика і поетика текстових структур". Пропонуємо ознайомитися з програмою конференції.

    Додані файли: 
  • Запрошуємо на ХІІ Грінченківські читання

    6 грудня 2019 року відбудеться Всеукраїнська наукова конференція (ХІІ щорічні Грінченківські читання) «Борис Грінченко: людина на тлі епохи»

    Під час конференції заплановано роботу круглого столу: «Місця пам’яті» та постать Бориса Грінченка крізь призму сучасних комемораційних практик».

    Місце проведення конференції: Київський університет імені Бориса Грінченка м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 13Б.

    Робоча мова конференції - українська.
    Для участі у конференції необхідно до 25 листопада 2019 року заповнити реєстраційну форму учасника конференції.

    Детальніше - в інформаційному листі.

  • «Російсько-українська війна стане в майбутньому частиною попкультури»

    23 жовтня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбувся міжнародний круглий стіл на тему «Війни і конфлікти як проблема сучасної цивілізації – рефлексії та культурний контекст». Захід організував Інститут філології спільно з Зеленогурським університетом, Інститутом польської філології та Польсько-українським центром гуманітарних досліджень. Доповіді учасників мали міждисциплінарний характер і стосувалися рефлексій війни не лише в літературному дискурсі, а й у сферах віртуальної реальності, фотографії, театру, філософії, історії, психології.

    «Не зважаючи на цивілізаційний поступ, ми маємо чимало гарячих точок на мапі світу. Війни входять у наш розум, проникають у культурний простір, стають його складовою», - відкрила круглий стіл Наталія Салтовська, доцент кафедри фольклористики Інституту філології. Рефлексії на воєнні події можемо спостерігати щонайменше у трьох площинах. Це народна творчість, авторська літературна інтерпретація та меморат – особливий тип нарації, те, що фіксує пам’ять учасників і очевидців бойових дій.

    Виступ Богдана Троха, доктора габілітованого, професора Зеленогурського університету, стосувався трансформації значення карткових і відеоігр, створених за мотивами російсько-української війни. «Настільна гра вже не є просто розвагою. Як би не парадоксально це звучало, сьогодні гра розкриває очі гравця на реальність, спонукає мислити, шукати причинно-наслідкові зв’язки в подіях», - переконаний науковець. Доповідач для прикладу взяв три гри, пов’язані з подіями Євромайдану, Революції Гідності та окупації Донецька. Відео і карткові продукти розроблені в Польщі та Бельгії. Основний посил розробників ігр – незаангажовано показати конфлікт двох ворогуючих сторін (Росії та України). У цих іграх немає переможців у традиційному сенсі. Наприклад, у кінці відеогри «Battle for Donetsk» (LuGosStudios) з’являються слова: «Гра закінчена. Ви виграли битву, але програли гру. Багато цивільних було вбито» (пер.з англ.). Такий продукт попкультури як карткові й відеоігри з площини розважальної переміщається у площину інформаційну. «Людина , яка грає у ці ігри, має обмежені знання про реальність, у якій живуть учасники протистоянь на екрані, але вона розуміє моральну сторону їхнього конфлікту», - переконаний Богдан Троха. Цей продукт розважальної індустрії має всі шанси розвінчати стереотипи щодо українців, які склалися у багатьох країнах завдяки заангажованій внутрішній політиці. Як приклад, професор Зеленогурського університету наводить твори Генрика Сенкевича про україно-польські протистояння. Сучасний світ приніс людству зміни не лише у веденні війни (гібридний вид). Трансформації зазнала й культурна сфера життя суспільства. Традиційні канали зв’язку з рецепієнтами потроху втрачають свою актуальність. Арсенал засобів впливу на аудиторію розширюється завдяки, зокрема, й іграм. Тому класична книга «Homo Ludens» (Людина, що гра’ться) Йогана Гейзинги сьогодні стає знову актуальною, а попкультура продукує нові способи пізнання дійсності нарівні з традиційними видами мистецтва. «Російсько-українська війна стане в майбутньому частиною попкультури», - підсумував Богдан Троха.

    У доповіді Тетяни Рязанцевої , доктора філологічних наук, провідного наукового співробітника Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, йшлося про дискурс війни у поезії Олекси Стефановича. Науковець виокремила фактографічність і релігійність основними рисами мілітарної поезії діаспорного письменника. Патріотична тематика глибоко переплетена з релігійною через глибоко християнську свідомість автора, в якій Україна постає місцем спілкування Бога з людством в екстремальних ситуаціях.

    Про циклічність часу й історію війн як вічної боротьби двох людських принципів – егоїзму та альтруїзму йшлося у доповіді Олени Поліщук, доктора філософських наук, професора Житомирського державного університету імені Івана Франка. «Коли прийде Армагеддон чи апокаліпсис, ми можемо його не помітити, бо в цей час будемо жити», - переконана науковець з огляду на те, що історія людства – це історія війн. Будь-яка війна спонукає людину повернутися до свого природнього начала, інстинкту завойовника. На заваді цьому стає таке цивілізаційне надбання, як альтруїзм, милосердя. Конфлікт цих двох принципів лежить в корені будь-якої боротьби й визначає її результат. На прикладі новели Олександра Довженка «Маки» Олена Поліщук проаналізувала одну з перших літературних спроб осмислити Другу світову війну в українській літературі.

    Про літературу екстремального досвіду підготувала виступ Марина Рябченко, кандидат філологічних наук, співробітник Інституту філології. Доповідачка з початку війни на Сході України брала активну участь у волонтерському русі, допомагала реабілітації поранених воїнів. Тому тему війни вона досліджує не лише як філолог, а й як очевидець. Марина Рябченко аналізує твори чотирьох українських авторів, які перебували в російському полоні (Г.Афанасьєв, В.Макєєв, А.Бессараб, С.Захаров). Це художньо оброблені рефлексії особистого «табірного» досвіду чотирьох людей. Кожна з них є важливим документом доби в літературному сегменті.

    Загалом у роботі круглого столу взяло участь понад двадцять науковців. Теми їхніх доповідей демонструють масштаб охоплення однієї із найбільших проблем сучасної цивілізації – війн і збройних конфліктів. Міждисциплінарний характер виступів свідчить про нагальність рефлексії історичних подій різними когнітивними способами.

    Анна Мукан, фото Юлія Кузьменко

  • Відбулася звітно-виборча профспілкова конференція

    21 жовтня відбулася звітно-виборча профспілкова конференція Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка.

    На звітно-виборчій конференції профспілкової організації Інституту філології головував член профспілки Сергій Різник. Президію зібрання склали - голова профбюро Університету Володимир Цвих, директор Інституту філології Григорій Семенюк.

    На порядку денному обговорювалися такі питання:
    1. Звіт про роботу профбюро Інституту за період з жовтня 2014 по жовтень 2019 року.
    2. Вибори голови профбюро Інституту філології.
    3. Вибори профбюро Інституту філології.
    4. Вибори делегатів на звітно-виборчу конференцію профспілкової організації Київського університету.
    5. Пропозиції щодо включення представників від Інституту до складу профспілкового комітету.
    6. Внесення пропозицій щодо кандидатури на посаду голови профбюро Університету.

    На конференції були присутні 60 із 67 делегатів структурних підрозділів інституту. За результатами голосування звіт чинного голови профбюро Інституту філології було оцінено задовільно. А на наступний період профбюро Інституту очолить доцент кафедри загального мовознавства, класичної філології та неоелліністики Валентина Миронова.

    Категорії: 
  • Анонс міжнародної наукової конференції «Мова як світ світів: граматика і поетика текстових структур»

    Шановні колеги! Запрошуємо Вас узяти участь у Міжнародній науковій конференції «МОВА ЯК СВІТ СВІТІВ: ГРАМАТИКА І ПОЕТИКА ТЕКСТОВИХ СТРУКТУР», яка відбудеться 7-8 листопада 2019 року в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

    Для участі в конференції необхідно до 25 жовтня 2019 року надіслати на електронну адресу kafukrmov.konf@ukr.net файл із заявкою (ПІБ, науковий ступінь і вчене звання, місце роботи й посаду, тематичний напрям і тему доповіді, контактну інформацію). Робочі мови: українська, інші слов’янські, англійська.

    Статті учасників конференції можуть бути опубліковані (після незалежного рецензування) у фаховому науковому збірнику «Українське мовознавство» у 2020 р. Вимоги до оформлення статей – на сайті збірника http://ukr.movoznavstvo.knu.ua .

    Адреса оргкомітету: Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра української мови та прикладної лінгвістики (кім. 95), бульвар Тараса Шевченка, 14, м. Київ, 01033, Україна. Тел.: (044) 239-33-49. У Facebook: www.facebook.com/groups/342916682546273/ – спільнота конференції; www.facebook.com/groups/565727043559741/ – спільнота кафедри української мови та прикладної лінгвістики.

  • Міжнародна міждисциплінарна наукова конференція "Англійська мова в дискурсі, літературі, культурі"

    Кафедра англійської філології та міжкультурної комунікації запрошує на конференцію "Англійська мова в дискурсі, літературі, культурі" - «English across discourse, literature, culture», яка відбудеться в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка 15-16 квітня 2020 року. Теми для обговорення: теорія англійської мови; дискурсивний аналіз; соціолінгвістика; прикладна лінгвістика; мультимодальний аналіз сучасної комунікації; англійська мова у сучасних цивілізаційних процесах; література Великої Британії та література США; англомовна література; сучасні підходи до викладання англійської мови.

    Заявки та тези надсилайте на електронну адресу: anglfiluniv@gmail.com. Телефон для довідок: +3 8(044) 2393361 Детальніше - у прикріплених файлах

  • «Малі голоси» прозвучали потужно

    7 жовтня кафедра зарубіжної літератури провела міжнародний тематичний колоквіум «"Малі" голоси та їхня велика сила». Запорукою успіху стала плідна співпраця літературознавців-зарубіжників Інституту філології з колегами Університету імені Мішеля Монтеня м. Бордо (Франція).

    «Ми приєдналися до розробки магістральної наукової теми французьких колег з наукової лабораторії культур та літератур англофонних країн, долучивши до неї практики інших національних літератур, а саме – тих, якими займаються наші дослідники», – зазначає завідувач кафедри зарубіжної літератури Лілія Мірошниченко. «Нам важливо й те, що тема гостро актуальна для сучасної України, котра перебуває у процесі виокремлення і зміцнення свого голосу в просторі світової культури – і зосібна літератури, та для якої національна самобутність водночас є органічною складовою західної культурної традиції».

    Упродовж трьох сесій одноденного колоквіуму його учасники мали на меті подивитися на «мале» не як на об'єкт підпорядкування чи щось нижче або неповносиле, а, підваживши бінарну ієрархічну структуру, дослідити те, що в ньому є потужним, продуктивним і навіть таким, без чого «великому» вже не обійтися. Об’єктом зацікавленості стали ті випадки, коли «малий» голос постає автономним креативним простором, простором, який можна свідомо обирати. Виокремити й дослідити переваги «малих» голосів і, як наслідок, розширити визначення «малого» – на це були спрямовані зусилля промовців.

    Пленарний доповідач Наталі Жаек розпочала роботу колоквіуму, презентувавши свою теорію дослідження «малих» голосів та її апропріацію на прикладі романів вікторіанця Чарльза Діккенса. Досвід деколонізації корінного населення Америки в сучасному кінематографі представив Ліонель Ларе. Американський контекст «малих» голосів став темою виступу й Наталії Жлуктенко, яка зосередилася на аналітиці роману Карен Теі Ямашіта «Тропік апельсина».

    Фокусом дослідницької уваги Світлани Лущій (Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України) були українські письменники-емігранти І. Багряний, В. Барка та У. Самчук, котрі не маючи змоги повернутися в Україну, докладали зусиль, щоб їхній голос почули у світі. У 1950 рр. радянські спецслужби викупили весь наклад французького перекладу роману У. Самчука «Марія», аби світова громадськість не отримала інформацію по злочинний Голодомор. Утім згодом, у 1981 р., після публікації французького перекладу роману В. Барки «Жовтий князь» (видавництво “Gallimard”) про Голодомор в Україні та радянський геноцид на цих територіях заговорили літературні критики, історики, соціологи Франції. Про український голос Миколи Гоголя, який донині тривожить синкопами козацького бароко ностальгічно спраглий за імперією російський культурний простір, йшлося у виступі Тетяни Михед. Відстежуючи суголосся ізоморфних мотивів у поезії Ю. Клена, П. Тичини та Е. Паунда, Олександр Гон (Інститут міжнародних відносин, КНУ) продемонстрував, яким чином воно єднає і увиразнює специфіку парадигмального образу ґрунту.

    Жанрологічний вимір «малих» голосів у промові Тетяни Бовсунівської постав крізь призму теорії анаморфози, тобто суми ідеологічних вимірів інтерпретації константної мнемонічної форми канонічного жанру, адже саме вона стала домінантою жанрового розвитку та причиною жанрового занепаду. Про нівелювання опозиції «секулярне»—«релігійне» у контексті теорії постсекулярності Ю. Габермаса йшлося у виступі Лілії Мірошниченко, яка представила свої міркування про постсекулярність у просторі літератури, звернувшись до романістики Дж. Барнса. Юліана Матасова говорила про важливість вивчення літератури в мультидисциплінарному вимірі, а зокрема зосередилась на результатах курсу з американської літературної традиції та рок-поезії, у якому було представлено роботу «малих» голосів американських авторок-виконавиць по відношенню до «великої» літератури.

    У шведській літературі, в романі У. Бакмана «Моя бабуся просить їй вибачити», знаходимо цікаві приклади потужних дитячих голосів – і це продемонструвала Наталія Любарець. Олена Кобчінська розповіла про мистецький досвід Тагара Бен Джеллуна як практику озвучування Іншого.

    Підсумовуючи зроблене, Наталі Жаек зазначила: «Ми дуже задоволені результатами колоквіуму. Нам було цікаво познайомитися з роботами українських науковців, дізнатися, як досліджують проблематику «малих» голосів тут. А ще нас зацікавила література української діаспори».

    На думку Лілії Мірошниченко, науковий захід пройшов на високому фаховому рівні, це був діалог зацікавлених дослідників, інтелектуалів, які говорять однією мовою. Вона також наголосила, що принципово важливо, щоб такі наукові зв’язки і надалі будувалися на засадах взаємообміну, діалогу.

Сторінки

Subscribe to конференція