презентація

  • Письменниця Дара Корній презентувала двотомник "Чарівні істоти українського міфу"

    26 листопада в Інститут філології завітала багаторазова лауреатка премії "Коронація слова" й асамблеї фантастики "ПОРТАЛ-2011" письменниця Дара Корній. Вона розповіла студентсько-викладацькій аудиторії про двотомне видання «Чарівні істоти українського міфу» (2017).

    Модератор зустрічі Тетяна Белімова, українська письменниця та перекладач, викладач кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології зазначила, що фольклор і міфологія становлять особливий інтерес для Дари Корній. Наслідком такого глибокого зацікавлення і стала ця двотомна праця.

    Структура видання логічна і зрозуміла. До всіх міфологічних істот подані історії, а на початку кожного тому містяться умовні позначки, так званий «паспорт» міфічного персонажа.

    Інформацію для видання «Чарівні істоти українського міфу» письменниця збирала протягом 8 років. Одним із джерел стали легенди, перекази людей із різних куточків України та дивовижні історії з життя письменниці.

    Двотомник створений для родинного читання. Щоб надати тексту легкості, Дара Корній 5 разів його переписувала. Письменниця дотримується думки, що книжка – не лише товар, вона також несе естетичну цінність. Авторка закликала цікавитися українською міфологією і пам’ятати про прадідів: «Пам’ять – це те, що робить нас автентичними, якщо її у нас забрати – ми чиста сторінка». текст Галина Маковська, фото Валерія Попова

  • Його називають білоруським Жаданом: в Інституті філології відбулася зустріч із Андреєм Хадановічем

    «Разбуры турмы муры!
    Прагнеш свабоды — то бяры!
    Мур хутка рухне, рухне, рухне -
    I пахавае сьвет стары!»

    Приспів пісні «Муры» лишився в пам’яті після зустрічі з Андреєм Хадановічем – білоруським поетом і перекладачем, членом Союзу білоруських письменників і Білоруського ПЕН-Центру. Андрей завітав до Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка на запрошення аспірантки Яніни Дияк та випускника В'ячеслава Левицького 20 листопада. Співав, виконував під гітару музичні й літературні кавери, зачитував власні поезії та переклади. На другу частину зустрічі встиг друг поета Олександр Ірванець, якому Андрей вручив знак почесного членства білоруського ПЕН-клубу.

    За словами модератора Яніни, твори Хадановіча водночас іронічні й дорослі, у них сплелися насміхання й біль. Зокрема, біль за білоруську літературу, яка переживає складний час. Андрей узяв за епіграф однієї своєї поезії цитату Марії Мартисевич, сучасної білоруської поетеси: «Білоруські книги розповсюджуються, як марихуана». Мовну ситуацію Білорусі, однак, коментує історією свого друга. Той розповідав анекдот про лисичку, що прикидається мертвою для самозбереження. Подібно як білоруська література симулює смерть і… непогано живе! «Пацієнт скоріше живий, ніж мертвий», - робить висновок Андрей.

    Чого не скажеш про літературознавство. Учасники зустрічі дізналися про білоруське «розстріляне відродження», яке поки так і не стало об’єктом ґрунтовних наукових досліджень на Батьківщині. «Можливо, зараз у Білорусі нащадки тих, хто знищував митців, живуть у будинках тих, кого було розстріляно», - каже Хадановіч. А тих, хто вижив, зламали; ними опанував страх і вони більше не поверталися до творчості. На шляху до відновлення справедливості Андрей разом із колегами-музикантами обрав 12 авторів, яких розстріляли, та об’єднав їхні твори в проекті «(Не)расстраляная паэзія». Колектив видав альбом, створив кожному поетові фейсбук-сторінку. Так репресовані митці виходять із забуття.

    Сучасний літпроцес у Білорусі живе завдяки таким, як Андрей. Студенти-філологи та викладачі-літературознавці почули презентацію нової збірки поета «Школа трави». Тут – магія символів і чисел (60 текстів, об’єднані у 5 розділів по 12 творів). «Неначе 5 потягів», - порівнює автор. Чому трава стала центральним образом? Не лише через те, що поет із дружиною на заміській ділянці полюбляє косити траву й тішитися її аромату (проте, усміхаючись, цю причину Андрей теж назвав). Трава – це глибокий символ. Вона м’яка, гнучка, але незнищенна сила. Її скошують, закатують під асфальт – а вона проростає. Зрештою, як і творчість після періоду кризи, як і білоруська література на етапі занепаду. А ще трава – це природність і щирість. Хадановіч згадує слова когось із великих: «Що більше я пізнаю людей, то більше я люблю собак». «А тут – рослини», - додає гість.

    Андрей зачитав кілька яскравих текстів із нової збірки, не оминув і попередньої своєї творчості. Аудиторія жваво сприйняла вірш «Беларускі мужчына». Цікава історія написання цієї іронічної поезії. Хадановіч створив її на замовлення Посла Швейцарії. Це один із найбільш «хуліганських» творів Андрея. Музикант Зьміцер Вайцюшкевіч створив музику на слова вірша. Також філологи почули від Хадановіча інші музичні твори – його переклади Леонарда Коена («Знакаміты сіні плашч»), Сержа Генсбура («Аквабаніст»-«Анахраніст»). На прохання Олександра Ірванця Андрей виконав «Муры». Пісня була кульмінацією заходу в Інституті філології, водночас знаковою у переддень свята Гідності та Свободи. Це переклад перекладу: польський співак Яцек Качмарський у 1979 році переклав твір із каталонської, а з польської білоруською твір адаптував Андрей Хадановіч.

    Ось так на зустрічі з білоруським поетом радісний сміх чергувався із серйозними роздумами. На завершення Андрей підписав усім охочим свою «Школу трави» та подякував Яніні Дияк за запрошення в Київський університет. Чекаємо ще на гостину.

    Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова.

  • «Мова може бути суспільним клеєм»

    Мова може об’єднувати, відбивати глибоку радіаційну атаку ворожої інформації. Ця думка доводиться у документальному фільмі «Соловей співає. Доки крила має». 19 листопада перегляд стрічки відбувся в актовій залі Інституту філології. Зустріч організували з ініціативи Оксани Оверчук та кафедри фольклористики. Філологи мали нагоду поспілкуватися з творцями фільму: продюсером, автором сценарію Лесею Воронюк, головним режисером Сергієм Кримським і режисером монтажу Сергієм Мартиновим. Також Громадська організація «Музичний батальйон» презентувала свої книги й диски з українськими піснями. Організатори заходу зазначають: подія непересічна, адже це перший в Україні фільм, присвячений найдорожчому, що має кожен народ, - мові.

    Словом науки – доступно для кожного. У фільмі про давність і вагомість української говорять Павло Гриценко (Інститут української мови НАНУ), Віталій Корнієнко (Національний заповідник «Софія Київська»), Олександр Пономарів (Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка), Лариса Масенко (Києво-Могилянська академія), Юрій Шевчук (Колумбійський університет). Вони розвінчують безліч поширених і сьогодні міфів: «Какая разница, на каком языке?», «Мова не має значення», «Українською спілкувались лише в селах», «Української ніколи не було в Києві», «Суржик – не проблема, а засіб гумору», «Русифікації не було», «Мова не на часі». Такі вигадки постали додатковою зброєю – на ураження свідомості – із початком війни в 2014 році. На жаль, українські ЗМІ почасти ретранслювали ці міфи російської пропаганди.

    Стрічку створювали впродовж 3 років. На самому початку роботи Леся Воронюк поділилася задумом із дорогим її серцю Олексієм Долею, вченим-фольклористом Інституту філології, отримала від нього підтримку. Олексієва історія лунає у фільмі, в епізоді про село Можняківку Луганської області (жителі розповідають, як у радянські часи відбувалася русифікація їхніх прізвищ).

    У фільмі аналізують мовну ситуацію Білорусі та Ізраїлю. Білоруська має статус державної у своїй країні, однак вона вже на межі поступового зникнення, це лобіюється держполітикою. В Ізраїлі протилежна ситуація: євреї, довгий час не маючи власної держави, пам’ятали і плекали іврит, а з часу проголошення держави (1948 р.) розвинули мову, аби вона повноцінно функціонувала в усіх сферах. Режисер Сергій Кримський коментує проведену паралель з Україною: «Державу Ізраїль, яка має безліч проблем – політичних, військових тощо – об’єднує мова». Ми так само повинні знати, хто ми є, захищати нашу мову і культуру, переконаний Сергій. На події згадали військових, які грали у фільмі «Соловей співає. Доки крила має». У зйомках брали участь Костянтин Чабала, Вадим Тихунівський та Вадим Бойко. «Важливо було показати справжнє обличчя наших захисників», - заважує Леся Воронюк. Один з міфів-маніпуляцій: сьогодні певна частина військових на Сході спілкується російською. Творча група фільму сконтактувала з волонтерами, військовими, і ті пояснили таке явище. Російськомовність окремих солдат зумовлена звичкою, не є принциповою позицією. Кожен із них нині у процесі свідомої українізації. Інша річ, коли мирні мешканці принципово заявляють про свою російськомовність. Це наслідок імперського впливу і небезпека втратити самоідентифікацію.

    Фільм викликав схвалення, подяки від студентів і викладачів, водночас дискусію про мовну ситуацію в Україні сьогодні. Викладач Інституту філології, перекладознавець Віталій Радчук спокійний за сталість україномовності: «Точку біфуркації вже перейдено». На думку Лесі Воронюк, мова може бути суспільним клеєм для нас. Автори зробили принциповий висновок під час роботи над фільмом: нація буде цілісною і триматиме опір загрозам, доки матиме маркери. Одним із таких для нас є українська мова. Державу без мови підкорити просто. І коли наступного разу ви почуєте провокативне «Какая разница, на каком языке?», просто згадайте, що кожен із загарбників, колонізуючи якусь державу, починає з удару по мові. Отже, різниця таки є. Мова має значення.

    Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова.

  • «Як добре й здорóво варити»

    19 листопада в Інституту філології відбулася зустріч студентів-фольклористів із авторами книги «Як добре й здорóво варити» Ларисою Латиповою та Аллою Савченко.

    «Жінка без натхнення не робить нічого», - саме такими словами розпочала діалог з аудиторією Лариса Латипова, яка розповіла про історію видань книжок, присвячених національній кухні. У період радянщини під час конфіскацій більшу частину примірників таких книжок було знищено через тризуб на обкладинці.
    Алла Савченко: "Ідеєю книги є не просто інструктаж із приготування страв чи серверування столу, а возвеличення національної культури". Рецепти, на її думку, є одним із елементів самоідентифікації українців. У них можна простежити зв’язок із польською, французькою, єврейською, австрійською та іншими культурами.

    Лариса та Алла називають роботу над книжкою «проектом-натхненням». Щоб упорядкувати видання, авторки відвідали місця, де видавалися раніше кулінарні українські книги, розмовляли з нащадками авторів рецептів і збирали старі світлини страв.

    Софія Григорчук. Фото Валерія Попова.

  • Зустріч із Аллою Миколаєнко

    18 листопада асистент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Тетяна Белімова модерувала захід із запрошеною поеткою Аллою Миколаєнко. У камерній аудиторії є можливість плідно поговорити. Студенти освітньої програми «літературна творчість» вже звикли до таких заходів, організовуваних майже щотижня. Алла – активна учасниця літпроцесу сьогодення. Вона розповіла про організацію перфомансу, цільову аудиторію та бюджет, літературні конкурси та власний досвід у них. Також презентувала збірку «Бедлам»: так називається її літературна збірка, де вірші об’єднані не в розділи, а концептуально в палати психлікарні.

    Алла Миколаєнко викладає та веде літстудії, поетичні читання. За її організації відбувалися поетичні читання «Поезія без провінцій» та «Історія однієї квартири». Разом із Тетяною Белімовою вони оцінюють учнівські роботи МАН із літературної творчості. Пані Алла назвала платформи для молодих митців, де їхні свіжі ідеї може спрацювати: у світ вийде перша збірка поезій чи прози. Можна трансформувати на український літпроцес ідеї з європейських видань. Це всім відомі «Книжковий Арсенал» у Києві та Book Forum Lviv, конкурси «Гранослов», «Коронація слова», змагання видавництва «Смолоскип», фестиваль «Рутенія». «Відстежуйте конкурси на літературних сайтах. Скажімо, «ЛітАкцент», «Читомо», - говорить Алла Миколаєнко. Або літератор може податися на грант від КМДА чи Мінкульту. У разі успіху книжку поширять у київські бібліотеки. Непогано, чи не так? Завдяки державним грантам були видані збірки наших випускниць Марини Єщенко та Тетяни Синьоок.

    Головне – не боятися, а за потреби йти на конкурси вдруге, втретє. Не поспішайте з книжкою, адже вона стане вашою візитівкою. Про вас мають заговорити! У книжці потрібна концепція. Важливий якісний редактор. «Саморедагування – не вихід, адже ви знаєте свої тексти напам’ять», - переконує поетка.

    Як приклад поетичної збірки Алла презентувала «Бедлам». Bethlem Royal Hospital – психічна клініка Лондона, водночас «бедлам» означає «хаос». Назва приваблюватиме читача серед інших, стандартних, як здалося письменниці. І вона не помилилася. Як уже було згадано, замість розділів книжки твори об’єднані в палати, яких символічно шість. Алла зачитала окремі свої поезії. Студенти питали її про творчість та організацію літподій. Наприклад, яка аудиторія Алли? «Мій читач – людина, яка хоче провести вільний час, відволіктися від робочої рутини та шукатиме в моїх текстах όбрази, співзвучні з рідними їм», – відповіла Алла. Олена Романенко поцікавилася планами в прозовій творчості. У процесі психотерапії можуть виникати так звані фальшиві спогади, що можна покласти на сюжет літературного твору. І можливо, Алла Миколаєнко розроблятиме цю тему.

    Насамкінець Алла порадила не писати, коли не пишеться. Вона не вірить у твори «на замовлення» і застерігає в будь-якому виді й жанрі літератури від штучності тексту. Отже, творімо від душі.

    Текст - Юлія Кузьменко.

    Фото - Валерій Попов.

  • Зустріч із білоруським поетом Андреєм Хадановічем

    Цієї середи, 20 листопада об 11.30 у 63 аудиторії відбудеться зустріч із культовим білоруським поетом Андреєм Хадановічем.

    Андрей Хадановіч — білоруський поет і перекладач. За освітою філолог, спеціаліст із французької літератури. Закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету (1995) й аспірантуру БДУ (1999). Викладає в БДУ історію французької літератури; також викладає в Білоруському гуманітарному ліцеї ім. Якуба Коласа. Член Союзу білоруських письменників і Білоруського ПЕН-Центра. Перекладає з французької, української і польської мови. Перша книга віршів Хадановича, опублікована в українському перекладі. - «Листи з-під ковдри». У Києві також була видана його збірка вибраних віршів білоруською мовою: «From Belarus with Love» (Київ: Факт, 2005). Інші публікації автора: «Старыя вершы» (Мінськ: Логвінаў, 2003), «Лісты з-пад коўдры» (Мінськ: Логвінаў, 2004), «Землякі, альбо Беларускія лімэрыкі» (Мінськ: Логвінаў, 2005), «Бэрлібры: гісторыя ў чатырох фільмах» (Мінськ: Логвінаў, 2008). Його вірші перекладалися російською, польською, англійською, латиською, литовською, німецькою, словацькою мовами.

    Модерує зустріч Яніна Дияк.

  • Презентація збірки "Фольклор села Летяче" та зустріч із упорядником Віталієм Гайсенюком

    13 листопада відбулася презентація збірки "Фольклор села Летяче" та зустріч із упорядником Віталієм Гайсенюком. Організатор - кафедра фольклористики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка.

    "Культурний простір - це ми. Кожен з нас - носій української культури. Фольклористи є збирачами мудрості предків. Вони передають і зберігають культурні знання для майбутніх поколінь. Прикладом цього є збірка "Фольклор села Летяче", упорядкована Віталієм Гайсенюком",

    - зауважила Олена Івановська, завідувач кафедри фольклористики.

    "З дитинства я слухав бабусині оповіді. В 11 років почав їх записувати. Вийшло 8 зошитів. Після смерті бабусі передрукував увесь матеріал і почав шукати консультанта. Так познайомився із Оленою Івановською, згодом й Олесею Наумовською, які допомогли класифікувати тексти за жанрами, порадили, як краще подати. У книжці представлено фольклор одного села. Він записаний із уст однієї людини - моєї бабусі", -

    розповідає пан Віталій.

    "Все починається з балачки, - каже Олена Івановська. - Для фольклориста важливо уміти розговорити оповідача. Далі увесь зібраний матеріал потрібно класифікувати за жанрами, якщо можливо за хронологією".

    Організована зустріч із упорядником пройшла у форматі майстер-класу. Пан Віталій детально розповів про роботу над збіркою, її підготовкою до друку, а також наголосив на тому, що ми маємо збирати фольклорні масиви у наших бабусь і дідусів, які є носіями незнищенного - ДНК нації.

    Олександра Касьянова, фото - Валерій Попов

    Категорії: 
  • Кінолекторій продовжує роботу: демонстрували документальний фільм «Рубіж»

    5 листопада до Інституту філології завітала творча група документальної стрічки «Рубіж. Грубешівська операція». Сценарист фільму – Тарас Лазер, наш випускник-італознавець. Режисер – Олеся Моргунець. Був присутній також Микола Ярмолюк, колишній радник Посла в Республіці Польща. Він допоміг авторському колективу на етапах створення фільму. Модерувала захід заступник директора Інституту філології Катерина Білик, яка озвучувала фільм німецькою та російською мовами. "Такі спільні проекти показують, навіщо потрібні філологи, історики, режисери… Це яскравий зразок активної співпраці, роботи з архівами", - зазначила Катерина Аркадіївна.

    Фільм створений з літописів УПА, звітів воєнних операцій, архівів, свідчення давав також останній живий учасник Грубешівської операції Євген Штендера, який нині живе в Канаді. Із даних було скомпоновано діалог документів; у ньому бачимо перебіг подій Другої світової війни та депортації населення на Західній Україні та в Польщі. Стрічка доводить, що в українців і поляків було багато спільного, передусім це бажання бути вільними на своїй землі. «Рубіж» розвінчує міф про ворожнечу народів. Опираючись примусовій депортації, дві армії, створені 1942 році (Українська повстанська армія та Армія Крайова) стали пліч-о-пліч проти німецьких і московських імперіалістів. Свобода людини, свобода народу стала над непорозуміння під час Грубешівської операції травня 1946 року - в місті підірвали будівлю НКВС, визволили в’язнів місцевої тюрми, захопили пошту. Потім бійці вдало й організовано відступали на свої позиції.

    На жаль, депортація таки торкнулася життів майже півмільйона переселенців з Польщі до СРСР. Евакуацію радянські очільники спершу називали добровільною. Насправді ж вона мала певні цілі: остаточно приєднати Західну Україну до складу СРСР; послабити сили УПА; чітко провести кордон із Польщею. Переселення відбувалося й навпаки, з України до Польщі. Перші сім’ї у 1944 році навіть їхали за власним бажанням, боячись терору з боку української, польської сторін. Уже в серпні 1945 був виданий наказ про примусове виселення протягом 14 днів усіх українців із Польщі. Із 1.01.1946 року цю депортацію очолив Михайло Ромащенко. Евакуювали в дикий спосіб: грабували, нищили, палили будинки, роз’єднували людей з однієї родини, ешелонами везли до СРСР… «План» у 500 тис. депортованих було таки виконано.

    На кінопоказ були запрошені історики Шевченкового університету. Д.істор.н., заступник декана історичного факультету Тарас Пшеничний після показу фільму подякував авторам за гарячу історію, сміливо зроблену роботу. «Рубіж» - це просвітницький продукт. Документальна стрічка покликана закликати до українсько-польського порозуміння, а не протистояння, як вважає фахівець. Кілька слів на завершення зустрічі сказав автор сценарію Тарас Лазер. Розповів про перспективи філолога в кінематографі. "Роботи з текстами кіношникам вистачає. Ви знайдете там собі застосування", - переконує Тарас і радить звертати увагу на курси наратології. Адже одного дня молоде покоління стане потужним рушієм для українського кінематографу, досліджень історії та багато чого іншого.

    Текст - Юлія Кузьменко. Фото - Валерій Попов.

  • У Будинку кіно презентували документальний фільм «Соловей співає, доки крила має»

    Минулого тижня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбувся розіграш 12 квитків на прем’єрний показ документальної стрічки, присвяченої мовному питанню в Україні. Учасникам конкурсу необхідно було назвати трьох режисерів, фільми яких нині актуальні й обговорювані. 5 листопада дванадцятеро переможців стали одними з перших, хто побачив фільм «Соловей співає, доки крила має».

    Перед демонстрацією фільму та спілкуванням з авторським колективом хвилиною мовчання вшанували роковини смерті Василя Макуха. Він у 1968 році здійснив акт самоспалення як протест проти русифікації України та вторгнення СРСР до Чехословаччини. Також аудиторію познайомили з учасниками АТО, які брали участь у реконструкціях сцен бою у фільмі.
    На прем’єрі фільму була присутня уся знімальна група. Мовознавці України Павло Гриценко, Лариса Масенко, Людмила Кравченко, фольклористи Оксана Оверчук, заслужена артистка України та громадська і культурна діячка Анжеліка Рудницька та багато інших.

    Робота над стрічкою тривала два роки – з 2017 року. У творчій групі працював консультантом Олексій Доля, директор Центру фольклору та етнографії, доцент кафедри фольклористики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Ідея фільму належить Лесі Воронюк, режисер-постановник Сергій Кримський, режисер монтажу Марія Мартинова, журналістка Анастасія Федченко, оператори Демид Єлізаров, Валентин Грінберг й Олександр Ткачук, звукорежисер Роман Гоменюк, графік-дизайнер Денис Олійник.

    Фільм прецедентний: досі ніхто не наважувався порушувати тему мовного питання в документальному чи ігровому кіно. Автори фільму поставили собі завдання перенести тему з політичного ґрунту у просвітницьку площину, спираючись на факти з історії, діалектології, епіграфіки тощо.

    Перед початком кінопоказу Леся Воронюк наголосила, що в українському просторі з початком війни 2014 року з’явилося багато міфів про українську мову. Пересічний споживач інформації не вважає їх проблемою – і це небезпечно. У стрічці розвінчують поширені, на жаль, і сьогодні думки: «Какая разница, на каком языке», «Мова не має значення», «Українською спілкувались лише в селах», «Української ніколи не було в Києві». Ці стереотипи досі повторюються, ретранслюються. Зараз воюють за мозок, використовуючи інформаційну зброю. «Коли стріляють у голову, це не можна назвати нічим іншим, як війною», - говорить Леся. Фільм є відповіддю на інформаційну війну.

    Режисер Сергій Кримський згадував різні загарбання України: кожен агресор починав із «перекушування» історії та мови. Тож мова має значення, а не «какая разница»! Маніпуляції через мовне питання в інформаційному просторі відбуватимуться, на думку Сергія, допоки ми самі не дамо собі відповідь на запитання: «Що є для нас є мова, нація?» Картина допомагає трохи в цьому розібратися.

    Виступив професор Павло Гриценко, директор Інституту української мови НАНУ. Він закликав не забувати, що ворог не спить: «Сьогодні, 5 листопада, у Кремлі провели велику нараду комісії з утвердження російської мови». Отже, мова таки вагома? Павло Юхимович переконаний: нам треба вийти із окопів захисту й оборони, зайнятися розбудовою української України.

    Нове нетипове кіно – пожива для розуму не лише для філологів, а й для усіх українців у наші дні. Документальний фільм показуватимуть по всій Україні. Він ще раз нагадує, хто ми і звідки. Не дамося в пута маніпуляцій.

    Текст Юлії Кузьменко, фото Валерія Попова.

    Категорії: 
  • Кінолеторій у філологів: дивилися короткометражні фільми про війну сьогодення

    28 жовтня в Інституті філології відбувся черговий кінолекторій. Студенти зустрілися з режисерами КНУТКіТ імені І.К.Карпенка-Карого в межах спецкурсу «Сценарії як літературна творчість». Модерував бесіду професор кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Анатолій Ткаченко.

    Молоді режисери презентували дипломні фільми, створені за підтримки Українського культурного фонду. Вони розповіли про етапи підготовки і створення короткометражних фільмів. Упродовж одного тижня – зйомки, протягом наступних кількох місяців – монтаж, дублювання, озвучка. Результат студенти й викладачі-філологи побачили на екрані: демонструвався фільм «Остання війна» Кирила Гриші та трилогія Володимира Бакума «Висока гора», «Нетерпимість», «Тумани». Режисери в роботах шукали відповідь на запитання, чому почалася сучасна війна з Росією.

    Кирило Гриша розвинув сюжет свого фільму з реальної історії, яку прочитав у соцмережі. Після чотирьох рядків в інтернеті він міркував, що ж може змусити людину вбити свого сусіда? У його короткометражці ролі виконують українські актори Олександр Ігнатуша, Римма Зюбіна та Олег Примогенов. Помста за сина – ось що спонукає піти на злочин жителя окупованих територій. На зустрічі з філологами також був присутній виконавець ролі сина Нікон Федотов.

    Наступним узяв слово Володимир Бакум. Задум його трилогії виник ще на 2 курсі. Володимир досліджував, як війна впливає на взаємини в сім’ї, як близьких людей роз’єднують різні політичні погляди. Перша з кінотриптиху стрічка «Висока гора» створена за мотивами історії Сергія Нігояна, який загинув під час Революції Гідності. Це сцена прощання батька з сином, який їде воювати. Батько спершу різко проти, але потім благословляє солдата.

    Сюжет «Нетерпимості» нагадує історію Ромео і Джульєтти. Одне одного покохали донька переселенців з Донбасу та житель Західної України. Вони таємно вінчаються, незважаючи на заборони батька героїні.

    Третій фільм «Тумани» розповідає про двох братів з різними політичними поглядами – проукраїнськими та сепаратистськими. В епізодах бачимо всю жорстокість, ницість ворога. Брати врешті об’єднуються, але розв’язка трагічна. Володимир Бакум відповідає на запитання, звідки виникла ця війна:. У фільмі лунають слова: «Те, що зараз відбувається, - це розплата за нашу нелюбов одне до одного». Обидва режисери одностайні в цій думці. Вони додають: війна зачепила кожного, ми не можемо заплющувати на неї очі.

    Юлія Кузьменко

Сторінки

Subscribe to презентація