презентація

  • ІВАН ДРАЧ – ЛІДЕР ШІСТДЕСЯТНИЦТВА

    Книжку з такою назвою щойно опублікував професор Михайло Наєнко – директор Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка.

    Іван Драч був студентом Київського університету в 1958-1961 рр., очолював університетську літературну студію імені Василя Чумака, підтримував з університетом багатолітні творчі зв’язки, а в 2017 році його обрано Почесним доктором університету. У 2018 році Вчена рада університету номінувала його, лауреата Шевченківської премії, Героя України, на Нобелівську премію.

    Михайло Наєнко в книжці «Іван Драч – лідер шістдесятництва» (видавництво «Освіта України», 2020) згадує свої та університетські зв’язки з поетом як творчою особистістю, про нього – як видатного письменника ХХ ст., котрий зробив значний внесок і в українську, і світову літературу.

    Книжка розрахована на студентів-філологів, зокрема – студентів спеціальності «літературна творчість», а також викладачів літератури та всіх небайдужих до художнього слова, до розвитку літературного процесу як органічного складника всього культурного розвою в Україні.

    За матеріалами Центру літературної творчості

    1961 рік, студент Іван Драч – староста університетської літературної студії імені Василя Чумака разом із літстудійцями проводить засідання студії  (фото з університетської газети «За радянські кадри»).
    2017 р. Ректор університету Леонід Губерський вручає Іванові Драчеві диплом Почесного доктора КНУ імені Тараса Шевченка.
    2017 р. Квіти Почесному доктору – від студентів університету.
    2017 р. Іван Драч виступає на відкритті Центру літературної творчості  Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка.
  • Де в Києві почитати Василя Стуса, або про проєкт «Читати Київ» Вікторії Назаренко і Дарії Лисенко

    23 вересня ц.р. відбулася онлайн-зустріч студентів ІV курсу спеціальності «літературна творчість» із співорганізаторками проєкту «Читати Київ» Вікторією Назаренко і Дарією Лисенко. Спілкувалися в рамках навчальної дисципліни «Літературні проєкти: кураторство». Вікторія і Дарія, випускниці нашого Інституту, заснували культурний проєкт, у якому київський текст тісно переплетений із середмістям столиці. Філологині пропонують усім зацікавленим «прочитати» Київ і з цією метою підготували спеціальні листи, розміщені у визначених локаціях й оснащені QR-кодами. За допомогою гаджета такий лист можна розгорнути і відкрити для себе поетичний топос, скласти карту міста, вулицями якого колись ходили відомі українські письменники й лишили багатий урбаністичний спадок. У своєму проєкті дівчата звертаються передусім до авторів ХХ – ХХI сторіччя, відтворюють культурний андеграунд, адже не секрет, що українські контексти в радянську добу старанно затушовували, аби змінити обличчя Києва з питомо українського на невиразно інтернаціональне. Прикметно, що дівчата не лише популяризують новітню українську літературу і поновлюють культурні контексти, а й укладають певну бібліотеку – зібрання цитат, що можуть стати в нагоді гідам і всім, хто вивчає історію Києва.

    Студенти вже традиційно цікавилися в організаторок, як виникла ідея проєкту, чи важко було вибороти грант на його розробку і втілення, хто склав команду, чи вдалося окреслити потенційну цільову аудиторію. На всі ці питання Вікторія і Дарія дали фахові й вичерпні відповіді, що неабияк посприяє студентській роботі над власними проєктами в майбутньому.

    Маємо надію, що після карантину зможемо приєднатися до пішохідних екскурсій Києвом, ініційованих Вікторіє Назаренко і Дарією Лисенко. А тим часом більш докладно про проєкт «Читати Київ» можна довідатися на сайті: https://bazilik.media/proiekt-chytaty-kyiv-iak-piznavaty-misto-cherez-tv...

    Тетяна Белімова

  • В її Слові стверджуються Україна, нація, народ

    3 березня 2020 року, у Всесвітній день письменника до Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка завітав Генеральний директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький і піар-менеджер видавництва Марія Суботіна. У співпраці з кафедрою історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості, яку на події представляла професор Мирослава Гнатюк, видавець презентував трикнижжя видатної української письменниці й малярки, лауреата Шевченківської премії Емми Андієвської.

    Із появою її першої поетичної збірки критики назвали мисткиню першим українським сюрреалістом. У неї ж на це свій погляд: «сюр- і не сюр, бо сюрреалізм Емми Андієвської трошки інший, ніж загальний». Вона в усьому особлива. «Її неймовірній енергетиці, працездатності й оптимізму незрідка заздрять молоді», –зауважила Мирослава Гнатюк, яка багато років поспіль спілкується з пані Еммою, сприяє виданню її творів на теренах України. Презентоване трикнижжя Емми Андієвської в незмінно авторському художньому оформленні, як завжди, емоційне, сонячне та жанрово репрезентативне, адже складається з вибраних поетичних творів «Вілли над морем» (1951 – 1985), малої прози «Джалапіта» й великої прози – «Роман про добру людину». Сюрреалістичні сюжети картин та книг можуть позмагатися з біографією 88-річної пані Емми, якій 19 березня виповнюється 89. За художньо-письменницьким талантом і невтомною працею ховається непросте життя. З дитинства Емму Андієвську намагалися зламати хвороби, які завадили їй стати оперною співачкою. Але, талановита людина талановита в усьому. Свою творчу енергію вона змогла перенести на полотно, у Слово. «В її Слові стверджуються Україна, нація, народ», – зауважила Мирослава Гнатюк. Вільно володіючи п’ятьма європейськими мовами, Емма Андієвська принципово пише тільки українською. За плечима доробок, навіть побіжний перелік якого вражає, – понад сорок збірок поезій, три романи (четвертий у роботі), кілька збірок оповідань та казок, понад сімнадцять тисяч картин, частина яких зберігається у провідних музеях світу. Свої твори письменниця видає власним коштом, часто запозичаючи в борг, а потім роздаровує студентам та викладачам вишів, бібліотекам, численним шанувальникам таланту. Вона хоче, щоб Україна мала те, чого не має ніхто. Надважливо – берегти мову, бо якщо зникне мова, то й зникне народ.

    «Ці три книги знайомлять широкий читацький загал з унікальною представницею модерного письма в українській та світовій літературі Еммою Андієвською, твори якої і надалі плануємо видавати разом з альбомом її картин», запевнив Генеральний директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький. Він також сказав, що «видавництво має амбітне завдання – видати корпус творів сучасних українських письменників, де твори Емми Андієвської стали першою ластівкою».

    Під час презентації присутні мали змогу почути пані Емму по телефону з Мюнхена, де вона проживає. Мисткиня щиро подякувала всім за велику увагу до її творчості й не тільки відповіла на запитання присутніх, але і натхенно прочитала свій найновіший сонет. Нагадаємо, що з ініціативи Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Емма Андієвська була номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка, вручену їй у 2018 році. Україна нарешті гідно поцінувала неперевершений талант своєї доньки.

    Фото – Валерій Попов, Лада Янчук

    Категорії: 
  • «Коли мовчите ви, говорять пройдисвіти», - зустріч із Євгенією Подобною

    4 березня в актовій залі Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка на запрошення соціального департаменту СПІФ завітала журналістка Євгенія Подобна. Випускниця Інституту журналістики нашого Університету, а нині – викладач ІЖ, із 2015 року Євгенія працювала воєнним кореспондентом у зоні АТО (тепер – ООС). Книга «Дівчата зрізають коси» - результат її інтерв’ю з жінками на війні. Книжка видана за підтримки Інституту національної пам’яті у 2018 році. Торік збірка отримала премію «BookForum Best Book Award-2019», а тиждень тому Євгенія стала лауреатом Шевченківської премії-2020 у номінації «Публіцистика. Журналістика». На зустрічі Подобна говорила про історію книги, стереотипи й міфи сучасної війни, неймовірні історії на Сході та закликала не мовчати про правду, а також берегти цінності, що їх нам подарувала боротьба.

    Книга створювалася протягом 8 місяців і розповідає про події періоду 2014-2018 рр. Це розмови з 25 жінками-воїнами, однієї з яких уже немає серед живих. Йдеться про кулеметницю Яну Червону, якій Євгенія і присвятила перемогу в Шевченківській премії.

    Подобна працювала на київському телеканалі, робила 1,5-хвилинні ролики для ефірів. У такий відрізок не вмістиш багато. Аби не втрачати матеріал, журналістка спершу планувала зробити фільм. Однак формат книги дозволяє розповісти всі історія від А до Я. Перша назва збірки – «Вона.Війна». Але незадовго до видання вийшов фільм із майже такою самою назвою – «Вона і війна». Щоб не плагіатити, журналістка взяла заголовним рядок вірша Олени Задорожної. Звідти ж епіграф до книги:

    Дівчата зрізають коси
    Туго шнурують берці
    Їм щастя приснилось, здалося.
    Кровить забинтоване серце.

    «Нехай же з цією книгою зріжуться всі стереотипи про жінку на війні», - наголошує авторка. Суспільство тяжче звикає до жінок-воїнів, ніж інші військові, командування. У перші роки агресії жінки навіть не мали права обіймати військові посади. За документами – банщиця, а насправді снайпер, командир батальйону… Не призначали навіть військовим перекладачем або фотографом. Це дивує Євгенію: «Технології, глобалізація, Ілон Маск – так, а жінка-воїн – ні?!» Жінка – така сама захисниця. Вони воюють там, аби ми спокійно сиділи тут. Багато хто з них має дітей. Дико слухати звинувачення в бік жінок, що обрали службу: «Вона покинула своїх дітей». Під час обстрілів жінки телефонують дітям і, тамуючи сльози, говорять, що в них усе добре й тихо… Ці жінки обрали іншу форму піклування про майбутнє дитини.

    Інтерв’ю з дівчатами було простіше записувати після спільного перебування на лінії вогню. Євгенія знала, що і як спитати, а зближення під час обстрілів та після них дало змогу торкатися найболючішого: «Що відчуваєш, коли гинуть побратими чи посестри? Коли тиснеш на курок?» Для журналістів воєнна тема – особлива. Багато філологів можуть піти в цю галузь, тож Подобна радить уміти ставити незручні запитання й уникати таких, на які можна відповісти однозначно. Не короткі репліки, а готові тексти. Воїни вміють говорити, це освічені й розумні люди. Їхні інтерв’ю майже не потребували редагування. До того ж авторка боялася перетворити книгу на художнє переосмислення, панегірик. Їй важлива правдивість, як і самим військовим. Художня розповідь про війну сприйметься читачем як вигадка: «Правда цікавіша!»

    Найважче, за словами Євгенії, - їхати з позицій після репортажу. Краще б стати поряд з автоматами, але дивишся на прощання в очі військовим і розумієш, що, можливо, більше їх не побачиш. Ще один сучасний міф – солдати йдуть на строкову службу за гарну платню. Та хто погодиться на щоденну загрозу смерті чи, гірше, - каліцтва? Хай навіть і за великі гроші. Людини може не стати будь-якої миті. Кожен помирає двічі. Спершу – фізично, вдруге – коли про нього забувають. Пам’ять про захисників має жити в тих історіях, які вони лишили. «Нотуйте сьогодні», - Євгенія переконана, що з часом історії забуваються, переосмислюються. Травматичний досвід швидко витісняється, важливо фіксувати «по гарячих слідах». Навіть якщо боляче й хочеться якнайшвидше забути. «Коли мовчите ви, говорять пройдисвіти», - журналістка бачила багато брехунів, псевдоАТОвців, і тому закликає говорити й запитувати, як це не тяжко.

    Євгенія Подобна – кандидат історичних наук. Вона усвідомлює: майбутнім історикам складно буде відшукати правду, проаналізувати сучасну російсько-українську війну. Зараз багато хто «хайпить» на темі війни, не знаючи її зсередини. Остерігаймося фейків. Вони частина інформаційного складника війни. На думку журналістки, частково перемога почнеться в Києві, коли ми навчимося правильно доносити інформацію до всіх громадян. Так, аби теле-, радіомовленню й газетам довіряли. Мало сказати: «Донбас – це Україна», необхідно ненасильницьки прищепити любов до України. Для цього не потрібна пропаганада. Євгенія порівнює її з вівсянкою швидкого приготування, а над справжньою інформаційною самообороною треба довше працювати. Мешканці Донеччини та Луганщини – не «сєпари», вони відкриті до своєї країни. Журналістка згадувала, як після чергового обстрілу в гарячій Красногорівці її оточили люди з вимогою – ні, не гуманітарної допомоги! - українських газет і каналів. Пам’ятаймо, що тамтешнім жителям в оточенні ворога важче відстоювати національну позицію.

    Із зустрічі можна зробити висновок: сила слова потужна у будь-яких ситуаціях. Не мовчати й говорити правду – внесок у перемогу, що нам під силу. Гостя просить не робити з українців народ тужільників: «Ми народ-переможець!» Окрім ПТСР у воїнів (посттравматичного стресового розладу, що нині часто обговорюють), існує ПТР – посттравматичний ріст. Зростання, відновлення настане після боротьби. «У нас і так багато приводів плакати. Але на війні є хороше», - можна радіти хоча б тому, що в нас є безліч свідомих захисників. І кілька тисяч військових загинули, аби народилося значно більше. Аби ми жили. Живімо, щоб не було соромно. Вірмо у те, що робимо.

    Юлія Кузьменко

  • Із секретів видавничої творчості, або Поради молодим письменникам із комерційною жилкою

    26 лютого до Жовтого корпусу завітала письменниця та видавчиня Вікторія Гранецька. Зустріч зорганізувала Тетяна Белімова у межах дисципліни «Література і ринок». Поспілкувалися про секрети літературного й видавничого успіху, а також про баланс між фантазіями та комерцією. Обравши літературну професію, можна впевнено стояти на ногах, інколи таки літаючи у творчих хмарах.

    Пані Вікторія розпочала розмову жартівливою цитатою із книжки «Щоденник книгаря»: «Побутує думка, що всі книгарі дуже добрі та милі люди. Я теж був таким, доки не став книгарем». Це стосується й видавців, як запевнила гостя. Авторка знає, як покинути нетворчу роботу й поринути в ідею відкрити книгарню. Разом із чоловіком вони заснували видавництво «Дім химер». «Спочатку добирали ті тексти, що подобались особисто нам», – зізнається пані Вікторія. Вона підкреслила, що всі книжки видають винятково українською, це – принципова позиція. Студенти-літтворці дізналися про тонкощі видавничої справи, зокрема як передбачити успіх книжки, урівноважити кількість і якість продукту. Почули також, чому не варто хвалити авторів, і що ж спільного між письменством і татуюваннями.

    Вікторія Гранецька розповіла про фінансовий досвід власного видавництва. Чи не найбільше цікавить молодих письменників прибуток від продажу книжок, себто винагорода за муки творчості й недоспані ночі. Для промоції літературного продукту видавництво «Дім химер» залучає до співпраці музичні гурти, бере участь у фестивалях, влаштовує форуми, мріє створити супровідну сувенірну продукцію до книжок. Свою читацьку аудиторію команда пані Вікторії знаходить у фейсбуці, інстаграмі, ютубі. Видавчиня анонсувала появу збірки «Антисоціальна мережа» - підписуйтеся та стежте за новими анонсами.

    Ще однією темою розмови стало літературне агентство. «Автор сам собі літагент. Це потрібно йому особисто», – стверджує досвідчена гостя. Вона визнає, що важко досягти взаємодії автора, літагента й видавництва. До Авторка зачепила й проблеми своєї галузі. До письменництва ставляться нині як до хобі, ніби це не може бути основним заробітком; немає дефіциту авторів, відчуваємо натомість дефіцит читачів.

    Вікторія Гранецька говорила студентам про свій письменницький досвід. Цікаво, що її дебютна книжка – квінтесенція творів Ірен Роздобудько, Любка Дереша та Ірени Карпи. Шлях авторки від роману до малої прози несхожий на багатьох інших письменників. Пані Вікторія презентувала збірку оповідань «Reality Show», романи «Мантра-омана» й «Тіло».

    Серед порад Вікторії молодим письменникам – варто вчітися тільки на власних помилках, читати свої тексти вголос та не захоплюватися компіляціями. Студенти вдячні Вікторії Гранецькій за можливість пригадати, як важливо гармоніювати в собі «інь» і «ян», «красиве і корисне».

    Текст студентки Ілони Михніцької. Фото - Валерій Попов.

  • Анатолій Мойсієнко презентував збірку перекладів «Сто сонетів білоруських поетів»

    Білоруський сонет як літературне явище постає з перших десятиліть ХХ століття. Янка Купала, Максим Богданович, Павлюк Трус, Змитрок Бядуля – білоруськи сонетисти, які своїми творами розширили змістову та формальну палітру білоруського вірша. На теренах України добре знайомі із білоруським сонетом. Українські неокласики Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров перекладали Максима Богдановича, та й не тільки вони. У 1967 році у видавництві «Дніпро» у серії «Перлини світової лірики» було вміщено 11 сонетів Богдановича. Згодом Володимир Іванців перекладає Богдановича. А у 1983 році в антології «Світовий сонет» Дмитро Павличко представляє українському читачеві Янку Купалу та знову таки ж Максима Богдановича. У 1990-х роках з’являються поодинокі сонетні твори у антологічних збірниках. Але не щастило білоруському сонетові і у виданнях поезії білоруською мовою. Попри це білоруський сонет знаходить вдячних шанувальників на українських теренах. Прикладом є збірка перекладів «Сто сонетів білоруських поетів», упорядкована Анатолієм Мойсієнком – знаним українським поетом, членом Національної спілки письменників України, перекладачем із семи мов, професором, завідувачем кафедри української мови та прикладної лінгвістики Інституту. Збірка видана у кінці 2019 року. Її презентація відбулася 20 лютого 2020 року в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка, напередодні Міжнародного дня рідної мови.

    «Ця книжка не лише презентує білоруський сонет, а й показує його як цілісне явище в національній культурі», – такими словами директор Центру білоруської мови і культури Інституту філології Леся Стеблина розпочала презентацію унікального видання. Познайомитися з книжкою прийшли старший науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Олександр Скопненко, асистент кафедри слов’янської філології Інституту філології Олена Погребняк, голова відділу критики НСПУ професор Володимир Кузьменко, професор кафедри загального мовознавства, класичної філології та неоелліністики Інституту філології Сергій Лучканин, колеги Анатолія Кириловитча по кафедрі, а також студенти-філологи.

    Кожен поет – індивідуальність, яка виражає світогляд у власних рядках. Завдання перекладача – не спотворити картину світу автора, а донести до носія іншої мови й культурного коду. Анатолій Мойсієнко представив українському читачеві 100 сонетів різних білоруських поетів різних поколінь. Структура збірки уможливлює порівняння: кожен сонет наведений білоруською та в перекладі, тексти розміщені поряд. У кінці книжки – біографічні довідки про білоруських авторів.

    Олександр Скопненко на презентації зауважив, що читачеві буде цікава антологія сонетного вірша, він зможе простежити авторську інтерпретацію на семантичному та фоностилістичному рівнях. Скажімо, у сонеті Сержа Мінскевича метафору «каса вярбы павісла» Анатолій Мойсієнко переклав як «верба полоще плахту». Відповідно до цього пан Олександр запитав щодо того, чи доцільно під час перекладу сонетів змінювати їх образність? Анатолій Кирилович вважає: «Насамперед перекладач має максимально дотримуватися образної, смислової, звукової ідентичності». Водночас може собі дозволити творчий пошук, якщо результат буде небанальним. Звісно, задоволеним на 100% ніколи не можеш бути, переклад завжди хочеться поліпшити.

    На презентації присутні могли простежити закономірності перекладу і виявити особливості передавання тих чи інших національних образних контекстів, адже під час зустрічі кілька творів зі «Ста сонетів білоруських поетів» лунали як від самого Анатолія Мойсієнка, так і від студентів-білорусистів Інституту філології.

    Олена Погребняк на зустрічі запитала в Анатолія Кириловича, чому саме сонет, чому саме білоруська література? Анатолій Кирилович зізнається, що віддавна небайдужий до цієї поетичної форми. Минулого року вийшла збірка його власних сонетів. Він не полишає пласт білоруської літератури. Із дитинства Анатолій Мойсієнко часто бував у Білорусі, у домашній книгозбірні має багату добірку білорусистики – від Янки Купала до Володимира Короткевича. Анатолій Кирилович особисто знайомий із багатьма білоруськими поетами та науковцями. Усе це спонукали взятися до перекладу білоруського сонета.

    Із захопленням говорив на презентації й Володимир Кузьменко. «Благословенне будь спорідне перегукування душ!», – Володимир Іванович пишається тим, що білорусистика в Україні розвивається. Літературознавець порадив кожному переглянути стрічку Лесі Воронюк «Соловей співає», присвячену мовному питанню й мовній політиці. Акцент у фільмі – на українській мові, однак наведено приклади мовної політики 5 країн, зокрема Білорусі. Там гостро стоїть питання рідної мови: меншає кількість білоруських шкіл, а президент країни оголошує, що безглуздо не вживати російську. Але мова – в руках письменників і перекладачів. Володимир Кузьменко назвав Анатолія Мойсієнка «соловейком і українським, і білоруським» (така паралель із фільмом «Соловей співає»). Анатолій Кирилович – гідний взірець, як треба любити та оберігати мову, зауважив пан Володимир.

    На завершення кілька слів сказав рецензент «Ста сонетів білоруських поетів», професор Сергій Лучканин. Він радий був почути прекрасне білоруське слово в перекладі й ніби перенісся на три десятиліття назад, коли студентом вивчав білоруську мову та літературу в Григорія Півторака (нині – академіка НАНУ). Сергій Мирославович нагадав: Анатолій Мойсієнко – це і шахопоезія, і паліндромічні вірші, але й вічна класика. Горацій сказав, що поети мають приносити або насолоду, або користь. Анатолій Кирилович привносить в літературу й одне, й інше.

    Збірка перекладів має міжкультурне значення. Вона стане навчальним посібником із художнього перекладу для студентів-білорусистів Інституту філології.

    Отже, нових творчих здійснень поетові, мовознавцю, перекладачеві!

    Юлія Кузьменко, Олександра Касьянова

    Категорії: 
  • В Інституті філології відбулася презентація книжки «У пошуках гармонії мови», приурочена до 80-річчя від дня народження Ніни Клименко

    Є викладачі, які своєю колосальною працездатністю і любов’ю до науки здатні до подвижницької справи – створити кафедру, наукову школу, безцінні флагманські дослідження. Вони відомі у світі завдяки міжнаціональному значенню їхніх напрацювань, відкритості до спілкування й бажанню приймати і передавати досвід. А ще знайомство з такими вченими дуже цінують (і не лише в наукових колах), бо це завжди можливість почути сповнене життєтворчості слово, доторкнутись до талановитого всесвіту інтелектуальної думки, отримати щось більше за знання – часточку їхньої вітальної енергії. Саме такою Людиною, Вченим і Вчителем із великої літери була для її колег Ніна Федорівна Клименко – члена-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор Київського університету. 20 лютого в Інституті філології відбулася презентація книжки «У пошуках гармонії мови», приурочена до 80-річчя від дня народження Ніни Клименко.

    Вступне слово взяв модератор зустрічі, директор Центру елліністичних студій та грецької культури імені Андрія Білецького доц. Андрій Савенко. «Презентований том – це своєрідна офіра нашій вчительці, колезі, людині, яка була взірцем наукової доблесті», – зазначив Андрій Олександрович й додав, що Ніна Клименко до останніх днів залишалася в лавах наукової спільноти. Також він подякував Послу Грецької Республіки Васіліосу Борновасу за фінансову підтримку у виданні презентованої книжки й передав слово почесному гостю.

    Пан Васіліос висловив подяку за можливість бути присутнім на такому інтелектуальному заході й спілкуватися зі студентами та викладачами провідного столичного культурно-наукового осередку. Він нагадав про велике значення грецької мови для розвитку провідних мов світу й підготував презентацію зі світлинами найдавнішої мозаїки на теренах Східного Середземномор’я.

    Слово взяла також д.філол.н., проф., провідний науковий співробітник Інституту мовознавства НАНУ Євгенія Карпіловська. Пані Євгенія – один із упорядників тому «У пошуках гармонії мови», що вийшов у серії «Українська елліністика» у Видавничому домі Дмитра Бураго. Вона пояснила символічне значення назви видання й зображення арфи на ньому. У свідомості давніх греків арфа була символом гармонії звуків музикосфери. «Ніна Клименко сама була уособленням гармонії: з одного боку, глибоким і вдумливим вченим, а з іншого – лагідною, доброзичливою і чуйною до оточення жінкою», – сказала Євгенія Анатоліївна й звернулася до структури презентованого видання. У ньому вміщено 45 статей науковців із семи країн світу. Під обкладинкою тому статті елліністів із Салоницького університету, членів Комісії зі слов’янського словотворення при Міжнародному комітеті славістів (представників із Польщі, Сербії, Словаччини, Білорусії). Тематика статей належить різним сферам вивчення мови – словотвір, морфеміка, граматика, комп’ютерна лінгвістика та ін. «Найповажніший» розділ книжки присвячений україністиці. До його формування долучилися колеги з Інституту мови НАН України, Інституту філології КНУ імені Т.Шевченка, лінгвісти зі Львова, Чернівців, Дрогобича, Кривого Рогу, Черкас. Євгенія Карпіловська запевнила, що видання стане в нагоді як студентам, так і науковцям цього дослідницького поля.

    Гостем презентації також був видавець книжки «У пошуках гармонії мови» – поет і культуролог Дмитро Бураго. Він нагадав усім присутнім про цивілізаційний культурний код, який веде до Стародавної Греції. Її сюжети залишаються позачасовими й до них варто звертатися, шукаючи відповіді на багато екзистенційних питань сьогодення. Також пан Дмитро пригадав своє перше знайомство з Ніною Клименко: «Було відчуття, що ми давно знайомі, й тому одразу почали говорити на одній мові про основні речі».

    «Ніна Федорівна не опускалася на рівень людини, а піднімала співрозмовника на свій рівень», – поглибив думку видавця книжки Андрій Савенко й надав слово двом учням ювілярки – к.філол.н. Світлані Перепльотчиковій та д.філол.н. Ларисі Кислюк. Пані Світлана пригадала, як була однією з перших шести студентів, які в 1995 році почали вивчати новогрецьку мову, навчаючись на романо-германському факультеті Київського університету. Пані Лариса сказала, що зважаючи на кількість учнів і послідовників Ніни Клименко, можна говорити про наукову школу цього вченого.

    На презентації книжки, присвяченій ювілярці, були також присутні її доньки – Оксана й Надія. «Мама завжди казала: “Праця мене лікує”», – поділилася спогадами з родинного життя пані Оксана. Вона разом із сестрою зростала в атмосфері високої духовності. Андрій Білецький і Тетяна Чернишова були духовними вчителями їхньої матері й прикладами інтелігентності для Оксани та Надії.

    Насамкінець Андрій Савенко коротко презентував ще одну книжку – «Кавафіс. Критика і переклади», видання якої також присвячене пам’яті Ніни Клименко. Зустріч пройшла в теплій й доброзичливій атмосфері, адже згадати свого вчителя й вшанувати його пам’ять прийшли найрідніші для Ніни Федорівни люди – сім’я, учні, колеги й духовні послідовники її безцінної праці.

    Текст: Анна Мукан, фото: Валерій Попов

  • «Моє життя – це література»

    3 лютого 2020 року письменниця й журналіст Жанна Куява завітала до Інституту філології на запрошення Тетяни Белімової та кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості. Жанна відверто говорила про свою родину, труднощі переїзду до столиці, перший роман... Під час зустрічі письменниця почула рецензії студентів ІФ про свій новий роман «Говори, серце, не мовчи».

    «Літературна творчість починатиметься з пориву, поштовху», - розпочала бесіду Жанна. Вона зізнається, що по-білому заздрить молоді, у якої попереду стільки відкриттів – себе самих і творчості слова! Для когось письменництво – це гра, для когось – розвага, комусь необхідно виговоритися на папері. Так, Тарас Прохасьхо "просто любить розповідати історії" і робить це не для самого себе, а для свого читача. "Не всім судилося бути відомими письменниками, і труднощів буде вдосталь", - каже гостя філологам. Але з досвіду Жанна знає: тяжко нині чи успішно – це не буде завжди. Для Жанни Куяви література – це саме життя. Не проживши - не створиш, і навпаки: не прописавши - не проаналізуєш так добре ту чи іншу подію в житті.

    Після тривалої перерви світ побачила нова книжка Куяви «Говори, серце, не мовчи». Авторка спершу розповіла про попередні свої твори. Перший роман «Нічниця» Жанна почала писати, коли переїхала до Києва з Волині як місцевий кореспондент газети «Сім’я і дім». Хоча Жанна на той час мріяла залишити сільську місцевість, Київ у чомусь ламав її. Проте саме тут вона почала розуміти, хто вона, яка є, звідки… і засумувала за домівкою. До всього в житті людина доходить поступово. Як і до творчості. Журналістка спробувала себе в прозі: «Нічниця» - любовна кримінальна історія, за авторським визначенням. Вона про першу, дуже сильну дівочу закоханість. Це роман-засторога для молодих, як не треба любити. Текст лишає сильне враження, а на його створення надихнула «Солодка Даруся» Марії Матіос. «Нічниця» отримала спецвідзнаку на «Коронації слова»-2012, хоча видали роман не відразу.

    Жанна говорила про свій досвід видавання книжок, співпрацю з редакторами й ілюстраторами (зокрема, «Нічницю» оформила Світлана Фесенко). Гостя дала юним філологам пораду писати якнайбільше рецензій, аби стати відомими в літературних колах: «Так видавці запам’ятають вас». А ще говорила про музикальну прозу та радість працювати зі словниками. Для Жанни справжнє диво – добирати мовний матеріал так, аби зачаровувати читача. Письменниця також радить багато читати, аби виробилося відчуття стилю. Загалом письменники – напрочуд спостережливий народ! Митець зможе багато розповісти про незнайому людину, коли просто бачить її зовнішність і жести. Більшість написаного – з життя. Штучності читач не повірить.

    Гостя ІФу щира в своїх творах – була такою і в бесіді. Вона розповіла про свою дитину, із якою б не хотіла повторювати помилок мами й батька. Жанна виховувалася в доволі суворій родині вчителів, але тільки тепер зрозуміла батьків до кінця і вдячна їм за їхнє ставлення й допомогу. «Все – з дитинства. Але батьки дають нам стільки, скільки можуть саме на цей момент. Могли б більше – дали б», - пояснює письменниця.

    Останньою нотою зустрічі було обговорення роману Жанни «Говори, серце, не мовчи». Текст мав назви «Безголосі» та «Говори, Елло, не мовчи»(за іменем героїні). Іншу назву та дизайн обкладинки порадили видавці. Авторка не дуже згодна з ними. Книгу розпродали, маркетинговий хід удався, однак роман помилково зараховують до «книжок про кохання», коли це, за словами Жанни, виробничий і гостро соціальний твір. Студенти написали на нього рецензії, готуючись до розмови з письменницею. Дехто визначив жанр роману як феміністичну прозу. Жанна додає, що «Говори, серце, не мовчи» - про людей із характером, які справді не змовчать, а змінюватимуть своє життя за можливості. Ми звикли терпіти й тримати все в собі. Але ніколи не пізно бодай спробувати поліпшити власну ситуацію. Сказати, що насправді думаємо. Заявити про свій вибір. Не соромитися того, ким ми є. І цього Жанна щиро бажає кожному читачеві й письменнику!

    Текст і фото - Юлія Кузьменко

  • «Я люблю перегортати сторінки книжки пальцями» - поет Олександр Козинець про цифрові книжки, вірші в метро та заборонені теми

    питаю у скибочки дині

    питаю в обличчя води

    чи можу я бути

    водночас

    мудрим

    і молодим?

    (з поетичної тетралогії «Сезони днів»

    22 січня в День Соборності України до Інституту філології завітав молодий поет, педагог і музикант Олександр Козинець. Зустріч гостя зі студентами літературної творчості організувала Тетяна Белімова.

    Різниця у віці незалежної України й Олександра Козинця рівно три роки. Майбутній поет народився 24 серпня 1988 року на Полтавщині. Мама Олександра працювала в УТОГ, сім'я жила в гуртожитку для нечуючих. Це стало одним із факторів вибору професії хлопця. Він закінчив Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова за спеціальністю «логопед». В 2015 році захистив дисертацію і почав викладати. Однак на поетичну стежину Олександр став набагато раніше. Написавши у 10 років перший вірш, хлопець не полишає цього «хобі» (за його ж словами) й досі. Прізвище Козинець фігурує в багатьох художніх і літературно-соціальних проектах (як автора і/або учасника): «Щоденник» (2010) і «Щоденник Re-make» (2012), «ПРОдайте їсти» (2012), «Почути», «Жіночі груди: пристрасть та біль» (2019). Творчість молодого письменника високо оцінили журі конкурсу «Коронації слова» (Олександр має три дипломи) та конкурсу імені Григора Тютюнника.

    В Інститут філології Олександр Козинець прийшов із презентацією тетралогії «Сезони днів», яка вийшла друком у 2019 році. Задум збірки – написати поетичний календар на щодень протягом року. «Ці вірші – легкі, іронічні, афористичні; без страждань і життєвих випробувань; прицільно короткі, щоб личити до ранкової кави», – зазначив поет. Компактний формат книжок обраний невипадково – кожна частина має з легкістю вміщатися в жіночу сумку, а отже, бути кишеньковим виданням. Улюблена частина самого автора – літня. З неї гість й декламував вірші в студентській аудиторії.

    Олександр Козинець зізнався, що довгий час соромився оприлюднювати свої вірші. Однак цей процес був неминучим і першим кроком до поширення поетичного доробку письменника стало створення його творчої сторінки в соцмережі «ВКонтакте» (2011-2012 роки). З власної ініціативи її створила студентка і розмістила там з десяток віршів поета. Широка зацікавленість сторінкою і численні перепости надихнули хлопця регулярніше писати й ділитися своїм доробком із загалом. «Мені пощастило з читачами – вони інтелектуали й інтелігенти», – додав Олександр.

    На питання про ставлення гостя до цифрових книжок, він відповів, що більше «любить перегортати сторінки пальцями, робити закладки й працювати з олівцем». Таке живе прочитання викликає в Олександра набагато більше захвату ніж читання з планшету.

    Розмірковуючи про неприпустимі для себе речі в літературі, письменник зізнався, що такою є лайлива лексика. «Будь-яке слово – це енергія, це відповідальність автора перед реципієнтом; тому воно має лишати післясмак легкості й тепла – тоді мистецтво матиме смисл», – переконаний Олександр.

    Зізнався гість і в тому, що любить писати вірші в метро – випадково почута фраза чи історія часто дають письменнику натхнення чи підкидають ідею на новий художній твір. «Таке можливо лише у випадку з поезією; романи в метро не пишуться», – жартома зазначив Олександр.

    Серед тем, які важко далися поету – це події Революції Гідності (в якій хлопець також брав участь), боротьба з онкологією грудей в оповіданні до збірки «Жіночі груди: пристрасть та біль», переживання за хворобу матері, втілені у вірші «Гінекологія». «Це були найважчі тексти для мене, бо я енергетично зростався з ними, навіть відчував фізичний біль під час творчого процесу», – зізнався Олександра. Зі слів письменника, він не готовий писати про трагічне, також не вдаються у нього гумористичні твори й присвяти. «Оскільки слова – це енергія, я вірю в містичну силу здійснення написаного; тому я знищив декілька своїх віршів, які апелювали до трагічних подій майбутнього», – зазначив поет.

    Насамкінець Олександр Козинець подарував декілька своїх книжок з автографами найактивнішим слухачам. Текст Анни Мукан, фото Валерія Попова, відділ зв’язків з громадськістю Інституту філології

  • Візит делегації Фуданського університету до Інституту філології

    9 грудня в Інституті філології викладачі та студенти кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії зустрічали делегацію із Фуданського університету Китаю. Організували зустріч Центр китайської літератури та викладання китайської мови Інституту філології на чолі з Наталею Ісаєвою та відділ міжнародного співробітництва КНУ імені Тараса Шевченка, представити який завітав Андрій Кравченко. У складі делегації Фуданського університету були директор відділу по роботі з іноземними студентами Лі Лу та його співробітники Сянжун Чжан і Чяожань Чжен, а також професор, віце-декан школи інформатики та технологій Жань Лу.

    Делегація з Китаю презентувала свій вищий навчальний заклад із понад 100-річною історією (заснований у 1905 р.), розповіла про можливості вступу, навчання, програм обміну. Китаїсти Інституту філології переглянули відеоролик, де студенти Фуданського університету розповідають про враження від навчання. Фіни, пакистанці, іспанці та представники інших національностей вступають до університету Шанхаю з різних причин, частина з них залишається працювати в Китаї.

    І не дивно: Шанхай – економічний, фінансовий, торгівельний, науковий центр Китаю, окрім того, це осередок судноплавства. Фуданський університет у Шанхаї – один із найвідоміших у Китаї. Мовою цифр: Фуданський університет готує бакалаврів за 76-ма програмами, магістрів – за 243-ма, докторів – за 189-ма, також є програми післядипломної освіти. Університет має 4 кампуси. Співпрацює з 270 університетами й науково-дослідницькими центрами в 40 країнах і регіонах. За рейтингом The QS World University Rankings у 2019 році Фуданський університет посів 44 місце. У закладі проведено близько 100 міжнародних наукових конференцій. Діють безліч студентських клубів, де розвивається спорт і мистецтво. В університеті можна пізнати багато нового про себе та світ, до студентів там індивідуальний підхід. Отже, Фуданський університет може стати хорошим вибором для реалізації здібностей українських студентів. Представники Фуданського університету планують найближчим часом підписати з КНУ угоду про співпрацю. Інститут філології радий співпраці.

    Юлія Кузьменко. Фото Валерія Попова та Юлії Кузьменко.

Сторінки

Subscribe to презентація