презентація

  • Візит делегації Фуданського університету до Інституту філології

    9 грудня в Інституті філології викладачі та студенти кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії зустрічали делегацію із Фуданського університету Китаю. Організували зустріч Центр китайської літератури та викладання китайської мови Інституту філології на чолі з Наталею Ісаєвою та відділ міжнародного співробітництва КНУ імені Тараса Шевченка, представити який завітав Андрій Кравченко. У складі делегації Фуданського університету були директор відділу по роботі з іноземними студентами Лі Лу та його співробітники Сянжун Чжан і Чяожань Чжен, а також професор, віце-декан школи інформатики та технологій Жань Лу.

    Делегація з Китаю презентувала свій вищий навчальний заклад із понад 100-річною історією (заснований у 1905 р.), розповіла про можливості вступу, навчання, програм обміну. Китаїсти Інституту філології переглянули відеоролик, де студенти Фуданського університету розповідають про враження від навчання. Фіни, пакистанці, іспанці та представники інших національностей вступають до університету Шанхаю з різних причин, частина з них залишається працювати в Китаї.

    І не дивно: Шанхай – економічний, фінансовий, торгівельний, науковий центр Китаю, окрім того, це осередок судноплавства. Фуданський університет у Шанхаї – один із найвідоміших у Китаї. Мовою цифр: Фуданський університет готує бакалаврів за 76-ма програмами, магістрів – за 243-ма, докторів – за 189-ма, також є програми післядипломної освіти. Університет має 4 кампуси. Співпрацює з 270 університетами й науково-дослідницькими центрами в 40 країнах і регіонах. За рейтингом The QS World University Rankings у 2019 році Фуданський університет посів 44 місце. У закладі проведено близько 100 міжнародних наукових конференцій. Діють безліч студентських клубів, де розвивається спорт і мистецтво. В університеті можна пізнати багато нового про себе та світ, до студентів там індивідуальний підхід. Отже, Фуданський університет може стати хорошим вибором для реалізації здібностей українських студентів. Представники Фуданського університету планують найближчим часом підписати з КНУ угоду про співпрацю. Інститут філології радий співпраці.

    Юлія Кузьменко. Фото Валерія Попова та Юлії Кузьменко.

  • Магічні листівки в «Закапелку»

    Творчі люди з Інституту філології знаходять одне одного й своє покликання. Результат – тривалі проекти, затишні презентації. Уже два роки існує ініціатива нашої магістрантки Світлани Вертоли «Твоя поетична листівка». Поети й ілюстратори з усієї України знайомляться через свої тексти й художні роботи. Кожен комплект листівок присвячений певній темі. Свіжа збірка – про магію, чарівництво та нечисті сили. Серед авторів листівок також є студенти-філологи ІФ (Богдана Орел, Юлія Кузьменко й сама Світлана Вертола). Анна Комар – незмінна художниця поетичних листівок. Висвітлювати презентації фотоальбомами завжди береться випускник Сергій Терещенко.

    І цього разу презентація нового комплекту відбулася 7 грудня в нещодавно відкритій книгарні-кав’ярні на Подолі, де працює ще одна студентка Інституту філології Іванна Чорна. Атмосферу намагалися зробити справді магічною. Притлумлене світло, уже сяють новорічні гірлянди, а на столиках Світланка дбайливо розклала свіжі – щойно з типографії – листівки. Вона познайомила всіх гостей презентації, кожен мав відрекомендуватися й назвати три факти про себе. Зненацька складно відповісти, але це корисний інтерактив: кожен назве те, що згадає як важливе про себе, так покаже своє обличчя. Потім можна й до власних віршів: поети читали тексти з листівок чи просто з власної добірки (як-от Ана Номарен, ще одна випускниця ІФ). Розповідали, як починали шлях поета, художника, музиканта, фотографа, актора... Насамкінець Світлана попросила гостей запропонувати ідеї для наступного комплекту листівок. У топі наразі теми «Подорожі», «Екологія», також зацікавила ідея створити фотолистівки.

    Такі події – можливість креативних людей знайти одне одного й організувати в майбутньому щось нове. Успіхів Світлані! За нагоди зазирнемо в Zakapelok до Іванни.

    Фотографії Валерія Попова та Юлії Кузьменко.

  • «Лідерами мають бути люди, народжені в центрі України»

    27 листопада в Мистецькій залі Інституту філології відбулася зустріч з академіком, Головою наглядової ради КНУ імені Тараса Шевченка Володимиром Литвином. «Зв’язок пана Володимира з Шевченковим університетом, його Alma Mater, ніколи не переривався. У стінах Жовтого корпусу він отримав диплом випускника історичного факультету, а згодом захистив кандидатську. Звідси почався його шлях викладача, державника і політика», – зазначила модератор зустрічі професор Оксана Сліпушко. Сам почесний гість зізнався, що «побував у кожному виші України, виступав у багатьох університетах світу», але завжди «притягальним центром» для нього був саме Університет Тараса Шевченка. «Для мене він – як намолений храм», – наголосив академік.

    Володимир Михайлович презентував філологам свої праці з історії України, зокрема й найновішу книжку – «Президенти. Політичне лідерство: світові реалії, українська практика» (2019). Проте розмова вийшла далеко за межі змісту видання. Пропонуємо найцікавіші міркування історика з приводу гуманітарної науки, політичного лідерства і шляхів подальшого розвитку України:

    «Я прихильник посиленої уваги до освіти, зокрема, до підвищення ролі соціо-гуманітарних наук. Ми стоїмо на порозі створення штучного інтелекту. Проте він не повинен перемогти людину! Для цього треба нарощувати і підвищувати якість викладання природничих наук. Водночас значну увагу слід звернути на розвиток соціо-гуманітарного простору, щоб не загубити те людське, що становить нашу суть»

    «У нашій історії всіх лідерів, які були на Олімпі влади, заливали бетоном. Усі президенти піддавалися тотальній критиці»

    «Мене приваблює проблема лідерства. Адже за кожним фактом історії стоїть людина – політик, керівник, лідер. У нас історія була знебарвлена і знеособлена. Ця ситуація нагадує мені вулицю під час комендантської години. Прізвища людей вилучалися з історії, адже більшість із них ставала ворогами народу»

    «У книжці “Президенти...” для мене важливо було дати відповіді на запитання, чи закономірно лідери нашої країни виокремилися з-поміж інших і стали тим, ким вони є. Бо абсолютна більшість людей в молодості мають приблизно однаковий потенціал. Але тільки одиниці зможуть пробитися на вершину – наукову, освітянську, бізнесову, політичну. До 35 років людина ще живе надіями і прагненнями, потім вона пристосовується до умов, які її оточують. То чому ж окремі люди випадають із цієї закономірності? Що спонукає їх діяти інакше?»

    «По-перше, у житті є елемент випадковості. Значення має також місце народження, середовище виховання, соціальне становище, освіта. Це ті стержні, реперні позиції людини, на які вона спирається у державно-політичній діяльності. І ось тут є закономірності. Більшість світових і радянських лідерів народжені не в столиці. Також переважна більшість керманичів країн виховувалися в неповних сім’ях. Звідси висновок – сирота чи напівсирота набагато більше боїться загубитися в житті й докладає максимум зусиль, щоб уникнути такої долі»

    «Я читаю всі доступні мемуари світових лідерів і співставляю їх з пострадянськими й українськими. У мене складається враження, що ми живемо з ними у двох різних світах. Наприклад, спогади Буша-молодшого написані дуже просто і по-дитячому щиро, бо американці як думають, так і говорять. А наші політики думають одне, говорять інше, а роблять – третє»

    «Україна вичерпала ресурс свого розвитку на тому ґрунті, що був закладений у радянський період. Їй треба розвиватися на своїй власній основі. Що буде покладено в основу, мають вирішувати самі українці, а не перекладати відповідальність вибору на владу. За рахунок чого будемо розвивати країну далі? На основі землі? – Це найбільший злочин проти своєї країни. З давніх-давен Земля була епіцентром життя українців, навколо неї оберталася творчість усіх наших письменників. Вона не може бути предметом ринку як ресурс, що не відтворюється»

    «Сьогодні стоїть завдання перезавантаження України, бо ризикуємо говорити про неї в минулому часі. Оскільки ми в геополітичному центрі Європи, нам, звісно, ніхто не дасть впасти. Нам просто дадуть милиці»

    «Україна гарно скроєна, але погано зшита – настрої на Сході і Заході України завжди відрізнялися своєю радикальністю. У періоду стабільності вони не так помітні. Інша справа – під час війни» «Лідери мають бути людьми, народженими в центрі України. Лише центровики можуть знайти великий розумний компроміс»

    «Україна буде, але якою – залежить від кожного з нас. На превеликий жаль, поки ми вчимося за підручниками з ідеями 1950-х рр., які беруть початок ще з 1850-х рр. Як це змінити? Треба зосередитися на майбутньому, а не аналізувати факти минулого»

    «Я хотів би жити у XIX столітті, коли слово честі або й просто Слово щось важило»

    Текст: Анна Мукан, фото Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Письменниця Дара Корній презентувала двотомник "Чарівні істоти українського міфу"

    26 листопада в Інститут філології завітала багаторазова лауреатка премії "Коронація слова" й асамблеї фантастики "ПОРТАЛ-2011" письменниця Дара Корній. Вона розповіла студентсько-викладацькій аудиторії про двотомне видання «Чарівні істоти українського міфу» (2017).

    Модератор зустрічі Тетяна Белімова, українська письменниця та перекладач, викладач кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології зазначила, що фольклор і міфологія становлять особливий інтерес для Дари Корній. Наслідком такого глибокого зацікавлення і стала ця двотомна праця.

    Структура видання логічна і зрозуміла. До всіх міфологічних істот подані історії, а на початку кожного тому містяться умовні позначки, так званий «паспорт» міфічного персонажа.

    Інформацію для видання «Чарівні істоти українського міфу» письменниця збирала протягом 8 років. Одним із джерел стали легенди, перекази людей із різних куточків України та дивовижні історії з життя письменниці.

    Двотомник створений для родинного читання. Щоб надати тексту легкості, Дара Корній 5 разів його переписувала. Письменниця дотримується думки, що книжка – не лише товар, вона також несе естетичну цінність. Авторка закликала цікавитися українською міфологією і пам’ятати про прадідів: «Пам’ять – це те, що робить нас автентичними, якщо її у нас забрати – ми чиста сторінка». текст Галина Маковська, фото Валерія Попова

  • Його називають білоруським Жаданом: в Інституті філології відбулася зустріч із Андреєм Хадановічем

    «Разбуры турмы муры!
    Прагнеш свабоды — то бяры!
    Мур хутка рухне, рухне, рухне -
    I пахавае сьвет стары!»

    Приспів пісні «Муры» лишився в пам’яті після зустрічі з Андреєм Хадановічем – білоруським поетом і перекладачем, членом Союзу білоруських письменників і Білоруського ПЕН-Центру. Андрей завітав до Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка на запрошення аспірантки Яніни Дияк та випускника В'ячеслава Левицького 20 листопада. Співав, виконував під гітару музичні й літературні кавери, зачитував власні поезії та переклади. На другу частину зустрічі встиг друг поета Олександр Ірванець, якому Андрей вручив знак почесного членства білоруського ПЕН-клубу.

    За словами модератора Яніни, твори Хадановіча водночас іронічні й дорослі, у них сплелися насміхання й біль. Зокрема, біль за білоруську літературу, яка переживає складний час. Андрей узяв за епіграф однієї своєї поезії цитату Марії Мартисевич, сучасної білоруської поетеси: «Білоруські книги розповсюджуються, як марихуана». Мовну ситуацію Білорусі, однак, коментує історією свого друга. Той розповідав анекдот про лисичку, що прикидається мертвою для самозбереження. Подібно як білоруська література симулює смерть і… непогано живе! «Пацієнт скоріше живий, ніж мертвий», - робить висновок Андрей.

    Чого не скажеш про літературознавство. Учасники зустрічі дізналися про білоруське «розстріляне відродження», яке поки так і не стало об’єктом ґрунтовних наукових досліджень на Батьківщині. «Можливо, зараз у Білорусі нащадки тих, хто знищував митців, живуть у будинках тих, кого було розстріляно», - каже Хадановіч. А тих, хто вижив, зламали; ними опанував страх і вони більше не поверталися до творчості. На шляху до відновлення справедливості Андрей разом із колегами-музикантами обрав 12 авторів, яких розстріляли, та об’єднав їхні твори в проекті «(Не)расстраляная паэзія». Колектив видав альбом, створив кожному поетові фейсбук-сторінку. Так репресовані митці виходять із забуття.

    Сучасний літпроцес у Білорусі живе завдяки таким, як Андрей. Студенти-філологи та викладачі-літературознавці почули презентацію нової збірки поета «Школа трави». Тут – магія символів і чисел (60 текстів, об’єднані у 5 розділів по 12 творів). «Неначе 5 потягів», - порівнює автор. Чому трава стала центральним образом? Не лише через те, що поет із дружиною на заміській ділянці полюбляє косити траву й тішитися її аромату (проте, усміхаючись, цю причину Андрей теж назвав). Трава – це глибокий символ. Вона м’яка, гнучка, але незнищенна сила. Її скошують, закатують під асфальт – а вона проростає. Зрештою, як і творчість після періоду кризи, як і білоруська література на етапі занепаду. А ще трава – це природність і щирість. Хадановіч згадує слова когось із великих: «Що більше я пізнаю людей, то більше я люблю собак». «А тут – рослини», - додає гість.

    Андрей зачитав кілька яскравих текстів із нової збірки, не оминув і попередньої своєї творчості. Аудиторія жваво сприйняла вірш «Беларускі мужчына». Цікава історія написання цієї іронічної поезії. Хадановіч створив її на замовлення Посла Швейцарії. Це один із найбільш «хуліганських» творів Андрея. Музикант Зьміцер Вайцюшкевіч створив музику на слова вірша. Також філологи почули від Хадановіча інші музичні твори – його переклади Леонарда Коена («Знакаміты сіні плашч»), Сержа Генсбура («Аквабаніст»-«Анахраніст»). На прохання Олександра Ірванця Андрей виконав «Муры». Пісня була кульмінацією заходу в Інституті філології, водночас знаковою у переддень свята Гідності та Свободи. Це переклад перекладу: польський співак Яцек Качмарський у 1979 році переклав твір із каталонської, а з польської білоруською твір адаптував Андрей Хадановіч.

    Ось так на зустрічі з білоруським поетом радісний сміх чергувався із серйозними роздумами. На завершення Андрей підписав усім охочим свою «Школу трави» та подякував Яніні Дияк за запрошення в Київський університет. Чекаємо ще на гостину.

    Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова.

  • «Мова може бути суспільним клеєм»

    Мова може об’єднувати, відбивати глибоку радіаційну атаку ворожої інформації. Ця думка доводиться у документальному фільмі «Соловей співає. Доки крила має». 19 листопада перегляд стрічки відбувся в актовій залі Інституту філології. Зустріч організували з ініціативи Оксани Оверчук та кафедри фольклористики. Філологи мали нагоду поспілкуватися з творцями фільму: продюсером, автором сценарію Лесею Воронюк, головним режисером Сергієм Кримським і режисером монтажу Сергієм Мартиновим. Також Громадська організація «Музичний батальйон» презентувала свої книги й диски з українськими піснями. Організатори заходу зазначають: подія непересічна, адже це перший в Україні фільм, присвячений найдорожчому, що має кожен народ, - мові.

    Словом науки – доступно для кожного. У фільмі про давність і вагомість української говорять Павло Гриценко (Інститут української мови НАНУ), Віталій Корнієнко (Національний заповідник «Софія Київська»), Олександр Пономарів (Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка), Лариса Масенко (Києво-Могилянська академія), Юрій Шевчук (Колумбійський університет). Вони розвінчують безліч поширених і сьогодні міфів: «Какая разница, на каком языке?», «Мова не має значення», «Українською спілкувались лише в селах», «Української ніколи не було в Києві», «Суржик – не проблема, а засіб гумору», «Русифікації не було», «Мова не на часі». Такі вигадки постали додатковою зброєю – на ураження свідомості – із початком війни в 2014 році. На жаль, українські ЗМІ почасти ретранслювали ці міфи російської пропаганди.

    Стрічку створювали впродовж 3 років. На самому початку роботи Леся Воронюк поділилася задумом із дорогим її серцю Олексієм Долею, вченим-фольклористом Інституту філології, отримала від нього підтримку. Олексієва історія лунає у фільмі, в епізоді про село Можняківку Луганської області (жителі розповідають, як у радянські часи відбувалася русифікація їхніх прізвищ).

    У фільмі аналізують мовну ситуацію Білорусі та Ізраїлю. Білоруська має статус державної у своїй країні, однак вона вже на межі поступового зникнення, це лобіюється держполітикою. В Ізраїлі протилежна ситуація: євреї, довгий час не маючи власної держави, пам’ятали і плекали іврит, а з часу проголошення держави (1948 р.) розвинули мову, аби вона повноцінно функціонувала в усіх сферах. Режисер Сергій Кримський коментує проведену паралель з Україною: «Державу Ізраїль, яка має безліч проблем – політичних, військових тощо – об’єднує мова». Ми так само повинні знати, хто ми є, захищати нашу мову і культуру, переконаний Сергій. На події згадали військових, які грали у фільмі «Соловей співає. Доки крила має». У зйомках брали участь Костянтин Чабала, Вадим Тихунівський та Вадим Бойко. «Важливо було показати справжнє обличчя наших захисників», - заважує Леся Воронюк. Один з міфів-маніпуляцій: сьогодні певна частина військових на Сході спілкується російською. Творча група фільму сконтактувала з волонтерами, військовими, і ті пояснили таке явище. Російськомовність окремих солдат зумовлена звичкою, не є принциповою позицією. Кожен із них нині у процесі свідомої українізації. Інша річ, коли мирні мешканці принципово заявляють про свою російськомовність. Це наслідок імперського впливу і небезпека втратити самоідентифікацію.

    Фільм викликав схвалення, подяки від студентів і викладачів, водночас дискусію про мовну ситуацію в Україні сьогодні. Викладач Інституту філології, перекладознавець Віталій Радчук спокійний за сталість україномовності: «Точку біфуркації вже перейдено». На думку Лесі Воронюк, мова може бути суспільним клеєм для нас. Автори зробили принциповий висновок під час роботи над фільмом: нація буде цілісною і триматиме опір загрозам, доки матиме маркери. Одним із таких для нас є українська мова. Державу без мови підкорити просто. І коли наступного разу ви почуєте провокативне «Какая разница, на каком языке?», просто згадайте, що кожен із загарбників, колонізуючи якусь державу, починає з удару по мові. Отже, різниця таки є. Мова має значення.

    Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова.

  • «Як добре й здорóво варити»

    19 листопада в Інституту філології відбулася зустріч студентів-фольклористів із авторами книги «Як добре й здорóво варити» Ларисою Латиповою та Аллою Савченко.

    «Жінка без натхнення не робить нічого», - саме такими словами розпочала діалог з аудиторією Лариса Латипова, яка розповіла про історію видань книжок, присвячених національній кухні. У період радянщини під час конфіскацій більшу частину примірників таких книжок було знищено через тризуб на обкладинці.
    Алла Савченко: "Ідеєю книги є не просто інструктаж із приготування страв чи серверування столу, а возвеличення національної культури". Рецепти, на її думку, є одним із елементів самоідентифікації українців. У них можна простежити зв’язок із польською, французькою, єврейською, австрійською та іншими культурами.

    Лариса та Алла називають роботу над книжкою «проектом-натхненням». Щоб упорядкувати видання, авторки відвідали місця, де видавалися раніше кулінарні українські книги, розмовляли з нащадками авторів рецептів і збирали старі світлини страв.

    Софія Григорчук. Фото Валерія Попова.

  • Зустріч із Аллою Миколаєнко

    18 листопада асистент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Тетяна Белімова модерувала захід із запрошеною поеткою Аллою Миколаєнко. У камерній аудиторії є можливість плідно поговорити. Студенти освітньої програми «літературна творчість» вже звикли до таких заходів, організовуваних майже щотижня. Алла – активна учасниця літпроцесу сьогодення. Вона розповіла про організацію перфомансу, цільову аудиторію та бюджет, літературні конкурси та власний досвід у них. Також презентувала збірку «Бедлам»: так називається її літературна збірка, де вірші об’єднані не в розділи, а концептуально в палати психлікарні.

    Алла Миколаєнко викладає та веде літстудії, поетичні читання. За її організації відбувалися поетичні читання «Поезія без провінцій» та «Історія однієї квартири». Разом із Тетяною Белімовою вони оцінюють учнівські роботи МАН із літературної творчості. Пані Алла назвала платформи для молодих митців, де їхні свіжі ідеї може спрацювати: у світ вийде перша збірка поезій чи прози. Можна трансформувати на український літпроцес ідеї з європейських видань. Це всім відомі «Книжковий Арсенал» у Києві та Book Forum Lviv, конкурси «Гранослов», «Коронація слова», змагання видавництва «Смолоскип», фестиваль «Рутенія». «Відстежуйте конкурси на літературних сайтах. Скажімо, «ЛітАкцент», «Читомо», - говорить Алла Миколаєнко. Або літератор може податися на грант від КМДА чи Мінкульту. У разі успіху книжку поширять у київські бібліотеки. Непогано, чи не так? Завдяки державним грантам були видані збірки наших випускниць Марини Єщенко та Тетяни Синьоок.

    Головне – не боятися, а за потреби йти на конкурси вдруге, втретє. Не поспішайте з книжкою, адже вона стане вашою візитівкою. Про вас мають заговорити! У книжці потрібна концепція. Важливий якісний редактор. «Саморедагування – не вихід, адже ви знаєте свої тексти напам’ять», - переконує поетка.

    Як приклад поетичної збірки Алла презентувала «Бедлам». Bethlem Royal Hospital – психічна клініка Лондона, водночас «бедлам» означає «хаос». Назва приваблюватиме читача серед інших, стандартних, як здалося письменниці. І вона не помилилася. Як уже було згадано, замість розділів книжки твори об’єднані в палати, яких символічно шість. Алла зачитала окремі свої поезії. Студенти питали її про творчість та організацію літподій. Наприклад, яка аудиторія Алли? «Мій читач – людина, яка хоче провести вільний час, відволіктися від робочої рутини та шукатиме в моїх текстах όбрази, співзвучні з рідними їм», – відповіла Алла. Олена Романенко поцікавилася планами в прозовій творчості. У процесі психотерапії можуть виникати так звані фальшиві спогади, що можна покласти на сюжет літературного твору. І можливо, Алла Миколаєнко розроблятиме цю тему.

    Насамкінець Алла порадила не писати, коли не пишеться. Вона не вірить у твори «на замовлення» і застерігає в будь-якому виді й жанрі літератури від штучності тексту. Отже, творімо від душі.

    Текст - Юлія Кузьменко.

    Фото - Валерій Попов.

  • Зустріч із білоруським поетом Андреєм Хадановічем

    Цієї середи, 20 листопада об 11.30 у 63 аудиторії відбудеться зустріч із культовим білоруським поетом Андреєм Хадановічем.

    Андрей Хадановіч — білоруський поет і перекладач. За освітою філолог, спеціаліст із французької літератури. Закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету (1995) й аспірантуру БДУ (1999). Викладає в БДУ історію французької літератури; також викладає в Білоруському гуманітарному ліцеї ім. Якуба Коласа. Член Союзу білоруських письменників і Білоруського ПЕН-Центра. Перекладає з французької, української і польської мови. Перша книга віршів Хадановича, опублікована в українському перекладі. - «Листи з-під ковдри». У Києві також була видана його збірка вибраних віршів білоруською мовою: «From Belarus with Love» (Київ: Факт, 2005). Інші публікації автора: «Старыя вершы» (Мінськ: Логвінаў, 2003), «Лісты з-пад коўдры» (Мінськ: Логвінаў, 2004), «Землякі, альбо Беларускія лімэрыкі» (Мінськ: Логвінаў, 2005), «Бэрлібры: гісторыя ў чатырох фільмах» (Мінськ: Логвінаў, 2008). Його вірші перекладалися російською, польською, англійською, латиською, литовською, німецькою, словацькою мовами.

    Модерує зустріч Яніна Дияк.

  • Презентація збірки "Фольклор села Летяче" та зустріч із упорядником Віталієм Гайсенюком

    13 листопада відбулася презентація збірки "Фольклор села Летяче" та зустріч із упорядником Віталієм Гайсенюком. Організатор - кафедра фольклористики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка.

    "Культурний простір - це ми. Кожен з нас - носій української культури. Фольклористи є збирачами мудрості предків. Вони передають і зберігають культурні знання для майбутніх поколінь. Прикладом цього є збірка "Фольклор села Летяче", упорядкована Віталієм Гайсенюком",

    - зауважила Олена Івановська, завідувач кафедри фольклористики.

    "З дитинства я слухав бабусині оповіді. В 11 років почав їх записувати. Вийшло 8 зошитів. Після смерті бабусі передрукував увесь матеріал і почав шукати консультанта. Так познайомився із Оленою Івановською, згодом й Олесею Наумовською, які допомогли класифікувати тексти за жанрами, порадили, як краще подати. У книжці представлено фольклор одного села. Він записаний із уст однієї людини - моєї бабусі", -

    розповідає пан Віталій.

    "Все починається з балачки, - каже Олена Івановська. - Для фольклориста важливо уміти розговорити оповідача. Далі увесь зібраний матеріал потрібно класифікувати за жанрами, якщо можливо за хронологією".

    Організована зустріч із упорядником пройшла у форматі майстер-класу. Пан Віталій детально розповів про роботу над збіркою, її підготовкою до друку, а також наголосив на тому, що ми маємо збирати фольклорні масиви у наших бабусь і дідусів, які є носіями незнищенного - ДНК нації.

    Олександра Касьянова, фото - Валерій Попов

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to презентація