презентація

  • Презентація книги Віктора Винника «90/60/90»

    Віктор Винник – засновник українського рок-гурту «Мері». За освітою художник, також мав досвід вчителювання в школі. І от наважився спробувати себе як письменник. Свій літературний дебют, книжку «90/60/90» представив студентам 17 квітня, прийшовши на запрошення Ольги Малюги та заступника директора ІФ Святослава Шевеля.

    Ця книжка, за словами автора, яскравий приклад того, що можуть зробити з людиною 40 років. Молодь народилася в 1990-х, а для Винника вони – власна юність. Віктор каже, що музика і спогади – це машина часу. От і поринули з аудиторіє. в коротенький екскурс на 25 років назад. Які ж нині асоціації з 1990-ми? «Лихі», кримінальні, бідні? Так, стрічка «Бригада», вочевидь, добре ілюструє ті часи, а проте однобоко Було життя, закоханість, студентські роки… Тоді молодь більше раділа простим речам, як-от новим джинсам. Пригадуються «Запорожець», випускний у їдальні школи, зустрічання світанку. На концертах слухачі розмахували запальничками (звісно, адже мобільних іще геть не було!) Тоді танцювальними хітами були ламбада й макарена, а от пісенні, як і сьогодні, бували розривними, а бувалий на один сезон лишень.

    Ні, тодішня молодь не була нещасною чи обділеною! Вона була інакшою. Тепер Віктору цікаво згадати цей час і розповісти про нього іншим. Стереотипно здається, що дев’яності – епоха суцільного декадансу, а насправді ж було багато класних речей. Наприклад, гра в гуртожитку на гітарі – романтичніша за сьогоденне листування в соцмережах.

    Ця епоха для Винника почалася в 14 років: «Прекрасний вік, коли людина – ще не людина, але вже вміє щось аналізувати». Підлітків от-от мали прийняти до комсомолу, і раптом СРСР розпадається. Усі цінності перевернулися, українці вийшли з вузької – ні праворуч, ні ліворуч – траншеї мислення. Тепер усі розуміють, що крані, де ми живемо, зветься Україною, і від нас вона багато в чому залежить. Віктор Винник виконав кілька хітів із 1990-х і завершив на прохання аудиторії своєю піснею «Я z України».

    Юлія Кузьменко

  • В Інституті філології презентували репринтне видання «Словника української мови» Дмитра Яворницького

    Цього четверга, 18 квітня, у ретроаудиторії Інституту філології відбулася презентація унікального словника. «Словник української мови» Дмитра Яворницького уперше був виданий у 1920 році. Нині ж маємо репринтне видання завдяки роботі Олександра Пестрикова, старшого наукового співробітника Дніпровського національного історичного музею ім.. Д.І.Яворницького. Натхненник перевидання приїхав із Польщі до Києва лише на один день, аби презентувати філологам цінний словник, що показує багатство питомої незникомої нашої мови. Зустріч відбулася завдяки викладачам кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Мирославі Гнатюк та Михайлові Конончуку.

    У вступному слові Мирослави Михайлівни почули, що Яворницький – непересічна постать для України. Академік ВУАН, історик, етнограф, лексикограф, археолог, він усе життя саможертовно працював для української науки і культури. Стояв один проти всіх і вистояв. Збирав слова для своєї праці, як перли, по всій Україні, щоб ми сьогодні могли вільно спілкуватися своєю мовою, незважаючи на заборони та русифікацію. Відомо, що мова – ген нації. Словники ж оберігають її від вихолощення. Завдяки нашим лексикографам знатимемо, хто ми є, і будемо жити у віках.

    Пан Олександр розповів майже детективну історію цього словника. Повним є тільки перший том «А-К». Другий і третій були підписані до друку, їх мали видати через 2-3 місяці, однак цього не сталося. Офіційна версія: забракло паперу. Більш імовірна – притлумлення всього українського на початку ХХ ст. (пригадаймо гірку долю «Російсько-українського словника» А. Кримського та С. Єфремова 1924-33 рр.). Одного разу директор музею спитав Пестрикова, чи є повне видання словника Яворницького, тоді й виявили відсутність двох томів. Намагалися реконструювати, шукали по бібліотеках. Частково картотеку знайшли в НБУ імені В. І. Вернадського. Але це чернетки, а мав би лишитися рукопис 2 і 3 томів. Пан Олександр має надію, що цей рукопис просто десь проґавили в інвентаризаціях, і він неодмінно знайдеться. Нині ж філологи тішаться перевиданню бодай першого тому. Про це поставало питання ще в 1950-х, але словник назвали регіональним, піддали критиці за його нібито діалектичність і не видали.

    Серед особливостей лексикографічної праці – відсутність «цензури» (окремі слова просто мають позначку «лайливе» тощо). Його, як зазначає Мирослава Гнатюк, можна читати, як роман, адже це багатюще джерело у доступному викладі. Цікаво було почути про певну конкуренцію Яворницького з Борисом Грінченком. Грінченків «Словарь української мови» у 4 томах був, як відомо, першим великим зібранням лексичних фондів і налічує близько 68 тис. слів реєстру. Дмитро Яворницький порівнював цей обсяг із своїми матеріалами та укладав словник так, аби доповнити прогалини «Словаря…» Грінеченка. Він планував внести до реєстру близько 50 тис. слів. За словами Мирослави Гнатюк, ця збірка визначає нас як народ. Сучасні словники професор вважає зросійщеними. Маємо ставитися до Слова з любов’ю і обережністю, як це робили науковці 100 років тому. Іще Котляревський в своїй «Енеїді» застерігав: «Но тілько щоб латинське плем’я удержало на вічне врем’я імення, мову, віру, вид».

    Завідувач кафедри історії української літератури, теорії літератури та літтворчості Людмила Грицик захоплюється ентузіазму та енергетиці Олександра Пестрикова. Нарешті дочекалися часу, коли повертаються наші словники. Це важливо робити, адже ми самі не знаємо всього в нашій мові. Людмила Василівна навела паралель із арабської. Там, наприклад, на поняття «образа» існує близько 400 слів-відповідників. Вочевидь, українська мова не бідніша.

    Доцент кафедри української мови та прикладної лінгвістики Галина Наєнко згадала слова філолога Юрія Шевельова. Він говорив, що українське мовознавство не йтиме вперед, доки не оцінить діяльність лінгвістів 1920-х років. Якби ці надбання не були репресовані за радянських часів, можливо, сьогодні наша мова мала б інше обличчя. Галина Михайлівна з упевненістю зазначила, що такі перевидання доводять тяглість традиції української науки.

    Юлія Кузьменко

  • Зустріч із письменницею Ольгою Деркачовою

    8 квітня до Інституту філології на запрошення кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості завітала знана письменниця із Івано-Франківська Ольга Деркачова. Зустріч зі студентами спеціальності «літературна творчість» та викладачами відбулася в ретроаудиторії в теплій і затишній атмосфері. Розмова із письменницею розпочалася з обговорення нових книжок, які стали для Ольги Деркачової несподіваним експериментом. Спершу йшлося про «Переписник пані Мулярової» (2019) – твір, що постав на перетині кулінарної есеїстки, краєзнавчих записок, детективу та любовних історій. У цій найновішій книжці Ольги Деркачової магія слова вперше зіштовхнулася з магічними стравами традиційної західноукраїнської кухні. З’ясувалося, що поштовхом до написання «Переписника пані Мулярової» стали розмови зі Іриною Фіщук, відомою блогеркою і власницею ресторації «У пані Мулярової». Своєрідним відкриттям для студентів і викладачів, присутніх на зустрічі, став роман «Дім Терези» (2018), дотичний до соціальної прози – ґатунку, до якого рідко хто із сучасних українських письменників наважується звертатися. Письменниця розказала про первісний задум цього роману, який поступово трансформувався в зовсім інший твір, набув формату «дому для бездомних», фактично об’єднавши історії відкинутих на маргінес життя. Говорили також про ще одну, представлена на зустрічі книжку «За лондонським часом». Ішлося про збірку малої прози, видану завдяки підтримці обласної адміністрації. Письменниця зізналася, що коротка прозова форма – улюблений літературний ґатунок у її творчості. Саме з оповідань та новел Ольга Деркачова розпочинала свій творчий шлях і залюбки звертається до таких форм і зараз.

    Цікаво також було почути про нещодавнє творче турне Європою, що його пані Ольга здійснила в лютому цього року на запрошення своїх закордонних колег. Письменниця відвідала з літературно-мистецькими презентаціями Відень, Париж і Прагу, де розповідала представникам української діаспори про власний творчий доробок, а також про здобутки сучасного українського письменства.

    Насамкінець присутні побажали письменниці подальших творчих досягнень, нових цікавих творів і натхненних подорожей. І, звісно ж, висловили сподівання на нові зустрічі.

    Світлана Вертола. Фотографії Валерія Попова.

  • Вишиванка – код нації, код родини

    Усі охочі 28 березня мали унікальну можливість дізнатися більше про українську вишивку. Керівник кіно-документ студії «Софія» Леся Воронюк уже давно працювала над стрічкою «Спадок нації» як режисер. Трейлер до фільму вони презентували у 2015 році разом із науковим консультантом – етнографом Олексієм Долею. Останні 10 років він очолював Центр фольклору та етнографії Інституту філології. Нині кафедра фольклористики ІФ вшановує його пам’ять.

    Теперішній директор Центру Ірина Барамба говорить, як хотілося б, аби фольклористи різними стежками продовжували його справу. Щоб несли його тепло, адже Доля – людина, яка стількох зігріла! Окрім нашого Інституту він працював у Національному музеї архітектури і побуту України. Звозив туди експонати, облаштовував інтер’єр і екстер’єр хат… «Де майстри, там і Доля», − так говорять про його підтримку народних митців. Об’їздив усю країну, збираючи дослідження. Остання його робота – «Культ предків» спільно з журналісткою Наталкою Фіцич. А останнє, що він консультував як вчений, − стрічка «Спадок нації».

    На показ фільму прийшла сестра Олексія Долі Галина Момот. Вона згадує брата як надзвичайно відданого своїй справі й життєрадісного. Із розповідей пані Галини Олексій Леонтійович постав малим хлопчиком, юним студентом. Він захопився етнографією ще в 4 класі. Його перші торування в цьому підтримувала етнограф Лідія Орел. Олексій виріс у родині, де було 4 дітей. Зараз у них у самих давно є діти, онуки. Ніхто з близьких не знав про хворобу Олексія. Останніми роками він усе рідше відвідував рідне село Плішивці. Сестра не стримує сліз: «Так, поки живі, ми не знаємо, коли і як підемо». У селі по смерті Долі відкрили його музей-кімнату.

    Далі ж слово взяла Леся Воронюк, яка безпосередньо співпрацювала з Олексієм Долею. Творча група фільму розуміє, як їм несказанно пощастило з консультантом. На щастя, вони не натрапили на псевдовченого. Їм потрібна була така людина, яка знає про вишиті сорочки все, буквально все. Олексій Леонтійович об’їздив центри українського вишивання сам, знав автентику. Пані Леся захоплюється тим, що Доля ставив ідею вище за себе. У нас, українців, є такий гріх: ми хочемо здобути імена. А він розумів: значення мають цінності, а не ім’я. Відмовлявся від публічних заходів, посад, міністерських нарад.

    Фільм починається словами: «У кожного з нас – своя доля і свій шлях, своя сорочка… Та є одна, заради якої живемо ми всі». Автори фільму були в багатьох куточках України від Новопскову (Луганщина) до Борщева (Тернопільщина). У Новопскові, наприклад, законсервувалася вишивка, якої не стрінеш більше ніде в Україні – червоно-синя. У Борщеві ж – чорні сорочки. Існує легенда, що колись місцевість була знищена, загинули всі чоловіки, а жінки поклялися протягом 7 поколінь на вінчання вдягати лише чорні вишиванки.

    Історії, зібрані Лесею Воронюк та Олексієм Долею, вражають. Почули правнука Бориса Антоненка-Давидовича, який відбув 10 років таборів ГУЛАГу. Коли його судили, він попросив принести йому вишиту сорочку, аби всі бачили: українця судять! Вишиванка – відчуття боротьби за правду. Правнук вдягав цю саму сорочку на Майдан. Побачили в фільмі зв’язкову Романа Шухевича Ольгу Ільків, яка за свою діяльність була засуджена на 25 років закритої тюрми. Їй казали, що вже ніколи не побачить своїх дітей, а вона крикнула: «Ні, побачу! Бог дасть мені сили витримати ці 25 років». У в’язниці вишивала на простирадлі, яке списали. У готовій сорочці для Ольги – радість, боротьба, нація. Ще про свою вишивку розповідали селяни-переселенці з зони відчуження після катастрофи на ЧАЕС. Жінки сумують за рідною Луб’янкою. Їм говорили, що виїжджають вони лише на три дні. Встигли взяти вишиванки… Сьогодні вишиті сорочки є оберегами на фронті. У них – код нації, код роду.

    Юлія Кузьменко

  • Анатолій Кичинський: «Головне в поета – це текст»

    Хвилюєшся, коли чекаєш на гостя. Хочеться, аби все вдало склалося. Надто коли йдеться про зустріч із поетом і художником, лауреатом Шевченківської премії. Анатолій Кичинський приїхав із рідної Херсонщини, аби познайомитися з творчою молоддю – студентами-літтворцями та літературознавцями Інституту філології Шевченкового університету. Подія відбулася 26 березня в Мистецькій залі Інституту філології, вела розмову Людмила Дядченко.

    Анатолій Іванович відразу завоював симпатію зали. Поки студенти міркували, які запитання поставити митцю, викладачі обговорювали видання вибраних віршів поета «Жива і скошена тече в мені трава», гортали сторінки. Назва збірки – «бренд Кичинського», як він сам висловився. Вірш із цим рядком написав ще на першому курсі педінституту. А ще із захопленням роздивлялися дібрані картини пана Анатолія. Професор Людмила Грицик всміхалася, коментуючи: «Просто Реріх!» Хоча пензель Кичинського справді вправний, він себе мислить більше поетом, аніж художником. Почав малювати ще до школи. Батьки накреслять щось олівцем, підуть на роботу, а син розфарбовує… У школі та інституті талант його помітили та залучали до створення стіннівок. Пізніше, під час письменницької паузи Кичинського, він ненадовго зайнявся малярством для заробітку. Зізнається, що коли маєш талант, порівнюєш себе з іншими митцями: «От вони на виставках, ну чому це не я?» Нині Анатолій – почесний член Національної спілки художників України. І все ж для нього малювання – дозвілля. А основна справа – поезія!

    Перша збірка Кичинського вийшла, коли йому було 26. На запитання модератора Людмили, хто був його вчителями, митець назвав Бориса Олійника, Миколу Вінграновського, дещо пригадалося з Івана Драча… Не оминув збірку Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки» 1977 р. Нині поет має 18 книг і вважає, що кожне нове видання мусить бути кращим за попереднє, усе вищим і вищим щаблем у творчості. Головне в поета – текст. Не нагороди, не визначення поколінь… Для Анатолія Івановича поділ на шістдесятників, вісімдесятників тощо – умовний. Кожен критик ділить по-своєму. Літературні премії (а Кичинський має таких до десятка) вважає приємними відзнаками, однак вони нічого не важать порівняно з власне творчістю. Один із дослідників доробку Кичинського Ярослав Голобородько наголошував на фольклорності та прокласичності поета. Сам Анатолій Іванович вважає, що поет творить мову. Творець інакше бачить матеріал. Можна не бути філологом за освітою (як-от інженер Є.Маланюк, хімік Л.Мосендз), але поет мусить відчувати мову, адже він визбирує з неї найкраще. Скульптор не ліпитиме з кепської глини! Чи помічаємо ми, яка багата на художні образи та метафори наша повсякденна мова? Час – летить, дощ – іде. Усе це з народу, але ж не збиралися люди докупи навмисне, аби вигадати фразеологізм чи пісню. Це унікальне творче мислення, до чого дає поштовх мова. У словниках можна знайти поживу до творчості, свого часу це зробив Анатолій Іванович. Перечитавши словник фразеологізмів, написав вірш «Пошитий у дурні» - зв’язну історію, складену лишень із фразеологічних сполук.

    На загал Кичинський говорить, що надихнути може все – природа, люди, мистецтво… Перерв у творчості радить не боятися. У Блока протягом шести років не написалося жодного рядка. Та наступні роки після паузи можуть бути в рази продуктивнішими. Можлииво, рано ще думати про творчі перерви юним студентам-літтворцям, вони тільки починають торувати письменницьку стежку. Та буває, що поет творить кілька років, а вже відомий, видатний. Чи це лише піар? Пані Людмила поцікавилася в Анатолія Івановича, чи є серед сучасного літпоцесу справжні поети. На його думку, молоді й талановиті в нас є. Прикро, що інколи губляться серед моря графоманів.

    Після розмови Кичинський зачитував свої найцікавіші роботи: «Процес», «Мисливець», «Лобода». Трохи згодом ще кілька віршів йому обрав професор Юрій Ковалів. Він дуже радий зустрічі з колегою та однодумцем. Юрій Іванович аналізує: у Кичинського натурфілософська лірика, близька за поетикою з творчістю Володимира Підпалого. Лірику пана Анатолія декодували на спецкурсах разом із студентами-україністами, їм дуже подобалася глибина слова Кичинського. До того ж відчувається рука і погляд художника, інтермедіальна практика. Додаймо до цього мислення-pro – про страшні речі, що поруч нас.

    На прощання – невеличка автограф-сесія та фото на пам’ять. Буде над чим поміркувати після зустрічі з поетом.

    Юлія Кузьменко

  • Презентація роману "Алім" Юсуфа Болата

    20 березня в Центрі кримськотатарської мови і літератури з нагоди 110-ї річниці від дня народження Юсуфа Болата відбулася презентація його історичного роману «Алім» із серії «Кримськотатарська проза українською» видавництва «Майстер Книг». У презентації взяли участь директор видавництва «Майстер Книг» Павло Сачек, донька письменника Зарема Мустафаєва, упорядниця і редакторка серії Надія Гончаренко, авторка вступної статті, перекладачка Таміла Сеітяг’яєва, завідувач кафедри тюркології Інституту філології Ірина Покровська, асистент кафедри тюркології Афізе Емірамзаєва, асистент кафедри тюркології Карашаєва Діляра.

    Завідувач кафедри Ірина Покровська познайомила студентів із гостями заходу. Ідея видати серію книжок з перекладами кримськотатарської літератури належить Павлові Сачеку, директору видавництва «Майстер Книг». Під час презентації про життя і творчість письменника розповіла студентам сама донька письменника Зарема Мустафаєва. Упорядниця і редакторка серії Надія Гончаренко поділилася своїми враженнями про Аліма. Перекладачка Таміла Сеітяг’яєва роказала про деталі цікавої та нелегкої роботи перекладача. Викладачі кафедри розповіли, із яким задоволенням студенти читають та перекладають твори Юсуфа Болата.

    Кафедра тюркології. Фотографії Валерія Попова.

  • Професор Юрій Ковалів презентує 6 том своєї «Історії української літератури»

    Національний музей літератури України 11 березня гостинно прийняв Юрія Коваліва, професора кафедри історії української літератури, теорії літератури та літтворчості. Нагода чудова – презентація 6-го з 10 томів Історії української літератури кін. XIX – поч. XXI століття під назвою «На розламах міжвоєнного двадцятиліття». Науковий співробітник Музею Павлина Дунай модерувала захід. Вона зауважила: Юрій Іванович регулярно публікує історико-літературні розвідки на Фейсбуці. Це письмо високе, глибоке й водночас доступне для читача. Юрій Ковалів – поет, прозаїк, літературний критик, історик і теоретик літератури, який може бути конкуренцією цілому Інститутові. Недарма академік Микола Сулима каже про науковця, що він пише швидше, ніж ми встигаємо читати.

    Власну промову Юрій Іванович почав із відгуку на свіжу стрічку «Тарас. Поверення» до 205-річчя Тараса Шевченка. Там, на думку професора, багацько мелодраматизму, ретардацій, натуралізму, а Шевченка жменька. Сьогодні галерея Кобзаря велика, а де ж він справжній? Таку саму картину спостерігаємо в літературі.

    Юрій Ковалів зазначає, що треба бачити речі такими, як вони є. В літературознавстві не має значення, «що я думаю», головне, щоб «моя думка збігалася з думкою тексту»! Цей принцип об’єктивного історизму Ковалів перейняв від свого керівника Леоніда Новиченка, який перший переглянув сам себе. Юрій Іванович відкидає стереотипи й біографізм, звертаючись просто до тексту. Наводить приклад Михайля Семенка. О, скільки навішували йому за речення «Я палю свій Кобзар»! Та не дочитали: адже «свій» палить, тобто отой культ Шевченка, яким був перенасичений тодішній дискурс. Другий принцип для літературознавця – художній. Безумовно, адже не існує поза ним літератури, лишається хіба есеїстка, публіцистика. І тут неважливо, скільки написав митець; він міг і не мати повноцінної книжки, але лишити глибокий слід у літпроцесі.

    Професор як справжній філолог із трепетом ставиться до слова. Воно несе особливу творчу силу. Як казав Гайдеггер, слово – це оселя буття. Хлів чи світлиця – залежить уже від нас. Літератори несуть енергію слова. Це не просто засіб комунікації, а етнокод нації.

    Юрій Іванович мовив іще одну контраверсійну думку: народу нема! Народ – це невеличке коло пасіонаріїв. Скажімо, інтелектуали музею, які щось справді роблять. Таким пасіонарієм був і Тараса Шевченко.

    Дослідник доводить, що українська література потужна й нічим не поступається світовій, іноді прориваючись уперед раніше від Заходу. Урбаністика в нас живе ще з літописів! «Галілей» Євгена Плужника тісно перегукується із «Порожніми людьми» Томаса Стернза Еліота (відчуття внутрішнього спустошення). Анакреонтику простежуємо в Максима Рильського. І це аж ніяк не наслідування! Кожен письменник, як запевняє Ковалів, - егоцентрист, який любить себе. Це правильно: якби не любив, нічого б не написав. Він Деміург, творить власний світ, це його ідеографія. Тому годі говорити про запозичення в літературі. То радше хор, у якому виразно чути кожного співця.

    Важливо писати за покликом душі. Юрій Іванович знову ж таки наводить приклад – соцреалізм, який вигадав Сталін. Більшого декадансу не було в українській літературі! Але разом із тим у Львові в той час велике піднесення творчого життя. Західноукраїнські письменники творили не з примусу. Як і нині, до речі, молоді митці пишуть щось інше, нове, бо за їхньою спиною немає цензора.

    Про що шостий том Юрія Івановича? Як уже було сказано, літературознавець веде свою історію хронологічно та безпосередньо з текстів. Тут побачимо літературу еміграції та її особливості: «Українець, де б не з’явився, посадить калину, напише новелу…» Є стереотип про народництво в літературі, так от читаймо Уласа Самчука. Він показав українського селянина – мудрого, який твердо стоїть на своїй землі та розуміє, що діється навколо. Саме таких і винищили Голодомором 1932-33 рр. Тут бачимо й необарокових поетів – Євгена Маланюка, Юрія Липу, Віру Холодну, Олену Телігу… Зустрінемо інтермедіальні тексти Євгена Чернецького, пов’язані з театром. Почуємо глибокого поета, автора гімну УПА Олеся Бабія. Дізнаємося про Празьку школу, прозу втраченого покоління (українського!) та багато іншого. Варто лише взяти до рук «Історію…» Юрія Івановича й зануритися в тексти.

    Після розмови з автором могли почути його колег і послідовників. До Музею завітав голова ОУН Богдан Червак. Згадував, що коли вчився в Дрогобицькому університеті в 1989 році та читав перші томи «Історії української літератури» Юрія Коваліва, то не міг уявити, що колись познайомиться з ним й особисто. Разом ставили хрест Телізі в Києві… Юрій Іванович вважає, що ОУН мусить відродити свій потенціал в Україні, бо «іншої такої сили не маємо».

    Говорила Раїса Мовчан, професор із Інституту літератури ім.. Т.Г.Шевченка НАНУ. Свого часу вона перейняла пост літературознавця в Академії від Юрія Івановича. Раїса Валентинівна дала дуже позитивний відгук на праці Коваліва. Усі його томи – комплексна авторська історія літератури, історія текстів. Таких небагато (можемо згадати істориків літератури Грушевського, Єфремова та кількох інших). Але в усіх присутні історичний, ідеологічний, соціологічний підходи. Юрій Ковалів ставить у центр власне набуток письменника. Його історія вибіркова: він не пише про графоманів! Хоче зацікавити художнім текстом, а не подробицями з життя митців. Свою думку підкріплює великою кількістю інформації, розширює контекст і відкриває по-новому майстрів слова.

    Не оминула нагоди сказати кілька слів Олена Романенко, колега Юрія Івановича за кафедрою в Інституті філології. Олена Віталіївна підтверджує, що його дослідження показують цілісну й неперервну історію української літератури: «Весь час письменники писали один цілісний текст, який називається «українська література». Хоча ідеї та джерела творів були різні. Деякі імена з томів Коваліва відомі кожному зі шкільної програми, а деякі нові й для лекторів, які читають курси історії української літератури.

    Можливо, найголовніше надбання цих праць – зацікавленість, залюбленість в українське Слово молоді. Адже великі знання Юрій Іванович з радістю щодня передає все новим і новим поколінням філологів. Він запросив до мікрофона Анастасію Коротку та Андріану Білу, своїх студенток. Юні літературознавиці вдячні своєму вчителеві. Кажуть, що заради нього можна піти з інших пар, перевестися на іншу спеціалізацію, змінити навіть Інститут. У його працях знаходиш своїх пасіонаріїв та навчаєшся вільно мислити. Можна відкрити книгу будь-коли – вранці чи ввечері – завше знайдеш щось нове для себе.

    На завершення Юрій Іванович зачитав кілька власних поезій. Що ж, можемо лише захоплюватися, як у людині поєднується стільки талантів. Він науковець, митець, педагог… Зрештою, вільна та добра людина. Чекаємо на наступний том! Хай пишеться.

    Юлія Кузьменко

  • Марія Ткачівська завітала до Інституту філології з новим романом

    По-весняному тепла зустріч відбулася 5 березня в мистецькій залі Інституту філології. Викладачі кафедри германської філології на чолі з Марією Іваницькою та студентство мали можливість поспілкуватися з письменницею, перекладачем і викладачем Марією Ткачівською. Її романи пишуться з людського життя та здобувають винагороди на конкурсах. Пані Марія не надто зважає на відзнаки, вважає це суб’єктивним. Об’єктивне ж те, що вона проживає свої тексти від першої до останньої літери, ведучи і слухачів у світ людських емоцій. Декламуючи уривки з романів, автор не лишила байдужими молодих гостей, на очах у багатьох бриніли сльози.

    Марія Романівна була рада побачити колег-германістів, адже в Івано-Франківську вона очолює кафедру іноземних мов і перекладу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Спершу мовила кілька слів про нещодавні свої твори. Наприклад, говорить, що книга «Я і мій Дон Жуан» зацікавлює не лише жінок. Його читав член журі одного літературного конкурсу. Цей іронічний роман про те, що думає жінка, коли чоловік не знає, що йому думати. Основа роману – історія її студентки.

    Пані Марія згадала й про роман «Голос перепілки», також заснований на реальних подіях. Перепілка, як зауважила письменниця, - тиха пташечка, що співає у траві, маючи ніжний голос. Цей твір – про ніжність і людяність, про долю й недолю. Сюжет розповідає про жінку, від якої відреклися в селі рідні батьки, адже вона народила без шлюбу, а чоловік її покинув. Сама осліпла й не може заробляти, дитина – голодна. Автор зворушила слухачів, зачитуючи фрагмент, де розповідається, як в діда для відкинутого онука просять хоч півшматка хліба. Той тоді не плакатиме… І хоч мова пересипана західноукраїнськими діалектизмами, кожне слово лягає на душу.

    Нарешті, у новому романі під назвою «Тримайся за повітря» оповідається про дівчинку, яка виросла з бабусею та нікого не має більше. Бабуся захворіла й відчуває близьку смерть. Вона робить для дівчинки на пам’ять книжечку, оплітає її полотном, аби дитині лишився дороговказ у житті. Щемлива сцена суму дівчинки за найріднішою людиною. Але цей зшиток – пам’ять, яка допоможе дівчині, коли, здається, земля пішла з-під ніг, коли лишається тільки триматися за повітря. Вона вступає в університет, переживає обмануте кохання та їде шукати щастя за кордон… Далі ж Марія Ткачівська зупиняється та не радить зазирати до анотації книжки. Нехай буде інтрига. Решту почитайте самі!

    Юлія Кузьменко

  • Презентація альманаху «Гроно»: кримська письменницька школа має існувати!

    У середу, 27 лютого, в Інституті філології відбулася презентація кримського літературного альманаху «Гроно». На захід запрошувала організатор Ілона Червоткіна, наша магістрантка й одна з авторів, чиї твори прикрашають збірку.

    Ілона розповіла трохи з історії «Грона». Це перша спроба зібрати сучасних українськомовних літераторів Криму під однією обкладинкою. Інтерес до Криму виник, на жаль, у зв’язку із анексією Кримського півострова Росією у 2014 році. Дата презентації альманаху збіглася із рівно п’ятою річницею від дня захоплення Верховної Ради Криму. Але карту України формує також література, і збірка накреслює істинні кордони нашої держави. Місія альманаху – показати український Крим! На обкладинці видання символічно зображена картина Леоніда Пилунського «Зламана клітка» як символ свободи, яку здобудемо поезією.

    Ініціатор проекту та упорядник альманаху Валерій Верховський іще жив у Криму, коли розпочалася робота над «Гроном». Він подякував Українському культурному фонду за можливість видати книгу. Не всі автори змогли відвідати презентацію. Дехто нині в Криму, а дехто – на фронті. Половина з представлених письменників – дебютанти. У цій збірці надруковані твори, що брали участь у тематичних конкурсах. Це, зокрема, «Новела по-українськи» та «Кримський інжир».

    Запрошені поети зачитали власні улюблені твори – з «Грона» та поза збірками. Розпочав випускник Інституту філології Ігор Мітров. Принагідно запрошував на презентацію своєї першої поетичної збірки «Голландський кут». Продовжувала Анастасія Чорна. Вона мусила свого часу виїхати з Криму через співпрацю з Олегом Сенцовим. Настя тішиться, що їй вдалося писати від серця, не штучно, не вимушено. Йдеться про українську мову, адже багато хто з кримчан спілкувався, думав, писав російською. У цьому не вбачали проблем до згадуваної агресії. Нині відбуваються зміни. Ігор Мітров згадав Сергія Стойкова – російськомовного поета з чи не найсильнішими текстами про Крим. Сергій прийняв виклик мовного перекодування, його українська поезія так само сильна. Зміну мови на собі відчула та прожила Ілона Червоткіна. «Можливо, це мій внутрішній протест», - говорить вона. Якщо на першому курсі була цілком російськомовною в Інституті, то нині, приїжджаючи до рідної Керчі, і там думає та спілкується лише українською. Але у Крим його вихідцям повертатися дедалі важче, і не лише через політичну ситуацію. Морально складно бачити, як там усе дедалі йде на гірше. Це втрачений дім. Професор Анатолій Ткаченко порівняв біль за цією втратою із фантомним болем від втраченої кінцівки… «Але нехай вона приросте!» - Анатолій Олександрович, як і зазвичай, налаштований оптимістично.

    Поговорили з іще одним представником "Грона"– Владиславом Селезньовим. Він був керівником кримського медіацентру, коли розпочалася анексія. У травні 2014 поїхав в АТО, працював начальником прес-служби Генерального штабу Збройних Сил України. Нині веде кримський канал «Чорноморська ТРК». Вірші Владислав почав створювати у 2013 році, спонукала любов. Кохана, до речі, вчилася в Інституті філології. Владислав продовжив писати в АТО. Для нього це певна можливість вилити негативні емоції, аби залишатися нормальним у повсякденному житті.

    Своєю творчістю ділилася Ніна Келлє, магістрантка Інституту філології. Вона з сумом згадує ті часи, коли ще ходив прямий потяг «Київ-Сімферополь» та каже, що набагато більше Криму в тих її текстах, що не мають маркованих речей (війни чи прапорів не знайдеш у тих поезіях). Один із віршів присвятила подрузі, якої вже рік як нема. Із нею Ніна їздила в одному вагоні до Києва ще на захист робіт МАН.

    Після голосів авторів – теплі відгуки та роздуми про майбутнє. Кілька слів сказала автор рецензії на збірку, студентка 4 курсу Інституту філології Катерина Барановська. Відгукнулася на захід відповідальний секретар газети «Кримська світлиця» Ірина Миткалик. Із цим виданням співпрацюють упорядники альманаху «Гроно». Завідувач кафедри історії української літератури, теорії літератури та літтворчості Людмила Грицик зауважила, що необхідно бачити тяглість поколінь, адже в Криму уже є пласт багатющої літератури – художньої та літературознавчої. Бажано поповнювати його перекладами (але й вони є у «Гроні»). Доцент згаданої кафедри Мар’яна Шаповал побажала всім кримчанам повернутися – не в текст, а додому! Роман Кухарук, літературознавець і випускник ІФ, теж долучився до обговорення. Він міркує: «Коли ми втрачаємо, розуміємо, що ми втратили». А це й матеріальні, і духовні скарби Криму.

    Усі учасники заходу спільні у бажанні та вірі, що Крим повернеться до України, а його уродженці не їхатимуть на півострів, ніби на чужину. Проект «Гроно» матиме своє продовження. У березні збиратимуть нові тексти та відкриватимуть нові імена. Кримська школа письменників має існувати!

    Юлія Кузьменко

  • Презентація книги польського професора Ярослава Лавського

    14 лютого до студентів-полоністів завітав професор Білостоцького університету Ярослав Лавський з презентацією своєї книги “Іронія. Історія. Геополітика”. Як зазначає сам автор, це збірка студіїв про польсько-українські культурні зв’язки, про етнографічне, мовне та культурне пограниччя. У книзі розміщені розділи про Лесю Українку та Івана Франка. Під час презентації професор розповів про вже надруковані праці та про свої наукові плани, зокрема разом із завідувачем кафедри полоністики професором Ростиславом Радишевським вони збираються видати книгу про Пауліна Свінціцького. Також презентацію відвідала радник з питань науково-освітньої співпраці Посольства Республіки Польща в Україні пані Емілія Ясюк, яка теж посприяла виданню цієї книги. Вона підкреслила, що діяльність Ярослава Лавського зміцнює зв’язки між Польщею та Україною.

    Після презентації професор Лукаш Забєльський провів лекцію про позитивізм та одного з найкращих публіцистів Польщі Зигмунта Глогера. Діана Месхія Фото Валерія Попова

Сторінки

Subscribe to презентація