інтерв'ю

  • Інтерв'ю з демобілізованим філологом іФ Денисом Антіповим

    Як доля зробила філолога військовим?

    Я закінчив Військовий Інститут, але на фронт пішов добровольцем, бо моя спеціальність була у 2014 не настільки потрібна. Тож до 2015 року я тренувався, вчився керувати безпілотниками. Влітку 2015 року я пішов у 81 бригаду високомобільних десантних військ України. Був у 5 батальйоні командиром взводу безпілотників.

    Де проходили підготовку?

    Були організовані волонтерами курси у 2014 році для тих, хто хоче керувати безпілотниками, і тих, хто потім іде воювати. Нас там навчили, звісно, лише базовим речам, бо курс був дуже щільний, але навчили: ішов на війну молодшим лейтенантом, а повертався лейтенантом. У травні 2016 я вже був вдома.

    У яких точках воювали?

    Наша бригада була у всіх найгарячіших точках, новостворена, то там були хлопці і в Донецькому аеропорту. Коли приїхали ми, то були вже під ДАП (с.Водяне, Опитне), на промзоні Авдіївки був. Були й під обстрілами. Перший доволі змінює людину, а потім вже звикаєш до всього.

    Було, що з-під носа сепарів діставали безпілотник, що загубився, бо ворог вміє глушити радіосигнал. Діяли злагоджено, то нікого не підстрелило. Але вони вже помітили нас, адже своїм безпілотником вишукували.

    Ви відчуваєте, що змінилися? Чи життя ділиться на до і після війни?

    І так, і ні. Я давно підозрював, про війну з Росією, але думав, що це буде десь у 2017 році, коли в них просто закінчиться оренда на Крим і вони захочуть його забрати, а виявилося раніше. Війна не була для мене шоком, бо завжди підозрював, що Росія має такий план, мало просто хто вірив у це.

    На війну взяли прапори, які з Вами були ще з Майдану, це надавало сил?

    Так, ці прапори зі мною були ще до Майдану. Я ходив з ними на Покрову ще десь у 2007 році. Тоді розробив сам дизайн надписів. Ці два прапори (синьо-жовтий і червоно-чорний) завжди брав із собою, взяв і на війну.

    Ви в ІФ вивчаєте і вже навіть викладаєте корейську мову. Чи знадобилися тобі знання на фронті?

    Я навчався на військового перекладача, але з англійської. У нас був корінний кореєць в частині, але він погано знав корейську. Я свого часу обрав корейську для вивчення, бо доволі екзотична. Цікаво дуже було її зрозуміти і знати.

    Ви на сайті "Трибуналу" в рядах карателів. Як туди потрапили, мали безпосередній контакт із ворогом?

    Я ще з часів Майдану потрапив у список ворогів беркуту. Росія насправді спонсорує багато таких сайтів, сподіваючись, що цим якось можна надавити на українських військових. Насправді, хлопці між собою жартують, мовляв став нарешті справжнім карателем, «статусним» так би мовити. Багато способів вичислити нас. Від моніторингу соціальних мереж до сканування поля радіохвиль. Визначається, які номери є в місцях скупчення військових частин, а потім ці номери пробиваються по базах.

    Розкажіть про свій позивний, чому такий вибір?

    Псевдо - Бук. Родичі бабусі і дідуся брали участь в УПА. В одного позивний був Дуб, в другого – Листок. Одного вбили в 46, другого в 1947 році. Я собі захотів позивний подібний, щоби був ніби зв’язок родинний.

    Як складаються стосунки з тим, з ким служив?

    Треба знаходити було підхід до кожного. Я був командиром взводу, навчилися працювати в команді. Бо інакше ніяк. Зараз теж зідзвонюємося, зустрічаємося з тими ,хто ближче, бо хлопці ж з усієї країни.

    Ви брали участь у військовому парад до 25-річчя Незалежності України. Які відчуття?

    Мені давно цього хотілося, коли в юності спостерігав за парадом. Думав, що було б круто, але ж не планував з військовою освітою пов’язувати життя. А тут війна. Пішов служити. Коли з війська прийшов, то з військкомату подзвонили з пропозицією. Місяць тренувалися, щоби гарно все було. Нагородили медаллю за участь у параді.

    Окрім військової і філологічної освіти, Ви маєте і музичну?

    Ні, я трохи сам навчився грати на фортепіано. Брав участь у проекті «Музика воїнів» Олександр Ткачука. Було приємно згадати ноти, пограти.

    Ви викладаєте в Інституті філології корейську мову. Студенти підтримували, коли були на фронті?

    Так, студенти писали. Леся Владиславівна підтримувала, наші волонтери з Інституту філології. На Миколая, пам’ятаю, передали солодкі подарунки. Приємно відчувати, що ти не сам, що на мирній території є хтось, крім родичів, кому це потрібно.
    Важливо розуміти, що те, що зараз там, воно ще не закінчилося, як на фронті,так і в середині країни. Потрібно доводити справи до кінця, змінювати країну на краще. Боротьба триває

    Інтерв’ювала Каріна Дорошенко
    Фото надані Денисом Антіповим

    Категорії: 
  • «Відбірковий вишкіл проходила кілька разів, бо у жінок на фронті не вірять»: інтерв’ю з Марічкою Іскровською

    Інститут філології. Зустрічаєш в коридорах маленьку дредату студентку з наплічником кольору хакі. Поспілкувавшись із нею, дізнаєшся про бойовий досвід. Доброволець батальйонів «Шахтарськ», «ОУН», Марічка з 2014 року перебувала на фронті. Бойові виїзди в Піски, Мар’їнку, Широкіно, Іловайськ. Сотні днів на фронті, тисячі годин правозахисту на цивільній території у підтримку патріотів та побратимів. Коли у 2015 році Марічка Іскровська (вона ж Марина Лютенко з полоністики) повернулася у студентські лави, то навчилася поєднувати навчання з військовими виїздами.

    Бойовий шлях, очевидно, почався ще з Майдану? Знаю, що допомагали пораненим. Яким був Ваш Майдан?

    На Майдані я з 21 листопада 2013 року. Там були ті ж люди, яких неодноразово зустрічала на акціях протесту, Мовному Майдані. Кожна акція нами сприймалася потенційним кроком до подальшої зміни системи, але ніхто достеменно не знав, буде революція чи ні. На момент розгону студентів 30 листопада мене, на жаль чи на щастя, не було. Потрапила до наших вже у Михайлівський собор. Там побачила картину, після якої зрозуміла, що назад шляху вже немає: люди, частково побиті і поранені, сплять на підлозі церкви, а в той момент іде служба. Це був когнітивний дисонанс у свідомості. Розуміла, що треба щось робити. Формувалися Самооборона, Правий Сектор. Це не було сплановано, не було планом Кремля, це була стихія, яка цілком мала право на успіх. Звісно, Революції без жертв не існує, але 1 грудня ми мали можливість завершити все малою кров’ю.

    Ну а потім події на Грушевського з 19 січня. Отримала травму від світлошумової гранати, тому активно діяти більше не могла. Стала допомагати медикам. У мене були навички першої медичної допомоги, оскільки я давно вела активний спосіб життя: походи, екстремальний туризм. Тож як накласти джгут і перемотати рану я знала. Знання накопичувалися з розвитком революційних подій. Усе починалося зі сльозоточивого газу і забою, а потім почалися гранати і рани…

    У свої вісімнадцять Ви їдете з Майдану на війну. Як воно бути дівчині-воїну на полі бою?

    Пам’ятаю, 3 червня мені виповнюється вісімнадцять. 5-го зранку ще здала кров на донорство в шпиталь, а ввечері вже поїхала на полігон на вишкіл. На фронті спочатку я була в мобільній бригаді з виїздами на нульовий кілометр, де надавала першу допомогу, щоби довезти поранених до шпиталю. А далі бойові виїзди в Мар’їнку, Широкіно, Піски, Іловайськ, з якого вибиралися вже полями з оточення.

    Дівчині на війні важко саме через те, що треба довести, що ти чогось варта. Тебе поважають уже за сам факт того, що ти туди приїхала. Але тебе ж дуже оберігають, захищають, тому кожен бойовий виїзд мені треба було вигризати з боєм. Коли я вже отримала більше бойового досвіду, пішла в батальйон «ОУН», то там уже було простіше, не треба було щось доводити, але то вже 2015 рік, час «перемир’я».

    Ви проходили якусь військову підготовку до того, як їхати на війну?

    Я давно цим цікавилася. З дитинства займала спортивною кульовою стрільбою. Якби не Майдан і війна, то зараз, кажуть, виходила б уже на чемпіонати Європи. На фронті дуже знадобився стрілецький досвід. Але ж знову таки, через те, що я жінка, то кілька разів проходила відбірковий вишкіл, хоч і на високому рівні. За підготовку вдячна Кордону з «УНСО», який свого часу вже воював проти Росії в Абхазії. Трохи підготовки було у Дніпрі, а більше напрацьовувалося вже на війні.

    Як знання мови допомагає в житті, мирному і військовому?

    Вдячна кафедрі полоністики за те, що дала мені можливість поїхати до Польщі на мовне стажування після другого курсу, коли повернулася на навчання. Це взагалі дуже хороший досвід навіть просто подивитися, як живе країна, яка в 90-х переживала ще гірший стан, ніж наша. І як тепер вона розвинулася. Ну і. звісно, підтягти мовні навички.

    Польська мені необхідна. Зараз хочу стати військовим перекладачем на Яворівському полігоні. Звідки щойно повернулася. Склала польську. Побачимо. Треба підтягти англійську, бо тренування проводять натівські війська.

    Зараз Ви продовжуєте навчання? Ким бачите себе у найближчому майбутньому?

    На першому курсі взяла академку, почала навчатися з другим курсом. Періодами ще виїжджала на війну. Якби в мене були повноваження, я би робила все, щоб закінчити війну. Зараз я бачу, що більше можу зробити в Києві, ніж на фронті. Для захисту політв’язнів, як мінімум. Коли ж ситуація в країні стабілізується, мені було б цікаве міське самоврядування. Я родом з Полтави. Ще коли жила там, то займалася культурними проектами, довколаархітектурними. Це місто, яке я знаю. Знаю, що йому потрібно. Розвиток міста – не менш важлива ідея у практичному втіленні. Ти можеш покласти життя на фронті, а твої результати не будуть помітні. А робити якісь прості, але потрібні справи на місцях, - це шанс самому побачити і показати іншим плоди своєї діяльності.

    Революція Гідності, очевидно, перша революція у Вашому житті. Чи вважаєте її переломним етапом у житті?

    Ну переломним етапом була не стільки революція, скільки війна. Моє життя ділиться на «до» і «після початку війни», тому що вона ще не закінчилася. До Майдану брала участь у різних акціях, які стали цеглинками до того, що ми отримали в 2013 році. І якось було зрозуміло, що все продовжиться війною з Росією.

    Сьогодні 21 листопада. Що для Вас ця дата?

    Дата початку незавершеної революції.

    Інтерв’ювала Каріна Дорошенко
    Фото надані Марічкою Іскровською

  • «Після війни хотілося би продовжувати те, заради чого пішов в університет, - вивчитися на лінгвіста»: інтерв’ю з Павлом Морозом

    Студент-білорусист Павло Мороз приїхав на ротацію на кілька тижнів. Вирішуючи справи з академкою, зустрічаючись із друзями та рідними, знайшовся час поспілкуватися і з прес-службою Інституту філології. Про Майдан, війну і гуманітаристику в інтерв’ю зі студентом, який перебуває на Сході вже другий рік.

    У День гідності і свободи згадується той день, коли студенти вийшли на протест. Яким був Ваш Майдан?

    Допомагав чим міг: десь побудувати барикади, часто просто залишався там, щоби сила протестів не гасла. І камінням довелося покидатися, і газу сльозогінного нюхнути. Але свій вклад особливо важливим я назвати не можу.

    Чому вирішили їхати на війну?

    На Схід їхати я планував із самого початку. На мою думку, це призначення кожного чоловіка. Зараз ідуть на війну дуже різні люди, якого б успіху вони не досягли, але кидають все, беруть до рук зброю і боронять свою країну. Сподіватися на те, що за тебе захистить твій дім хтось інший, - не дуже чоловіча позиція.

    Закінчуєте бакалаврат. Чи у Вашій дипломній присутня військова тематика?

    Потрібно розмежовувати службу і навчання в університеті. У дипломі є література, є теми, які я би з цікавістю розглядав, є певні проблеми, які я хотів би висвітлити. Я йшов в університет як філолог, а не як військовий.

    Про що хочете писати диплом?

    Ще не обрав тему, але вже маю кілька варіантів. Щоправда на Сході не дуже є коли його писати.

    А чому Ви вибрали білоруську?

    Утворювалася доволі маленька група. Не хотілося якось згубитися серед спеціальностей, де група по 30-50 осіб, як, приміром, україністика. По-друге, білоруська мова може бути доволі корисною з огляду на те, що з Білоруссю в нас відносини доволі теплі. Можна отримати роботу в Білорусії чи в Посольстві. Крім того, я володів англійською мовою до вступу, і мене цікавила та програма, де була би і англійська мова. У моїй групі непогано викладають. Тож я просто обрав те, чого хотілося.

    У Вас контракт до закінчення особливого періоду. Коли на вашу думку закінчиться «АТО»?

    Найближчі кілька років точно не закінчиться. Це російська тактика розхитування, дестабілізації ситуації роками.

    Завтра закінчується війна. Де Ви себе бачите, у чому би хотіли реалізуватися?

    Хотілося би продовжувати те, заради чого пішов в університет, вивчитися, стати лінгвістом. Прагну будь-що застосовувати знання: або бути перекладачем, або викладачем мови для людей старшого віку. Я вважаю, що мову треба вивчати лише для практичних цілей, тож більше й орієнтований на практичне втілення знань. Вступаючи до Інституту філології, я вже знав більш-менш англійську мову, щоби нею спілкуватися. Нині моїх знань достатньо, щоби перебувати в англомовному середовищі.

    Знання мови, мабуть, дуже необхідне на війні?

    Я навіть свій позивний отримав, коли в нас на курс молодого бійця приїздив італієць. Він міг спілкуватися з нами лише англійською, хоча знав 5 мов. Із 30-40 людей, які приїхали зі мною, ніхто не міг нормально розмовляти англійською, тому мене ставили з італійцем у парі на завданнях, щоб я міг пояснити, чого вимагають, що зараз необхідно зробити. Так і повелося, що я був перекладачем. А оскільки у всіх асоціація більше з вчителем англійської, то й назвали – «Тeacher» ( англ. - вчитель). Так за мною закріпився позивний – Тічер.

    Звідки знання до вступу в ІФ?

    Я навчався в технічному ліцеї у Кам’янському (колишній Дніпродзержинськ). Там загальний рівень викладання всіх предметів високий, бо там викладають ті, хто любить свою справу. Звідти і знання. Але на технічні спеціальності йти не думав. Бачив себе лише гуманітарієм.

    Чому обрали саме «Азов»?

    Батьки знали про моє рішення їхати на Схід ще в 2014 році. Були категорично проти, тому сказали, що перевірятимуть, аби вчився. Розуміючи, що від батьків підтримки не буде, я вибирав підрозділ, де буде не хаотична структура. Мені треба було спорядження, впевненість у тому, що тут є якась дисципліна, порядок, стратегія, окрім об’єднання ідеєю.

    Зараз азовці для мене не просто військові, з якими спільно несемо службу, а справжні побратими. Ми підтримуємо один одного на службі і на ротації. Та й нас підтримують звідусіль. Наша Леся Владиславівна (доц. Леся Наумовська з кафедри фольклористики ІФ) постійно надсилає нам допомогу. Навіть коли кажеш, що нічого не треба, усе в нас є, то все одно знайде, чим допомогти, що надіслати. Вона вже як мама багатьом стала в підрозділі, дуже її люблять і цінують.

    Війна змінює людей. Як по собі відчуваєте, чи війна Вас змінила?

    Можливо, зовнішньо змінився, але внутрішньо – ні. Ну принаймні мені так здається. Взагалі людину тяжко змінити, якщо вона того не захоче. Коли я спілкуюся з побратимами, то усвідомлюю, що змінився, але коли повертаюся сюди, то я все той же Павло Мороз.

    Інтерв’ювала Каріна Дорошенко
    Фото надані Павлом Морозом

  • Філологічна лекція Олеся Саніна

    Останніми осінніми днями на запрошення мистецької агенції «Території А» та кафедри фольклористики Інституту філології до Жовтого корпусу завітав режисер культового українського фільму «Поводир» Олесь Санін. Він розповів, чому стіни Інституту філології для нього рідні, що він хотів втілити в образі поводиря, чому обрав для сюжету фільму легенду про з’їзд сліпих бандуристів та про багато інших цікавих речей.

    - Зараз я серед людей, яких практично люблю, бо сам – фольклорист, граю на багатьох музичних інструментах і навіть сам їх виготовляю.

    - Героя на роль поводиря обирали між понад двох тисяч дітей. Завдяки моїм помічникам, я мав репетиції лише з двомастами із них, хоча ніхто не підійшов. Мені потрібна була людина, яка не лише розмовляла б українською з акцентом, а й була «іншопланетянином» - героєм, який дасть можливість ідентифікувати глядача, резонувати з ним. Ним став Антон Грін, якого я знайшов у передмісті Детройта.

    - Мені важлива була метаморфоза, яка трапилася з Антоном Гріном під час зйомок стрічки. З американського хлопчика в бейсболці він перевтілився на вовка, пройдисвіта – як і було задумано в фільмі.

    - Вважаю, що увічненням пам’яті про голодомор в Україні мають бути не безмовні пам’ятники. Це може бути особливий день в році. Коли всім роздаватимуть по шматку чорного хліба. І тоді всі люди знатимуть, що є така країна, яка спокутує свій гріх.

    - Кіножанр епічної драми дуже складний і небезпечний. Герой у ній приречений на статичність, адже на першому плані – масова історія. Це – дель арте, вертеп. Фільми таких жанрів або дуже вдалі, коли резонують з глядачем, або навпаки – зазнають повного краху. Тому ми сильно ризикували.

    - Я взяв за основу стрічки легендарну історію про з'їзд кобзарів у Харкові 30-х рр. XX ст. Проте я не повірив в обставину, що кобзарі йшли туди самі, без поводирів.

    - Я шукав історичну подію, алегорію, яка дозволила б говорити про голод як про туман, в якому блукають люди, незрячі як кобзарі та глухі, як їхні поводирі. Адже всі вони бачили смерть власних дітей, трагедію свого народу й сліпли та глохли духовно і фізично від цього. Лише той, хто не втратив надію – у фільмі це незрячий кобзар Іван Кочерга – має світло в собі й може повести за собою інших.

    - Ця кіноісторія розповідає про гени українців, про те, що ми люди, яких не можна зламати, бо гідність для нас важливіша за життя.

    - Ми закінчили зйомки фільму ще рік тому. Однак ідея стрічки виявилася дуже актуальною й у світлі недавніх подій на Майдані, що надало фільму додаткових смислів. У «Поводирі» показано спротив, коли можна вбити людину, але не її Дух і не її пісню. Тому, знімаючи маленький авторський протест, ми не чекали, що із цього буде.

    - Україна має живу історію фольклору та етнографії. Це одна з небагатьох країн, в якій досі живе міф. Тому на Майдан вийшло так багато геніїв.

    - Довелося багато знімати на Донбасі. Зрозумів, що цей район дуже довго мав завищену планку насильства на всіх рівнях – сім’ї, побуту, роботи, влади. Більшість людей жила тут із постійним присмаком крові, діти знали, що їхні батьки можуть не повернутися з роботи. За таких обставин люди перетворювалися у вовків. І зараз прийшов час боротися з цим. Якщо ви колись побачите когось із вовчими очима, усміхніться йому, і це стане початком шляху повернення до людської сутності.

    - Статуетку з несправжнього золота «Оскар» дуже переоцінюють. Це індустріальна нагорода, вона дається не за талант. Сама американська кіноакадемія – це велике комерційне підприємство. Тому ми не намагаємося перемогти – це занадто дорого коштує. Натомість ми зраділи відгукам кіноакадеміків про «Поводиря»: це індустріальна стрічка, яку можна показувати не лише на кінофестивалях, а й у кінотеатрах. Що ще важливо – ця картина дала їм зрозуміти, чому українці стояли на Майдані. Для нас важливо привезти з Голлівуду зв’язки, розуміння того, що ми – нація, можливість навчання там наших студентів.

    - Кінопрокат «Поводиря» - це макдональдз з годиною вареників, яка затягнулася на два тижні. Кінотеатри б’ються за цю картину не через патріотичні відчуття, а через прибуток від її показу.

    Анна Мукан,
    Фото: Валерій Попов

  • «Нам потрібні не лише людські сили, а й небесні»

    Молода художниця Катерина Ткаченко – одна з тих сотень тисяч небайдужих українців, які охороняли революційний Майдан за допомогою сили духу і зброї в руках. Духовну енергію вона черпала з неба – із розмови зі своїм янголом-охоронцем, а зброєю її були фарби, дерев’яні дощечки та пензлі. Про свій духовний подвиг і не лише Катерина Ткаченко розповіла 1 квітня на творчій зустрічі зі студентами Інституту філології Київського університету. Виставку "Ангели Майдану" та зустріч з її авторкою організував Центр фольклору та етнографії Інституту

    Про себе

    Для мене Україна була завжди небайдужа. Не зважаючи на те, що я харків’янка і більшість життя розмовляла російською. На Сході питання мови стосується лише спілкування, а не національної визначеності.

    Про професійні зацікавлення

    Ще в часи навчання мене зацікавила українська тематика в мистецтві. Я написала дві залікові роботи по Григорію Сковороді. А згодом, 2010 року, оформила розписами Харківський літературний музей за темою «Григорій Сковорода - мандрівка за щастям».

    Про обов’язки митця перед народом

    Сьогодні в Україні відбуваються історичні події, які нікого не можуть лишати байдужими. Кожен в цьому світі має своє втілення, тож, як на мене, найприродніша реакція на сьогодення для художника – це нові роботи. Це те, що я можу робити для своєї країни тут і тепер.

    Про задум художньої серії «Ангели України»

    Задум янгольської серії в мене виник ще навесні минулого року. До цього мене спонукали роздуми над бароковим періодом українського мистецтва, зокрема тогочасними самобутніми іконами. Однак до справи не дійшло. З початком революції на Майдані думки про українських янголів зринули знову, оскільки прийшло усвідомлення, що нам потрібні не лише людські сили, а й небесні. Мій проект в підтримку перемоги світлих сил в Україні, я продовжую його з дня в день, і для мене це схоже на створення японських журавлів надії.

    Про янголів

    Є теорія, що кожна людина має свого янгола-охоронця, представника світу вишнього, що вартує, допомагає, але й може покинути людину, якщо та перейшла на «темний» бік. І якщо вже янгол тісно пов'язаний зі своїм підопічним, то я цілком можу припустити, що й риси він має спільні зі «своєю» людиною.

    Ангели українців, зібрані у світі невидимому, схожі на нас, сильні та світлі, охороняють, не втручаючись у вибір людини. Мої Ангели України – це віра в світле рішення складних проблем, це ми в наших різних проявах, з різними вдачами, але об’єднані світлими цілями, це прості українці, звернені до добра у свої душах, це прагнення душі до перемоги чеснот в Україні!

    Про мистецьку сотню

    Майдан об’єднав різні соціальні групи. Вони згуртувалися навколо тематичних сотень – медичної, кіберсотні, мистецької та багатьох інші. Кожна з них доступними їй засобами робила вклад у спільну справу. Мистецька, до якої я належу, - намагалася посередництвом мистецтва служити країні, Майдану. Серед її творчих проектів – розписування щитів і касок самооборони, тату-клейнод акція, пленер. Останній захід мав особливої ваги значення, адже ми, художники, розуміли, що те, що зараз відбувається, має бути закарбоване на полотні, яке стане промовистим очевидцем героїчно-трагічних подій.

    Мистецька сотня розташовувалася в Українському домі до його штурму силовиками. Я мала там виставку «Янголи Майдану». Перед очима досі стоїть сюрреалістична картина 18 лютого: видно чорним дим від палаючого Будинку профспілок, з Грушевського наступають Беркутівці, а на сходах Українського дому – вцілівші «Янголи Майдану», повз яких проносять ранених Героїв…

    А невдовзі, коли з’явилася «Небесна сотня», я відчула перехрещення цих полеглих янголів зі своїми. Хочу вірити, що одні й інші зможуть підтримати нас і допомогти вибороти нове життя для нашої країни.

    Про ікони

    Мені доводилося працювати над розписом церков і створенням ікон у канонічному візантійському стилі. Однак, коли ставиш писання ікон на потік, тоді ця робота стає однотипною і нічим не відрізняється від створення, наприклад, серії листівок. Інша справа, коли йдеться про традиційну українську ікону. Вона більш неформальна, розповідна, від серця до серця. Я зрозуміла, що саме це мені близьке. Тому Ангели України написані в дусі української барокової ікони – вони олюднені, теплі й національно марковані.

    Про інструментарій

    Більшість янголів намальовані на дерев’яних дощечках і лише кілька – на полотні. Це свідомий вибір, адже барокові ікони, як правило, були виконані на дереві. Особливість цього матеріалу в тому, що він живий і через свою структуру – дає підказки, як малювати. Щодо фарб – використовую акрил, зрідка – олійні фарби.

    Катерина Ткаченко народилася в м. Харковi. Закінчила Харкiвське художнє училище за фахом живописець – викладач. Випускниця Харківської Академії дизайну та мистецтв, спеціалізація - монументальний живопис, навчалася в майстерні історичного живопису В.М.Гонтаріва. Член спілки художників України.

    Текст: Анна Мукан,
    Фото: Валерій Попов

Subscribe to інтерв'ю