святкування

  • Музична вистава італійською мовою «Сан Ремо»

    У вівторок, 20 жовтня, з 14.30 – 15.50 у Мистецькій залі Інституту філології відбувалася
    музична вистава італійською мовою «Сан Ремо», створена студентами 4 курсу бакалаврату спеціальності «переклад з італійської мови».

    Фото Валерія Попова

  • Лекція директора Італійського інституту культури в Україні проф. Анни Пасторе на тему: «Venezia. Vivaldi» (Венеція. Вівальді)

    У понеділок, 19 жовтня, з 14.30 – 17.20 в Мистецькій залі Інституту філології відбулася
    лекція директора Італійського інституту культури в Україні проф. Анни Пасторе на тему: «Venezia. Vivaldi» (Венеція. Вівальді) Йшлося про місця вівальдівського натхнення у Венеції: барокові стежки, Церква делла П’єта, сонети «Чотирьох пір року», читання «StabatMater» Т. Скарпи.
    Захід закінчився театральною виставою «La Leggenda del la Maschera Blu» Ксенії Ретинськоі (студентки 2 курсу магістратури) за участю студентів 2 курсу магістратури, 2 та 4курсів бакалаврату спеціальності «переклад з італійської мови».

    Фото Валерій Попов

  • У дворі Червоного корпусу відкрили пам'ятник Михайлу Максимовичу

    15 вересня у дворі червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка відкрили пам'ятник його першому ректору й науковцю-енциклопедисту Михайлу Максимовичу.

    "Йому виповнилося б 211 років. Михайло Максимович був людиною великого розуму, що зробила неоціненний вклад у нашу науку", - сказав Леонід Губерський, нинішній ректор університету.

    Михайло Максимович обійняв посаду 30-річним, 1834 року, відразу після відкриття університету. До цього жив у Москві. 1823 року закінчив словесний, природничий, а потім – і медичний відділи філософського факультету Московського університету. Викладав там ботаніку. Через 10 років одержав вчений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки.

    "Царський уряд призначив Михайла Максимовича ректором, бо вважав його своєю надійною людиною. Польській професурі тодішні чиновники не довіряли. Але промахнулися — в серці Максимовича жила Україна", - розповідає Леонід Губерський.

    Почавши керівництво університетом, він не лишив своєї дослідницької діяльності. Здійснював наукові розвідки у галузі ботаніки, історії, словесності, літературознавства та фольклору. Писав вірші. Найвідомішим є його етнографічний збірник "Малороссийские песни". У ньому було опубліковано 127 народних пісень різних жанрів і змісту. Також Максимович написав першу в Україні археологічну працю з застосуванням типологічного методу - "Украинские стрелы древнейших времен".

    "Це була дуже талановита людина. Він заклав основи сучасного слововживання. Михайло Максимович і його дружина товаришували із Тарасом Шевченком. Я нещодавно перечитував їхнє листування. Воно розкриває глибину першого ректора як людини настільки сильно, що я написав вірша", - сказав Дмитро Павличко, поет і громадський діяч.

    Михайло Максимович відіграв важливе значення для історії України. "Він наважився підняти хоругву за нашу мову та Батьківщину. Якби не його дискусія із Погодіним, то в нас би назавжди вкрали історію. Весь світ би вважав, що справді після удару Батия все старокиївське населення переселилося на Північний Схід. Максимович не стерпів цієї брехні й науково довів безглуздість теорії Погодіна", - сказав Іван Петриляк, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

    За його словами, Михайло Максимович був наймолодшим ректором за всю історію. І вже 30-річному віці мав визнання в усій Російській Імперії.

    "Він мав все у Москві, але його все одно тягнуло до України, як, до речі, і Гоголя. Кілька років тому я відвідав ботанічний сад у Москві, директором якого був Михайло Максимович. Там є галявина, а серед неї – дуб. Кажуть, під ним зустрічалися Микола Гоголь і Михайло Максимович. Гоголь часто казав Максимовичу "Да бросьте вы свою Кацапию и едьте в Гетьманщину". В одному із листів Микола Гоголь знову повторює своєму товаришу "Туда нам нужно, туда – в наш древний Киев", - сказав письменник Микола Жулинський.

    Скульпторами бюсту є Олександр і Максим Рачковські. Це другий бюст, встановлений у дворі університету. Перший встановили письменнику Василю Симоненку в травні цьогоріч. В університеті планують з часом зробити Алею пам'яті видатних випускників, викладачів і науковців Університету.

    Володимир Мукан
    Фото: Володимир Мукан

  • Цього дня народився перший ректор нашого Університету Михайло Максимович

    Від давніх часів слово відігравало неабияку роль в історичному бутті. Зі словом асоціюється феномен людського спілкування, фіксація багатоманітного досвіду наших пращурів, народження письма, культурний розвій, самобутні мистецько-художні та естетичні виміри світу... Втім, справжній світоглядний злам у розумінні вартості слова стався у добу післянаполеонівської Європи, коли романтики безпосередньо пов’язали словесність із душею, ба навіть із сутністю народу-нації. Так народилася славнозвісна «мовна програма» романтизму, яка розгорталася під знаком моральності та добра, краси й естетизму, фольклористичних, етнографічних та літературних захоплень національним буттям. Власне, романтики відкрили широкому загалу неповторну палітру європейських націй зі славною та величною історією.

    Українським фундатором цієї «мовної програми» був М. Максимович — перший ректор Університету св. Володимира в Києві. Його захоплення українською словесністю назавжди змінило не тільки царину його наукових зацікавлень, а й інтелектуальну біографію. Ба більше, етнографічні збірники М. Максимовича виплекали нову генерацію українських інтелектуалів — харківських романтиків та кирило-мефодіївських братчиків, зокрема таких видатних діячів, як М. Костомаров та П. Куліш.

    Михайло Максимович народився 3 вересня 1804 р. у Згарському хуторі на Тимківщині (Полтавська губернія). Він походив із роду дрібного малоросійського дворянства, витоки якого сягали козацької старшини нижчого та середнього рангу. Його прадід був сотником Бубновської сотні, про яку М. Максимович оповів у своїй однойменній праці.

    Від юнацьких років він перебував під благодатною опікою родичів-українців — дядьків Тимківських. Останні зробили успішні кар’єри на російській урядовій службі та в академічному світі: Ілля Федорович, доктор права і філософії, професор Харківського університету й один із засновників Новгород-Сіверської гімназії, в якій навчався М. Максимович; Роман Федорович, професор грецької та римської словесності Московського університету; Єгор Федорович, знаний російський дипломат і автор тритомних записок про подорож до Китаю; Василь Федорович, письменник та губернатор Бессарабії.

    Виглядає, що сфера гуманістичних та суспільних наук не була для юнака terra incognita, як і перспективи кар’єри імперського чиновника чи урядовця. Зокрема, в червні 1819 р. на публічному іспиті в Новгород-Сіверській гімназії він виступив з промовою «Об истинном просвещении».

    І перші два роки М. Максимович навчався на словесному відділенні Московського університету, яке обрав, як припускають, за наполяганням свого дядька Р. Тимківського. Останній був відомим дослідником «Слова о полку Ігоревім» і прищепив своє зацікавлення обдарованому племіннику.

    Втім, юнацькі мрії стати ботаніком взяли гору. 1821 р. М. Максимович перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету. Протягом 1820-х років відбувається разюча метаморфоза «молодого хохлика», як назвав М. Максимовича при першій зустрічі М. Погодін, у знаного столичного науковця та літературного діяча. 1827 року М. Максимович захистив магістерську дисертацію «О системах растительного царства», 1829-го став ад’юнктом, а в серпні 1833 р. — професором на кафедрі ботаніки Московського університету. На той час йому виповнилося лише 29 років!

    Здавалося б, що первісні гуманітарні устремління залишилися на маргінесі інтересів молодого вченого, який швидко став відомим московським природознавцем. Що ж спричинило нове незвичайне перетворення «травника» (як називали юнака тогочасні приятелі) на гуманітарія й історика, врешті-решт — на київського ректора, а згодом ученого-відлюдника з Михайлової гори?

    Зазвичай привертають увагу культурні та дослідницькі практики М. Максимовича як природника, котрі раз у раз повертають його погляди до садів Мінерви, зокрема на ниву словесності.

    Мистецько-естетичні та літературно-художні захоплення виявляються ще в його працях ученого-натураліста, в яких спостерігаємо відлуння шеллінгіанських уявлень про природу як творчу роботу Духу. Зокрема, в одній зі своїх природознавчих студій він схарактеризував природу як «храм, повний незліченних виразів думок Художника Всевишнього».

    У світлі такої філософської візії навколишній світ сприймався як продукт художньої творчості Божого Провидіння, а будь-який витвір мистецтва — як його мікрокосм. Недаремно російський драматург М. Чаєв назвав працю М. Максимовича «Размышления о природе» (М., 1833) «поемою про природу».

    Втім, передусім варто згадати про активну участь М. Максимовича в неформальному просторі тогочасного публічного життя Москви — літературно-філософських салонах, наукових товариствах та часописах.

    Уже в травні 1820 р. студент першого року навчання М. Максимович був запрошений як перекладач творів Горація на званий обід до письменника В. Філімонова, де познайомився з істориком М. Полєвим. Щоправда, до цього запрошення спричинилася письмова рекомендація його дядька Р.Тимківського.

    Однак незабаром юний провінціал здобуває незаперечний успіх завдяки своїм природознавчим публікаціям. Він бере участь у літературно-філософських вечорах «любомудрів» князя В. Одоєвського, який разом із шеллінгіанцем В. Кюхельбекером видавав відомий альманах «Мнемозина» (1824 — 1825, чотири книги), з’являється на літературних четвергах поета С. Раїча та відвідує знаменитий салон Є. Єлагіної.

    У Москві М. Максимович виявляє себе як вправний рецензент та полеміст. Він пише не тільки на природничі теми, а й порушує питання літератури, етнографії, фольклористики, історії та філософії.

    Приміром, молодий адепт природознавства прорецензував книгу І. Кульжинського «Малороссийская деревня» (М., 1827), в якій гостро засудив ідилічні мотиви у висвітленні тогочасної України. Водночас рецензент висловив досить цікаве спостереження про поєднання в психічному характері українців трьох видів «первісного життя» — наїзницького, пастушачого та землеробського.

    1829 р. М. Максимович виступає на захист поеми О. Пушкіна «Полтава». Він спростовує закиди Ф. Булгаріна та інших критиків, які звинувачували поета в неправдоподібності зображення історичних постатей, зокрема І. Мазепи.

    Але найбільшу популярність принес М. Максимовичу збірник «Малороссийские песни» (М., 1827), завдяки якій він спізнався з М. Гоголем, В. Жуковським, О. Пушкіним та багатьма іншими письменниками, поетами та інтелектуалами. Причому думки автора-укладача про відображення в піснях «народного духу» були досить прихильно сприйняті російською освіченою публікою, зокрема відомим критиком С. Шевирьовим.

    Етнографічний збірник 1827 р. мав величезне значення, позаяк став своєрідним каталізатором тієї хвилі етнографічних дослідів, з якою пов’язують початок ери українського романтичного народництва ХІХ ст. Саме він дозволив І. Лисяку-Рудницькому назвати М. Максимовича хрещеним батьком українського Відродження.

    Втім, у московський період життя (1819—1834) М. Максимович виступав не тільки в ролі академічного вченого-природника, популяризатора, етнографа, критика та полеміста, а навіть як видавець-редактор.

    Протягом 1830—1834 рр. він видав літературний альманах «Денница» (три випуски). На сторінках цього видання знаходимо чимало славетних імен, переважно письменників, поетів та критиків пушкінської плеяди: С. Аксаков, Є. Баратинський, О. Вельтман, П. В’яземський, Ф. Глінка, А.Дельвіг, І. Кіреєвський, М. Погодін, О. Пушкін, Ф. Тютчев, О. Хом’яков, С. Шевирьов, М. Язиков та ін.

    Власне, досвід видання «Денницы» пізніше добре прислужився М. Максимовичу як редактору-видавцю альманахів «Киевлянин» (три випуски: 1840, 1841 та 1850) та «Украинец» (два випуски: 1859 та 1864).

    Така активність та неабиякі успіхи не тільки на академічних теренах, а і в новому публічному просторі старої російської столиці виявляють незвичайну комунікативність М. Максимовича. Зокрема, він плідно спілкувався не тільки з університетськими колегами та блискучими московськими інтелектуалами з численних літературно-філософських салонів і гуртків, а й із постатями, які уособлювали крайні суспільні полюси тогочасної Росії.

    Приміром, М. Максимович здобув прихильність як консервативного президента тодішньої Імператорської академії наук, майбутнього міністра народної освіти С. Уварова, так і молодих російських радикалів О. Герцена та М. Огарьова.

    Він цікавився й творчістю родоначальника польського романтизму А. Б. Міцкевича, з яким, схоже, зустрічався у Москві.

    Водночас московську публіку заінтригували літературні здібності та вправність М. Максимовича як оратора, які помітили і в його привселюдних промовах, і на лекціях. Невипадково сучасники вважали, що він має виняткові здібності до професури, зокрема володіє даром слова.

    За автобіографічним свідченням ученого, його університетські виклади відзначив сам С. Уваров. Відтак у листі від 14 березня 1834 р. до С. Уварова, вже як міністра, ботанік М. Максимович із достатньою певністю відзначає: «Словесність не була для мене чужим предметом, що я іноді брав у ній деяку участь, про це відомо вашому превосходительству». Так молодий учений обѓрунтовував своє переведення до університету в Києві.

    Видається, що саме в сполученні таких розмаїтих дослідницьких, культурних та освітніх практик і криється швидкоплинна метаморфоза — з природника на гуманітарія, що постає як досить умотивований, хоч і поступовий вибір. Останній тим чи іншим чином пов’язаний з успішним входженням М. Максимовича у московський неформальний публічний простір, що відкрив молодому науковцю інші можливості та перспективи, ніж звичайна кар’єра університетського професора ботаніки.

    Вочевидь, саме з цими практиками пов’язані світоглядна трансформація М. Максимовича як ученого. Тим більше, що його світосприйняття та погляди переважно тлумачать у руслі інтелектуальних впливів тогочасної німецької думки, передусім натурфілософії Ф. фон Шеллінга. Вважають, що з ідеями німецького філософа М. Максимович ознайомився за посередництвом московського професора фізики та агробіолога М. Павлова та плеяди його послідовників.

    Знання розглядалися М. Максимовичем як необхідний продукт Розуму, закладений і організований природою в людині. З цими уявленнями, очевидно, і пов’язана його спроба поширити універсалістські підходи щодо навколишнього світу, що випливає з шеллінгіанського принципу полярності в розумінні природи — як продукту, так і суб’єкта дії.

    У київську добу свого життя (1834—1845, з перервами) М. Максимович виступає на науково-освітній ниві як представник загальноросійських культурних і академічних практик. Вони, звичайно, були скеровані на змагання з польським соціальним і культурним впливом у південно-західному краї імперії та спиралися на ідею осягнення руського народного духу, але в місцевому, українському контексті.

    Такої орієнтації М. Максимович тримався і як ректор-адміністратор (липень 1834 — грудень 1835), і, пізніше, як професор Університету св. Володимира. Зауважимо, що «російська словесність» як сфера діяльності перетиналася або включала багато інших соціогуманітарних дисциплін із зародковою на той час інституціоналізацією (філологія, мовознавство, фольклористика, етнографія та ін.). Відтак вона давала можливість М. Максимовичу реалізувати своєрідну «мовну концепцію» романтизму, зокрема показати мистецько-естетичні, духовно-етичні, комунікативні, етносоціальні й інші властивості та функції мови.

    «Слово є третій, щонайповніший і, можна сказати, щонайпритаманніший і щонайближчий душі спосіб її вираження, в якому немає однобічності ні образу, ні звуку, але в якому і той, і той злиті у довершену, первородну єдність і цілісність», — стверджує М. Максимович в одній із праць.

    У робочих записах до першої лекції 1843 р. в Університеті св. Володимира автор так характеризує дисципліну, яку викладає: «Словесність є сукупність пам’яток, в яких виявляється душа та життя народу, за допомогою мови — усно або письмово». В іншій лекції він наголошує, що в мові виявляється «особистість народу».

    Показовими є думки М. Максимовича щодо самовираження українського народу: «Малоросійський народ здавна виражає своєю мовою свою душу, своє домашнє та суспільне життя, і залишив у спадок нинішньому століттю як зразок і в науку для нової словесності багатий запас своїх переказів, прислів’їв, казок та пісень».

    Більше того, автор звертає увагу на історичні виміри побутування «слова» (мови), які вважає визначальними для розуміння української минувшини. «Така вже історична доля Малоросії, що її своєнародній мові не довелося стати письмовою мовою її, — що головним органом її письмового та книжного висловлення були по черзі церковнослов’янська, західноруська і, нарешті, нинішня російська мова», — відзначає М. Максимович.

    Отож мова («слово», «словесність») тлумачаться вченим із позицій шеллінгіанства, зокрема як спосіб виявлення самобутнього «народного духу». Зрештою, мовні (літературні, фольклорні, етнографічні) компоненти посідають чільне місце в романтичному світогляді. Адже за уявленнями романтиків «словесна» (пісенна, етнографічна) традиція сягає віддалених часів. Вона виступає як вагомий доказ стародавнього родоводу народу/нації, зокрема відображає його етногенетичні, ба навіть архетипічні риси, релігійно-культурне, дохристиянське буття.

    Так, крок за кроком реалізація мовної програми романтизму й етнографічні студії протягом 1820—1830-х років поступово розкривали перед ученим інші виміри народного духу, зокрема цілий пласт незнаної української минувшини. Афористично говорячи, через «словесні» практики М. Максимович відкрив для себе історію народу як духовної спільноти.

    Це «відкриття» історичної площини буття примусило вченого замислитися про способи та форми її представлення в російському академічному світі. Передусім М. Максимович обирав такий ракурс висвітлення, в якому малоросійська самобутність сприймалася не тільки лояльно, а й достатньо прихильно російською адміністрацією.

    Один із таких способів полягав у такому включенні давньоруських/малоросійських елементів до загальноросійської конструкції минувшини, що вони перетворювалися в сутнісні атрибути руського духу. Ба більше, вони виявляли і підкреслювали своєрідні, особливі риси української минувшини в межах російської історіографії.

    Водночас об’єктом історіописання М. Максимовича стає не стільки малоросійська минувшина, скільки її синкретичне поєднання з широким полем соціогуманітаристики (етнографія, мовознавство, фольклористика, література, історична топографія, топоніміка та ін.). Відтак історія України у його представленні немовби розсипається на безліч дрібних фрагментів — мікроісторичних сюжетів: малоросійські місцевості та населені пункти, культурно-релігійні пам’ятки і стародавні писемні твори, окремі події й біографічні матеріали з обсягу життя відомих осіб та родин, київська топографія й українська топоніміка тощо.

    Схожу децентралізацію світу минувшини в працях ученого спостерігаємо й щодо суб’єктів руху історії, з-поміж яких можна вирізнити принаймні кілька центрів тяжіння: православна віра й церква, масовий, колективний герой — руський та малоросійський народ, російська держава та її володарі, історична особа — видатна і пересічна.

    Зрештою, фрагментарне представлення української минувшини стає наріжним каменем історичного письма М. Максимовича. Саме з цієї перспективи вчений і формулює завдання романтичного історіописання — відтворення достовірної і водночас образної, художньої історії з акцентуванням уваги на фактах та дрібних деталях.

    «Ми хочемо й вимагаємо від історії, щоб у ній давно минуле життя з’являлося живцем перед очима нашими; а для цього необхідно, щоб кожна історична подія й особа була пізнана та представлена вірно, в її справжньому вигляді і на своєму місці, як було воно насправді», — наголошує історик.

    Така орієнтація на подробиці, деталі, а за великим рахунком — на індивідуальне й особливе, спричинилася й до специфічної репрезентації результатів наукових студій у вигляді окремих фрагментів — невеличких розвідок, заміток, рецензій тощо.

    Відзначимо, що вона властива не тільки для творчості М. Максимовича, а й представлена в спадщині інших українських романтиків 1830—1850-х років. Але найповніше мозаїчне представлення історії побутує саме в студіях ученого-відлюдника з Михайлової гори. Тим паче що фрагмент є незавершеним, синкретичним і, заразом, аморфним за своєю жанровою природою. Він інспірує уяву читача, надає викладу динамічності та діалогічності, зрештою продукує багатоголосся і різні смислові шари.

    На вибір фрагментарної форми представлення малоросійської минувшини суттєвий вплив справила і зміна статусу М. Максимовича з академічного вченого на приватного дослідника-інтелектуала, що сталася після остаточного завершення його університетської кар’єри 1845 р.

    Давній московський приятель М. Максимовича князь П. В’яземський був надзвичайно вражений таким перетворенням. У листі від 22 серпня 1868 р. він характеризує його становище в тогочасній ієрархічній системі майже у метафоричному виразі: «Невже ви ніде не значитеся, ні до чого не прикріплені і т.п. та ін.? Та ви, виходить, єдине виключення, парія в нашій розграфленій, департаментській, комітетській, прикомандированій і т.п., мундирній Росії. Це чого-небудь та вартує».

    Загалом фрагментарна репрезентація минулого є засадничою рисою способу мислення М. Максимовича. Адже окремі людина, подія чи факт сприймаються ученим як своєрідний мікрокосм рухливого та неосяжного світу минулого. Відтак мозаїчне представлення минувшини задовольняло як критично-раціональні вимоги, які висував системно-універсальний світогляд науковця-природника, так і ідеалістичні, ірраціональні мотиви історика-романтика, зорієнтовані на пошук специфічного, особливого, неповторного.

    Такі уявлення М. Максимовича представлені у вигляді самобутніх студій, які часто-густо являли собою мішанину різних жанрів. Г. Житецький слушно наголошував на своєрідній манері «витворення його наукових розвідок: ці писання були іноді дуже коротенькі, іноді це були досить довгі листи з наукових питань на адресу близьких приятелів або авторів того чи іншого наукового досліду, зо всіма ознаками особистого, приватного листування, з ліричними побічними замітками в зв’язку з різними спогадами, а бувало, і з жартівливими чи гумористичними випадами, — цей жанр писання невеликих розміром, але важливих і цінних змістом наукових праць був улюблений його жанр, спосіб надзвичайно характерний і нібито особливо пристосований до характеру, вдачі й особистого духовного обличчя нашого українського вченого».

    Та найважливіше в цих студіях М. Максимовича відчувалася закоханість у слово, яке відкривало захоплюючий світ української минувшини. Відтак у деяких працях, наприклад у «Бубновской сотне», він виступає і як історик-художник, який із неприхованим естетизмом і мистецьким смаком відтворює мальовничу природу Канівщини.

    У текстах М. Максимовича споглядаємо й чимало метафоричних елементів. Приміром, він порівнює початок історії Малоросії з кометою, що швидко промайнула на небосхилі, називає монголо-татарську навалу «грозою Батиєвою», висловлює думку щодо виникнення Запорозького козацтва як «живого злиття» двох стихій — азіатсько-наїзницької та греко-християнської, порівнює козаків із західноєвропейськими лицарями та іменує козацтво «народним лицарством», розглядає Гайдамаччину як «вогнедишне виверження народної помсти та ворожості».

    Проте рух історії уявляється М. Максимовичу не тільки у вигляді широкого річища унікальних фактів-мозаїк, а й з руху різних поколінь людей, що посідали в ньому самостійне і виняткове становище. Як влучно зауважив літературознавець М. Петров, «стислі розповіді Максимовича про стародавніх людей схожі на спомини онука про маститого дідуся, ще живо пам’ятного та міцно-міцно любимого».

    Цей чаруючий дар слова, властивий М. Максимовичу, справляв незвичайне враження на сучасників. «Йому (Костомарову) в Харкові потрапив до рук збірник українських народних пісень Максимовича, 1827 року, а я в Новгороді-Сіверському також випадково став власником іншого збірника українських дум та пісень того ж Максимовича 1834 року. Ми обидва в один день із великоруських народників зробилися народниками малоруськими», — згадував П. Куліш.

    Зрештою, розвідки М. Максимовича торували шлях до національного самоусвідомлення іншим генераціям українських інтелектуалів. Відтак у сприйнятті наступних поколінь перший ректор та тяжкохворий самітник із Михайлової гори поставав як один із піонерів української науки, заради якої він відмовився від блискучої кар’єри московського професора ботаніки.
    Олексій ЯСЬ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, ілюстрації надані автором і взяті з книги «Історія Української культури», т. 4, day.kiev.ua

    Категорії: 
  • Інститут філології випустив 722 бакалаврів і магістрів

    Цьгоріч в один день відбулося одразу три випуски - українських філологів, західних і східних. Незважаючи на насичений графік, навколо панувала святкова атмосфера та піднесений настрій.
    Цього року Інститут філології випустив 722 випускники – 416 бакалаврів і 306 магістрів. Серед магістрів – 119 дипломів із відзнакою, серед бакалаврів – 97. Магістрів-філологів випустилося 65, серед яких 32 отримали червоний диплом, серед 49 магістрів-перекладачів 31 випускник досягнув найвищих результатів у навчанні.
    Відео до ВИПУСКУ-2015 доступне тут http://alpha-studio.com.ua/video/issue

    Прес-центр Інституту філології
    Фото: Валерій Попов

  • День слов'янської писемності і культури

    «Іди, відроджений народе, у своє світле майбуття, література – нова сила,немов продовження життя…» (перекл.з болг.) – саме цими словами знаменитого гімну Кирила і Мефодія в стінах Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка розпочалося урочисте святкування Дня слов’янської писемності і культури. Це свято відзначається щороку 24 травня з нагоди вшанування пам’яті рівноапостольних духовних просвітителів, які стали тим міцним фундаментом, на якому і постав увесь слов’янський світ з його неймовірною культурно-духовною різноманітністю.

    Захід відкрив директор Центру болгарської мови, літератури, історії та культури проф. Чмир Олена Романівна. Вона привітала всіх присутніх із цим чудовим святом і відзначила великий вклад братів-просвітителів у формування писемності слов’янських націй, адже їхня місія до Великоморавії яскраво показала, що наприкінці IX ст. у слов’ян уже був «запит», а у Візантії – «розуміння» того, що звернення до Бога рідною мовою є зрозумілішим, саме тому вони створили слов’янське письмо – глаголицю. Більш того, Олена Романівна наголосила на невід’ємній ролі мови у процесі державотворення, бо без рідної мови не може бути й держави, а нація втрачає свою самобутність. «Кирило і Мефодій є символом спільності слов’янських націй, яка є важливою складовою добробуту і духовного процвітання наших держав. А ми, шановні браття філологи, є нащадками святих братів, тому маємо цінувати їхні старання і бережно оберігати їхній значний вклад у розвиток слов’янської писемності та культури!»

    Із вітальним словом виступив Перший радник Посольства Республіки Сербії Кошутич Светлана : «Для мене велика честь знаходитися тут. Я вважаю, що ми маємо зберігати нашу культурну генетичність і постійно підтримувати традицію відзначення такого прекрасного свята, як День слов’янської писемності і культури. Кирило і Мефодій – великі реформатори народної духовності, тому ми повинні продовжувати їхню священну місію!».

    Також в урочистостях взяв участь Перший радник Посольства Болгарії Петр Танев. Він подякував колективу кафедри слов’янської філології за підтримку і звернувся до студентів-славістів: «Ці студенти взяли на себе велику відповідальність вивчення слов’янських мов, тому хочу щиро подякувати їм, адже ці мови об’єднують наші нації і сприяють їх активному розвитку на світовій арені. Справа Кирила і Мефодія має своїх послідовників, а тому культура і духовність наших держав у надійних руках».

    Теплими словами привітав усіх учасників заходу Перший радник Посольства Республіки Білорусь Олексій Жуковець: «Дорогі друзі, хочу привітати вас із цим важливим для нас святом, адже саме слов’янська писемність стала тим об’єднавчим фактором, який так зблизив наші нації. Вона допомагає нам відчувати свою ідентичність і спілкуватися один з одним, вивчати культуру один одного і це справді чудово».

    Олена Романівна зазначила, що найстійкіші традиції святкування цього дня має Болгарія, адже саме в цій країні є культ Кирила і Мефодія. Україна підтримує тісні зв’язки з Болгарією, адже ми споріднені не лише слов’янським походженням, а й спільністю історичної долі та багатовіковими культурними відносинами.

    З вітальним словом звернувся до присутніх президент Товариства дружби «Україна-Болгарія» Юрій Сєдих : «Від імені всього Товариства маю приємність привітати всіх учасників заходу із Днем слов’янської писемності і культури. Ми активно працюємо над збереженням і передачею культурної спадщини між Україною і Болгарією. Ми відзначаємо всі свята, аби ще раз підтвердити свою відданість один одному. Мені дуже приємно нині бути тут, серед студентів і викладачів, адже я і сам вчився в цьому університеті, тому ваше запрошення на цей чудовий захід я прийняв із великим задоволенням. Бажаю вам успіхів і щасливої долі. Знаєте, я був у багатьох країнах, усі вони дивували мене своєю красою, але все одно найбільшу гостинність я завжди відчував у Болгарії, Сербії та Білорусі. Ми маємо віддати честь нашим братам-просвітителям, адже саме вони побудували нашу могутню слов’янську націю».

    Активну участь у святкуванні взяли також студенти болгарського, хорватського, білоруського та сербського відділень. Студенти-болгаристи зачитали «Азбучну молитву» і занурилися разом із публікою у болгарську пісенну традицію, виконавши прекрасні пісні болгарською мовою. Також студенти підготували цікаві доповіді про розвиток слов’янських мов: «Хорватська глаголиця», «Історія білоруського письма», «Особливості розвитку сербської кирилиці» та інші. Цікаво було послухати уривок із твору Мілорада Павича «Хозарський словник», у якому плекається ідея про створення азбуки як створення культури.

    Завершився захід «традиційно» по-болгарськи. Студенти разом із викладачами і гостями урочистостей станцювали народний болгарський танець – хоро, який ще міцніше з’єднав наші нації своїм запальним слов’янським духом!

    Текст: Христина Мура,
    Фото: Володимир Мукан

  • Відзначення Дня слов'янської писемності. Фоторепортаж.

  • Традиційно у травні – Шевченковою Україною

    «Всі дні мого перебування в Яготині є і будуть для мене рядом прекрасних спогадів...»

    Т. Шевченко

    У рамках підведення підсумків щорічного загальноуніверситетського конкурсу студентських наукових робіт й есе «Мій Шевченко» та відзначення річниці від Дня перепоховання Тараса Шевченка 16 травня відбулася тематична навчально-краєзнавча екскурсія «Тарас Шевченко і Яготинщина». У поїздці, яка відбулася з ініціативи кафедри історії української літератури і шевченкознавства, Всеукраїнського навчально-наукового центру шевченкознавства та за підтримки адміністрації Університету, Інституту філології і Студентського парламенту взяли участь студенти та викладачі Інституту філології, Інституту журналістики, філософського, географічного факультетів і факультету кібернетики.

    Учасники екскурсії відвідали музей «Флігель Тараса Шевченка» у м.Яготині, де митець перебував 1843 року на гостині у князів Рєпніних, садибу-музей відомої української художниці Катерини Білокур у селі Богданівка під Києвом та "столицю Шевченкового серця" – маєток Закревських у Березовій Рудці на Пирятинщині.

    Музей «Флігель Тараса Шевченка» – це білосніжна будівля, що височіє над річкою Супій. На початку ХІХ ст. цей будинок входив до архітектурного ансамблю маєтку М. Рєпніна і використовувався як готель для гостей. Саме у ньому зупинявся Тарас Шевченко, на той час уже відомий український поет і художник. Під час приїзду до Яготина 2 липня 1843 року і при подальшому перебуванні на Яготинщині, Шевченка, колишнього кріпака, тепло і гостинно приймала княжа родина. У Яготині Тарас Григорович отримав замовлення зробити олійними фарбами копії з портрету князя Рєпніна роботи швейцарського художника Горгунга. Тісною була його дружба із Варварою Рєпніною – донькою князя. У листопаді 1843 року поет надіслав Варварі Миколаївні до Яготина відому записку, де написав про переживання, що охопили його після спілкування із селянами та спостережень за їхнім життям. Він гостро відчув соціальну нерівність в оточенні поміщиків: «Я застонал, как в кольцах удава...».

    У Яготині у листопаді 1843 року під впливом розповідей про декабристський рух та його учасників (рідний брат М. Рєпніна князь С. Волконський був декабристом) Шевченко написав відому поему «Тризна» («Бесталанный»), присвятивши її Варварі Рєпніній. Рукописний варіант поеми із відомим автопортретом, на якому митець зображений із пером у руках, подарував княжні. Під час перебування у маєтку Тарас Григорович написав ще кілька поетичних творів та намалював низку портретів. Також він мав можливість поглибити свої знання із історії, літератури і живопису, відвідуючи бібліотеку та картинну галерею Рєпніних. У княжій родині поета цінували і поважали. Варвара Миколаївна стала добрим і щирим другом Шевченка на все життя, про їхні взаємини написано чимало розвідок. Проте ні на хвилину увага митця не відверталася від трагічного життя покріпачених селян та знедолених земляків.

    Березова Рудка на Пирятинщині, де знаходиться маєток Закревських, мала не менше значення для Шевченка, ніж Яготин. «У нас чомусь поставили пам’ятник уже немолодому Тарасу Шевченку, – розповідає директор народного історико-краєзнавчого музею в селі Березова Рудка Валентина Гончар, – а він же приїздив до нас 29-річним, якого вже добре знали, бо в 1840-му вийшов його «Кобзар». Цей візит був у липні 1843 року, коли Тарас гостював у свого товариша – поета Євгена Гребінки в його родовому маєтку Убіжище (нині Мар’янівка), розташованому за 35 км звідси». Євгена Гребінку разом із Тарасом Шевченком запросили на бал до княгині Волховської в село Мойсівка, що нині знаходиться на території Черкащини. У Мойсівці відбувався великий бал, на який приїхав і березоворудський поміщик Платон Закревський з молодою дружиною Ганною, братами та сестрами. Шевченка познайомили з поважною родиною Закревських. Ті зустріли його не дуже тепло, і лише красуня Ганна, яка вже читала Шевченкову «Катерину» та інші твори, щиро зізналася, що мліє від його віршів.

    Закревські запросили поета на гостину в Березову Рудку. Шевченкові як особливому гостю випала честь відкривати бал. Лише одне коло пройшов він із немолодою княгинею. Швидко втомившись, вона запропонувала дотанцювати з Ганною Закревською, обраною «Королевою балу». Тарас і сам незчувся, як молода жінка з очима темно-синього кольору запала йому в душу. На третій день він приїхав у гості до Закревських у Березову Рудку. Його запросили ще раз – написати портрети господарів. Тарас Шевченко приїхав аж через півроку (у грудні 1843-го) і виконав портрети Платона та Ганни Закревських, а також олівцем – Платонового брата Віктора. Мистецтвознавці вважають образ Ганни найкращим жіночим портретом, який написав Шевченко. На жодному немає такого життя очей, такого ніжно-промовистого теплого погляду. Він старався втілити в портреті всі свої почуття до цієї жінки.

    Вони зустрілися ще тричі – у травні та жовтні 1845-го і в січні 1846-го. Востаннє бачилися на Тетянин день – на дні народження тієї ж Тетяни Волховської. А потім було тривале заслання, яке докорінно змінило життя поета. І коли в 1858 році він приїхав у Пирятин з надією побачити милу його серцю людину, дізнався, що вона померла у віці 35 років від туберкульозу. Коли Ганна зустрілася з Тарасом, то була вже матір’ю двох дітей. Шевченко знав жінок і до Ганни, і після неї. Але те, що було «до», на думку одного з шевченкознавців, можна назвати прелюдією або вступом, а те що «після», – епілогом. Він віддав Ганні найкращі почуття, не опорочивши честі заміжньої жінки. Його чуттєві пориви залишилися в ліричному вірші «Якби зустрілися ми знову» («Г. З.»). Цей вірш композитор Микола Лисенко поклав на музику.

    Зауважимо, що у Богданівці знаходиться музей-садиба відомої української художниці Катерини Білокур. Пабло Пікассо, побачивши в Парижі її картини, сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!». Тяжкою була її доля, як і доля її улюбленого поета Тараса Шевченка. Попри бажання батьків бачити її простою селянкою, яка б займалася хатньою роботою, в Катерини Білокур з’явилася нестерпна тяга стати художницею і вона доклала багато зусиль, щоб самореалізуватися. Часто у Катерини Василівни не було фарб і полотна, щоб творити, хліба, щоб їсти, дров, щоб зігріти хатину. У тяжкі хвилини зверталась до Шевченка: «Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа». Поглянувши на її картини, потрапляєш у світ дивовижної і живої казки. А у хатині Катерини Білокур під образами і досі стоїть Шевченків «Кобзар».

    Оксана Данильченко, к.філол.н., директор Всеукраїнського навчально-наукового центру шевченкознавства кафедри історії української літератури та шевченкознаства Інституту філології

  • Хидрелез (тюркологи відсвяткували кримськотатарське свято)

    7 травня 2015 року у Турецькому центрі інформації та досліджень студенти та викладачі кримськотатарської групи організували маленьке свято Хидрелєз, домашня і тепла атмосфера якого приємно здивувала всіх, хто прийшов на це дійство.

    Хидирлез – це національне кримськотатарське свято. Воно також відоме як свято землеробства. Перед цим святом проводиться прибирання будинку і готуються найсмачніші національні страви, наприклад, кобете, калакан, сари-бурма. Після того, як проходить вечірній намаз, найповажніший житель села повинен розпалити вогнище, через яке спочатку стрибає сам, а за ним починають стрибати всі інші чоловіки, юнаки і хлопчики. Коли полум'я стихає – стрибають жінки.

    Ініціатором знайомства наших студентів зі східними традиціями святкування Хидрелєзу виступила Афізе Сеїтмустафаївна, викладач кримськотатарської мови. «У нашій родині першопочатково печуть «калакай» (калакай – традиційний хліб, який печуть на свято кримські татари). Потім розстеляють рушник і відпускають калакай котитися по землі. Якщо калакай падає на землю до гори дригом – то рік буде не дуже позитивним, але якщо калакай падає рівненько – то рік буде позитивним і врожайним. До речі, ми ніколи не святкували свята лише своєю родиною вдома – ми завжди відзначаємо гуртом з родичами батьків. Часто наші свята проходили як масові гуляння під відкритим небом, де ми співали, танцювали й їли різноманітні пригощання. Усі наші свята завжди супроводжував «кюреш» (кюреш– різновид боротьби)», – розповідає Афізе Ханим .

    Федора Іванівна Арнаут теж не оминула увагою свято Хидрелєз і досить цікаво розповіла про традиційні обряди у кочових племен: «Це свято кочівників, яке символізує перехід від весни до літа. У кочових племен існує цікава традиція, такий собі ритуал, який відбувається у дні Хидрелєзу. Кочовики готували стадо до випасання на нових луках і для цього обирали старшого та наймолодшого баранчика у стаді баранчика або цапа і вішали йому на шию дзвіночок. Так пастухи під час перегону великого стада худоби могли визначити де перебуває початок стада, а де кінець. Потім стадо переганяли на нове поле, де і самі люди влаштовували народне гуляння».
    Студенти підготували власні доповіді про свято Хидрелєз та приготували смаколики до чаю. Свято пройшло хоч і не масштабно, проте дуже позитивно, тепло і якось по-домашньому.

    Hidrelez Bayramı kutlu olsun!!!

    Категорії: 
  • Філологи долучилися до відзначення Дня пам'яті та примирення

    8 травня філологічна родина долучилася до відзначення Дня пам'яті та примирення. Цього дня в Інституті філології було відкрито оновлену експозицію "Знаємо...Пам'ятаємо...Шануємо", присвячену ветеранам та захисникам України. Окрім цього дирекція Інституту, викладачі та студенти взяли участь у загальноуніверсистетському відзначенню державного святкування в європейському дусі пам'яті та примирення під гаслом "1939-1945. Пам'ятаємо. Перемагаємо".

Сторінки

Subscribe to святкування