святкування

  • «Вивчення греки і латини є гігієною розуму»: кафедра загального мовознавства і класичної філології провела міжнародну конференцію у своє 60-річчя.

    12-13 листопада у стінах Інституту філології проходила конференція «Пріорітети мовознавчої науки у контексті глобалізацій них процесів», присвячена 60-літтю кафедри загального мовознавства та класичної філології.
    На пленарному засідання, 12 листопада, виступили поважні гості з різних міст і країн. Проректор з науково-педагогічної роботи проф. Петро Бех побажав конференції плідної роботи, а кафедрі – успіхів і розвитку на наступні 60 років.
    Посол Румунії в Україні Корнел Іонеску висловлював радість бути присутнім «на резонансній події в царині філософії» і запросив кафедру-ювіляра на святкування Дня румунської мови, що відбудеться 31 серпня 2016 року.
    Професор Інституту іноземної філології Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова ФІонілла Нікітіна згадувала здобутки і нелегкі часи кафедри загального мовознавства і класичної філології. Використовувала у своїй промові Фіонілла Олексіївна і латинські вислови, такі близькі філологам. Тож «Viva academia! Viva professore!» підхопили присутні й усією залою цитували.
    Від імені дирекції Інституту філології виступив заступник директора з міжнародних зв’язків Сергій Скрильник, який назвав багаторічні досягнення кафедри, а це: 23 монографії, 46 підручників, 45 посібників, 58 захищених кандидатських дисертацій та 9 докторських. Уже на планерному засідання відбулася чергова презентація - «Енциклопедичного словника класичних мов», що свідчить: наукова робота безупинно триває.
    З теплими словами привітань від імені випускників кафедри виступила к.філол.н. Малунова Ганна: «У процесі навчання зрозуміла, що вивчення греки і латини є гігієною розуму».
    Студенти-класики підготували ж для гостей і викладачів музичний номер, у якому магію звуку створили сопілка, скрипка та гітара. А також представили увазі глядачів невеличку постановку за мотивами п’єси «П’яний Зевс».
    Пленарне засідання продовжилося круглим столом «Гра у мові і культурі» та секційними засіданнями наступного дня. У контексті конференції відбувалася і виставка картин «Естетика діалогу» польського художника Романа Пукара.
    Міжнародна конференція, на якій були присутніми вчені з Румунії, Литви, Польщі, Білорусі та різних куточків України, стала важливим обміном досвіду і дала неоцінені плоди для подальшого розвитку науки. Завідувач кафедри-організатора професор Ірина Голубовська побажала присутнім: «Більше гармонії, добра, творчості, що ми намагалися додати світу цією конференцією». І це вдалося!

    Текст – Дорошенко Каріна
    Фото – Валерій Попов

  • Кафедра полоністики відзначила День незалежності Польщі

    Сьогодні, 11 листопада, День незалежності святкує Польща. До цього свята приєдналися студенти та викладачі кафедри полоністики. Першокурсники спеціальності підготували інформативні тексти про історію країни, про становлення Польщі як незалежної держави. У знаменний для Польщі день – 11 листопада 1918 року - Юзеф Пілсудський обійняв посаду верховного головнокомандувача, а німці покинули місто Варшаву. Протягом трьох днів усе королівство аж до Бугу звільнилося від німецьких військ. 14 листопада Регентська влада передала свої функції Пілсудському, надавши йому титул голови держави. Отак почалася спроба «збудувати Польщу, коки Росія та Німеччина спали», - процитували студенти Луїса Нам’єра.
    Озвучені історичні факти чергувалися з віршами, важливими для польського народу. Так Богдана Андрієнко розказала напам'ять вірш «Рідна мова» Каміля Ципріяна Норвіда, а вірш «Rota» Марії Конопніцької присутні мали змогу почути з відеоролика, де пісню на текст відомої польської поетки виконувала співачка Оля Туркевич.
    Також організатори заходу представили увазі глядачів відео на маршову пісню польських легіонів «My, Pierwsza Brygada». Коли ж увімкнули відео з піснею Яна Пєдшака «Żeby polska była polską», то підспівувати почали і присутні студенти-полоністи разом з викладачами.
    Наостанок професор кафедри полоністики Черниш Тетяна Олександрівна промовила: «Хочеться, аби ми привітали одне одного і подумки приєдналися до мільйона поляків, які сьогодні святкують День незалежності своєї держави».

    Текст – Дорошенко Каріна
    Фото – Валерій Попов

  • День «Охі»: як відзначали національне свято Греції в Інституту філології

    27 жовтня 2015 р. у приміщенні Інституту філології відбувся урочистий захід з нагоди національного свята Греції – Дня «Охі», який щорічно відзначається 28 жовтня. У цей день 1940 р. грецький народ одностайно відповів «Ні!» (саме так перекладається з грецької слово «охі») на ультиматум фашистської Італії, в якому Муссоліні вимагав від грецького уряду допустити на територію Греції італійські війська. Мужність греків у боротьбі з іноземними загарбниками викликала захоплення народів Європи і знайшла гідне відображення в грецькій культурі. Борцям за свободу Греції присвячено десятки віршів і пісень. Деякі з них прозвучали на заході, організованому викладачами кафедри елліністики доц. А. А. Столяровою та ас. І. В. Титаренко.
    У культурній програмі взяли участь студенти 2-го курсу кафедри елліністики, 3-го курсу кафедри англійської філології і кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови. Усіх їх об’єднує любов до Греції, повага до її історії та традицій і нестримне бажання опанувати новогрецьку мову.
    У залі, окрім студентів Інституту філології та Київського національного лінгвістичного університету, були присутні завідувач кафедри елліністики доц. А. О. Савенко, докторант кафедри теоретичної і прикладної лінгвістики та новогрецької філології КНЛУ Т. В. Любченко, секретар посольства Грецької Республіки в Україні Агапіос Калогноміс разом з військовим аташе Посольства Анастасіосом Голнасом, відряджений до України представник Міністерства освіти та релігій Греції Костас Евангелінос, представники київської грецької спільноти.
    Студенти Інституту філології, що вивчають новогрецьку як першу та другу іноземну мови, підготували насичену програму. Антоніна Черніченко, Катерина Миронова і Анастасія Ковальчин зачитали новогрецькою та українською мовами уривки з хроніки драматичних подій, що розгорнулися в Греції у 1940 р. Далі звучали вірші, лунали пісні тієї доби. Софія Єрмоліна продекламувала вірш одного з найвидатніших грецьких поетів ХХ ст. Янніса Рицоса «Жовтень 1940-го», а Альона Костіна зачитала народну поезію «28-е жовтня 1940». Софія Єрмоліна також виконала сольно пісню «Сини Греції», присвячену матерям і нареченим захисників Греції. Антоніна Черніченко й Аліна Скіданова заспівали ліричну пісню «Резервіст», у якій розповідається про трагічну загибель грецького воїна-острів’янина в горах Албанії під час атаки італійських військ. Хор студентів 2-го курсу кафедри елліністики виконав пісні «Надягає дуче форму», в якій греки глузують з амбіцій Муссоліні завоювати Грецію, «Жінки Епіру», якою віддано данину поваги грецьким селянкам прифронтової зони, які самовіддано допомагали грецьким військам, та «Пісню Свободи» про вічну і нескорену Грецію. На завершення Марина Гергель зачитала народну поезію «Греція ніколи не вмирає», в якій оспівується нескорений дух і оптимізм грецького народу, його бажання дивитися в майбутнє, відбудовувати зруйноване загарбниками та зводити нове на славу вічної Греції. Захід завершився спільним виконанням гімну Грецької Республіки.
    Після завершення культурної програми слово взяв аташе посольства Грецької Республіки в Україні з питань культури Агапіос Калогноміс, який щиро подякував викладачів та студентів за непідробний інтерес до історії та культури сучасної Греції і пояснив, чому греки відзначають саме початок спротиву агресору, а не завершення війни, як решта народів. Він нагадав, що у 1940 р. греки були єдині, об’єднані спільним бажанням перемогти ворога, тоді як кінець другої світової для них став початком жахливої громадянської війни, яка знекровлювала Грецію ще чотири роки.
    Насамкінець завідувач кафедри елліністики доц. А. О. Савенко закликав шукати паралелі в історії Греції і України та подякував усім присутнім за підтримку і проявлений інтерес.

    Текст - Доц. Столярова А.А.
    Фото - Валерій Попов

  • День народження Інситуту філології

    28 жовтня свій чотирнадцятий День народження відсвяткував Інститут філології. Студентський парламент організував низку цікавих заходів, у яких залюбки брали участь студенти та викладачі. Кожен охочий міг поставити прапорець на карті Украни там, де народився, ознайомитися з історією навчального корпусу з архівних фото, написати "на стінах Інституту", ким бачить себе через чотири роки, витягти побажання з чарівного капелюха.
    Дзеркальний хол був сповнений позитивом, який максимально вдалося вміймати в об'єктив фотокамери. Більше фото на сторінці Інституту філології у facebook (https://www.facebook.com/philolog.univ.kiev.ua/posts/639861516116394)

    Фото - Валерій Попов

  • Інститут філології святкуватиме чотирнадцятий день народження

    28 жовтня Студентський парламент традиційно запрошує відсвяткувати День народження Інституту філології, якому виповнюється 14 років.
    Заплановані заходи відбуватимуться з 13: 00 у холі Інституту: «магічний капелюх», «капсула часу», печиво з передбаченнями, фотовиставка та ще багато цікавого.
    Ласкаво просимо!

  • Музична вистава італійською мовою «Сан Ремо»

    У вівторок, 20 жовтня, з 14.30 – 15.50 у Мистецькій залі Інституту філології відбувалася
    музична вистава італійською мовою «Сан Ремо», створена студентами 4 курсу бакалаврату спеціальності «переклад з італійської мови».

    Фото Валерія Попова

  • Лекція директора Італійського інституту культури в Україні проф. Анни Пасторе на тему: «Venezia. Vivaldi» (Венеція. Вівальді)

    У понеділок, 19 жовтня, з 14.30 – 17.20 в Мистецькій залі Інституту філології відбулася
    лекція директора Італійського інституту культури в Україні проф. Анни Пасторе на тему: «Venezia. Vivaldi» (Венеція. Вівальді) Йшлося про місця вівальдівського натхнення у Венеції: барокові стежки, Церква делла П’єта, сонети «Чотирьох пір року», читання «StabatMater» Т. Скарпи.
    Захід закінчився театральною виставою «La Leggenda del la Maschera Blu» Ксенії Ретинськоі (студентки 2 курсу магістратури) за участю студентів 2 курсу магістратури, 2 та 4курсів бакалаврату спеціальності «переклад з італійської мови».

    Фото Валерій Попов

  • У дворі Червоного корпусу відкрили пам'ятник Михайлу Максимовичу

    15 вересня у дворі червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка відкрили пам'ятник його першому ректору й науковцю-енциклопедисту Михайлу Максимовичу.

    "Йому виповнилося б 211 років. Михайло Максимович був людиною великого розуму, що зробила неоціненний вклад у нашу науку", - сказав Леонід Губерський, нинішній ректор університету.

    Михайло Максимович обійняв посаду 30-річним, 1834 року, відразу після відкриття університету. До цього жив у Москві. 1823 року закінчив словесний, природничий, а потім – і медичний відділи філософського факультету Московського університету. Викладав там ботаніку. Через 10 років одержав вчений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки.

    "Царський уряд призначив Михайла Максимовича ректором, бо вважав його своєю надійною людиною. Польській професурі тодішні чиновники не довіряли. Але промахнулися — в серці Максимовича жила Україна", - розповідає Леонід Губерський.

    Почавши керівництво університетом, він не лишив своєї дослідницької діяльності. Здійснював наукові розвідки у галузі ботаніки, історії, словесності, літературознавства та фольклору. Писав вірші. Найвідомішим є його етнографічний збірник "Малороссийские песни". У ньому було опубліковано 127 народних пісень різних жанрів і змісту. Також Максимович написав першу в Україні археологічну працю з застосуванням типологічного методу - "Украинские стрелы древнейших времен".

    "Це була дуже талановита людина. Він заклав основи сучасного слововживання. Михайло Максимович і його дружина товаришували із Тарасом Шевченком. Я нещодавно перечитував їхнє листування. Воно розкриває глибину першого ректора як людини настільки сильно, що я написав вірша", - сказав Дмитро Павличко, поет і громадський діяч.

    Михайло Максимович відіграв важливе значення для історії України. "Він наважився підняти хоругву за нашу мову та Батьківщину. Якби не його дискусія із Погодіним, то в нас би назавжди вкрали історію. Весь світ би вважав, що справді після удару Батия все старокиївське населення переселилося на Північний Схід. Максимович не стерпів цієї брехні й науково довів безглуздість теорії Погодіна", - сказав Іван Петриляк, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

    За його словами, Михайло Максимович був наймолодшим ректором за всю історію. І вже 30-річному віці мав визнання в усій Російській Імперії.

    "Він мав все у Москві, але його все одно тягнуло до України, як, до речі, і Гоголя. Кілька років тому я відвідав ботанічний сад у Москві, директором якого був Михайло Максимович. Там є галявина, а серед неї – дуб. Кажуть, під ним зустрічалися Микола Гоголь і Михайло Максимович. Гоголь часто казав Максимовичу "Да бросьте вы свою Кацапию и едьте в Гетьманщину". В одному із листів Микола Гоголь знову повторює своєму товаришу "Туда нам нужно, туда – в наш древний Киев", - сказав письменник Микола Жулинський.

    Скульпторами бюсту є Олександр і Максим Рачковські. Це другий бюст, встановлений у дворі університету. Перший встановили письменнику Василю Симоненку в травні цьогоріч. В університеті планують з часом зробити Алею пам'яті видатних випускників, викладачів і науковців Університету.

    Володимир Мукан
    Фото: Володимир Мукан

  • Цього дня народився перший ректор нашого Університету Михайло Максимович

    Від давніх часів слово відігравало неабияку роль в історичному бутті. Зі словом асоціюється феномен людського спілкування, фіксація багатоманітного досвіду наших пращурів, народження письма, культурний розвій, самобутні мистецько-художні та естетичні виміри світу... Втім, справжній світоглядний злам у розумінні вартості слова стався у добу післянаполеонівської Європи, коли романтики безпосередньо пов’язали словесність із душею, ба навіть із сутністю народу-нації. Так народилася славнозвісна «мовна програма» романтизму, яка розгорталася під знаком моральності та добра, краси й естетизму, фольклористичних, етнографічних та літературних захоплень національним буттям. Власне, романтики відкрили широкому загалу неповторну палітру європейських націй зі славною та величною історією.

    Українським фундатором цієї «мовної програми» був М. Максимович — перший ректор Університету св. Володимира в Києві. Його захоплення українською словесністю назавжди змінило не тільки царину його наукових зацікавлень, а й інтелектуальну біографію. Ба більше, етнографічні збірники М. Максимовича виплекали нову генерацію українських інтелектуалів — харківських романтиків та кирило-мефодіївських братчиків, зокрема таких видатних діячів, як М. Костомаров та П. Куліш.

    Михайло Максимович народився 3 вересня 1804 р. у Згарському хуторі на Тимківщині (Полтавська губернія). Він походив із роду дрібного малоросійського дворянства, витоки якого сягали козацької старшини нижчого та середнього рангу. Його прадід був сотником Бубновської сотні, про яку М. Максимович оповів у своїй однойменній праці.

    Від юнацьких років він перебував під благодатною опікою родичів-українців — дядьків Тимківських. Останні зробили успішні кар’єри на російській урядовій службі та в академічному світі: Ілля Федорович, доктор права і філософії, професор Харківського університету й один із засновників Новгород-Сіверської гімназії, в якій навчався М. Максимович; Роман Федорович, професор грецької та римської словесності Московського університету; Єгор Федорович, знаний російський дипломат і автор тритомних записок про подорож до Китаю; Василь Федорович, письменник та губернатор Бессарабії.

    Виглядає, що сфера гуманістичних та суспільних наук не була для юнака terra incognita, як і перспективи кар’єри імперського чиновника чи урядовця. Зокрема, в червні 1819 р. на публічному іспиті в Новгород-Сіверській гімназії він виступив з промовою «Об истинном просвещении».

    І перші два роки М. Максимович навчався на словесному відділенні Московського університету, яке обрав, як припускають, за наполяганням свого дядька Р. Тимківського. Останній був відомим дослідником «Слова о полку Ігоревім» і прищепив своє зацікавлення обдарованому племіннику.

    Втім, юнацькі мрії стати ботаніком взяли гору. 1821 р. М. Максимович перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету. Протягом 1820-х років відбувається разюча метаморфоза «молодого хохлика», як назвав М. Максимовича при першій зустрічі М. Погодін, у знаного столичного науковця та літературного діяча. 1827 року М. Максимович захистив магістерську дисертацію «О системах растительного царства», 1829-го став ад’юнктом, а в серпні 1833 р. — професором на кафедрі ботаніки Московського університету. На той час йому виповнилося лише 29 років!

    Здавалося б, що первісні гуманітарні устремління залишилися на маргінесі інтересів молодого вченого, який швидко став відомим московським природознавцем. Що ж спричинило нове незвичайне перетворення «травника» (як називали юнака тогочасні приятелі) на гуманітарія й історика, врешті-решт — на київського ректора, а згодом ученого-відлюдника з Михайлової гори?

    Зазвичай привертають увагу культурні та дослідницькі практики М. Максимовича як природника, котрі раз у раз повертають його погляди до садів Мінерви, зокрема на ниву словесності.

    Мистецько-естетичні та літературно-художні захоплення виявляються ще в його працях ученого-натураліста, в яких спостерігаємо відлуння шеллінгіанських уявлень про природу як творчу роботу Духу. Зокрема, в одній зі своїх природознавчих студій він схарактеризував природу як «храм, повний незліченних виразів думок Художника Всевишнього».

    У світлі такої філософської візії навколишній світ сприймався як продукт художньої творчості Божого Провидіння, а будь-який витвір мистецтва — як його мікрокосм. Недаремно російський драматург М. Чаєв назвав працю М. Максимовича «Размышления о природе» (М., 1833) «поемою про природу».

    Втім, передусім варто згадати про активну участь М. Максимовича в неформальному просторі тогочасного публічного життя Москви — літературно-філософських салонах, наукових товариствах та часописах.

    Уже в травні 1820 р. студент першого року навчання М. Максимович був запрошений як перекладач творів Горація на званий обід до письменника В. Філімонова, де познайомився з істориком М. Полєвим. Щоправда, до цього запрошення спричинилася письмова рекомендація його дядька Р.Тимківського.

    Однак незабаром юний провінціал здобуває незаперечний успіх завдяки своїм природознавчим публікаціям. Він бере участь у літературно-філософських вечорах «любомудрів» князя В. Одоєвського, який разом із шеллінгіанцем В. Кюхельбекером видавав відомий альманах «Мнемозина» (1824 — 1825, чотири книги), з’являється на літературних четвергах поета С. Раїча та відвідує знаменитий салон Є. Єлагіної.

    У Москві М. Максимович виявляє себе як вправний рецензент та полеміст. Він пише не тільки на природничі теми, а й порушує питання літератури, етнографії, фольклористики, історії та філософії.

    Приміром, молодий адепт природознавства прорецензував книгу І. Кульжинського «Малороссийская деревня» (М., 1827), в якій гостро засудив ідилічні мотиви у висвітленні тогочасної України. Водночас рецензент висловив досить цікаве спостереження про поєднання в психічному характері українців трьох видів «первісного життя» — наїзницького, пастушачого та землеробського.

    1829 р. М. Максимович виступає на захист поеми О. Пушкіна «Полтава». Він спростовує закиди Ф. Булгаріна та інших критиків, які звинувачували поета в неправдоподібності зображення історичних постатей, зокрема І. Мазепи.

    Але найбільшу популярність принес М. Максимовичу збірник «Малороссийские песни» (М., 1827), завдяки якій він спізнався з М. Гоголем, В. Жуковським, О. Пушкіним та багатьма іншими письменниками, поетами та інтелектуалами. Причому думки автора-укладача про відображення в піснях «народного духу» були досить прихильно сприйняті російською освіченою публікою, зокрема відомим критиком С. Шевирьовим.

    Етнографічний збірник 1827 р. мав величезне значення, позаяк став своєрідним каталізатором тієї хвилі етнографічних дослідів, з якою пов’язують початок ери українського романтичного народництва ХІХ ст. Саме він дозволив І. Лисяку-Рудницькому назвати М. Максимовича хрещеним батьком українського Відродження.

    Втім, у московський період життя (1819—1834) М. Максимович виступав не тільки в ролі академічного вченого-природника, популяризатора, етнографа, критика та полеміста, а навіть як видавець-редактор.

    Протягом 1830—1834 рр. він видав літературний альманах «Денница» (три випуски). На сторінках цього видання знаходимо чимало славетних імен, переважно письменників, поетів та критиків пушкінської плеяди: С. Аксаков, Є. Баратинський, О. Вельтман, П. В’яземський, Ф. Глінка, А.Дельвіг, І. Кіреєвський, М. Погодін, О. Пушкін, Ф. Тютчев, О. Хом’яков, С. Шевирьов, М. Язиков та ін.

    Власне, досвід видання «Денницы» пізніше добре прислужився М. Максимовичу як редактору-видавцю альманахів «Киевлянин» (три випуски: 1840, 1841 та 1850) та «Украинец» (два випуски: 1859 та 1864).

    Така активність та неабиякі успіхи не тільки на академічних теренах, а і в новому публічному просторі старої російської столиці виявляють незвичайну комунікативність М. Максимовича. Зокрема, він плідно спілкувався не тільки з університетськими колегами та блискучими московськими інтелектуалами з численних літературно-філософських салонів і гуртків, а й із постатями, які уособлювали крайні суспільні полюси тогочасної Росії.

    Приміром, М. Максимович здобув прихильність як консервативного президента тодішньої Імператорської академії наук, майбутнього міністра народної освіти С. Уварова, так і молодих російських радикалів О. Герцена та М. Огарьова.

    Він цікавився й творчістю родоначальника польського романтизму А. Б. Міцкевича, з яким, схоже, зустрічався у Москві.

    Водночас московську публіку заінтригували літературні здібності та вправність М. Максимовича як оратора, які помітили і в його привселюдних промовах, і на лекціях. Невипадково сучасники вважали, що він має виняткові здібності до професури, зокрема володіє даром слова.

    За автобіографічним свідченням ученого, його університетські виклади відзначив сам С. Уваров. Відтак у листі від 14 березня 1834 р. до С. Уварова, вже як міністра, ботанік М. Максимович із достатньою певністю відзначає: «Словесність не була для мене чужим предметом, що я іноді брав у ній деяку участь, про це відомо вашому превосходительству». Так молодий учений обѓрунтовував своє переведення до університету в Києві.

    Видається, що саме в сполученні таких розмаїтих дослідницьких, культурних та освітніх практик і криється швидкоплинна метаморфоза — з природника на гуманітарія, що постає як досить умотивований, хоч і поступовий вибір. Останній тим чи іншим чином пов’язаний з успішним входженням М. Максимовича у московський неформальний публічний простір, що відкрив молодому науковцю інші можливості та перспективи, ніж звичайна кар’єра університетського професора ботаніки.

    Вочевидь, саме з цими практиками пов’язані світоглядна трансформація М. Максимовича як ученого. Тим більше, що його світосприйняття та погляди переважно тлумачать у руслі інтелектуальних впливів тогочасної німецької думки, передусім натурфілософії Ф. фон Шеллінга. Вважають, що з ідеями німецького філософа М. Максимович ознайомився за посередництвом московського професора фізики та агробіолога М. Павлова та плеяди його послідовників.

    Знання розглядалися М. Максимовичем як необхідний продукт Розуму, закладений і організований природою в людині. З цими уявленнями, очевидно, і пов’язана його спроба поширити універсалістські підходи щодо навколишнього світу, що випливає з шеллінгіанського принципу полярності в розумінні природи — як продукту, так і суб’єкта дії.

    У київську добу свого життя (1834—1845, з перервами) М. Максимович виступає на науково-освітній ниві як представник загальноросійських культурних і академічних практик. Вони, звичайно, були скеровані на змагання з польським соціальним і культурним впливом у південно-західному краї імперії та спиралися на ідею осягнення руського народного духу, але в місцевому, українському контексті.

    Такої орієнтації М. Максимович тримався і як ректор-адміністратор (липень 1834 — грудень 1835), і, пізніше, як професор Університету св. Володимира. Зауважимо, що «російська словесність» як сфера діяльності перетиналася або включала багато інших соціогуманітарних дисциплін із зародковою на той час інституціоналізацією (філологія, мовознавство, фольклористика, етнографія та ін.). Відтак вона давала можливість М. Максимовичу реалізувати своєрідну «мовну концепцію» романтизму, зокрема показати мистецько-естетичні, духовно-етичні, комунікативні, етносоціальні й інші властивості та функції мови.

    «Слово є третій, щонайповніший і, можна сказати, щонайпритаманніший і щонайближчий душі спосіб її вираження, в якому немає однобічності ні образу, ні звуку, але в якому і той, і той злиті у довершену, первородну єдність і цілісність», — стверджує М. Максимович в одній із праць.

    У робочих записах до першої лекції 1843 р. в Університеті св. Володимира автор так характеризує дисципліну, яку викладає: «Словесність є сукупність пам’яток, в яких виявляється душа та життя народу, за допомогою мови — усно або письмово». В іншій лекції він наголошує, що в мові виявляється «особистість народу».

    Показовими є думки М. Максимовича щодо самовираження українського народу: «Малоросійський народ здавна виражає своєю мовою свою душу, своє домашнє та суспільне життя, і залишив у спадок нинішньому століттю як зразок і в науку для нової словесності багатий запас своїх переказів, прислів’їв, казок та пісень».

    Більше того, автор звертає увагу на історичні виміри побутування «слова» (мови), які вважає визначальними для розуміння української минувшини. «Така вже історична доля Малоросії, що її своєнародній мові не довелося стати письмовою мовою її, — що головним органом її письмового та книжного висловлення були по черзі церковнослов’янська, західноруська і, нарешті, нинішня російська мова», — відзначає М. Максимович.

    Отож мова («слово», «словесність») тлумачаться вченим із позицій шеллінгіанства, зокрема як спосіб виявлення самобутнього «народного духу». Зрештою, мовні (літературні, фольклорні, етнографічні) компоненти посідають чільне місце в романтичному світогляді. Адже за уявленнями романтиків «словесна» (пісенна, етнографічна) традиція сягає віддалених часів. Вона виступає як вагомий доказ стародавнього родоводу народу/нації, зокрема відображає його етногенетичні, ба навіть архетипічні риси, релігійно-культурне, дохристиянське буття.

    Так, крок за кроком реалізація мовної програми романтизму й етнографічні студії протягом 1820—1830-х років поступово розкривали перед ученим інші виміри народного духу, зокрема цілий пласт незнаної української минувшини. Афористично говорячи, через «словесні» практики М. Максимович відкрив для себе історію народу як духовної спільноти.

    Це «відкриття» історичної площини буття примусило вченого замислитися про способи та форми її представлення в російському академічному світі. Передусім М. Максимович обирав такий ракурс висвітлення, в якому малоросійська самобутність сприймалася не тільки лояльно, а й достатньо прихильно російською адміністрацією.

    Один із таких способів полягав у такому включенні давньоруських/малоросійських елементів до загальноросійської конструкції минувшини, що вони перетворювалися в сутнісні атрибути руського духу. Ба більше, вони виявляли і підкреслювали своєрідні, особливі риси української минувшини в межах російської історіографії.

    Водночас об’єктом історіописання М. Максимовича стає не стільки малоросійська минувшина, скільки її синкретичне поєднання з широким полем соціогуманітаристики (етнографія, мовознавство, фольклористика, література, історична топографія, топоніміка та ін.). Відтак історія України у його представленні немовби розсипається на безліч дрібних фрагментів — мікроісторичних сюжетів: малоросійські місцевості та населені пункти, культурно-релігійні пам’ятки і стародавні писемні твори, окремі події й біографічні матеріали з обсягу життя відомих осіб та родин, київська топографія й українська топоніміка тощо.

    Схожу децентралізацію світу минувшини в працях ученого спостерігаємо й щодо суб’єктів руху історії, з-поміж яких можна вирізнити принаймні кілька центрів тяжіння: православна віра й церква, масовий, колективний герой — руський та малоросійський народ, російська держава та її володарі, історична особа — видатна і пересічна.

    Зрештою, фрагментарне представлення української минувшини стає наріжним каменем історичного письма М. Максимовича. Саме з цієї перспективи вчений і формулює завдання романтичного історіописання — відтворення достовірної і водночас образної, художньої історії з акцентуванням уваги на фактах та дрібних деталях.

    «Ми хочемо й вимагаємо від історії, щоб у ній давно минуле життя з’являлося живцем перед очима нашими; а для цього необхідно, щоб кожна історична подія й особа була пізнана та представлена вірно, в її справжньому вигляді і на своєму місці, як було воно насправді», — наголошує історик.

    Така орієнтація на подробиці, деталі, а за великим рахунком — на індивідуальне й особливе, спричинилася й до специфічної репрезентації результатів наукових студій у вигляді окремих фрагментів — невеличких розвідок, заміток, рецензій тощо.

    Відзначимо, що вона властива не тільки для творчості М. Максимовича, а й представлена в спадщині інших українських романтиків 1830—1850-х років. Але найповніше мозаїчне представлення історії побутує саме в студіях ученого-відлюдника з Михайлової гори. Тим паче що фрагмент є незавершеним, синкретичним і, заразом, аморфним за своєю жанровою природою. Він інспірує уяву читача, надає викладу динамічності та діалогічності, зрештою продукує багатоголосся і різні смислові шари.

    На вибір фрагментарної форми представлення малоросійської минувшини суттєвий вплив справила і зміна статусу М. Максимовича з академічного вченого на приватного дослідника-інтелектуала, що сталася після остаточного завершення його університетської кар’єри 1845 р.

    Давній московський приятель М. Максимовича князь П. В’яземський був надзвичайно вражений таким перетворенням. У листі від 22 серпня 1868 р. він характеризує його становище в тогочасній ієрархічній системі майже у метафоричному виразі: «Невже ви ніде не значитеся, ні до чого не прикріплені і т.п. та ін.? Та ви, виходить, єдине виключення, парія в нашій розграфленій, департаментській, комітетській, прикомандированій і т.п., мундирній Росії. Це чого-небудь та вартує».

    Загалом фрагментарна репрезентація минулого є засадничою рисою способу мислення М. Максимовича. Адже окремі людина, подія чи факт сприймаються ученим як своєрідний мікрокосм рухливого та неосяжного світу минулого. Відтак мозаїчне представлення минувшини задовольняло як критично-раціональні вимоги, які висував системно-універсальний світогляд науковця-природника, так і ідеалістичні, ірраціональні мотиви історика-романтика, зорієнтовані на пошук специфічного, особливого, неповторного.

    Такі уявлення М. Максимовича представлені у вигляді самобутніх студій, які часто-густо являли собою мішанину різних жанрів. Г. Житецький слушно наголошував на своєрідній манері «витворення його наукових розвідок: ці писання були іноді дуже коротенькі, іноді це були досить довгі листи з наукових питань на адресу близьких приятелів або авторів того чи іншого наукового досліду, зо всіма ознаками особистого, приватного листування, з ліричними побічними замітками в зв’язку з різними спогадами, а бувало, і з жартівливими чи гумористичними випадами, — цей жанр писання невеликих розміром, але важливих і цінних змістом наукових праць був улюблений його жанр, спосіб надзвичайно характерний і нібито особливо пристосований до характеру, вдачі й особистого духовного обличчя нашого українського вченого».

    Та найважливіше в цих студіях М. Максимовича відчувалася закоханість у слово, яке відкривало захоплюючий світ української минувшини. Відтак у деяких працях, наприклад у «Бубновской сотне», він виступає і як історик-художник, який із неприхованим естетизмом і мистецьким смаком відтворює мальовничу природу Канівщини.

    У текстах М. Максимовича споглядаємо й чимало метафоричних елементів. Приміром, він порівнює початок історії Малоросії з кометою, що швидко промайнула на небосхилі, називає монголо-татарську навалу «грозою Батиєвою», висловлює думку щодо виникнення Запорозького козацтва як «живого злиття» двох стихій — азіатсько-наїзницької та греко-християнської, порівнює козаків із західноєвропейськими лицарями та іменує козацтво «народним лицарством», розглядає Гайдамаччину як «вогнедишне виверження народної помсти та ворожості».

    Проте рух історії уявляється М. Максимовичу не тільки у вигляді широкого річища унікальних фактів-мозаїк, а й з руху різних поколінь людей, що посідали в ньому самостійне і виняткове становище. Як влучно зауважив літературознавець М. Петров, «стислі розповіді Максимовича про стародавніх людей схожі на спомини онука про маститого дідуся, ще живо пам’ятного та міцно-міцно любимого».

    Цей чаруючий дар слова, властивий М. Максимовичу, справляв незвичайне враження на сучасників. «Йому (Костомарову) в Харкові потрапив до рук збірник українських народних пісень Максимовича, 1827 року, а я в Новгороді-Сіверському також випадково став власником іншого збірника українських дум та пісень того ж Максимовича 1834 року. Ми обидва в один день із великоруських народників зробилися народниками малоруськими», — згадував П. Куліш.

    Зрештою, розвідки М. Максимовича торували шлях до національного самоусвідомлення іншим генераціям українських інтелектуалів. Відтак у сприйнятті наступних поколінь перший ректор та тяжкохворий самітник із Михайлової гори поставав як один із піонерів української науки, заради якої він відмовився від блискучої кар’єри московського професора ботаніки.
    Олексій ЯСЬ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, ілюстрації надані автором і взяті з книги «Історія Української культури», т. 4, day.kiev.ua

    Категорії: 
  • Інститут філології випустив 722 бакалаврів і магістрів

    Цьгоріч в один день відбулося одразу три випуски - українських філологів, західних і східних. Незважаючи на насичений графік, навколо панувала святкова атмосфера та піднесений настрій.
    Цього року Інститут філології випустив 722 випускники – 416 бакалаврів і 306 магістрів. Серед магістрів – 119 дипломів із відзнакою, серед бакалаврів – 97. Магістрів-філологів випустилося 65, серед яких 32 отримали червоний диплом, серед 49 магістрів-перекладачів 31 випускник досягнув найвищих результатів у навчанні.
    Відео до ВИПУСКУ-2015 доступне тут http://alpha-studio.com.ua/video/issue

    Прес-центр Інституту філології
    Фото: Валерій Попов

Сторінки

Subscribe to святкування