майстер-клас

  • Творча зустріч із Лесею Мудрак

    17 лютого студенти третього та четвертого курсів «Літературної творчості» мали можливість зустрітися з непересічною випускницею спеціальності, відомою українською письменницею, лауреаткою багатьох премій та просто неординарною жінкою – Лесею Мудрак. Темою розмови стала нова збірка віршів та поезії у прозі «Між жіночих звивин». Онлайн-конференція відбулася в камерному, невимушеному форматі. Гостя була рада поспілкуватися з «літтворцями», до яких і сама належала, та поділитися досвідом із неофітами.

    Студенти-третьокурсники фахово підготувалися до зустрічі, презентувавши рецепцію книжки Лесі Мудрак у рамках спеціального курсу «Майстерня критики». Всі написали рецензії на збірку «Між жіночих звивин» й авторка попередньо з ними ознайомилася. Вона уважно поставилася до відгуків, об’єктивно та з гумором сприйняла зауваги й відзначила вміння критиків-початківців «читати між рядків».

    Пані Леся розпочала захід декламуванням своїх творів, адже, за її словами, «краще за автора говорить його художнє слово». Потім письменниця розповіла про історію виникнення та формування книжки, що зачиналася фактично як експериментальна річ, скомпонована з постів у фейсбуці, але потім переросла в дещо більше. Загалом творча зустріч вибудовувалася у форматі полілогу, тож рецензенти мали змогу співставити свої критичні висновки зі власне авторським баченням і поглибити аналіз, поставивши додаткові питання.

    Насамперед студенти відзначили оригінальність і майстерність форми письменниці. Розмаїта гра слів, самобутні експерименти в ліриці зумовили дискусію про формалістичну складову текстів авторки. Зі свого боку Леся Мудрак підтвердила, що відштовхується від форми, а не від змісту. Але варто зосередити увагу на тому, що такий підхід завжди є обумовленим і семантично наснаженим. Тут не йдеться про «гру заради гри», адже вона не випадкова та ховає за собою по-мистецьки закодовані змисли.

    На питання про своїх ідейних натхненників авторка відповіла, що дуже любить і шанує прозу Марії Матіос, особливо її ранню новелістику. Крім того, пані Леся вдячна долі за можливість познайомитися з В’ячеславом Медвідем. Саме він був редактором перших, ще еротичних, текстів письменниці й саме завдяки порадам маститого автора їй вдалося відкрити для себе жанр поезопрози.

    Дехто з рецензентів помітив крізь призму збірки «Між жіночих звивин» певне зміщення акцентів у творчості Лесі Мудрак від лірики до поезії в прозі. Логічним постало питання про можливість звернення письменниці до великої прози. Пані Леся запевнила, що поки не готова писати роман, бо не має можливості його «висидіти» через складний повсякденний графік, але не заперечувала перспективи створення такої роботи. «Я би насправді хотіла, щоб мій майбутній роман мав вигляд безсистемних потоків свідомості. Не бажаю, щоб це був «сюжет заради сюжету». Я хочу зрештою розказати своє внутрішнє», – прокоментувала авторка. Мисткиня зауважила, що їй справді імпонує проза потоку свідомості, й саме у ній можна дуже багато для себе відкрити. Пані Леся прагне створити великий прозовий твір саме у такому річищі, адже, на її думку, масової літератури в наш час і без того забагато.

    У процесі подальшого обговорення збірки «Між жіночих звивин» авторка відповіла на критичні зауваги рецензентів щодо окремих змістових аспектів. Вона пояснила, що спрощені, дещо банальні, провокаційні загравання в текстах були введені задля доступності розкриття глибинних сенсів. Вони служать елементом своєрідного подвійного кодування, що робить твори доступними для сприйняття на різних рівнях. Пані Леся свідомо використовує подібні прийоми та не вбачає в них нічого недопустимого.

    Стосовно пунктуації письменниця наводить схожу аргументацію. Вона зумисне часто розставляє три крапки або додаткові коми не лише задля загравання з читачем, а й для відображення певної хаотичності авторського тексту. Розділовими знаками пані Леся намагається передати свій емоційний стан, власне відчуття мови, тональності, про що пишуть навіть видавці книжки. Авторка також полюбляє використовувати дужки з метою привернути увагу та виразити внутрішню іронію. «Я вважаю, що кожен письменник не повинен бути серйозним», – стверджує мисткиня. На її думку, він мусить вміти жартувати, іронізувати, «стьобатися». До того ж творець має хоча б частково залишатися дитиною, адже тільки так можна «узріти» непізнаване.

    На запитання про орієнтованість творчості Леся Мудрак щиро відповіла: «Насамперед моя творчість орієнтована на мене». Коли писалися подані у збірці роботи, авторка не замислювалася над тим, як вони будуть сприйняті чоловічою та жіночою аудиторією. Вона просто творила для себе певний «дуже відвертий, дуже глибокий щоденник серця». Письменниця погоджується з тим, що «Між жіночих звивин» – достатньо трагічна, драматична, депресивна книжка, та вона не могла мовчати тоді, коли замість неї говорило нутро. «Я ніколи не пишу на замовлення», – підсумувала гостя.

    Окремо Леся Мудрак виділила оформлення збірки, виконане Іриною Сажинською. Авторка навмисне не зверталася до професійних художників, а довірилася пані Ірині та її глибокому відчуттю слова, бо хотіла, щоб ілюстрації робила справжня поетка. Оформлення виявилося досить нетиповим, але воно заслуговує на неабияку увагу. Ірина Сажинська повністю виправдала очікування й, за словами пані Лесі, «відчула часточку мене». Закладені посили були метафорично передані в ілюстраціях.

    Пані Леся також розповіла, що книжка «Між жіночих звивин» зараз мандрує Україною, але карантин вніс у процес свої корективи, тож авторка не може повноцінно презентувати видання в обласних центрах. Проте розголос збірка має. Зокрема письменницю дуже тішить той факт, що минулого року столичний театр «Сузір’я» поставив поетичну виставу, театралізоване дійство за творами «Між жіночих звивин». Леся Мудрак висловила подяку директорці театру Ірині Батько-Ступці, режисерові Сергію Архипчукові, видавчині Анастасії Зубрицькій та глядачам, адже зала була переповнена.

    Завершилася творча зустріч взаємними побажаннями поспілкуватися очно. «Мені не може не боліти наш Інститут філології, мені не може не боліти наш жовтий корпус. Увесь час щось до нього повертає», – зізнається пані Леся. Залишається тільки побажати їй міцного здоров’я, адже карантин рано чи пізно закінчиться, і тоді рідний інститут обов’язково тепло привітає талановиту випускницю.

    Владислав Хоменко

  • Зустріч із Вікторією Михайловою

    Сьогодні в рамках дисципліни «Міжнародний досвід у промоції літератури» студенти четвертого курсу «Літературної творчости» зустрілися з промоутеркою українською культури в Німеччині й організаторкою «ЛітМайданчика» й «Агенції культурного розвитку» Вікторією Михайловою. Спікерка розказала про досвід просування українських авторів за кордоном, читацькі уподобання німців, а також наповнення німецьких книгарень і книжкових супермаркетів.

    Традиційно ми розпочали зі змін у вкраїнському книжковому ринку, здебільшого позитивних. Пані Михайлова пригадувала свої відвідини літературної школи ще до заснування агенції: «Я зустрічала людей, що пишуть у стіл, тому що не знають, куди надсилати власні творі, бо і журналів, і видавництв тоді було мало». Це наштовхнуло її на думку створити «ЛітМайданчик», щоб молодий письменник мав платформу, аби писати й отримувати відгуки.

    Через деякий час пані Вікторія постановила укладати збірки малої прози на конкурсній основі й зіштовхнулася з тим, що тогочасний книжковий ринок зневажливо поставився до жанрової літератури (детективів, жахів, фентезі). Втім, із кожним роком ситуація змінювалася на краще. Зокрема, 2016 року «Баобаб та інші історії» Алли Дорош увійшов до довгого списку ВВС. Тоді ж пані Михайлова запросила її на перший промотур у Німеччині, який включав у себе виступ на франкфуртському книжковому ярмарку. Поступово жанрова література ставала «видимою» для видавців, а відтак і читачів.

    По-справжньому німці й українці в Німеччині зацікавилися українською літературою після зустрічі із волонтерами АТО в Марбурзі. До того, казала пані Вікторія, із сучасних українських письменників знали й запрошували здебільшого лише С. Жадана, ю. Андруховича, А. Куркова й І. Карпу. Тоді ж у засновниці «Агенції…» з’явилася ідея влаштовувати Німеччиною промотури й для інших українських письменників, аби знайомити з ними німецького читача. Вдалим для організації став виступ ув університеті міста Гіссена на тему прикордонної літератури, після чого їх стали регулярно запрошувати інститути славістики, зосібна, один із найбільших заходів відбувся в університеті Франкфурта. І хоча під час карантину поїздки припинилися, «Агенція…» все ж презентувала другу книжку Ксенії Фукс «12 сезонів жінки», а потім – онлайн-презентацію в Мюнхені з письменницею про літературу під час пандемії в Україні.
    \

    У розділі питань і відповідей пані Михайлова розповіла про книжковий ринок Німеччини. На відміну від України, жанрова література тут складає половину книжок усього видавничого контенту. «Вважається, кожне місто повинно мати жанрового письменника, який пише про це місто, – а потім додала, – Тут набагато більше уваги приділяють жанровій літературі, але тут і більша конкуренція. Тому перший-ліпший детектив у книгарні, бо він один-єдиний, не куплять».

    Пані Вікторія зазначила, що під час карантину німці почали більше читати. Хоча книгарні наразі зачинені до весни, жанрові книжки продаються в супермаркетах, існують й електронні книжки. Серед популярних німецьких авторів промоутерка назвала Юлі Це, Себастьяна Фітцека й Арно Штробеля.

    Тенденції сучасної німецької літератури, крім популярної жанрової літератури, враховують роздуми на соціальну й екологічну тематику, а також на тему модерних стосунків, яким притаманні гострота або глибокий психологізм. Питання війни, яке нині активно описує вкраїнський автор, на думку пані Михайлової, німецький опрацював років двадцять-тридцять тому, тож незрозуміло, чи зможе така книжка знайти відгук у широкого читача. Для цього, сказала вона, треба буде або провести цікавий піар або запропонувати щось інновативне. Серед інших можливих перспективних тем пані Вікторія назвала стосунки між Україною та Німеччиною на побутовому рівні або зі спрямуванням на майбутнє.

    Закінчили зустріч питанням про те, як відбувається сама промоція. Пані Михайлова зазначила, що наявність перекладу українського письменника ще не є фактом того, що його читатимуть. Найкращим місцем для презентації авторів є так звані літературні будинки. Вони надають майданчик для дискусії й мають постійну авдиторію, яку може зацікавити той чи той твір. Скільки за це має віддати письменник? Відповідь проста: йому треба лишень зробити візу, заплатити за квиток у Німеччину і потрапити до пані Вікторії.

    Іван Прокопенко, студент IV курсу «літтворчості»

  • Зустріч зі старшим колегою і таємниця «Зуми»

    5 лютого студенти спеціальностей «Літературна творчість» та «Етнокультурологія» Інституту філології мали цікаву розмову з українським письменником, перекладачем, літературознавцем В'ячеславом Левицьким, випускником нашої спеціальності (2009) та аспірантури (2012), кандидатом філологічних наук. Онлайн-зустріч модерував професор Анатолій Ткаченко в рамках спецкурсів «Майстерня поезії», «Майстерня перекладу» та «Перекладацькі проєкти».

    Гість почав із творчої розминки, запропонувавши студентам послухати два вірші й визначити, який із них сучасніший. Як виявилося, обидва, хоч і пронизані актуальними мотивами та прийомами, написані в 1970-х роках і належать представникам одного покоління, що формувались у різних умовах: полякові Адамові Загаєвському та білорусові Михасеві Стрєльцову. Так було наочно продемонстровано, що в нас вистачає шаблонів, які варто руйнувати.

    Перекладач ознайомив студентів із виданням «“Бум-Бам-Літ”: антологія білоруської поетичної революції» (Київ: Люта Справа, 2021), яке уклав і спорядив післямовою. За словами гостя, це поколіннєвий проєкт, що зібрав переклади білоруських творів, здійснені сучасними молодими письменниками. Серед них, окрім В'ячеслава Левицького, Ігор Астапенко, Яніна Дияк, Дарина Гладун, Ярослав Гадзінський, Віктор Іщенко, Дмитро Лазуткін, Лесик Панасюк, Богуслав Поляк, Сергій Рубнікович, Ірина Сажинська, Юлія Стахівська, Олексій Шендрик, Павло Щириця. Передмову ж написав Сергій Жадан. Приємно було чути, що перекладачами цієї книжки стали й випускники нашого Інституту філології.

    Далі поговорили про мистецький рух середини 1990-х – початку 2000-х – «Бум-Бам-Літ», що вирізнявся провокативністю, сміливими експериментами з текстом. Його перформанси епатували публіку (жбурляння сирого м’яса на сцені, поїдання ляльки письменника під пам’ятником Янці Купалі), однак привертали увагу до літератури. За словами В. Левицького, цього бракувало українській літературі 1990-х. Студенти й Анатолій Олександрович провели паралель із нашим «Бу-Ба-Бу». Пан В'ячеслав запевнив, що бумбамлітівці не знали про бубабістів, між ними немає конфліктів. Та й назву білоруси дібрали, серед іншого, у зв'язку зі звичною формою презентації своїх дійств (учасники руху полюбляли грюкати тазком перед виступами).

    Пан В’ячеслав повідав про найбільш відомих і цікавих білоруських письменників. Згадав письменника й перекладача Ольгарда Бахаревича, поета й літературознавця Віктора Жибуля (він робить у Білорусі майже те саме, що наша Ярина Цимбал у межах проєкту «Наші 20-ті»), одного з батьків транслогізму Сержа Мінскевича. Наш гість іще з перших курсів університету захоплювався білоруською поезією. Наприклад, він не міг оминути збірку Андрія Хадановича «Листи з-під ковдри», яка була вперше опублікована в Україні саме тоді в перекладах Сергія Жадана, Максима Стріхи, Мар’яни Савки та інших яскравих авторів.

    Наша зустріч мала не тільки теоретичний характер. В’ячеслав Левицький декламував велику кількість віршів. Наприклад, чи знаєте ви, що таке «Зума»? Ні, це не платформа «Zoom» у жіночій подобі, а «Муза навпаки» з твору Віктора Жибуля. Або можете уявити вченого в черзі за пивом? Вірш із однойменною назвою також належить панові Віктору. Однак наш гість потішив аудиторію ще й прочитанням власної поезії на злобу дня: «прощання з правописом», «Супрематичний краєвид», «Тисячі кутюр’є» (про карантин).

    Однією з тем розмови стала українсько-білоруська взаємодія. З огляду на це згадали про письменника й перекладача Володимира Короткевича. В'ячеслав Левицький дуже шанує його творчість, переконував нас у тому, що так про Київ не писав жоден українець (черепахи, що мешкали на Печерську; помаранчеві хвилі Дніпра тощо). Саме це його захоплення, матеріалізоване в пошуку нових матеріалів, спогадів про письменника було відзначене премією «Экслібрыс» імені Володимира Короткевича, від опозиційної Спілки білоруських письменників наприкінці 2020 року. На думку перекладача, поетичний стиль Короткевича часом вельми подібний до «почерку» сучасного українського письменника Дмитра Лазуткіна.

    Розповідаючи про секрети перекладацької праці, пан В'ячеслав дав цінні поради молодшим колегам. Він упевнений, що важливо любити письменників, яких перекладаєш, а ще завжди «дорожити своїм середовищем» (насамперед ішлося про коло університетських знайомих і, звісно ж, унікальну атмосферу «Літературної творчості»). Ну, й одна з головних заповідей студента («Люби викладача свого») часом не завадить.

    Особливо цінним для літтворців було почути про тонкощі перекладацього процесу. Гість наголосив, що для прекладу важливе суголосся зі світом перекладача. «Я тяжію до точності, – каже письменник, але підкреслює: – Точність нерідко полягає і в доборі еквівалентів, які пасують мовам, а також світосприйняттю й автора, й перекладача. Важливо враховувати таку відповідність у роботі з експериментальними текстами». Потрібно обирати такі еквіваленти, щоб вони пасували сприйняттю тієї чи іншої мови.

    Це була тепла творча зустріч, пройнята гумором. Завершити хочу думкою, яку з ентузіазмом повторював В'ячеслав Левицький: у кожній літературі найцікавішими є молоді автори, тому майбутнє – саме за ними, і в діалогах між літературами теж!

    Ілона Михніцька

  • Розмова про Львівський жіночий літературний клуб: історія успіху

    25 листопада відбулася онлайн-зустріч із талановитими мисткинями - Нікою Нікалео та Оленою Чернінькою. Студенти "Літературної творчості" мали змогу дізнатися про секрети успіху Львівського жіночого літературного клубу, заглибитися в історію створення серії книг про Львів, і просто насолодитися приємною й затишною атмосферою дружнього спілкування.

    Пані Ніка як голова ЛЖЛК поділилася корисними порадами щодо створення власних проектів, спілкування й співпраці з письменниками та медійними майданчиками, а також розповіла про нюанси й важливості літературних конкурсів "Львівське перехрестя" та "Коронація Слова".

    Пані Олена занурила студентів у письменницький всесвіт, повідала секрети творчої праці й подарувала потужну хвилю мотивації.

    "Треба стукати у всі двері, - зазначають письменниці, -у всі двері, які є і які можливо відчинити, - варто стукати. Якщо тебе не почули - постукай ще раз". Ця зустріч видалася дуже цікавою та атмосферною й наповнила натхненням кожного учасника. Завдяки ній молоді літератори дізналися багато секретів, які обов`язково стануть їм у нагоді для створення власних проектів і для подальшої літературної діяльності.

    Дзевенко Софія

  • «Зрозуміти український Схід» і зрозуміти виворіт мистецького менеджменту разом із О. Михедом

    21 жовтня студенти 4 курсу спеціальності «літературна творчість» мали змогу поспілкуватися з письменником й куратором мистецьких проєктів Олександром Михедом. Онлайн-зустріч модерувала Тетяна Белімова в рамках спецкурсу «Літературні проєкти: кураторство». Зі слів Олександра, студенти окреслили важливі аспекти сучасного літературного процесу, а також повернули гостя в студентські часи, коли потрібно було прокидатися на першу пару.

    Однак розмова мала здебільшого серйозну тональність, адже говорили про болючі моменти в контексті інтерпретації нової книжки письменника «Я змішаю твою кров із вугіллям». Як зазначив автор, це документально-художнє видання, що може вплинути на сприйняття Донеччини й Луганщини, зокрема – на приязнь до цих регіонів. Як стверджує герой одного з розділів: «Я люблю це місто через те, що його складно любити».

    Книжка допоможе молодшому поколінню читачів скласти краще уявлення про те, яким був Радянський Союз. Він постає у творі через поєднання історичних фактів і міфів, крізь призму категорії пам’яті, в якій минуле постає еклектично. Олександр хоче, щоб видання такого штибу надихали митців на подорожі-дослідження. Саме завдяки такій мандрівці він дослідив шість міст українського Сходу й написав про це книжку. Мотивацією стало бажання самостійно сформувати власне уявлення про те, що болить.

    Студенти не оминули питань про теперішню ситуацію на Донбасі та її інтерпретацію. Дійшли висновку, що фактаж має бути зафіксований уже сьогодні. Серед книжок про Схід автор виокремив «Інтернат» Сергія Жадана, «Точка нуль» Артема Чеха, також порадив переглянути стрічку «Атлантида» режисера Валентина Васяновича.

    Оскільки Олександр Михед не лише письменник, а й куратор і учасник творчих проєктів, студенти поцікавилися в нього нюансами мистецького менеджменту. Гість запропонував розглянути два підходи до кураторства літературних програм: інституційне (коли куратор чи менеджер працює на велику інституцію, наприклад, PinchukArtCentre чи Мистецький Арсенал) та фестивальне (де літературна програма є однією зі складових більшого фестивалю, наприклад, ГогольFest чи Бандерштат). Олександр підкреслює, що книжка «Я змішаю твою кров із вугіллям» узагалі б не з’явилася, якби не його мистецька діяльність. Письменник розповідає, що в умовах пандемії чітко зрозумів – краще орієнтуватися на довготривалі проєкти. Цікавий приклад – створення курсу лекцій з історії мистецтва у Дніпрі.

    Словом, це була корисна розмова, що допомогла усвідомити й переосмислити окремі літературні й культурні процеси. Хто не прочитав «Я змішаю твою кров із вугіллям» і не подивився «Атлантиду», гайда надолужувати)

    Ілона Михніцька, студентка 4 курсу спеціальності «літературна творчість»

  • Щоб і чужинці могли запозичити (ПРО ШАХОВУ ТЕРМІНОЛОГІЮ І НЕ ТІЛЬКИ)

    Я зовсім не про термінологічні проблеми в нашому мовно-культурному просторі, тим більше не про «термінологічні холодини», щодо яких нерідко нарікають мовці у випадках, коли такими словами намагаються зловживати там, де для цього взагалі немає жодної потреби. Мова про речі дещо іншого плану. Тим паче, що сьогодні українське термінологічне поле в цілому добре зоране і прокультивоване, і хоч прорости, може, не завжди позбавлені зерен куколю (про це теж треба говорити, і говорено не раз), проте загалом термінологічна сфера нашої мови дозволяє охопити найширші терени усної і писемної форм.

    Якщо кілька десятиліть тому у відповідь недоброзичливцям, які пояснювали засилля російськомовної галузевої літератури тим, що, мовляв, відповідної термінологічної системи в українській мові ще не вироблено, ми могли послатися хоч би на двотомну кібернетичну енциклопедію, видану 1973 р. за редакцією академіка В. Глушкова саме українською мовою, енциклопедію, якої на той час не було не тільки в жодній із республік тодішнього Радянського Союзу, але і в світі. То сьогодні, здавалося б, у нас просто відпала така потреба переконувати когось у термінологічному обширі, термінологічному багатстві нашої мови. Бо треба бути просто невігласом, щоб не помітити різноманіття наукової і навчальної літератури, яка видається нині українською в нашій країні.

    І все ж, будемо конкретні в предметі нашого занепокоєння. Ідеться про шахову галузь – як спортивне, інтелектуальне і мистецьке явище, престижність якого у світі (зрештою, і в Україні) завжди була і лишається знаковою.

    Та чи належно ми пропагуємо національні здобутки на цьому терені? Я вже не кажу про таких найвидатніших наших шахістів, як Юхим Боголюбов (свого часу претендент на світову першість) чи Федір Богатирчук (неодноразовий переможець першостей України, Радянського Союзу, Канади), творчість яких у СРСР або взагалі замовчувалася, або в поодиноких випадках їхні імена згадувалися… як російських шахістів, наприклад, у енциклопедичному словнику «Шахматы» (1990). Але ж і сьогодні – чи багато про їхнє життя і діяльність можна довідатися з українських видань? Треба віддати належне відомому московському журналісту й письменнику Сергію Воронкову, який порівняно недавно (в 2013 році) опублікував поважну двотомну працю «Доктор Живаго советских шахмат» – це глибоке і правдиве видання про життєвий і творчий шлях Федора Богатирчука.

    То чому ж подібні видання не могли з’явитися в Києві, Харкові чи Львові українською мовою? Зрештою, і не лише про цих видатних майстрів хочеться говорити. Сьогодні в Україні живуть і творять більше ста шахістів найвищої кваліфікації – ґросмайстрів і міжнародних ґросмайстрів, у доробку яких – відкриті нові дебютні системи, численні перемоги на вітчизняних і світових турнірах, чемпіонатах. Тільки в нинішньому столітті чемпіонами світу ставали Руслан Понамарьов з Горлівки, Анна Ушеніна з Харкова, Марія Музичук зі Львова, чемпіонські титули на світових першостях у різних видах неодноразово виборювали й шахові композитори – Валентин Руденко, Михайло Марандюк, Василь Дячук, Юрій Гордіан, Віктор Мельниченко, Сергій Дідух, Олександр Кисляк, Андрій Фролкін… Але спитати б, чи добре відоме нашій громадськості ім’я того ж Михайла Марандюка з містечка Новоселиця на Чернівеччині – одинадцятиразового чемпіона світу в особистій першості, чотириразового чемпіона світу у складі команди і двадцятип’яти­разового чемпіона України в особистому та командному заліку?

    Та чи ж маємо ми сьогодні шахову періодичну пресу, яка, оперативно знайомлячи зі здобутками на шахових теренах, могла б задовольняти потреби не лише фахівців, а й широких кіл шанувальників шахової гри?

    Думається, пропагуванням шахів насамперед мала б опікуватися держава. Кілька приватних видань, зорганізованих на початку нашої незалежності, без державної підтримки змушені були – переважно з фінансових причин – припинити існування. У 2008 році так само перестала виходити і «Спортивна газета», заснована ще на початку тридцятих років минулого століття, яка і в останні десятиріччя завдяки професійній опіці міжнародного майстра Юхима Лазарєва залишалася добрим гідом у країну шахів для багатьох читачів. Для новітньої України, Міністерства спорту, Федерації шахів унікальним прикладом з тих далеких тридцятих років могло б слугувати і видання газети «Шахіст», яка виходила в Києві в 1936 – 1939 роках (періодичністю тричі на місяць) як орган Комітету в справах фізкультури і спорту при Раднаркомі України.

    На жаль, питання щодо подібного спеціалізованого періодичного видання в сучасній Україні, як видно, нікого з державців не хвилюють. У той час, як у Росії, наприклад, сьогодні регулярно виходять «64 – Шахматное обозрение», «Шахматы в России»(перейменовані «Шахматы в СССР») та ще дюжина зорганізованих останнім часом журналів із шахової композиції. Правда, завдячуючи ентузіазму та спонсорській підтримці ґросмайстра Валерія Копила і ми маємо в Полтаві (хай і далеко не досконалий) щоквартальний журнал з шахової композиції – «Проблеміст України» (матеріали друкуються українською та російською мовами).

    Загалом же з нашої газетно-журнальної періодики (різного підпорядкування, різної проблематики), де раніше так природно було вздріти шахову задачу, шаховий етюд, останнім часом чомусь узагалі зникли шахові рубрики, конкурси складання і розв’язування шахових композицій.

    Я вже не кажу, що протягом останніх десятиріч жодного поважного книжного видання з теорії і практики шахової гри, шахової композиції не з’явилося українською мовою.

    Тому був приємно ошелешений інтернетівською інформацією про те, що, з’ясовується, вже понад п’ять років, як у Луцьку опубліковано двотомний (!) енциклопедичний (!) шаховий словник (редактор-упорядник В. Батура). А по тому ще з більшою приємністю зміг дізнатися, що цей словник можна видобути з інтернету, і він справді вразив своїм зовнішнім оформленням і масивністю, у кожному з томів – понад 750 сторінок.

    На жаль, такою ж мірою був глибоко розчарований, познайомившися вже з першими сторінками двотомника.

    Здавалося б, вихід у світ українською мовою такого словника (хай і обмеженим накладом – усього сто примірників) мав би стати національною подією, зацікавити як спортивну (шахову), так і наукову (мовознавчу) громадськість. Але тиша. Ряд відомих шахістів і лексикологів Києва, враженнями з якими мені хотілося поділитися щодо словника, тільки плечима знизували, мовляв, про такий чують уперше.

    То, може, видавці разом з упорядником, отримавши серйозні критичні зауваги, вирішили, аби словник взагалі не потрапив до широкого читача? Але ж у інтернеті – у вільному доступі – маємо обидва томи.

    І найперше, що впадає в очі – компіляція і нефаховість упорядника. Переважна більшість статей перенесена без найменших змін з інших джерел, переважно російськомовних, і тільки можна подивуватися сізіфовій праці упорядника дослівно переписувати багатосторінкові трактати про той чи той дебют, тему шахової композиції тощо, додаючи хіба що в окремих випадках дещицю свого, часто неоковирного, чи такого, що в жодному разі не властиве для енциклопедичного видання, як, наприклад, у статті про шахового композитора Василя Калину: «Задача створена від душі!» Зрештою, такого невластивого тут майже на кожній сторінці. І взяте воно, як правило, з якогось періодичного часопису, де відповідний виклад матеріалу міг бути цілком доречним, але ж ідеться про енциклопедичне видання. Ось фрагмент зі статті БОЛГАРІЯ: «Список чудових болгарських шахістів можна продовжувати. Сподіваємось, що їхні зоряні досягнення ще попереду – і про них теж на повен голос заговорить увесь світ». Подібне у матеріалі про Андрія ФРОЛКІНА, де подано задачу відомого шахового композитора, взяту також, певне, з якогось періодичного джерела, в якому наводився один з розв’язків, а другий читачі мали знайти самі. І в енциклопедичному словникові, зовсім не зважаючи на жанр, автор рекомендує те саме: «Другий розв’язок пропонуємо читачам відшукати самостійно». Або погляньмо хоч би на такий фрагмент зі статті КОМПОЗИЦІЯ ШАХОВА В ІНТЕРНЕТІ, яка нагадує не що інше, як звіт репортера з шахових змагань: «Штаб-квартира організаторів дійства – Дніпропетровськ. По 6 завдань у кожному (двоходові, триходові, багатоходові задачі, етюди, а також по одній задачі на кооперативний і зворотний мати). Після короткої перерви для підбиття підсумків першого етапу змагань було проведено другий тур. Підсумки підбивалися за результатами обох турів. Потім представник ФІДЕ М. Грива оголосив підсумки турніру».

    Це з того, що лежить, так би мовити, на поверхні авторової некомпетентності. Але ж, здається, розташування статей відповідно до алфавіту – що може бути найпростішим для укладача словника? Однак… Ось лише дещиця прикладів з численних випадків зовсім не алфавітного розташування словникових статей: АППЕЛЬ РАЛЬФ, АПІЦЕЛЛА МАНУЕЛЬ; БАЛКАНІАДИ ШАХОВІ, БАЛ; БІШОФ КЛАУС, БІЧНИЙ (ВІДГАЛУЖЕНИЙ) ВАРІАНТ…

    Означення бічний автор вживає також у заголовкових статтях БІЧНИЙ РОЗВ’ЯЗОК, БАТАРЕЯ (бічна батарея), у словосполуці бічний турнір (БІЛЬСЬКІ ФЕСТИВАЛІ). Проте якщо стосовно слововживань на зразок бічний розв’язок, бічна батарея нам добре відомо, що це не більш як авторова вигадка, адже є загальноприйняті терміни побічний розв’язок (тобто розв’язок шахової композиції, який не відповідає авторському), непряма батарея (спрямована не безпосередньо на короля суперника), то щодо бічний турнір – важко сказати, що мав на увазі упорядник, може: неосновний, додатковий турнір чи ще щось.

    За автором, ілюзорна гра, виходить, те саме, що хибна, як видно зі статті ІЛЮЗОРНІ (ХИБНІ) ВАРІАНТИ, хоч відомо, що ілюзорна гра в шаховій задачі (етюді) може проходити як у хибному сліді, так і основній грі (розв’язку). ІЛЮЗОРНИЙ, за словами упорядника, означає «оманливий, хибний хід». До речі, актуального в шаховій композиції терміна хибний слід взагалі не знаходимо серед реєстру словникових статей. Зате з інших статей можна дізнатися ще про тематично фіктивний слід (БАРНС БАРРІ ПІТЕР), про псевдослід (ФІНСЬКИЙ НОВОТНИЙ) – напевне ж, ідеться про усталений термін хибний слід.

    Термін РОЗВ’ЯЗУВАННЯ, який, як правило, вживається на означення тактичного прийому в шаховій грі (шаховій композиції), подається на означення поняття, якому цілком відповідає термін розв’язок (задачі, етюду). Більше того, термін РОЗВ’ЯЗОК узагалі чомусь відсутній у словниковому реєстрі, хоч у деяких статтях (наприклад, КООПЕРАТИВНИЙ МАТ) згадано і про нього: «чорні своїм ходом починають розв’язок задачі».

    Автор не відчуває деструктивності термінів на зразок ЦЮРИХСЬКИЙ ЗВЕРХ ТУРНІР чи СУПЕРБЕРОЛИНА (ЗВЕРХБЕРОЛИНА, НАДБЕРОЛИНА), причому, характеризуючи останній як «беролина, котра має властивість подовжувати хід на будь-яку віддаль…», забуває спершу пояснити читачеві, а що ж таке беролина, оскільки статті з такою назвою взагалі немає в реєстрі. Це ж стосується і статті ПРОНКІНА ТЕМА, до якої є коротке пояснення: «тема в КДП». А от що таке КДП (з російської: кратчайшая доказательная партия), читач, певне нехай здогадається сам, оскільки такої статті (ні найкоротша доказова партія в українському перекладі) у словнику не знайдемо теж.

    Інколи є спроба навіть послатися на… відсутню у словниковім реєстрі статтю, наприклад: САМОЗНИЩЕННЯ… «Тема відкрита Т. Ерленом (див. Ерлен)». Читач даремно буде шукати заголовне слово ЕРЛЕН (чи більш обізнаний – ЕРЛЕНА ОБХІДНИЙ МАНЕВР), натомість випадково може натрапити на ОБХІДНИЙ МАНЕВР ВЕРЛЕНА (хоч французький поет навряд чи коли-небудь займався шаховою композицією).

    З іменами-прізвищами також не все гаразд. Тут можна вздріти і МАРКОВЦЬКИЙ ВАСИЛЬ (замість Марковцій Василь), і КАПУСТА ЛЕОНІД (замість Капуста Лев), а до розміщеної поряд статті КАПУСТА ВІКТОР (син Лева) додано фото якоїсь сторонньої особи, не схожої на жодного з Капустів. У статті МЮЛЛЕРА ТЕМА зазначено, що її «в 1930-х відкрив німецький проблеміст Дітер Мюллер». Звичайно ж, Дітер Мюллер (роки життя 1946 – 2019) ніяк не міг бути автором цієї теми. До того ж, правильно стаття мала б називатися так: Меллера тема (чи Мьоллера тема), від імені шахового композитора кінця 19 – першої половини 20 ст. Герберта Меллера (Möller , а не Müller).

    Некоректність дефініцій окремих загальноприйнятих термінів, формулювань тієї чи тієї теми шахової композиції подибуємо на багатьох сторінках. Наприклад, у статті БІЛІ КОМБІНАЦІЇ всього-навсього так потрактовано цей термін: «комбінації в задачній композиції, що здійснюються білими фігурами» І далі зовсім сумбурно і безапеляційно: «Під Б.к. розуміють також тему в двоходовій задачі (назва привласнена Баруліним 1927), яка полягає в тому, що комбінації, які проводяться, зазвичай, у грі чорних фігур, виконуються фіктивними слідами в грі білих фігур». Що значить «виконуються фіктивними слідами», що значить «привласнена Баруліним»? Що значить «багатомірні кубики 1*– 1П…1*» у наступній статті, яку подаємо повністю: БАГАТОВИМІРНІ ШАХИ – полями шахівниці для такої гри є багатомірні кубики 1*– 1П…1*». Або: мобільність фігури в однойменній статті означено як «кількість полів, на котрі фігура здатна піти в заданий момент». А може, все-таки мобільність фігури – це не кількість полів, а здатність (можливість) фігури піти на кілька полів, на певне поле? До чого, наприклад, у статті ДАМА така, з дозволу сказати, філософська сентенція: «є дамин фланг, є й королівський фланг: жіноче і чоловіче начало». Про яку чистоту переміни гри (в однойменній статті) може йти мова, коли укладач, крім основного розв’язку, не подає ні ілюзорної, ні хибної гри, що наявно переконало б у цьому читача; більше того, приклад запозичено зі «Словаря терминов шахматной композиции» за ред. М. Басистого (2004, с.351), в якому задачу наведено з повним розв’язком і зовсім не для ілюстрації чистоти переміни гри, а навпаки – як приклад порушення чистоти переміни гри.

    Важко спостерегти хоч яку-небудь послідовність у описі діаграм до композицій. Так, інформацію до діаграми у статті ЧОТИРИХОДОВА ЗАДАЧА подано з прізвищем автора і назвою джерела публікації латинкою (як і в оригіналі – The Problemist), у задачі до статті ЧИСТОТА ПЕРЕМІНИ ГРИ, надрукованій у польському часописі «Szachy», джерело публікації і ім’я автора передано по-укаїнському (Я. Урсегов, «Шахи»), а назва відомого московського журналу (до діаграми статті ЧЕХОВЕР ВІТАЛІЙ) постала в такому оформленні: «Шахи в СРСР» («Шахмати в СССР»), задачна діаграма В. Руденка і В. Чепіжного у статті ЧЕПІЖНИЙ ВІКТОР супроводжується тільки прізвищами авторів і вказівкою на відзнаку (1 приз), без джерела і дати публікації, тільки прізвище автора і дату публікації маємо до діаграми у статті ЧУДОВА СІМКА, і лише саме прізвище автора подано до діаграми у статті ЧУДНЕНКО МИКОЛА. Подібне з використанням символа на позначення матової позиції: в одних випадках це # (наприклад, у статті ФЛЕКА ТЕМА), в інших ++ (скажімо, у статті ФЕТТЕР ГАНС). Хоч яка відмінність тоді від позначення подвійного шаху (++)?

    Наголошуючи на всі ці недоречності-недоладності, зовсім не збираємося адресувати укладачеві його ж філіппіку зі словникової статті УКРАЇНСЬКІ ШАХИ, спрямовану до двох інших авторів, імен яких не станемо називати (Невідомо, чим керувалися творці нового виду шахів? Чи, може, це звичайні невігласи!), але зауважимо, що така стилістика викладу і поготів не прикрашає енциклопедичне видання і його упорядника.

    І нарешті, з урахуванням усього вищезазначеного, не хочеться тут перейматися різними «українізаційними новаціями» автора, зокрема з приводу таких найменувань фігур, як ферзь/ дама/ королева чи слон/ стрілець / бігун/ офіцер.

    Як потверджують дослідники, в Київській Русі шахи стали відомі з УІІІ-ІХ ст., коли, треба думати, шахова гра могла поширитися як безпосередньо зі Сходу (зважаючи на широкі торгові й культурні взаємини Київській Русі з державами арабського Сходу і Середньої Азії), так і з Заходу (що пов’язано з завоюванням арабами Іспанії і Сицілії у VІІІ ст.). Все це не могло не відбитися на термінологічній системі сучасної України. Про східний вектор впливу може свідчити насамперед назва ферзя, яка, по суті, без видозмін, перенесена зі східних теренів (порівн. у арабів – фірзан, фірз, у персів – фарзін; натомість у іспанців – reina (королева), в поляків – hetman). «Термін ферзь, не вживаний у жодній з європейських країн,− зазначав відомий дослідник шахів І. Ліндер,− став для ряду істориків найпереконливішим доказом не лише східного походження руських шахів, але і їх раннього поширення на Русі». Те саме можна сказати про назву слона. Плодом західних запозичень, безперечно, є літературна назва тури (пор. нім. Turm, фр. Tоur, італ. й ісп. Tоrrе), а також діалектні назви слона (переважно на заході України): стрілець (střelec у чехів) і бігун (Läufer у німців).

    Автор-упорядник вважає, що він «повертає» до словника терміни дама і стрілець замість «русифікованих» ферзь і слон. Але ж таким чином чи не відмовляємося ми добровільно від назв, які на наших теренах були відомі ще за Київської Русі і закріпилися в сучасній українській літературній мові у формі, що вказує на їхнє давнє походження?

    У статті ДАМА укладач апелює до ряду відомих постатей (зокрема Ф. Богатирчука), які користувалися терміном дама. Справді, саме такий термін подибуємо і в першому надрукованому українською мовою шаховому підручнику Ф. Богатирчука. Але зазначимо, що в тому ж підручнику поряд із дама автор використовує і назви хлопець (замість пішак), бігун (замість слон), тяжка фігура (замість важка фігура) тощо. Ще раніше, ведучи рубрику в газеті «Більшовик», він послуговується термінами королева, вежа (замість тура).

    Але ж ідеться про день нинішній. І стан справ у термінології, яка закріпилася на сьогодні, навряд чи потребує дерусифікації того ж ферзя чи слона, які, за своєю природою, і не могли бути плодом русифікації. Знаний шанувальник шахової гри, український автор з Німеччини, який немало писав про колоніальну російську політику, зокрема в шахах, у виданій у Мюнхені книзі «Шахи в Україні» (1980) також користується термінами стрілець, королева, але щоб уникнути великих розходжень із шаховою літературою, виданою в Україні, дотримується усталеної нотації: Ф (ферзь), Т (тура) тощо. Зрештою, той же Ф. Богатирчук, активно співпрацюючи з газетою «Шахіст» з самого початку її заснування, постійно друкуючи на її сторінках статті про відомих шахістів, коментарі до їхніх партій, скрізь послуговується термінами ферзь, слон, пішак…

    Звичайно, русифікаторська політика не могла не позначитися і на шаховій сфері. Яскравим прикладом цьому може бути спостережений нами факт: терміни шахи, шахіст, шаховий у газеті «Шахіст» були вживаними з часу її заснування (5 жовтня 1936 р) до передостанніх чисел у лютому 1939 р. Так, ще в січневих номерах можна було знайти заголовки на зразок «Тренувальний шаховий турнір», «Шахи в частинах Червоної Армії» тощо. Натомість у лютневих числах при збереженні заголовної назви видання читаємо: «Шахмати в училищі зв’язку ім. Калініна», «Посилити політико-виховну роботу серед шахматистів», «Розв’язання шахматних задач» тощо. І на цьому єдине на той час шахове видання, що виходило національною (не російською) мовою, взагалі припинило існування.

    Але, повертаючися до рецензованого видання, хочеться побажати нам усім, переймаючися проблемами давнішими, такою ж мірою не забувати про день сьогоднішній і день майбутній. І творити його добросовісно, зі знанням справи, цінуючи усталене, не віддаючи на поталу слова, які нам належать із праглибин (не приписуючи їх іншим), творити такі словники, за які б не було соромно не лише перед співвітчизниками, а й перед освіченим світом, мати такі словники, які б і чужинці могли запозичити.

    Анатолій Мойсієнко, письменник, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології

  • Форум молодих літераторів НСПУ: поради для юних письменників

    25 лютого Київська організація Спілки письменників України проводила Форум молодих літераторів. Від літературної студії імені Максима Рильського Інституту філології у форумі взяли участь Ірина Платон, Леля Покотиполе (Ольга Крамарь), Мар’ян Кондратюк й Анна Комар.

    На початку Еля Дорофієвська провела цікаву екскурсію «Таємниці маєтку Лібермана», розповівши про історію будинку. Гості дізналися, як змінювалися власники маєтку, які вносили зміни в планування будинку. Офіційна частина заходу відбувалася в залі будівлі. Виступив вокальний ансамбль «Ягідки» молодіжної студії заслуженої артистки України Тетяни Пирогової. Голова Київської організації НСПУ Марія Морозенко представила письменників і науковців, які завітали на форум. Серед них – голова творчого об’єднання прозаїків Василь Трубай, заслужений діяч мистецтв України Василь Довжик, заступник голови творчого об’єднання критиків Тетяна Конончук, голова творчого об’єднання поетів Станіслав Шевченко, письменники Валентина Козак, Сергій Борщевський, Леся Пронь, Алла Диба.

    Із вітальним словом виступив Михайло Сидоржевський. Він поділився роздумами про відсутність нині цензури і самоцензури, що дуже шкодить творчості. На жаль, навіть редагування сьогодні більше граматичне, аніж стилістичне. Говорив про графоманів і про геніїв: на думку пана Михайла, їхній відсоток приблизно однаковий, незалежно від їх віку. І насамкінець запропонував, чим спілка письменників може допомогти молодим авторам.

    Марія Морозенко оголосила, що сьогодні по завершенні форуму учасники отримають спеціальні сертифікати. Із їх допомогою яких їм буде легше вступити до спілки. Пізніше учасники об’єдналися в поетичні та прозові групи. Прозову очолив Василь Трубай, поетичні – Василь Довжик і Станіслав Шевченко.

    Після перерви на чаювання молоді поети знайомилися між собою. Серед учасників була студентка НПУ імені М. П. Драгоманова, дві студентки Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, дві школярки. Василь Трубай зачитав лекцію. Пан Василь наголосив, що талант – це передусім самопожертва, посидючість. Поділився історією Юрія Мушкетика: той незадовго до смерті шкодував, що присвячував себе літературі більше, ніж родині. Адже хтозна, чи читатимуть твори письменника по його смерті. Тому Василь Трубай застерігав не жертувавти родиною заради письменства.

    Де брати теми для творів? Трубай радить бути спостережливими. Сідаючи писати оповідання, потрібно уявляти конфлікт і уявляти, що заважає героєві. Є письменники, які сідають писати, не маючи ідеї. У декого виходять непогані тексти, але не варто орієнтуватися на такий спосіб. Та й музу не чекайте: беріться до пера, музи лінивих не люблять! Також потрібно не розказувати, а «показувати». Скажімо, не «Був великий мороз», а «Іван зняв рукавиці і грів пальці». Загалом не переймайтеся, якщо не відразу будете задоволені текстом. Відкладіть варіант на кілька тижнів. Згодом інакше подивитеся на нього й зможете відредагувати.

    Ще кілька порад від письменника. Не обов’язково повністю віддаватися письменству, але працювати в літературі треба постійно, всеохопно. Збирайте ідеї навколо, не бійтеся запозичувати – у скарбничку Проектуйте побачене на майбутніх героїв і читачів. Важливо уявити заздалегідь, чим закінчиться твір, і писати, йдучи до запланованого завершення; знати всі біографії персонажів (краще їх попередньо записати на окремих аркушах). Цікаво ставити героїв у такі ситуації, із яких ви самі не бачили б виходу. А потім відшукувати його. Василь Трубай рекомендує писати зухвало. Не повчайте читача зумисне, але можете висловити свою оцінку через наслідки для героя якогось вибору. Приділяйте увагу деталям. Пишіть так, аби не було потреба щось пояснювати. Під час редагування викидайте з твору все, що обтяжує: від зайвих займенників до складних синтаксичних конструкцій. Василь Трубай вважає: важливо те, що сказали, а не як, оскільки як – це ремесло, натомість що – це творчість.

    До майстер-класу приєдналася Тетяна Кононенко. Вона розповіла про роботу редактором у видавництві «Веселка», спілкування з авторами, роботу над їхніми помилками.

    Насамкінець учасники майстер-класу зачитали власні твори, Василь Трубай їх прокоментував. Вірші також читали письменники Олег Гнатюк і Наталя Писаренко. Виступила Алла Диба, дослідниця творчості Лесі Українки (25 лютого саме відзначають річницю від дня народження Лесі). Декламували поезію Ірина Платон, Наталя Когут, Мар’ян Кондратюк. Студенти Інституту філології були задоволені своєю участю в заході Спілки.

    Марина Єщенко, співробітниця Центру літературної творчості.

  • Із секретів видавничої творчості, або Поради молодим письменникам із комерційною жилкою

    26 лютого до Жовтого корпусу завітала письменниця та видавчиня Вікторія Гранецька. Зустріч зорганізувала Тетяна Белімова у межах дисципліни «Література і ринок». Поспілкувалися про секрети літературного й видавничого успіху, а також про баланс між фантазіями та комерцією. Обравши літературну професію, можна впевнено стояти на ногах, інколи таки літаючи у творчих хмарах.

    Пані Вікторія розпочала розмову жартівливою цитатою із книжки «Щоденник книгаря»: «Побутує думка, що всі книгарі дуже добрі та милі люди. Я теж був таким, доки не став книгарем». Це стосується й видавців, як запевнила гостя. Авторка знає, як покинути нетворчу роботу й поринути в ідею відкрити книгарню. Разом із чоловіком вони заснували видавництво «Дім химер». «Спочатку добирали ті тексти, що подобались особисто нам», – зізнається пані Вікторія. Вона підкреслила, що всі книжки видають винятково українською, це – принципова позиція. Студенти-літтворці дізналися про тонкощі видавничої справи, зокрема як передбачити успіх книжки, урівноважити кількість і якість продукту. Почули також, чому не варто хвалити авторів, і що ж спільного між письменством і татуюваннями.

    Вікторія Гранецька розповіла про фінансовий досвід власного видавництва. Чи не найбільше цікавить молодих письменників прибуток від продажу книжок, себто винагорода за муки творчості й недоспані ночі. Для промоції літературного продукту видавництво «Дім химер» залучає до співпраці музичні гурти, бере участь у фестивалях, влаштовує форуми, мріє створити супровідну сувенірну продукцію до книжок. Свою читацьку аудиторію команда пані Вікторії знаходить у фейсбуці, інстаграмі, ютубі. Видавчиня анонсувала появу збірки «Антисоціальна мережа» - підписуйтеся та стежте за новими анонсами.

    Ще однією темою розмови стало літературне агентство. «Автор сам собі літагент. Це потрібно йому особисто», – стверджує досвідчена гостя. Вона визнає, що важко досягти взаємодії автора, літагента й видавництва. До Авторка зачепила й проблеми своєї галузі. До письменництва ставляться нині як до хобі, ніби це не може бути основним заробітком; немає дефіциту авторів, відчуваємо натомість дефіцит читачів.

    Вікторія Гранецька говорила студентам про свій письменницький досвід. Цікаво, що її дебютна книжка – квінтесенція творів Ірен Роздобудько, Любка Дереша та Ірени Карпи. Шлях авторки від роману до малої прози несхожий на багатьох інших письменників. Пані Вікторія презентувала збірку оповідань «Reality Show», романи «Мантра-омана» й «Тіло».

    Серед порад Вікторії молодим письменникам – варто вчітися тільки на власних помилках, читати свої тексти вголос та не захоплюватися компіляціями. Студенти вдячні Вікторії Гранецькій за можливість пригадати, як важливо гармоніювати в собі «інь» і «ян», «красиве і корисне».

    Текст студентки Ілони Михніцької. Фото - Валерій Попов.

  • «Перед мікрофоном – лише голос!» - радіопродюсерка Світлана Свиридко про «кухню» своєї професійної діяльності

    29 січня в Інститут філології завітала продюсерка творчої групи «Література-Драма» Українського радіо «Культура» Світлана Свиридко. На зустріч зі студентами літературної творчості її запросила Тетяна Белімова. Пані Світлана, філолог за освітою, вловила хвилю свого життя на частоті 97,6 FM (частота радіо «Культура») 12 років тому. На шляху до посади продюсерки програм «Радіотеатр», «Радіодетектив», «Радіоп’єса» і «Аудіокнижка» Світлана Свиридко пройшла хорошу технічну «школу» на радіо – створювала розклад, сітку мовлення, забезпечувала наповнення ефіру. Для нинішньої адміністративної роботи цей досвід є неоціненним, адже допомагає розуміти всі робочі процеси.

    На початку розмови зі студентською аудиторією Світлана Свиридко зробила екскурс в історію радіомовлення. Пік популярності радіодрам і радіоп’єс у Радянському Союзі припав на 20-30-ті рр. минулого сторіччя. У Європі розквіт цих жанрів відбувся в 50-ті роки. Однак уже з 70-х рр. подібні радіопрограми на теренах СРСР влада визнала ідеологічно ворожими й були знищені найпопулярніші начитки великих акторів. Ця заборона тривала до часів незалежності України. І лише на межі 2000-х років жанр радіоп’єси відродився. Цікаво, що для європейських слухачів розвиток радіодрами не переривався, тому для них є звичними радіопостановки вітчизняної та світової класики щодня в обідній час протягом 45-50 хвилин. У країнах із такою тяглістю радіотрадицій є окрема професія радіодраматурга, який адаптує тексти творів до радіоефів та пише радіосценарії.

    Ідею інсценівок радіодетективів Світлані Свиридко подали у 2017 році. Вона одразу вхопилася за цю ідею, оскільки детектив – один із її улюблених жанрів. Починала команда з начиток іронічних творів чеського письменника Карела Чапека. До творчого процесу був залучений заслужений артист України Борис Лобода. Згодом творча радіогрупа звернулася до текстів українських авторів – Юрія Смолича («Мова мовчання»), Юрія Шовкопляса (серія оповідань про лікаря-детектива Михайла Піддубного). Набивши руку на постановках з одним актором, з’явилося бажання робити інсценівки ширшого масштабу. Дебютною великою постановкою в програмі «Рідіодетектив» став «Пернач полковника Вухнаря» Василя Добрянського. Детективний роман на 300 сторінок для постановки в ефірі довелося скоротити до 30 сторінок. «Усі художні елементи твору треба було переплавити в голос», – зазначила Світлана Свиридко.

    Радіопродюсерка розповіла про специфіку радіопостановок і акторської гри в ефірі. У інсценівці має брати участь не більше 10-12 акторів. Хронометраж постановки обмежений – до 30 хвилин (саме стільки часу можливо тримати увагу слухачів). Обов’язково має бути лише одна сюжетна лінія. Велике значення надається звукам в ефірі, адже «радіомовлення – це голос, звук, шум і музика». Слухач поринає в атмосферу твору, якщо голос героя доповнюється природніми звуками його діяльності й навколишнього середивища, які вказують на суттєві деталі – час доби, особливості приміщення, навіть історичну добу. «Актор на радіо повинен розуміти, що перед мікрофоном – лише голос. Від його пластичності, виразності, емоційної палітри залежить половина успіху постановки», – наголошує Світлана Свиридко.

    Плідна співпраця радіопродюсерки з письменниками почалася в минулому році. Так, Андрій Кокотюха погодився написати сім радіоп’єс за своєю прозовою серією детективів «львівського» циклу. Дві з них вже записані. Головні ролі в цих постановках озвучують Євген Нищук, Ольга Сумська, Дмитро Завадський. Також домовлено про творчу співпрацю з Андрієм Курковим, Владиславом Івченком, Тимуром Литовченком.

    «Всі кастинги я проводжу у своїй голові», – зізналася Світлана Свиридко й додала, що найбільше задоволення отримує від монтажу радіопостановки, вивіряння звуків, підбору музики, створення правдоподібної слухової вистави.

    Розмова зі Світланою Свиридко та ознайомлення з її професійною діяльністю стане в нагоді тим філологам, які в майбутньому планують реалізуватися на радіо.

    Текст: Анна Мукан, фото: Юлія Кузьменко

  • Зустріч із Аллою Миколаєнко

    18 листопада асистент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Тетяна Белімова модерувала захід із запрошеною поеткою Аллою Миколаєнко. У камерній аудиторії є можливість плідно поговорити. Студенти освітньої програми «літературна творчість» вже звикли до таких заходів, організовуваних майже щотижня. Алла – активна учасниця літпроцесу сьогодення. Вона розповіла про організацію перфомансу, цільову аудиторію та бюджет, літературні конкурси та власний досвід у них. Також презентувала збірку «Бедлам»: так називається її літературна збірка, де вірші об’єднані не в розділи, а концептуально в палати психлікарні.

    Алла Миколаєнко викладає та веде літстудії, поетичні читання. За її організації відбувалися поетичні читання «Поезія без провінцій» та «Історія однієї квартири». Разом із Тетяною Белімовою вони оцінюють учнівські роботи МАН із літературної творчості. Пані Алла назвала платформи для молодих митців, де їхні свіжі ідеї може спрацювати: у світ вийде перша збірка поезій чи прози. Можна трансформувати на український літпроцес ідеї з європейських видань. Це всім відомі «Книжковий Арсенал» у Києві та Book Forum Lviv, конкурси «Гранослов», «Коронація слова», змагання видавництва «Смолоскип», фестиваль «Рутенія». «Відстежуйте конкурси на літературних сайтах. Скажімо, «ЛітАкцент», «Читомо», - говорить Алла Миколаєнко. Або літератор може податися на грант від КМДА чи Мінкульту. У разі успіху книжку поширять у київські бібліотеки. Непогано, чи не так? Завдяки державним грантам були видані збірки наших випускниць Марини Єщенко та Тетяни Синьоок.

    Головне – не боятися, а за потреби йти на конкурси вдруге, втретє. Не поспішайте з книжкою, адже вона стане вашою візитівкою. Про вас мають заговорити! У книжці потрібна концепція. Важливий якісний редактор. «Саморедагування – не вихід, адже ви знаєте свої тексти напам’ять», - переконує поетка.

    Як приклад поетичної збірки Алла презентувала «Бедлам». Bethlem Royal Hospital – психічна клініка Лондона, водночас «бедлам» означає «хаос». Назва приваблюватиме читача серед інших, стандартних, як здалося письменниці. І вона не помилилася. Як уже було згадано, замість розділів книжки твори об’єднані в палати, яких символічно шість. Алла зачитала окремі свої поезії. Студенти питали її про творчість та організацію літподій. Наприклад, яка аудиторія Алли? «Мій читач – людина, яка хоче провести вільний час, відволіктися від робочої рутини та шукатиме в моїх текстах όбрази, співзвучні з рідними їм», – відповіла Алла. Олена Романенко поцікавилася планами в прозовій творчості. У процесі психотерапії можуть виникати так звані фальшиві спогади, що можна покласти на сюжет літературного твору. І можливо, Алла Миколаєнко розроблятиме цю тему.

    Насамкінець Алла порадила не писати, коли не пишеться. Вона не вірить у твори «на замовлення» і застерігає в будь-якому виді й жанрі літератури від штучності тексту. Отже, творімо від душі.

    Текст - Юлія Кузьменко.

    Фото - Валерій Попов.

Сторінки

Subscribe to майстер-клас