святкування

  • Вшанування молодих перекладачів бельгійської поезії

    Доброю традицією в Інституті філології стало проведення Всеукраїнського конкурсу художнього перекладу серед студентів і школярів, започаткованого чотири роки тому Посольством Бельгії в Україні спільно з Асоціацією викладачів французької мови України для популяризації бельгійської франкомовної літератури та заохочення талановитої молоді до художнього перекладу. Цього року молоді перекладачі відтворювали українською тексти класика бельгійської літератури Альбера Мокеля, 75-річчя смерті якого вшановує європейська громадськість.

    З нагоди Дня перекладача до Актової зали Інституту філології завітав Ндзвичайний і Повноважний Посол Королівства Бельгія в Україні Алекс Ленартс, який у вітальному слові наголосив на важливості франкомовного культурного ареалу в сучасному світі й на потребі ширшого втілення в Україні мистецьких проєктів із залученням бельгійського письменства. Про активізацію участі України в роботі Міжнародної організації франкофонії проінформував завідувач кафедри романської філології проф. Георгій Крючков. Про втілення нових культурних проєктів із поширення бельгійської літератури (зокрема про книжки «Вибрані п’єси» акад. Ж.Де Деккера, «Ранньої драматургії» М.Метерлінка, роману «Адріанові спогади» М.Юрсенар, нотне видання «Срібне століття бельгійської поезії» на вірші поетів-символістів у музичному відтворенні Володимра Губи) розповів лавреат Премії Федерації Валлонія-Брюссель у галузі художнього перекладу доц. Дмитро Чистяк. Про організацію та перебіг конкурсу повідомила слухачів Голова Асоціації викладачів французької мови України доц. Тетяна Гейко.

    Серед численних рукописів, які надійшли з усієї України цього року, журі відзначило І премією Соломію Король (студентка 4 курсу КНУ ім. Т. Шевченка), ІІ премією Марію Колесніченко (Київський національний лінгвістичний університет), ІІІ премією Олександра Ладуренка (2 курс КНУ ім.Т.Шевченка) та Юлію Жук (4 курс КНЛУ), Премією за оригінальне відтворення – Анну Гайову (магістрантка КНЛУ), заохочувальною відзнакою – Алісу Криштопу (2 курс НАНГУ з Харкова). Серед учнів перемогу здобула Майя Зосіменко (учениця 10-го класу, середньої школи № 16 м.Києва).

    Вручаючи пам’ятні подарунки, учасники зібрання були одностайні: традицію конкурсу художніх перекладів бельгійських поетів слід продовжувати. Адже переклад – процес перманентний. Тому Дмитро Чистяк запросив учасників церемонії вже цієї суботи до Ірпеня на співорганізований Європейською академією наук, мистецтв і літератури, Ірпінською міською радою та Видавництвом «Саміт-Книга» 2-й Міжнародний фестиваль письменників-перекладачів імені Григорія Кочура, покликаний сприяти глибшій інтеграції української та зарубіжних літератур. А на завершення Його Високоповажність Алекс Ленартс зауважив: не зраджуючи добрій традиції, вже за рік планує зустрітися з новими шанувальниками бельгійської культури!

    Переглянути урочисте нагородження можна тут:
    https://youtu.be/rpw_NdAKJ3Q

    Фото і відео Валерія Попова

  • 21 березня – Всесвітній день поезії

    «Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
    Ми компромісні зовні і в душі.
    Сліпих ідей гливке болото місимо
    І ліпимо кустарницькі вірші»

    Так говорив Грицько Чубай. І майже кожен поет бодай раз у своїх рядках порушує тему: а для чого ж він пише? І чи варто? Вірш виникає, коли несила мовчати. Часто поети здаються собі нездарами, а власні вірші виглядають наївними й недостатньо яскравими. Буває навпаки: для митця його твір – мов виплекане дитя. Самозакоханий поет порівнює себе з іншими й укотре знаходить підтвердження своєму таланту.

    Переклад віршів теж потребує талану й художнього бачення, окрім бездоганного знання мови. Генеалогічно, типологічно далекі мови, різні системи наголосів, різниця в мовних картинах світу… Для перекладача перелік викликів чималий!

    І все ж – створюємо, нотуємо, перекладаємо, декламуємо й обговорюємо. Поезія знаходить відгук у читачів та слухачів, задовольняє найрізноманітніші духовні запити.

    Київський університет завжди був осередком виховання талановитої молоді («неокласики», шістдесятники, вісімдесятники… перелік постатей буде довгим). Нині в Університеті щороку проводять конкурс авторської пісні та поезії, літературний конкурс «Жива троянда», обирають роботи на Міжнародну премію імені Олеся Гончара. Також діє літературна студія імені Максима Рильського, працює Центр літтворчості. Завжди рада допомогти в написанні й просуванні творів кафедра історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології. Упорядковуються студентські альманахи «Сполучник» і «Сві-й-танок». Студенти й випускники засновують відомі на всю Україну проекти (студія відеопоезії «Суб’єктив», проект «Твоя поетична листівка», творче зібрання «Літературний орден Св. Зіберта Світлого тощо). Літературознавці Інституту філології входять до складу журі багатьох українських конкурсів поезії, оцінюють роботи МАН із літературної творчості. Філологи знають і відчувають поезію – українську та світову.

    Шановні поети, не замикайте думки в шухляди. Не треба компромісити у віршах, будьте щирі. Із вашим днем!

    Категорії: 
  • 206 років від дня народження Тараса Шевченка

    У 1939 році київський університет названий на честь Тараса Шевченка. Для студентів, викладачів, співробітників КНУ весна завжди починається зі спільної зустрічі – заходу на вшанування пам’яті Тараса Григоровича. Адже ім’я Шевченка об’єднує українців, як Університет об’єднав багатьох із нас – це наша альма-матер, улюблене місце роботи й розвитку. Пора студентської юності чи довгі роки досвіду й праці – для кожного з нас Університет є вагомою історією. І ми дякуємо, що ми тут.

    9 березня 2020 року традиційно відбулося покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку в парку навпроти Головного корпусу. Були присутні ректор Леонід Губерський, проректор з науково-педагогічної роботи Володимир Бугров, директор Молодіжного центру культурно-естетичного виховання Надія Максименко, Студпарламент КНУ, Профспілка, представники факультетів й інститутів Університету, зокрема історики на чолі з деканом Іваном Патриляком, Військовий інститут КНУ тощо. Прийшли вшанувати патрона Університету й філологи:директор Григорій Семенюк, заступник директора Ганна Черненко, викладачі й очільники кафедр, студентство. Як і щороку, попри будь-яку погоду, на захід приходять із родинами, панує урочиста атмосфера єдності.

    Після офіційної частини в кожного була нагода поспілкуватися з досвідченими шевченкознавцями, долучитися до декламування поезій Тараса, згадати Київ доби Шевченка. Намагаймося знайти справжнього Шевченка. Його заповіти універсальні на всі часи.

    Переглянути відеорепортаж із події можна в ролику Валерія Попова: https://www.youtube.com/watch?v=kmIYKmtWD5M

    Фото Юлії Кузьменко.

    Категорії: 
  • Вітаємо з прийдешніми святами!

     

    Шановні колеги!

    Від щирого серця вітаємо вас із Новим Роком та Різдвом Христовим!

    У новий рік ми входимо із новими сподіваннями – на добрі зміни, на краще життя для себе та своєї родини, для України. Нехай різдвяні свята – вісники оновлення, мрій і сподівань – подарують нам надію на щастя та майбутнє, принесуть радість нових починань і звершень, а молитви за Україну будуть почуті й прийде мир на нашу землю!

    Бажаємо, щоб кожен день прийдешнього року наповнювався цікавими справами. Хай теплом і спокоєм світяться вікна ваших осель, а негаразди обходять їх стороною! Хай із вами завжди будуть друзі, успіх, а в домівках – радість від любові та добрих новин.

    Зичимо вам і вашим родинам міцного здоров’я, душевного спокою, впевненості, оптимізму та злагоди!

    Ми завершуємо цей рік із високими здобутками завдяки кожному з вас. Працелюбність, порядність, людяність і професіоналізм – це ті чесноти та переваги, які об’єднують нас в інститутську родину однодумців.

    Рік прийдешній несе нам нові виклики, які ми разом успішно подолаємо завдяки згуртованості й наполегливій праці. Віримо, що 2020-ий буде для філологічного колективу вдалим роком, Господь нам у цьому допоможе, бо наша справа важлива й потрібна!

    Дирекція, відділ зв’язків із громадськістю Інституту філології

    Категорії: 
  • Вечорниці на Андрія

    П'ятниця, 13-те? Сесія? Аж ніяк - грудневого вечора в очікуванні та увазі всього Інституту філології були традиційні Андріївські вечорниці, які організовує кафедра фольклористики. Студентство квапилося після іспитів, викладачі й співробітники з родинами юрмилися в холі.

    Цьогоріч кожен міг поворожити на професію (може, у вас геть нефілологічне покликання?). Дівчата намагалися зазирнути в майбутнє: як зватимуть нареченого? Також ворожили на воску. Фольклористи, як і щороку, пригощали смачненьким, пропонували сувеніри з воску й листівки, де зображені старовинні фото.

    Ярина Закальська провела майстер-клас із вибійки - філологи тепер мають барвисті екоторбинки. Музики грали доладно, усім кортіло повчитися народних українських танців від фольклористів. Але спершу - кусання калити. Пан Калитинський підготував для панів Коцюбинських різні завдання (потанцювати з дівчиною, проговорити скоромовку, пострибати "зайчика" через гілки чи зробити коло на коцюбі навприсядки). Із традиціями України знайомилися іноземні студенти Інституту філології та Підготовчого відділення КНУ. Зі свята всі пішли задоволеними.

    Напередодні директор Григорій Семенюк запрошував на вечорниці (дивіться відео Валерія Попова: https://youtu.be/TQOsjiq6RMA). Григорій Фокович має рацію: це дійство не можна було проґавити!

    Фото - Валерій Попов. Більше світлин шукайте на Фейсбуці.

    Також про подію - у відеорепортажі: https://youtu.be/Vhpmddf5zvY

    Категорії: 
  • «Соборність – це відповідальність усіх за всіх»

    Ці слова – підсумок Міжнародної наукової конференції «Історична пам’ять і сучасність: дискурсивні проекції», яка відбулася в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка 3-4 грудня. Конференцію організували спільно з історичним факультетом КНУ імені Тараса Шевченка з нагоди 100-річчя Акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Пленарне засідання цієї наукової події варте уваги, тож наведемо тези, які пролунали від провідних гуманітаристів Київського університету.

    Конференцію відкрила заступник директора Інституту філології з наукової роботи Ганна Черненко. Вона зауважила, що Акт злуки Східної і Західної України був документом державної ваги. Акт мав на меті об’єднати територію і населення, які довго перебували під чужими прапорами. «Коли тривала підготовка до конференції, – розповідає Ганна Анатоліївна, – неукраїнознавчі кафедри цікавилися, як можуть долучитися до теми Акту злуки». Тема стосується не тільки україністів, переконана дослідниця. Перебування нації під впливом різних культур та ідеологій – частка історії багатьох країн (Каталонія в складі Іспанії, Ірландія – у Великій Британії, роз'єднані Північна та Південна Корея). Ми всі можемо вчитися на чужому досвіді, передаючи водночас власний. Інтерпретацію історії (зокрема й новітньої) в медіа- та художньому дискурсі формуємо саме ми, і лише кілька сказаних слів можуть створити дискурс миру або війни. Будьмо уважними, адже кожен із нас творить не лише історію, а й пам’ять про неї; будує історичні причинно-наслідкові ланцюги.

    На відкритті конференції виступив Віктор Мартинюк, проректор з наукової роботи КНУ імені Тараса Шевченка. «Єднання відбулося на наших теренах», – Віктор Семенович наголосив, що ця вагома політична й історична подія сталася саме в Києві. 100-річчя відзначаємо в Інституті філології, і для проректора це знаково. «Мова – це той інструмент, яким ми сильні; у мові закладена свідомість людини. Мова дозволяє озвучити свою модель світу. Отже, якщо ми разом, то бачимо спільну модель», – підсумував Віктор Семенович, визначивши мову важливим об’єднавчим чинником. Студенти сьогодення нестимуть у житті українську мову, і міцнішатиме єдність.

    Наступним слово взяв заступник декана історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Тарас Пшеничний. На думку історика, 100-річчя Акту злуки – один із етапів консолідування роз’єднаної держави. У вирі змагань Революції з 1917 року, 1919-ий став своєрідним підсумком. Ті, хто намагався з’єднати два береги Дніпра, ставили на вівтар державності все своє життя, граючи ва-банк. Науковець також зупинився на понятті історичної пам’яті. Це мовна, культурна, метафізична єдність, яка уможливлює боронити державу, бути українцями. Тарас Юрійович підкреслив: на початку сучасної війни з Росією вдалося не впустити сепаратистів на ті села Луганщини й Донеччини, де споконвіку збереглися автентичні традиції. Етнологія – ще один ключ до єднання України. Пшеничний згадав спільний проект Наталки Фіцич та Олексія Долі, директора Центру фольклору та етнографії ІФ. «Культ предків» – інтерактивна книга про історичну спадщину регіонів України. Проект реалізовано в 2017 році, це крок до пізнання українцями своєї ідентичності та єднання.

    Не лише фольклор, а й література єднає народ. А саме – письменники. Так вважає професор Інституту філології Юрій Ковалів. Дослідник подав літературну хронологію подій Революції 1917-21 рр. у постатях. Додав: «У нас тоді не було політиків, які серцем і душею вболівали за Україну». Актом злуки 1919 мала б реалізуватися досі не втілена ідея Івана Франка Вона полягає у витворенні української нації як єдиного організму через культуру й красне письменство, не тільки організацією влади. Без культурних здобутків жодна нація не виживе! Юрій Іванович нагадав, що в різні епохи митці брали на себе ролі просвітників, поширювачів ідеї об’єднання, організовували національно-визвольний рух («Руська Трійця», товариство «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка). Скажімо, на державному рівні не відзначили відкриття пам’ятника Іванові Котляревському (1903 р., Полтава). Імперці навіть сумнівалися, чи потрібен монумент автору «Енеїди», якщо української мови «немає»? Але відкриття таки відбулося – й доволі гучно – за участі інтелігенції України. Подія стала кроком до консолідації. Повертаючись до подій 1919 року, Юрій Ковалів дав негативну оцінку діям Володимира Винниченка, адже той хотів домовлятися з Росією. Директорія не змогла себе захистити й вийшла з Києва… «Краще б він писав! - говорить літературознавець. – Згадаємо слова Григорія Сковороди про споріднену працю. Якщо військом командує музикант, військо програє». У роки Революції УНР не встояла. Згадуючи бажання Симона Петлюри, аби жодного окупанта не було на території рідної землі, Юрій Ковалів закликав об’єднувати Україну й сьогодні не словом, а ділом.

    Учасники конференції прослухали доповідь «Ідея єдності Києворуської держави у творчості Володимира Мономаха: сучасна рецепція» професора Інституту філології Оксани Сліпушко. Тільки здається, що давньокиївська спадщина зараз неактуальна; саме вона є орієнтиром сьогодні. Ідея єдності України визрівала з часів Київської Русі. Оксана Миколаївна почала з презентації видання «Ярослав Мудрий та його доба: тисячолітній досвід українського державотворення». Однак основний її виступ був присвячений життю Володимира Мономаха – онука князя Ярослава. Дослідниця сказала кілька слів про його дитинство. Хлопчика виховували як воїна, і в майбутньому він суттєво змінив тактику боротьби з ворогом – сусідніми половцями. Замість творити оборону, Володимир організовував гідну відсіч, наступав першим і перемагав. Із 83 його походів на половців невдалим був лише один, і той ініційований не Мономахом, а князем Святополком. Володимир бачив силу в єдності. Оксана Миколаївна зупинилася на Любецькому з’їзді князів 1097 року в родовому замку Мономаха. Там київський князь закликав припинити усобиці, адже «половці радіють, що рать між нами». Ворог тішиться, коли країна у чварах. Володимир Мономах сформулював девіз для князів: «Віднині злиймося в єдине серце і пильнуймо руську землю». Європейські історики вважають, що всі подальші виступи України за культурне й державне об’єднання беруть початок саме з ідеї Мономаха. Філологи та історики знають маніфест літературної діяльності князя «Повчання дітям». Це теж заклик до єднання, який автор адресував не лише своїм синам, а всім нащадкам Київської Русі. Ідея єдності в цьому творі основана на традиційному християнському благочесті. Мономах часто покликається на Біблію. «Повчання дітям» має три розділи. Перший – переосмислення біблійних постулатів; другий – літопис-автобіографія, третій – заповіти князя, писані вже незадовго до його смерті. Євген Маланюк коментував «Повчання дітям» так: «Особа автора з'являється нам тут закінченим християнином і християнським гуманістом». Йдеться про скасування смертної кари Мономахом. Також «Повчання дітям» декларує демократію. Автор радить виносити проблемні питання на віча, а також заперечує позицію Візантії, що влада – від Бога. Мономах вважав, що влада має бути підтверджена людьми, тоді в державі буде єдність. «Ідеї князя працюватимуть в складні часи», – підкреслила Оксана Сліпушко.

     

    Далі з доповіддю "Історична пам'ять українців у лінгвістичному вимірі" виступила професор кафедри української мови та прикладної лінгвістики Лідія Гнатюк. Професор Оксана Ніка у своїй доповіді зупинилася на перспективній нині історичній дискурсології, яка вивчає комунікативний мовний досвід із першоджерел (зокрема, Оксана Іванівна звернула увагу на проповіді ХVІ-ХVІІ ст.). Цей лінгвістичний напрям досліджує типи дискурсів, зміни дискурсивних практик у діахронії, демонструє нові вимоги до творення тексту відповідно до епохи й мети комуніканта. Історична дискурсологія тісно пов’язана з історією літературної української мови. Вона вивчалася як складник новаторської програми «Історична лінгвістика. Текстотворення в синхронії та діахронії» для україністів Інституту філології.

    Наступним виступив професор історичного факультет Університету Володимир Сергійчук. Він говорив про незворотність українського поступу. Говорив про останню спробу руської знаті об’єднати колишні землі Київської Русі. Йдеться про повстання воєначальника-князя Михайла Глинського на початку ХVІ ст. Це сталося перед Люблінською унією та повним переходом українських земель під польсько-литовське володарювання. Повстання зазнало поразки не лише через зраду союзників, а й через відсутність критичної маси революціонерів духу, вважає Володимир Іванович. Тодішня шляхта здалася під окатоличення задля власних інтересів. Тоді ж виникає феномен для всієї Європи – козацтво. Суспільні низи та патріоти-феодали об’єднуються й боронять мову, віру, прагнуть відновити державність. Трагічною для України була Переяславська рада 1654 року , після якої Москва, вважаючи свою роль в історії месіанською, прагнула ліквідувати українську націю як таку. Плоди українських геніїв Київської Русі привласнено Московською державою. Наступу зазнав не лише культурний ресурс, а й людський: селянство Східної України виселяли до Казахстану, Сибіру, на Поволжя. Володимир Сергійчук розтлумачив причину, чому українці погоджувалися їхати. Вони як люди набожні не хотіли працювати в шахтах, адже робота там небезпечна. У разі аварії людину не дістали б і не поховали за християнськими звичаями. Уже краще працювати на землі, як звикли – і люди їхали в далекі краї.

    Історик продовжив доповідь підтемою українського національного руху ХІХ ст. у постатях Маркіяна Шашкевича та Миколи Гоголя. В Австро-Угорській імперії менше утискали українців, тож там з’явився паросток відродження – літугруповання «Руська Трійця». Наддніпрянським Шашкевичем і засновником осередку українства в Петербурзі міг стати Гоголь. Але російські шовіністи після виходу у світ «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» й «Тараса Бульби» перелякалися та поставили за мету відштовхнути Миколу Гоголя від малоросійства, забрати письменника з українського поля. Тези Сергійчука щодо Гоголя перегукуються з доповіддю літературознавця Тетяни Михед на круглому столі «Малі» голоси та їхня велика сила», що відбулася в Інституті філології в жовтні цього року. Тетяна Василівна говорила, що Гоголь руйнував імперські ідеї зсередини своїми легкими творами, насиченими українськими мовними й національними рисами – щирістю, вітайністю, незрадливістю козацьких цінностей. Наш письменник став популярним серед росіян. Гоголя боявся Олександр Пушкін, розуміючи, що російська література не має такого потужного прозаїка. Пересунувши Гоголя на задній план, імперія не зупинила український поступ. Місію його продовжив Тарас Шевченко, «пробудив приспаних».

    «Українство пробуджується завжди», – наголошує Володимир Іванович. На початку Жовтневої революції 1917 в Петербурзі серед повстанців майоріли тисячі синьо-жовтих прапорів. Учорашня імперія бачила: українська нація таки є. Історик коментує подальший розвиток тих буремних подій: «Український демос мав виявити віддання в захисті не чужих, а своїх політичних інтересів. Тема сьогоднішньої конференції до 100-річчя Акту злуки засвідчує, що в 1917-19 рр. українство пробудилося на всіх теренах, заявило про себе та свою соборність, духовність». Підсумок доповіді Сергійчука: український національно-визвольний рух є від самого початку незворотним. Історик насамкінець звернув увагу на особливу роль Києва в державотворенні. Тут наші святині, тут була створена Академія наук України, власне тут і відбувся Акт злуки. Київ – джерело національного відродження. Володимир Іванович закликав пам'ятати пророчі слова Андрія Первозванного: «Чи бачите гори ці? На цих горах засяє Благодать Божа, і місто велике має бути тут, і церков багато Бог поставить» (з «Повісті врем’яних літ»). Вагома також цитата з поеми «Варнак» Тараса Шевченка:

     

    …Мов на небі висить
    Святий Київ наш великий.
    Святим дивом сяють
    Храми Божі, ніби з самим
    Богом розмовляють.

    Завершила пленарне засідання конференції Майя Мозер, керівник Центру вивчення творчої спадщини Івана Франка КНУ імені Тараса Шевченка. Вона говорила про ідею соборності України у баченні Франка, про що вже стисло згадував Юрій Ковалів. Слово, за Франком, вбирає елементи свідомості нації, і завдяки йому ми зможемо донести ідею єдності до кожного. Франко виступав за національну соборність на противагу комуністичним тезам про соборність класову чи інтернаціональну. Націєтвірні думки письменника – у його збірці «З вершин і низин», поемі «Іван Вишенський» та публіцистичних творах. Наприклад, у поезії «Не пора» Іван Якович проголошує:

     

    Не пора, не пора, не пора
    В рідну хату вносити роздор!
    Хай пропаде незгоди проклята мара!
    Під Украйни єднаймось прапор!

    На думку Франка, патріотизм – найвища духовна сила, життєва позиція людини. Як національний мислитель Іван Франко звертався до молоді, був за взаємне збагачення та розвиток юного й досвідченішого поколінь. Він мріяв про «свобідну нову Україну», говорив: «Соборність – це відповідальність усіх за всіх».

    Конференція тривала 3 і 4 грудня на тематичних круглих столах і секціях. Учасники наукового зібрання до 100-річчя Акту злуки відповідальні за власне покликання: як в аудиторіях Університету, так і поза ним вони утверджують ідею єдності українців словами й вчинками. Ми мусимо знати нашу історію та плекати незалежність України.

    Текст - Юлія Кузьменко. Фото - Валерій Попов.

  • Відбувся Міжнародний семінар пам’яті Мехмета Акіфа Ерсоя

    5 грудня в актовій залі Інституту філології відбувся Міжнародний семінар, присвячений пам’яті Мехмета Акіфа Ерсоя, турецького поета, академіка, автора національного Гімну Туреччини. Вшанування розпочалося з урочистого прослуховування гімнів Туреччини та України, а також прочитання вірша Мехмета Акіфа. Міжнародний семінар організували кафедра тюркології Інституту філології та Інститут Імені Юнуса Емре в Києві.

    Вступне слово виголосив директор Інституту філології, доктор філологічних наук Григорій Семенюк. «Кожна країна має свої національні символи. Серед них особливо важливе місце посідає державний гімн. Тому авторів Гімну України – Павла Чубинського і Михайла Вербицького – шанують як національних героїв. Для Туреччини таким є поет Мехмет Акіф Ерсой», – зауважив професор.

    Ахмет Ягмур Гульдере, Посол Турецької Республіки в Україні, наголосив на визначальній ролі поета в долі їхньої держави. Він пояснив, що Ерсой є такою ж важливою постаттю для їхнього народу, як Шевченко для українців, оскільки він написав найважливіший твір Туреччини.

    Також доповідь виголосив Екрем Калан – ректор Університету імені Аладдіна Кейкубата в Аланії. Він зазначив, що Мехмет Акіф Ерсой був не лише поетом, а й вів активне політичне життя, яке вплинуло на його літературну творчість. Він був справжнім патріотом, духовним лідером свого народу.

    Завідувачка кафедри тюркології, доцент Ірина Покровська розповіла основні відомості з життя поета, а також зауважила, що він може слугувати прикладом для студентів-перекладачів тюркських мов. Адже Мехмет Акіф був не лише поетом, а й займався перекладацькою діяльністю.

    У Міжнародному семінарі взяла участь єдина онучка Мехмета Акіфа Ерсоя – Сельма Ерсой Аргон. Вона згадала своє дитинство і зазначила, що саме дідусь навчив її основним правилам життя: завжди тримати слово і любити свою країну.
    Також про діяльність і творчість поета розповіли голова Асоціації Євразійських економічних відносин Хікмет Ерен, письменник, дослідник Лютфі Берген та голова видавництва "Себілюрремад" Реджеп Гаріп.

    У кінці заходу всім доповідачам видали грамоти та газети видавництва Себілюрремад.

    Текст Вікторії Дудкевич. Фото Валерія Попова.

  • Фестиваль індонезійської кухні в Інституті філології

    В Інституті філології триває Тиждень Індонезії. 4 грудня всі охочі могли покуштувати традиційні індонезійські страви. Одна з , пані Марта пригощала кавою та розповіла трохи про традиції кавування на Далекому Сході. Більшість їжі там дуже гостра, індонезійці не шкодують приправ на жодну тарілку. Тому трохи хочуть підсолодити собі сніданок чи обід – кава дуже міцна й містить багато цукру. Зате бадьорості не позичати! Ще смакували рисові чіпси крупук. Їх можна їсти як крекери, додаючи соуси за смаком. Загалом рис в Індонезії їдять, наче ми – хліб. Серед інших пригощень – смажений рис із куркою, індонезійський салат з арахісовим соусом, брикет із рису, зварений в банановій шкірці. Вистачило на всіх, кафедра мов і літератур Далекого Сходу та Південно‑Східної Азії рада поділитися екзотичними смаколиками на перерві. Тиждень Індонезії продовжився 5 грудня переглядом кінофільмів мовою оригіналу в Центрі індонезійської мови і літератури.

    Юлія Кузьменко

  • Відкриття Тижня Індонезії

    2 грудня Мистецька зала Інституту філології перетворилася на один із островів між океанами – відкривали Тиждень Індонезії. Індонезійська філологія розвивається в нашому Університеті з 2012 року, а в 2015 році відкрито Центр індонезійської мови і літератури при кафедрі мов і літератур Далекого Сходу та Південно‑Східної Азії на чолі з професором Іваном Бондаренком. Директор Центру - пан Хімаван Прабово.

    Тиждень Індонезії – уже традиційний для Інституту, як зазначив у вітальному слові Іван Петрович. Кілька років поспіль кафедра та Центр організовують інтерактивний діалог, от і цього разу запросили почесних гостей до Жовтого корпусу. Індонезійською культурою сьогодні надихалися представники Київської гімназії східних мов №1 – гімназисти завітали разом із керівником групи Вірою Чжен. Завідувач кафедри запросив школярів вступати до Інституту та пообіцяв: жоден з абітурієнтів не пошкодує про вибір на користь мови й культури Сходу. Іван Бондаренко також дякував Посольству Республіки Індонезія за допомогу, увагу до філологів Київського університету, залучення їх до заходів амбасади.

    Зі студентами Інституту філології та гімназистами поспілкувалися радник-посланник Баскара Прадіпта, голова культурно-інформаційного центру Посольства Гатот Амріх Джемірин, радник політичного відділу Посольства Ерна Херліна та третій секретар Арго Буді Пракосо. Посольство Індонезії в Україні відкрили в 1994 році. Нині у складі структури працюють Надзвичайний і Повноважний Посол Юдді Кріснанді, 7 дипломатів та інші співробітники (загалом 22 працівники). Іван Петрович також згадав, як відкривав спеціальність з індонезійської філології та перекладу спільно з тодішнім Послом, пані Дра Нініг Сунінгсіх Рохдіат.

    Гості з Посольства розповіли про можливості працевлаштування в Посольстві, про роботу в організаціях Індонезії. Нагадали про стажування в Університетах своєї країни. Було наголошено: культурні й економічні зв’язки між Україною та Індонезією успішно розвиваються, вагому роль грає туристичний сектор. Індонезія – дуже демократична держава. Вона така різна: 17 000 островів, 300 етнічних груп та 250 мов. Завдяки творчому потенціалу студентів Інституту філології усі учасники святкування змогли зануритися в індонезійську культуру без перельоту в 17 годин. Після офіційної частини заходу відбувся камерний концерт. Першокурсники, дарма що вивчають мову лише 100 днів, чудово виконали пісеньку про папайю. Підхопив другий курс: під гітару співали композицію «Синя ніч». На завершення презентували народну драму з о. Суматра. Драма загалом дуже поширена в Індонезії. Філологи інтерпретували історію про двох друзів, які планують утекти з країни, аби заробити грошей. Один із них для цього кинув хвору матір, і коли він повернувся одруженим багатієм, то не зізнався дружині про минулі злидні й відрікся від матері, за що та прокляла сина й обернула на камінь. Повчальна історія!

    Насамкінець студентам вручили подяки від Посольства за активну участь у розвитку Центру індонезійської мови і літератури Інституту філології. Відзначили Ірину Залевську, Діану Назарко, Марту-Марію Астаф’єву, Ксенію Куклову, а також студентів, які нині в Індонезії навчаються за програмою стипендії «Дарма Сісва». Це Анастасія Сорока, Анастасія Качан, Юлія Ходецька й Тетяна Литвиненко. Сувеніри від Посольства розіграли ще й для гімназистів: юні сходознавці мали назвати три основні острови Індонезії та три її відомих міста. Святкування триватимуть протягом тижня: в нашому Інституті відбудеться фестиваль кулінарії та перегляд кінофільмів індонезійською.

    Юлія Кузьменко, фото Валерія Попова.

  • Відкриття Короткевичівських днів в Інституті філології

    Традиційно до дня народження білоруського письменника Володимира Короткевича (26.11.1930 – 25.07.1984) кафедра слов’янської філології організувала серію заходів, присвячених як цій постаті, так і загалом мові й культурі Білорусі. Цього року кафедра святкує 10-річчя Центру білоруської мови та культури. 25 листопада в мистецькій залі Інституту відзначали ці дві дати.

    Модератор зустрічі Леся Стеблина, директор Центру білоруської мови та культури, втішена радісним, оптимістичним настроєм та багатими планами білорусистів України на розвиток цієї галузі. Вона пригадала нещодавню свою бесіду з першим директором Центру Оксаною Палій, розповідала про саме урочисте відкриття Центру в 2009 за домовленості між Президентами обох країн. За цей час випустилося кілька груп білорусистів, деякі з них нині аспіранти (зокрема, Анастасія Маслун, співорганізатор Короткевичівських днів).

    Леся Миколаївна надала слово запрошеному гостю Андрію Москвіну, досліднику з Варшавського університету. Пан Андрій – член журі багатьох театральних конкурсів, і до Києва приїхав, аби оцінювати роботи молодих українських письменників. Він етнічний білорус, фахівець із білоруської драматургії; освіту отримував у Москві, а нині працює в Польщі. Його докторська присвячена білоруському театру еміграції. Своєю лекцією Москвін хотів показати: потенціал наукових досліджень із білорусистики є. Цьогоріч виходить книга науковця про білоруську літературу 20 ст., також він працює над проектом «Сучасна білоруська п’єса у 7 томах».

    Основна частина виступу Москвіна стосувалася феномену сучасної білоруської літератури. Цей феномен, як вважає вчений, бере початок у 2002 році з фестивалю «Панорама» у Мінську. Нині молоді білоруські драматурги не хотіли б писати в стіл, вони хочуть бачити свої твори на сцені. Дослідник назвав основні фестивалі й конкурси, де можна себе проявити в Білорусі. Проте існує проблема: у країні мало театрів, де ставляться спектаклі біоруською (Республіканський театр білоруської драматургії, Білоруський державний академічний театр юного глядача, Національний академічний театр імені Янки Купала, Національний академічний драматичний театр імені Якуба Коласа). Тому автори подаються на конкурси за кордоном. Для них важливо бачити, що їхнє слово близьке іншим. Драматурги шукають відповідь на запитання, хто є сучасний білорус у повсякденні, зі всіма своїми комплексами та мріями. Студенти й викладачі Інституту філології почули про такі постаті як Андрій Курейчик, Стас Жирков, Павло Пряжко, Костянтин Стешек, Олексій Макейчик. Їхні тексти – пошуки фундаменту для білоруса. Вони міркують, на що можна спертися у житті? Хоча в теперішньому поколінні немає надвиховання, в молодої людини все одно є потреба погляду зовні. Вона прагне оцінки, що було хорошим, а що поганим у її шляху? Також одна з провідних тем білоруської драматургії – сімейна. Батьки не можуть порозумітися з дітьми («Це все вона» Андрія Іванова), пара висуває одне одному претензії, замість поговорити й почути («Обживаючи бетон» Олексія Макейчика).

    Нові п’єси пишуть не лише за класичним зразком, а і як драму абсурду, тож постає проблема інтерпретації, інсценізації. Креативний підхід розвивається зараз у Центрі сучасної драматургії при Республіканському театрі білоруської драматургії. «Досліджувати є що», - підсумували учасники після лекційної дискусії.

    Захід продовжили студенти-білорусисти Інституту філології 2 та 3 курсів. Третьокурсниці познайомили аудиторію із Володимиром Короткевичем як із епохальним явищем білоруської літератури та національно-історичної свідомості. І просто як із талановитою людиною, мужнім, принциповим, душею компанії, люблячим чоловіком. Він не любив, коли його називали романтиком, а водночас сам себе охрестив білоруським Александром Дюма. Обожнював подорожі, у яких стежив за людьми, нотуючи образи для майбутніх творів.

    Другокурсники Інституту філології зацікавили короткою історією білоруської гумористичної поезії за 4 століття. XVIII ст. – химерне Бароко та «звірині гротески» Домініка Рудницького; ХІХ ст. – загадкові й анонімні переспів «Енеїди» Вергілія за зразком Котляревського, поема «Тарас на Парнасі»; ХХ ст. – пересмішник Кіндрат Крапіва; ХХІ ст – іронічний Андрей Хадановіч. Студенти декламували уривки поезій усіх чотирьох періодів. На завершення заходу Ярослава Ємець виконала білоруську пісню «Люблю наш край».

    Понеділкові святкування продовжилися біля пам’ятника Володимиру Короткевичу під Посольством Республіки Білорусь. Далі буде!

    Текст: Юлія Кузьменко
    Фото: Валерій Попов

Сторінки

Subscribe to святкування