In Memoriam

  • Ми пам'ятаємо

    26 грудня 2014 року в Інституті філології з ініціативи студентського парламенту розмістили банер у пам’ять про нашого студента спеціальності “японська мова, література та переклад” - Святослава Горбенка. Цього дня йому могло би виповнитися 20 років, але доля вирішила інакше. Він загинув 3 жовтня у Донецькому аеропорту, але cпогади про нього - вічні!

    Ми пам’ятаємо!

    Категорії: 
  • Героїзм не обмежується віком, пам'ять не обмежується часом

    У квітні 2014 року на третій курс спеціальності «японська мова і література, іноземна мова» Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка перевівся ніби звичайний студент – Святослав Горбенко. Що спонукало хлопця полишити рідний університет Харкова наприкінці навчального року стало відомо згодом. У свої 19 Святослав чітко розумів силу ідеї та відповідальності, адже було з кого брати приклад.

    У хлопця текла кров Воїна. Батько Святослава згадує: “Святко пишався своїм дідом, моїм батьком Олександром Петровичем Могильним, який пройшов дві війни: з гітлерівською Німеччиною і з тою Японією, мову і культуру якої потім з любов’ю вивчав мій син – його онук. Польські ж і литовські наші предки служили у королівських військах за часів Хмельниччини, і наш рід дивним чином об’єднав нащадків колишніх супротивників. Тому у нашому домі завжди з любов’ю і пошаною ставилися і до українського козацтва, і до польського, і до литовського лицарства. Ми не розділяли їх, як не можна розділити предків. І Святко виховувався у традиції поваги до всіх трьох народів, кров яких текла в його жилах”.

    З початком Революції Гідності необхідність захисту своїх поглядів, усієї країни приходить і в родину Горбенків. Батько – Сергій Олександрович – стає лікарем Майдану у Києві з початку перших кривавих сутичок, а Святослав вступає до лав Самооборони нечисельного Харківського Майдану, за що хлопця переслідували злочинні харківські провладні (на той час) формування. Щоби убезпечити сина, бо ж того не збиралася робити тогочасна міліція, батько переводить Святослава навчатися до Києва. Тепер уже, як пише Сергій Горбенко, “він став київським студентом, куди, вочевидь, скеровувала його доля”.

    Святослав мав неабияку пам’ять, любив історію, знав іноземні мови (вільно володів англійською, розмовляв французькою, осягав японську і читав польською). Шкільні олімпіади ще з часів навчання в Полтавському ліцеї, а далі ЗНО на 200 балів відкривали хлопцеві дорогу в КНУ ім. Шевченка, Києво-Могилянську академію, але через вік (по закінченню школи Святославу було лише 15) було обрано університети, ближчі до дому (Горбенки жили тоді у Полтаві). Так Святослав починає вивчати японську та англійську філологію в університеті ім. Сковороди, а паралельно, на заочному відділенні, навчається на історичному факультеті університету ім. Каразіна. На третьому році навчання хлопець вступає ще й на військову кафедру Харківського танкового училища. Влітку цього року ще встиг скласти іспити й отримати подання на звання молодшого лейтенанта. Погони отримати не встиг. Пішов добровольцем на військові навчання, а далі – на фронт.

    Зі спогадів батька: “Я не кажу, що він помилився, що пішов у бій за святу справу, але дуже жалкую, що він пішов тоді, 17 серпня, таємно, не поговоривши зі мною і мамою, залишивши лише листа. Я чекав його в Києві 18 серпня, але він опинився у військовому учбовому центрі “Десна”, куди записався як доброволець до ДУКу ПС. Ми пережили страшні три тижні невідомості і пошуків, адже звідти він уже не міг нам зателефонувати. За допомогою друзів я знайшов його лишень 9 вересня 2014 р., як раз перед відправкою на фронт у тій же “Десні”. Це була незабутня наша остання зустріч з ним живим, наша незабутня розмова.”

    Саме на “Десні” викристалізовувалося поняття дружби. Між навчанням військовій справі, тренуванням на полігонах, були і хвилини дозвілля. Одна з бійців роти, дівчина з позивним Северина, згадує серпневі будні на базі: “У нас там така забавка була: гуляти з солдатами у регбі. Команда наших і команда солдатиків. А вони всі такі метр і трошки, малі такі, а наші здорові, міцні. Ну і Скельд (позивний Святослава – прим.авт) же такий високий, красень. І ці малі, шустрі, бігають під ногами туди-сюди, кидають м’яч, виграють. І от маленький солдатик, хрущик, якого ще треба пошукати, підбігає до Скельда позаду, схопив його і кричить: “Дивіться, якого я тримаю”. Справді ж був, як скеля.”

    12 вересня вкотре їхала машина в АТО з новими бійцями, серед яких були Штандарт, Гал, – побратими, яких, Святослав не міг відпустити самих, відчував обов’язок їхати на війну разом, як батько не вмовляв. “Ми були разом тут, будемо разом і там. І втім, не думай, що мене до війни де-небудь підготували би краще. Тут добре навчають, та і побратимів таких справжніх, як тут, вже не буде”, – так сказав Святослав батькові перед від’їздом. “І я відпустив його, – згадує батько, – і знявши з шиї іконку з хрестом, які носив мій дід під час війни, а я на Майдані, повісив йому на шию і благословив.”

    Коли машина, що мала їхати в АТО, була вже на старті, одна з бойових дівчат, що залишалася на базі, Северина згадує: “Ми стоїмо, і я така щаслива, що їх побачила, що можу хлопців провести. І перше, що зробив Скельд, підбіг до мене, взяв на руки і почав крутити… А потім вони вже сідають в автобуси, попрощалися. Підходить до мене Штандарт (побратим Скельда – прим. авт.), кладе в руку патрон. А Скельд підбігає і кладе мені свій в руку. І стою з двома патронами, а в мене сльози на очах, а я не смію плакати…”

    Про життя під час війни вдалося дізнатися, поспілкувавшись з побратимами Святослава, які перебували на ротації. Вони визнають, що батькам у 18-20-річному віці складно сказати про свій вибір, свій обов’язок перед собою і країною, яку їдеш захищати. Але, за словами молодих воїнів, в гарячі точки з військових баз збирають лише добровольців. Силою не тягнуть. Лише якщо є усвідомлення небезпеки і дозволяє підготовка. Скельд володів цими якостями.

    Про гарячу ситуацію 3 жовтня вдалося дізнатися від кількох побратимів – кіборгів, як тепер їх іменують.

    Один з них – Чуб, який брав участь ще у звільненні Слов’янська, а після аеропорту потрапив до лікарні на півроку з травмованою ногою, згадує: “Прибігли і кажуть, що є поранений на другому поверсі. Питають, чи є санітар? Я – не санітар, але трохи щось бачив, знаю. Побігли подивитися. Там чоловік, якого теж добряче зачепило і рухатися не може. Пізніше виявилося, що переломано таз. Ми зі Скельдом його на ноші поклали і почали спускати з другого поверху. І там саме кут вікна. Ми вже завернули, а вибух конкретний, думаю в арку вікна. Хвилею накриває. Я розвертаюсь, а під Скельдом вже калюжа крові... Це секунда. Я розвертаю його тіло, його, ще живого, знімаю арафатку, а там сонна артерія пошкоджена. Я починаю запихати серветкам. У цей час прибігає Кобра і Бара. Бара джугутує руку, бо рука розпанахана досить глибоко теж, а Кобра за сонну артерію береться, намагається зупинити кров, засипаємо целокс. У Скельда ще якийсь слабенький пульс був. Ми намагаємось врятувати, але видно, що вже все... Навіть якби якось зупинили, потім під крапельниці, то це ж бій, ніхто б не вивіз пораненого з-під обстрілів години три-чотири він би не витримав ні в якому разі, тому, можливо, навіть добре, що він швидко відійшов, а не мучився. Йому потрібна була вже кваліфікована медична допомога і, як мінімум, одразу шпиталь. А у нас у розбитій санчастині максимум крапельницю і пару уколів можна зробити було. Боролися за життя, дихальні шляхи намагалися звільнити, бо вже горлом кров ішла, але три хвилини максимум і не стало нашого брата…

    Скельд був християнином, а немає більшої честі, ніж віддати життя за ближнього свого. Він у прямому сенсі віддав життя за ближнього.”

    Побратим з позивним Гал згадує миті прощання: “Тіло завезли на базу в Дніпрі. Капелан відправив панахиду. Дали залп. Підходиш попрощатися, нахиляєшся до вже холодного тіла побратима і намагаєшся зігріти руку об ствол автомата…”

    Народившись 26 грудня 1994 Святослав Горбенко загинув на 19 році життя при захисті Донецького аеропорту. Тіло героя поховано на Берковецькому кладовищі.

    На похороні промовили слова, які втіщають і тримають тепер рідних: батька, матір і старшу сестричку: “Зараз на небі збираються душі наших предків, наших героїв, видатних українців ще з Русі, рицарів, козаків, Героїв ОУН – УПА і Небесної сотні, героїв, що загинули в АТО, всі вони об’єднуються і стають щитом для нашої України – небесним полком, що береже нас і допомагає захищати нашу землю. І Святослав приєднався до них. Бо Бог потребує чистих воїнів”.

    Вічна пам’ять Героям!

    Каріна Дорошенко, аспірантка Інституту філології

    Категорії: 
  • Вічна пам'ять Героєві!

    3 жовтня під час захисту Донецького аеропорту від російських загарбників героїчно загинув боєць добровольчого батальйону, студент Інституту філології Святослав Сергійович Горбенко (позивний Скельд)[26.12.1994-03.10.2014].

    Йому було лише 19...

    Колектив Інституту філології висловлюють щирі співчуття рідним Святослава, його друзям, побратимам.

    Вічна пам'ять Тобі, Святославе! Герої не вмирають!

    Категорії: 
  • Литовська делегація поклала квіти до пам’ятної дошки Майронісу

    5 вересня до Києва приїхала делегація з Литви. У її складі – пані Аудронє Пітрєнєнє, голова Комітету освіти, науки і культури Сейму Литовської Республіки, пан Гвідас Кєрушаускас, заступник посла, міністр-радник Посольства Литовської Республіки в Україні, пані Юргіта Бєлюнєнє, радник Комітету освіти, науки і культури Сейму Литовської Республіки. Делегація прибула з місіонерською програмою, одним із пунктів якої було покладання квітів до пам’ятної дошки Майронісу – литовському поету, драматургу і теологу – яку урочисто відкрили торік у листопаді на фасаді Інституту філології.

    Анна Мукан,
    фото: Валерій Попов

    Категорії: 
  • Серця обпалені війною

    Указом Президента України 2014 рік проголошено Роком учасників бойових дій на території інших держав. 15 лютого спливає 25 років від дня виводу радянських військ з Афганістану, війна в якому тривала довгі 10 років (1979-1989). З нагоди цієї річниці, а також до Дня захисника Вітчизни Організація ветеранів Інституту філології провела Вечір пам’яті учасників бойових дій на території інших держав-співробітників Інституту філології проф. Сергія Михайловича Пригодія та доц. Олега Даниловича Павлова. Організував і провів захід голова ветеранської організації філологів доц. Сергій Ярославович Янчук за підтримки і сприяння адміністрації та викладачів Інституту.

    «Юність обпалена війною давно пройшла, війна скінчалась, та у серцях бійців вона триватиме завжди», – такими словами про воїнів-інтернаціоналістів розпочав Вечір пам’яті Сергій Янчук і закликав вшанувати хвилиною мовчання усіх полеглих воїнів і героїв «Небесної сотні», які загинули під час нещодавніх подій на Майдані.

    З давніх-давен український народ підтримує священну традицію, передаючи прийдешнім поколінням пам`ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов`язок. Нинішній Вечір пам’яті присвячений колегам та друзям громади Інституту філології, на долю яких випали страшні випробування війною у далекому чужому краю. Це Сергій Михайлович Пригодій та Олег Данилович Павлов. Ці світлі люди відійшли у вічність у 2013 році. Але вони житимуть у пам’яті своїх рідних, друзів і колег завжди.

    Тяжка і виснажлива хвороба передчасно забрала д.філол.н., проф. кафедри зарубіжної літератури, академіка АН ВШ України Сергія Михайловича Пригодія. Сергій Пригодій одягнув військову форму відразу після закінчення Державного університету імені Т.Шевченка. Цивільна спеціальність «перекладач-референт» зумовила військову спеціалізацію Сергія Пригодія. Отримавши лейтенантські погони, він став бортовим перекладачем військово-транспортної авіації. Під час військової служби (1975-1977) лейтенант Пригодій побував у Анголі, Конго, Єгипті, Алжирі, Ємені, Сирії та Гвінеї. Учасник бойових дій. Нагороджений двома медалями Народної республіки Ангола. 15 лютого 2014 р. проф. С.М. Пригодія посмертно нагороджено відзнакою Ярослава Мудрого в галузі науки і техніки наказом Президії Академії наук вищої школи України.

    Зі спогадів сестри Сергія Пригодія – Наталії Михайлівни Андрійченко:
    «Ситуації, у яких доводилося працювати, були дивовижними. Сергій вів зв'язок земля-повітря. Мав дуже відповідальну роботу. Для спілкування з пілотами літаків. Знання лише англійської мови було замало. Доводилося опановувати нові мови - французьку та португальську. Бували ситуації, коли доводилося саджати літаки, в кабіні яких екіпаж не знав жодної з цих трьох мов".

    Складною ситуація була з їжею. Оскільки ніхто не забезпечував військовослужбовців харчуванням, доводилося полювати усе, що бігає, плазує та літає. Якщо вожді місцевих племен запрошували до себе, то відмова від частування була рівноцінною самогубству. Навіть коли пропонували їсти ще теплий мозок напівживої мавпи.

    Дружина Сергія Михайловича – Раїса Василівна – за 20 років подружнього життя мало спілкувалася з чоловіком про його минуле, проте воно постійно нагадувало про себе навіть у побуті:

    «Сергій частенько вдома вживав слова, які використовував колись при посадці літака. Таких слів було трохи за 15. Та вони дивом спрацьовували при годуванні тоді ще маленької доньки Оксани.

    Одного разу чоловік приніс Оксані атлас з одним континентом – Африкою. Тоді ми не надали значення тим декільком сторінкам, на яких були численні відмітки: на одній відзначені всі міста (всього 14), в яких побував Сергій, а на другій – безліч маршрутів, за якими він літав з екіпажем. Серед них було лише 2-3 сині, тобто не пройдені".

    Цю активну позицію й шалену життєву енергію Сергій приніс із собою на Батьківщину. Він завжди переймався подіями у своїй країні, жадав її бачити вільною і незалежною. Сергій мав активну життєву позицію, усіма доступними йому засобами боровся з несправедливістю системи, був справжнім патріотом України».

    Про Сергія Михайловича згадав також його однокурсник – доцент кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Віталій Дмитрович Радчук:

    «Для мене Сергій назавжди залишиться живим. Він умів підмічати речі, які іншим були недоступні. Був начитаним, володів методологією мислення, без чого не можна стати професором».

    Сергія Михайловича Пригодія наукова спільнота запам’ятала як фахового філолога-перекладача, академіка, автора 15 книг, 156 статей. Його студенти не переставали дивуватися веселій вдачі й водночас справедливості та ввічливості улюбленого викладача зарубіжної літератури.

    Наприкінці 2013 року прилетіла друга страшна звістка – передчасно зупинилося серце ще одного справжнього патріота – к.філол.н., доц. кафедри фольклористики Олега Даниловича Павлова.

    «У Бога всі живі. Тому вічно живим залишиться для нас і ще один Герой – Олег Данилович Павлов», – сказав Сергій Янчук і на екрані проектора з’явилася фотографія усміхненого з глибоким як прірва поглядом Олега Павлова. А у прірві тій захований великий життєвий досвід, здобутий на вогняних стежках війни.

    Згадуючи Олега Даниловича як скромного викладача-фольклориста, автора низки наукових статей, укладача програм навчальних курсів з етнопедагогіки та етнопсихології й автора роману «Уроборос», важко віриться в те, що в юнацькі роки він був боксером і десантником.

    Війна почалася для Олега Даниловича 25 грудня 1979 року, коли у складі 345 парашутно-десантного полку він потрапив у Афганістан і отримав завдання забезпечити підготовку й охорону аеродрому Баграм до повномасштабного вводу радянських військ 27-го грудня.

    З виступу Сергія Янчука:

    «Війна загартовує волю, але випалює серце. День на війні може змінити людину так, як їй би не вдалося і за 50 років спокійного і розміреного життя. Саме у найекстремальніших ситуаціях проявляється сутність людини, і ти сам, і усі навколо пізнають справжню твою ціну. Воєнний досвід змушує по-іншому осмислювати Життя і Смерть, війну і мир, державну ідеологію і захист Рідної Землі».

    Пів року відслужив Олег Данилович в Афганістані. Це був час, коли доводилося жити в постійній бойовій готовності, адже солдати ніколи не знали, що чекало їх на серпантині гірських доріг Іранського нагір’я. Численні фото перевернутої військової техніки, спалених будинків, озброєних афганців – від малого до старого – свідчили про масштаби катастрофи не лише для корінного населення, а й для радянських солдатів. У своїх зранених душах вони ховали тягар болісних спогадів, який ставав особливо гострим саме 15 лютого.

    Із виступу завідувача кафедри фольклористики проф. Олени Петрівни Івановської:

    «Олег Данилович був справжнім миротворцем у душі. Він був проти будь-яких воєн. Він усім серцем переживав за долю українського народу і з перших днів боротьби був на Майдані разом зі своїми побратимами-афганцями».

    Зі спогадів доцента кафедри історії української літератури і шенкознавства Галини Усатенко:

    «За обіднім столом в Олега гречана каша не була в пошані. Бо гречана тушонка була у складі спец пайка для десантних військ, яку скидали, або не могли скинути, з вертольота у місця дислокації підрозділу. Та гречка часто була змішана з піском і камінням. Але стратегічним харчем. Доводилося їсти як є…

    У військовій частині Олегові одразу, із перших днів дислокації, довірили одне із найпочесніших завдань – охорона прапора полку. Завдання було нелегке, бо прапор мав бути неушкоджений за будь-яких обставин. А втрата прапора було рівнозначне зраді присяги…

    … Він так і не міг забути, коли уже вступив до університету, і на лекції з історії партії, викладач, дотримуючись радянської партійної доктрини стверджував, що ніякої війни не має. Тоді Олег не витримав і мовчки вийшов з аудиторії, сильно грюкнувши дверима, і з німим запитанням: а я ж тоді де був?Відтак було прагнення визнання. Не слави, чи почестей, а саме визнання. Олег часто повторював: чому ми не можемо зробити як американці – наліпка на машині «за кермом ветеран В’єтнаму»?

    З іншого боку - сум і гіркота від абсурдності тієї війни. Від того прапора, заради якого ризикував життям, від смертей молодих хлопців, від жаху і невільного гріха убивства Іншої людини. Тому він і примовчував і навіть соромився свого Такого армійського минулого. «Та який я герой. Я – Герой?»

    Оці терзання душі, а ще постійні спогади про події, про які нам, хто там не був, і не варто знати – як говорив, і тим самим беріг нас усіх – Олег Данилович залишилися лише з ним. З війни він так і не повернувся. Хоч першу нагороду отримав через 11 днів після смерті: медаль «За вірність присязі і воїнську честь».

    Він був і залишається Воїном, який мав честь».

    Про введення радянських військ до Афганістану також розповів заступник голови Спілки ветеранів Афганістану Голосіївського району полковник Віктор Федорович Данилейко. На цьому заході також були присутні працівники Інституту, які у свій час теж брали участь у бойових діях на території інших держав, а саме: С.С.Огірок, М.В.Толстой та Ю.Ю.Кочержинський.

    Текст: Анна Мукан,
    Фото: Валерій Попов

    Категорії: 
  • Вшанування пам’яті Небесної сотні

    З 24 по 26 лютого в усіх підрозділах університету проводяться Дні пам'яті героїв Майдану. Інститут філології приєднується до вшанування пам’яті Небесної сотні, тому в Жовтому корпусі при вході встановлено свічку. Вона символізує вічну пам’ять про вбитих Євромайдану, чиї імена навічно закарбуються на скрижалях нашої трагічної історії та у наших палких серцях.

    Категорії: 
  • Світлої пам'яті Олега Даниловича Павлова

    Сумна звістка про дочасно обірване життя облетіла рідних, близьких, друзів. 14 грудня у віці 53 років пішов з життя Павлов Олег Данилович – чуйна і добра людина, турботливий син, люблячий чоловік, відомий фольклорист, педагог, кандидат філологічних наук, доцент кафедри фольклористики.

    Студенти-філологи пам‘ятатимуть його блискучі лекції з «Поетики українських народних магічно-заклинальних текстів», «Світового епосу», «Етнопсихології» та ін. Писати курсову чи дипломну роботу під керівництвом Олега Даниловича було завжди великою честю для студентів. Для багатьох зі студентських лав і до останніх днів він був близьким порадником, розрадником і наставником. Дарував радість спілкування, учив цінувати і любити життя, бути терпимим і терплячим, пробачати образи і вірити в людські чесноти. Бо сам Олег Данилович був уособленням цих найкращих чеснот, подавав приклад життєлюбства та людяності, відповідальності перед світом за право називатися Людиною та Педагогом.

    Олег Данилович народився 03.03.1960, в с. Новоочаків Березнегуватського р-ну Миколаївської обл., кандидат філологічних наук, доцент. Закінчив 1986 р. відділення української мови і літератури філологічного факультету Київського університету. Працював в Київському університеті з 1995 року асистентом, доцентом кафедри фольклористики. Фольклорист, фахівець у галузі дослідження українських замовлянь. Вивчав питання їх походження, класифікації, структури, поетики, функцій, сугестивного впливу, езотеричного характеру. Був автором низки наукових статей, укладачем програм навчальних курсів з етнопедагогіки та етнопсихології, автором роману «Уроборос».

    Він назавжди залишиться у нашій пам’яті глибоко порядною людиною, готовою поділити радість інших, чуже горе і чужу біду, справжнім громадянином, вірним другом, турботливим сином, чоловіком, особистістю, що всього себе віддавав людям.

    Категорії: 
  • Світлої пам'яті Маргарити Олександрівни Карпенко

    КАРПЕНКО М.О.
    (18.05.1926 – 21.05.2013)

    Київський національний університет імені Тараса Шевченка глибоко сумує з приводу смерті визначного українського мовознавця, доктора філологічних наук, професора кафедри російської мови, Почесного голови Ради ветеранів війни і праці, Голови Ради старійшин Київського університету Маргарити Олександрівни Карпенко.

    М.О.Карпенко закінчила філологічний факультет Київського університету (1949), у Київському університеті пропрацювала з 1949 до 2013 року: викладач, доцент, професор, завідувач кафедри російської мови філологічного факультету, провідний науковий співробітник.

    М.О.Карпенко була відомим дослідником лінгвістичної спадщини М. Максимовича, Л. Булаховського, М. Грунського. У різні роки член редколегій періодичних видань: "Вісник Київського університету. Серія філологія", "Русский язык за рубежом" (Москва), "Русский язык и литература в учебных заведениях Украины", "Русистика" та ін.

    Відповідальний редактор міжвідомчого збірника "Русское языкознание" (1980–1992). Підготувала понад 50 докторів та кандидатів філологічних наук. Голова Науково-методичної комісії Мінвузу УРСР, член Науково-методичної комісії та науково-координаційних рад Мінвузу СРСР, Інституту мовознавства. З 2000 р. заступник голови Ради ветеранів Київського університету, з 2002 - голова Ради ветеранів та Ради старійшин.

    Заслужений працівник вищої школи України (1984). Академік Академії наук вищої школи України (1996).

    Нагороджена знаком Мінвузу СРСР за відмінні успіхи в роботі (1986), орденом княгині Ольги (2004), відзнакою вченої ради Київського університету (2005), нагородою Ярослава Мудрого Академії наук вищої школи України (2006), почесною грамотою Верховної Ради України (2009); 10 медалями, зокрема: медаллю О.С. Пушкіна (МАПРЯЛ, 2006), медаллю К.Д. Ушинського Національної академії педагогічних наук України (2009).

    Опублікувала понад 250 праць, зокрема: М. Горький и русский литературный язык советской эпохи. К., 1972; Русский язык в семье единой. К., 1980 (у співавторстві); автор 5 індивідуальних та 10 колективних монографій (відповідальний редактор та співавтор), у тому числі й виданих за кордоном (Лейпциг, Німеччина; Дебрецен, Угорщина).

    Колектив Київського національного університету імені Тараса Шевченка висловлює щирі співчуття рідним і близьким покійної, всім, то знав цю прекрасну людину, громадянина і патріота.

    Категорії: 
  • Світлої пам’яті Сергія Михайловича Пригодія

    Світлої пам’яті Сергія Михайловича Пригодія

    Та дерево вічності завжди зеленіє.
    І тінь же її ні часом, ні місцем не обмежена.
    (Григорій Савич Сковорода)

    Життя – завжди мандрівка, і колись надходить час її завершувати. Та ніколи не дати ради тому, як несподівано уривається день у день торований земний шлях – з щасливими відкриттями й бідами, світлими радостями та світлими печалями. Ніколи не збагнути до кінця, що часу – завжди замало. Ніколи не знати напевне, скільки ще лишилося, а скільки – втрачено намарно. Тож коли присуд долі забирає від нас близьких людей, із нестерпним болем в серці докоряємо собі за недосказане, недороблене, недожите. Згадуємо, з гіркотою безнадії, про найкраще, найнатхненніше, найпрекрасніше. Згадуємо про те, що осиротіли. Бо так вже влаштована людська натура – відчувати втрату глибоко особисто.

    27 січня 2013 року виснажлива хвороба забрала світлу, енергійну, непересічну людину – Сергія Михайловича Пригодія. У травні цього року йому виповнилося б лише 60 років. Хвороба стиснула свої смертельні обійми і не відпустила… Родина втратила чоловіка, батька й сина, колектив – справжнього фахівця, студентство – блискучого викладача.

    Завжди бракує слів, щоб висловити біль втрати. Та й слова тут безпорадні. Чи можна зарадити тому, що ніколи більше не відчути харизми, не побачити гордовитої постави, не почути талановитих лекцій Сергія Михайловича? Чи можна зарадити тому, що ця неймовірна людина пішла від нас у розквіті сил, сповнена творчих ідей та професійних задумів? Чи можна, зрештою, змиритися із тим, що містерія цього життя увірвалася чи не на кульмінаційному акорді? Нам усім: його рідним, друзям, колегам та учням – лишається лише пам’ять … Пам’ять грітиме осиротілу родину – матір, дружину та доньку Сергія Михайловича. Грітиме й кафедру зарубіжної літератури Київського національного університету імені Шевченка. Саме тут, у стінах Інституту філології, більше десяти років віддано, плідно й творчо працював Сергій Михайлович. Тут його пам’ятатимуть студенти та аспіранти, які завжди із щирим захопленням слухали його непересічні лекції, наснажувались його ідеями, разом із ним робили усе нові й нові відкриття.

    Народився Сергій Михайлович Пригодій 29 травня 1953 року в Києві у сім’ї відомого вченого-літературознавця. Якось в інтерв’ю для студентського часопису згадував, що змалку мав можливість вдома спостерігати за науковими дискусіями, які точилися в колі батькових колег. Тож після закінчення школи Сергій Михайлович обрав філологічну стезю, здобувши спеціальність перекладача-референта з англійської та французької мов на перекладацькому відділенні Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1970-1975 рр.). Далі була служба військовим перекладачем, праця у Анголі, Конго, Єгипті, Алжирі, Ємені, Сирії, Гвінеї. Як учасник бойових дій, він був нагороджений двома медалями Народної республіки Ангола.

    Перегорнувши першу сторінку своєї непересічної біографії, Сергій Михайлович надалі обрав фах літературознавця. З 1977 по 2000 рр. викладав англійську мову та зарубіжну літературу в Київському національному лінгвістичному університеті, 1986 року захистив кандидатську дисертацію («Долі трудової імміграції в художній прозі США 70-х років ХХ сторіччя»). Згодом, 1995 року, з’явилася й докторська («Імпресіонізм на порубіжні ХІХ-ХХ сторіч. Типологія та національні особливості (на матеріалі української та американської літератур»). Одним із перших вагомих внесків у розбудову вітчизняної науки та вищої школи стало створення кафедри теорії та історії світової літератури у Київському національному лінгвістичному університеті (1995-1996 рр.).

    Перебуваючи у вирі наукових дискусій, він був серед тих, хто оновлював обличчя української науки. Виводячи вітчизняне літературознавство на міжнародні обрії, впроваджуючи своєрідний формат «західного» літературознавчого канону в національних університетах, Сергій Михайлович започаткував американо-українську компаративістику, досліджував зв’язки античності та американського романтизму, впровадив полікритику американської літератури й архетипну критику літератури США.

    Наступною сторінкою його творчої біографії стала діяльність в стінах alma mater. З 2003 по 2011 рр. Сергій Михайлович очолював кафедру зарубіжної літератури Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, де викладав курси з історії зарубіжної літератури, компаративістики та полікритичного аналізу художнього тексту. З ініціативи завідувача кафедра зосередилася на впровадженні в курси історії зарубіжної літератури новітніх літературознавчих підходів та методологій у поєднанні з традиційно академічною лектурою. Як автор понад ста шестидесяти наукових статей, монографій, навчальних посібників, Сергій Михайлович став дороговказом для молодої генерації літературознавців.

    Сергій Михайлович також мав щасливу нагоду викладати і займатися науковою діяльністю в університетах Сполучених Штатів Америки (штат Міннесота (1989 р., 1991 р.) й штат Каліфорнія (1997 р.)) і Великої Британії (Оксфорд, 1994 р., Кембридж, 2011 р.); був членом ASA (American Studies Association (USA)), MLA (Modern Language Association (USA)). Науковий та викладацький хист професора Пригодія мали можливість оцінити й у Санкт-Петербурзькому державному університеті, де він прочитав курс з компаративістики (2005 р.). 2011 року Кембриджський університет (Велика Британія) надав йому грант для завершення «Полікритичної трилогії» літератури США.

    Коло наукових інтересів Сергія Михайловича охоплювало такі напрями дослідження як компаративістика, порівняльне вивчення американської та української літератур, полікритика літератури США, архетипокритика американської літератури, наратологія, імагологія. Його наукова продукція дістала позитивний відгук у монографії проф. Л. Б’юелла (Гарвард, США), рецензії проф. Р. Робертса (12.03.03 «Вашингтон Таймз», США). Деякі книги професора зберігаються у Британській бібліотеці.

    Працюючи експертом ВАК України (1998-2004 рр.), дві останні каденції Сергій Михайлович перебував на посаді заступника голови експертної ради ВАК, входив до складу двох спеціалізованих рад по захисту кандидатських і докторських дисертацій з літературознавства. Під керівництвом Сергія Михайловича було захищено 10 кандидатських та 2 докторських дисертації. Окрім того, він був членом редакційних колегій фахових часописів, серед яких «Всесвітня література», «Вісник КНЛУ», «Біблія та культура».

    Людина невпинного наукового пошуку, справжній оптиміст, він вмів ставити завдання й досягати їх реалізації у численних наукових проектах. Цим своїм вмінням надихав колег на працю та наукові звершення. Фундамент його авторського доробку склали такі основні цикли: полікритична дилогія («Американський романтизм. Полікритика» (2006), «Фронтирний неоромантизм у літературі США. Різночитання» (2010)); компаративна тетралогія («Літературний імпресіонізм в Україні та США» (1998), «Українська філософія Серця та американський трансценденталізм» (2002), «Типологія української та американської літератур на порубіжжі ХІХ – ХХ сторіч. Книга 1» (2004), «Книга 2» (у співавторстві) (2005)); антична трилогія («Література Давньої Греції» (1999), «Генеалогія давньогрецьких міфів» (1997), «Античність та американський романтизм» (2003)) та літературні портрети («Генрі Джеймс. Еволюція творчості» (1992), «Творчість М.М. Коцюбинського в 90-ті роки ХІХ сторіччя» (1993), «Творчість Ольги Кобилянської: неоромантизм, символізм, імпресіонізм» (1994)). Під його егідою було видано колективну монографію «Архетипна критика американської літератури» (2008) (у співавторстві з І. Яковенко, Вл. Зіневич, Ю. Матасовою).

    У викладанні та літературній науці знайшов свою «сродну працю» цей видатний вчений. Яскравий викладацький почерк був візитівкою Сергія Михайловича – тонкий гумор та ерудиція, численні «паралелі та меридіани» із живописом, музикою й незмінний «коник» – психоаналіз. Сіяти зерно науки серед студентства, допомагати аспірантам знаходити нові ключі до видатних текстів світової літератури – саме це Сергій Михайлович завжди вважав своїм покликанням.

    Широко відомий в наукових колах України та світу, знаний ентузіаст своєї справи, професор Сергій Михайлович Пригодій завжди буде одним з найкращих фахівців із зарубіжної літератури та літературознавчої компаративістики. Чесний і щирий, відкритий світові й безмежно залюблений у свою справу, він залишиться у наших серцях саме таким. А поза собою лишає нам свою спадщину – власноруч витворене «дерево вічності»…

    Київський національний університет імені Тараса Шевченка
    Інститут філології
    Кафедра зарубіжної літератури

    Категорії: 
  • Пам’яті Олександра Івановича Білодіда

    Олександр Іванович Білодід народився 11 жовтня 1934 р. в Харкові, в сім’ї тоді ще молодого викладача, а згодом відомого мовознавця Івана Костянтиновича. Вчений закономірно продовжив традиції родини: навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1952-1957), а з 1960 р. на довгі роки пов’язав своє життя з університетом, навчаючись спочатку в аспірантурі, (1960-1963), згодом у докторантурі (1974-1976), викладаючи: у 1963-1967 р. – асистент, старший викладач, з 1967 р. – доцент, з 1981 р. – професор кафедри української мови. З 1987 р. О.І.Білодід завідував кафедрою української мови, а в 1992 р. очолив вперше створену в українських вишах кафедру історії української мови, де й працював до 1997 р.

    Наукові інтереси О.І.Білодіда формувалися не без впливу його батька, «першого й останнього академіка АН СРСР серед українських мовознавців», як він скаже про І.К.Білодіда у спогадах «Про мого батька та його родину» («Мовознавство», 2006, № 6). Філологічні практики розпочинав на редакторській роботі на посаді молодшого наукового співробітника сектору перекладів класиків марксизму-ленінізму Інституту історії партії ЦК КПУ (1957-1960 р.). Наукові дослідження послідовно присвятив осмисленню мовознавчої спадщини О.О. Потебні: кандидатська робота «Питання становлення українського вокалізму в лінгвістичній інтерпретації О.О. Потебні» (К., 1964), докторська «Грамматическая концепция А.А. Потебни в истории отечественного языкознания» (М., 1977), монографію «Граматична концепція О.О. Потебні» опублікував 1977 р.

    Досвід викладання О.І. Білодід здобував також і за кордоном: у 1977-1980 роках за відрядженням Мінвузу СРСР читав лекції з російської та української мов в університеті "Париж – VIII – Венсенн". Експресивність, лекторський талант надзвичайно приваблювали студентську молодь.

    Як людина надзвичайно контактна, викладацьку діяльність пов’язував із громадською: у 70-х роках працював ученим секретарем Ради університету, виступав із науково-популярними розвідками у пресі. Окрім обов’язкових у ті часи «Під прапором ленінізму» чи «Київський комсомолець», його статті друкували «Наше слово», «Вечірній Київ», «Друг читача». Серед співавторів О.І. Білодіда – С.Кримський, В.Харламов, що виразно позиціонує його в колі київської інтелігенції, залюбленої в правічну історію свого міста, його таємниці, археологічні глибини й архітектурні шедеври. Це визначало участь О.І.Білодіда в роботі клубу «Літописець», клубу історії Києва, насичувало неординарні лекції (що іноді, ніде правди діти, перетворювалися в екскурсійні походи по київських вулицях і храмах) культурологічним, як сказали б зараз, компонентом. Цим він істотно вирізнявся з-поміж викладацької спільноти.

    У науковому доробку О.І.Білодіда – ряд статей в УРЕ, також і публікації давніх текстів: разом із В.А.Передрієнком він підготував до друку «Послання до християнської церкви Марка Антонія Господневича (Де-Домініса)» в академічному виданні «Пам’ятки братських шкіл на Україні» (1988).

    Інтерес до перипетій української історії, долі надзвичайних особистостей втілився у ряді науково-популярних праць, зокрема нарисах «Пересопницьке євангеліє і клятва президента Л.Кравчука» (у співавторстві з І. Бражником, 1992), «Павло Скоропадський і Україна» (у співавторстві з В.Панченком, 1997); сценаріях документальних фільмів «Пересопницьке євангеліє», «Петро Могила». Гіпотеза О.Білодіда та В.Харламова про рік народження П.Могили (стаття «Загадка Петра Могили» в ж. «Київська старовина» (1993) викликала жваву дискусію в історико-філологічних колах: блискуче дослідження С.В.Семчинського «До контроверзи про рік народження Петра Могили (Деякі палеографічні проблеми)» (Львів, 1996) стало заключним акордом у цьому науковому диспуті.

    О.І.Білодіда цікавили також і проблеми розбудови сучасної української наукової мови, зокрема її термінологічного потенціалу: «Англо-російський словник з хімії» (1994), «Термінологічний посібник з хімії» (1996), «Вступ до хімічної номенклатури» (1997), «Етимологія хімічних назв» (1998), «Хімія: завдання і тести» (2000) (всі – у співавторстві з професором М.Ю.Корніловим та ін.).

    Під керівництвом О.І.Білодіда виконано кілька кандидатських досліджень, присвячених проблемам історичної лексикології (Л.Гнатюк, Г.Наєнко), історичної морфології (Г.Стрельчук), функціонування хімічної номенклатури (Н.Цимбал). Розпочинали свою наукову діяльність як аспіранти О.І.Білодіда викладачі Інституту філології Н.Маліневська, О.Ніка, О.Суховій; докторську роботу про статус полонізмів у сучасній українській мові захистила 1991 р. Данута Будняк (тепер викладач Свентокшицької академії ім. Яна Кохановського в м. Кельце, Польща). Своє перше київське стажування під його керівництвом мав і знаний нині дослідник історії української мови, професор Віденського університету Міхаель Мозер.

    Олександр Іванович Білодід помер після тяжкої хвороби 6 квітня 2012 року. Захопленим та залюбленим у слово та його історію завжди пам’ятатимуть його колеги, товариші, рідні.

    Колектив кафедри історії та стилістики української мови

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to In Memoriam