In Memoriam

  • Університетська спільнота вшанувала Героїв Крут

    У День вшанування пам’яті Героїв Крут курсанти Військового Інституту разом з ректором Леонідом Губерським та представниками університетської спільноти відвідали Аскольдову могилу, де поклали квіти до пам’ятника. Мітинг-реквієм відбувався за участі митрофорного протопресвітера Ігоря Онишкевича, який прочитав молитву і заспівав із присутніми гімн України.

    Минуло 98 років, але на сьогодні так і не віднайдено тіла всіх загиблих крутянців. Отець розповів, що ще минулого року уповноважені представники Німеччини зайнялися ексгумацією своїх військових, однак до тіл юних українських героїв залишався метровий шар ґрунту. Ігор Онишкевич звернувся до ректора з проханням посприяти подальшим пошукам та ідентифікації тіл полеглих.

    А тим часом у стінах Інституту філології палає свічка пам’яті Героїв.

    Текст – Дорошенко Каріна
    Фото – Валерій Попов

    Категорії: 
  • Пам'ятаємо та шануємо...

    Сьогодні професорові Сергію Михайловичу Пригодієві мало би виповнитися 62 роки. Передчасно пішовши з життя сповненим сил та ідей, колишній завідувач кафедри зарубіжної літератури, засновник школи американо-української компаративістики, плідний і талановитий науковець, якого цінували колеги, й блискучий викладач, якого щиро любили студенти, лишив по собі обширну спадщину. Лишив по собі й світлий теплий спогад…

    До дня народження професора Пригодія та на пошанування його пам’яті кафедра зарубіжної літератури та колеги Сергія Михйловича підготували збірник наукових праць “Синтез мистецтв: In Memoriam професора С.М. Пригодія”. Авторів збірки об’єднала ідея професора провести аналіз творів зарубіжної літератури у річищі інтермедіальних студій. Наразі з електронною версією збірки можна ознайомитися за посиланням http://philology.knu.ua/node/823.

    Категорії: 
  • Сумуємо

    Інститут філології
    глибоко сумує з приводу смерті
    д. філол. н., професора кафедри англійської філології
    (завідувала кафедрою з 1980 по1993 рр.)
    Старікової
    Олени Миколаївни
    і висловлює глибоке співчуття рідним та близьким померлої

    Прощання відбудеться 13 травня 2015 р. о 12.00
    у холі Інституту філології

    Категорії: 
  • Після смерті лишаються лише спогади

    19 квітня університетська громада та філологічна родина у поминальні дні зібралася, аби вшанувати пам'ять загиблого героя – захисника нашої Батьківщини, студента Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка – Святослава Горбенка. Керівництво університету вирішило закарбувати пам’ять про одного із найкращих студентів-японістів, відкривши меморіальну дошку та назвавши аудиторію синхронного перекладу Інституту філології імені Святослава. Також ректором акад. Леонідом Губерським було ухвалено рішення про призначення стипендії імені Святослава найкращим студентам Шевченкового університету.

    На урочистому відкритті меморіальної дошки біля аудиторії імені Святослава Горбенка зібралися ректор акад. Леонід Губерський, проректор проф. Володимир Бугров, заступники директора Інституту філології проф. Олена Івановська, проф. Олена Снитко, проф. Іван Бондаренко, доц. Валерій Чемес, Іван Битюк, викладачі та студенти, побратими Святослава з 5-го батальйону ДУК, а також батьки нашого героя – Лариса Вікторівна та Сергій Олександрович Горбенки.

    Першим слово виголосив ректор Леонід Васильович, який зауважив, що у свої 19 Святослав чітко розумів силу ідеї та відповідальності. Він, не задумуючись, свідомо пішов захищати Україну. Вчинок хлопця має стати прикладом мужності та сили духу. «Нині гинуть найкращі сини нашої Батьківщини, завдяки таким, як Святослав, ми віримо, що війна скінчиться», – сказав Леонід Губерський. Також Леонід Васильович висловив співчуття батькам та передав слово Сергію Горбенку. «Немає смерті чеснішої, ніж смерть за свою Батьківщину. Я не осуджую сина на вибір. Я пишаюся ним. Хочу, аби Святослав став останнім серед студентів, хто загинув на війні», – висловився батько загиблого воїна. Виголосив слова співчуття та поділився спогадами про старанного студенти, який міг стати чудовим японознавцем, завідувач кафедри китайської, корейської та японської філології проф. Іван Бондаренко. Зі слізьми на очах згадував свого товариша і Ярослав, який подружився зі Святославом, коли той перевівся до Інституту філології. Декілька слів про характер та героїзм сказали й побратими Святослава з 5-го батальйону ДУК, які були присутні на урочистому відкритті.

    По завершенню відкриття за українською традицією жалобну пісню виконав ансамбль «Роксаланія».

    Олександра Касьянова

    Категорії: 
  • Вшануймо пам'ять загиблого героя - захисника, студента ІФ - Святослава Горбенка

    21 квітня відбудуться заходи з вшанування пам'яті загиблого героя - захисника нашої Батьківщини, студента ІФ КНУ імені Тараса Шевченка - Святослава Горбенка:

    о 13 годині відбудеться урочисте відкриття меморіальної дошки біля аудиторії 83 Інституту філології.

    о 16.30 - футбольний матч пам'яті Святослава Горбенка між збірною командою студентів КНУ імені Тараса Шевченка та збірної молодіжної команди "Динамо Київ".

    Герої не вмирають.

    Категорії: 
  • Ми пам'ятаємо

    26 грудня 2014 року в Інституті філології з ініціативи студентського парламенту розмістили банер у пам’ять про нашого студента спеціальності “японська мова, література та переклад” - Святослава Горбенка. Цього дня йому могло би виповнитися 20 років, але доля вирішила інакше. Він загинув 3 жовтня у Донецькому аеропорту, але cпогади про нього - вічні!

    Ми пам’ятаємо!

    Категорії: 
  • Героїзм не обмежується віком, пам'ять не обмежується часом

    У квітні 2014 року на третій курс спеціальності «японська мова і література, іноземна мова» Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка перевівся ніби звичайний студент – Святослав Горбенко. Що спонукало хлопця полишити рідний університет Харкова наприкінці навчального року стало відомо згодом. У свої 19 Святослав чітко розумів силу ідеї та відповідальності, адже було з кого брати приклад.

    У хлопця текла кров Воїна. Батько Святослава згадує: “Святко пишався своїм дідом, моїм батьком Олександром Петровичем Могильним, який пройшов дві війни: з гітлерівською Німеччиною і з тою Японією, мову і культуру якої потім з любов’ю вивчав мій син – його онук. Польські ж і литовські наші предки служили у королівських військах за часів Хмельниччини, і наш рід дивним чином об’єднав нащадків колишніх супротивників. Тому у нашому домі завжди з любов’ю і пошаною ставилися і до українського козацтва, і до польського, і до литовського лицарства. Ми не розділяли їх, як не можна розділити предків. І Святко виховувався у традиції поваги до всіх трьох народів, кров яких текла в його жилах”.

    З початком Революції Гідності необхідність захисту своїх поглядів, усієї країни приходить і в родину Горбенків. Батько – Сергій Олександрович – стає лікарем Майдану у Києві з початку перших кривавих сутичок, а Святослав вступає до лав Самооборони нечисельного Харківського Майдану, за що хлопця переслідували злочинні харківські провладні (на той час) формування. Щоби убезпечити сина, бо ж того не збиралася робити тогочасна міліція, батько переводить Святослава навчатися до Києва. Тепер уже, як пише Сергій Горбенко, “він став київським студентом, куди, вочевидь, скеровувала його доля”.

    Святослав мав неабияку пам’ять, любив історію, знав іноземні мови (вільно володів англійською, розмовляв французькою, осягав японську і читав польською). Шкільні олімпіади ще з часів навчання в Полтавському ліцеї, а далі ЗНО на 200 балів відкривали хлопцеві дорогу в КНУ ім. Шевченка, Києво-Могилянську академію, але через вік (по закінченню школи Святославу було лише 15) було обрано університети, ближчі до дому (Горбенки жили тоді у Полтаві). Так Святослав починає вивчати японську та англійську філологію в університеті ім. Сковороди, а паралельно, на заочному відділенні, навчається на історичному факультеті університету ім. Каразіна. На третьому році навчання хлопець вступає ще й на військову кафедру Харківського танкового училища. Влітку цього року ще встиг скласти іспити й отримати подання на звання молодшого лейтенанта. Погони отримати не встиг. Пішов добровольцем на військові навчання, а далі – на фронт.

    Зі спогадів батька: “Я не кажу, що він помилився, що пішов у бій за святу справу, але дуже жалкую, що він пішов тоді, 17 серпня, таємно, не поговоривши зі мною і мамою, залишивши лише листа. Я чекав його в Києві 18 серпня, але він опинився у військовому учбовому центрі “Десна”, куди записався як доброволець до ДУКу ПС. Ми пережили страшні три тижні невідомості і пошуків, адже звідти він уже не міг нам зателефонувати. За допомогою друзів я знайшов його лишень 9 вересня 2014 р., як раз перед відправкою на фронт у тій же “Десні”. Це була незабутня наша остання зустріч з ним живим, наша незабутня розмова.”

    Саме на “Десні” викристалізовувалося поняття дружби. Між навчанням військовій справі, тренуванням на полігонах, були і хвилини дозвілля. Одна з бійців роти, дівчина з позивним Северина, згадує серпневі будні на базі: “У нас там така забавка була: гуляти з солдатами у регбі. Команда наших і команда солдатиків. А вони всі такі метр і трошки, малі такі, а наші здорові, міцні. Ну і Скельд (позивний Святослава – прим.авт) же такий високий, красень. І ці малі, шустрі, бігають під ногами туди-сюди, кидають м’яч, виграють. І от маленький солдатик, хрущик, якого ще треба пошукати, підбігає до Скельда позаду, схопив його і кричить: “Дивіться, якого я тримаю”. Справді ж був, як скеля.”

    12 вересня вкотре їхала машина в АТО з новими бійцями, серед яких були Штандарт, Гал, – побратими, яких, Святослав не міг відпустити самих, відчував обов’язок їхати на війну разом, як батько не вмовляв. “Ми були разом тут, будемо разом і там. І втім, не думай, що мене до війни де-небудь підготували би краще. Тут добре навчають, та і побратимів таких справжніх, як тут, вже не буде”, – так сказав Святослав батькові перед від’їздом. “І я відпустив його, – згадує батько, – і знявши з шиї іконку з хрестом, які носив мій дід під час війни, а я на Майдані, повісив йому на шию і благословив.”

    Коли машина, що мала їхати в АТО, була вже на старті, одна з бойових дівчат, що залишалася на базі, Северина згадує: “Ми стоїмо, і я така щаслива, що їх побачила, що можу хлопців провести. І перше, що зробив Скельд, підбіг до мене, взяв на руки і почав крутити… А потім вони вже сідають в автобуси, попрощалися. Підходить до мене Штандарт (побратим Скельда – прим. авт.), кладе в руку патрон. А Скельд підбігає і кладе мені свій в руку. І стою з двома патронами, а в мене сльози на очах, а я не смію плакати…”

    Про життя під час війни вдалося дізнатися, поспілкувавшись з побратимами Святослава, які перебували на ротації. Вони визнають, що батькам у 18-20-річному віці складно сказати про свій вибір, свій обов’язок перед собою і країною, яку їдеш захищати. Але, за словами молодих воїнів, в гарячі точки з військових баз збирають лише добровольців. Силою не тягнуть. Лише якщо є усвідомлення небезпеки і дозволяє підготовка. Скельд володів цими якостями.

    Про гарячу ситуацію 3 жовтня вдалося дізнатися від кількох побратимів – кіборгів, як тепер їх іменують.

    Один з них – Чуб, який брав участь ще у звільненні Слов’янська, а після аеропорту потрапив до лікарні на півроку з травмованою ногою, згадує: “Прибігли і кажуть, що є поранений на другому поверсі. Питають, чи є санітар? Я – не санітар, але трохи щось бачив, знаю. Побігли подивитися. Там чоловік, якого теж добряче зачепило і рухатися не може. Пізніше виявилося, що переломано таз. Ми зі Скельдом його на ноші поклали і почали спускати з другого поверху. І там саме кут вікна. Ми вже завернули, а вибух конкретний, думаю в арку вікна. Хвилею накриває. Я розвертаюсь, а під Скельдом вже калюжа крові... Це секунда. Я розвертаю його тіло, його, ще живого, знімаю арафатку, а там сонна артерія пошкоджена. Я починаю запихати серветкам. У цей час прибігає Кобра і Бара. Бара джугутує руку, бо рука розпанахана досить глибоко теж, а Кобра за сонну артерію береться, намагається зупинити кров, засипаємо целокс. У Скельда ще якийсь слабенький пульс був. Ми намагаємось врятувати, але видно, що вже все... Навіть якби якось зупинили, потім під крапельниці, то це ж бій, ніхто б не вивіз пораненого з-під обстрілів години три-чотири він би не витримав ні в якому разі, тому, можливо, навіть добре, що він швидко відійшов, а не мучився. Йому потрібна була вже кваліфікована медична допомога і, як мінімум, одразу шпиталь. А у нас у розбитій санчастині максимум крапельницю і пару уколів можна зробити було. Боролися за життя, дихальні шляхи намагалися звільнити, бо вже горлом кров ішла, але три хвилини максимум і не стало нашого брата…

    Скельд був християнином, а немає більшої честі, ніж віддати життя за ближнього свого. Він у прямому сенсі віддав життя за ближнього.”

    Побратим з позивним Гал згадує миті прощання: “Тіло завезли на базу в Дніпрі. Капелан відправив панахиду. Дали залп. Підходиш попрощатися, нахиляєшся до вже холодного тіла побратима і намагаєшся зігріти руку об ствол автомата…”

    Народившись 26 грудня 1994 Святослав Горбенко загинув на 19 році життя при захисті Донецького аеропорту. Тіло героя поховано на Берковецькому кладовищі.

    На похороні промовили слова, які втіщають і тримають тепер рідних: батька, матір і старшу сестричку: “Зараз на небі збираються душі наших предків, наших героїв, видатних українців ще з Русі, рицарів, козаків, Героїв ОУН – УПА і Небесної сотні, героїв, що загинули в АТО, всі вони об’єднуються і стають щитом для нашої України – небесним полком, що береже нас і допомагає захищати нашу землю. І Святослав приєднався до них. Бо Бог потребує чистих воїнів”.

    Вічна пам’ять Героям!

    Каріна Дорошенко, аспірантка Інституту філології

    Категорії: 
  • Вічна пам'ять Героєві!

    3 жовтня під час захисту Донецького аеропорту від російських загарбників героїчно загинув боєць добровольчого батальйону, студент Інституту філології Святослав Сергійович Горбенко (позивний Скельд)[26.12.1994-03.10.2014].

    Йому було лише 19...

    Колектив Інституту філології висловлюють щирі співчуття рідним Святослава, його друзям, побратимам.

    Вічна пам'ять Тобі, Святославе! Герої не вмирають!

    Категорії: 
  • Литовська делегація поклала квіти до пам’ятної дошки Майронісу

    5 вересня до Києва приїхала делегація з Литви. У її складі – пані Аудронє Пітрєнєнє, голова Комітету освіти, науки і культури Сейму Литовської Республіки, пан Гвідас Кєрушаускас, заступник посла, міністр-радник Посольства Литовської Республіки в Україні, пані Юргіта Бєлюнєнє, радник Комітету освіти, науки і культури Сейму Литовської Республіки. Делегація прибула з місіонерською програмою, одним із пунктів якої було покладання квітів до пам’ятної дошки Майронісу – литовському поету, драматургу і теологу – яку урочисто відкрили торік у листопаді на фасаді Інституту філології.

    Анна Мукан,
    фото: Валерій Попов

    Категорії: 
  • Серця обпалені війною

    Указом Президента України 2014 рік проголошено Роком учасників бойових дій на території інших держав. 15 лютого спливає 25 років від дня виводу радянських військ з Афганістану, війна в якому тривала довгі 10 років (1979-1989). З нагоди цієї річниці, а також до Дня захисника Вітчизни Організація ветеранів Інституту філології провела Вечір пам’яті учасників бойових дій на території інших держав-співробітників Інституту філології проф. Сергія Михайловича Пригодія та доц. Олега Даниловича Павлова. Організував і провів захід голова ветеранської організації філологів доц. Сергій Ярославович Янчук за підтримки і сприяння адміністрації та викладачів Інституту.

    «Юність обпалена війною давно пройшла, війна скінчалась, та у серцях бійців вона триватиме завжди», – такими словами про воїнів-інтернаціоналістів розпочав Вечір пам’яті Сергій Янчук і закликав вшанувати хвилиною мовчання усіх полеглих воїнів і героїв «Небесної сотні», які загинули під час нещодавніх подій на Майдані.

    З давніх-давен український народ підтримує священну традицію, передаючи прийдешнім поколінням пам`ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов`язок. Нинішній Вечір пам’яті присвячений колегам та друзям громади Інституту філології, на долю яких випали страшні випробування війною у далекому чужому краю. Це Сергій Михайлович Пригодій та Олег Данилович Павлов. Ці світлі люди відійшли у вічність у 2013 році. Але вони житимуть у пам’яті своїх рідних, друзів і колег завжди.

    Тяжка і виснажлива хвороба передчасно забрала д.філол.н., проф. кафедри зарубіжної літератури, академіка АН ВШ України Сергія Михайловича Пригодія. Сергій Пригодій одягнув військову форму відразу після закінчення Державного університету імені Т.Шевченка. Цивільна спеціальність «перекладач-референт» зумовила військову спеціалізацію Сергія Пригодія. Отримавши лейтенантські погони, він став бортовим перекладачем військово-транспортної авіації. Під час військової служби (1975-1977) лейтенант Пригодій побував у Анголі, Конго, Єгипті, Алжирі, Ємені, Сирії та Гвінеї. Учасник бойових дій. Нагороджений двома медалями Народної республіки Ангола. 15 лютого 2014 р. проф. С.М. Пригодія посмертно нагороджено відзнакою Ярослава Мудрого в галузі науки і техніки наказом Президії Академії наук вищої школи України.

    Зі спогадів сестри Сергія Пригодія – Наталії Михайлівни Андрійченко:
    «Ситуації, у яких доводилося працювати, були дивовижними. Сергій вів зв'язок земля-повітря. Мав дуже відповідальну роботу. Для спілкування з пілотами літаків. Знання лише англійської мови було замало. Доводилося опановувати нові мови - французьку та португальську. Бували ситуації, коли доводилося саджати літаки, в кабіні яких екіпаж не знав жодної з цих трьох мов".

    Складною ситуація була з їжею. Оскільки ніхто не забезпечував військовослужбовців харчуванням, доводилося полювати усе, що бігає, плазує та літає. Якщо вожді місцевих племен запрошували до себе, то відмова від частування була рівноцінною самогубству. Навіть коли пропонували їсти ще теплий мозок напівживої мавпи.

    Дружина Сергія Михайловича – Раїса Василівна – за 20 років подружнього життя мало спілкувалася з чоловіком про його минуле, проте воно постійно нагадувало про себе навіть у побуті:

    «Сергій частенько вдома вживав слова, які використовував колись при посадці літака. Таких слів було трохи за 15. Та вони дивом спрацьовували при годуванні тоді ще маленької доньки Оксани.

    Одного разу чоловік приніс Оксані атлас з одним континентом – Африкою. Тоді ми не надали значення тим декільком сторінкам, на яких були численні відмітки: на одній відзначені всі міста (всього 14), в яких побував Сергій, а на другій – безліч маршрутів, за якими він літав з екіпажем. Серед них було лише 2-3 сині, тобто не пройдені".

    Цю активну позицію й шалену життєву енергію Сергій приніс із собою на Батьківщину. Він завжди переймався подіями у своїй країні, жадав її бачити вільною і незалежною. Сергій мав активну життєву позицію, усіма доступними йому засобами боровся з несправедливістю системи, був справжнім патріотом України».

    Про Сергія Михайловича згадав також його однокурсник – доцент кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Віталій Дмитрович Радчук:

    «Для мене Сергій назавжди залишиться живим. Він умів підмічати речі, які іншим були недоступні. Був начитаним, володів методологією мислення, без чого не можна стати професором».

    Сергія Михайловича Пригодія наукова спільнота запам’ятала як фахового філолога-перекладача, академіка, автора 15 книг, 156 статей. Його студенти не переставали дивуватися веселій вдачі й водночас справедливості та ввічливості улюбленого викладача зарубіжної літератури.

    Наприкінці 2013 року прилетіла друга страшна звістка – передчасно зупинилося серце ще одного справжнього патріота – к.філол.н., доц. кафедри фольклористики Олега Даниловича Павлова.

    «У Бога всі живі. Тому вічно живим залишиться для нас і ще один Герой – Олег Данилович Павлов», – сказав Сергій Янчук і на екрані проектора з’явилася фотографія усміхненого з глибоким як прірва поглядом Олега Павлова. А у прірві тій захований великий життєвий досвід, здобутий на вогняних стежках війни.

    Згадуючи Олега Даниловича як скромного викладача-фольклориста, автора низки наукових статей, укладача програм навчальних курсів з етнопедагогіки та етнопсихології й автора роману «Уроборос», важко віриться в те, що в юнацькі роки він був боксером і десантником.

    Війна почалася для Олега Даниловича 25 грудня 1979 року, коли у складі 345 парашутно-десантного полку він потрапив у Афганістан і отримав завдання забезпечити підготовку й охорону аеродрому Баграм до повномасштабного вводу радянських військ 27-го грудня.

    З виступу Сергія Янчука:

    «Війна загартовує волю, але випалює серце. День на війні може змінити людину так, як їй би не вдалося і за 50 років спокійного і розміреного життя. Саме у найекстремальніших ситуаціях проявляється сутність людини, і ти сам, і усі навколо пізнають справжню твою ціну. Воєнний досвід змушує по-іншому осмислювати Життя і Смерть, війну і мир, державну ідеологію і захист Рідної Землі».

    Пів року відслужив Олег Данилович в Афганістані. Це був час, коли доводилося жити в постійній бойовій готовності, адже солдати ніколи не знали, що чекало їх на серпантині гірських доріг Іранського нагір’я. Численні фото перевернутої військової техніки, спалених будинків, озброєних афганців – від малого до старого – свідчили про масштаби катастрофи не лише для корінного населення, а й для радянських солдатів. У своїх зранених душах вони ховали тягар болісних спогадів, який ставав особливо гострим саме 15 лютого.

    Із виступу завідувача кафедри фольклористики проф. Олени Петрівни Івановської:

    «Олег Данилович був справжнім миротворцем у душі. Він був проти будь-яких воєн. Він усім серцем переживав за долю українського народу і з перших днів боротьби був на Майдані разом зі своїми побратимами-афганцями».

    Зі спогадів доцента кафедри історії української літератури і шенкознавства Галини Усатенко:

    «За обіднім столом в Олега гречана каша не була в пошані. Бо гречана тушонка була у складі спец пайка для десантних військ, яку скидали, або не могли скинути, з вертольота у місця дислокації підрозділу. Та гречка часто була змішана з піском і камінням. Але стратегічним харчем. Доводилося їсти як є…

    У військовій частині Олегові одразу, із перших днів дислокації, довірили одне із найпочесніших завдань – охорона прапора полку. Завдання було нелегке, бо прапор мав бути неушкоджений за будь-яких обставин. А втрата прапора було рівнозначне зраді присяги…

    … Він так і не міг забути, коли уже вступив до університету, і на лекції з історії партії, викладач, дотримуючись радянської партійної доктрини стверджував, що ніякої війни не має. Тоді Олег не витримав і мовчки вийшов з аудиторії, сильно грюкнувши дверима, і з німим запитанням: а я ж тоді де був?Відтак було прагнення визнання. Не слави, чи почестей, а саме визнання. Олег часто повторював: чому ми не можемо зробити як американці – наліпка на машині «за кермом ветеран В’єтнаму»?

    З іншого боку - сум і гіркота від абсурдності тієї війни. Від того прапора, заради якого ризикував життям, від смертей молодих хлопців, від жаху і невільного гріха убивства Іншої людини. Тому він і примовчував і навіть соромився свого Такого армійського минулого. «Та який я герой. Я – Герой?»

    Оці терзання душі, а ще постійні спогади про події, про які нам, хто там не був, і не варто знати – як говорив, і тим самим беріг нас усіх – Олег Данилович залишилися лише з ним. З війни він так і не повернувся. Хоч першу нагороду отримав через 11 днів після смерті: медаль «За вірність присязі і воїнську честь».

    Він був і залишається Воїном, який мав честь».

    Про введення радянських військ до Афганістану також розповів заступник голови Спілки ветеранів Афганістану Голосіївського району полковник Віктор Федорович Данилейко. На цьому заході також були присутні працівники Інституту, які у свій час теж брали участь у бойових діях на території інших держав, а саме: С.С.Огірок, М.В.Толстой та Ю.Ю.Кочержинський.

    Текст: Анна Мукан,
    Фото: Валерій Попов

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to In Memoriam