наші студенти

  • МУЗИ ВІЛЬНОГО МІКРОФОНА: «ВОНА САМА СОБІ ВЖЕ ВОЇН»

    На недавньому онлайн-зібранні Літературної студії імені Максима Рильського найактивніше працював «вільний мікрофон». Трохи несподівано, але господарями в ньому були переважно «україністи» і «фольклористи». Мова йде про студентів-філологів, що навчаються за цими спеціалізаціями з додатком іще західних мов (а у фольклористів також «українська мова й література»), але для зручності ми будемо називати їх «україністами» та «фольклористави», оскільки це їхня перша спеціалізація. Запропонували свої нові твори переважно дівчата, що й відбито в заголовку зі словом «муза». Другокурсник Антон Іщук серед них був єдиним з протилежної статі, хоча класичні музи, як знаємо, всі були тільки жіночого роду.

    Прийнято вважати, що справжня поезія не буває підлітковою, дорослою чи старечою. Якщо вона поезія – то поезія. Та все ж суто молодіжна в ній має свій сектор. Ідеться про творчість наймолодших авторів, у яких обов’язковою є суто своя проблематика, свій погляд на світ і навіть свої хиби чи недохопи в техніці віршування. Перша художня переконаність у них зводиться до того, що в їх творчості «не буде…зовсім брехні» (Руслана Водзінська). На другому місці – елемент пізнання світу і себе в ньому, сподіванка, що уявний читач зрештою усвідомить:
    Я дівчина, я жінка, я людина,
    Я спокій, я рішучість, я сум'я́ття…
    Я дихаю, надіюся, кохаю —
    Байду́же, найщиріше, незрадливо (Тетяна Юхимець).

    Кохання і закоханість набувають у молодих поетес глибоко філософського, а не випадкового забарвлення. Вони прагнуть «боротись за любов, // Яка тихесенько відходить в тил» (Анастасія Командік), їм мороз «намалював спогади // Про мого милого» (Ірина Платон), бо «любов – безмежна, ти повір,// Бо сила Всесвіту завжди стоїть над нами» (Христина Марчак).

    Інколи така поетична філософія набуває в деяких авторів притчового, майже казкового характеру. Тоді вони огортають свої оповіді в сюжетні пригоди про принців і принцес, які з роками не потребують нічийого захисту, бо самі стають воїнами (Поліна Іващенко). Хоча нерідко, як пише Юлія Гупалюк, доводиться опинятися в самотині і гризти чужу правду.

    Переборення труднощів і зустрічі з неправдою – дуже важливий мотив у багатьох молодих авторів. Живемо ж бо в не дуже певному світі. Він устелений не так трояндами, як колючим терням, і тому ти можеш постати перед фактом, коли «усе раптово вирішила куля» (Дарина Левченко). Мотив зажури в умовах війн, мотив тривожних матерів, яких найбільше непокоїть доля своїх дітей, в поезії молодих авторів непоодинокий. Це, зокрема, показав у своєму вірші-зверненні «Мамо посивілих віників» Антон Іщук:
    А мати молодої осени встане,
    Наведе порядок в зламаному волоссі.
    Підпережеться водами, що дають її скупі землі.
    І знову ждатиме на дочок з синами.
    Якби ж знову не прийшли в чорних хустках.

    Важливо при цьому (як і в деяких інших випадках) тримати себе (маю на увазі авторів) у межах обраного жанру. Поезія, як відомо, найбільше боїться… прози. Інколи, як це запропонував свого часу Байрон (а в подібному стилі написані і Шевченкові «Гайдамаки»), проза може бути органічним складником поезії. Але йдеться про те, що деякі автори «збагачують» свою поезію не так художньою прозою, як прозаїзмами. Філологічна освіта на те й спрямована, аби молоді автори чітко орієнтувалися в жанровій стихії творчості і тоді про їхню «роботу» можна буде сказати словами згаданого Тараса Григоровича: «Алмаз мій чистий». Таке враження, що молоді поети-україністи та фольклористи рухаються в бік цієї метафори цілком свідомо й фахово. У кожному з них, як пише Валерія Олійник, є «щось від калини… є щось від скарбів», і тому залишається лиш побажати їм нових і нових здобутків на цьому шляху.

    За матеріалами Центру літературної творчості

  • Творча зустріч із Лесею Мудрак

    17 лютого студенти третього та четвертого курсів «Літературної творчості» мали можливість зустрітися з непересічною випускницею спеціальності, відомою українською письменницею, лауреаткою багатьох премій та просто неординарною жінкою – Лесею Мудрак. Темою розмови стала нова збірка віршів та поезії у прозі «Між жіночих звивин». Онлайн-конференція відбулася в камерному, невимушеному форматі. Гостя була рада поспілкуватися з «літтворцями», до яких і сама належала, та поділитися досвідом із неофітами.

    Студенти-третьокурсники фахово підготувалися до зустрічі, презентувавши рецепцію книжки Лесі Мудрак у рамках спеціального курсу «Майстерня критики». Всі написали рецензії на збірку «Між жіночих звивин» й авторка попередньо з ними ознайомилася. Вона уважно поставилася до відгуків, об’єктивно та з гумором сприйняла зауваги й відзначила вміння критиків-початківців «читати між рядків».

    Пані Леся розпочала захід декламуванням своїх творів, адже, за її словами, «краще за автора говорить його художнє слово». Потім письменниця розповіла про історію виникнення та формування книжки, що зачиналася фактично як експериментальна річ, скомпонована з постів у фейсбуці, але потім переросла в дещо більше. Загалом творча зустріч вибудовувалася у форматі полілогу, тож рецензенти мали змогу співставити свої критичні висновки зі власне авторським баченням і поглибити аналіз, поставивши додаткові питання.

    Насамперед студенти відзначили оригінальність і майстерність форми письменниці. Розмаїта гра слів, самобутні експерименти в ліриці зумовили дискусію про формалістичну складову текстів авторки. Зі свого боку Леся Мудрак підтвердила, що відштовхується від форми, а не від змісту. Але варто зосередити увагу на тому, що такий підхід завжди є обумовленим і семантично наснаженим. Тут не йдеться про «гру заради гри», адже вона не випадкова та ховає за собою по-мистецьки закодовані змисли.

    На питання про своїх ідейних натхненників авторка відповіла, що дуже любить і шанує прозу Марії Матіос, особливо її ранню новелістику. Крім того, пані Леся вдячна долі за можливість познайомитися з В’ячеславом Медвідем. Саме він був редактором перших, ще еротичних, текстів письменниці й саме завдяки порадам маститого автора їй вдалося відкрити для себе жанр поезопрози.

    Дехто з рецензентів помітив крізь призму збірки «Між жіночих звивин» певне зміщення акцентів у творчості Лесі Мудрак від лірики до поезії в прозі. Логічним постало питання про можливість звернення письменниці до великої прози. Пані Леся запевнила, що поки не готова писати роман, бо не має можливості його «висидіти» через складний повсякденний графік, але не заперечувала перспективи створення такої роботи. «Я би насправді хотіла, щоб мій майбутній роман мав вигляд безсистемних потоків свідомості. Не бажаю, щоб це був «сюжет заради сюжету». Я хочу зрештою розказати своє внутрішнє», – прокоментувала авторка. Мисткиня зауважила, що їй справді імпонує проза потоку свідомості, й саме у ній можна дуже багато для себе відкрити. Пані Леся прагне створити великий прозовий твір саме у такому річищі, адже, на її думку, масової літератури в наш час і без того забагато.

    У процесі подальшого обговорення збірки «Між жіночих звивин» авторка відповіла на критичні зауваги рецензентів щодо окремих змістових аспектів. Вона пояснила, що спрощені, дещо банальні, провокаційні загравання в текстах були введені задля доступності розкриття глибинних сенсів. Вони служать елементом своєрідного подвійного кодування, що робить твори доступними для сприйняття на різних рівнях. Пані Леся свідомо використовує подібні прийоми та не вбачає в них нічого недопустимого.

    Стосовно пунктуації письменниця наводить схожу аргументацію. Вона зумисне часто розставляє три крапки або додаткові коми не лише задля загравання з читачем, а й для відображення певної хаотичності авторського тексту. Розділовими знаками пані Леся намагається передати свій емоційний стан, власне відчуття мови, тональності, про що пишуть навіть видавці книжки. Авторка також полюбляє використовувати дужки з метою привернути увагу та виразити внутрішню іронію. «Я вважаю, що кожен письменник не повинен бути серйозним», – стверджує мисткиня. На її думку, він мусить вміти жартувати, іронізувати, «стьобатися». До того ж творець має хоча б частково залишатися дитиною, адже тільки так можна «узріти» непізнаване.

    На запитання про орієнтованість творчості Леся Мудрак щиро відповіла: «Насамперед моя творчість орієнтована на мене». Коли писалися подані у збірці роботи, авторка не замислювалася над тим, як вони будуть сприйняті чоловічою та жіночою аудиторією. Вона просто творила для себе певний «дуже відвертий, дуже глибокий щоденник серця». Письменниця погоджується з тим, що «Між жіночих звивин» – достатньо трагічна, драматична, депресивна книжка, та вона не могла мовчати тоді, коли замість неї говорило нутро. «Я ніколи не пишу на замовлення», – підсумувала гостя.

    Окремо Леся Мудрак виділила оформлення збірки, виконане Іриною Сажинською. Авторка навмисне не зверталася до професійних художників, а довірилася пані Ірині та її глибокому відчуттю слова, бо хотіла, щоб ілюстрації робила справжня поетка. Оформлення виявилося досить нетиповим, але воно заслуговує на неабияку увагу. Ірина Сажинська повністю виправдала очікування й, за словами пані Лесі, «відчула часточку мене». Закладені посили були метафорично передані в ілюстраціях.

    Пані Леся також розповіла, що книжка «Між жіночих звивин» зараз мандрує Україною, але карантин вніс у процес свої корективи, тож авторка не може повноцінно презентувати видання в обласних центрах. Проте розголос збірка має. Зокрема письменницю дуже тішить той факт, що минулого року столичний театр «Сузір’я» поставив поетичну виставу, театралізоване дійство за творами «Між жіночих звивин». Леся Мудрак висловила подяку директорці театру Ірині Батько-Ступці, режисерові Сергію Архипчукові, видавчині Анастасії Зубрицькій та глядачам, адже зала була переповнена.

    Завершилася творча зустріч взаємними побажаннями поспілкуватися очно. «Мені не може не боліти наш Інститут філології, мені не може не боліти наш жовтий корпус. Увесь час щось до нього повертає», – зізнається пані Леся. Залишається тільки побажати їй міцного здоров’я, адже карантин рано чи пізно закінчиться, і тоді рідний інститут обов’язково тепло привітає талановиту випускницю.

    Владислав Хоменко

  • Зустріч із Вікторією Михайловою

    Сьогодні в рамках дисципліни «Міжнародний досвід у промоції літератури» студенти четвертого курсу «Літературної творчости» зустрілися з промоутеркою українською культури в Німеччині й організаторкою «ЛітМайданчика» й «Агенції культурного розвитку» Вікторією Михайловою. Спікерка розказала про досвід просування українських авторів за кордоном, читацькі уподобання німців, а також наповнення німецьких книгарень і книжкових супермаркетів.

    Традиційно ми розпочали зі змін у вкраїнському книжковому ринку, здебільшого позитивних. Пані Михайлова пригадувала свої відвідини літературної школи ще до заснування агенції: «Я зустрічала людей, що пишуть у стіл, тому що не знають, куди надсилати власні творі, бо і журналів, і видавництв тоді було мало». Це наштовхнуло її на думку створити «ЛітМайданчик», щоб молодий письменник мав платформу, аби писати й отримувати відгуки.

    Через деякий час пані Вікторія постановила укладати збірки малої прози на конкурсній основі й зіштовхнулася з тим, що тогочасний книжковий ринок зневажливо поставився до жанрової літератури (детективів, жахів, фентезі). Втім, із кожним роком ситуація змінювалася на краще. Зокрема, 2016 року «Баобаб та інші історії» Алли Дорош увійшов до довгого списку ВВС. Тоді ж пані Михайлова запросила її на перший промотур у Німеччині, який включав у себе виступ на франкфуртському книжковому ярмарку. Поступово жанрова література ставала «видимою» для видавців, а відтак і читачів.

    По-справжньому німці й українці в Німеччині зацікавилися українською літературою після зустрічі із волонтерами АТО в Марбурзі. До того, казала пані Вікторія, із сучасних українських письменників знали й запрошували здебільшого лише С. Жадана, ю. Андруховича, А. Куркова й І. Карпу. Тоді ж у засновниці «Агенції…» з’явилася ідея влаштовувати Німеччиною промотури й для інших українських письменників, аби знайомити з ними німецького читача. Вдалим для організації став виступ ув університеті міста Гіссена на тему прикордонної літератури, після чого їх стали регулярно запрошувати інститути славістики, зосібна, один із найбільших заходів відбувся в університеті Франкфурта. І хоча під час карантину поїздки припинилися, «Агенція…» все ж презентувала другу книжку Ксенії Фукс «12 сезонів жінки», а потім – онлайн-презентацію в Мюнхені з письменницею про літературу під час пандемії в Україні.
    \

    У розділі питань і відповідей пані Михайлова розповіла про книжковий ринок Німеччини. На відміну від України, жанрова література тут складає половину книжок усього видавничого контенту. «Вважається, кожне місто повинно мати жанрового письменника, який пише про це місто, – а потім додала, – Тут набагато більше уваги приділяють жанровій літературі, але тут і більша конкуренція. Тому перший-ліпший детектив у книгарні, бо він один-єдиний, не куплять».

    Пані Вікторія зазначила, що під час карантину німці почали більше читати. Хоча книгарні наразі зачинені до весни, жанрові книжки продаються в супермаркетах, існують й електронні книжки. Серед популярних німецьких авторів промоутерка назвала Юлі Це, Себастьяна Фітцека й Арно Штробеля.

    Тенденції сучасної німецької літератури, крім популярної жанрової літератури, враховують роздуми на соціальну й екологічну тематику, а також на тему модерних стосунків, яким притаманні гострота або глибокий психологізм. Питання війни, яке нині активно описує вкраїнський автор, на думку пані Михайлової, німецький опрацював років двадцять-тридцять тому, тож незрозуміло, чи зможе така книжка знайти відгук у широкого читача. Для цього, сказала вона, треба буде або провести цікавий піар або запропонувати щось інновативне. Серед інших можливих перспективних тем пані Вікторія назвала стосунки між Україною та Німеччиною на побутовому рівні або зі спрямуванням на майбутнє.

    Закінчили зустріч питанням про те, як відбувається сама промоція. Пані Михайлова зазначила, що наявність перекладу українського письменника ще не є фактом того, що його читатимуть. Найкращим місцем для презентації авторів є так звані літературні будинки. Вони надають майданчик для дискусії й мають постійну авдиторію, яку може зацікавити той чи той твір. Скільки за це має віддати письменник? Відповідь проста: йому треба лишень зробити візу, заплатити за квиток у Німеччину і потрапити до пані Вікторії.

    Іван Прокопенко, студент IV курсу «літтворчості»

  • Книжковий ринок в Україні: виклики книговидавництва

    На зустрічі з Іриною Батуревич, співзасновницею та координаторкою медіапроєкту про книжки «Читомо», говорили про різноманітні виклики книжкового ринку в Україні. Також визначали їх передумови та фактори впливу. Для глибшого розуміння проблеми порівнювали стан книговидавництва з іншими країнами.

    “Основне завдання зараз у світі — це втримати читачів. Навіть не залучити нових”. Ірина Батуревич

    10 лютого відбулася зустріч студентів Інституту філології з Іриною Батуревич. Вона — співзасновниця та координаторка медіапроєкту про книжки «Читомо», оглядачка книжкових ринків, редакторка, в минулому - викладачка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Також очільниця аналітичного відділу Українського інституту книги.

    З перших викликів назвали економічну кризу, яка впливає на всі сфери життя, в тому числі на спроможність українців купувати книжки та досі не подолану прірву між читачами та письменниками. Це ускладнює залучення українців до прочитання вітчизняних книжок. Причиною цьому є відсутність зв'язку між зазначеними групами. Також в українців відсутня мотивація. “Люди просто не розуміють, навіщо потрібно читати”, — зазначає пані Ірина. Тобто настрій аудиторії з приводу читання є одним із найбільших викликів для книжкового ринку.

    В опитуванні Українського інституту книги люди зазначали, що у читанні є складнощі фізичного характеру. Тому видавці розвивають інші формати видання книг. Наприклад, аудіокниги. Сьогодні є багато розмов про те, що їх розвиток є навіть стрімкішим за розвиток електронних книжок. Відбувається приріст кількості аудіокнижок у 50% на рік, але не в Україні. Такий продукт не створюють бо, на жаль, в Україні відсутня споживацька культура.

    Прикладом тому є некомерційний проєкт “Читомо”. За словами пані Ірини, люди не дуже часто роблять донейти. Вони не готові платити за подібні продукти, тим паче - за книги, а видавці бояться, що це може спричинити витік книг у вільний доступ. Тобто розвиватиметься так зване піратство. Відповідний закон України забороняє таку діяльність, але насправді контроль відсутній. Відслідковуванням появи книжок на піратських сайтах займаються наймані люди в окремих видавництвах, які можуть собі таке дозволити. Цим мала би займатися кіберполіція й усувати цю проблему на державному рівні, однак бачимо лише видимість роботи.

    Під час дослідження Інституту книги у 2018 році виявилося, що є вельми вагома кореляція між рівнем життя, успіхом і читанням. Відповідно ті, хто задоволені своїм життям та достатньо заробляють, виявляють більший інтерес до читання. Показники 2020 року з продажу друкованих книжок у порівнянні з показниками 2018 року погіршилися. Тобто інтерес до читання падає. Критичність проблеми книговидавництва в Україні є помітною в порівнянні з обсягами книгодрукування в інших країнах.

    За даними Українського інституту книги в Туреччині за рік видається 5 книг на одного читача, у Чехії та Словаччині - 3 книги, в Іспанії - 3,4, у Польщі - 2,4,а в Україні - лише 0,5. Зараз виділяють великі кошти на промоцію читання, але оскільки пропозиція не створюється, додається лише більше проблем. У такому випадку читачі почнуть завантажувати піратські книги або купувати російськомовну продукцію. Тому без попереднього розвитку книговидання не варто витрачати гроші на популяризацію самого читання.

    Цікаво, що у світі під час карантину продаж книжок суттєво зріс. А в Україні ситуація зовсім не змінилася. Так сталося, бо пандемія викликала в українців стресовий стан. Відповідно роздуми про дозвілля та купівлю книг були (і залишаються) не в пріоритеті.

    Ще одним із викликів є конкуренція з російськими видавництвами. Коли перед закордонним видавцем стане вибір між тим, продати право російському видавцеві чи українському, то він обере першого. Це обумовлено зацікавленістю російського видавця читацькими аудиторіями двох країн (України та Росії). Але більша проблема в тому, що російський видавець випускатиме книги тільки російською мовою, бо його цікавить український ринок збуту, а не видання книг українською мовою. Тому українським видавцям треба виборювати це право на переклад закордонних книжок та їх розповсюдження територією України. Це можливо завдяки відповідній репутації, треба зарекомендувати себе як хороших партнерів, бо на державному рівні врегулювання такої ситуації із закордонними видавництвами неможливо.

    Через вище згадані причини видавці прагнуть зберегти ту аудиторію, яку вони вже мають, і таргетують свою продукцію відповідно до вподобань цієї групи людей. Так за чим майбутнє? На думку Ірини Батуревич, саме інтегральне читання керуватиме книговидавничим ринком. Воно пожвавлює збут, оскільки це не просто окрема книга, а продукт автора у якого вже є власний курс, канал, подкаст, сайт. Тобто виходу книги або серії книжок передує інша діяльність автора, яка готує свідомість людей до сприйняття нового продукту. Дар’я Кравченко, 2 курс, спеціальність "Українська мова і література та західноєвропейська мова"

  • «ЗА МНОЮ ЛЕГІОН ПОЕТІВ…»

    На черговому зібранні Літературної студії імені Максима Рильського дистанційно слухали «запланових» другокурсників, а в «вільному мікрофоні» – випускників спеціальності «літературна творчість» та філологів-україністів попередніх років. Другокурсники відгукнулися на «слухання» не дуже активно, хоча, як пише Віра Довгаль, за ними – «легіон поетів». Рясніше (у «вільному мікрофоні») взяли участь старші учасники зібрання – випускники попередніх років.

    У творах другокурсників переважають ліричні мотиви, пов’язані з першими молодіжними почуттями («Перший раз… і сотий поцілунок» тощо), хоча пробиваються і екзистенційні роздуми про тривоги українського сьогодення. Це чується в таких їхніх образах, як «гільзи» чи «холод нічний кулеметів», котрі нагадують триваючу війну з агресором на Сході України. Але вона не вічна, переконані поети, в ній все одно переможе жага до життя. Бо «є в тобі щось від калини, // Є в тобі щось від скарбів». Світ, загалом, є страшним, говорить лірична героїня Катерини Спасьонової, та прийде час і сни здійсняться: «Буде і в мене сукня біла».

    Воєнною тривогою пройнята і новела-марення Сабрини Вайзер «Уламки Гавра». Це своєрідний монолог пораненого бійця, який бачить навколо себе зруйнований світ, але й відчуває, на жаль, що його й самого «щось знищує зсередини». Для авторів такого віку (а їм у середньому по 20 літ!) характерним буває таке мислення лиш у часи глобальних катастроф чи тоді (як казав відомий класик), коли в світі втрачається зв’язок часів. З теоретичної точки зору, це вже впевнений крок від зображення, до вираження, у змісті якого приховується глибоко філософський підтекст.

    Такого типу твори пропонують переважно старші письменники – випускники університету попередніх років. В Анни Багряної (випуск 2004 р.), зокрема, «перша зустріч» – це, водночас, і «перший біль». Лесині «Мавка» та «Той, що в скелі сидить», нагадують, що ніби все давно змінилося довкруж, але незмінними залишились небо над нами і «двері так само відчинені – в хатину. До Мавки. До Того, що в скелі сидить». Тут маємо, по суті, образ неперервності життя, на яку (неперервність) натрапляємо і в поезії Ольги Башкирової (випуск 2001 р.). Хоча тип мислення в неї не так екзистенційний, як притчевий. Притчами сприймаються її і «Фанатка», і «Колискова для Кота». З цього ряду «випадає» хіба що «За річкою флейта…», яка (флейта) мемуарно наспівує «нам» «нічного багаття розсипані іскри» і «земні наші радощі».

    Близькі до цього мотиву і мотиви поезій Людмили Дядченко (випуск 2012 р.). Але з точністю до навпаки: у неї чується постмодерне попередження, що від тебе в цьому світі (за нинішніх його напруг та брязкання зброєю) не залишиться нічого. Тільки «усохле листя і пара шкур», та ще – «пара магнітних бур». Майбутнє, отже, не втішне і вина поезії тут ніяка: вона виконує свою одвічну місію, котрій у цивілізаційному русі духовної людини судилося завжди йти першою. За нею, як сказав свого часу наш професор Микола Костомаров, піде історія, філософія та вся інша гуманітарність. І нема на те ради.

    Прикметно, що таку поезію (не без тривог, звичайно, але з естетичним розумінням) успішно сприймають читачі не тільки в нас. Поетеса буває з нею в різних країнах Сходу, а переклади окремих її творів з’являються також у літературних виданнях США, Бельгії, Індії, Боснії, Хорватії, Колумбії, Мексики, Перу та інших країн. «Як досягти цього?» – запитала в Людмили кореспондентка одного турецького видання, яке опублікувало інтерв’ю з поетесою. Відповідь була майже очікуваною: «Немає жодного рецепту-поради… Важливі ваші літературні здобутки». Отож, бажаємо всім літстудійцям, а найбільше – студентам спеціальності «літературна творчість», нових літературних здобутків. Про них дуже влучно сказала одна читачка на сторінці обговорень у ФБ: «Прочитала з насолодою все... Дуже захоплюють студентські вірші... Прагнеться, щоб таких справжніх творчих осіб множилося у країні... Дякую за годування розуму і серця..» (Лариса Власенко). А захопити може, як знаємо, лише неповторність творчості. «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», – сказала одного разу також неповторна Ліна Костенко.

    За матеріалами Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка

  • Анонс онлайн зустрічі Літературної студії імені Максима Рильського

    ЛІТЕРАТУРНА СТУДІЯ ІМЕНІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО 12 СІЧНЯ 2021 р.

    Відбудеться в інтернет-режимі (через карантин) з такою програмою:

    1. Читання й обговорення нових творів студійців 3-го курсу спеціальності "літературна творчість", а також третьокурсників усіх спеціальностей Київського та інших університетів України і зарубіжжя, у яких формується творчий талант.

    2. Вільний мікрофон: читають (теж в інтернет-режимі) свої нові твори студенти всіх курсів.

    3. Презентація нових поетичних творів Людмили Дядченко та інтерв'ю з нею відомого турецького видання.

    (Людмила Дядченко - випускниця спеціальності "літературна творчість", 2012 р., авторка 3-х збірок поезії, активна учасниця багатьох поетичних фестивалів зарубіжжя і сучасного літературного процесу України. Текст інтерв'ю буде розміщено тут 12 січня 2012 р.).

    Літстудійців 3-го курсу і всіх бажаючих узяти участь в інтернет- зібранні літстудії 12 січня просимо надсилати свої твори на електронну адресу ст. лаборанта Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Марині Єщенко: poltava.proza@gmail

    Додаткову консультацію може надати староста літературної студії - третьокурсник Богдан Братусь (див. його сторінку на ФБ: https://www.facebook.com/bratus.verse).

    Подані на обговорення твори буде розміщено на Фейсбук-сторінці Літературної студії імені Максима Рильського, а також у 13-му випуску студентського альманаху "Сві-й-танок" (2021).

    З Новим роком та Різдвом Христовим!

    Тримаймось художнього слова якнайміцніше! Бо воно було спочатку людського життя і було воно у Бога. А він постійно навчає нас творити його і розвивати.

    "Щоб Слово пламенем взялось,

    Щоб людям серце розтопило"

    (Т. Г. Шевченко)

    Центр літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка

  • Анонс засідання Літературної студії імені Максима Рильського

    Традиційно, другого вівторка місяця, тобто 8 грудня 2020 р., сходимося на зібрання, щоб розглянути такі питання:

    І. Читання й обговорення нових творів студентів другого курсу спеціальності «літературна творчість» та другокурсників інших спеціальностей, які виявляють нахил до творення віршів, прози чи інших літературних жанрів.

    2. Вільний мікрофон. Свої нові твори можуть прочитати всі бажаючі, зокрема й першокурсники, які не подали своїх творів на попереднє засідання літературної студії. Запрошуємо також присилати свої нові твори всіх другокурсників з різних університетів України та зарубіжжя.

    Через карантинні обмеження, літстудія відбудеться в інтернетрежимі: тексти своїх нових творів і другокурсників, і вільномікрофонників просимо надсилати на електронну адресу старшого лаборанта Центру літературної творчості Марини Єщенко: poltava.proza@gmail.com. Їх буде розміщено на сторінці «Літературна студія імені Максима Рильського» у Фейсбуці для обговорення, а потім запропоновано для публікації у студентському альманасі «Сві-й-танок», випуск 13 (2021 р.)

    Центр літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка.

  • ЛІТЕРАТУРНИЙ ДЕБЮТ ПЕРШОКУРСНИКІВ

    Протягом останнього місяця на сторінках Фейсбуку та в інших електронних ЗМІ відбувалося обговорення літературних творів студентів, що стали цього року першокурсниками спеціальності «літературна творчість» Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. На суд читачів подали свої твори Андрій ГРОХОЦЬКИЙ («На краю життя»), Аріка ДЖЕБРАЇЛОВА («Нерозказане»), Ангеліна ПИЛИПЕНКО («Дев’ять тридцять…»), Анастасія РИПЕЦЬКА («Люди чимось схожі на птахів»), Анна СОЛОГУБ («На запиленій довгій полиці…»), Марія СТАВІСЮК («Чоловіка екстракт…», «Urban november»). Інші першокурсники (10 із 16-ти) не зважились поки що дебютувати як члени Літературної студії імені Максима Рильського. Зрозуміти їх почасти можна: художня творчість – річ рисковита й відповідальна. Яблуко повинне впасти лиш тоді, коли достигне. Як видно, деякі студенти ще не впевнені, що їхні твори вже достатньо зрілі і їх можна подавати на обговорення. Ми їх розуміємо і розуміємо також тих, хто переступив через вагання і зважився на оприлюднення своєї творчості.

    Особливістю поданих на обговорення творів є те, що вони помітно відрізняються від дебютних творів їхніх старших колег-літстудійців. Насамперед тим, що в них переважає прозовий жанр. Якщо минулого чи позаминулого року майже всі першокурсники дебютували віршами, то цього року кожен другий-третій пробує свої сили в короткому оповіданні чи навіть невеличкій повісті. Це свідчить про те, що молоді літератори схильні не тільки до ліричного, а й епічного осмислення обраного матеріалу життя. Дещо з того осмислення має вигляд не завжди контрольованого фантазування (хоча фантазія – головний знак творчості!), почасти автори не мають навичок лаконізму в мисленні, але тішить те, що вони не бояться братися за прозу як жанр, котрий, як знаємо, потребує думок та думок. Побажаємо їм переможних успіхів на цьому шляху і будемо сподіватися, що їм у майбутньому таки вдасться цілком оволодіти особливостями прозових жанрів і стати професійними новелістами, повістярами, романістами.

    Інших кілька першокурсників подали для свого дебюту віршовані твори. За ними ще важко судити про досконалий їхній поетичний хист, хоча проблиски їхнього таланту в тому хисті видається незаперечним. Вони пропонують оригінальні образні висловлювання, вміють «заокруглити» обраний мотив творчості, хоча насторожує те, що все в них дуже зрозуміле. Оригінальна поезія має завжди містити щось незрозуміле, оскільки народжується вперше. Незрозумілими, наприклад, колись були слова «хвилюватися» чи «байдужість», які пропонували Михайло Старицький та Олена Пчілка, незрозумілими були в Шевченка «п’яний очерет» чи «ляля в льолі білій», але минав час, знавці поезії до них звикали і вони ввійшли навіть до літературної мови України. Чимало образних неологізмів запропонували поети-шістдесятники, але вони витримали лінгвістичний екзамен і стали надбанням не тільки поезії, а й мови як такої. Отже, не біймось бути незрозумілими, сміливіше керуймо діяльністю своєї фантазії і тоді проявиться у вас геніальність як обов’язкова умова творчості кожного нового покоління письменників. Це однаковою мірою стосується і «чистих» поетів, і «чистих» прозаїків.

    Думаю, що в цьому підтримають мені всі літстудійці студії імені Максима Рильського, і староста літстудії Богдан Братусь.

    Директор Центру літературної творчості
    Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка
    професор Михайло НАЄНКО

     Марiя_Ставiсюк
    Анастасiя Рипецька
     Ангелiна Пилипенко
     Андрiй Грохоцький
    Анна Сологуб
  • Як важливо бути гнучким: розмова з Оксаною Хмельовською.

    18 листопада у рамках курсу «Літературні проєкти: кураторство» відбулася зустріч із співзасновницею та головною редакторкою культурно-видавничого медіапорталу «Читомо» Оксаною Хмельовською. Розмова точилася навколо становлення цього медійного проєкту та дотичних до нього подій.

    Пані Оксана розказала, що «Читомо» вперше виник як дипломний проєкт, розроблений удвох із колегою. Для залучення публіки на першу презентацію під час Львівського форуму видавців скористалися картонними колажами, які розвісили по всьому Львову: це дозволило зібрати аудиторію до 80 людей – чудовий результат для літературної події.

    Однак спочатку «Читомо» існував більше як блог, ніж медіа, й перші 4 роки тримався на колосальній волонтерській роботі друзів пані Оксани. Значні зміни відбулися після організації фестивалю «Штурмові загони Ґутенберґа», які об’єднали молодих видавців із якісними редакторами. Так проєкт дістав перший ґрант від Unistudy, який повністю витратили на «найважливішу» людину на Землі – програміста.

    Втім однаково головною проблемою проєкту був брак стабільности та доходів, через що чимало дописувачів вигорали й ішли деінде. Колишні автори «Читомо», за словами пані Оксани, – власники видавництв, редактори, викладачі. 2015 року відбулася своєрідна реорганізація й було проведено чимало подій: проєкт «Mali.ua», який об’єднав невеликих видавців, що випускали по одній книзі; «Вітрина новинок», у якому розміщувалися всі книжки, випущені до Книжкового Арсеналу чи Форуму Видавців, а також спецпроєкт із Гете-інститутом у Києві. Тоді ж у «Читомо» з’явилася перша випускова редакторка Богдана Романцова.

    Хоча брак коштів все ще давав про себе знати, «Читомо» розвивався й 2016 року об’єднався з блоґом про сучасну дитячу літературу «Казкаркою», який представлений дитячим відділом «Читомо». У тому ж році сайт отримав першого комерційного партнера – магазин туристичного спорядження Gorgany (не на правах реклами). Це дозволило проєктові крок за кроком перейти до «дорослішання». 2017 року «Читомо» офіційно став громадською організацією, що, за словами пані

    Оксани, «дозволило відчути себе тим, хто здатен впливати на смаки людей».
    2018-й рік видався багатим на події. Сайт «Читомо» перезапустився і змінив дизайн, здійснив велике соціологічне опитування «Ukrainian Reading and Publishing Data», на яке нинішній Український інститут книги орієнтується при укладанні стратегії. Тоді ж було проведено кілька спецпроєктів із зарубіжними організаціями: Британською Радою, Гете-інститутом (Німеччина) і Польським та Чеським інститутами в Києві.

    Останні два роки позначилися ще більшим розвитком. Так, 2019 року «Читомо» вперше поїхав у відрядження на книжкові ярмарки в Німеччині й Латвії, Мистецький салон у Канаді. Тоді ж провели вечірку з нагоди десятиріччя проєкту «Піна днів», де все навколо покрили піною – сподіваюся, шампанського. Цей рік позначився виграшем 8-ми ґрантів, появою власного Телеграм-каналу, акцією #купуйумалих і партнерством із крупним комерційним проєктом «Галичина».

    Після такого екскурсу в історію гостя заглибилася в його суть, бо «Читомо» – це передусім «медіа про книгу в усіх її проявах й осмислене читання як трамплін, інструмент для самоосвіти й реалізації». Метою проєкту є створення якісних текстів, які б піднімали читачів на вищій рівень. Тексти ці різні: аналітика й ексклюзивні матеріали експертів, новинки у сфері книговидання, рекомендація вартісних книжок, що добре зроблені й несуть щось нове і, звісно, рецензування, бо «навіть якщо книжка хороша, має бути рецензент, який сказав би, що вона хороша».

    За словами пані Оксани, «Читомо» важливий тим, що він бачить щось цікаве, пише про це і люди проявляють інтерес. Яскравим прикладом стала стаття про оплату праці перекладу, яка допомогла перекладачам усвідомити вартість своєї праці. Або проєкт «Література на експорт», де критики рекомендували по 10 українських книжок до перекладу, що дозволило укласти щонайменше 7 угод про переклад за кордон; крім цього, підтримуються й інші важливі й регіональні проєкти.

    Певну частину часу пані Оксана приділила оцінці студентських проєктів, відзначивши їх новизну та давши кілька корисних настанов. Насамперед, вона нагадала, що, крім ідеї, дуже важливо сформулювати мету і порадила уявити собі майбутніх клієнтів, які б зацікавилися пропонованим продуктом, і сформулювати до 5 цінностей вашого проєкту.

    Найважливішою настановою, яка підбила підсумок зустрічі, стала порада не стояти на одному місці, бо важливо вміти рухатися вперед. Як сказала пані Оксана, «редакційна політика «Читомо» – така само змінна річ, яка має швидко реагувати на поломки й помилки, особливо в наш час. Бо цей рік показав, як важливо бути гнучким і вміти підлаштовуватися й знаходити своє місце».

    Іван Прокопенко,
    студент 4 курсу «літературної творчості»

  • ОНЛАЙН-ЛЕКЦІЯ ЗІ СВІТЛАНОЮ ПРИВАЛОВОЮ – НАТХНЕННИЦЕЮ, ОРГАНІЗАТОРКОЮ ТА ДИРЕКТОРКОЮ БАГАТЬОХ ЛІТЕРАТУРНИХ ПРОЄКТІВ

    4 листопада у рамках дисципліни «Літературні проєкти: кураторство» відбулася онлайн-зустріч із Світланою Приваловою, програмною директоркою «Litosvita». Запросити пані Світлану до розмови – це було спільне рішення викладачів і студентів, що цілком зрозуміло, бо успішних людей хочеться почути, перейняти дещицю досвіту. Нині «Litosvita» – платформа, яка надає освітні послуги за різними тематичними напрямами, одна з найбільш популярних у царині неформальної освіти. До того ж «Litosvita» репрезентує своєрідний зріс найвагоміших досягнень літературного й загалом мистецького менеджменту й водночас популяризує сучасний український літературний процес.

    Студентам хотілося більш докладно почути про секрети й внутрішні механізми літшколи, яка минулого 2019 року відзначила поважний ювілей – десятиріччя від дня засування. Відтак пані Світлана докладно зостановилася на структурі самого освітнього процесу, що надає «Litosvita», наголосивши, що він за зразком академічної освіти складається з річних програм, упродовж яких слухачі мають можливість отримати досить ґрунтовні знання і потужну мотивацію до саморозвитку. Безумовно, став у нагоді багаторічний викладацький досвід в університеті і робота над власною дисертацією з масових комунікацій, а також організаційні й комунікативні навички, набуті під час роботи головним редактором видавництва «Nebo bookLab Publishing». Поєднання цих знань й умінь, що тяжіли до різних галузей, дало масштабне бачення й уможливило створення таких навчальних програм, які б були однаково цікавими й лекторам, і потенційним слухачам. Нині «Літосвіта» працює із дорослими слухачами, підлітками й дітьми. Для кожної вікової категорії розроблені свої критерії, плани й контент. Найпопулярнішими серед слухачів уже традиційно є літні літшколи, що проходять щорічно в Карпатах (лише цього року довелося відмовитися від такої ідеї через пандемію).

    Пані Світлана, окрім досвіду, пов’язаного з освітніми проєктами, поділилася секретами успішного видавництва. Ішлося зокрема про книжкове видання «Галерея чуття», де були гармонійно поєднанні вірші відомих українських письменників та ілюстрації картин Андрія Задоріна, знаного білоруського митця, що окреслило унікальну нішу книжкового ринку й сприяло розширенню цільової аудиторії схожих антологій, які пропонували переважно тексти без візуального супроводу. Також гостя коротко спинилася на питаннях формування спільноти, наповнення й розподілу бюджету, розбудови стратегії із взаємодії з конкурентами та інших, не менш важливих аспектах, без яких годі собі уявити успішний літературний менеджмент.

    Зустріч минула на одному диханні – без жодного перебільшення. Усі віртуально присутні отримали потужний заряд позитиву насамперед через оптимізм і налаштованість на успіх, що їх випромінювала сама пані Світлана. Після такої потужної мотивації зросло бажання спробувати власні сили у створенні чогось нового, унікального й пов’язаного з літературою.

    Щиро дякуємо пані Світлані, яка попри свій щільний робочий графік, усе ж знайшла час і можливість поспілкуватися на цікаві теми.

    Тетяна Белімова, доцент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості

Сторінки

Subscribe to наші студенти