поетичні читання

  • Новий формат літстудії: вечір поезії

    Душевний спів під гітару, вечірня година, Мистецька зала Інституту, творчі студенти. Це все було на зустрічі, яку організувала староста літстудій імені М.Рильського Іванна Чорна. Вона хотіла б продовжувати класичність студій, але запропонувала новий часовий формат – експеримент, який, можливо, стане традицією. Гостей тішили поезії студентів ІФ Віктора Свінціцького, Олени Соколовської, Катерини Барановської (Чайки), Єгора Семенюка, Ілони Павленко, Дар’ї Дробної та Мар’яна Кондратюка, а також студента-політолога Дениса Ратушного. «На ура» зустріли вірші й музичні виступи Ани Номарен та Анни Комар. Іванна просила обговорювати творчість кожного, адже вважає, що конструктивна критика важлива, це покращує тексти.

    Девіз літстудії «Не бійтеся бути геніальними!» нагадав директор Центру літературної творчості Михайло Наєнко. Зауважив, що поезія від прози відрізняється музикою. Нині лунали усі три жанри. Але мета кожного літературного твору та сама – змінити світ. Романтики спонукали до скасування кріпацтва, Грушевський і Петлюра своїм письменством наблизили Революцію 1918, шістдесятники підготували нашу незалежність. Михайло Кузьмович побажав молодим авторам розвитку та успіхів. Кілька зауваг пролунало від професора Анатолія Ткаченка. Гостем вечору, крім того, був випускник ІФ та колишній літстудієць Роман Кухарук.

    Загалом захід минув весело, невимушено. Причиною тому легка вечірня втома, що налаштовує всіх на щирість, зустріч після пар і читання «саме тих» творів, які йдуть від серця.

    Юлія Кузьменко, фото - Сергій Терещенко

    Категорії: 
  • В Інституті філології святкували Міжнародний день перекладача

    30 вересня, у неділю, у День пам’яті Святого Ієроніма, середньовічного письменника, історика і перекладача, який здійснив повний переклад Біблії латиною, з 1953 року відзначається Міжнародний День перекладу. А наступного дня в актовій залі Жовтого корпусу викладачі й студенти кафедри теорії та практики перекладу з романських мов імені М. Зерова провели свято, яке розпочалося з виступів поважних гостей, далі був творчий конкурс з поетичного перекладу і концерт, підготовлений студентами.

    Першим перекладацьке товариство привітав Олександр Чередниченко – один із тих професорів нашого Інституту, завдяки яким з’явилася спеціальність перекладача в КНУ. Він відзначив, що в Україні завжди були визначні перекладачі, зокрема І. Франко, М. Зеров, М. Лукаш…Наша перекладацька школа сьогодні високо цінується у світі. Багато хто перекладав з української, популяризуючи нашу культуру, наприклад, Степан Ризванюк у 1980-х зробив доступним Франкового «Захара Беркута» для іспаномовної аудиторії. Без роботи перекладача не було б світового літературного процесу, а розвиток людської цивілізації припинився б. О. Чередниченко наголосив також, що нині час ставить нові питання, зокрема жваво обговорюється проблема ідентичності перекладача в тексті. Але перекладач не нейтральний, не невидимий!

    Про складність і важливість професії перекладача говорила Надзвичайний і Повноважний Посол Португалії в Україні Марія Кріштіна Серпа де Алмейда. На її думку, перекладацька справа змушує розвиватися, адже існує ризик неправильно розтлумачити нюанси у близькоспоріднених мовах, не впізнати діалектизми тощо. А як складно буває передати іншою мовою поезію!

    Як завжди, яскраво виступив Іван Малкович – водночас і письменник, і перекладач, і видавець. Щиро побажав раювання від цієї справи, зазначив, що переклад художніх творів не приносить великий і моментальний кошт, але ім’я перекладача житиме у книжках, на його роботі хтось учитиметься. А ще закликав бути сучасними, бо класичною мовою українських казок не перекладеш сленгізми, що творяться нині в урбаністичному середовищі.

    Точний переклад важливий не лише в художньому стилі. Особливої ролі набуває він у офіційних текстах. Про це розповіла португальська викладачка, представник Інституту Камоенса Сара Дуарте. Нема жодної професії без помилок, але інколи вони коштують тисяч життів.

    Випускниця Інституту філології Анна Іванченко (яка має також диплом магістра усного перекладу Страсбургзького університету) дала низку порад майбутнім перекладачам: «Ви забезпечуєте комунікацію. Від вас залежить, який буде результат зустрічі. Якщо ви синхронний перекладач, важливо стежити за голосом, дикцією, мати досвід публічних виступів. Корисно побувати у країні, мову якої вивчаєте. Університет не має завдання випустити готових усних перекладачів, він дає можливості. Усе залежить від нас!»

    Свій перекладацький хист студенти ІФ показали на конкурсі перекладів французьких поезій 19-20 ст. від Віктора Гюго до Жака Превера. Конкурс також проводився в рамках Року французької мови, яким оголошено 2018 рік у Європі.

    У конкурсі перекладачів перемогли: за підсумками глядацького голосування – Єлизавета Тимофєєва (студентка ІІІ курсу), за версією журі – Олександра Лісогор (студентка ІІІ курсу). Іван Малкович окремо відзначив роботи Ірини Ліскевич та Олександра Ладуренка. Призи переможцям підготувало французьке Посольство, крім того переклади молодих авторів надрукують у фаховому науковому збірнику «Стиль і переклад».

    А поки працювало журі, визначало переможців, студенти показали, що окрім відмінного мовного чуття, мають безліч талантів. Гумористичні сценки, музичні та акробатичні номери яскраво завершили День перекладу в Інституті філології.

    Текст: Юлія Кузьменко
    Фото: Валерій Попов

  • «Твоя поетична листівка»: презентація нового комплекту

    26 вересня, у вечір після пар, творчі філологи та їхні друзі з різних факультетів КНУ зібралися у коворкінгу «Лунотека», що на ФРЕКСі. Пили чай та каву, зігріваючись від вересневої холоднечі та їли смаколики. 4 курс літтворчості презентують уже четвертий проект «Твоя поетична листівка». Тема – урбаністика. Незмінний організатор проекту Світлана Вертола провела принагідно й поетичні читання. Допомагала їй староста літстудії імені Рильського Інституту Іванна Чорна – теж талановита поетеса й ілюстратор.

    Чому листівки? Так легко та недорого презентувати свою творчість. Цікаво поєднати два види мистецтв. Ілюстратори анонімно обирають вірші поетів та мають «побачити» вірш, намалювати образ. Потім листівки поширюються чи розігруються на інтерактивах і в конкурсах. Тож шукайте Світланку та її проект у соцмережах. Уже стартував набір на п’ятий комплект, присвячений темі новорічних свят.

    Студія минула поетично й тепло. Усі перезнайомилися. За бажанням читали вірші. Були й оригінальні верлібри, і твори, написанні під враженнями літературних шедеврів, і поезії, написані просто в день студії. Наприкінці по колу пустили таку собі естафету добра: кожен гість дякував поетам і бажав чогось на осінь. Нехай мрії здійснюються, реалізується ще не один проект, і кожен відчуватиме повну свободу на літзустрічах від наших філологів!

    Текст Юлії Кузьменко, фото - Сергій Терещенко

  • Літстудійці Інституту філології взяли участь у фестивалі «Голосіївська осінь»

    Фестиваль української поезії «Голосіївська осінь» уже не перший рік гостинно вітає представників із різних мистецьких осередків. Традиційно – в Літературно-меморіальному музеї Максима Рильського, за що подяка директору Вікторії Колесник. Цьогорічна зустріч збіглася з 50-річчям відкриття музею. Для студентів і викладачів ІФ це місце – рідне, бо саме наші філологи – Неоніла Підпала, Людмила Зінчук та Галина Касич – свого часу ініціювали його відкриття. А до того у цій садибі господарював Максим Тадейович, про що так яскраво, із ніжністю згадував його онук Максим Георгійович. Він любив відпочивати в плетеному крісельці під вербою, любив рибалити, втекти від метушні, зануритися в себе, аби потім народилися поетичні рядки. Любив повертатися й у рідне село Романівка, що на Сквирщині. Нині й там музей поета. І не лише поета, а вченого, вчителя, перекладача…

    Привітати земляка з Романівки завітав фольклорний ансамбль «Червона калина», найменшенька його учасниця зачитала вірш Максима Тадейовича. Також відвідали фестиваль представники сквирської школи, творчого об’єднання «Літературний форум» (зокрема Роман Кухарук, колишній літстудієць Шевченкового університету), лауреати поетичного вернісажу «Троянди й виноград», фестивалю «Відкриті небеса», кабінету молодого автора Спілки письменників України. Світлана Гобелевська розповіла про конкурс «Житомир TEN», названий на честь друга Максима Рильського – Бориса Тена. Ще співали пісень на слова Рильського, зокрема бард Володимир Каверні. Потішили й творчістю київського бардклубу «Дім». Серед читців були й члени літоб’єднання «Севама» (із санскриту – «яблуко») Кот Ельпітіфор, Оксана Яблонська й Володимир Осипенко.

    За словами директора Центру літтворчості ІФ Михайла Наєнка, найяскравіше сяяли юні митці літературної студії імені М. Рильського. Поети гідно представили наш Інститут. Дехто переборював страх, адже лише перший курс! Досвідченіші презентували вже й власні проекти: Катерина Барановська розповіла про «Твою поетичну листівку», а Леля Покотиполе декламувала поезії із власної збірки «Повстанське радіо». Музична й поетична творчість не змовкала «до останнього яблука». Тепло надворі – бабине літо наздогнало «Голосіївську осінь» − і тепло на серці після мистецької події, що вересневої п’ятниці об’єднала багатьох талановитих людей.

    текст: Юлія Кузьменко
    фото: Сергій Терещенко

  • Не бійтесь бути геніальними!

    11 вересня в Інституті філології відбулася літературна студія ім. Максима Рильського. Перший курс не спав усю ніч, обираючи найкращі твори для дебюту. Старші ж студійці чекали на повернення в атмосферу зібрань. Але не віршами єдиними. Центр літературної творчості на чолі з професором Михайлом Наєнком створив цікаву програму заходу.

    На зустрічі презентували буклет-звіт про роботу Центру за попередній рік. Планують зробити його щорічним. А ще згадували переможців травневого конкурсу «Жива троянда». Твори 3 найкращих прикрашають сторінки «Літературної України». Та нині у них побільшає конкурентів! На 10 місць освітньої програми з літтворчісті змагалися 116 осіб, і це вперше за історію Інституту.

    Основним цього дня було знайомство з 1 курсом, яке відбулося у форматі конкурсу. За голосуванням першим п’ятьом вручили «яблука доспілі» та всім читцям – символічні медалі. Десятка новеньких цьогоріч тішить. Запам’яталися їхні верлібри, усмішки, теми (від життя в гуртожитках до Революції Гідності). «Щастя – в простих речах», - казали юні таланти.

    Оцінювати першокурсників дуже складно, їм ще доведеться вчитися майстерності Слова та боротися із власними хибами. Адвокатом для студентів виступила професор Ніна Бернадська, помітивши лише найкраще в кожному.

    Керівник студії Михайло Наєнко дав лише два побажання майбутнім письменникам: не бійтесь бути геніальними та залиште кожен хоч по одному твору, яким запам’ятаєтеся: «Пишуть три пальці, а болить усе тіло».

    На завершення встигли запросити на «Голосіївську осінь» 21 вересня та переобрати старосту літстудій. Нею стала Іванна Чорна. Водночас висловили вдячність Ілоні Червоткіній, яка попередні роки була її очільником. Отже, нехай рік прийдешній буде таким само продуктивним і творчим, як і перша зустріч!

    текст - Юлія Кузьменко ,фото - Валерій Попов, Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Метафізична поезія Юрія Ботвінкіна

    12 червня у відьма-барі "Лиса гора" відбувся поетично-музично-містичний вечір «Віршо-краплі Потойбічного Сплеску…», у рамках якого було презентовано дві віршовані збірки нашого викладача мови гінді Юрія Ботвінкіна, мовознавця-індолога і мандрівника, «Крізь Видиме…» і «Навпростець…». Дійство відбувалося під музичний супровід – етно-транс-гурт «Прелеста».

    Про автора

    Юрій Ботвінкін - викладач мови гінді та індології в Інституті філології. Тривалий час проживав в Індії. Був засновником та учасником музичного етно-транс-гурту "Прелеста". Здійснив і видав переклад мовою гінді "Лісової пісні" Лесі Українки.

    Написані збірки вміщують метафізичну поезію, у якій автор намагається осмислити парадигму буття. Глибокі почуття і своєрідна надчуттєвість, образність простежуються у текстах написаних книжок. За словами Юрія Ботвінкіна, "це полилось нестримним потоком" і так вийшли збірки. У поезії пана Юрія відчувається трагічно-філософський погляд на життєплинність, водночас поєднувана із медитативним спокоєм.

    Дарма нарікати на Долю,
    Коли ми сліпі в Головнім...
    Знання не рятує від Болю –
    Лиш вчить себе бачити в нім...
    Нестерпність – це знак, що вже Близько...
    І тут вже без самообману –
    Хоч легше дістати що низько,
    На мить лиш окриливши рану,
    Та з подувом Справжнього Вітру
    Вертається все на місця...
    Знання – не уникнення хитре
    Пораненим звіром Ловця...
    Знання – це кидок... Це віч-на-віч,
    Де має лишитись Один...
    І, звісно, вціліть в цій Забаві
    У Нього є більше причин...

  • Насичена програма літературних читань у дворику ІФ

    У вівторок, 22 травня, продовжилася творча програма для талановитих поетів і прозаїків Інституту філології (і не тільки). Після конкурсу «Жива троянда» кафедра історії української літератури, теорії літератури і літтворчості провела щорічні читання у внутрішньому дворику Інституту.

    Затишний садок ІФ перетворився на імпровізовану сцену, дерева – на основу для «Прозової сушки» наших талантів, а стіни Жовтого стали яскравим тлом і фотозоною проекту «Твоя поетична листівка», який уже втретє презентує Світлана Вертола.

    Між безперервними звучаннями поезії та прозових уривків літературників устигли послухати трьох магістранток, яки захищали свої дипломні, спів Анни Комар під гітарний акомпанемент, гуморески першокурсника Івана. Уже вироблений талант представляли завжди очікувані в ІФ гості – випускники.

    Почалося свято своєрідним перфомансом від Мар’яни Шаповал. Вона урочисто зірвала обгортку з ювілейного збірника «Столичник», у якому публікувалися наші літтворці, і поклала кілька примірників у центр кола гостей, мов вогнище, що має єднати. Можливо, саме цьому завдячує тепла атмосфера заходу. До речі. дощу, попри побоювання організаторів, так і не сталося!

    Дні ці пам’ятні ще й перепохованням Тараса Шевченка, що відбувалося 20 травня 1861 року. Про це слушно згадав запрошений гість Дмитро Перебийніс, лауреат Шевченківської премії з літератури. Зачитав свій вірш. Тішили творами й викладачі кафедри літератури – професори Юрій Ковалів та Анатолій Ткаченко. Анатолій Олександрович, зокрема, натхненний конкурсом напередодні, зачитав триптих поезій, написаних у різний час, і присвятив покійному батькові.

    Хоч слухачі могли чути всі курси спеціальності «літературна творчість», чудово показали себе й інші – україністи, фольклористи, перекладачі. Модератора Ірину Забіяку неабияк тішив такий хід читань. На завершення вона нагородила трьох найактивніших студентів заохочувальними призами – сучасною художньою літературою. Подарував книги кільком поетам також письменник Микола Гриценко.

    Учасники ще довго не розходилися після події. Хтось фотографувався із улюбленими викладачами, хтось обмінювався контактами для співпраці, запрошував на власні літвечори. А хтось просто відпочивав, милуючись краєвидом саду Інституту.

    Саме на таких зустрічах формується сучасний український літературний процес!

    Юлія Кузьменко

  • Ювілей киргизької літератури

    Центр літературної творчості Інституту філології взяв участь у Літературно-мистецькому вечорі, присвяченому киргизькому народному епосу «Манас» і 90-річчю класика новітньої киргизької літератури Чингіза Айтматова, який відбувся 11 травня в приміщенні Президії Національної Академії мистецтв України.

    Захід організувало Посольство Киргизької Республіки в Україні при партнерстві Київської організації Національної Спілки письменників України.

    «Манас» входить до книги рекордів Гіннеса як найбільший епос світу. Трилогію «Манас» складають понад 500 тисяч віршованих рядків. У 1995 році Генеральна асамблея ООН у своїй резолюції «Про відзначення тисячоліття киргизького національного епосу «Манас» визнала його видатною пам’яткою національної і світової культури, а 2013-го «Манас» включили до списку шедеврів нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

    Що ж до самого вечора, то в ньому взяли участь голови іноземних дипломатичних представництв, державні й громадські діячі України, представники літературно-мистецьких та просвітницьких кіл, киргизької діаспори, ЗМІ й шанувальники творчості Ч. Айтматова.

    У своєму вітальному слові Надзвичайний і Повноважний Посол Киргизької Республіки в Україні Жусуп бек Шаріпов розповів про стан і перспективи культурно-гуманітарних зв’язків двох країн, стисло проаналізував життєвий і творчий шлях Чингіза Айтматова, наголосивши на відзначенні його ювілею на національному та міжнародному рівнях.

    «Після Чингіза Айтматова в Україні практично не знають, як розвивається література в сучасному Киргизстані. Тому такі події, як літературно-мистецький вечір, присвячений епосу «Манас» та 90-річчю Чингіза Айтматова, — це пролог до більш широкого діалогу між літературами України і Киргизстану», — прокоментував подію голова Київської організації НСПУ Володимир Даниленко.

    Під час літературно-мистецького вечора відбулася презентація книги Мара Байджієва «Сказання про Манаса, Семетея і Сейтека» в перекладі українською мовою Володимира Нарозя й Миколи Бондаренка. Книгу видали в Бішкеку представники української діаспори Киргизстану.

    Делегація з Бішкека виконала музичні композиції на киргизьких народних інструментах комуз, темир-комуз, чоор, чопо-чоор. Також гості ознайомилися з ліногравюрами та картинами за творами Чингіза Айтматова. Професійні артисти виконали уривки з відомих творів Айтматова і представили уривки з постановки «Мати-олениха» за мотивами легенди з повісті Айтматова «Білий пароплав». Твори Ч.Айтматова перекладені 176 мовами світу й видані в 128 країнах тиражем понад 100 мільйонів примірників. За даними ЮНЕСКО, Айтматов є одним із найбільш читабельних авторів сучасності.

    Інформацію надав Центр літературної творчості ІФ

    Категорії: 
  • Про День книги в Шевченковому університеті

    Книга, за словами Оксани Забужко, це ансамбль. Адже, справді, в складі творення книги не лише письменники, а ціла низка людей, не рідко виняткових постатей, харизматичних перекладачів, сумлінних редакторів.  За обкладинкою, що є маркетинговою принадою, криються історії, перипетії, сюжети, котрі не входять у саму книжку, а фактично є її "польовим" продовженням. Народжена книга йде сміливо у світ, як "маленький принц", продовжує мандрувати й обростати новими сюжетами.

    23 квітня - Всесвітній день книги та авторського права. Нещодавно створений Інститут книги, який обростає не менш цікавими історіями, аніж самі книги й письменники, організував для студентства КНУ імені Тараса Шевченка зустріч із неординарними постатями нашого часу. Їм, безумовно, є що сказати завжди. Студентство, письменники, викладачі зібралися, щоб поговорити про суттєве і надважливе-книги.
    Оксана Забужко - як інтелектуальне дихання країни, голос правильного керування. Іван Малкович-вершитель книжкових світів, майстер видавничого корабля. І, можливо, не всім відома, але в контексті українсько-польських літературних відносин важлива - постать Олександри Гнатюк.

    Розпочали офіційними словами вітання. Виконувач обов'язків директора Інституту книги Сергій Ясинський побажав і подякував за довіру до українських видавництв, за популяризацію книжки. На черзі - слово заступниці, яка талановито модерувала зустріч. Пані Анастасія Левкова, як представниця Інституту книги, зазначила, що саме ця установа має бути книжковим перехрестям, відстежувати тенденції книжкової галузі і зустрічатися з читачем віч-на-віч. Чи буде воно так, час покаже!

    Пальму першості у черзі інтелектуальних виступів перейняла професорка Києво-Могилянської академії, перекладачка та популяризаторка української літератури, голова Товариства промоції української культури в Польщі та польської в Україні - Олександра Гнатюк. Досі лишається проблема популяризації українського за кордоном, тому пані Олександра взяла на себе цю місію. Неукраїнська ідентичність не стала завадою. Україна таки має що показати Польщі, українська книжка не є винуватицею конфліктів, а польська теж має право з'являтися на полицях своїх сусідів. Важливим є ефект з'яви української книги на полицях польських книгарень. Що має стати прецедентом такої появи? Безперечно, не лише добре налагоджений контакт. Входження на книжковий ринок сусідки має бути ефектним, за словами пані Олександри."Феєрична постать, феєричний харизматичний автор, як Оксана Забужко чи Сергій Жадан, Іван Малкович і його "АБАБАГАЛАМАГА". Має бути якась родзинка. Те, що нас притягує, є абсолютно неповторним."

    Книга і така феєричність особистості є відмінним доповненням, беззаперечним успіхом. Але все ж навіть цього не є достатньо. Кожний ринок є специфічним і потрібно навчитися промовляти до іноземної авдиторії.
    Наприклад, в Польщі не сприймають так званий народний продукт. Існує специфіка польського сприйняття, витіснення народної культури як чогось менш вартісного, відсталого, нецікавого, спрямованість на "шляхетське".

    На зламі 80-90-х років минулого століття українська культура сприймалася крізь призму радянськості, недоброзичливо і навіть вороже. Українське маркувалося як шароварщина. А упередження щодо націоналізму не зникає й тепер.
    Ще один камінь спотикання - брак двосторонньої фаховості. Тобто знавець української мови не достатньо володіє польською. А якщо й володіє, то бракує літературного хисту. Має бути талановитий літератор, який володіє словом і відчуває його, який підсвідомо добирає глибинні пласти мови. Пані Олександра підсумувала, що книга є продуктом, вона має продаватися, а за нею має стояти харизматичний автор, який спонукає.

    Заступниця Інституту книги, яка невтомно продовжувала рухати стрічку послідовних виступів, оптимістично підбадьорила: "За спостереженнями іноземних фахівців та за результатами українських досліджень після 2014 року підвищився рівень зацікавлення інтелектуальним продуктом. Зросла зацікавленість театральними подіями, виставками. Якось несподівано, дещо парадоксально, адже таки економічна криза впливає на загальні процеси". Парадоксально, але 2014 рік став, очевидно, переламним. Ймовірно, суспільство стало більш зрілим, зрозуміло, кого варто слухати, хто формулює сенси і формулює вартісне. Чи визріло все ж суспільство, який діагноз йому можна поставити, а чи є, можливо, знову потреба влізати в танк? Відповісти на ці запитання погодилася пані Забужко.

    Оксана Забужко поділилася своїми вельми цікавими спогадами. Студентське життя, 329 аудиторія, "історія партії і Ленін", а ще викладач, схожий на прусака. "Колись то думалося: "Боже, який мотлох. Ну вмію я читати Леніна. І що? То ж вам не Аристотелівська логіка, а патологічний ум. Але розуміти, як цей патологічний ум влаштовано, як він грає зі світом і "юзає" його - це розуміти, як світ через кілька десятиліть отримав "товаріща Суркова" з усією "архітектурою" некерованої росфедерації. Ви бачите тяглість, ви бачите спадкоємність. Отож, що вміти - за плечима не носити!" - так пояснила пані Забужко користь того, що, здавалось би наче, ніколи й не знадобиться.

    Ще одна "фірмова" історія від письменниці - це вже спосіб роз'яснити, що таке справді книга, як вона розростається історіями і як обростає новими сюжетами.
    У 2015 році один із перших кіборгів, хто обороняв Донецьке летовище, а потім, опісля полону, був звільнений - командир 90-го батальйону 81-ої бригади Олег Кузьміних. 124 дні полону, 93 дні у підвалі, в повній ізоляції. Ніякого контакту із зовнішнім світом. Підвал, допити і вербування, психологічний тиск. У таких умовах людину запевняють, що вона не потрібна нікому, ніхто на неї не чекає, що її кінцевий пункт-це смерть, але перед цим тортури. Ти не можеш бути певним, що діється за стінами підвалу, чи ще є Україна, чи, може, "зелені чоловічки" розповзлися по всіх усюдах. Олега Кузьміних утримували на території заводу. Проходячи одним із покинутих цехів, він дивовижним чином побачив розкидані книги. Йому вдалося їх прихопити із собою. Це були три книги, зовсім різні, абсолютно несхожі.

    Перша з них - доповіді, чи то проповіді якогось псевдопатріарха - може, Кіріла, може, якогось Алєксєя. Щось, що навряд чи могло укріпити. Друга-такий собі посібник: вправи, присідання, віджимання. Ну нехай, може, й знадобиться. А третя книга -"Музей покинутих секретів" Оксани Забужко. Олег Кузьміних зізнався, що саме ця книжка допомогла йому вистояти, вижити і незбожеволіти. Допомогла зберегти здоровий глузд, усвідомити себе і зберегти свою ідентичність, зберегти себе як військового, вірного своїй присязі. "Це незрівнянне відчуття,-говорить Забужко, - коли говориш з людиною, яка каже, що твоя книга врятувала життя. І це якраз відповідь на те запитання, що може книга. Бо ж вона має свою долю, свої маршрути, свою історію."

    Виникає запитання, як опинилися книги на Сході. З'ясувалося, що це влаштувала Всеукраїнська громадська організація "Не будь байдужим!". Саме сестра Анастасії Левкової кілька років перед війною тягала на своїх тендітних плечах українські книги на Схід. Після 2008 року припинилася популяризація української книги на Донбасі. І саме вищезгадана організація "залишила" колись порятунок для сьогоденного лиха війни, для військових, полонених, гнаних і переслідуваних.

    Щоб книга "відбулася", прозвучала, щоб дійшла і на дальному кінці проводу вона змогла безпафосно врятувати життя, змінити чиєсь життя - це і є місія доброї книги. Але, щоб книга знайшла свого читача, щоб врятувала, треба попрацювати цілому ансамблю. "За музикою книги стоїть ціла вервечка. Це професії, які для пересічного читача залишаються невидимими, це професії дрібним шрифтом»- говорить Оксана Забужко. У цьому контексті згадувати про перекладачів - зась, адже читач, як правило, не бачить перекладача, а лише автора. Тоді як насправді читає таки текст перекладача, в якому передано лише сенси автора.

    Оксана Забужко з усмішкою нескромно зізнається, що 20 років "ростила" для себе перекладачів, адже здолати бар'єр синтаксису підвищеної складності - це вам "не квіточки збирати". "Перекласти Забужко - це пройти сертифікацію. Це той клас, коли вже можна бути спокійним за свій рівень володіння українською мовою. Адже письменник завжди заангажований актом говорення, письменник запрограмований мовою, письменник відповідальний перед мовою, тому він живе у ній". "Письменник зав'язаний на мові, - продовжує далі пані Оксана. - Якщо спростити, збити звук, інтонацію, якщо неправильно емоційно-психологічну цензуру поставити, все розлетиться. Кому як не мені знати, якою мірою я залежна від своїх перекладачів." Тому, безумовно, успіх книги - це майстерність перекладача. Якщо помножити це на візуальний ефект в епоху гіпертрофованої візуалізації, а також верстку, яка дає друге дихання. «У фіналі книги - дівчинка з наплічником або панянка, яка стоїть за прилавком і розмовляє з тобою про цю книгу з любов'ю» -додає письменниця.

    Врешті останнім доповідачем був Іван Малкович. Він і досі лишається по-дитячому залюбленим у книги. Але зізнається, що редактор і директор видавництва - це та людина, яка перестає читати улюблені книги. Письменник та видавець поділився своїм досвідом успішних проектів. Справжнім досягненням було створення інтерактивної книги для сучасних пристроїв. «Снігова Королева» —геніального данського казкаря Ганса Християна Андерсена народилася вдруге у світі інформаційних технологій. Намалював книгу один із найкращих сучасних ілюстраторів світу Владислав Єрко. Іван Малкович розповів, що найдрібніші деталі цієї книги малювалися 3 роки найтоншими пензлями під великою лупою! А розробниками такої книги стали молоді юнаки-програмісти, які приголомшили своїми вміннями. Поет не полінувався самостійно продемонструвати для студентів своє видавниче дитя і навіть дав погратися, чи то пак пригадати дитинство, студентам Київського університету. «Це дуже цікаво - поринути в те, що ти любиш. Так, я видаю й дорослу літературу, - каже Іван Малкович. -Але я втік від дорослих. Бо найприємніше - це працювати для дітей. Вони підростають з твоїми книгами, а потім через роки приходять зі світлинами і кажуть: «А це я колись з Вами сфотографувався!» І ти розумієш, що на твоїх книгах виростають цілі покоління.»

    Андріана Біла, фото - Аліна Карбан

  • 180 років тому Шевченка було визволено з кріпацтва

    25 квітня, рівно 180 років тому, Тараса Шевченка було визволено з кріпацтва. Наша громада чомусь не щороку вшановує цю знакову подію, і це не є справедливим. Шевченко-раб не став би Шевченком-генієм, а був би лиш одним із тих наших численних геніальних митців (кобзарів, малярів, поетів) «під солом’яною стріхою», подібно до Марусі Чурай чи Семена Климовського. Бог пише долю кожному: Тарас отримує свободу.

    Інститут філології вирішив започаткувати традицію відзначення визволення Кобзаря. Філологів запросили на міні-виставу у виконанні кращих студентів Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Зачитували вірші й виконували пісенні обробки поезій.

    Запрошені на виставу юні україністи, літтворці, літературознавці та їх викладачі були зворушені до сліз виконанням акторів. Захоплено слухали знакові твори Шевченка: «Думи», «Мені однаково», «Буває, в неволі», «І виріс я на чужині» та багато інших. Твори перетікали один в інший за змістом і настроєм. Дехто може сказати, що Шевченко – поет журби, однак після вистави в слухачів помітне було окрилення. Хіба не надихають слова з поеми «Варнак»:

    (…) Дивлюся,
    Мов на небі висить
    Святий Київ наш великий.
    Святим дивом сяють
    Храми Божі, ніби з самим
    Богом розмовляють.

    Хоча певні поезії викликали й сльози, як от «Тополя».

    Організатор заходу, доцент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літтворчості Світлана Задорожна слушно зазначила, що нині перед нами сучасна духовна аристократія, молодіжна еліта України, яка повинна пам’ятати шевченкове слово: його мова вічна, а «Кобзар» – великий дар, яким Шевченко назавжди відірвав українців від «руского міра». Його поезії й досі актуальні в наш деморалізований, дегуманізований час. Бережімо ж його слова.

    Запрошені актори неодмінно одного дня стануть народними артистами, а поки запрошують до себе на вистави!

    Матеріали студентки Юлії Кузьменко

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to поетичні читання