поетичні читання

  • Метафізична поезія Юрія Ботвінкіна

    12 червня у відьма-барі "Лиса гора" відбувся поетично-музично-містичний вечір «Віршо-краплі Потойбічного Сплеску…», у рамках якого було презентовано дві віршовані збірки нашого викладача мови гінді Юрія Ботвінкіна, мовознавця-індолога і мандрівника, «Крізь Видиме…» і «Навпростець…». Дійство відбувалося під музичний супровід – етно-транс-гурт «Прелеста».

    Про автора

    Юрій Ботвінкін - викладач мови гінді та індології в Інституті філології. Тривалий час проживав в Індії. Був засновником та учасником музичного етно-транс-гурту "Прелеста". Здійснив і видав переклад мовою гінді "Лісової пісні" Лесі Українки.

    Написані збірки вміщують метафізичну поезію, у якій автор намагається осмислити парадигму буття. Глибокі почуття і своєрідна надчуттєвість, образність простежуються у текстах написаних книжок. За словами Юрія Ботвінкіна, "це полилось нестримним потоком" і так вийшли збірки. У поезії пана Юрія відчувається трагічно-філософський погляд на життєплинність, водночас поєднувана із медитативним спокоєм.

    Дарма нарікати на Долю,
    Коли ми сліпі в Головнім...
    Знання не рятує від Болю –
    Лиш вчить себе бачити в нім...
    Нестерпність – це знак, що вже Близько...
    І тут вже без самообману –
    Хоч легше дістати що низько,
    На мить лиш окриливши рану,
    Та з подувом Справжнього Вітру
    Вертається все на місця...
    Знання – не уникнення хитре
    Пораненим звіром Ловця...
    Знання – це кидок... Це віч-на-віч,
    Де має лишитись Один...
    І, звісно, вціліть в цій Забаві
    У Нього є більше причин...

  • Насичена програма літературних читань у дворику ІФ

    У вівторок, 22 травня, продовжилася творча програма для талановитих поетів і прозаїків Інституту філології (і не тільки). Після конкурсу «Жива троянда» кафедра історії української літератури, теорії літератури і літтворчості провела щорічні читання у внутрішньому дворику Інституту.

    Затишний садок ІФ перетворився на імпровізовану сцену, дерева – на основу для «Прозової сушки» наших талантів, а стіни Жовтого стали яскравим тлом і фотозоною проекту «Твоя поетична листівка», який уже втретє презентує Світлана Вертола.

    Між безперервними звучаннями поезії та прозових уривків літературників устигли послухати трьох магістранток, яки захищали свої дипломні, спів Анни Комар під гітарний акомпанемент, гуморески першокурсника Івана. Уже вироблений талант представляли завжди очікувані в ІФ гості – випускники.

    Почалося свято своєрідним перфомансом від Мар’яни Шаповал. Вона урочисто зірвала обгортку з ювілейного збірника «Столичник», у якому публікувалися наші літтворці, і поклала кілька примірників у центр кола гостей, мов вогнище, що має єднати. Можливо, саме цьому завдячує тепла атмосфера заходу. До речі. дощу, попри побоювання організаторів, так і не сталося!

    Дні ці пам’ятні ще й перепохованням Тараса Шевченка, що відбувалося 20 травня 1861 року. Про це слушно згадав запрошений гість Дмитро Перебийніс, лауреат Шевченківської премії з літератури. Зачитав свій вірш. Тішили творами й викладачі кафедри літератури – професори Юрій Ковалів та Анатолій Ткаченко. Анатолій Олександрович, зокрема, натхненний конкурсом напередодні, зачитав триптих поезій, написаних у різний час, і присвятив покійному батькові.

    Хоч слухачі могли чути всі курси спеціальності «літературна творчість», чудово показали себе й інші – україністи, фольклористи, перекладачі. Модератора Ірину Забіяку неабияк тішив такий хід читань. На завершення вона нагородила трьох найактивніших студентів заохочувальними призами – сучасною художньою літературою. Подарував книги кільком поетам також письменник Микола Гриценко.

    Учасники ще довго не розходилися після події. Хтось фотографувався із улюбленими викладачами, хтось обмінювався контактами для співпраці, запрошував на власні літвечори. А хтось просто відпочивав, милуючись краєвидом саду Інституту.

    Саме на таких зустрічах формується сучасний український літературний процес!

    Юлія Кузьменко

  • Ювілей киргизької літератури

    Центр літературної творчості Інституту філології взяв участь у Літературно-мистецькому вечорі, присвяченому киргизькому народному епосу «Манас» і 90-річчю класика новітньої киргизької літератури Чингіза Айтматова, який відбувся 11 травня в приміщенні Президії Національної Академії мистецтв України.

    Захід організувало Посольство Киргизької Республіки в Україні при партнерстві Київської організації Національної Спілки письменників України.

    «Манас» входить до книги рекордів Гіннеса як найбільший епос світу. Трилогію «Манас» складають понад 500 тисяч віршованих рядків. У 1995 році Генеральна асамблея ООН у своїй резолюції «Про відзначення тисячоліття киргизького національного епосу «Манас» визнала його видатною пам’яткою національної і світової культури, а 2013-го «Манас» включили до списку шедеврів нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

    Що ж до самого вечора, то в ньому взяли участь голови іноземних дипломатичних представництв, державні й громадські діячі України, представники літературно-мистецьких та просвітницьких кіл, киргизької діаспори, ЗМІ й шанувальники творчості Ч. Айтматова.

    У своєму вітальному слові Надзвичайний і Повноважний Посол Киргизької Республіки в Україні Жусуп бек Шаріпов розповів про стан і перспективи культурно-гуманітарних зв’язків двох країн, стисло проаналізував життєвий і творчий шлях Чингіза Айтматова, наголосивши на відзначенні його ювілею на національному та міжнародному рівнях.

    «Після Чингіза Айтматова в Україні практично не знають, як розвивається література в сучасному Киргизстані. Тому такі події, як літературно-мистецький вечір, присвячений епосу «Манас» та 90-річчю Чингіза Айтматова, — це пролог до більш широкого діалогу між літературами України і Киргизстану», — прокоментував подію голова Київської організації НСПУ Володимир Даниленко.

    Під час літературно-мистецького вечора відбулася презентація книги Мара Байджієва «Сказання про Манаса, Семетея і Сейтека» в перекладі українською мовою Володимира Нарозя й Миколи Бондаренка. Книгу видали в Бішкеку представники української діаспори Киргизстану.

    Делегація з Бішкека виконала музичні композиції на киргизьких народних інструментах комуз, темир-комуз, чоор, чопо-чоор. Також гості ознайомилися з ліногравюрами та картинами за творами Чингіза Айтматова. Професійні артисти виконали уривки з відомих творів Айтматова і представили уривки з постановки «Мати-олениха» за мотивами легенди з повісті Айтматова «Білий пароплав». Твори Ч.Айтматова перекладені 176 мовами світу й видані в 128 країнах тиражем понад 100 мільйонів примірників. За даними ЮНЕСКО, Айтматов є одним із найбільш читабельних авторів сучасності.

    Інформацію надав Центр літературної творчості ІФ

    Категорії: 
  • Про День книги в Шевченковому університеті

    Книга, за словами Оксани Забужко, це ансамбль. Адже, справді, в складі творення книги не лише письменники, а ціла низка людей, не рідко виняткових постатей, харизматичних перекладачів, сумлінних редакторів.  За обкладинкою, що є маркетинговою принадою, криються історії, перипетії, сюжети, котрі не входять у саму книжку, а фактично є її "польовим" продовженням. Народжена книга йде сміливо у світ, як "маленький принц", продовжує мандрувати й обростати новими сюжетами.

    23 квітня - Всесвітній день книги та авторського права. Нещодавно створений Інститут книги, який обростає не менш цікавими історіями, аніж самі книги й письменники, організував для студентства КНУ імені Тараса Шевченка зустріч із неординарними постатями нашого часу. Їм, безумовно, є що сказати завжди. Студентство, письменники, викладачі зібралися, щоб поговорити про суттєве і надважливе-книги.
    Оксана Забужко - як інтелектуальне дихання країни, голос правильного керування. Іван Малкович-вершитель книжкових світів, майстер видавничого корабля. І, можливо, не всім відома, але в контексті українсько-польських літературних відносин важлива - постать Олександри Гнатюк.

    Розпочали офіційними словами вітання. Виконувач обов'язків директора Інституту книги Сергій Ясинський побажав і подякував за довіру до українських видавництв, за популяризацію книжки. На черзі - слово заступниці, яка талановито модерувала зустріч. Пані Анастасія Левкова, як представниця Інституту книги, зазначила, що саме ця установа має бути книжковим перехрестям, відстежувати тенденції книжкової галузі і зустрічатися з читачем віч-на-віч. Чи буде воно так, час покаже!

    Пальму першості у черзі інтелектуальних виступів перейняла професорка Києво-Могилянської академії, перекладачка та популяризаторка української літератури, голова Товариства промоції української культури в Польщі та польської в Україні - Олександра Гнатюк. Досі лишається проблема популяризації українського за кордоном, тому пані Олександра взяла на себе цю місію. Неукраїнська ідентичність не стала завадою. Україна таки має що показати Польщі, українська книжка не є винуватицею конфліктів, а польська теж має право з'являтися на полицях своїх сусідів. Важливим є ефект з'яви української книги на полицях польських книгарень. Що має стати прецедентом такої появи? Безперечно, не лише добре налагоджений контакт. Входження на книжковий ринок сусідки має бути ефектним, за словами пані Олександри."Феєрична постать, феєричний харизматичний автор, як Оксана Забужко чи Сергій Жадан, Іван Малкович і його "АБАБАГАЛАМАГА". Має бути якась родзинка. Те, що нас притягує, є абсолютно неповторним."

    Книга і така феєричність особистості є відмінним доповненням, беззаперечним успіхом. Але все ж навіть цього не є достатньо. Кожний ринок є специфічним і потрібно навчитися промовляти до іноземної авдиторії.
    Наприклад, в Польщі не сприймають так званий народний продукт. Існує специфіка польського сприйняття, витіснення народної культури як чогось менш вартісного, відсталого, нецікавого, спрямованість на "шляхетське".

    На зламі 80-90-х років минулого століття українська культура сприймалася крізь призму радянськості, недоброзичливо і навіть вороже. Українське маркувалося як шароварщина. А упередження щодо націоналізму не зникає й тепер.
    Ще один камінь спотикання - брак двосторонньої фаховості. Тобто знавець української мови не достатньо володіє польською. А якщо й володіє, то бракує літературного хисту. Має бути талановитий літератор, який володіє словом і відчуває його, який підсвідомо добирає глибинні пласти мови. Пані Олександра підсумувала, що книга є продуктом, вона має продаватися, а за нею має стояти харизматичний автор, який спонукає.

    Заступниця Інституту книги, яка невтомно продовжувала рухати стрічку послідовних виступів, оптимістично підбадьорила: "За спостереженнями іноземних фахівців та за результатами українських досліджень після 2014 року підвищився рівень зацікавлення інтелектуальним продуктом. Зросла зацікавленість театральними подіями, виставками. Якось несподівано, дещо парадоксально, адже таки економічна криза впливає на загальні процеси". Парадоксально, але 2014 рік став, очевидно, переламним. Ймовірно, суспільство стало більш зрілим, зрозуміло, кого варто слухати, хто формулює сенси і формулює вартісне. Чи визріло все ж суспільство, який діагноз йому можна поставити, а чи є, можливо, знову потреба влізати в танк? Відповісти на ці запитання погодилася пані Забужко.

    Оксана Забужко поділилася своїми вельми цікавими спогадами. Студентське життя, 329 аудиторія, "історія партії і Ленін", а ще викладач, схожий на прусака. "Колись то думалося: "Боже, який мотлох. Ну вмію я читати Леніна. І що? То ж вам не Аристотелівська логіка, а патологічний ум. Але розуміти, як цей патологічний ум влаштовано, як він грає зі світом і "юзає" його - це розуміти, як світ через кілька десятиліть отримав "товаріща Суркова" з усією "архітектурою" некерованої росфедерації. Ви бачите тяглість, ви бачите спадкоємність. Отож, що вміти - за плечима не носити!" - так пояснила пані Забужко користь того, що, здавалось би наче, ніколи й не знадобиться.

    Ще одна "фірмова" історія від письменниці - це вже спосіб роз'яснити, що таке справді книга, як вона розростається історіями і як обростає новими сюжетами.
    У 2015 році один із перших кіборгів, хто обороняв Донецьке летовище, а потім, опісля полону, був звільнений - командир 90-го батальйону 81-ої бригади Олег Кузьміних. 124 дні полону, 93 дні у підвалі, в повній ізоляції. Ніякого контакту із зовнішнім світом. Підвал, допити і вербування, психологічний тиск. У таких умовах людину запевняють, що вона не потрібна нікому, ніхто на неї не чекає, що її кінцевий пункт-це смерть, але перед цим тортури. Ти не можеш бути певним, що діється за стінами підвалу, чи ще є Україна, чи, може, "зелені чоловічки" розповзлися по всіх усюдах. Олега Кузьміних утримували на території заводу. Проходячи одним із покинутих цехів, він дивовижним чином побачив розкидані книги. Йому вдалося їх прихопити із собою. Це були три книги, зовсім різні, абсолютно несхожі.

    Перша з них - доповіді, чи то проповіді якогось псевдопатріарха - може, Кіріла, може, якогось Алєксєя. Щось, що навряд чи могло укріпити. Друга-такий собі посібник: вправи, присідання, віджимання. Ну нехай, може, й знадобиться. А третя книга -"Музей покинутих секретів" Оксани Забужко. Олег Кузьміних зізнався, що саме ця книжка допомогла йому вистояти, вижити і незбожеволіти. Допомогла зберегти здоровий глузд, усвідомити себе і зберегти свою ідентичність, зберегти себе як військового, вірного своїй присязі. "Це незрівнянне відчуття,-говорить Забужко, - коли говориш з людиною, яка каже, що твоя книга врятувала життя. І це якраз відповідь на те запитання, що може книга. Бо ж вона має свою долю, свої маршрути, свою історію."

    Виникає запитання, як опинилися книги на Сході. З'ясувалося, що це влаштувала Всеукраїнська громадська організація "Не будь байдужим!". Саме сестра Анастасії Левкової кілька років перед війною тягала на своїх тендітних плечах українські книги на Схід. Після 2008 року припинилася популяризація української книги на Донбасі. І саме вищезгадана організація "залишила" колись порятунок для сьогоденного лиха війни, для військових, полонених, гнаних і переслідуваних.

    Щоб книга "відбулася", прозвучала, щоб дійшла і на дальному кінці проводу вона змогла безпафосно врятувати життя, змінити чиєсь життя - це і є місія доброї книги. Але, щоб книга знайшла свого читача, щоб врятувала, треба попрацювати цілому ансамблю. "За музикою книги стоїть ціла вервечка. Це професії, які для пересічного читача залишаються невидимими, це професії дрібним шрифтом»- говорить Оксана Забужко. У цьому контексті згадувати про перекладачів - зась, адже читач, як правило, не бачить перекладача, а лише автора. Тоді як насправді читає таки текст перекладача, в якому передано лише сенси автора.

    Оксана Забужко з усмішкою нескромно зізнається, що 20 років "ростила" для себе перекладачів, адже здолати бар'єр синтаксису підвищеної складності - це вам "не квіточки збирати". "Перекласти Забужко - це пройти сертифікацію. Це той клас, коли вже можна бути спокійним за свій рівень володіння українською мовою. Адже письменник завжди заангажований актом говорення, письменник запрограмований мовою, письменник відповідальний перед мовою, тому він живе у ній". "Письменник зав'язаний на мові, - продовжує далі пані Оксана. - Якщо спростити, збити звук, інтонацію, якщо неправильно емоційно-психологічну цензуру поставити, все розлетиться. Кому як не мені знати, якою мірою я залежна від своїх перекладачів." Тому, безумовно, успіх книги - це майстерність перекладача. Якщо помножити це на візуальний ефект в епоху гіпертрофованої візуалізації, а також верстку, яка дає друге дихання. «У фіналі книги - дівчинка з наплічником або панянка, яка стоїть за прилавком і розмовляє з тобою про цю книгу з любов'ю» -додає письменниця.

    Врешті останнім доповідачем був Іван Малкович. Він і досі лишається по-дитячому залюбленим у книги. Але зізнається, що редактор і директор видавництва - це та людина, яка перестає читати улюблені книги. Письменник та видавець поділився своїм досвідом успішних проектів. Справжнім досягненням було створення інтерактивної книги для сучасних пристроїв. «Снігова Королева» —геніального данського казкаря Ганса Християна Андерсена народилася вдруге у світі інформаційних технологій. Намалював книгу один із найкращих сучасних ілюстраторів світу Владислав Єрко. Іван Малкович розповів, що найдрібніші деталі цієї книги малювалися 3 роки найтоншими пензлями під великою лупою! А розробниками такої книги стали молоді юнаки-програмісти, які приголомшили своїми вміннями. Поет не полінувався самостійно продемонструвати для студентів своє видавниче дитя і навіть дав погратися, чи то пак пригадати дитинство, студентам Київського університету. «Це дуже цікаво - поринути в те, що ти любиш. Так, я видаю й дорослу літературу, - каже Іван Малкович. -Але я втік від дорослих. Бо найприємніше - це працювати для дітей. Вони підростають з твоїми книгами, а потім через роки приходять зі світлинами і кажуть: «А це я колись з Вами сфотографувався!» І ти розумієш, що на твоїх книгах виростають цілі покоління.»

    Андріана Біла, фото - Аліна Карбан

  • 180 років тому Шевченка було визволено з кріпацтва

    25 квітня, рівно 180 років тому, Тараса Шевченка було визволено з кріпацтва. Наша громада чомусь не щороку вшановує цю знакову подію, і це не є справедливим. Шевченко-раб не став би Шевченком-генієм, а був би лиш одним із тих наших численних геніальних митців (кобзарів, малярів, поетів) «під солом’яною стріхою», подібно до Марусі Чурай чи Семена Климовського. Бог пише долю кожному: Тарас отримує свободу.

    Інститут філології вирішив започаткувати традицію відзначення визволення Кобзаря. Філологів запросили на міні-виставу у виконанні кращих студентів Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Зачитували вірші й виконували пісенні обробки поезій.

    Запрошені на виставу юні україністи, літтворці, літературознавці та їх викладачі були зворушені до сліз виконанням акторів. Захоплено слухали знакові твори Шевченка: «Думи», «Мені однаково», «Буває, в неволі», «І виріс я на чужині» та багато інших. Твори перетікали один в інший за змістом і настроєм. Дехто може сказати, що Шевченко – поет журби, однак після вистави в слухачів помітне було окрилення. Хіба не надихають слова з поеми «Варнак»:

    (…) Дивлюся,
    Мов на небі висить
    Святий Київ наш великий.
    Святим дивом сяють
    Храми Божі, ніби з самим
    Богом розмовляють.

    Хоча певні поезії викликали й сльози, як от «Тополя».

    Організатор заходу, доцент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літтворчості Світлана Задорожна слушно зазначила, що нині перед нами сучасна духовна аристократія, молодіжна еліта України, яка повинна пам’ятати шевченкове слово: його мова вічна, а «Кобзар» – великий дар, яким Шевченко назавжди відірвав українців від «руского міра». Його поезії й досі актуальні в наш деморалізований, дегуманізований час. Бережімо ж його слова.

    Запрошені актори неодмінно одного дня стануть народними артистами, а поки запрошують до себе на вистави!

    Матеріали студентки Юлії Кузьменко

    Категорії: 
  • Відбулося засідання літературної студії імені Максима Рильського

    10 квітня у Мистецькій залі Інституту філології відбулося засідання літературної студії імені Максима Рильського за участі онука самого Максима Тадейовича. Гості читали й обговорювали власні вірші, а потім висловилися щодо нової збірки «Мудрості від Максима Рильського», виданої зовсім нещодавно Максимом Георгійовичем. Бесіду організував директор Центру літтворчості Михайло Наєнко.

    Літстудійці з користю провели сонячне пообіддя. Студенти зачитали свої твори, кожен висловлювався щодо задуму автора. Відгадали не все! І постало питання: то чи ж можна оцінювати вірші та як саме це робити? Чи є вірш емоцією, частинкою сутності автора? Чи все-таки «вірші – це не я», а просто продукт автора, що живе як текст? Зрештою, Михайло Наєнко згадав універсальну формулу академіка Олександра Білецького: у кожному творі важливо про що, як і навіщо написане. Поезія має бути, немовби «блиснуло скельце на греблі й засвітило весь світ». Згадаймо: ще Тичина, твори якого вміщуються в 12-ти томах, мріяв, аби про нього згадували й пам'ятали хоча б 50 сторінок.

    Досвідчені літературознавці були доброзичливими до проб пера молоді, адже нам потрібні "свіжі" слова. Поет – не лише той, хто знайде нову метафору, а той, хто поглиблено дивиться на смисли. І це відчулося на цій літстудії. Адже дуже важливо обговорювати сучасні тексти. Ми живемо в час, коли дискусій навколо поезії вже майже не буває. А хотілося б, щоб наші думки не пропадали в повітрі. Нехай навіть камерними зібраннями, але – говорити! Михайло Наєнко зазначив: «Багато – не завжди якісно. Шекспірів і Шевченків багато не буває».

    Михайло Кузьмович також розповів гостям кілька цікавинок. Наприклад, як у Львові колись утворилися «молодомузівці», нові поети. І як один із них, Карманський, згадував їхні взаємини із нібито консервативним Іваном Франком. От сидять вони в кафе, заходить Іван Якович – і всі притихають (знають же, із ким мають справу!). Коли постає суперечливе питання, молодь тоді каже: «Може, в доктора Франка запитать?» А той їм: «А то я знаю?» Однак, почне говорити, й усі зачаровано слухають…

    Згадувалося також київське угруповання 60-х років минулого століття "ХЛАМ" (художники, літератори, артисти, музиканти). Нічого суттєвого після себе так і не лишили. Адже, не завжди бувають генії, однак «бродіння обов’язково дасть постать». Її визнають не одразу, бо нове загалом невизначане (згадаймо, як люди були проти Ейфелевої вежі).

    Михайло Наєнко згадав також три свої зустрічі з Рильським - на 50-річчі Андрія Малишка, на засіданні в Спілці письменників та на похоронах в 1964 році.

    Онук поета розповів про музей-квартиру Максима Тадейовича; про вербу біля того дому, під якою поет прощався в останні свої дні (а привіз її Андрій Малишко з місць заслання Шевченка).

    Наприкінці літстудії гості висловилися щодо збірки «Мудрості Максима Рильського», виданої цьогоріч. Вона побудована на цитатах, які виписував Максим Георгійович із 20-томного зібрання творів свого діда. Хотів показати його як мислителя. Кожен у книзі може знайти щось своє. Максим Тадейович, як ми знаємо, був поетом бібліотек, водночас обожнював природу, інколи любив усамітнитися; надихався подорожами. Його образ, за словами онука, «старий чумак Рильський». І справді, наше життя – це своєрідна подорож.

    Тож подорожуймо стежками класиків. Створюймо й власну лірику. А наступне засідання літстудії буде присвячене традиційному весняному конкурсу поетів.

    Текст студентки Юлії Кузьменко

    Категорії: 
  • Він і вона, або конкурс і презентація

    27 березня відбулася подвійна літературна подія. Було оголошено цьогорічних переможців літературного конкурсу «Стань письменником» і проведено презентацію роману Олега Коцарева «Люди в гніздах».

    Конкурс «Стань письменником» щорічно проводить кафедра історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості. У ньому беруть участь старшокласники, які змагаються у кількох літературних номінаціях. Цього року кожен із переможців отримав персональну рецензію від визнаних сучасних письменників і літературних критиків: Івана Андрусяка, Анни Малігон, Олега Коцарева, Дарини Гладун і Тетяни Синьоок.

    Переможцями стали:
    У номінації «Поезія» - Кириченко Дмитро, Коськін Денис, Котовщик Ілона, Панасюк Марія та Янкевич Світлана.
    У номінації «Проза» - Балабай Сергій, Панасюк Марія, Садова Соломія, Янкевич Світлана.
    У номінації «Переклад» - Куліда Ганна
    У номінації «Рецензія» - Кислощук Іван
    У номінації «Публіцистика» - Живолович Данило

    Однак основною метою зустрічі було насамперед спілкування із тими, хто хоче вчитися писати. Частиною події стала презентація роману про родинну історію 20 століття «Люди в гніздах» Олега Коцарева, читання його тексту, а також розмова про літературу із Дариною Гладун та читання творів учасників конкурсу.

  • Літературна студія із Анатолієм Паламаренком

    Традиційно раз на місяць в Інституті філології відбуваються літературні студії імені Максима Рильського. 20 березня гості літстудії слухали народного артиста України, Героя України, лауреата Шевченківської премії Анатолія Паламаренка.

    З дитинства він мав дар до Слова. Ще восьмирічним хлопчиком його запрошували читати до дня народження Гоголя твори цього письменника. А потім він ходив по гуртожитках, аби тренуватися: коменданти кликали по 5-6 слухачів, а молодий Анатолій відточував перед невеличкою аудиторією свою майстерність. Особливо важливим таке його вміння було після Другої світової; люди хотіли відволіктися, забути про страхи війни, і талант молодого актора був їм ліками.

    Нині Паламаренко є професором Київської консерваторії, а також викладає в інших університетах в Києві. Свого часу він викладав і в Шевченковому університеті, студенти вчилися в майстра художнього виразного читання. Він єдиний артист України, кому присвячена ціла монографія – робота Олександра Кавуненка «Страждати, терпіти, любити». Про Анатолія Несторовича знімали телепрограми, зокрема документальний фільм створила випускниця КНУ Тетяна Ковальчук.

    Анатолій Паламаренко виконує всю класику української літератури, але найбільше захоплюється М.Коцюбинським, вважає його тексти духовною музикою, переданою в слові. А як він шанує Шевченка! Радить кожному дослухатися до слова Кобзаря, проводить паралелі Тараса із Христом: він пішов у заслання в 33-річному віці, у такому ж віці пішов на страждання Ісус. І шевченківські дні, які ще зараз не так далеко позаду, Паламаренко вважає духовним Великоднем українського народу. Так і має бути: «Якщо будемо заглиблюватися в Шевченка, то всі ми мовчки, потихеньку, помалесеньку виростемо справжніми синами і дочками України».

    Кульмінацією зустрічі стали, звісно, читання Паламаренка перед аудиторією. Пролунали поема «Чернець» Тараса Шевченка, уривок із повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького та усмішка «Діва і монах» Остапа Вишні. Такі різні за темою, усі три уривки не лишили байдужими нікого. Гості, мов зачаровані, стежили за кожним порухом, кожною нотою голосу народного артиста. Оплески були подякою. Анатолій Несторович зізнався, що його глядачі – його партнери та колеги як на зустрічах, так і в театрі.

    Поза майстер-класом актор разом із організатором студії, директором Центру літтворчості ІФ Михайлом Наєнком згадували й інші постаті української літератури. Адже днем раніше Україна відзначала дні народження трьох геніїв Слова. Це Максим Рильський, який першим після Шевченка створив гімн українській мові. Це Ліна Костенко, що дала нашій поезії епічний звук; згадаймо її «Марусю Чурай» та «Берестечко». В останньому поетеса відтворила незвичну ідею – ідею поразки, бо ж «ніяка перемога так не вчить». Також 19 березня – день народження цьогорічного лауреата Шевченківської премії Емми Андієвської.

    На завершення Михайло Кузьмович вручив Анатолію Паламаренкові символічну булаву. Сила цієї дивовижної людини – у таланті до слова. Через нього можна відкривати очі та серця, пам’ятаймо про це!

    Текст студентки Юлії Кузьменко, фото Валерія Попова

  • У Франції відбудеться експериментальна вистава на вірші випускників ІФ

    В середу, 7 березня 2018, в Українському культурному центрі в Парижі та в п’ятницю, 9 березня 2018, в театрі Carré 30 в Ліоні пройдуть прем’єрні покази експериментальної вистави Re-co-naissanceetdignité, поставленої французьким режисером Клеманом Перетятком на вірші сучасних українських поетів молодшої генерації.

    Співавторами вистави стали шість молодих поетів та поеток з України. Більшість учасників – творчі випускники Інституту філології: Елла Євтушенко (студентка-франкофоністка Інституту філології), Дарина Гладун (випускниця «літературної творчості» ІФ), Тарас Малкович (випускник ІФ, перекладач з англійської), а також Богдан-Олег Горобчук (випускник соціологічного факультету КНУ) та письменники Лесик Панасюк та Ліда Зінько. В одному дійстві поєднаються сучасний театр, відеопоезія та театр тіней, відправною точкою для яких стали вірші, написані авторами протягом останніх декількох років.

    Re-co-naissanceetdignité – це спільний проект режисера Клемана Перетятка (Театральна компанія «Collapse» ) та мисткині Ліди Зінько. Він є частиною творчого циклу «45 millionsd’Ukraine» («45 мільйонів українців»), який об’єднує театральні постановки на українську тематику. «Ми обрали цих молодих поетів, тому що більшість з них народилися в незалежній Україні і не знали радянського режиму. Вони ставали дорослими під час подій Майдану, які вплинули на їхнє світосприйняття. Це – покоління, яке хоче вільно обирати майбутнє своєї країни», – коментує Клеман Перетятко.

    Назва проекту символізує етапи визнання культури суспільством: naissance – народження культури, connaissance – знайомство з культурою, reconnaissance – народне та міжнародне визнання. Слово «dignité» (гідність) відсилає до Революції Гідності, яка стала символом молодого покоління українців, і наших митців та мисткинь зокрема. Дата заходу була обрана не випадково: організатори вирішили віддати данину пам’яті Тарасу Шевченку до дня його народження – 9 березня.

    «Я більш, ніж впевнена в тому, що українська поезія нічим не поступається європейській. У нас є багато молодих талантів, які, на жаль, мало відомі в широких колах. Проект Re-co-naissanceetdignité є способом відкрити нову українську поезію не лише для французької публіки, але й для української діаспори у Франції», – зазначає співавторка вистави Ліда Зінько.

    Важливою частиною експериментального дійства стане цикл відеопоезії «Долаючи тишу», створений творчим об’єднанням «Щогла», серед учасників якого і наші філологині: Дарина Гладун та Елла Євтушенко. Метою проекту стало розширення аудиторії сучасної української поезії через залучення популярного відеоформату. Цикл «Долаючи тишу» вже демонструвався в Україні, Норвегії та Чехії, здобув нагороду фестивалю ГОГОЛЬФЕСТ.

    Проект Re-co-naissanceetdignité відбувається в рамках фестивалю «Printemps de Poètes» 7-10 березня 2018 року у Франції.

  • 20 РОКІВ «ФІЛОЛОГІЧНИМ СЕМІНАРАМ»

    Науково-педагогічні школи – одна з визначальних форм університетської освіти. Для істориків і теоретиків літератури такою формою в 1904 році став «Філологічний семінар» професора Київського університету (згодом – академіка російської та української академій) Володимира Миколайовича Перетца. З нього вийшли практично всі фундатори модерного українського літературознавства київського регіону – М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Г. Бурґардт (Юрій Клен), І Огієнко, С. Маслов, Д. Чижевський та ін. Значну частину їх (разом із семінаром та його фундатором) репресивна машина радвлади знищила, і лиш одиницям удалося емігрувати на Захід і там утримати українське літературознавство в рамках істинної науки. Нове відродження семінару припадає на середину 90-х років ХХ ст., котрий (як науково-педагогічна школа) одразу ж набув міжнародного статусу з чітко означеною темою: «Теоретичні і методологічні проблеми літературознавства». Друкованим органом школи стало щорічне видання (з ВАКівським статусом) «Філологічні семінари». Нині заходами Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка підготовлено й опубліковано підсумкове (за 20 років) видання «Філологічний семінар – школа наших традицій». У ньому окреслено основну літературознавчу проблематику, яка була предметом розгляду на семінарах протягом останніх двадцяти років, опубліковано (в додатках) зміст усіх семінарських збірників та рецензії на них різних авторів у літературній періодиці 1996-2017 рр. Світлини видання дають уявлення про основних учасників семінару, серед яких, зокрема, науковці найстаршого (члени Національної академії наук України Д. Затонський, В. Дончик і Н. Крутікова, професори Є. Сверстюк, Н. Шляхова і Н. Заверталюк), середнього (професори Р. Гром’як, Н. Костенко, Г. Клочек, В. Марко, Б. Мельничук, О. Мушкудіані, В. Нарівська, А. Погрібний, Т. Салига, А. Ткаченко, О. Турган та ін.) і наймолодшого поколінь науковців (професори Н. Бернадська, І. Даниленко, І. Заярна, Н. Зборовська, Т. Гундорова, П. Іванишин, Л. Кавун, О. Колінько, Л. Кравченко, В. Кузьменко, А. Мережинська, О. Ніколенко, С. Павличко, В. Поліщук, Я. Поліщук, С. Пригодій, В. Просалова, Л. Рева-Лєвшакова, С. Росовецький, Л. Скупейко, М. Шаповал та ін.). Географія їхньої участі у семінарі охоплює практично всі класичні та кілька педагогічних університетів України, а зарубіжне літературознавство представлене у виданні такими відомими філологічними постатями, як О. Баканідзе (Грузія), Г. Грабович (США), Р. Гебнер та І. Качуровський (Німеччина), С. Козак, В. Назарук і В. Соболь (Польща), С. Макара і М. Роман (Словаччина), Н. Над’ярних (Росія), М. Павлишин (Автралія), І. Поспішил (Чехія), М. Славова (Болгарія).

    Видання ілюстроване також сканованими титулами основних праць фундаторів і учасників семінару та оснащене іменним і термінологічним покажчиками. Меморіальну дошку професору В. Перетцу на гуманітарному корпусі університету встановлено у 2013 році.

Сторінки

Subscribe to поетичні читання