дискусія

  • Святкування XIV тижня італійської мови триває: день третій

    22 жовтня у рамках святкування XIV тижня італійської мови в світі в Інституті філології відбулася студентська дискусія на тему: "Пишемо нову Європу: італійські видавництва, автори та читачі в епоху цифрових технологій".

    Категорії: 
  • Юний віком і зрілий надбаннями ювілей

    24 вересня в Мистецькій залі Інституту філології Київського університету відбувся круглий стіл «Сучасна історія української літератури: традиції та інновації». Захід організувала кафедра історії української літератури та шевченкознавства в межах святкової програми, приуроченої до 15-річного ювілею підрозділу.

    В круглому столі взяли участь відомі літературознавці – випускники і співробітники кафедри, а також шановані колеги – історики літератури з усіх куточків України. Серед них: член.кор., зав.відділу давньої української літератури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України М.М. Сулима, Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Д.В. Стус, декан філологічного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені В.Гнатюка, проф. М.П. Ткачук головний редактор журналу «Слово і час», д.філол.н. Л.І. Скупейко, проф. Г.Д. Клочек, проф. П.Б. Білоус, проф. О.М. Сліпушко, проф. А.Б. Гуляк, проф. Ю.І. Ковалів, проф. В.В. Яременко та інші. Модератором заходу виступила доцент кафедри історії української літератури та шевченкознавства Галина Усатенко.

    Першою слово взяла завідувач кафедри-ювіляра д.філол.н., проф. Оксана Сліпушко. Вона коротко переповіла історію створення кафедри, коріння якої сягає часу заснування Університету Святого Володимира – 1834 року. Тоді існувала єдина кафедра російської словесності історико-філологічного відділення, а вже в 1918 році на філологічному факультеті вперше було створено окрему кафедру української літератури. Виокремлення навчального підрозділу, який займатиметься виключно дослідженням давньої та класичної української літератури, а також шевченкознавством відбулося 2 липня 1999 року. З того часу ось уже 15 років кафедра історії української літератури та шевченкознавства плідно працює в усіх напрямах наукової, методичної та викладацької діяльності.

    «Наше основне завдання – довести на прикладі реальних фактів, що Київ був духовним, економічним і політичним центром середньовічної Європи, мав сформовану європейську модель мислення, яка насамперед проявлялася у нашій літературі XI-XII століття», - наголосила Оксана Миколаївна й зазначила, що нинішня розмова має бути спрямована на обговорення сучасних підходів до викладання літератури так, щоб вже завтра вона була корисною і потрібною студентові.

    Першим у розмові взяв участь Дмитро Стус. Як практикуючий викладач, Дмитро Васильович поділився своїми спостереженнями над нинішньою літературною освітою студентів. Він відзначив, що багато майбутніх філологів лінуються звертатися до оригіналів творів, особливо великих за обсягом. Це призводить до непрофесійності й дискредитації філологічного фаху серед інших професій. Крім того, необхідно збільшувати кількість годин викладання літератури, особливо на філологічних спеціальностях, вважає письменник і літературознавець.

    В круглому столі також взяли участь представники двох підходів до укладання історії української літератури – колективного та авторського. Микола Сулима, один із авторів 12-томної «Історії української літератури», яку укладає колектив Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України, презентував I і IV томи праці. Перший – присвячений літературі Київської Русі і доходить до п.п. XVI ст. Четвертий том – шевченкознавчий – вийшов позачергово у зв’язку з 200-річним ювілеєм Тараса Шевченка. Микола Матвійович зазначив, що і вихід книжки Оксани Сліпушко «Література Київської Русі», і поява I тому «Історії української літератури» дуже своєчасні. Адже влада сусідньої загарбницької країни вже не перший рік намагається витравити з історії Київську Русь як таку. Також літературознавець привітав кафедру історії української літератури та шевченкознавства зі святом і наголосив, що не зважаючи на юний цифрою ювілей, кафедра має зрілі надбання і глибокі знання.

    Про своє бачення авторських історій літератури розповів Юрій Ковалів. Щойно вийшов третій том його «Історії української літератури кін. XIX – поч. XXI ст.». «Досконалих історій літератури нема», - вважає літературознавець, згадуючи недоліки підходів і методологій праць І.Франка, С.Єфремова, М.Грушеського, Д.Чижевського. Який би принцип не був покладений в основу укладання історії літератури – він буде однобоким і не охоплюватиме всього різноманіття історико-літературних явищ. Тому у своїй багатотомній праці Юрій Іванович дотримується комплексного підходу: в поле зору дослідника потрапляють не лише постаті письменників і їхні твори, а й увага приділяється тодішньому літературознавству, школам, угрупуванням, віянням. Автор називає три критерії, якими він керується під час роботи над своєю історією літератури: критерій художності, артистичності твору; принцип об’єктивного історизму та гадамерівський принцип «йти від тексту». Насамкінець науковець зазначив, що у філології правильним є лише один шлях – зіставлення (а не протиставлення!) різних поглядів на певний художній твір, факт, явище. Тільки так можна наблизитися до істини.

    Своїм педагогічним досвідом поділився також Григорій Клочек. Науковець багато років займався літературною освітою школи та вишу. Григорій Дмитрович констатував катастрофічну ситуацію зі шкільною літературною освітою. З 340 тисяч цьогорічних випускників, які складали ЗНО з української літератури, лише 7 набрали максимальні бали, а кожен 13-ий здав порожній аркуш з есе. Причин цьому є багато – проблеми з навчальним програмами, загальні тенденції зменшення читання, великий обсяг запропонованої школярам художньої літератури. Сам науковець пропонує звернутися до педагогічних порад Ортега-і-Гассета: треба виходити з того, що учень зможе вивчити, і подавати це відібране дуже якісно. Для цього, на думку Григорія Дмитровича, треба зменшити кількість творів у навчальній програмі, залишивши самі «вершки» - «те, що падає на душу і справді підходить за віком учням». На практичних заняттях варто розглядати лише один твір, аби сповна проаналізувати його на всіх рівнях і розкрити його естетичну вартість. Проте такої культури у нас, на жаль, ще нема, підсумував Григорій Клочек.

    У розмові також взяли участь Петро Білоус і Лукаш Скупейко. Петро Васильович вважає, що найпродуктивнішим методом підходу до викладання історії літератури є герменевтичний. В ньому важливі три моменти: сприйняття літературного твору («літературу треба сприймати як літературу, а не ілюстрацію до чогось чи засіб чогось»), розуміння, яке відбувається одночасно зі сприйняттям, та інтерпретація, яка передбачає декодування тексту і рефлекторно-асоціативну діяльність (міркування навколо твору).

    Лукаш Іванович наголосив, що порушені на круглому столі проблеми є дуже актуальними. Тому подібні обговорення мають вийти за межі аудиторії на широкий загал. Для цього літературознавець запропонував ввести в журналі «Слово і Час» спеціальну рубрику, наприклад «Викладання літератури Київської Русі», і започаткувати постійно діючий семінар під егідою кафедри історії української літератури та шевченкознавства Інституту філології, в якому змогли б брати участь літературознавці з усіх куточків України. В свою чергу Юрій Ковалів запевнив, що продуктивними також будуть відриті заняття, на яких викладачі зосереджуватимуться на аналізі одного єдиного твору або навіть рядка з твору, аби показати безмежні можливості інтерпретації тексту.

    Анна Мукан,
    Фото: Валерій Попов

  • Національний фінал Міжнародних молодіжних дебатів

    16 травня в Інституті філології відбувся національний фінал Міжнародних молодіжних дебатів Jugend debattiert international. Це німецькомовний шкільний проект, який реалізовується у восьми країнах Центральної та Східної Європи: Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Угорщині, Росії, Чехії та Україні. Проект організовано за підтримки Ґете-Інституту, Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», Благодійного фонду «Герті» та Центрального відомства з питань освіти за кордоном.

    Міжнародні молодіжні дебати нині – єдиний міжнародний конкурс промовців, що проводиться для школярів німецькою мовою. Він сприяє тому, щоб молодь із Центральної та Східної Європи могла вміло і переконливо представляти свої погляди та свою точку зору, та збільшує роль німецької мови як засобу для ведення дискусії. Завдяки розвитку здатності дискурсу конкурс, представлений у такому форматі, робить значний внесок у розвиток розуміння демократії. За рахунок формування політично-соціальних компетенцій та розвитку здатності ведення бесіди та вирішення конфліктів проект сприяє становленню міжнародної молодіжної еліти та майбутніх суб’єктів права прийняття рішення. Предметом конкурсу є дебати німецькою мовою на теми шкільного життя, основних і людських прав, історії (особливо що стосується ліквідації історичної несправедливості) та Європи.

    Проект призначений для учнів 10-11 класів з мовним рівнем В2 та вище згідно із Загальноєвропейськими рекомендаціями з мовної освіти.

    Національний фінал конкурсу 2014 року відбувся в Києві. Приймав «найкращих із найкращих» Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Перед початком змагань слово взяв директор закладу – проф. Григорій Семенюк. Він зазначив, що вибір місця для проведення нинішньої урочистої події є не випадковим, адже Інститут філології найбільшим гуманітарним підрозділом Університету, в ньому вивчається понад 30 мов. Директор також наголосив, що одне з найпочесніших місць серед цього різноманіття мов посідає саме німецька. Минулого року конкурс на спеціальність «німецька мова і література» сягав 20 осіб на місце. Насамкінець Григорій Фокович побажав успіху, кмітливості й натхнення учасникам дебатів і назвав школярів цвітом нації, надією України, «адже хто як не молодь відчуває ті зміни, які відбуваються в Україні, Європі, світі».

    Цьогорічна тема дебатів - "Чи повинні українські міліціонери мати ідентифікаційні знаки?"

    Переможцем дебатів й представником від України на цьогорічних Міжнародних молодіжних дебатах, що триватимуть упродовж 13-18 жовтня у Варшаві, стали учениця школи № 14 м. Київ Сабіна Гулієван та учениця школи № 28 м. Львів Данієла Раданович.

    Анна Мукан,
    фото: Валерій Попов

    Категорії: 
  • «Якби Шевченко жив зараз, ви б лайкали його статуси»

    200-річний ювілей провідника української нації «з рабів у вільні люди» Тараса Шевченка символічно припав на переломний для нашої країни час. Завихорена революційними подіями Україна разом із жовто-блакитним стягом і гімном актуалізувала в просторі національного мислення й пророче Слово Кобзаря, чи-то пак його образ, вічний на всі часи. З’ясувати причини «живучості» Тараса Шевченка й проаналізувати нав’язані сучасністю іпостасі письменника взяли за мету студенти Інституту філології Київського університету імені Т.Шевченка в межах дискусії «Sheva Foreva», яка відбулася 20 березня

    «Чому «Sheva» і як саме «foreva»? На ці питання без всякого офіціозу та академізму ми спробуємо відповісти сьогодні на трьох рівнях – музичному, візуальному та літературному», - розпочала студентську дискусію модератор заходу студентка-україністка 3-го курсу Анастасія Євдокимова.
    Перший доповідач музичного блоку зустрічі – студентка-полоністка Оксана Баніт – підготувала пісенне резюме сучасної української шевченкіани. До списку ввійшли гурти та співаки, які мають у своєму репертуарі бодай одну пісню на слова Тараса Шевченка – це «Дилема», «Kozak System», «Сестри Тельнюк», «Фата Моргана», «Сад», «Мертвий півень», рання Ірина Білик, Тарас Чубай. Проте найцілісніший Шевченків образ, на думку студентки, простежується лише в музичному доробку «Кому вниз». «Своїми піснями цей гурт явив високий рівень комунікації між поетом і реципієнтами – його слухачами. Крім того, через чималу кількість пісень на слова Шевченка, гурт зміг показати «різного» митця – сумного і веселого, лагідного й грізного».

    На запитання із залу, чому Андрій Середа (лідер гурту «Кому вниз» - ред.) не побоявся взятися за Шевченка, а інші українські гурти не зважилися, доповідачка відповіла: «Це залежить від рівня естетичної зрілості, якої важко досягти на ранніх етапах творчості. Винятком є хіба-що «Kozak System». А гурт «Кому вниз» й до Шевченка мав пісні глибоко психологічні». Серед інших коментарів із залу прозвучала думка, що Шевченка співають лише ті гурти, які позиціонують себе національно свідомими й адресують пісні такій самій аудиторії. А оскільки така є в меншості, то й широкої популярності переспіви Шевченкових творів не маємо. На рахунок виконання Кобзаревих віршів у різних музичних стилях голова студентського парламенту інституту Світлана Кузік зазначила: «Шевченко перестає бути літературним ідолом. У ньому актуалізується загальнонаціональний тип, дух і свідомість. Тому все більше молоді звертається до нього, експериментуючи з його образом і творчістю. Це і є Sheva Foreva, це – його вічність». Водночас дівчина застерегла, що входження Тараса Шевченка в маси не має супроводжуватися зниженням вартості його творчості.

    Візуальний блок дискусії відкрила відео-презентацією випускниця спеціальності «чеська мова і література» Христина Морозова. «Найжахливіше, що ми можемо зробити з Шевченка – це недоторканний символ, - сказала доповідач і додала. - Він має бути сучасним, нашим. Якби він жив зараз, ви б лайкали його статуси».

    Христина розповіла про своє особисте знайомство з Шевченком в далекому 7-му класі. Воно почалося з вірша «Мені тринадцятий минало…» і запам’яталося виправленими рядками з тексту «Якби ви знали паничі, як плачуть люди живучи…» на «Якби ви знали паничі, що роблять люди у ночі…». «Добродійники» постаралися й змінили таким чином текст у всіх примірниках підручника. «Думаю, ми просто не сприймали Шевченка, якого нам нав’язувала школа. Ми думали, що нуднішого за нього просто не існує», - розповіла доповідач. Не кращою була ситуація з університетським курсом про Кобзаря, зізналася дівчина. Лише пройшовши свій власний шлях до Шевченка – не програмового, не канонізованого – Христина відкрила для себе велич духу митця.

    За допомогою проектора Христина продемонструвала сучасні інтерпретації образу Тараса Шевченка у доробках художників Андрія Ярмоленка, Івана Семесюка, Сергія Коляди, Станіслава Силаньтєва. Більшість із цих художників представляють сучасний стиль «жлоб-арт», який несе швидше не естетичне, а смислове навантаження. Шевченко з битою, з шиною, з татуюванням, в балаклаві та жовтій косинці на шиї, Шевченко в образі Че Гевари, даїшника, Елвіса Преслі – далеко не всі образи, в яких побував поет за останні декілька років. Найбільше їх приніс нещодавній Майдан. «Косметичні зміни відбуваються не зі слова Шевченка, а з його образом. Головна мета – перенести письменника у наш час», - переконана Христина. Студентка впевнена, що під час складних подій нація шукає щось спільне, що може її об’єднати. Це й трапилося з українцями – вони стихійно, але синхронно прийшли до Тараса Шевченка.

    Актуалізація Тараса Шевченка повернула українців й до національних елементів в одязі та взутті, які визначили нинішню моду. Так вважає ще одна учасниця дискусії дизайнерка Орися Атаманенко. За допомогою проектора вона продемонструвала аудиторії останні тенденції української мови, сповненої традиційними мотивами у всіх елементах одягу. «Шевченко сьогодні став трендом», - вважає Орися. На екрані з’являються футболки з принтами поета в різних образах, а також з рядками його віршів. Онаціональнення моди торкнулося й зачісок. «Українцем сьогодні бути модно», - підсумувала дизайнера.

    У слухацькій аудиторії не всі змогли прийняти нові іпостасі Тараса Шевченка, які йому нав’язала сучасність. Так, одна зі студенток зауважила, що Шевченко сьогодні актуальний не своїм зовнішнім виглядом, а тим, як і що він думав. Тому обростання його образу іронічними смислами є не лише не естетичним, але й ніяк не наближає письменника до нас. Така думка викликала дискусію між залом і доповідачами. «Цінність Шевченка й полягає в тому, що кожен може знайти в ньому щось своє», - заперечила Христина. На захист новітнього розмаїття образів поета стала аспірантка філософського факультету Радослава: «У науковій спільноті й суспільстві загалом назріла гостра потреба актуалізувати давно відомі речі за допомогою нової методології. Тому з’являється потреба банального перегляду усталених понять. Те, що зараз відбувається – це той експеримент, який наближає нас до нової методології й водночас – нового мистецтва». Аби знизити наростаючий войовничий тон дискусії, Христина погодилася з тим, що далеко не всі картини з «новим» Шевченком мають естетичну вартість. Це швидше іронія та самоіронія, яка є обов’язковим, але не визначальним етапом, який зараз необхідно пройти українському суспільству. «Такі експерименти допомагають глибше осягнути Шевченка. Після них ми навряд чи колись повернемося до класичного Тараса», - підтримала попередню думку студентка із залу. Аргументом проти вищесказаного було твердження, що «наблизити і знизити – це різні речі». Дискутантка зі слухацької аудиторії висловила переконання, що Майдан актуалізував Шевченка високоінтелектуального, ставився до нього як до неканонічної ікони, а не як до гопника, що проповідує «жлоб-арт». Дискусію припинила Христина, погодившись, що подібне зниження образу Шевченка є побічним явищем експерименту, проте багато людей у світлі останніх подій все ж відкрили для себе поета заново, переродившись разом із ним.

    Третій літературний блок розпочала учасниця дискусії студентка історичного факультету Софія Панько. “Незалежність дала нам свободу вибору. Це стосується і літератури. Вона нині стала менш хрестоматійною. А разом із нею переродився й Шевченко”, - впевнена Софія. Дівчина звернулася до рецепції письменника сучасними українськими поетами — Жаданом, Андруховичем, Небораком, Іздриком, Ірванцем. Узагальнюючи уявлення про Шевченка в їхніх творчих доробках, студентка констатувала підлітковість і спрощення поета, якого, таким чином, намагаються зробити ближчим до людей.

    Наступним зажадав висловитися спеціальний гість дискусії письменник і перекладач Олександр Ірванець. “Шевченко є найдосконалішим втіленням українця, бо своєю творчістю об’єднав всю Україну”, - зауважив поет і наголосив, що символічним є те, що “Шевченко” - найрозповсюдженіше прізвище в Україні.

    Ірванець переконаний, що Шевченка треба сприймати не як ідола, а як живу, навіть суперечливу людину. “Він був різним — україномовним і російськомовним, малював себе в класичному образі й без одягу, мав поважних друзів і нещасливі історії кохання”, - сказав дискутант і зачитав листи Шевченка, в яких той вимагав у своєї колишньої подруги компенсацію за зламаний ключ і повернення подарунків. Тому, вважає Ірванець, дискусії, особливо науково-публіцистичні, навколо постаті Тараса Шевченка нині дуже потрібні суспільству. Вони мають зняти багатовіковий міф навколо митця, який (міф) утворився від незнання.

    На питання про ставлення Ірванця до Шевченка як поета до поета гість відповів так: “Я дуже люблю Шевченка як віртуозного версифікатора. Читаючи його вірші, я відчуваю, коли на нього находило величезної сили натхнення. Тоді він писав не правлячи нічого. Те саме бувало у Міцкевича й Вінграновського”.

    Як підсумок дискусії прозвучало питання із залу до Ірванця: що буде з Шевченком, коли Україна нарешті вирішить всі свої проблеми? - “Ставлення до Шевченка не зміниться. Хіба що увага літературознавців з громадянської поезії переакцентується на пасторальні вірші та балади. Актуалізується перекладна шевченкіана. Проте наша перемога ще далеко за горами, як би песимістично це не звучало”, - завершив виступ Олександр Ірванець.

    Останньою взяла слово старший куратор дискусії доцент кафедри історії української літератури та шевченкознавства Галина Усатенко. Вона зазначила, що дискусія таки вдалася, хоча деякі питання, озвучені, але не обговорені, залишаються відкритими: чому Шевченко є “нашим”? Чому нинішню дискусію спровокували не текти Шевченка, а його візуальний образ? Що є в Шевченкові такого, що так сильно нас хвилює? Як розширювати методологію прочитання класичної літератури загалом і Шевченка зокрема, виходячи у соціально-культурну площину?

    Текст: Анна Мукан,
    Фото: Юлія Поліщук

    Категорії: 
  • «Прочитання Шевченка робить його вічним»

    4 березня в стінах Інституту філології КНУ імені Т.Шевченка відбулася Академічна дискусія «Концепти Тараса Шевченка». Захід організувала кафедра історії української літератури та шевченкознавства в рамках виконання Плану заходів Київського університету з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка

    «Знаменно, що нинішня Академічна дискусія присвячена таким глибоким і невичерпним поняттям як концептосфера Тараса Шевченка і її наповнення, а відтак – і наповнення нашої свідомості, ментальності, духовності та налаштованості на відстоювання нашого майбутнього», - розпочав зустріч заступник директора доц. Валерій Чемес і привітав усіх від імені дирекції Інституту. Модератор проекту доц. Галина Усатенко представила учасників дискусії: акад. Микола Жулинський (Інститут літератури НАН України, директор), д.філос.н. Сергій Йосипенко (Інститут філософії НАН України, завідувач відділу історії філософії України), к. істор.н. Ігор Гирич, (Інститут історії НАН України, завідувач відділу джерел з історії України ХІХ – поч. ХХ ст., головний редактор журналу «Пам'ятки України»), к. філол. н. Олександр Боронь, (Інститут літератури НАН України, заступник керівника проекту Шевченківська енциклопедія в 6-ти томах), канд. мистецтвознавства Галина Скляренко (Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії НАН України. Запропонована Академічна дискусія є 10-ю у рамках проекту «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом», ініційованого Інститутом філології за підтримки журналу світової літератури «Всесвіт».

    Куратор проекту Галина Усатенко розповіла, що до організації нинішньої дискусії її спонукали дві обставини. Перша – це вирізьблення з дерева постаті Тараса Шевченка на Майдані Незалежності, що символізує «стихію народного духу, який творить свого Шевченка, актуального в часі». Другим чинником стало читання Шевченка та ініціювання заходів до його 200-річчя на двох форумах Євромайдану (в Одесі та Харкові). «Ці події засвідчують синтез, складне переплетіння суспільно-політичного контексту та заглиблено академічного вивчення Шевченка в стінах університетів. І саме у моменті Шевченка вони найближче сходяться», - наголосила Галина Олегівна і передала слово завідувачу кафедри шевченкознавства д.філол.н. Оксані Сліпушко.

    Оксана Миколаївна запевнила, що не зважаючи на складні суспільно-політичні зміни, які нині переживає Україна, «ми повинні гідно відзначити ювілей Тараса Шевченка». Професор назвала символічною історію святкування попередніх великих річниць Кобзаря. Так, українській інтелігенції коштувало величезних зусиль для відзначення 100-річного ювілею Тараса Шевченка, адже Російська імперія, у складі якої ми перебували, стояла на порозі Першої світової війни. Знаково, що тоді ж у 1914 році зародилися вільнолюбні ідеї С.Петлюри, П.Донцова, В.Винниченка, М.Грушевського. У 1964 році напередодні святкування 150-го ювілею Кобзаря України знову була підневільна – у складі Радянського Союзу – і передбачалося ідеологічно заангажоване святкування в партійно-номенклатурних колах. Проте справжнє свято Духу влаштувала українська діаспора. Відбувся Конгрес вільної української науки, вийшли друком шевченкознавчі книжки та енциклопедії, у багатьох країнах відкрили пам’ятники Т.Шевченка. У цей же час на теренах материкової України утворилося інтелектуальне коло шістдесятників, які проповідували ідеї унікальності людської особистості та свободи думки. 200-річний ювілей українського Генія Україна зустрічатиме зі значними здобутками, головний з яких – її незалежність, вдруге виборена в лютому цього року. «Сподіваюся, що ми в мирі відзначимо березневі шевченківські дні», - підсумувала Оксана Сліпушко і порівняла умови нинішнього святкування з концертом Дмитра Шостаковича, який виконував свою знамениту Симфонію №7 в блокадному Ленінграді 1942-го року.

    Наступним слово взяв Микола Жулинський. Він порушив проблему освоєння Шевченком духовного простору України. На питання, чому Шевченко так уважно намагався пізнати весь національний простір українського буття, вважає Микола Григорович, відповідь очевидна – «він формував українську націю як самостійний культурний цілісний організм». Письменник означував священні місця для України – Дніпро, могили, байраки – бо усвідомлював, що ці матеріальні об’єкти мають сакральне значення. Доповідач детальніше зупинився на концепті хата як символі національного дому і держави у творчості Шевченка: «Він намагався через Слово донести до українців чітке усвідомлення, що вони є господарями на своїй землі та у своїй хаті».

    Про філософську традицію прочитання Шевченка вів мову Сергій Йосипенко. Розмірковуючи про множинність інтерпретацій художніх текстів в просторі та часі, Сергій Львович запевнив, що саме постійне «прочитання Шевченка робить його вічним». Позиція українського Пророка є проблематичною для філософів насамперед тому, вважає диспутант, що він не писав власне філософських трактатів. Тому світогляд поета на предмет цілісної філософської концепції доводиться аналізувати через його художні твори – і не лише писемні. Так, у 40-60-ті рр. XX ст. у радянській науці панував тенденційний підхід до Шевченка як головного філософа домарксиської доби. Ця традиція, прикметними рисами якої стали заполітизовані трактування вирваних з контексту слів і фраз, протрималася до 70-80-их рр., коли на її місце прийшла філософія художнього твору. Остання дала можливість зануритися в дослідження «проблем, поглядів і концептів, які висловлюються властивими поезії способами. Це та філософія, яка може народитися лише в художньому творі». Хоча такий підхід набув широкого поширення, в його річищі було написано доволі мало розвідок. Це пояснюється насамперед різким звуженням філософського поля проблем і відсутністю чіткої методології дослідження об’єкта. Вихід із цієї ситуації Сергій Йосипенко вбачає у перегляді уявлення, що може бути філософією і як філософ може читати художній твір. «Ми повинні читати твори Тараса Шевченка і праці одне одного про нього. Лише міждисциплінарне дослідження дасть можливість цілісно окреслити поле діяльності письменника», - підсумував Сергій Львович.

    Ігор Гирич зробив джерелознавчий екскурс в історію публікацій документальних матеріалів про Тараса Шевченка. Він наголосив, що тема Шевченка і його доби ще вповні не досліджена і сьогодні нам випадає унікальний шанс по-новому потрактувати Шевченка. «Він перша людина, яка поставила культурний кордон між Україною і Росією через архетипні поетичні образи», - сказав Ігор Борисович і наголосив на важливості міфотворчості Тараса Шевченка, яка й донині мобілізує людей для формування нових національних вимог.

    Про переваги і недоліки Шевченківської енциклопедії, яку випускає Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ, розповів один із її редакторів – Олександр Боронь. «Це видання є працею величезної ваги, яке акумулює набутки в царині шевченкознавства за півтора століття», - переконаний Олександр Вікторович. Осердям «шеститомної глиби» є осмислення літературної спадщини Тараса Шевченка. Натомість недоопрацьованим видається образотворчий розділ, над яким мав би працювати колектив професійних мистецтвознавців. Підкреслив О. Боронь і значення для подальшого розвитку шевченкознавства виходу друком завершальних томів Повного зібрання творів у 12 томах, у яких прокоментовано мистецьку спадщину Т. Шевченка. Втім, як зауважив доповідач, одна з проблем цього видання полягає в тому, що малюнки з дорожніх альбомів Шевченка спершу (7 том) подано за хронологічним принципом, тоді як у дальших томах альбоми вже відтворено як цілість.

    Фахівцем з мистецької спадщини Тараса Шевченка на дискусії виступила Галина Скляренко. Вона розповіла про непрофесійний підхід до дослідження полотен Шевченка-художника за радянських часів. «Хто такий великий художник? Це той, хто відкриває нам щось нове в людині», - вважає Галина Яківна і саме таким вважає Тараса Шевченка – художника зі складною концепцію людини. Найдовершенішими роботами майстра слова і пера мистецтвознавець вважає цикл малюнків «Притча про блудного сина» та пізні автопортрети.

    Насамкінець слово взяв один із організаторів Академічної дискусії – к.філол.н., головний редактор журналу «ВСЕСВІТ» - Дмитро Дроздовський. Він зупинився на проблемі перекладів творчості Тараса Шевченка у світі й зокрема проаналізував специфіку англійського перекладу вірша «Заповіт» Вірою Річ.

    Під час виступів учасників регулярно виникали локальні дискусії, спровоковані запитаннями від аудиторії. Зокрема, глядачів цікавило походження Шевченкових концептів, чи можна вважати постать Шевченка соціальним концептом, як «очистити» особистість поета від кліше та ідеологічних нашарувань.

    Текст: Анна Мукан,
    Фото: Валерій Попов

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to дискусія