дискусія

  • ЗМовники: фейки у лінгвістиці

    15 травня відбулося останнє у поточному навчальному році засідання лінгвістичного клубу "ЗМовники". За цей рік учасники обговорили актуальні питання української мови, послухали цікавих спікерів і дізналися багато нового. Було весело, пізнавально та інтелектуально.

    Остання зустріч була особливою. Сенсації, розслідування, викриття. Гірка правда чи солодка брехня? Як встановити істину? Доктор філологічних наук, доцент кафедри української мови та прикладної лінгвістики Галина Наєнко дала відповіді на посталені запитання. Галина Михайлівна, користуючись достовірними фактами та глибокими знаннями, розповіла учасникам про фейки у лінгвістиці. Під час зустрічі змовники обговорили: Чи потрібні в повсякденні академічні здобутки? Як поширюються наукові знання в ЗМІ? Що таке псевдонаука? Як розпізнати маніпуляцію? Які фейки про українську мову найбільш поширені в інтернеті?

    Лінгвістичний клуб «Змовники» - про мову цікаво, корисно і весело! Зустрінемося наступного року!

    Категорії: 
  • Про День книги в Шевченковому університеті

    Книга, за словами Оксани Забужко, це ансамбль. Адже, справді, в складі творення книги не лише письменники, а ціла низка людей, не рідко виняткових постатей, харизматичних перекладачів, сумлінних редакторів.  За обкладинкою, що є маркетинговою принадою, криються історії, перипетії, сюжети, котрі не входять у саму книжку, а фактично є її "польовим" продовженням. Народжена книга йде сміливо у світ, як "маленький принц", продовжує мандрувати й обростати новими сюжетами.

    23 квітня - Всесвітній день книги та авторського права. Нещодавно створений Інститут книги, який обростає не менш цікавими історіями, аніж самі книги й письменники, організував для студентства КНУ імені Тараса Шевченка зустріч із неординарними постатями нашого часу. Їм, безумовно, є що сказати завжди. Студентство, письменники, викладачі зібралися, щоб поговорити про суттєве і надважливе-книги.
    Оксана Забужко - як інтелектуальне дихання країни, голос правильного керування. Іван Малкович-вершитель книжкових світів, майстер видавничого корабля. І, можливо, не всім відома, але в контексті українсько-польських літературних відносин важлива - постать Олександри Гнатюк.

    Розпочали офіційними словами вітання. Виконувач обов'язків директора Інституту книги Сергій Ясинський побажав і подякував за довіру до українських видавництв, за популяризацію книжки. На черзі - слово заступниці, яка талановито модерувала зустріч. Пані Анастасія Левкова, як представниця Інституту книги, зазначила, що саме ця установа має бути книжковим перехрестям, відстежувати тенденції книжкової галузі і зустрічатися з читачем віч-на-віч. Чи буде воно так, час покаже!

    Пальму першості у черзі інтелектуальних виступів перейняла професорка Києво-Могилянської академії, перекладачка та популяризаторка української літератури, голова Товариства промоції української культури в Польщі та польської в Україні - Олександра Гнатюк. Досі лишається проблема популяризації українського за кордоном, тому пані Олександра взяла на себе цю місію. Неукраїнська ідентичність не стала завадою. Україна таки має що показати Польщі, українська книжка не є винуватицею конфліктів, а польська теж має право з'являтися на полицях своїх сусідів. Важливим є ефект з'яви української книги на полицях польських книгарень. Що має стати прецедентом такої появи? Безперечно, не лише добре налагоджений контакт. Входження на книжковий ринок сусідки має бути ефектним, за словами пані Олександри."Феєрична постать, феєричний харизматичний автор, як Оксана Забужко чи Сергій Жадан, Іван Малкович і його "АБАБАГАЛАМАГА". Має бути якась родзинка. Те, що нас притягує, є абсолютно неповторним."

    Книга і така феєричність особистості є відмінним доповненням, беззаперечним успіхом. Але все ж навіть цього не є достатньо. Кожний ринок є специфічним і потрібно навчитися промовляти до іноземної авдиторії.
    Наприклад, в Польщі не сприймають так званий народний продукт. Існує специфіка польського сприйняття, витіснення народної культури як чогось менш вартісного, відсталого, нецікавого, спрямованість на "шляхетське".

    На зламі 80-90-х років минулого століття українська культура сприймалася крізь призму радянськості, недоброзичливо і навіть вороже. Українське маркувалося як шароварщина. А упередження щодо націоналізму не зникає й тепер.
    Ще один камінь спотикання - брак двосторонньої фаховості. Тобто знавець української мови не достатньо володіє польською. А якщо й володіє, то бракує літературного хисту. Має бути талановитий літератор, який володіє словом і відчуває його, який підсвідомо добирає глибинні пласти мови. Пані Олександра підсумувала, що книга є продуктом, вона має продаватися, а за нею має стояти харизматичний автор, який спонукає.

    Заступниця Інституту книги, яка невтомно продовжувала рухати стрічку послідовних виступів, оптимістично підбадьорила: "За спостереженнями іноземних фахівців та за результатами українських досліджень після 2014 року підвищився рівень зацікавлення інтелектуальним продуктом. Зросла зацікавленість театральними подіями, виставками. Якось несподівано, дещо парадоксально, адже таки економічна криза впливає на загальні процеси". Парадоксально, але 2014 рік став, очевидно, переламним. Ймовірно, суспільство стало більш зрілим, зрозуміло, кого варто слухати, хто формулює сенси і формулює вартісне. Чи визріло все ж суспільство, який діагноз йому можна поставити, а чи є, можливо, знову потреба влізати в танк? Відповісти на ці запитання погодилася пані Забужко.

    Оксана Забужко поділилася своїми вельми цікавими спогадами. Студентське життя, 329 аудиторія, "історія партії і Ленін", а ще викладач, схожий на прусака. "Колись то думалося: "Боже, який мотлох. Ну вмію я читати Леніна. І що? То ж вам не Аристотелівська логіка, а патологічний ум. Але розуміти, як цей патологічний ум влаштовано, як він грає зі світом і "юзає" його - це розуміти, як світ через кілька десятиліть отримав "товаріща Суркова" з усією "архітектурою" некерованої росфедерації. Ви бачите тяглість, ви бачите спадкоємність. Отож, що вміти - за плечима не носити!" - так пояснила пані Забужко користь того, що, здавалось би наче, ніколи й не знадобиться.

    Ще одна "фірмова" історія від письменниці - це вже спосіб роз'яснити, що таке справді книга, як вона розростається історіями і як обростає новими сюжетами.
    У 2015 році один із перших кіборгів, хто обороняв Донецьке летовище, а потім, опісля полону, був звільнений - командир 90-го батальйону 81-ої бригади Олег Кузьміних. 124 дні полону, 93 дні у підвалі, в повній ізоляції. Ніякого контакту із зовнішнім світом. Підвал, допити і вербування, психологічний тиск. У таких умовах людину запевняють, що вона не потрібна нікому, ніхто на неї не чекає, що її кінцевий пункт-це смерть, але перед цим тортури. Ти не можеш бути певним, що діється за стінами підвалу, чи ще є Україна, чи, може, "зелені чоловічки" розповзлися по всіх усюдах. Олега Кузьміних утримували на території заводу. Проходячи одним із покинутих цехів, він дивовижним чином побачив розкидані книги. Йому вдалося їх прихопити із собою. Це були три книги, зовсім різні, абсолютно несхожі.

    Перша з них - доповіді, чи то проповіді якогось псевдопатріарха - може, Кіріла, може, якогось Алєксєя. Щось, що навряд чи могло укріпити. Друга-такий собі посібник: вправи, присідання, віджимання. Ну нехай, може, й знадобиться. А третя книга -"Музей покинутих секретів" Оксани Забужко. Олег Кузьміних зізнався, що саме ця книжка допомогла йому вистояти, вижити і незбожеволіти. Допомогла зберегти здоровий глузд, усвідомити себе і зберегти свою ідентичність, зберегти себе як військового, вірного своїй присязі. "Це незрівнянне відчуття,-говорить Забужко, - коли говориш з людиною, яка каже, що твоя книга врятувала життя. І це якраз відповідь на те запитання, що може книга. Бо ж вона має свою долю, свої маршрути, свою історію."

    Виникає запитання, як опинилися книги на Сході. З'ясувалося, що це влаштувала Всеукраїнська громадська організація "Не будь байдужим!". Саме сестра Анастасії Левкової кілька років перед війною тягала на своїх тендітних плечах українські книги на Схід. Після 2008 року припинилася популяризація української книги на Донбасі. І саме вищезгадана організація "залишила" колись порятунок для сьогоденного лиха війни, для військових, полонених, гнаних і переслідуваних.

    Щоб книга "відбулася", прозвучала, щоб дійшла і на дальному кінці проводу вона змогла безпафосно врятувати життя, змінити чиєсь життя - це і є місія доброї книги. Але, щоб книга знайшла свого читача, щоб врятувала, треба попрацювати цілому ансамблю. "За музикою книги стоїть ціла вервечка. Це професії, які для пересічного читача залишаються невидимими, це професії дрібним шрифтом»- говорить Оксана Забужко. У цьому контексті згадувати про перекладачів - зась, адже читач, як правило, не бачить перекладача, а лише автора. Тоді як насправді читає таки текст перекладача, в якому передано лише сенси автора.

    Оксана Забужко з усмішкою нескромно зізнається, що 20 років "ростила" для себе перекладачів, адже здолати бар'єр синтаксису підвищеної складності - це вам "не квіточки збирати". "Перекласти Забужко - це пройти сертифікацію. Це той клас, коли вже можна бути спокійним за свій рівень володіння українською мовою. Адже письменник завжди заангажований актом говорення, письменник запрограмований мовою, письменник відповідальний перед мовою, тому він живе у ній". "Письменник зав'язаний на мові, - продовжує далі пані Оксана. - Якщо спростити, збити звук, інтонацію, якщо неправильно емоційно-психологічну цензуру поставити, все розлетиться. Кому як не мені знати, якою мірою я залежна від своїх перекладачів." Тому, безумовно, успіх книги - це майстерність перекладача. Якщо помножити це на візуальний ефект в епоху гіпертрофованої візуалізації, а також верстку, яка дає друге дихання. «У фіналі книги - дівчинка з наплічником або панянка, яка стоїть за прилавком і розмовляє з тобою про цю книгу з любов'ю» -додає письменниця.

    Врешті останнім доповідачем був Іван Малкович. Він і досі лишається по-дитячому залюбленим у книги. Але зізнається, що редактор і директор видавництва - це та людина, яка перестає читати улюблені книги. Письменник та видавець поділився своїм досвідом успішних проектів. Справжнім досягненням було створення інтерактивної книги для сучасних пристроїв. «Снігова Королева» —геніального данського казкаря Ганса Християна Андерсена народилася вдруге у світі інформаційних технологій. Намалював книгу один із найкращих сучасних ілюстраторів світу Владислав Єрко. Іван Малкович розповів, що найдрібніші деталі цієї книги малювалися 3 роки найтоншими пензлями під великою лупою! А розробниками такої книги стали молоді юнаки-програмісти, які приголомшили своїми вміннями. Поет не полінувався самостійно продемонструвати для студентів своє видавниче дитя і навіть дав погратися, чи то пак пригадати дитинство, студентам Київського університету. «Це дуже цікаво - поринути в те, що ти любиш. Так, я видаю й дорослу літературу, - каже Іван Малкович. -Але я втік від дорослих. Бо найприємніше - це працювати для дітей. Вони підростають з твоїми книгами, а потім через роки приходять зі світлинами і кажуть: «А це я колись з Вами сфотографувався!» І ти розумієш, що на твоїх книгах виростають цілі покоління.»

    Андріана Біла, фото - Аліна Карбан

  • Ідеальне ім’я. Яке воно?

    Захист від нечистих сил, доля, життєвий шлях, данина моді чи засіб національної ідентифікації – що таке ім’я? Із цим питанням на засіданні лінгвістичного клубу «ЗМовники» 17 квітня допомагали розібратися наші студентки – Аліна Заболотна і Олена Єнчева. Аліна Заболотна – студентка 3-го курсу, спеціалізації "Українська мова в сучасних лінгвокомунікативних вимірах" при кафедрі української мови та прикладної лінгвістики. Об'єктом наукових зацікавлень є динамічні процеси в системі сучасної української мови. Під керівництвом Оксани Мацько досліджувала особливості функціонування української театральної лексики.

    Єнчева Олена – студентка 3 курсу, спеціалізації «Українська мова в сучасних лінгвокомунікативних вимірах» при кафедрі української мови та прикладної лінгвістики. Цікавиться лексикологією та фразеологією сучасної української мови, із цим і пов‘язана перша наукова робота «Авторська трансформація фразеологічних одиниць на прикладі перекладів Миколи Лукаша».

    Дівчата розповіли про зміну значення імені в різні історичні епохи. Так, в дохристиянські часи вважалося, що ім’я несе в собі надзвичайну потужну енергетику та є сакральним знаком особи. Якщо батьки новонародженого прагнули надати імені захисної функції та захистити дитину від нечистих, обирали ймення з негативною семантикою (Мертвий, Безщасний), щоб злі сили трималися осторонь.
    Із запровадженням християнства на терени України прийшли грецькі, латинські, староєврейські імена, які тривалий час адаптувалися та носили переважно атрибутивну ознаку.

    З приходом більшовицької влади наступає епоха насадження мови радянського тоталітаризму, зокрема це стосувалося й імен. Даздраперма, Нінель, Мелс та інші імена-абревіатури були проявом «іменної повені». Після дуже жвавого обговорення, «ЗМовники» винайшли власний рецепт ідеального імені – краса, фонетична прозорість, милозвучність, національна ідентичність, норми граматики та здоровий глузд.

    А про те, які незвичні імена та інші філологічні явища зустрічаються на шляху невтомних науковців-шукачів пригод можна буде дізнатися наступного засідання з теми «Подорожі лінгвістів».

    До нових лінгвістичних зустрічей!

    Текст студентки Оляни Цехмістер, фото – студентки Юлії Кузьменко, Валерія Попова

    Категорії: 
  • Українська мова латинкою. Чи це можливо?

    Сьогодні, 20 березня, закликати прихід весни та обговорювати мирні шляхи перемоги в алфавітній війні зібралися найбільш утаємничені філологи нашого Інституту на засіданні лінгвістичного клубу «ЗМовники». "Українська мова латинкою. Чи це можливо?" – такою була тема зустрічі, яку під керівництвом Людмили Домилівської готували наші студентки Софія Мостова та Адріана Біла. Також необхідно відзначити незвичайність формату виступу дівчат – запеклі словесні баталії у вигляді дискусії не залишили байдужими жодного присутнього в залі.

    Питання латинізації українського алфавіту розглядається авторитетними мовознавцями вже незліченну кількість років, однак зараз – в умовах війни, в тому числі й інформаційної воно постає надзвичайно гостро. Чи допоможе латинка українцям для європейської самоідентифікації, а чи навпаки занапастить ті нечисленні паростки, які ще більше переконують у неповторності та унікальності української нації? Чи може кирилиця як власне українська система письма бути увиразненням нашої історичної та культурної окремішності? Чи з переходом на латинку ми забудемо наше далеке праслов’янське коріння та станемо великою сірою масою?

    Після виступу наших спікерів усі охочі долучилися до обговорення одного з найважливіших питань дискусії – яка мета переходу на латинську абетку та на яку реакцію можна сподіватися від громадськості, якщо це станеться сьогодні. Адже кирилиця – це традиція, це сакральне явище для українців, від якого вони не мають намірів відмовлятися. Саме тому, підбиваючи підсумки зустрічі, учасники визнали не повний перехід, а лише часткову альтернативу для української мови.

    Наприкінці засідання думки присутніх розділилися. Та й навіть знайшлися охочі власноруч допомагати переходу на латинську абетку української мови.Однак спільною та непохитною виявилася думка про дотримання «Напутчування» Івана Малковича «…захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї», а також, витягнувшись на пальчиках, оберігати місячний серпик букви «є», що зрізаний з неба разом із ниточкою»

    Провокативним ти неоднозначним виявилося сьогоднішнє засідання нашого лінгвістичного клубу, але ми закликаємо усіх триматися свого – отого власного, що виокремлює нас серед інших, всупереч вітрам історії. Запрошуємо на наступну зустріч, де ви довідаєтеся про роль і можливості української мови в інтернеті. А також дізнаєтеся про перспективи розвитку солов’їної в сучасному мережевому просторі.

    Текст студентки Оляни Цехмістер, фото Валерія Попова

    Категорії: 
  • "Кожен з нас часто є книжковим блогером": дискусія літклубу PROчитання з Тетяною Синьоок

    Коли ж обговорювати книжкові новинки, як не у день української мови і писемності? Літературний клуб PROчитання 9 листопада організував дискусію з Тетяною Синьоок. Випускниця Інституту філології, кандидат філологічних наук більше року веде свій блог "Читацький щоденник"(https://chytatsky.blogspot.com/), де пише відгуки на нові українські книжки. Із присутніми Тетяна поділилася корисними порадами щодо створення блогу, наповнення і планування публікацій.

    Модераторами дискусії були д.філол.н. Олена Романенко та аспірантка Наталія Ковтонюк. Розмова видалась дуже жвавою та інформативною. Тетяна розповіла, що розпочинаючи свій "Читацький щоденник" поставила собі за мету прочитати хоча би по одній книзі усіх авторів, яких знає. А ідея ж блогу виникла тоді, коли після роботи у різних друкованих виданнях, виникло бажання сказати більше та інакше, ніж вимагалося редакційною політикою.

    Створення блогу, з досвіду Тетяни Синьоок, надає чудову можливість обміну враженнями та причини самовдосконалення. Своєю місією блогерка бачить популяризацію українських новинок, але часто задається питанням - "чи варто писати про погані книжки?".
    У своєму блозі Тетяна вдало балансує між емоціями та літературознавчому аналізу, що властиво критикам, тож її дописи не лише цікаво читати, а й поспілкуватися наживо, що і було можливим на засідання літклубу.

    Долучайтеся до наступних дискусій і читайте книжки!

    Каріна Дорошенко,
    фото - Валерій Попов

    Категорії: 
  • Мовна деколонізація України: закон і практика

    21 лютого до Дня рідної мови в актовій залі Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася дискусія на тему сучасного стану української мови в країні, української ідеї і культури загалом, а також розглядалося питання мовної політики нашої держави. Йшлося про три законопроекти про державну мову, зареєстровані впродовж останніх двох місяців. Основним завданням цих законопроектів – допомогти поширити українську в освіті, пресі, на радіо, ТБ, у кіно та на видавництвах. До жвавої бесіди проблемних питань долучалися представники громадських організацій та студенти-філологи. Учасники обговорення визнали, що на ниві поширення української мови ще багато що не зоране. Не можемо лишатися байдужими, аби наша мова не потрапила у список мов, які зникають ( а таких у наші дні – близько половини з 6 000 існуючих розмовних мов). Особливо актуально це у часи наступальної інформаційної війни Росії проти України. Професори та громадські діячі міркували, чому ж за 25 років незалежності українська мова так і не стала насправді державною та все ще потребує захисту, тоді коли в інших державах навіть не стоїть питання мови корінного населення, яка використовується «за замовчанням». Згадували також сумнозвісний закон КаКа 2012 року про регіональні мови; намагалися оцінити роль влади в розвитку національної мови, ідеї, культури, хоча з цього приводу учасники були вельми неоднозначними у поглядах.

    Вітальним словом розпочав обговорення директор Інституту філології проф. Григорій Семенюк. Виступ його був лаконічним, але містким: мовою цифр окреслив стан мов у всьому світі, зокрема тих, які не фіксуються та вже не передаються наступним поколінням, адже мають до 100 носіїв. Наголосив на тому, що українська – мова корінного населення великої держави – досі лишається упослідженою! Григорій Фокович також зауважив щодо символічності дня, в який зібралися. З 21.02.2000 р. відзначається День рідної мови. Свято, ухвалене ЮНЕСКО 1999 року в Парижі, є неабияк актуальним для нас. «Розбудувати українську самостійну державу без мови неможливо; дбати потрібно не лише про економічну, а й про духовну незалежність! Державність мови має бути потужним фактором безпеки України. Є люди, які вважають, що зараз це питання не на часі, що воно роз’єднуватиме державу. Але чи об’єднало нас за 25 років замовчування цієї теми?», - висловився Григорій Семенюк.

    Проректор з науково-педагогічної роботи Володимир Бугров привітав учасників дискусії від імені ректора. «Найбільша насолода – спілкування з розумними людьми», - каже Володимир Анатолійович. Саме це й забезпечує мова, і це дуже важливо для гуманітаріїв. При цьому проректор наголосив, що навряд чи треба агітувати за українську мову зібране товариство. Варто агітувати «саме і тому Будинку під куполом». І доки українську книжку не профінансує уряд, всі агітації будуть лише красивою ілюзією. З жалем професор згадував кінець 1970-х, час русифікації в Західній Україні. У цей час вчителям російської доплачували 15% до зарплатні. Володимир Бугров вбачає проблему окупованих земель в тому, що ті свого часу не діяли, як й наша влада нині. Виступаючи, Володимир Анатолійович, зацитував Черчіля: «За культуру під час війни треба воювати! А для чого ж тоді воюємо?» Проректор переконаний, що боронити Україну треба повсюдно: і книжкою, і кіно, і всіма іншими сферами культури. Від безнадії рятує небайдужість, і силами наших науковців та ентузіастів і досі жива українська.

    Заступник директора Інституту філології з наукової роботи Ганна Черненко виступила замість запрошеного на захід народного депутата Миколи Княжицького, який би мав ознайомити слухачів з основними положеннями трьох нових законопроектів про державну мову. Закони № 5556, 5669, 5670 закріплюють українську мову в усіх сферах, регулюють її в медіа, ініціюють створення відповідних органів контролю щодо вживання української (передбачається 27 мовних інспекторів). Крім цього, планується створення Центру української мови, що видаватиме посадовцям сертифікати щодо знання мови, Термінологічного центру тощо. До слова, штрафи за порушення закону – до 200-300 неоподаткованих мінімумів – чудовий стимул нарешті визнати українську державною! Пані Ганна також згадала про процес, що розглядається Конституційним судом України з 17 листопада минулого року, про скасування закону Ківалова-Колесніченка (так званого КаКа). Закон від початку закладав різночитання, в основі своїй мав деструкцію та мав на меті розкол держави.

    Директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко звітував про нещодавню зустріч Інституту з депутатами щодо питань стану і статусу української мови. За словами завідувача кафедри фольклористики ІФ Олени Івановської його глибока та переконлива промова на цьому обговоренні увійде в історію нашого державотворення, але професор лише скромно відповів на це: «Я від вас говорив!» Його виступ можна назвати найемоційнішим серед усіх доповідачів, і водночас дуже аргументованим. Павло Юхимович також згадує історію та каже, що в наші дні СБУ не працює так, як колись КДБ (продумували цілу систему дій, тож досягли високого рівня русифікації; адже до деталей продумувалися конференції русистів, зарплатня науковців тощо). «Доки українська мова, ідея, ідентичність не буде центральним об’єктом діяльності держави як організації, нічого не вийде!» - запевняє Павло Гриценко. Він підтримує думку про важливість в цьому разі влади: «Ми йдемо малими кроками, а нам – великі загати. І ми витрачаємо всі сили на боротьбу за те, що нам дано самою природою». Тим не менш вчений був досить оптимістичним: поле діяльності відстоювання української мови зберігається та потребує наших рук і участі, є потенціал, є творчі сили, хоча й бракує фінансування. Також професор закликав молодь, студентство не вірити банальним тезам опонентів про те, що українська мова та українська держава – це лише такий собі інтелектуальний проект. Які можуть бути сумніви в нашій автохтонності, коли ще в приписі дяка Григорія в Остромировому Євангелії (а це 11 ст.!) знаходимо ті мовні риси, що притаманні лише українській мові? Ці риси збереглися ще з часів праслов’янської єдності. А Київ – «благословенне місце в Україні», адже такого рівня розвитку культури, книжності (ще при княжих дворах існували професійні скрипторії) не мало жодне інше східнослов’янське місто.

    Далі слово взяв професор Віденського університету, Президент Міжнародної асоціації україністів та добрий друг Інституту філології Міхаель Мозер. Його слова – голос європейця, австрійця, що мав досвід з українською мовою, яка стала для нього рідною. «В Україні – лише українською! - свідомий пан професор. – Мовні закони треба бачити в історичному контексті». Мозер з нами всім серцем, він щодня чекає новин як з Конституційного суду, так і з інших органів влади. Він пам’ятає і передісторію закону 2012 р. про регіональні мови, і вважає, що цитата одного з авторів «Мы развели их, как котят» має бути показовою як для Європи, так і для України. Російську мову ніхто не забороняв і до закону КаКа, вона підтримується і Європейською хартією регіональних і територіальних мов, нема чого переживати про її небезпеку. А «розводити кокєт» щодо захисту української, як тоді, 2012 року, зараз не можна, тож Мозер цілком підтримує законопроекти про державну мову. Намамкінець свого виступу він навів промовисті цифри: з 2001 року відсоток росіян серед громадян України зменшився з 17% до 10%, а останні опитування 2015 року показують, що 60% населення України вважають рідною українську, 22% - і українську, і російську, а разом, що важить для професора, - 82%, і це відповідає дійсності України.

    Наступним гості круглого столу слухали громадського діяча, засновника руху «И так поймут!» Романа Матиса, який був співавтором одного з пропонованих законів. Матис був радий запрошенню на круглий стіл, адже не має жодного стосунку до академічного середовища, але йому є що сказати і викладачам, і студентам. Розповів про початок своєї громадської діяльності: як важко було в Києві, як русифікація 2012 року дісталася навіть до Львова (і не через туристів, а через бізнес). Отож і почав думати над виграшною стратегією. Його принципова позиція гідна поваги: за весь цей час діяч не купив жодного продукту російською мовою. Він називає це гігієною: «Це мої гроші, це моя країна, чому я не маю на це права?» Ініціатива захисту української мови у сфері послуг, бізнесі, ЗМІ дала свої результати, хоча й була тернистою (до прикладу: їхній позов до автомобільної компанії щодо мови меню був першим подібним позовом; вони виграли цей процес, докопавшись до суті Закону про права споживачів). Роман Матис категорично не згодний з тим, що в нашій державі все залежить від політиків, а не від суспільства. Так, того рівня активності, яке б змінило стан сучасності, бракує. Але на всі питання щодо того, що може пересічний українець, діяч має чітку відповідь: узяти за щоденну звичку («як чистити зуби») боротися за право отримувати інформацію українською мовою. Саме це важливо для кожного з нас – боротися!

    Разом з аудиторією учасники обговорювали й слабкі місця зареєстрованих законопроектів, дякували за підтримку мови. Не обійшлося без сумних питань: чому ми втрачаємо молодь (а з нею – й майбутнє), яка їде за кордон, коли не потрібна тут? Чому почасти не можемо елементарно скористатися почуттями й здоровим глуздом, що вирішило б проблеми швидше (для прикладу: 1992 швидко та безпроблемно Київрада ухвалила освіту українською, число українських шкіл зросло з 23 до 400)? Чому нема лекторію в органах влади, що роз’яснював би особливості українського мовного питання та відрізняв би його від інших країн? Чому наше законодавство найчастіше є лише на папері, ба навіть там не обходиться без різночитань (знову ж таки, приклад: термін «член сім’ї» кожен закон Сімейного кодексу розуміє по-своєму)?

    Україна – молода держава з непростою історією, тому в жодній справі державного рівня, зокрема й у мовній деколонізації, не обійтися без труднощів. Та їх неодмінно можна подолати, залучаючи молодь, науковців, небайдужих громадських діячів, зарубіжних вболівальників за українство та просто національно свідомих представників народу. Головне – ми маємо природні права та великі перспективи. Висловити саме це й мали на меті організатори та доповідачі дискусії.

    Юлія Кузьменко,
    Фото – Валерій Попов, прес-центр ІФ

    Категорії: 
  • «Pro-читання»: дискусія про підсумки літературного року в ІФ

    У грудні на різноманітних форумах, літературно-мистецьких порталах та в аналітичних виданнях усі підбивають підсумки року. Своє фахове слово з приводу цього сказали і філологи.

    13 грудня в стінах Інституту філології відбулася дискусія за підсумками читацького та книжкового року «Pro-читання». У розмові взяли участь книжкові блогерки Тетяна Синьоок і Ксенія Різник, а також редактор часопису «Критика» Аня Протасова. Модерувала дискусію д.філол.н., Олена Романенко.

    На зустрічі з позицій блогосфери, студентського досвіду, викладання на освітній програмі «літературно-мистецька аналітика» та «літературна творчість» присутні обговорили нові імена української літератури, домінантів та лауреатів літературні премії 2016 року, обмінялися думками про новинки української критики, та подискутували про те, яким же є новий український читач.

    Лунало багато думок, заперечень і підтверджень. Стало зрозуміло, що універсального образу сучасного читача створити не можливо, адже комусь ближча художня література, комусь нон-фікшн, хтось зачитується романізованою біографією, а в той же час неможливо заперечити відголоски поділу літератури на масову та елітарну. І якщо літературні премії не завжди беруть до уваги тексти масової літератури, то на думку блогерки Тані Синьоок, журі скоро буде вимушене рахуватися і з такими текстами.

    Поставало питання, яка ж роль ж роль блогера у сучасному літературному процесі, де є автор, читач і критик. Авторка блогу «Етажерка» Ксенія Різник спробувала відповісти так: «Це читач, який може говорити про книгу, бо критик до книги підходить професійніше». На думку авторки блогу «Читацький щоденник» Тетяни Синьоок, «фахові критики відлякують читача, дивляться на весь процес з висоти досвіду, а в блогерів коротша дистанція до тексту, тож вони роблять літературний процес цікавішим».

    Нова стратегія підходу до літературної критики у форматі блогів є необхідною в сучасному літературному просторі, як на друкованому, так і мережевому полі. А проведена дискусія і обмін досвідом стали корисними для усіх учасників заходу.

    Каріна Дорошенко
    Фото - Валерій Попов

    Категорії: 
  • «Зустріч на Ельбі театру і тексту»: дискусія про постановку «Зимова казка»

    8 грудня відбулася інтердисциплінарна дискусія «Шекспір: межі і безмежжя канону». Ідея дискусії виникла у зв’язку з постановкою Львівського театру імені Леся Курбаса «Зимова казка» Вільяма Шекспіра у режисерській інтерпретації Євгена Худзіка.

    Цією виставою за підтримки Британської ради символічно завершили відзначення року Шекспіра з нагоди 400-ліття з дня смерті автора. Не важливо, українська чи англійська література є вашим фахом, естетика Шекспіра є наріжним каменем довкола якої фокусується увага митців.

    Тож у рамках проектів візуально-дослідницької платформи при КНУ імені Тараса Шевченка, ініційованої доц. Галиною Усатенко, в Інституті філології зібралися представники кафедри театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка, редакцій журналів «Український театр» та «Просценіум», громадської організації «Театральна платформа», актори вистави, викладачі та студенти Інституту філології.

    Під час дискусії обговорювалася постановка літературознавцями і театрознавцями, як текст і театральна постановка. Осучаснений Шекспір у баченні режисера Євгена Худзика був сприйнятий по-різному. Чотиригодинна вистава з адаптацією до української культури мала двоякі відгуки. Найбезсенсовішою виставою «Зимову казку» назвала Майя Гарбузюк із ЛНУ імені Івана Франка, яка бачила усі варіанти від репетицій до втілення на сцені. На її думку, стіни Молодого театру не дали змогу показати усю глибину символів та інтерпретацій, яку було закладено.

    Проф. Тетяна Михед проаналізувала «Зимову казку» як метатеатральний сюжет. А проф. Наталя Жлуктенко, звернувши увагу на історичну складову пізньої творчості Шекспіра, наголосила, що провідний концепт влади, що подав режисер, українізує Шекспіра, актуалізуючи його.

    Театральний критик Ірина Чужинова про постановку висловлювалася метафорично. Режисер написав «Зимову казку», а Шекспіра взяв собі у помічники. «Зустріч на Ельбі театру і тексту», - так висловилася критикиня про дискусію в Інституті філології.

    Серед присутніх на дискусії були схвальні відгуки. Заступник директора Надія Янкова підмітила: «Є час і звук – те, що не втримаєш ніде, а залишається в серці». А одна зі студенток порівняла п’єси Шекспіра зі скульптурами: «П’єси Шекспіра як скульптури, без життя. А тут була жива кров».

    «Механізм перетворення енергії – це для мене Шекспір», - завершив дискусію режисер Євген Худзик, подякувавши кожному за висловлені думки.

    Каріна Дорошенко
    Фото – Валерія Попов

    Категорії: 
  • Міждисциплінарна дискусія "Театральний Шекспір: межі і безмежжя канону": анонс

    8-го грудня 2016 р. відбудеться міждисциплінарна дискусія в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка
    Театральний Шекспір: межі і безмежжя канону (Літературознавчо-театрознавчі діалоги про національну прем'єру «Зимової казки» на сцені Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса)
    Питання, які пропонуються для обговорення:
    - Що промовляє класичний текст Шекспіра зі сцени українською мовою до глядача ХХІ сторіччя?
    - У чому суголосся українських реалій із загадковим пізнім твором Великого Барда?
    - Що відкриває сучасний український театр у класичному західному Шекспіровому каноні?
    - Що відкриває шекспірівський текст у нашій національній історії та культурі, минулому, сьогоденні, майбутті?
    - Чи існує межа інтерпретації класики для сучасного мистецтва?

    Серед спікерів дискусії: професори Ганна Веселовська, Наталя Жлуктенко,Тетяна Михед, доценти Сергій Васильєв, Майя Гарбузюк; Ірина Чужинова.

    Дискусія ініційована кафедрами зарубіжної літератури та історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології, за участі студентів спеціальності «Літературно-мистецька аналітика» у рамках проектів Візуально-дослідницької платформи при КНУ імені Тараса Шевченка та у співпраці з кафедрою театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, кафедрами театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка, редакціями журналів «Український театр» та «Просценіум», громадською організацією «Театральна платформа».

    Ідея дискусії постала в рамках відзначення 400-ої річниці від дня смерті Шекспіра та заходів кампанії Британської Ради в Україні Shakespeare Lives.
    Постановка «Зимової Казки» Вільяма Шекспіра на сцені Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса відбулася за підтримки Британської Ради в Україні.

    Дискусія відбудеться 8-го грудня об 11.30 в Інституті філології КНУ ауд. 63 (Мистецька зала).
    Вхід вільний.
    За додатковою інформацією звертатися:
    Галина Усатенко +380674466053
    galyna.usatenko@gmail.com

    Категорії: 
  • «У повітрі з підвищеним градусом небезпеки поетичне слово звучить інакше»: дискусія про поезію на війні

    «Поезія на тлі війни, війна на тлі поезії» – на таку тему дискутували 7 вересня літератори в рамках поетичного туру Meridian Czernowitz.

    У стінах Червоного корпусу університету учасниками дискусії стали ті поети, чиї країни війна не оминула: Аді Кессар (Ізраїль), Макс Чоллек (Німеччина), Ірина Цілик та Сергій Жадан (Україна). Модератором дискусії був засновник літературного фестивалю Meridian Czernowitz Ігор Померанцев. Він згадав приклади світової літератури військової тематики, починаючи з Ілліади та Пісні про Нібелунгів. «У повітрі з підвищеним градусом небезпеки поетичне слова звучить інакше. Важливо зрозуміти сприйняття війни тоді, коли народжуєшся, живеш і помираєш у країні, в якій постійно йде війна», - сказав Ігор Померанцев і звернувся до ізраїльської поетеси з питанням жанрів, лексики і поняття поета на війні. Аді Кессар розповіла про зони конфлікту, транслювання поезії в радіо, де зникає сигнал, поділилася власним військовим досвідом інструктора, .

    Українська поетеса Ірина Цілик звернула увагу присутніх на те, що сьогодні війна стала певною «нереальною реальністю», що навіть для дітей це стає звичним бекграундом, а вірші продовжують бити під дих. І до прикладу навела творчість Тірци Атар, ізраїльської поетеси, яка описує вірші крізь сприйняття семирічної дитини. На думку Ірини: «Сьогодні літераторам військову прозу писати трохи зарано, а от поезія фіксує мить. Тож документальна поезія видається більш доречною в українському сьогоденні».

    Про рельєфність поезії згадав Ігор Померанцев, окресливши творчість поетів, які описували Першу світову війну. Про традицію опису Першої і Другої світових воєн, про сприйняття сучасного покоління письменників розказав слухачам німецький поет Макс Чоллек. Він зауважив, що британська поезія яскравіше німецької описує Першу світову війну, однак німецька проза, як у Ремарка, досить потужна. На підтримку цієї тези Макс Чоллек навів фразу Теодора Адорно: «Писати поезію після Аушвіца неможливо». «Мова – драматизована річ, яка зберігає історію суспільства, а її функція – розкривати рани цього суспільства», - підсумував німецький гість.

    До дискусії долучився Сергій Жадан, присутність якого на Сході України затребувана. Фіксація реальності в українських письменників, пошук нового ритму, більш експресивна лексика - те, що на думку літератора, характеризує українську військову поезію. «Достатньо мати свою позицію, однак писати про війну лексикою довоєнною (до 2014 року), писати так, ніби війна ще не почалася, - неправильно», - зауважив письменник.

    Більшість учасників дискусії зійшлися на тому, що творчість військової теми має бути витримана часом. «Поетам необхідно відповідати за свої слова і вчинки, бо температура змінюється, слова стають гострішими, стають інструментом, яким важливо вміти користуватися», - говорила Ірина Цілик. Ділячись досвідом поїздок на Схід, Сергій Жадан сказав, що військовим часто байдужа поезія до і після виступів поетів. Присутня слухачка, родом із Бахмута, таку байдужість заперечила, зауваживши, що поезія, культурний фронт завжди необхідні. Це і стало підведенням риски у дискусії.

    Текст – Дорошенко Каріна
    Фото – Валерій Попов

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to дискусія