дискусія

  • Круглий стіл «Вони пишуть для дітей»

    24 квітня в мистецькій залі Інституту філології з ініціативи кафедри зарубіжної літератури відбувся незвичайний круглий стіл. Дорослі говорили про особливу літературу – для дітей. Метою цієї бесіди не було дати відповідь на запитання: дитяча література – це та, яку створюють діти чи та, яка створена для дітей? Писати дітям почесно, відповідально, творчо. Дитячі письменники несуть особливу місію. Студентам і науковцям було цікаво дізнатися, як змінювалося таке письменство та образ дитини в західноєвропейській літературі. Почули шістьох лекторів.

    Професор кафедри зарубіжної літератури ІФ Наталія Жлуктенко спробувала дати дорожню карту: для чого ж пишуть для дітей? Відповідь шукала, спираючись на англомовні тексти. Згадала письменницю Едіт Несбіт, яку читав ще Оскар Уайльд. Вона перша в історії англійської літератури модерна дитяча письменниця. Мала нелегку долю: рано осиротіла, рано вийшла заміж і почала доросле життя. Едіт хотіла спілкуватися з дітьми через творчість. У своїх казках Несбіт учить дітей спиратися на власний досвід, шукати чудеса у повсякденні. У творах присутня апеляція на фольклор, спрямування на уяву дитини. Герої Несбіт сподіваються на диво навіть у карколомних ситуаціях. У сучасні роки англійська дитяча література змінює ракурс, фокус і спосіб концентрації буденного і незвичайного.
    Важливо з малого віку розвивати історичну пам’ять людини. Наталія Жлуктенко наводить твір Гілларі МакКей «Війна жайворонків», у якому діти наближаються до проблем 100-річної давнини – Першої світової війни. Інший приклад із теми – «Мурашник» Тоні Роз. Складні теми складно порушувати, але дітям важливо навчитися розуміти якісь речі вже зараз. Так, дві книги про пам’ять Only One of Me – листи від імені матері та батька – написані жінкою, яка знала, що от-от помре від раку, хотіла передати свою любов у цих історіях. У книжках для підлітків уже можна побачити проблему екзистенційної нудоти від життя. Приклад: книга «Дістати до зірок» Мухаммада Хана. Професор Жлуктенко продемонструвала студентам розробки занять за названими творами, адже важливо розширювати простір, контекст і тематику дитячих творів.

    Далі виступала з доповіддю доцент кафедри зарубіжної літератури Інституту філології Наталія Любарець . Вона почала свій виступ із зачитування кінцівки повісті «Вінні Пух і всі-всі-всі» Алана Александра Мілна. Там, якщо пригадаємо, Кристофер Робін звертається до друга-ведмедика й говорить, що більше не зможе не робити нічого. Але хоче бути певним: його друг все одно зрозуміє Кристофера й буде поряд. Зміна в житті Робіна очевидна: хлопчик іде до школи. Наталія Олексіївна порушує питання: чи є місце в школі для дитячої літератури, яка дещо належить до «робіння нічого», бо сприймається дитиною як розвага? Міністерство освіти і науки складає програму так, аби прилучити учнів до кращих здобутків світової літератури, розвинути гуманістичний світогляд й естетичні смаки, а також свідомість громадянина України як частини світу. Важливо сформувати мотивацію, виховати спраглу до читання особистість. Нова шкільна програма світової літератури має на меті наблизити твори до дітей, їхніх вікових і психологічних особливостей. Перевага – в осучасненні курсу. Література відтепер допомагатиме готуватися до складного дорослого життя, адже пам’ятаймо: вона – частина соціалізації дитини. Наталія Любарець коротко проаналізувала добірку текстів для вивчення школярами 5-9 класів. У хронології літпроцес починають пояснювати із 8 класу, доти діти читають твори за жанрово-тематичними блоками. У 5 класі головна місія літератури – залюбити дітей у сам процес читання, зацікавити. Учні знайомляться з казками народів світу; також включені тематичні блоки «людина і природа», «світ дитинства», «сила творчої уяви», «сучасна література в колі добрих друзів». У 6 класі долучаються пригода і фантастика. У 7-му – історичне вивчення літературного процесу як спроба накреслити епохи, і вже з 8-го – часовий розвиток літератури. На початку 8 класу діти ознайомлюються з релігійними текстами: Ведами, Біблією, Кораном. Далі ж традиційно й звично для літературознавця: античність, Середньовіччя, Відродження, Бароко й класицизм, література ХХ-ХХІ ст. В останній акцентують на пошуках людиною себе й свого високого польоту. 9 клас розповідає ще й про Просвітництво, Романтизм, Реалізм. Для дітей обрані класичні світові шедеври, однак упорядники програми не забувають при тому про інтереси й запити юного читача. Є шлях до розширення переліку!

    Наступною виступала Наталя Білик , доцент кафедри зарубіжної літератури ІФ. Вона по-новому відрила всім відомий пригодницький роман «Острів скарбів» Роберта Луїса Стівенсона. Принагідно згадала стереотип щодо пригодницької дитячої літератури загалом, до якої помилково зараховують «Пригоди Робінзона Крузо» Даніеля Дефо та «Мандри Гулівера» Джонатана Свіфта (до того ж, неповну версію останнього). Будучи фаховими філологами, варто й «Острів скарбів» аналізувати глибше. Роман цікавий як тим, хто щойно навчився читати, так і викладачам вищої школи. З одного боку, він написаний для дітей, показує наївне світовідчуття героя із його враженнями від нового досвіду. З іншого боку, бачимо роздвоєність людини, добра і зла. Проте, за словами Наталі Білик, «Острів скарбів» повністю реалізувався як позитивний первень. Головний герой тут соціально й психологічно здоровий, але нема його розвитку, на наших очах він не дорослішає. Радше тут зображена гра, де все не по-справжньому. Роберт Луїс почав цей твір, власне, також із гри. Його пасинок попросив намалювати Стівенсона щось цікаве. Той намалював вигадливу мапу, яку перетворив пізніше в цілу історію. Уперше її надрукували на сторінках дитячого журналу. Твір написаний як морський роман. Має багато літературних алюзій. Стівенсон у романі орієнтується на пізнього Чарльза Діккенса. У Діккенсових творах уперше в західноєвропейській літературі з’являються діти з їхнім становленням, хоча ця література в цілому була спрямована на дорослих. «Острів скарбів» живе для широкої аудиторії, інтерпретується в мультфільмах та кіноадаптаціях. Хоча в таких ілюстраціях, як правило, розробляється саме дитячий рівень роману, а всі складнощі та двозначності лишаються все ж на сторінках книги.

    Після Наталі Білик слово взяла доцент кафедри зарубіжної літератури ІФ Юліана Матасова. Вона розповіла про мистецьке перекодування підліткового тексту, а саме – про мюзикл The Light Princess (2013), написаний піаністкою Торі Еймос та автором лібрето Семюелом Едемсоном. Прем’єра побачила світ у Королівському Національному театрі Великобританії, у Лондоні. Мюзикл – продукт поп-культури, що прагне продемонструвати важливі питання суспільства. Автори від початку роботи над виставою говорили, що хочуть відповісти на сучасні виклики. Текст лібрето має літературну основу – однойменну казку шотландця Джорджа Макдональда «Невагома принцеса» (1864). Героїня історії не може ходити по землі, не має гравітації та не здатна плакати. Вона рано втратила матір і має жорстокого батька, який хоче силоміць видати її заміж. Батько з дитинства не приймав дочку, адже вона не така, як усі. Щоб «розчаклуватися», принцеса має заплакати. Король побачив вихід у заміжжі й материнстві, яке принесе турботи й змусить зреагувати на реальність, а отже, можливість жити в цій реальності. До того ж Алтея (ця принцеса) не вкорінена в життя (невагома). Вона почувається чужою, зокрема й через ставлення батька. Принцеса сумнівається, а чи любить він її узагалі? Тим часом дівчина закохується в принца, який теж втратив матір, тож має схожу дитячу травму. Вони бачаться на чарівному озері, де Алтея ненадовго може здобувати гравітацію. Одна трапевтична ніч – і розлука. Однак принц урятує принцесу та її країну від загибелі шляхом самопожертви. І дівчина врешті заплаче й зцілиться. Бачимо в казці цілу низку порушених проблем: це й домашнє насилля, і непорозуміння з батьками, вчинки проти батькової настанови. Також – відчуття людини як чужої в своєму середовищі, не закоріненої; несприйняття реального світу. Зрештою, тут і сучасні проблеми: віртуальний інтернет-світ передається через розрив із реальністю героїні, а назва «невагома» і пісня до коханого Алтеї «Він любить легеньких дівчат» - натяк на проблеми анорексії та булімії в підлітків. Насамкінець, історія принцеси вказує на нав’язаний стереотип передчасного дорослішання дівчинки, коли вона ще до цього не готова.

    Наступну тему презентувала викладач кафедри англійської філології та перекладу Інституту філології Київського університету імені Бориса Грінченка Вікторія Тростогон. Вікторія Михайлівна познайомила аудиторію із англомовним світом Скандинавії та шведською літературою від Леннарта Хелльсинґа до Стіни Віршєн. Дослідниця відкрила світ шведської дитячої поезії. Вона наголошує, що в шведській літературі доби Романтизму актуалізується саме поняття літератури для дітей. 1834-42 рр. вийшла збірка «Шведські пісні минувшини», це твори ще з 16 ст., спрямовані на дидактичність, релігійність, цнотливість,тобто доволі стереотипні з погляду сучасності. Романтизм також приніс збірку шведських дитячих пісень та віршів 1886 року та «Шведську дитячу книжку» 1886-87 рр., де вже з’являються загадки, лічилки, приказки. У доповіді було згадано збірку поета та ілюстратора Г.Гамільтона «Дітям та онукам (1925). Шведська дитяча поезія сучасності – це збірки Леннарта Хелльсинґа «От і знов тваринки» та «Допитливий у ковпаку», що не тільки естетично виховують юних читачів, а й можуть дати аргументи проти псевдонауки. Збірка поетеси-ілюстратора Стіни Віршєн «Ти. Вірші для новонароджених» створена для дітей 0-3 років. Дитині від народження читають ніжні слова. Мати переконує, що мріяла про немовля. Основна думка, що обрамляє збірку – мама завжди залишиться мамою та не покине дитини. Це новий погляд на поезію для дітей, виховання в художньому слові з перших днів.

    І заключною на круглому столі була промова асистента кафедри германської філології та перекладу Оксани Дутки. Вона стосувалася дитячої літератури Швеції як рушія суспільного прогресу. Оксана Дмитрівна розповіла, як і коли дитячу літературу почали сприймати серйозно, досліджувати; як змінювався образ дитини в ній. Її то розглядали демонічною (бо незбагненною), то обожествляли (адже вона безгрішна). Дитину також бачили колонізованою, адже вона повсякчас – під впливом дорослих. Перша дитяча книга в Швеції – перекладна. Це «Чудове дзеркало молодої панни» Конрада Порта (1591). Друге видання – про пристойну поведінку юних вельмож Еразма Роттердамського (1592). Як бачимо, перші книжки були зорієнтовані на представників вищих верстов суспільства. У 17 ст. книга – уже рідкісне явище. У Швеції виникає не більше 40 перекладів. У 18 ст. Просвітництво витісняє релігійні мотиви, книга популяризується. Для дітей основним жанром стає байка, що має виховну функцію. 1766 р. з’явилася перша дитяча газета Швеції. 1842 ухвалюють закон про обов’язкову середню освіту серед населення. І в цей період дитяча книга ще більш поширюється. У добу Романтизму активно перекладають казки братів Грімм, виникає поштовх для дослідження шведського фольклору. Згодом на літературну арену виходять жінки-письменниці. Наведімо приклад казки «Дивовижна подорож Нільса з дикими гусьми» Сельми Лагерлеф (1907). Задум книги був спершу як підручника з географії, адже Нільс мандрує Швецією. Історія була розкритикована сучасниками як революційна в педагогіці. Загалом межа 19-20 ст. вважається першим «золотим віком» шведської дитячої літератури, адже в цей час діти стають цікавою аудиторією з комерційної точки зору. Другий золотий вік настає по закінченню Другої світової війни. Відбувається зміна й осучаснення дитячої літератури, до дитячих письменників ставляться серйозніше, а твори спрямовуються на розвиток дитини. У 1960-х у Європі розвивається фемінізм, як наслідок – нові традиції щодо книг для дівчат і хлопчиків. Багато гострих проблем порушує в своїх творчості Астрід Ліндгрен. Повість письменниці «Брати левине серце» говорить про хвороби й смертність серед дітей, водночас – про людяність і жертовність, на яку здатна любляча дитина. У книжках про Пеппі Довгупанчоху Астрід звертає увагу на сильний образ вольової дівчинки, разом із тим на сирітство й заборону тілесних покарань для дітей. Саме завдяки діяльності Ліндгрен у Швеції заборонили фізичні покарання. 1979 року країна стала першою, де була ухвалена заборона про насилля над дітьми як у школі, так і вдома.

    Ось такою змістовною і натхненною була середа для філологічного кола. Студенти й викладачі мали змогу обговорити певні питання, що виникли під час круглого столу, а також роздивитися експозицію дитячих книг, яку встановили для заходу в мистецькій залі ІФ.

    Юлія Кузьменко

  • Як слова стають поганими?

    Для лінгвістів, як відомо, не існує «поганих слів». Усе є матеріалом для дослідження. 2 квітня до сміливого обговорення закликала Богдана Богельська: «Поговоримо про те, про що інші бояться?» Богдана – україніст 4 курсу спеціалізації «Історична лінгвістика. Текстотворення в синхронії та діахронії». Дослідниця хоче довести, що історія мови багатогранна та цікава.

    Мова нерозривно пов’язана з мисленням. Зокрема, вона відбиває стан людини у певний момент. Свій виступ Богдана присвятила словам, які позначають лайку, образи, інколи – навіть прокльони. Лектор визначила поняття «обсценна лексика», «лайка», «матюки». На матеріалі лайливої лексики можемо визначити різницю ментальності між народами. Дізналися, що для японців, наприклад, велика образа – називання не на «Ви», для німців – усе, що пов’язане з неохайністю. У росіян лайка пов’язана зі статевою системою, тоді як в українців – із видільною. До речі, неправильним буде вважати, що лайка прийшла до нас із Росії, ба навіть із монголо-татарами. Тюркські, індійські мови також повпливали. Сороміцькі народні пісні показують наявність обсценної лексики здавна.

    Богдана зачитала знаменитий «Лист турецькому султану», мова якого пересипана негарними словами й побажаннями, але голова «ЗМовників» Оксана Мацько зауважує: нині навіть дещо лагідно звучать ті слова, що раніше були найбільшою лайкою. «Матері твоїй ковінька», «трясця твоїй матері», «щоб на тебе кицька чхнула» - такі сполуки часто мисляться сучасниками як жарт. Міняються цінності, специфіка суспільства, раніше ж була інша модель честі. Образити можна було й за релігійною ознакою (назвавши, наприклад, католиком). У Середньовіччі кривдою були всі назви, що пов’язані з тваринництвом та вичинкою тварин, пияцтвом, зрадою, нецнотливістю, захопленням азартними іграми.

    Чому саме «матюки»? В основу ліг корінь слова "мати". Коли українці хочуть найбільше образити, покликаються на матір, це зумовлено культом матері-берегині. Хоча є також дієслово «вибатькувати», тобто вилаяти. У козацькому війську були «професійні матюгальники». Беззбройна людина виходила на лінію фронту, аби проблазнювавши, пригнітити моральний дух супротивника та спровокувати його на початок бою.

    А чи потрібна лайка взагалі? Хоч Богдана й навела у своїй презентації українські лексеми й фразеологізми із порадами «Як лаятися українською», усе ж виникає питання: а чи не варто тримати емоції в собі? Лектор знайшла інформацію, що лайка негативно впливає на генетичний код. До того ж діти, які зростають у родині, де лаються, перейматимуть таку модель поведінки і можуть вживати матюки «замість коми» у своєму мовленні. Ці слова шкодять оточенню. Це наче пасивне куріння, коли на людину негативно впливають емоції того, хто поруч. Водночас саме емоційна розрядка - позитивний момент у вживанні такої лексики.

    Від викладачів кафедри української мови та прикладної лінгвістики Сергія Різника, Оксани Суховій, Оксани Бас-Кононенко, Лідії Гнатюк почули їхні власні спогади, роздуми, наукові коментарі дотичні до теми та приклади лайливої лексики з інших мов (польської, німецької тощо). Вікторія Коломийцева, доцент кафедри, порадила поратися з емоціями тибетським способом: глибоко й спокійно вдихнути та видихнути кілька разів. Пам’ятаймо: нам повертається те, що ми самі послали у світ!

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Відеопоезія від студії «Суб’єктив»

    21 березня філологи відзначають Всесвітній день поезії. На цей день Софія Безверха, студентка ІФ спеціальності "літературно-мистецька аналітика" та Марія Ярмола, студентка-журналіст КУ імені Бориса Грінченка відкрили світ відеопоезії. Поети можуть прожити свій вірш на екрані, створити історію не лише в уяві чи на папері. Дівчата заснували першу в Україні студію відеопоезії «Суб’єктив». Їхній девіз: «Бачимо мистецтво, робимо мистецтво, вчимо мистецтву». У нашій країні майже немає літератури про такий жанр. Є що розвивати! Для порівняння: у Німеччині існують цілі школи відеопоезії. Там, наприклад, дівчата підліткового віку можуть створити тематичний твір. Загалом відеопоезія постала з поетичного кіно (для прикладу, стрічка «Дзеркало» Андрія Тарковського). А проривом стала середина 2000-х, коли люди зрозуміли сучасну кліпову свідомість.

    «Суб’єктив» займається жанром від ідеї до постпродакшну, а це інтерв’ю з авторами, фотогалерея, поетичні листівки. Софія Безверха пригадує власну першу спробу створити ролик. Надіслала однокласнику постмодерну поему у форматі відео. І він зацікавився, хоча поезію не читає. Та студія починала не лише з власних творів. Візуалізували два вірша чеського бітника Вацлава Граб’є. Якщо «Голова дівчини» вийшла як філософсько-лірична поезія, то «Цей поїзд» розкриває депресію як генетичну пам’ять.

    На тему депресії команда організувала цілий проект «Вихід». Хтось вважає, що поети творять в процесі й завдяки сильному емоційному стану . «Суб’єктивці» ж переконані: поет, пишучи, очищується, перекладає почуття на папір, сублімує. До слова, у 2017 році Україна посіла перше місце в Європі за кількістю депресивних людей. Це лише офіційні дані. «Вихід» повторює: не треба соромитися своїх почуттів. Депресія – це ненормально, із нею треба боротися. Чи можливо це через такий жанр мистецтва?

    Гості Дня поезії побачили 4 відеотвори: «Крапка» (проза Лесі Зеліско), «Молоко» (Софія Безверха), «Рибка» (Марія Ярмола Рей), «Зверюшка» (Ілона Червоткіна). Ролики коротенькі, до 1-2 хвилин. Із розповідей творчої групи усвідомлюєш, скільки роботи стоїть за одним уривком: підготовка, макіяж і зачіска, реквізит, власне зйомки (інколи на морозі, у лісі), монтаж… От чого на «Месників» чекають 1,5 роки!

    Охочі могли прокоментувати, проаналізувати відеопоезії та за це отримати авторські наліпки від «Суб’єктива». Під час розмови дізналися, чи допомагає творчість боротися з депресією. Анна Комар: натхнення спонтанне! Софія погодилася, адже дехто пише твори в дорозі, на серветочках чи просто в гаджет. Ми так виливаємо всі емоції, але читача більше зачіпають саме страждання. Викладач-літературознавець Олена Романенко зізналася, у свою чергу, що їй найкраще пишеться стаття чи формується нова концепція, коли є можливість переключитися від рутини. Перезавантажився – і готовий до нової емоції!

    На завершення Марія запросила всіх поетів долучатися. Вона б хотіла провести дослідження серед творчих людей: як їм допомагає мистецтво? Планує блок відео про тілесність (про тіло та як його відчуває людина під час емоційних сплесків). І мріє про фотопроект – людина до і після розмови про депресію. Долучайтеся до студії «Суб’єктив» у соцмережах та на Ютубі!

    Юлія Кузьменко

  • За кожним експертним висновком – людська доля

    19 березня відбулася зустріч лінгвоклубу «ЗМовники», на який запросили експертів СБУ. Співробітники служби принагідно запросили лінгвістів Інституту філології до Національної академії СБУ, там пропонується 49 спеціалізацій, серед них – семантика текстуальної експертизи, дослідження писемного тексту тощо.

    Ядром дискусії став виступ судексперта з усної і писемної мов професора Тетяни Бутко. Вона розповіла про масиви текстів, які майже всі аналізуються вручну (лише певні лексичні особливості – за допомогою комп’ютерного частотного аналізу). За лінгвістичною експертизою можна дізнатися лице людини: її вік, стать, освіту, психологічні особливості та психічні відхилення. Точність портрету – до 80-100%. Це залежить від обсягу матеріалу та рівня знань експерта. Авторознавство як напрям зародилося в нас, у Харкові, існувало лише 5 експертів на весь колишній СРСР. Нині є три різновиди лінгвістичної експертизи. Кожний вид потребує аналітичного мислення, до якого здатен не кожен. За допомогою експертиз можна встановити діалектні особливості мовця,чи містить текст погрозу про вбивство, маніпуляції свідомістю, сепаратизм, вимогу хабаря тощо. Фахівці працюють не тільки з текстом, а з аудіо та стенограмами. Пані Тетяна навела приклади текстів про загрозу теракту. На жаль, такі дзвінки часті, а визначити, звідки телефонують, неможливо. Хибні виклики призводять до дестабілізації та розхолодження правоохоронних органів. А злочинець тим часом може спостерігати, як реагують служби, та міркувати про справжній теракт.

    Також почули про експертизу усного мовлення, чим в СБУ займається окремий відділ фоноскопії. Там мають дві мети: ідентифікувати особу (співвіднести за фонетичними ознаками голос із людиною) або ж дослідити запис на предмет монтажу. Займаються також почеркознавством. Інколи висновок експерта кладеться в основу вироку. Експерти несуть персональну та кримінальну відповідальність за помилковий висновок. Водночас лінгвістичним експертам заборонено вирішувати питання права. Про це йдеться в Законі про судову експертизу, на якому базується діяльність усіх експертів.

    Свої питання працівникам Служби безпеки України поставили студенти, викладачі кафедри української мови та прикладної лінгвістики, філологи-випускники. Мали змогу відчути рівень відповідальності службовців. Однак тут може застосувати свої вміння фаховий мовознавець. Це доводить своїм прикладом наша випускниця Лариса Костецька. Законність і неупередженість – база для кожного спеціаліста.

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Літклуб від СПІФ

    Освітній відділ Студентського парламенту Інституту філології кожні два тижні проводитиме літературний клуб, де в камерній атмосфері кожен охочий зможе поділитися власними думками та ідеями, напрацюваннями та навіть, імовірно, творчістю! Тож всі охочі до мистецького слова та аналізу художньої літератури - стежте за анонсами! Ось як відбулася зустріч 20 березня у 81 аудиторії. Модерувала Марія Зуб'юк.

    Категорії: 
  • «Шевченко і вічна Україна»: дискусія Оксани Забужко та Євгена Бистрицького

    7 березня студенти й викладачі КНУ імені Тараса Шевченка мали нагоду зустрітися з двома філософами – Оксаною Забужко та Євгеном Бистрицьким. «Сьогодні ми тут заради Шевченка», - окреслила тему модератор заходу Радослава Чекмишева, випускниця філософського факультету Університету. Напередодні народин поета про його постать і значення розмовляли із двома поважними філософами. Оксана Стефанівна – також із нашої альма-матер, кандидат філософських наук, письменниця, літературознавець й публіцист. Віднині – лауреат Шевченківської премії. Євген Костянтинович – доктор філософських наук, завідувач відділом Інституту філософії НАН України ім. Г.С. Сковороди.

    Треба сказати, Забужко з Бистрицьким знайомі більше, ніж більшість серед юних слухачів живуть на світі. Дискутувати філософи люблять, постійно зчіплюються за якусь дрібничку так, що Платон відпочиває! Пригадали, як торік сперечалися щодо апокрифів Лесі Українки після вистави Львівського театру за твором «На полі крові». Напівжартома пригадують, як гудили на порожній ресторан від запалу, зате тепер чекайте на нову книжку! У дискусії народжується дещо вартісне.

    То що нам Шевченко і що ми йому? Він автор життєвого світу – творець країни в духові, а не в політичній, матеріальній реальності. Оксана Стефанівна наголошує: не кожному народові так пощастило! Наводить приклад Німеччини, в якої був Гете. Письменник створив там життєвий світ – лебенсвельт. Однак чому ж тоді піймалася потужна рефлексія 1920-х на фашизм, на популізм Гітлера? Розбірки з системними помилками Німеччини першим почав письменник Томас Манн. Він уважає Гете відповідальним за «комплекс Фауста», німецьку гординю. Забужко бачить це показником, що ми не самі такі з Шевченком. А ще такі самі іспанці з Сервантесом.

    Повернімося ж до наших теренів. Звідки взялася Україна 1990-х? Чи є щось таке, що забезпечує тяглість історії? На думку Забужко, ми живемо в державі, спроектованій і придуманій дворянами Полтавської губернії, кириломефодіївцями. Йдеться про той романтичний націоналізм, незреалізований в Україні. Наступницею була «Стара Громада» - покоління батьків Лесі Українки, які написали наш гімн. Мусимо відчути тяглість, зрозуміти шлях, що формується в текстах, листуваннях таких гуртків.

    У цій дискусії Євген Костянтинович не погодився з колегою. Україна, на його думку, не була сконструйована, а виник такий собі феномен: усі раптом зрозуміли, що Шевченко для України – цілий світ! Дух народу промовляє через нього. Поет пише вільно. Вірші не складає, а ніби просто говорить: «Соловейко в темнім гаї…» - і пішло, пішло!.. Це ознака генія. Отже, ми усвідомили колись ураз персону-генія. Та й Україна, як додає Бистрицький, - абсолют як у політиці, так і в житті. Забужко, можливо, дещо доповнила думку свого товариша, згадуючи, як у петербурзькому гуртку українців після заслання наш Кобзар сприймався тим романтичним генієм, який був тоді потрібен. Наголосила на універсальній репрезентантності Шевченка. Згадуваний вище Гете говорив про себе значно нахабніше: «Коли мені було 6 років, Німеччині було так само!»

    Забужко наполягає, що було б несправедливо ув’язнювати Тараса Шевченка у 2019 році в межах самого лишень романтичного націоналізму. Він глибший! Як пише Євген Маланюк, епохи кризи української історії визначаються втратою почуття Шевченка. Приклад – перші марксистські гуртки, перелом ХІХ-ХХ ст. Тарас Шевченко замикає на собі струни епохи. На повороті історії слух усе ж вмикається, і Майдан та Революція Гідності увімкнули знов відчуття Кобзаря. Замислімося: «Присплять, лукаві, і в огні її, окраденную, збудять…» − це ж він писав про інформаційну війну сьогодення. Як він знав? Пророк та й годі! Забуття може не боятися, сам про себе нагадує на черговій історичній спіралі.

    Варто зазначити, що Тараса Григоровича формували три культури: низове українське бароко, польська (друга рідна йому мова) та російська (в петербурзькій версії). Він творить складний політичний текст, насичений біблійними та культурними алюзіями. Він і справді революційний у свої 1840-ві, адже з усією енергією першокласного політичного памфлета піднімає голоси «рабів німих» (хіба можна уявити на той час: говорить Катерина, збезчещена покритка… але Тарас дає їй слово!). Шевченко говорить від імені низів. Він передбачає, що у ХХ ст. творцями історії стануть великі соціальні групи, відкриває нації та класи. Шевченко – першопроходець в українських поглядах на зло. На відміну від романтиків, які зачаровувалися злом, Тарас його висміює, «тролить», як-от у поемі «Сон». Демонізм аж ніяк не красивий, він не викликає завороження, а ниций! Це хоче донести поет. Він і жанровий новатор. «Кавказ» - перша у світі антиколоніальна програмова поема, Едвард Саїд з’явиться лише за 120 років.

    То раптом виник Шевченко чи ні? Щоб з’явився геній, за що стоїть Оксана Стефанівна, мусить розростися культурна грибниця. Геній – явище не біологічне, а підготовлене за кілька поколінь. Тарас Григорович може забезпечити тяглість, він зв’язковий між епохами бароко і сучасністю. Шкода, що часто ми неправильно його тлумачимо. Забужко покликалася на виставку «Явлення», що діє в Національному художньому музеї України. Там за допомогою сучасних технологій реконструйовані «білі плями» українського Бароко. Після відвідання експозиції розумієш, як багато не знав. І бачиш, ймовірно, затуманення розуміння Шевченка, нав’язане тлумачення хоч би і його церковнослов’янських вкраплень у творах. Він оповідає про все своє життя у віршах. Авжеж, у ХІХ ст.. про все розповідали віршем, а не блогами, як уїдливо зазначає Забужко. То нехай пам’ятає читач, звідки вийшов Шевченко, як «списував Сковороду», учився в дяка. Для Тараса церковнослов’янська була не стилізацією, а органічною частиною мовної свідомості.

    Євген Бистрицький таки не згодився, що Шевченко – це не історичний романтизм. А ще професор проти нав’язування інтерпретацій. Це як у Біблії: дозволено пояснення лише в примітках, хто й де кому ким був. Євген Костянтинович сам хоче інтерпретувати. Як тільки ми відкриваємо Кобзар, то відкриваємо разом із тим, що кожен із нас – кобзар. Він вічний. Шевченко передає образ і дух України до людей, до поколінь. Від моралізування – до волі! Екзистенційними є поняття свободи й справедливості. Ми всі живемо в уявному світі. І в нашій реальності має велике значення, що ми щораз усвідомлюємо, як бачимо (того ж Шевченка). Немає повного звільнення людини без власної свободи, а тієї – без національної свободи. Доцільно згадати цитату Юрія Шевельова у листуванні з Оксаною Забужко: «Ні я, ні Ви не скажемо, що таке Шевченко, але говорімо!» Його тексти невичерпні. Кобзар – це культурна інституція. Він ходить від ярмарку до ярмарку і нанизує нитку культури, і зшиває розсипану націю.

    Зрештою, Україна таки вічна завдяки титану Шевченкові і… бо є люди, які люблять її, адже «нема на світі України, немає другого Дніпра». І той, хто йде сьогодні на Майдан чи на передову, захищає сенс свого власного цілого, яке пов’язане з буттям України. Це Божий абсолют, на який можна спертися.

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • Інтерактивний дискусійний майданчик, присвячений Шевченку

    У КНУ тривають Шевченківські дні з нагоди 205-тої річниці від дня народження Тараса Шевченка. Викладацько-студентський колектив Інститут філології 12 березня проводить Міжнародну науково-практичну конференцію "Художній світ Тараса Шевченка".

    Доки відомі українські науковці, викладачі й дослідники виголошують доповіді з актуальних питань шевченкознавства, студенти беруть участь у неймовірно цікавих пізнавальних наукових заходах, присвячених життєвому й творчому шляхові Кобзаря. Інтерактивний дискусійний майданчик організувала кафедра методики викладання української та іноземних мов і літератур Інституту, яку очолює доктор педагогічних наук В'ячеслав Шовковий. Доповідачами були доктор педагогічних наук Олеся Любашенко, кандидат педагогічних наук та заступник директора Інституту філології Людмила Смовженко, а також кандидат педагогічних наук Наталія Сорокіна, а співдоповідачами - корпус студентів:  першокурсників, другокурсників та досвідчених третьокурсників спеціальності "Середня освіта". Викладачі і студенти запропонували новий формат спільної роботи в секції на науковій конференції: три команди обмінюються науковими розвідками з питань інтерпретації творчості Тараса Шевченка в англомовному світі, в сучасному українському шевченкознавстві, в освітніх галузях. Формою обміну є презентації з трьох блоків запитань і відповідей на складні, часом контраверсійні, часом провокативні питання оцінки постаті Кобзаря в Україні і світі:"Тарас Шевченко у шкільній програмі", "Тарас Шевченко в англомовному світі", "Тарас Шевченко в українських інтерпретаціях". Півтори години дискусії – це "море" позитиву та емоцій, а ще ерудованість та освіченість, науковий пошук та інтелектуальне змагання. Викладачі підготували оригінальні запитання для обговорення і висловили свої думки і наукові тези, а також рекомендації, як можна розповісти у школі про спільне та відмінне у творчості Тараса Шевченка, Роберта Бернса та Рабіндраната Тагора; про рід Грушівських у біографії Кобзаря; про критику Віссаріона Бєлінського. Першокурсники під час проведення інтерактиву демонстрували обсяг знань, достатній для складання ЗНО з української мови та літератури їхніх майбутніх учнів. А от студенти другого-третього курсів Інституту філології вже оперували знаннями, які стали результатом власних розвідок у сфері перекладу поезії Шевченка на інші мови, моніторингу архівів Біблотеки Конгресу США, змісту Навчальних курсів Університету Кембридж, мистецького опрацювання Кобзаревої творчої спадщини у скульптурі і малюнку. Студенти відповідали англійською, перекладали вірші на українську мову, планували урок «Тарас Шевченко: перешкоди і перемоги». Це була двомовна дискусія, в якій наш Кобзар постав цікавим для студентів спеціальності «Освіта»і їхніх майбутніх учнів. Такий формат конференції дає змогу залучити велику аудиторію учасників, де кожен є активним дослідником, налагодити жвавий діалог "викладач-студент", застосувати в нашому закладі прогресивні європейські форми інтерактивної конференції. 

  • "Не розумію, який у тебе настрій, коли ти пишеш без смайликів"

    «ЗМовники» продовжують тему інтернет-спілкування. Нині, 5 березня, мову вела Олександра Шевченко, майбутній прикладний лінгвіст.

    Сучасне спілкування не уявити без смайликів. Але чи здатні вони поглинути мову? Тему «Смайлики VS слова» обговорювали всі разом. Лектор Олександра зробила поетапний екскурс в історію цих знаків. Чи не вперше цей емотикон використали в 1881 році в розважальному журналі США «Puck». Пізніше письменник Володимир Набоков говорив про необхідність створення смайлика: «Мені часто спадає на думку, що треба вигадати якийсь типографічний знак, що позначає посмішку, яку-небудь карлючку або дужку, що впала горілиць, якою я б міг супроводжувати відповідь на ваше запитання». Уперше «офіційно» використав символ професор американського університету Скотт Еліот Фалман. Він написав колегам про смайлик, який допоможе відрізняти жарти від офіційних листів. Ну і не забуваймо, що людство від первісних часів узагалі спілкувалося картинками.

    Смайлики, якими їх ми звикли вважати, - насправді емодзі. Перший емодзі-набір уклав японець Сігетана Куріта. Він налічував 176 елементів. В Європі Apple додав емодзі-клавіатуру в систему iOS лише у 2011, відтоді вони поширилися й на наших теренах, а кожна платформа (соцмережі, електронні пошти..) випускає власні «смайл-набори». Аби емодзі правильно відображалися будь-де, вони мають узгоджені, однакові коди в Юнікоді. Це їх кістяк. Нині існує близько 3000 емодзі, а якщо додати відтінки шкіри людини, той більше. Оновлюються набори (додаються смайлики) щоліта, за статистикою стежить спеціальний емодзі-трекер.

    Добре це чи погано? Емодзі проникають у мову та свідомість. Світ і мова наповнені символами й асоціаціями. Емодзі – новий етап цифрової комунікації, що ростиме в геометричній прогресії. Це точно новий шаблон, дехто вважає смали новою формою мови. Проводився експеримент, визначили: люди реагують на смайлики так, як на справжні обличчя. Емодзі можуть замінювати сленг. У онлайн-бесідах символи замінюють тон голосу, інтонацію, міміку, жести. Вчані додають, що це й креатин у цифровій комунікації.

    За смайликів виникає перкодування тексту. З одного боку, треба уникати надмірності смайликів. З іншого, той. хто до них звик, буде подивований їх відсутності. Можуть навіть убачити в такій переписці байдужість чи образу. Є стереотип, що смайли використовують більш довірливі, чуйні, доступні люди. Однак моветоном є оформлення ділового листування зі смайликами.

    Зауважмо, що ми можемо зрозуміти значення не всіх смайликів. Адже колиска його – японська культура. Хоча нині смайлики поширені аж до перекладів ними книжок! А що ж думають викладачі?

    Оксана Зубань каже, що смайлики – нова семіотична система. Вона забезпечує комунікативний акт, економить час та не вимагає грамотності. Отже, це провокує на ледачість. Людина вчиться не висловлювати емоції, а натискати на кнопки. У тому-таки США є соцмережа, де інших форм спілкування, окрім картинок, просто не передбачено. Віра Берковець додає, що освітяни б’ють на сполох: молоді нині притаманне кліпове мислення. Можна перекласти емодзі роман “Мобі Дік», але хай тоді перекладуть і граматику Івана Вихованця. Лілія Костич підтримує думки колег і каже, що емодзі – повернення до великого комунікативного села, продукт глобалізації і семантика примітивізму. Вікторія Коломийцева додає, що мова втілена в звук, а це система ієрогліфічна. Тому дослідниця вважає, що не варто боятися переваги смайликів: картинки не замінять мовну систему із її високою організацією за рівнями.

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • ЗМовники: «Як я можу до вас звертатися? Проблеми і варіанти»

    Ахілесова п’ята української мови – звертання. Це і привернення уваг до співрозмовника, і вияв поваги, і його називання. Як звернутися до людини, залежить від багатьох чинників: знайома вона вам чи ні, яка ситуація, які традиції в суспільстві. Про все це розмовляли в лінгвістичному клубі «ЗМовники» разом із Тетяною Асєєвою, студенткою 3 курсу україністики.

    Інколи персоналізованих звертань узагалі уникають («Вибачте, будь ласка, …»). Українська мова допомагає в цьому разі зберегти пошанність, використовуючи форму «Ви». Тетяна каже, що в Україні широко побутують фізіологічно-статеві називання: дівчино, юначе, жінко, чоловіче тощо. При цьому ми можемо когось-таки образити: чи варто отак розокремлювати людей за віком? Учасники дискусії згадували приклади з власного життя та порівнювали зі звертаннями інших мов. Але зійшлися на думці, що варто знайти узагальнену назву для звертання, яка б не наголошувала на віці, сімейному стані (як-от в англійській чи французькій мовах щодо жінок), соціальному статусі.

    Українська мова має гарний варіант – пан, пані (панна, панночка). Слово фіксує ще «Cловник староукраїнської мови 14-15 ст.». Цю назву фіксують народні пісні та думи. Хоча для декого нині слово «пан» викликає негативні асоціації. Так склалося історично (пригадаємо панство та кріпацтво). Однак назви відроджуються: студенти Оксани Михайлівни проводили експеримент: упродовж тижня зверталися до представників різних професії «пан, пані». Були подивування, але негативної реакції не зустріли.

    Можливий також варіант добродій, добродійка. Хоча така назва вже в собі несе позитивну семантику, отже, можлива не в усіх комунікативних ситуаціях. Закон економії мовленнєвих ресурсів не сприятиме поширенню цих називань.

    Змовники міркували про патроніми: чи варто відмовлятися від імен по батькові? Найпоширеніші такі звертання нині в освіті й медицині, натомість у бізнес-сфері звертаються лише на ім’я.

    Зрештою, виникли інші проблеми з теми: як звертатися до третьої статі? Чому не всі навіть елементарно вітаються. Зайшовши до приміщення чи закладу? Як оформлювати офіційне електронне листування?

    Підсумовуючи, голова клубу Оксана Мацько слушно зауважила: «Мова наша безмежна, поле для досліджень відкрите і тем для «Змовників» удосталь». Наступне засідання відбудеться 5 березня. Тема: «Слова і графічні символи в текстах». Ласкаво просимо! Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • «ЗМовники» повертаються!

    Семестр уже в розпалі, час збирати засідання лінгвістичного клубу. Тільки актуальні теми! І зайвий привід нагадати, що курсова робота – не для позначки в кінці заліковки, а для користі та цікавинок. 5 лютого свою тему представляв студент-україніст Влад Бибик. Розповів гостям-змовникам про тенети соціальних мереж та якими ж нас бачить Інтернет.

    За статистичними даними, 66% українців регулярно користуються соцмережами. Інтернет стає таким собі глобалізованим селом, де стираються межі між країнами та культурами й можна знайти інформацію майже про будь-кого, якщо людина зареєстрована в Інстаграмі, на Фейсбуці чи в Твітері. Уже перестає бути жартом думка: якщо тебе немає в соцмережах, то чи існуєш ти повноцінно?

    Тема знайшла відгук і жваве обговорення. Проблем насправді багато. Голова лінгвоклубу Оксана Мацько навіть провела хвилинку ОБЖ, адже наша залежність від смартфону та світової павутини може призвести до аварії. Зачекайте, відповісте потім! Перейдіть вулицю спокійно.

    Але для ЗМовників важлива мова. Українська мова Інтернету вже обговорювалася в клубі, читайте дослідження нашого випускника Миколи Панченка тут: http://instpres.univ.kiev.ua/node/1943. Влад звертає увагу на саме явище соцемереж. Він навів коротку історію їх як таку.

    Інтернет – потужна платформа і для впливу, і для бізнесу/реклами, і для комунікації у віддалених точках планети, і водночас наша дошка пошани. Навряд хто опублікує в себе на стіні негарне фото чи писатиме з просторіччями, якими може послуговуватися в житті. Наше мовлення стає контрольованим, відбувається коригування мовної особистості.

    Різні сайти та різні профілі користувачів, але правила популярності в соцмережах більш-менш можна сформулювати, що Влад і зробив. Ваш допис має бути актуальним. Писати маєте багато, часто, тоді збільшується ймовірність, що вас побачать. Складне питання стилю: сухий і офіційний нівелює одну з головних функцій соцмереж – розважальність; натомість занадто жартівливий образ дописувача знижує кредит довіри. Хочете написати довгопост чи багатолітерник? Не обмежуйте себе, зацікавлене коло прочитає. Але краще попередьте на початку, що літер тут справді багацько. І тему зазначте. Якщо вам потрібне поширення та підтримка посту, краще відкрито попросіть про це. Пам’ятайте, що найбільша активність перегляду – до обіду та в п’ятницю, найменша – у вівторок і неділю. Пишіть від ІІ особи множини. Це імітація діалогу. Суперечливе питання щодо емодзі. SMM-ники кажуть, що вони збільшують популярність допису на 50%. Але, будь ласка, в міру та доречно!

    Найголовніше: не втратьте себе за всіма правилами соцмереж, хоч які вони корисні. Якщо ви на морі та хочете поділитися цією радістю, дозвольте собі 15 радісних смайликів, а якщо купили золотистого ретривера, не чекайте п’ятниці, щоб розповісти про це вашим друзям!

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to дискусія