дискусія

  • ЗМовники: диктор «UA: Радіо Промінь» Вікторія Польченко розповіла про майстерність голосу

    Завжди очікувані події – засідання лінгвістичного клубу «ЗМовники» та святкування «Тижня ІФ» ̶ поєдналися. До Інституту завітала Вікторія Польченко. Вона розповіла про свій цікавий шлях від пацієнта логопеда із серйозними дефектами мовлення до диктора прямого ефіру (працює в ефірі з 17 років). Вікторія звучить так, що її хочеться слухати. Діапазон її тем – від новин до дитячих постановок. Вікторія поділилася своїми секретами.

    Вікторія – креативний директор «UA: Радіо Промінь», випускниця Інституту журналістики КНУ. Це людина, яку в 7 років привели до логопеда, бо не вимовляла половину звуків. І саме тому Вікторія впевнено каже: дикцію у 100% випадків можна виправити. Допоможуть словники, живе спілкування, навіть розмова із самим собою.

    Студенти-україністи тут-таки мали нагоду пригадати курс фонетики. Що бере участь у творенні голосу? Не лише голосові зв’язки, як перше спадає на думку. Це весь дихальний апарат, м’язи язика, щелепи та щік, не забуваймо і про пасивні мовні органи. Фонетисти кафедри української мови та прикладної лінгвістики Оксана Бас-Кононенко та Віра Берковець лишилися задоволеними своєю роботою: студенти добре пам’ятають артикуляційний та акустичний аспекти фонетики.

    Вікторія ж навчила застосовувати ці знання для вдосконалення майстерності дикції. Ми часто лінуємося, ковтаємо закінчення слів, не використовуємо м’язи на повну силу. Для досягнення чіткої артикуляції потрібна гімнастика та дихальні вправи. «Щодня перед сніданком робіть 4 глибокі вдихи, тренуйтеся», ̶ радить гостя. Спробували дихати разом. Потім лекція продовжилася.

    Інколи голос блокується на щелепах, голосових зв’язках тощо через хвилювання. Збитися можна на темпоритмі, тонально й тембрально. Якщо вас записують на студії, вади мовлення може (інколи й зобов’язаний) виправити звукорежисер. Але із сучасними технологіями можна подолати їх, записуючи себе на диктофон, прослуховуючи та виправляючи аж доти, доки влаштує вас самих: «Сподобалося вам – неодмінно сподобається ще одному-двом, п’ятдесятьом, ста людям».

    Виділити слово логічно можна по-різному: паузою, зміною темпоритму, вищим звучанням. Вікторія Польченко розповіла про цікаві голосові прийоми. Чи чули ви про «усмішку Будди»? Підніміть під час говоріння куточки губ трохи вгору – і голос лунатиме добріше. Не підлаштовуйтеся під невластивий для української мови темп мовлення, штучно калькуючи експресію дикторів Іспанії чи США. Вікторія застерігає: «Не надягайте маску чужої мови!» А ще гостя розповіла про один експеримент, що показав, як тембр голосу впливає на виборців. Нижчий і повільніший голос завойовує довіру слухача: ми говоримо виважено, упевнені в кожному слові. Також, виявляється, радіодиктори часом покусують язик: кров приливає до м’яза й він стає пластичнішим. Позіхають (один із видів гімнастики). По складах перед дзеркалом читають скоромовки.

    Значну увагу лектор приділила інтонації. «Візьмімо якесь слово, наприклад, «до побачення» та киньмо його он у той куток!» - пропонує диктор. Розповідає про навчання новеньких: їм пропонують перерахувати всі меблі кабінету, називаючи їх із різними емоціями. Інтонація – це й уміння вжитися в образ, це акторське мистецтво. Інколи ведучі «спілкуються» до ефіру між собою, заміняючи лексеми беззв’язними «бу-бу-бу» чи «та-та-та», і намагаються самою інтонацією донести одне одному, про що йдеться. Читайте реп, якщо хочете розвинути артикуляцію, а якщо бажаєте покращити інтонацію, розповідайте анекдоти.

    Головний заклик фахівця: не ставте собі блоків і заборон! Ви можете. Хочете озвучувати кіно? Будете. Такі тренування майстерності голосу нескладні й доступні для всіх. Упродовж зустрічі часто лунав сміх і лектору ставили безліч питань, довго не відпускали гостю. Організатор Оксана Мацько попрощалася до наступних «ЗМовників», а Вікторія Польченко щиро дякувала студентам за теплий прийом.

    Юлія Кузьменко.
    Фото: Валерій Попов, Юлія Кузьменко

  • В Інституті філології відбувся ІІІ науково-методичний семінар з іноземних мов і літератур

    На завершення тижня ІФ приймав учителів зі шкіл Києва, аби обмінятися досвідом, зблизити університетську науку та шкільну практику. 2 листопада в мистецькій залі на семінар з іноземної філології зібралися студенти та викладачі кафедри методики викладання української та іноземних мов і літератур на чолі з завідувачем В’ячеславом Шовковим. Також завітали вчителі київських шкіл, де поглиблено вивчаються іноземні мови. Гостей привітали заступник директора ІФ Людмила Смовженко та в.о. ректора Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів Наталія Бендерець. Далі слово мали вчителі, кожен із яких презентував власні ідеї щодо теми семінару – запровадження нової української освіти в українських школах.

    НУШ – проект, що стартував цього навчального року. У новій українській школі важливий діалог між учителями й учнями, втілення компетентісного підходу, інтерактивних форм навчання. Проект МОН має такі основні напрями: дитиноцентризм, замотивування вчителів, наскрізний процес виховання, децентралізація, нова структура школи, ґрунтування на партнерстві та справедливий розподіл публічних коштів. Дитина має почуватися в безпеці, важливий її гарний настрій під час уроків і перерв. Освітяни повинні розуміти, що нині виховують дітей нового покоління, у яких відмінні цінності, пріоритети, засоби зв’язку, навіть харчування. Враховувати мають і тотальну комп’ютеризацію дітей і молоді. Матимуть успіх учителі, які на нього налаштовані. І не бійтеся школи – це цікаво!

    Захід минув у теплій атмосфері. Було корисно послухати про досвід учителів і викладачів на шляху до нової української освіти.

    Юлія Кузьменко

  • Як навчитися навчати

    24 жовтня чергове засідання лінгвістичного клубу «ЗМовники» збіглося з відзначенням в Інституті 100-річчя українознавчих кафедр Шевченкового університету. У святковому піднесеному настрої гості прийшли на бесіду й дізналися багато корисного про те, як навчитися навчати. Власним досвідом викладання поділилися Наталя Ковтонюк, Юліана Зелена та Софія Феджора. «Це не лише наші випускники. Це просто наші!» ̶ тепло відрекомендувала їх голова ЗМовників Оксана Мацько. Дівчата працюють у центрі «ZNOUA». Наталя та Софія нині – аспірантки Інституту філології. Юліана живе в Тернополі, навчає школярів онлайн.

    Студенти згадали про власний досвід викладання, адже багато хто вже з першого курсу починає підробляти репетиторством. Слід зауважити, що індивідуальні та групові завдання – геть не те саме. У групі частину відповідальності й роботи можна покласти на певні колективні ігри чи завдання, а щоб встановити контакт віч-на-віч, потрібен інший підхід. Помиляєтеся, якщо думаєте, що викладач – не професія для інтроверта. Так, вони відновллються наодинці із собою, але можуть бути чудовими педагогами. Годинку без розмов удома – і знову до роботи!

    Цікаво було послухати спогади аудиторії про їхніх репетиторів і вчителів. Наші експерти запевняють, що на першому місці в учнів здебільшого людина, викладач, а вже потім сама дисципліна. Говорили про домашні завдання. Із досвіду дівчат вони не є запорукою знань. І матеріал в аудиторії бажано давати обережно, адже, за результатами багатьох досліджень із роботи мозку, учні ефективно сприймають інформацію протягом перших 5-15 хвилин. Далі необхідно змінити формат роботи чи зробити перерву. Окремі діти можуть вивчити лише самі, наодинці з книжкою, без учителів і примусу. Для дітей із відставанням у розвитку потрібен фахівець, а не лише педагог.

    Порушили питання ефективності сучасної шкільної освіти. ЗНО налаштовує дітей на успішне виконання конкретного завдання – тестів. Зараз викладачі працюють із «поколінням Z», яке звикло до гаджетів. У них інший тип мислення й сприйняття – картинками. «Діти користуються соцмережами, гортають стрічку й думають: "Це нецікаво, нецікаво… О! А на цьому я зупинюся трохи довше"» - розповідає Наталя Ковтонюк. До цього варто адаптуватися. Хтозна, яку систему освіту матимемо за кілька десятиліть.

    Зрештою, викладання й пошук нових контактів із учнями мають приносити радість. Наша випускниця й викладач студії навчання та розвитку «Tutoria» Тетяна Синьоок – доволі творча людина, що дозволяє їй створювати відеокурси. І необов’язково читати безліч праць із педагогіки. Як запевняє Софія Феджора, її батько, вчитель музики, не читаючи цих книжок користується тими самими методами. Вчитель – це покликання!

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • "Хто хоче стати мільйонером?" - гра ЗМовників

    У межах лінгвістичного клубу «ЗМовники» відбулася гра за форматом «Хто хоче стати мільйонером?» ЗМовники, як правило, обирають певну тему для обговорення та запрошують компетентних доповідачів, але цього разу вирішили спробувати щось абсолютно нове. Гості й гравці мали змогу дізнатися та пригадати цікавинки з багатьох дисциплін україністики. Підтримати захід прийшли й викладачі кафедри української мови та прикладної лінгвістики.

    Цього разу організатори – двоє друзів, студент 5 курсу ІМВ Олег Павлюк і студентка 4 курсу ІФ Юлія Кузьменко. Олег уже мав успішний досвід такої гри у стінах Інституту міжнародних відносин, але хотів би продовжувати й розвиватися, у майбутньому зробивши гру загальноуніверситетською. Любить надихатися й надихати інших. Тому запропонував Юлі проекспериментувати та влаштувати філологічний формат гри. Розробив комп’ютерну програму й виступив у ролі ведучого, разом із Юлею уклали питання. Експертом стала Лідія Гнатюк, професор кафедри української мови та прикладної лінгвістики. Вона вже виступала на Змовниках не раз (теми «Кава з накладанцями» та «Пропоновані зміни до правопису»). Студентка Юлія - постійний учасник Змовників, виступала з темою «Фемінітиви в українській мові».

    Гра відбулася у невимушеній атмосфері. Як зазначила очільник клубу Оксана Мацько, було цікаво й пізнавально. Чи знали ви, який обсяг фондів бібліотеки Вернадського? Чи помічали, скільки колон прикрашають фасад будівлі ІФ? Пригадали трохи курс старослов’янської та історії мови, а ще зацікавилися кольорами: що позначає прикметник «шарий»? Трохи гумору, помірна інтрига, вишукана мова, цінні книги як призи переможцям. ЗМовники мають свого мільйонера – студентку 4 курсу Юлію Романюк. Були вдячні іншим гравцям: Ірині Галабузіній, Альоні Мельничук і Дмитру Луняці. Студенти вже запитують, коли розпочнеться реєстрація на наступний випуск, тож робота триватиме. Наступна тема ЗМовників – «Як навчитися навчати?». Зустріч відбудеться в урочистий день - 100-річчя від заснування українознавчих кафедр КНУ. Завітайте!

    Юлія Кузьменко.
    Фото Валерія Попова та Сергія Терещенка.

  • Презентація перекладу книги про життя Петра Яцика

    25 вересня в Інституті філології відбулася презентація українського перекладу англомовної книги «Залишаючи рідний дім. Надзвичайне життя Петра Яцика».

    Найкраща пам’ять про людину – продовження її справи. Цим і займається донька Петра Яцика Надія, з ініціативи якої написана презентована історія. Ще 2013 року на її прохання відомий канадський письменник Джон Лоуренс Рейнольдс дописав розпочату самим Петром Яциком книгу про життя цього відомого бізнесмена та мецената. Письменник зацікавився темою, навіть не знаючи української мови, але блискуче завершив справу. Восени 2013 року Ванкуверське видання опублікувало нову англомовну книжку «Leaving Home: The Remarkable Life of Peter Jacyk». Сьогодні книга стала доступною для земляків Яцика завдяки роботі Михайла Сороки, який здійснив українськомовний переклад. Михайло Михайлович каже, що це – перший подібний переклад у його практиці, і дуже відповідальний. Адже лише з перекладом видання «Залишаючи рідний дім» Петро Яцик, хоч і по смерті, нарешті повернувся додому.

    У роки війни Петро Яцик емігрував до Канади. Перед від’їздом у нього вкрали торбину з речами. Тож він розпочав нове життя на чужій землі без освіти, родини, високої науки, знання англійської і навіть коштів. П'ять із семи доларів, що мав, витратив на таксі до свого товариша. Спочатку працював у монреальському ресторані, мив посуд. Але, як сказав перекладач видання заслужений журналіст України Михайло Сорока, Петро Дмитрович знав: «Тримай очі і вуха відкритими – і ти знайдеш щось краще». Крок за кроком українець збудував блискучу кар’єру, здобув авторитет у соціумі. Він заснував власний бізнес у Канаді, який і досі продовжує його донька Надія. Вона з онукою діяча приїхала на Батьківщину батька, аби презентувати важливу книгу.

    Це видання не лише про шлях Петра Яцика, який веде до успіху. Ця книжка про шлях кожного з нас, про наше майбутнє. Уперше в історії розповідають на весь світ про видатного українського підприємця. Сучасники згадують Петра Дмитровича як непересічного українця, що завжди опікувався питаннями культури та освіти в Україні. Всім відомо, що 2000 року за фінансової підтримки його родини проводиться щорічний Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика.

    На зустрічі були присутні радник Посла Канади Руслан Коц, друзі та колеги Петра Дмитровича – колишній Посол Канади Володимир Хандогій, дипломат першого МЗС у Канаді в СРСР Юрій Богаєвський, колишній представник посольства УРСР у Нью-Йорку Ігор Турянський, завідувач кафедри історії світового українства на історичному факультеті КНУ Володимир Сергійчук, полковник НУОУ Василь Осьодло. Вони назвали Петра Яцика державником України та закликали молодих слухачів брати приклад з видатного українця.

    Текст: Юлія Кузьменко
    Фото: Валерій Попов, Юлія Кузьменко

    Категорії: 
  • ЗМовники: фейки у лінгвістиці

    15 травня відбулося останнє у поточному навчальному році засідання лінгвістичного клубу "ЗМовники". За цей рік учасники обговорили актуальні питання української мови, послухали цікавих спікерів і дізналися багато нового. Було весело, пізнавально та інтелектуально.

    Остання зустріч була особливою. Сенсації, розслідування, викриття. Гірка правда чи солодка брехня? Як встановити істину? Доктор філологічних наук, доцент кафедри української мови та прикладної лінгвістики Галина Наєнко дала відповіді на посталені запитання. Галина Михайлівна, користуючись достовірними фактами та глибокими знаннями, розповіла учасникам про фейки у лінгвістиці. Під час зустрічі змовники обговорили: Чи потрібні в повсякденні академічні здобутки? Як поширюються наукові знання в ЗМІ? Що таке псевдонаука? Як розпізнати маніпуляцію? Які фейки про українську мову найбільш поширені в інтернеті?

    Лінгвістичний клуб «Змовники» - про мову цікаво, корисно і весело! Зустрінемося наступного року!

    Категорії: 
  • Про День книги в Шевченковому університеті

    Книга, за словами Оксани Забужко, це ансамбль. Адже, справді, в складі творення книги не лише письменники, а ціла низка людей, не рідко виняткових постатей, харизматичних перекладачів, сумлінних редакторів.  За обкладинкою, що є маркетинговою принадою, криються історії, перипетії, сюжети, котрі не входять у саму книжку, а фактично є її "польовим" продовженням. Народжена книга йде сміливо у світ, як "маленький принц", продовжує мандрувати й обростати новими сюжетами.

    23 квітня - Всесвітній день книги та авторського права. Нещодавно створений Інститут книги, який обростає не менш цікавими історіями, аніж самі книги й письменники, організував для студентства КНУ імені Тараса Шевченка зустріч із неординарними постатями нашого часу. Їм, безумовно, є що сказати завжди. Студентство, письменники, викладачі зібралися, щоб поговорити про суттєве і надважливе-книги.
    Оксана Забужко - як інтелектуальне дихання країни, голос правильного керування. Іван Малкович-вершитель книжкових світів, майстер видавничого корабля. І, можливо, не всім відома, але в контексті українсько-польських літературних відносин важлива - постать Олександри Гнатюк.

    Розпочали офіційними словами вітання. Виконувач обов'язків директора Інституту книги Сергій Ясинський побажав і подякував за довіру до українських видавництв, за популяризацію книжки. На черзі - слово заступниці, яка талановито модерувала зустріч. Пані Анастасія Левкова, як представниця Інституту книги, зазначила, що саме ця установа має бути книжковим перехрестям, відстежувати тенденції книжкової галузі і зустрічатися з читачем віч-на-віч. Чи буде воно так, час покаже!

    Пальму першості у черзі інтелектуальних виступів перейняла професорка Києво-Могилянської академії, перекладачка та популяризаторка української літератури, голова Товариства промоції української культури в Польщі та польської в Україні - Олександра Гнатюк. Досі лишається проблема популяризації українського за кордоном, тому пані Олександра взяла на себе цю місію. Неукраїнська ідентичність не стала завадою. Україна таки має що показати Польщі, українська книжка не є винуватицею конфліктів, а польська теж має право з'являтися на полицях своїх сусідів. Важливим є ефект з'яви української книги на полицях польських книгарень. Що має стати прецедентом такої появи? Безперечно, не лише добре налагоджений контакт. Входження на книжковий ринок сусідки має бути ефектним, за словами пані Олександри."Феєрична постать, феєричний харизматичний автор, як Оксана Забужко чи Сергій Жадан, Іван Малкович і його "АБАБАГАЛАМАГА". Має бути якась родзинка. Те, що нас притягує, є абсолютно неповторним."

    Книга і така феєричність особистості є відмінним доповненням, беззаперечним успіхом. Але все ж навіть цього не є достатньо. Кожний ринок є специфічним і потрібно навчитися промовляти до іноземної авдиторії.
    Наприклад, в Польщі не сприймають так званий народний продукт. Існує специфіка польського сприйняття, витіснення народної культури як чогось менш вартісного, відсталого, нецікавого, спрямованість на "шляхетське".

    На зламі 80-90-х років минулого століття українська культура сприймалася крізь призму радянськості, недоброзичливо і навіть вороже. Українське маркувалося як шароварщина. А упередження щодо націоналізму не зникає й тепер.
    Ще один камінь спотикання - брак двосторонньої фаховості. Тобто знавець української мови не достатньо володіє польською. А якщо й володіє, то бракує літературного хисту. Має бути талановитий літератор, який володіє словом і відчуває його, який підсвідомо добирає глибинні пласти мови. Пані Олександра підсумувала, що книга є продуктом, вона має продаватися, а за нею має стояти харизматичний автор, який спонукає.

    Заступниця Інституту книги, яка невтомно продовжувала рухати стрічку послідовних виступів, оптимістично підбадьорила: "За спостереженнями іноземних фахівців та за результатами українських досліджень після 2014 року підвищився рівень зацікавлення інтелектуальним продуктом. Зросла зацікавленість театральними подіями, виставками. Якось несподівано, дещо парадоксально, адже таки економічна криза впливає на загальні процеси". Парадоксально, але 2014 рік став, очевидно, переламним. Ймовірно, суспільство стало більш зрілим, зрозуміло, кого варто слухати, хто формулює сенси і формулює вартісне. Чи визріло все ж суспільство, який діагноз йому можна поставити, а чи є, можливо, знову потреба влізати в танк? Відповісти на ці запитання погодилася пані Забужко.

    Оксана Забужко поділилася своїми вельми цікавими спогадами. Студентське життя, 329 аудиторія, "історія партії і Ленін", а ще викладач, схожий на прусака. "Колись то думалося: "Боже, який мотлох. Ну вмію я читати Леніна. І що? То ж вам не Аристотелівська логіка, а патологічний ум. Але розуміти, як цей патологічний ум влаштовано, як він грає зі світом і "юзає" його - це розуміти, як світ через кілька десятиліть отримав "товаріща Суркова" з усією "архітектурою" некерованої росфедерації. Ви бачите тяглість, ви бачите спадкоємність. Отож, що вміти - за плечима не носити!" - так пояснила пані Забужко користь того, що, здавалось би наче, ніколи й не знадобиться.

    Ще одна "фірмова" історія від письменниці - це вже спосіб роз'яснити, що таке справді книга, як вона розростається історіями і як обростає новими сюжетами.
    У 2015 році один із перших кіборгів, хто обороняв Донецьке летовище, а потім, опісля полону, був звільнений - командир 90-го батальйону 81-ої бригади Олег Кузьміних. 124 дні полону, 93 дні у підвалі, в повній ізоляції. Ніякого контакту із зовнішнім світом. Підвал, допити і вербування, психологічний тиск. У таких умовах людину запевняють, що вона не потрібна нікому, ніхто на неї не чекає, що її кінцевий пункт-це смерть, але перед цим тортури. Ти не можеш бути певним, що діється за стінами підвалу, чи ще є Україна, чи, може, "зелені чоловічки" розповзлися по всіх усюдах. Олега Кузьміних утримували на території заводу. Проходячи одним із покинутих цехів, він дивовижним чином побачив розкидані книги. Йому вдалося їх прихопити із собою. Це були три книги, зовсім різні, абсолютно несхожі.

    Перша з них - доповіді, чи то проповіді якогось псевдопатріарха - може, Кіріла, може, якогось Алєксєя. Щось, що навряд чи могло укріпити. Друга-такий собі посібник: вправи, присідання, віджимання. Ну нехай, може, й знадобиться. А третя книга -"Музей покинутих секретів" Оксани Забужко. Олег Кузьміних зізнався, що саме ця книжка допомогла йому вистояти, вижити і незбожеволіти. Допомогла зберегти здоровий глузд, усвідомити себе і зберегти свою ідентичність, зберегти себе як військового, вірного своїй присязі. "Це незрівнянне відчуття,-говорить Забужко, - коли говориш з людиною, яка каже, що твоя книга врятувала життя. І це якраз відповідь на те запитання, що може книга. Бо ж вона має свою долю, свої маршрути, свою історію."

    Виникає запитання, як опинилися книги на Сході. З'ясувалося, що це влаштувала Всеукраїнська громадська організація "Не будь байдужим!". Саме сестра Анастасії Левкової кілька років перед війною тягала на своїх тендітних плечах українські книги на Схід. Після 2008 року припинилася популяризація української книги на Донбасі. І саме вищезгадана організація "залишила" колись порятунок для сьогоденного лиха війни, для військових, полонених, гнаних і переслідуваних.

    Щоб книга "відбулася", прозвучала, щоб дійшла і на дальному кінці проводу вона змогла безпафосно врятувати життя, змінити чиєсь життя - це і є місія доброї книги. Але, щоб книга знайшла свого читача, щоб врятувала, треба попрацювати цілому ансамблю. "За музикою книги стоїть ціла вервечка. Це професії, які для пересічного читача залишаються невидимими, це професії дрібним шрифтом»- говорить Оксана Забужко. У цьому контексті згадувати про перекладачів - зась, адже читач, як правило, не бачить перекладача, а лише автора. Тоді як насправді читає таки текст перекладача, в якому передано лише сенси автора.

    Оксана Забужко з усмішкою нескромно зізнається, що 20 років "ростила" для себе перекладачів, адже здолати бар'єр синтаксису підвищеної складності - це вам "не квіточки збирати". "Перекласти Забужко - це пройти сертифікацію. Це той клас, коли вже можна бути спокійним за свій рівень володіння українською мовою. Адже письменник завжди заангажований актом говорення, письменник запрограмований мовою, письменник відповідальний перед мовою, тому він живе у ній". "Письменник зав'язаний на мові, - продовжує далі пані Оксана. - Якщо спростити, збити звук, інтонацію, якщо неправильно емоційно-психологічну цензуру поставити, все розлетиться. Кому як не мені знати, якою мірою я залежна від своїх перекладачів." Тому, безумовно, успіх книги - це майстерність перекладача. Якщо помножити це на візуальний ефект в епоху гіпертрофованої візуалізації, а також верстку, яка дає друге дихання. «У фіналі книги - дівчинка з наплічником або панянка, яка стоїть за прилавком і розмовляє з тобою про цю книгу з любов'ю» -додає письменниця.

    Врешті останнім доповідачем був Іван Малкович. Він і досі лишається по-дитячому залюбленим у книги. Але зізнається, що редактор і директор видавництва - це та людина, яка перестає читати улюблені книги. Письменник та видавець поділився своїм досвідом успішних проектів. Справжнім досягненням було створення інтерактивної книги для сучасних пристроїв. «Снігова Королева» —геніального данського казкаря Ганса Християна Андерсена народилася вдруге у світі інформаційних технологій. Намалював книгу один із найкращих сучасних ілюстраторів світу Владислав Єрко. Іван Малкович розповів, що найдрібніші деталі цієї книги малювалися 3 роки найтоншими пензлями під великою лупою! А розробниками такої книги стали молоді юнаки-програмісти, які приголомшили своїми вміннями. Поет не полінувався самостійно продемонструвати для студентів своє видавниче дитя і навіть дав погратися, чи то пак пригадати дитинство, студентам Київського університету. «Це дуже цікаво - поринути в те, що ти любиш. Так, я видаю й дорослу літературу, - каже Іван Малкович. -Але я втік від дорослих. Бо найприємніше - це працювати для дітей. Вони підростають з твоїми книгами, а потім через роки приходять зі світлинами і кажуть: «А це я колись з Вами сфотографувався!» І ти розумієш, що на твоїх книгах виростають цілі покоління.»

    Андріана Біла, фото - Аліна Карбан

  • Ідеальне ім’я. Яке воно?

    Захист від нечистих сил, доля, життєвий шлях, данина моді чи засіб національної ідентифікації – що таке ім’я? Із цим питанням на засіданні лінгвістичного клубу «ЗМовники» 17 квітня допомагали розібратися наші студентки – Аліна Заболотна і Олена Єнчева. Аліна Заболотна – студентка 3-го курсу, спеціалізації "Українська мова в сучасних лінгвокомунікативних вимірах" при кафедрі української мови та прикладної лінгвістики. Об'єктом наукових зацікавлень є динамічні процеси в системі сучасної української мови. Під керівництвом Оксани Мацько досліджувала особливості функціонування української театральної лексики.

    Єнчева Олена – студентка 3 курсу, спеціалізації «Українська мова в сучасних лінгвокомунікативних вимірах» при кафедрі української мови та прикладної лінгвістики. Цікавиться лексикологією та фразеологією сучасної української мови, із цим і пов‘язана перша наукова робота «Авторська трансформація фразеологічних одиниць на прикладі перекладів Миколи Лукаша».

    Дівчата розповіли про зміну значення імені в різні історичні епохи. Так, в дохристиянські часи вважалося, що ім’я несе в собі надзвичайну потужну енергетику та є сакральним знаком особи. Якщо батьки новонародженого прагнули надати імені захисної функції та захистити дитину від нечистих, обирали ймення з негативною семантикою (Мертвий, Безщасний), щоб злі сили трималися осторонь.
    Із запровадженням християнства на терени України прийшли грецькі, латинські, староєврейські імена, які тривалий час адаптувалися та носили переважно атрибутивну ознаку.

    З приходом більшовицької влади наступає епоха насадження мови радянського тоталітаризму, зокрема це стосувалося й імен. Даздраперма, Нінель, Мелс та інші імена-абревіатури були проявом «іменної повені». Після дуже жвавого обговорення, «ЗМовники» винайшли власний рецепт ідеального імені – краса, фонетична прозорість, милозвучність, національна ідентичність, норми граматики та здоровий глузд.

    А про те, які незвичні імена та інші філологічні явища зустрічаються на шляху невтомних науковців-шукачів пригод можна буде дізнатися наступного засідання з теми «Подорожі лінгвістів».

    До нових лінгвістичних зустрічей!

    Текст студентки Оляни Цехмістер, фото – студентки Юлії Кузьменко, Валерія Попова

    Категорії: 
  • Українська мова латинкою. Чи це можливо?

    Сьогодні, 20 березня, закликати прихід весни та обговорювати мирні шляхи перемоги в алфавітній війні зібралися найбільш утаємничені філологи нашого Інституту на засіданні лінгвістичного клубу «ЗМовники». "Українська мова латинкою. Чи це можливо?" – такою була тема зустрічі, яку під керівництвом Людмили Домилівської готували наші студентки Софія Мостова та Адріана Біла. Також необхідно відзначити незвичайність формату виступу дівчат – запеклі словесні баталії у вигляді дискусії не залишили байдужими жодного присутнього в залі.

    Питання латинізації українського алфавіту розглядається авторитетними мовознавцями вже незліченну кількість років, однак зараз – в умовах війни, в тому числі й інформаційної воно постає надзвичайно гостро. Чи допоможе латинка українцям для європейської самоідентифікації, а чи навпаки занапастить ті нечисленні паростки, які ще більше переконують у неповторності та унікальності української нації? Чи може кирилиця як власне українська система письма бути увиразненням нашої історичної та культурної окремішності? Чи з переходом на латинку ми забудемо наше далеке праслов’янське коріння та станемо великою сірою масою?

    Після виступу наших спікерів усі охочі долучилися до обговорення одного з найважливіших питань дискусії – яка мета переходу на латинську абетку та на яку реакцію можна сподіватися від громадськості, якщо це станеться сьогодні. Адже кирилиця – це традиція, це сакральне явище для українців, від якого вони не мають намірів відмовлятися. Саме тому, підбиваючи підсумки зустрічі, учасники визнали не повний перехід, а лише часткову альтернативу для української мови.

    Наприкінці засідання думки присутніх розділилися. Та й навіть знайшлися охочі власноруч допомагати переходу на латинську абетку української мови.Однак спільною та непохитною виявилася думка про дотримання «Напутчування» Івана Малковича «…захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї», а також, витягнувшись на пальчиках, оберігати місячний серпик букви «є», що зрізаний з неба разом із ниточкою»

    Провокативним ти неоднозначним виявилося сьогоднішнє засідання нашого лінгвістичного клубу, але ми закликаємо усіх триматися свого – отого власного, що виокремлює нас серед інших, всупереч вітрам історії. Запрошуємо на наступну зустріч, де ви довідаєтеся про роль і можливості української мови в інтернеті. А також дізнаєтеся про перспективи розвитку солов’їної в сучасному мережевому просторі.

    Текст студентки Оляни Цехмістер, фото Валерія Попова

    Категорії: 
  • "Кожен з нас часто є книжковим блогером": дискусія літклубу PROчитання з Тетяною Синьоок

    Коли ж обговорювати книжкові новинки, як не у день української мови і писемності? Літературний клуб PROчитання 9 листопада організував дискусію з Тетяною Синьоок. Випускниця Інституту філології, кандидат філологічних наук більше року веде свій блог "Читацький щоденник"(https://chytatsky.blogspot.com/), де пише відгуки на нові українські книжки. Із присутніми Тетяна поділилася корисними порадами щодо створення блогу, наповнення і планування публікацій.

    Модераторами дискусії були д.філол.н. Олена Романенко та аспірантка Наталія Ковтонюк. Розмова видалась дуже жвавою та інформативною. Тетяна розповіла, що розпочинаючи свій "Читацький щоденник" поставила собі за мету прочитати хоча би по одній книзі усіх авторів, яких знає. А ідея ж блогу виникла тоді, коли після роботи у різних друкованих виданнях, виникло бажання сказати більше та інакше, ніж вимагалося редакційною політикою.

    Створення блогу, з досвіду Тетяни Синьоок, надає чудову можливість обміну враженнями та причини самовдосконалення. Своєю місією блогерка бачить популяризацію українських новинок, але часто задається питанням - "чи варто писати про погані книжки?".
    У своєму блозі Тетяна вдало балансує між емоціями та літературознавчому аналізу, що властиво критикам, тож її дописи не лише цікаво читати, а й поспілкуватися наживо, що і було можливим на засідання літклубу.

    Долучайтеся до наступних дискусій і читайте книжки!

    Каріна Дорошенко,
    фото - Валерій Попов

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to дискусія