дискусія

  • Зустріч з Постійним представником Президента України в АР Крим Антоном Кориневичем

    21 листопада 2019 р. у Центрі кримськотатарської мови і літератури відбулася зустріч з Постійним представником Президента України в АР Крим Антоном Кориневичем, заступником Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим Тамілою Ташевою, проректором КНУ імені Тараса Шевченка Володимиром Бугровим, студентами та викладачами кафедри тюркології Інституту філології.

    Антон Кориневич познайомив студентів і викладачів кафедри з непростими випробуваннями, які є наразі на шляху повернення Криму до України, а також повідомив, що стратегічним завданням держоргану є участь у розробці концепції деокупації півострова, його реінтеграції та підтримка зв’язків із населенням Криму.

    Антон Олександрович також зазначив, що Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим матиме офіс у Києві, і запросив студентів освітньої програми «Кримськотатарська мова і література, англійська мова та переклад» на стажування.

    Крім того, Антон Кориневич з великим захопленням і щирістю спілкувався з викладачами і студентами, детально запитував про складнощі, які наразі існують під час набору абітурієнтів та в процесі навчання на освітній програмі «Кримськотатарська мова і література, англійська мова та переклад».

    Інформацію надала Ольга Пишньоха, кафедра тюркології. Фото Валерія Попова.

    Категорії: 
  • «Мова може бути суспільним клеєм»

    Мова може об’єднувати, відбивати глибоку радіаційну атаку ворожої інформації. Ця думка доводиться у документальному фільмі «Соловей співає. Доки крила має». 19 листопада перегляд стрічки відбувся в актовій залі Інституту філології. Зустріч організували з ініціативи Оксани Оверчук та кафедри фольклористики. Філологи мали нагоду поспілкуватися з творцями фільму: продюсером, автором сценарію Лесею Воронюк, головним режисером Сергієм Кримським і режисером монтажу Сергієм Мартиновим. Також Громадська організація «Музичний батальйон» презентувала свої книги й диски з українськими піснями. Організатори заходу зазначають: подія непересічна, адже це перший в Україні фільм, присвячений найдорожчому, що має кожен народ, - мові.

    Словом науки – доступно для кожного. У фільмі про давність і вагомість української говорять Павло Гриценко (Інститут української мови НАНУ), Віталій Корнієнко (Національний заповідник «Софія Київська»), Олександр Пономарів (Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка), Лариса Масенко (Києво-Могилянська академія), Юрій Шевчук (Колумбійський університет). Вони розвінчують безліч поширених і сьогодні міфів: «Какая разница, на каком языке?», «Мова не має значення», «Українською спілкувались лише в селах», «Української ніколи не було в Києві», «Суржик – не проблема, а засіб гумору», «Русифікації не було», «Мова не на часі». Такі вигадки постали додатковою зброєю – на ураження свідомості – із початком війни в 2014 році. На жаль, українські ЗМІ почасти ретранслювали ці міфи російської пропаганди.

    Стрічку створювали впродовж 3 років. На самому початку роботи Леся Воронюк поділилася задумом із дорогим її серцю Олексієм Долею, вченим-фольклористом Інституту філології, отримала від нього підтримку. Олексієва історія лунає у фільмі, в епізоді про село Можняківку Луганської області (жителі розповідають, як у радянські часи відбувалася русифікація їхніх прізвищ).

    У фільмі аналізують мовну ситуацію Білорусі та Ізраїлю. Білоруська має статус державної у своїй країні, однак вона вже на межі поступового зникнення, це лобіюється держполітикою. В Ізраїлі протилежна ситуація: євреї, довгий час не маючи власної держави, пам’ятали і плекали іврит, а з часу проголошення держави (1948 р.) розвинули мову, аби вона повноцінно функціонувала в усіх сферах. Режисер Сергій Кримський коментує проведену паралель з Україною: «Державу Ізраїль, яка має безліч проблем – політичних, військових тощо – об’єднує мова». Ми так само повинні знати, хто ми є, захищати нашу мову і культуру, переконаний Сергій. На події згадали військових, які грали у фільмі «Соловей співає. Доки крила має». У зйомках брали участь Костянтин Чабала, Вадим Тихунівський та Вадим Бойко. «Важливо було показати справжнє обличчя наших захисників», - заважує Леся Воронюк. Один з міфів-маніпуляцій: сьогодні певна частина військових на Сході спілкується російською. Творча група фільму сконтактувала з волонтерами, військовими, і ті пояснили таке явище. Російськомовність окремих солдат зумовлена звичкою, не є принциповою позицією. Кожен із них нині у процесі свідомої українізації. Інша річ, коли мирні мешканці принципово заявляють про свою російськомовність. Це наслідок імперського впливу і небезпека втратити самоідентифікацію.

    Фільм викликав схвалення, подяки від студентів і викладачів, водночас дискусію про мовну ситуацію в Україні сьогодні. Викладач Інституту філології, перекладознавець Віталій Радчук спокійний за сталість україномовності: «Точку біфуркації вже перейдено». На думку Лесі Воронюк, мова може бути суспільним клеєм для нас. Автори зробили принциповий висновок під час роботи над фільмом: нація буде цілісною і триматиме опір загрозам, доки матиме маркери. Одним із таких для нас є українська мова. Державу без мови підкорити просто. І коли наступного разу ви почуєте провокативне «Какая разница, на каком языке?», просто згадайте, що кожен із загарбників, колонізуючи якусь державу, починає з удару по мові. Отже, різниця таки є. Мова має значення.

    Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова.

  • Чергова зустріч Клубу американських студій

    Віце-консул Джошуа Пандерсон провів засідання клубу на тему "Поп-культура Каліфорнії: Голлівуд та реальність". Під час першої частини бесіди віце-консул поділився своїм досвідом життя у Каліфорніїї та кар'єри дипломата. Він розповів, як каліфорнійці проводять час. Учасники Клубу американських студій почули про попередній досвід роботи в Apple пана Джошуа. На продовження бесіди він влаштував вікторину в стилі шоу Jeopardy про Каліфорнію. Серед найпопулярніших категорій були каліфорнійський сленг та їжа. Джошуа Пандерсон захопив аудиторію розповідями про згадані у вікторині каліфорнійські реалії. Студенти ставили багато запитань. Скажімо, чому гість вирішив працювати на уряд? Як довго пан Джошуа перебуває в Україні? Чи вивчили його діти українську мову? Чому слово "собака" є цікавим для американців? Яка різниця між Північною та Південною Каліфорнією? Яким видається Різдво без снігу? Відбувся своєрідний культурний обмін.

    Інформацію надала Анна Карабан, Центр англійської мови та інформації.

    Фото Валерія Попова.

  • Про web-орфографію зі «ЗМовниками»

    21 листопада у лінгвістичному клубі «ЗМовники» з Оксаною Мацько говорили про web-орфографію. Студентка спеціальності "прикладна лінгвістика та англійська мова" Богдана Романюк презентувала своє дослідження на матеріалі соцмережі Instagram. Вона створила електронну базу даних помилок текстів мережі.

    Такі тексти зазвичай мають ознаки усного мовлення, у них наявні деякі нівелювання мовної норми. Богдана наголосила, що соцмережі сьогодні – найпопулярніший засіб комунікації (82% користувачів інтернету мають власні акаунти). Дівчина обрала Instagram, адже первинно він був створений не для текстів, а більш як візуальна мережа. Їй цікавий розвиток текстів, підкріплених піктограмами. Богдана почала розмову з запитання до аудиторії: для кого сьогодні Instagram є основною чи єдиною платформою постів і спілкування? На прикладі трьох текстів однієї блогерки Богдана показала, як визначають соціокультурний і мовний портрет автора постів. Для успішних читабельних текстів доповідач сформувала кілька порад: пишіть легко, скорочуйте, ставте смайли (вони – графічний еквівалент емоцій), пишіть грамотно, лаконічно й водночас інформативно, будьте собою. На думку Оксани Зубань, яка брала участь у дискусії «ЗМовників», найпопулярніші блогери завойовують прихильність публіки саме щирістю, не підлаштовуючись під якусь думку, а говорячи від себе. Мова соцмереж нині – аналог розмовної, потік свідомості, тож помилки чи оказіоналізми тут природні. Чи необхідне таким текстам філологічне редагування, аби додати «правильності», рафінованості – питання дискусійне. Звісно, читачі вбиратимуть у власне мовлення помилки та новотвори авторитетного блогера. Водночас не треба ставити надмірних рамок, роблячи мову Instagram штучною. Спрощена форма спілкування з підписниками зумовлена комунікативною метою. Студенти й викладачі активно обговорювали web-орфографію, почули думки й фахівця з ІТ. Наступні зустріч «змовників» - уже після зимової сесії та канікул. Чекаємо!

    Фото - Валерій Попов.

    Категорії: 
  • В Інституті філології діє Клуб американських студій

    14 листопада в Інституті філології відбулося засідання Клубу американських студій "Американська мрія: важка праця чи завзятість". У ньому взяли участь понад 100 студентів та викладачів.

    Старший радник з питань закупівель та постачань USAID Еліна Свердлова провела дискусію на тему "З чого складається американська мрія". Вона поділилася історією про те, як вона та її мати іммігрували до США та що означала американська мрія для кожного з них. Еліна та студенти поміркували, у чому різниця між американською та українською мрією. Також студенти цікавились, яка частка Американської Мрії в дипломатичній професії та освіті в університеті, який входить до Ліги Плюща.

    Інформацію надала Анна Карабан, Центр англійської мови та інформації.

    Фото - Валерій Попов.

  • Відбулося засідання Вченої ради Інституту філології

    29 жовтня в актовій залі відбулося засідання Вченої ради Інституту філології. На порядок денний було винесено п’ять питань.

    Засідання почалося з відзначення грамотами почесних ювілярів інституту. Директор проф. Г.Семенюк нагородив Л.Шевченко, Н.Соловей, О.Бортничук, С.Тоцьку, І.Доровську грамотами за активну працю в ноуковій, освітній і виховній діяльності, підписаними Л.Гурберським, В.Цвихом, Ф.Кирилюком.

    Професор Л.Гнатюк виголосила доповідь про «Нові правила правопису української мови». Сучасна редакція правопису побачить світ уже в кінці року. Наступні три роки будуть перехідним періодом, під час якого діятимуть попередні й нові правописні норми. Доповідач зазначила, що члени правописної комісії повернули деякі особливості правопису 1928 року. При цьому спеціалісти з комісії мали на меті об’єднати та уніфікувати західно- й східноукраїнські варіанти мовної практики.

    Другим питанням на порядку денному був план роботи Вченої ради на 2019-2020 навчальний рік. Його одноголосно затвердили всі члени ради.

    Третє питання – поселення студентів Інституту філології у гуртожитках – висвітлив заступник директора Святослав Шевель. Він доповів про ситуацію з поселенням іноземних і українських студентів в базових гуртожитках інституту й гуртожитках інших підрозділів Університету.

    В. Осідак виголосила доповідь «Стан викладання іноземних мов на неспеціальних факультетах: проблеми й виклики. Іноземна мова в структурі бакалаврських, магістерських та аспірантських освітніх програм неспеціальних факультетів КНУ». За тим відбулося обговорення доповіді. Анна Мукан, фото Юлія Кузьменко

  • Блогер філологічних наук: у гостях «Змовників» Оксана Калита

    3 жовтня лінгвістичний клуб «ЗМовники» спілкувався на тему блогів у соцмережах. Нині пише майже кожен. Але як принести користь аудиторії та знайти свою тему? Після зустрічі в четвер кожен здійснить це по-своєму. А власне на зібранні могли здійснити якусь свою мрію, ставши між двома Оксанами Михайлівнами – Мацько, лідером клубу, та запрошеною гостею Калитою.

    Блогерка згадує, як із подругами свого часу обирали щоразу нову книжку для обговорення у кав’ярні. Так усе й починалося… «Корейські секрети краси» - книга, з якої Оксана почерпнула тему. Краса на Сході – запорука щастя, невід’ємна частина здоров’я. Нашій культурі, на жаль, бракує уваги й любові до себе. Але треба себе досліджувати, пізнавати!
    Пані Оксана почала вести порадник в Інстаграмі з теми краси. Її читали друзі, радили іншим. Коли кількість читачів зростала, автор почала цікавитися, як ведуть сторінки досвідчені блогери, адже вона хотіла покращуватися.

    Потрібно зацікавити читача. Важливий жанр – інформативна нотатка. Стиль має бути легким. Пам’ятаймо: Інстаграм – мережа відпочинку, дозвілля, розваг. Звісно, ми не сто доларів, аби всім подобатися, але маємо уявляти свого потенційного читача. На хейтерів не зважаймо. Це звичайна закономірність: більше підписників – більше незадоволених. У вашої теми може бути специфічна лексика. В Оксани бьюті-сфера, там багато англіцизмів, але вона намагається не зловживати термінологією, спрощувати. Також не дає готових висновків (у кожного своя думка). Читача приваблює новизна, щирість і… обгортка: акаунт має виглядати привабливо. Однак у сьогоднішньому пересиченому блогами просторі мереж важливо показувати себе як людину, відрізнятися особистістю.

    Оксана принципово звертається до підписників на «Ви», не переходить на фамільярність і солодкавість. Звертання до людини в блозі важливе, як і будь-де, бо це ідентифікація людини, її самооцінка. Відгуки її не завжди тішать (згадаємо ще раз хейтерів), але навіть негативний фідбек йде на користь. По-перше, Оксана бачить, над чим працювати. По-друге, Інстаграм відстежує лайки та коментарі й за ними просуває сторінку, виставляє користувачам у «пропоновані». Студенти питали Калиту, чи пробачить аудиторія блогера його «випадіння», зникнення на довгий час? Хтось справді відсіюється, зізнається пані Оксана. Здебільшого це рекламними, представники конкурсів тощо. Але кістяк аудиторії збережеться, він буде з вами і вашою темою. Навпаки: якщо у вас буцімто виник невідомий шанувальник (підписався/вподобав), він може й не лишитися на вашій сторінці. Імовірно, що це просто студент, якому нудно на парі й він гортає стрічку. Якісний контент, до того ж, не завжди перейде в кількісний, бо не збере велику кількість шанувальників. Тут або працюй на аудиторію з її попитом, або «Якщо можеш не писати – не пиши». А якщо геть нема натхнення на пост, а читачі вже не дочекаються…. Зробіть паузу. Підіть у парк, кіно, на сонечко… Щось та й спаде на думку. Перезавантажуйтеся.

    І використовуйте максимум можливостей соцмережі! Наприклад, ми знаємо про 2 жанри в Інстаграмі: пост із дібраними фото, продуманими й обробленими. Це ґрунтовніше. Актуальніше – жанр сторіз. Це спонтанність, оперативність реагувань. Сторіз – прямий ефір з місця події, пост – «коли є час». Але застосовуйте обидва, аби йти попереду, бути видимим.

    І пишіть про те, чим ви справді палаєте. Тоді ця частинка душі знайде місцинку для ваших читачів.

    Юлія Кузьменко

  • Алан Маршалл і австралійська література для дітей та юнацтва

    Кафедра зарубіжної літератури Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка проводить цього року вже другу зустріч, присвячену дитячій літературі. У квітні говорили про дитячу літературу в цілому, обговорювали місце дитячої літератури у шкільному курсі «Зарубіжна література», торкалися окремих художніх творів та національних варіантів літератури, що увійшла у коло дитячого читання. 20 вересня 2019 року кафедра зарубіжної літератури продовжила цю тему, організувавши колоквіум «Алан Маршалл і австралійська література для дітей та юнацтва». Модерувала захід професор кафедри зарубіжної літератури Наталія Жлуктенко.

    Австралія є загадкою. Вона вабить усіх своєю неординарністю та самобутністю. Про Австралію досі сперечаються науковці – чи це континент, а чи острів… Широкий загал все ще знає про неї не так уже й багато. Тому «дорожню карту» до цієї країни та його культури змалювала присутнім професор кафедри зарубіжної літератури Наталія Жлуктенко: згадала про її колоніальну історію, екологічні проблеми, що не завадили австралійцям побудувати на, здавалося б, безплідній землі розвинуту країну. Ця країна подарувала світові талановитих письменників, про походження яких багато хто навіть не здогадується. Колін Маккалоу, Алан Маршалл, Маркус Зузак, Грегорі Девід Робертс, Аллан Піз, Барбара Піз – усі вони австралійці! Твори дитячої та підліткової австралійської літератури включені до списку таких, що їх австралійці рекомендують для читання всім, кого цікавить Австралія, її природа та історія. Деякі з них включені також до шкільної програми зарубіжної літератури в Україні.

    «Я вмію стрибати через калюжі» Алана Маршалла – автобіографічний твір. У характеристиці його пані Наталія Жлуктенко проводила паралелі із життя письменника та головного героя названого твору. Дитинство батька автора проминуло у сільській місцевості Австралії. «Уся його освіта, – пише Алан, – обмежилася кількома місяцями занять з вічно п'яним учителем… Почавши самостійне життя, батько мандрував дорогою від ферми до ферми, винаймаючись об'їжджати коней чи переганяти стада». Алан – єдиний син у родині – мав би продовжити батькову справу. Але у шестирічному віці він перехворів на поліомієліт, залишився інвалідом. Однак це не зламало дух хлопця.

    Завдяки завзятості та наполегливості Маршалл по закінченні школи працював, хоча його довго не хотіли брати на роботу. Він був дрібним клерком, працював у галантерейному магазині, у ритуальному бюро, згодом його прийняли бухгалтером на взуттєву фабрику. Свій життєвий досвід та Австралію ХХ століття Алан Маршалл переносить на папір. У вільний час він писав репортажі про важке життя австралійських робітників у часи економічної кризи тридцятих років минулого століття. Писав він і художні твори, у першому романі змальовував роботу працівників взуттєвої фабрики. Сюжети цих творів не залишали читачів байдужими, тому на літературних конкурсах оповідання високо оцінювали, їм присуджували премії, але їх не публікували, адже видавці були впевнені, що для читачів вони будуть нецікавими.

    У роки Другої світової війни Алан Маршалл багато їздив країною, зустрічався з солдатами, які воювали в Європі. Ці зустрічі кореспондента на милицях з військовими відображені в книзі нарисів письменника «Це мій народ», яка й відкрила двері Маршаллу у світ письменницької праці. Алан Маршалл розпрощався з бухгалтерією і почав лише писати та мандрувати. Він об'їздив малодосліджені території півострова Арнемленд, тропічні північні райони Австралії. Знайомився з аборигенами, вивчав їхню мову, побут і звичаї; записував легенди та перекази. За це отримав від корінних жителів прізвисько Гуравілла – творець історій. Ці історії у літературній обробці автора склали книжку «Люди прадавніх часів». Алан Маршалл побував також у багатьох європейських державах, колишньому СРСР. Маршалл бував і в Україні, де протягом 1958–1976 pp. були опубліковані деякі його твори. Окремі твори Маршалла переклали М. Пінчевський та О. Гавура.

    Алан із повісті «Я вмію стрибати через калюжі» і справжній Маршалл вчать читача важливих життєвих мудростей: діяти самотужки; боротися із перепонами; бути суспільно активним і головне – стати справжньою людиною, яка вміє любити, робити добро і бути щирою. Ведучи «дорожню карту» життя Алана Маршалла та його героїв, Наталія Жлуктенко наголошує, що Алан Маршалл писав для усіх дітей, а не лише для дітей з обмеженими можливостями. Своїм життям та історіями про людей, яких він любив, прозаїк демонструє, що світ такий, яким ми його сприймаємо.

    Продовжуючи розмову про австралійську дитячу літературу та про світосприйняття Алана Маршалла, наступною виступила Ольга Гавура, член Національної спілки журналістів України, перекладач прози А.Маршалла українською, а також випускниця КНУ імені Тараса Шевченка. Пані Ольга розповіла про казку-повість «Шепіт на вітрі» та незабутню зустріч із її автором Аланом Маршаллом: «В далекому 1974 році я зустрілася з видатним австралійським письменником Аланом Маршаллом у нього вдома у Мельбурні. Відомий кінорежисер Володимир Довгань, письменник і сценарист Йосип Герасимов і я, в ролі перекладача, під час перебування в Австралії були запрошені Товариством дружби Австралії – СРСР відвідати письменника на його прохання. Алан Маршалл не оминув нагоди зустрітися з діячами культури країни, де він бував, де друкувалися його книжки, і де його радо зустрічали і високо цінували як письменника і як непересічну особистість. – розповідає Ольга Гавура. – І от уявіть! Зайшовши в кабінет автора, я побачила Алана Маршалла у коричневих штанях, в яскравій оранжевій сорочці із жовтою хустинкою на шиї, – і він посміхався. Моє перше враження від нього ще до початку розмови – „сонячна людина“, яку неможливо забути. Він мені подарував книжку із дарчим написом – «Від симпатичного принца 72 років». Це був роман „Шепіт на вітрі“…». Подаровану книжку Ольга Гавура не одразу почала перекладати. Хоча Алан Маршалл ще при зустрічі сказав їй, що мріє, аби український читач познайомився із цим твором, у якому поєднано австралійський та європейський фольклор. Спочатку пані Ольга переклала «дорослу» новелу Алана Маршалла «Четверо у святкових костюмах», яку опублікував журнал «Всесвіт» у 1986 році. А український переклад пані Ольги казки «Шепіт на вітрі» Алана Маршалла широке коло читачів побачило у 1990 році. Казка вийшла окремою книжкою у видавництві «Веселка» накладом 65 тис. примірників, і на той час це був перший переклад твору на теренах СРСР. Наклад швидко розійшовся, хоча жодної реклами не було. Це була мрія Алана Маршалла, яку Ольга Гавура здійснила, хоча сам автор не побачив її, бо помер раніше – 1984 року.

    Розповідаючи про «Шепіт на вітрі» Ольга Гавура, ще раз підкреслила що Алан робив своїх героїв сильними, аби вони не поступалися труднощам. Він щедро наділяв героїв такими якостями, як любов до ближнього, доброта, щирість, здатність бачити прекрасне й дивуватися навколишньому світові. «Алан Маршалл любив дітей. В розмові з нами в ту пам’ятну зустріч (на квартирі у Мельбурні) у відповідь на запитання про риси характеру, притаманні письменникові, Алан відповів: „Важливо бут максимально щирим, не вбивати в собі почуттів, зберігати в собі гостроту радісного світосприйняття, адже дитина – це людина з широко відкритими очима”», – сказала пані Ольга.

    Екзотичний, незвичний для дитини, бодай, і дорослого, світ далекої заокеанської країни – Австралії є тлом, на якому розгортається на перший погляд традиційний сюжет «Шепоту» – хлопчик шукає Прекрасну принцесу, і, долаючи труднощі, сам стає Прекрасним Принцем. Екзотичне тло викликає у читача мотивацію до пізнання географії, історії, культури, природи Австралії, і таким чином формує інтелект, розширює кругозір, що є надзвичайно важливим для дитини. Пригоди Пітера (головного героя казкової повісті) та його нових друзів тримають дитину в стані очікування, й хвилювання. Книжка викликає інтерес не тільки в дітей, а й у дорослих – батьків, педагогів, психологів, зауважує перекладачка і наводить фразу австралійських літературних критиків: «алегорія твору змусить замислитися дорослих». На підтвердження цієї фрази пані Ольга аналізує один фрагмент з тексту повісті. «Надзвичайно цікавим є розділ казки „Трава-пастка”. Ця частина найбільш напружена і спершу справляє на читача гнітюче враження. Трава-пастка росте на дикій рівнині, яку ні героям казки, ні маленьким читачам не можна оминути. „Усі діти на світі мають пройти крізь неї, щоб стати дорослими. Тим, у кого мудрі батьки, це вдасться легко, але для більшості дітей – то складне випробування,” – пояснює Пітеру добра помічниця – кенгуру Сіра Шкурка „Трава-пастка обплітає дітей і тягне їх до землі; тим, хто хапає її, вона закривавлює пальці, діти, падаючи, збивають собі колінця. Шрами, які вона залишає на їхніх ногах, ніколи не гояться. До того ж вона весь час шепоче. В її шепоті вгадуються слова, які діти чують від своїх батьків: ти ледачий, ти егоїст, ти брехун; слухайся, корися, будь таким, як інші; розправ плечі, не будь невігласом; ти повинен більше вчитися, менше бавитися”». За словами Ольги Гавури, у цьому фрагменті автор акцентує на тому, що вік для дітей від 7 до 14 років є складним і батьки повинні допомогти своїм дітям входити у дорослість. «Це основна мета виховання дітей, які в цьому віці, пізнаючи світ, постійно наражаються на небезпеку. Без чуйності, уваги, любові батьків їм не побороти „траву-пастку”».

    Пані Ольга вбачає тут актуальну в усі часи проблему стандартизації дітей. Ми віддаємо дітей у школу і їх навчають читати, писати, але поряд із цим виникають непоодинокі випадки булінгу, цькування, суїцидальної поведінки серед дітей. Тому автор на сторінках твору закликає поважати «інакшість» кожного, чути один одного. Також у творі порушено проблему толерантності до представників нацменшин, що неабияк актуально й для України, де окрім корінного населення співіснують понад 100 національностей. «Автралійська повість-казка спрямовує читачів шукати рушійну силу людської досконалості – її Величність Доброту, яка є визначальною в пошуках бажаного щастя. „Шепіт на вітрі” Алана Маршалла – суто автралійська казка, але мудрість письменника робить її уселюдською».

    Насамкінець свого виступу перекладачка Ольга Гавура повідомила, що цьогоріч – у 2019 році виповнюється 35 років від дня смерті Алана Маршалла і 50 років від першої публікації казки «Шепіт на вітрі» в Австралії. Тому вона звернулася у видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» із ідеєю вшанувати пам'ять талановитого австралійського письменника перевиданням унікальної повісті-казки «Шепіт на вітрі» Алана Маршала. Проект підтримало Посольство Австралії в Україні, вже розпочалися перемовини про передачу авторських прав.

    «Алан Маршалл вплинув на дитячу та підліткову австралійську літературу та на її розвиток», – продовжила бесіду модераторка Наталія Жлуктенко. За словами пані Наталії, «маршалівську енергію» зустрічаємо у творах іншого австралійського письменника – Айвена Саутхолла, який молодший за Алана приблизно на 10 років. «Сам Саутхолл казав, що Маршалл вплинув на його особистісне і літературне становлення. Прозаїк починав писати для дорослих, що відчувається і в його творах для дітей. Його повість „Джош” розповідає про становлення підлітка. Тут немає чарівного світу, як у Маршалла, але є подорож у провінційне містечко, у яку відправляється головний герой – Джош. Він відкриває собі інший мікросвіт, у якому йому доводиться бути не „маршалівським принцем”, а просто лицарем, якому потрібно прожити 4 дні у стані загроз і часто небезпечних пригод. Він мусить пройти випробування, наприклад, навчитися плавати. В історії Джоша ми бачимо звичні для дорослої літератури елементи – момент вибору, переоцінку себе, зміну внутрішньої програми…», – зауважує Наталія Жлуктенко. В іншому творі Айвена Саутолла – «17 хвилин», написаному на основі військового досвіду автора, знову зустрічаємо історію підлітка, що свідчить, за словами пані Наталії, що в прозі Айвена Саутхолла «енергія Маршалла» відчутно резонує з наступною доповіддю та загальним напрямом колоквіуму.

    Далі розмову продовжила доцент кафедри зарубіжної літератури Наталія Любарець. Вона виступила із доповіддю «Австралієць, якого читає весь світ. Маркус Зузак і його роман „Крадійка книжок”».

    «Сучасний австралієць Маркус Зузак стає близьким українським підліткам. Сьогодні із його книжкою „Крадійка книжок” школярі знайомляться в 11-ому класі. Цей роман увійшов у шкільну програму лише цьогоріч, однак уже є критичні та методичні напрацювання для вчителів України, які можна знайти у часописі «Зарубіжна література у школах України»», – розповідає Наталія Любарець. Роман „Крадійка книжок” отримав визнання у багатьох країнах світу: його перекладено понад 40 мовами світу, твір здобув 8 літературних нагород. „Крадійка книжок” була успішно екранізована у 2013 році (режисер – Браян Персиваль), фільм навіть номінували на «Оскар». То у чому полягає унікальність автора, який зумів полонити серця майже всього світу, а також і роману, який понад 230 тижнів перебував у топі бестселерів The New York та Times Amazon.com?

    Відповідаючи на це запитання, пані Наталія зупинилася на особистості письменника. Маркус Зузак – людтна різностороння та обдарована (викладач, письменник, серфінгіст, батько). Ювілейне видання роману було доповнене авторськими коментарями, малюнками, копіями чернеток та робочих метеріалів, що дозволяють зазирнути у творчу кухню письменника. Автор ділиться із читачами своїми переживаннями, щодо обрання оповідача твору, розповідає, як довго працював на книгою і як навчився приймати і долати власну прокрастинацію, як довго працював на деякими образами твору (наприклад, Смерть, Макс Ванденбурґ), а інші одразу бачив цілісними (як то, Руді Штайнер). «Ця книга провокативна, однак її основна ідея полягає у тому, що саме книга як атрефакт культури здатна рятувати людей від морального занепаду, а також може вберегти від смерті. Вже з перших сторінок читач знайомиться із оповідачем – Смертю. Унікально. Підліток бачить Смерть. Смерть – він. Образ такого незвичного оповідача наділений людськими якостями. Він стомлюється від своєї роботи. Хоче відпочинку, – аналізує Наталія Любарець. – Тло роману теж незвичне, як для дитячого і підліткового читання – Друга світова війна, Голокосту. Та й сама Лізель (головна героїня книжки) привертає увагу в першу чергу тим, що не вміє читати у свої майже десять років. Її першою книжкою, абеткою за якою дівчинка навчиться складати літери у слова, стає довідник гробаря. Усе це майстерно поєднано та продумано до найдрібніших деталей. Вражає те, що Маркус Зузак уводить у підлітковий роман усі стихії, які можуть поглинути Слово. Лізель краде книжки з крижаної води, землі, вогню і навіть з повітря, коли залазить у кімнату-бібліотеку через прочинене вікно». За словами пані Наталії, на відміну від творів Алана Маршалла, у книжці Маркуса Зузака немає австралійських реалій. А сама Лізель Мемінґер мало схожа на німецьку дівчинку, яка говорить англійською. Маркус Зузак болісно переймався питанням автентичності образу і навіть жартував, що його Лізель Мемінґер – то дівчинка з Австралії, яка опинилася в Мюнхені. Прикметно, що батьки Маркуса Зузака були емігрантами з Європи.

    Коли твір входить у шкільну програму, то з’являються підручникові статті про нього, розробляються завдання. Наталія Любарець ділилася із присутніми власним досвідом розробки компетентнісних завдань до вивчення цього твору в 11 класі: «Перше запитання, яке варто включати у перелік тих, що пропонуються одинадцятикласникам, – яку конотацію несе слово крадійка/викрадачка? Чи можуть такі слова мати позитивні конотації? Адже насправді Лізель є тією, хто не просто краде книжки, вона повертає попередньо викрадене Слово, яке прагнуть знищити фашисти, вона ніби викрадає його назад», – коментує науковиця. Важливість образу Слова Маркус Зузак прописує на усіх рівнях твору. Відтак майстерність письменника вражає, адже йому вдається у підлітковому романі порушити надзвичайно важливі і далеко не дитячі проблеми. Унікальність роману й у незвичній формі написання. Маркус Зузак пише «книгу про книгу у книзі» (за Наталією Любарець). Ось цим і виправдана усесвітня зацікавленість цим твором. Насамкінець своєї доповіді пані Наталія висловила радість від того, що ця книжка доступна українському читачеві завдяки перекладу Наталії Гоїн, а також висловила сподівання, що нещодавній твір письменника «Глиняний міст» (2018) також знайде свій шлях до вітчизняної аудиторії.

    Насамкінець зустрічі модератор колоквіуму Наталія Жлуктенко подякувала усім присутнім за таку наукову панель, де відбуваються обговорення цікавих та актуальних літературознавчих тем, що дозволяє розвиватися як науковцям, так і студентам, які в результаті забажають досліджувати та перекладати не тільки малознану австралійську літературу, а й іншу, що сприятиме розвитку українців у цілому.

    Текст підготували: Наталія Жлуктенко, Олександра Касьянова, Наталія Любарець

    Фото: Валерія Попова, відділ зв’язків з громадськістю Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка

  • Круглий стіл «Вони пишуть для дітей»

    24 квітня в мистецькій залі Інституту філології з ініціативи кафедри зарубіжної літератури відбувся незвичайний круглий стіл. Дорослі говорили про особливу літературу – для дітей. Метою цієї бесіди не було дати відповідь на запитання: дитяча література – це та, яку створюють діти чи та, яка створена для дітей? Писати дітям почесно, відповідально, творчо. Дитячі письменники несуть особливу місію. Студентам і науковцям було цікаво дізнатися, як змінювалося таке письменство та образ дитини в західноєвропейській літературі. Почули шістьох лекторів.

    Професор кафедри зарубіжної літератури ІФ Наталія Жлуктенко спробувала дати дорожню карту: для чого ж пишуть для дітей? Відповідь шукала, спираючись на англомовні тексти. Згадала письменницю Едіт Несбіт, яку читав ще Оскар Уайльд. Вона перша в історії англійської літератури модерна дитяча письменниця. Мала нелегку долю: рано осиротіла, рано вийшла заміж і почала доросле життя. Едіт хотіла спілкуватися з дітьми через творчість. У своїх казках Несбіт учить дітей спиратися на власний досвід, шукати чудеса у повсякденні. У творах присутня апеляція на фольклор, спрямування на уяву дитини. Герої Несбіт сподіваються на диво навіть у карколомних ситуаціях. У сучасні роки англійська дитяча література змінює ракурс, фокус і спосіб концентрації буденного і незвичайного.
    Важливо з малого віку розвивати історичну пам’ять людини. Наталія Жлуктенко наводить твір Гілларі МакКей «Війна жайворонків», у якому діти наближаються до проблем 100-річної давнини – Першої світової війни. Інший приклад із теми – «Мурашник» Тоні Роз. Складні теми складно порушувати, але дітям важливо навчитися розуміти якісь речі вже зараз. Так, дві книги про пам’ять Only One of Me – листи від імені матері та батька – написані жінкою, яка знала, що от-от помре від раку, хотіла передати свою любов у цих історіях. У книжках для підлітків уже можна побачити проблему екзистенційної нудоти від життя. Приклад: книга «Дістати до зірок» Мухаммада Хана. Професор Жлуктенко продемонструвала студентам розробки занять за названими творами, адже важливо розширювати простір, контекст і тематику дитячих творів.

    Далі виступала з доповіддю доцент кафедри зарубіжної літератури Інституту філології Наталія Любарець . Вона почала свій виступ із зачитування кінцівки повісті «Вінні Пух і всі-всі-всі» Алана Александра Мілна. Там, якщо пригадаємо, Кристофер Робін звертається до друга-ведмедика й говорить, що більше не зможе не робити нічого. Але хоче бути певним: його друг все одно зрозуміє Кристофера й буде поряд. Зміна в житті Робіна очевидна: хлопчик іде до школи. Наталія Олексіївна порушує питання: чи є місце в школі для дитячої літератури, яка дещо належить до «робіння нічого», бо сприймається дитиною як розвага? Міністерство освіти і науки складає програму так, аби прилучити учнів до кращих здобутків світової літератури, розвинути гуманістичний світогляд й естетичні смаки, а також свідомість громадянина України як частини світу. Важливо сформувати мотивацію, виховати спраглу до читання особистість. Нова шкільна програма світової літератури має на меті наблизити твори до дітей, їхніх вікових і психологічних особливостей. Перевага – в осучасненні курсу. Література відтепер допомагатиме готуватися до складного дорослого життя, адже пам’ятаймо: вона – частина соціалізації дитини. Наталія Любарець коротко проаналізувала добірку текстів для вивчення школярами 5-9 класів. У хронології літпроцес починають пояснювати із 8 класу, доти діти читають твори за жанрово-тематичними блоками. У 5 класі головна місія літератури – залюбити дітей у сам процес читання, зацікавити. Учні знайомляться з казками народів світу; також включені тематичні блоки «людина і природа», «світ дитинства», «сила творчої уяви», «сучасна література в колі добрих друзів». У 6 класі долучаються пригода і фантастика. У 7-му – історичне вивчення літературного процесу як спроба накреслити епохи, і вже з 8-го – часовий розвиток літератури. На початку 8 класу діти ознайомлюються з релігійними текстами: Ведами, Біблією, Кораном. Далі ж традиційно й звично для літературознавця: античність, Середньовіччя, Відродження, Бароко й класицизм, література ХХ-ХХІ ст. В останній акцентують на пошуках людиною себе й свого високого польоту. 9 клас розповідає ще й про Просвітництво, Романтизм, Реалізм. Для дітей обрані класичні світові шедеври, однак упорядники програми не забувають при тому про інтереси й запити юного читача. Є шлях до розширення переліку!

    Наступною виступала Наталя Білик , доцент кафедри зарубіжної літератури ІФ. Вона по-новому відрила всім відомий пригодницький роман «Острів скарбів» Роберта Луїса Стівенсона. Принагідно згадала стереотип щодо пригодницької дитячої літератури загалом, до якої помилково зараховують «Пригоди Робінзона Крузо» Даніеля Дефо та «Мандри Гулівера» Джонатана Свіфта (до того ж, неповну версію останнього). Будучи фаховими філологами, варто й «Острів скарбів» аналізувати глибше. Роман цікавий як тим, хто щойно навчився читати, так і викладачам вищої школи. З одного боку, він написаний для дітей, показує наївне світовідчуття героя із його враженнями від нового досвіду. З іншого боку, бачимо роздвоєність людини, добра і зла. Проте, за словами Наталі Білик, «Острів скарбів» повністю реалізувався як позитивний первень. Головний герой тут соціально й психологічно здоровий, але нема його розвитку, на наших очах він не дорослішає. Радше тут зображена гра, де все не по-справжньому. Роберт Луїс почав цей твір, власне, також із гри. Його пасинок попросив намалювати Стівенсона щось цікаве. Той намалював вигадливу мапу, яку перетворив пізніше в цілу історію. Уперше її надрукували на сторінках дитячого журналу. Твір написаний як морський роман. Має багато літературних алюзій. Стівенсон у романі орієнтується на пізнього Чарльза Діккенса. У Діккенсових творах уперше в західноєвропейській літературі з’являються діти з їхнім становленням, хоча ця література в цілому була спрямована на дорослих. «Острів скарбів» живе для широкої аудиторії, інтерпретується в мультфільмах та кіноадаптаціях. Хоча в таких ілюстраціях, як правило, розробляється саме дитячий рівень роману, а всі складнощі та двозначності лишаються все ж на сторінках книги.

    Після Наталі Білик слово взяла доцент кафедри зарубіжної літератури ІФ Юліана Матасова. Вона розповіла про мистецьке перекодування підліткового тексту, а саме – про мюзикл The Light Princess (2013), написаний піаністкою Торі Еймос та автором лібрето Семюелом Едемсоном. Прем’єра побачила світ у Королівському Національному театрі Великобританії, у Лондоні. Мюзикл – продукт поп-культури, що прагне продемонструвати важливі питання суспільства. Автори від початку роботи над виставою говорили, що хочуть відповісти на сучасні виклики. Текст лібрето має літературну основу – однойменну казку шотландця Джорджа Макдональда «Невагома принцеса» (1864). Героїня історії не може ходити по землі, не має гравітації та не здатна плакати. Вона рано втратила матір і має жорстокого батька, який хоче силоміць видати її заміж. Батько з дитинства не приймав дочку, адже вона не така, як усі. Щоб «розчаклуватися», принцеса має заплакати. Король побачив вихід у заміжжі й материнстві, яке принесе турботи й змусить зреагувати на реальність, а отже, можливість жити в цій реальності. До того ж Алтея (ця принцеса) не вкорінена в життя (невагома). Вона почувається чужою, зокрема й через ставлення батька. Принцеса сумнівається, а чи любить він її узагалі? Тим часом дівчина закохується в принца, який теж втратив матір, тож має схожу дитячу травму. Вони бачаться на чарівному озері, де Алтея ненадовго може здобувати гравітацію. Одна трапевтична ніч – і розлука. Однак принц урятує принцесу та її країну від загибелі шляхом самопожертви. І дівчина врешті заплаче й зцілиться. Бачимо в казці цілу низку порушених проблем: це й домашнє насилля, і непорозуміння з батьками, вчинки проти батькової настанови. Також – відчуття людини як чужої в своєму середовищі, не закоріненої; несприйняття реального світу. Зрештою, тут і сучасні проблеми: віртуальний інтернет-світ передається через розрив із реальністю героїні, а назва «невагома» і пісня до коханого Алтеї «Він любить легеньких дівчат» - натяк на проблеми анорексії та булімії в підлітків. Насамкінець, історія принцеси вказує на нав’язаний стереотип передчасного дорослішання дівчинки, коли вона ще до цього не готова.

    Наступну тему презентувала викладач кафедри англійської філології та перекладу Інституту філології Київського університету імені Бориса Грінченка Вікторія Тростогон. Вікторія Михайлівна познайомила аудиторію із англомовним світом Скандинавії та шведською літературою від Леннарта Хелльсинґа до Стіни Віршєн. Дослідниця відкрила світ шведської дитячої поезії. Вона наголошує, що в шведській літературі доби Романтизму актуалізується саме поняття літератури для дітей. 1834-42 рр. вийшла збірка «Шведські пісні минувшини», це твори ще з 16 ст., спрямовані на дидактичність, релігійність, цнотливість,тобто доволі стереотипні з погляду сучасності. Романтизм також приніс збірку шведських дитячих пісень та віршів 1886 року та «Шведську дитячу книжку» 1886-87 рр., де вже з’являються загадки, лічилки, приказки. У доповіді було згадано збірку поета та ілюстратора Г.Гамільтона «Дітям та онукам (1925). Шведська дитяча поезія сучасності – це збірки Леннарта Хелльсинґа «От і знов тваринки» та «Допитливий у ковпаку», що не тільки естетично виховують юних читачів, а й можуть дати аргументи проти псевдонауки. Збірка поетеси-ілюстратора Стіни Віршєн «Ти. Вірші для новонароджених» створена для дітей 0-3 років. Дитині від народження читають ніжні слова. Мати переконує, що мріяла про немовля. Основна думка, що обрамляє збірку – мама завжди залишиться мамою та не покине дитини. Це новий погляд на поезію для дітей, виховання в художньому слові з перших днів.

    І заключною на круглому столі була промова асистента кафедри германської філології та перекладу Оксани Дутки. Вона стосувалася дитячої літератури Швеції як рушія суспільного прогресу. Оксана Дмитрівна розповіла, як і коли дитячу літературу почали сприймати серйозно, досліджувати; як змінювався образ дитини в ній. Її то розглядали демонічною (бо незбагненною), то обожествляли (адже вона безгрішна). Дитину також бачили колонізованою, адже вона повсякчас – під впливом дорослих. Перша дитяча книга в Швеції – перекладна. Це «Чудове дзеркало молодої панни» Конрада Порта (1591). Друге видання – про пристойну поведінку юних вельмож Еразма Роттердамського (1592). Як бачимо, перші книжки були зорієнтовані на представників вищих верстов суспільства. У 17 ст. книга – уже рідкісне явище. У Швеції виникає не більше 40 перекладів. У 18 ст. Просвітництво витісняє релігійні мотиви, книга популяризується. Для дітей основним жанром стає байка, що має виховну функцію. 1766 р. з’явилася перша дитяча газета Швеції. 1842 ухвалюють закон про обов’язкову середню освіту серед населення. І в цей період дитяча книга ще більш поширюється. У добу Романтизму активно перекладають казки братів Грімм, виникає поштовх для дослідження шведського фольклору. Згодом на літературну арену виходять жінки-письменниці. Наведімо приклад казки «Дивовижна подорож Нільса з дикими гусьми» Сельми Лагерлеф (1907). Задум книги був спершу як підручника з географії, адже Нільс мандрує Швецією. Історія була розкритикована сучасниками як революційна в педагогіці. Загалом межа 19-20 ст. вважається першим «золотим віком» шведської дитячої літератури, адже в цей час діти стають цікавою аудиторією з комерційної точки зору. Другий золотий вік настає по закінченню Другої світової війни. Відбувається зміна й осучаснення дитячої літератури, до дитячих письменників ставляться серйозніше, а твори спрямовуються на розвиток дитини. У 1960-х у Європі розвивається фемінізм, як наслідок – нові традиції щодо книг для дівчат і хлопчиків. Багато гострих проблем порушує в своїх творчості Астрід Ліндгрен. Повість письменниці «Брати левине серце» говорить про хвороби й смертність серед дітей, водночас – про людяність і жертовність, на яку здатна любляча дитина. У книжках про Пеппі Довгупанчоху Астрід звертає увагу на сильний образ вольової дівчинки, разом із тим на сирітство й заборону тілесних покарань для дітей. Саме завдяки діяльності Ліндгрен у Швеції заборонили фізичні покарання. 1979 року країна стала першою, де була ухвалена заборона про насилля над дітьми як у школі, так і вдома.

    Ось такою змістовною і натхненною була середа для філологічного кола. Студенти й викладачі мали змогу обговорити певні питання, що виникли під час круглого столу, а також роздивитися експозицію дитячих книг, яку встановили для заходу в мистецькій залі ІФ.

    Юлія Кузьменко

  • Як слова стають поганими?

    Для лінгвістів, як відомо, не існує «поганих слів». Усе є матеріалом для дослідження. 2 квітня до сміливого обговорення закликала Богдана Богельська: «Поговоримо про те, про що інші бояться?» Богдана – україніст 4 курсу спеціалізації «Історична лінгвістика. Текстотворення в синхронії та діахронії». Дослідниця хоче довести, що історія мови багатогранна та цікава.

    Мова нерозривно пов’язана з мисленням. Зокрема, вона відбиває стан людини у певний момент. Свій виступ Богдана присвятила словам, які позначають лайку, образи, інколи – навіть прокльони. Лектор визначила поняття «обсценна лексика», «лайка», «матюки». На матеріалі лайливої лексики можемо визначити різницю ментальності між народами. Дізналися, що для японців, наприклад, велика образа – називання не на «Ви», для німців – усе, що пов’язане з неохайністю. У росіян лайка пов’язана зі статевою системою, тоді як в українців – із видільною. До речі, неправильним буде вважати, що лайка прийшла до нас із Росії, ба навіть із монголо-татарами. Тюркські, індійські мови також повпливали. Сороміцькі народні пісні показують наявність обсценної лексики здавна.

    Богдана зачитала знаменитий «Лист турецькому султану», мова якого пересипана негарними словами й побажаннями, але голова «ЗМовників» Оксана Мацько зауважує: нині навіть дещо лагідно звучать ті слова, що раніше були найбільшою лайкою. «Матері твоїй ковінька», «трясця твоїй матері», «щоб на тебе кицька чхнула» - такі сполуки часто мисляться сучасниками як жарт. Міняються цінності, специфіка суспільства, раніше ж була інша модель честі. Образити можна було й за релігійною ознакою (назвавши, наприклад, католиком). У Середньовіччі кривдою були всі назви, що пов’язані з тваринництвом та вичинкою тварин, пияцтвом, зрадою, нецнотливістю, захопленням азартними іграми.

    Чому саме «матюки»? В основу ліг корінь слова "мати". Коли українці хочуть найбільше образити, покликаються на матір, це зумовлено культом матері-берегині. Хоча є також дієслово «вибатькувати», тобто вилаяти. У козацькому війську були «професійні матюгальники». Беззбройна людина виходила на лінію фронту, аби проблазнювавши, пригнітити моральний дух супротивника та спровокувати його на початок бою.

    А чи потрібна лайка взагалі? Хоч Богдана й навела у своїй презентації українські лексеми й фразеологізми із порадами «Як лаятися українською», усе ж виникає питання: а чи не варто тримати емоції в собі? Лектор знайшла інформацію, що лайка негативно впливає на генетичний код. До того ж діти, які зростають у родині, де лаються, перейматимуть таку модель поведінки і можуть вживати матюки «замість коми» у своєму мовленні. Ці слова шкодять оточенню. Це наче пасивне куріння, коли на людину негативно впливають емоції того, хто поруч. Водночас саме емоційна розрядка - позитивний момент у вживанні такої лексики.

    Від викладачів кафедри української мови та прикладної лінгвістики Сергія Різника, Оксани Суховій, Оксани Бас-Кононенко, Лідії Гнатюк почули їхні власні спогади, роздуми, наукові коментарі дотичні до теми та приклади лайливої лексики з інших мов (польської, німецької тощо). Вікторія Коломийцева, доцент кафедри, порадила поратися з емоціями тибетським способом: глибоко й спокійно вдихнути та видихнути кілька разів. Пам’ятаймо: нам повертається те, що ми самі послали у світ!

    Юлія Кузьменко

    Категорії: 

Сторінки

Subscribe to дискусія