Традиційно у травні – Шевченковою Україною

«Всі дні мого перебування в Яготині є і будуть для мене рядом прекрасних спогадів...»

Т. Шевченко

У рамках підведення підсумків щорічного загальноуніверситетського конкурсу студентських наукових робіт й есе «Мій Шевченко» та відзначення річниці від Дня перепоховання Тараса Шевченка 16 травня відбулася тематична навчально-краєзнавча екскурсія «Тарас Шевченко і Яготинщина». У поїздці, яка відбулася з ініціативи кафедри історії української літератури і шевченкознавства, Всеукраїнського навчально-наукового центру шевченкознавства та за підтримки адміністрації Університету, Інституту філології і Студентського парламенту взяли участь студенти та викладачі Інституту філології, Інституту журналістики, філософського, географічного факультетів і факультету кібернетики.

Учасники екскурсії відвідали музей «Флігель Тараса Шевченка» у м.Яготині, де митець перебував 1843 року на гостині у князів Рєпніних, садибу-музей відомої української художниці Катерини Білокур у селі Богданівка під Києвом та "столицю Шевченкового серця" – маєток Закревських у Березовій Рудці на Пирятинщині.

Музей «Флігель Тараса Шевченка» – це білосніжна будівля, що височіє над річкою Супій. На початку ХІХ ст. цей будинок входив до архітектурного ансамблю маєтку М. Рєпніна і використовувався як готель для гостей. Саме у ньому зупинявся Тарас Шевченко, на той час уже відомий український поет і художник. Під час приїзду до Яготина 2 липня 1843 року і при подальшому перебуванні на Яготинщині, Шевченка, колишнього кріпака, тепло і гостинно приймала княжа родина. У Яготині Тарас Григорович отримав замовлення зробити олійними фарбами копії з портрету князя Рєпніна роботи швейцарського художника Горгунга. Тісною була його дружба із Варварою Рєпніною – донькою князя. У листопаді 1843 року поет надіслав Варварі Миколаївні до Яготина відому записку, де написав про переживання, що охопили його після спілкування із селянами та спостережень за їхнім життям. Він гостро відчув соціальну нерівність в оточенні поміщиків: «Я застонал, как в кольцах удава...».

У Яготині у листопаді 1843 року під впливом розповідей про декабристський рух та його учасників (рідний брат М. Рєпніна князь С. Волконський був декабристом) Шевченко написав відому поему «Тризна» («Бесталанный»), присвятивши її Варварі Рєпніній. Рукописний варіант поеми із відомим автопортретом, на якому митець зображений із пером у руках, подарував княжні. Під час перебування у маєтку Тарас Григорович написав ще кілька поетичних творів та намалював низку портретів. Також він мав можливість поглибити свої знання із історії, літератури і живопису, відвідуючи бібліотеку та картинну галерею Рєпніних. У княжій родині поета цінували і поважали. Варвара Миколаївна стала добрим і щирим другом Шевченка на все життя, про їхні взаємини написано чимало розвідок. Проте ні на хвилину увага митця не відверталася від трагічного життя покріпачених селян та знедолених земляків.

Березова Рудка на Пирятинщині, де знаходиться маєток Закревських, мала не менше значення для Шевченка, ніж Яготин. «У нас чомусь поставили пам’ятник уже немолодому Тарасу Шевченку, – розповідає директор народного історико-краєзнавчого музею в селі Березова Рудка Валентина Гончар, – а він же приїздив до нас 29-річним, якого вже добре знали, бо в 1840-му вийшов його «Кобзар». Цей візит був у липні 1843 року, коли Тарас гостював у свого товариша – поета Євгена Гребінки в його родовому маєтку Убіжище (нині Мар’янівка), розташованому за 35 км звідси». Євгена Гребінку разом із Тарасом Шевченком запросили на бал до княгині Волховської в село Мойсівка, що нині знаходиться на території Черкащини. У Мойсівці відбувався великий бал, на який приїхав і березоворудський поміщик Платон Закревський з молодою дружиною Ганною, братами та сестрами. Шевченка познайомили з поважною родиною Закревських. Ті зустріли його не дуже тепло, і лише красуня Ганна, яка вже читала Шевченкову «Катерину» та інші твори, щиро зізналася, що мліє від його віршів.

Закревські запросили поета на гостину в Березову Рудку. Шевченкові як особливому гостю випала честь відкривати бал. Лише одне коло пройшов він із немолодою княгинею. Швидко втомившись, вона запропонувала дотанцювати з Ганною Закревською, обраною «Королевою балу». Тарас і сам незчувся, як молода жінка з очима темно-синього кольору запала йому в душу. На третій день він приїхав у гості до Закревських у Березову Рудку. Його запросили ще раз – написати портрети господарів. Тарас Шевченко приїхав аж через півроку (у грудні 1843-го) і виконав портрети Платона та Ганни Закревських, а також олівцем – Платонового брата Віктора. Мистецтвознавці вважають образ Ганни найкращим жіночим портретом, який написав Шевченко. На жодному немає такого життя очей, такого ніжно-промовистого теплого погляду. Він старався втілити в портреті всі свої почуття до цієї жінки.

Вони зустрілися ще тричі – у травні та жовтні 1845-го і в січні 1846-го. Востаннє бачилися на Тетянин день – на дні народження тієї ж Тетяни Волховської. А потім було тривале заслання, яке докорінно змінило життя поета. І коли в 1858 році він приїхав у Пирятин з надією побачити милу його серцю людину, дізнався, що вона померла у віці 35 років від туберкульозу. Коли Ганна зустрілася з Тарасом, то була вже матір’ю двох дітей. Шевченко знав жінок і до Ганни, і після неї. Але те, що було «до», на думку одного з шевченкознавців, можна назвати прелюдією або вступом, а те що «після», – епілогом. Він віддав Ганні найкращі почуття, не опорочивши честі заміжньої жінки. Його чуттєві пориви залишилися в ліричному вірші «Якби зустрілися ми знову» («Г. З.»). Цей вірш композитор Микола Лисенко поклав на музику.

Зауважимо, що у Богданівці знаходиться музей-садиба відомої української художниці Катерини Білокур. Пабло Пікассо, побачивши в Парижі її картини, сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!». Тяжкою була її доля, як і доля її улюбленого поета Тараса Шевченка. Попри бажання батьків бачити її простою селянкою, яка б займалася хатньою роботою, в Катерини Білокур з’явилася нестерпна тяга стати художницею і вона доклала багато зусиль, щоб самореалізуватися. Часто у Катерини Василівни не було фарб і полотна, щоб творити, хліба, щоб їсти, дров, щоб зігріти хатину. У тяжкі хвилини зверталась до Шевченка: «Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа». Поглянувши на її картини, потрапляєш у світ дивовижної і живої казки. А у хатині Катерини Білокур під образами і досі стоїть Шевченків «Кобзар».

Оксана Данильченко, к.філол.н., директор Всеукраїнського навчально-наукового центру шевченкознавства кафедри історії української літератури та шевченкознаства Інституту філології