Захмарена у віршах

Творчість поетки Анастасії Гаркавюк, яка взяла собі за псевдонім метафоричну назву Захмарами, характеризується образністю та застосуванням цілої палітри різних художніх засобів. Пишучи про себе поетеса говорить так:
Кудись за хмари
В небесні храми
До лона Бога
Летить небога

Насичена легкістю і простотою, її поезія, однак, здатна вражати глибокою філософічністю викладу в кожному рядку. Авторка постійно намагається осмислити людське життя. Анастасія Гаркавюк у своєму творчому доробку зосереджується над роздумами про сувору реальність, описуючи всі відчуття молодої людини, яку змушують існувати у певних соціальних рамках.
привіт, мій світ
моя планета-куля
у пістолет заряджена
із людством на ходулях

де люди - вже не люди
машини-автомати
одні пострілоносні
а інші - банкомати

взаємонелюбимі
взаємонелюдимі
взаємовиключаючі
взаємоубиваючі
взаємоневзаємні
даремні
ні

Лірика поетки має інтровертивний характер, адже їй властиве постійне заглиблення в себе. Внутрішні рефлексії ліричної героїні висвітлюються крізь призму природних явищ. Поетка фактично медитує, міркує над основними постулатами життя.

Часто звертається поетеса до інтимної та любовної лірики, показуючи той світ, в якому вона живе, розкриваючи широкий діапазон душевних переживань, що інтимізує, втаємничує читача у заповітні мрії ліричного героя. Тематика віршів поетки торкається високих матерій любові, щастя. Авторка постійно звертається до своїх реципієнтів, намагаючись привернути їх увагу до іншого світу. Подекуди здається, що вона звертається до світу ідей, насправді ж, поетка просто показує, як тисячі живуть лише сірою буденністю і лише одиниці здатні бачити прекрасне у простому. Фактично, через мікрокосм авторка намагається дістатись до макрокосму, вона ставить риторичні питання і не боїться давати власну відповідь. Творчість поетки пронизана містичними та духовними елементами, наприклад:
Янгол
Чи здатен ти побачити
Почути, усвідомити,
Що є живі янголи:
Янголи-охоронці?
Не ті, що літають хмарами
Й за хмарами у Небі
Безсмертні, сяючі
Споглядаючи на тебе.
А живі ангели
Без німбу і крил,
Які не вміють ширяти,
Із плоті і крові, визначеної статі.
Вони ходять землею, підвладні долі і болю,
Мають дар, даний не всім:
Унікальний дар любові.
Ти живеш, спиш, крокуєш
Й часом не помічаєш,
Що за твоєю спиною такий янгол
Тебе захищаєю
Ти страждаєш, ридаєш, картаєшся
І часом не бачиш -
Янгол є за спиною,
Він поруч, юначе.
Він молиться тихо, беззвучно
За тебе до Бога,
Кличе білокрилих чудес
Тобі в допомогу.
Обертайся частіше, дивися, побач
Чи хоча б намагайся:
Такі янголи є серед нас
Може ти такий янгол?
Зізнайся?

Авторка намагається показати, що поруч із метафізичними янголами існують люди, які можуть виконувати функції небесних створінь, а саме: дарувати тепло, любов; підтримувати у тяжку хвилину. Поетка, активно використовуючи звертання, риторичні запитання, звертається до образів неба, хмар, янгола, Бога, що створює між автором і читачем справжню розмову про духовні цінності.
І я і ти (присвячено С.С.С.)
І я і ти
Із простоти
І ти і я
Пернаті
І ми у двох
Ми – два птахи
І двоє ми
Крилаті
І ти і я
Це два світи
І я і ти
Не схожі
І ми удвох
Ми не святі
Але кохати
Гожі
-Разом...
-Угу...
-Гаразд?..
-Авжеж...
Багато слів не треба
Коли крилаті дві душі
Дістатись прагнуть неба
-Ти де була?
-Летіла вниз?..
А ти?
-Злітав угору
Мене узяв
Підняв у вись
Безсилу і прозору
Ти не зважав
Що серце вже
Розтяте і розбите
І справді...
Ще воно живе...
І здатне ще
Любити...

У системі версифікаційної майстерності Анастасії Захмарами переважають верлібри (неримований нерівнонаголошений віршорядок); строфічні вірші (катрени / дистих); вірші, де рядки недописані, або ж обірвані напівфразі; звертається вона і до безпунктуаційної поезії.
непорочна, як квітка підсніжника
з тендітними пальцями під сніжною ковдрою
ти спала на білій хмарині янгольсько
та, хто зірвала серце чорною зіницею
і поклала між сторінок своєї долі
ти спала дитинно й усміхнено
так що сонце боялося сходити
боязко ховаючись за кленами
неприступна, як троянда
ти спала у моєму ліжку
насичуючи шкіру свіжістю
вбираючи вологу моїх обіцянок
виливала їх на папір римами
виривала сторінки зі словників
попелила мене дотиком посмішки
ти спала вкрита моїми обіймами
недосяжна, як квітка папороті

Рядки в поезіях мають різні способи римування – кільцеве, перехресне, перерване римування, катрени на одну риму (аааа); різний порядок розташування рим; використання холостих рядків, чоловічих, жіночих і дактилічних рим з різними способами їх чергування і т. д.

Художньо-мовленнєва організація поезій полягає в активному використанні словотворчих (неологізми) та лексико-семантичних засобів (варваризми, сленг, жаргон, терміни) увиразнення мовлення.
Вони говорили займенниками
І переважно імперативами
Хотіли бути письменниками
Спиваючись у трактирах

Вони кохалися у авто
І переважно без захисту
Вони знімалися у кіно
Не маючи акторського хисту

Вони шалено неневиділи
І непристойно любилися
Слухали пісні на аудіо
На Еді Мерфі молилися

Вони здавались безумними
Хоча були наймудрішими
І їхні очі задумані
Постійно плакали віршами

Вони кохалися у авто
Та переважно з іншими
Вони знімалися у кіно
У жанрах несуміжних.

Спостерігається систематичне використання різних тропів (епітети, порівняння, метафори, метонімії, синекдоха, перифраз, евфемізм, гіпербола).

Ранок
Мої руки худі і білі...
І долоні - провидці долі.
Долілиць упаду... Долине
Доленосне мовчання...Солі
Я досиплю собі на рану
І зарано зорю побачу...
Загориться з-за гір багряно-
пурпурове багаття
Плачу...
Полечу підпалю світанок...
І до крові додам туману...
Мої вікна всі без фіранок
Я стрічаю світило...
Ранок....

За хмари
Дві руки...
Долоні...
Дві долі...
Доволі...
Для волі...
Поволі...
Летіли...
Хотіли...
Любові...
Без болю...
Без бою...
Без міри...
Без мари...
За хмари...
Убогі...
До Бога...

Поетка активно застосовує прийом асонансу та алітерації, що надає плавності та музичності рядкам її поезії.
Чи бачили ви за вікном засніжену душу?
Одну з тих, які закутані і застуджені
Одну з тих, які хронічно закохані
З обмороженими пальцями, в лахи захованими
З обвітреними губами, століттями нецілованими
З очима такими підозріло рідними
Наймудрішими… печальними ледь помітно
Засніжену душу…. сивим притрушену
Душу, застуджену власною стужею

лапатий цукор ховає запалі сліди вчорашні
«падосніг» - ловлю у передбаченні мимовільному
який цього року грудень видався домашній
між іншим... я тепер «Кохана» у його мобільному

***
в руках тримаю аркуш: щось давно
писати я забулася віршами
розлити б рясно по столі вино
і чаклувати у багровім шалі

я тут сама закуталась у вічність
захмелений спокутую порив
скупа прийшла на думку символічність
сховавшись у обмеженість чорнил

веду рядки, куйовджу букви ревно
розпатлані метафори чешу
та не зарадить вже нічого, певно,
моєму вічно п'яному віршу

***
коли у мені прокидається слово
я не маю чого сказати
затамовані літери у розмовах
як поети у казематах

а коли прокидається мудрість на зміну
я її одягаю в блакитне
і сопуть їй рожеві лебідки у спину
заполохані і тендітні

поговорюють, в мові ховаються духи
і вони все на світі знають
коли мудрість і слово беруться з руки
я укрилена засинаю

***
просто мовчи
наче мовчання - умова
наче вода
свіжістю стримуй звук

просто тримай
кожне важливе слово
наче воно
завше не зійде з рук

просто мовчи -
фраз гамірна основа
наче німа
в тиші найбільше тонів

просто така
наша таємна розмова:
бачити сенс
у безтілесності слів

***
ти ховаєш свої глянцеві зіниці
від райдужки моїх розчинених вікон
та я рожеводумною черницею
вірую в автентичність цих ікон

омарена терра інкогніта ти
я ж власні схильності колумбійські
стримую в ім’я людської свободи
такої ж необхідної як і близькість

руно золоте – відгадка погляду
сховане під птахи-віями
та я в лихоманці ніяк не знайду
ладу між думками-повіями

***
упаду у руки самоти
"обійми тугіш, моя повіє"
бо нема любові, де не ти
туш обтяжує розкосі вії

у зіницях хворобливий блиск
на устах від посмішки відбиток
це латентний драматичний хист
так навчив вдягати наболіте

а коли нарешті ти прийдеш
я розпущу вії на світанку
лиш на шкірі матовій знайдеш
від обіймів ледь помітну ранку

***
я дивлюся, я бачу
я сміюся і плачу
я малюю на стінах
все минуле в руїнах
там уламки майбутнього
фрески там незабутнього
і колони розхитані
риторичних запитань
там пустелі затоплені
мрії в землю закопані
філософські трактати
і підземні кімнати
там на дні у темниці
сховано таємницю
у криштальних кайданах
у нових старих ранах
вічно юну і сиву
омерзенно красиву

***
А у моїх легенях хмари,
А у твоїх – туман і кашель.
- Куди підемо?
Куди пірнемо?
- Побачиш.

Я дихаю – птахи тріпочуть,
А віддих твій – вітри пустельні.
- Невже ти йдеш?
Ти ще прийдеш?
- Напевно.

А у руках
(твоїх руках)
Все воскресає і буяє.
Лиш я така
(одна така)
В руках твоїх
Вмираю.

***
пробач мені сезонну кволість
останній пад - осінній хист
секундна тінь свою знайомість
ховає у альбомний лист

в такім сюжеті заяложенім
по-листопадному недужа
я по-дитячому серйозна
і по-дорослому байдужа

як фарба вогко і безформно
стікаю днями в композицію
водою білою аморфною
міняю плиннісно позиції

пробач мені мої хбороби
оті палітри, напівтони
бо ж я малярської подоби
ховаю тіні у альбоми

***

через вікна і лабіринти
впеленавшись в червоні бинти
не помітивши навіть з ким ти
чий ти батько, а може син ти
до Тартару крізь зоряні терни
(як у біса це роблять екстерни?)
навтіки від етичних первнів
у багряні сніги безперервні
не можливо спастися у втечі
через внутрішні кровотечі
вся галактика впала на плечі
речі схильні ламатись, до речі

***
у тобі солярна життєдайність
у тобі байдужість катаклічна
у тобі філософська глобальність
правда у тобі анектодична

у тобі титанічна сила
у тобі душа немовляча
у тобі трагедійність Есхіла
у тобі Енеєва удача

у тобі кохання Аполона
у тобі любов діонісійська
у тобі закоханість Платона
лібідозність у тобі фройдична

у тобі від Єви і Адама
у тобі від Юди і від Сина
у тобі поезія і драма
у тобі життя і смерть, Людина

***
ми ввімкнемо кімнатне сонце
коли вікна – чорний атлас
і зіниця ночі бронзова
з них дивитиметься на нас

геть не гріє плафонне світило
загаси ти його скоріш
ліпше вкутаймо наші тіла
у обійми квартирних тиш

заколише на руках
подихів унісон
лиш настирливе в думках:
«тільки б усе не сон...»

***
ми ховаємо в крихітні тіла
планетарного масштабу емоції
ретельно вираховуємо дози тепла
з байдужості згубної порціями

холод жіночих фарфорових рук
що місять полум’я більше ніж в пеклі
потребує кількох дотиків губ
а не мільярдів розсипаних перлів

сталь чоловічих надійних плечей
варта усіх світових реліквій
чому ж ми закутали сонця очей
у дощові хмари вій?

***
Не треба мене жаліти,
Бо кожен собі Сізіф
По колу своєї орбіти
Штовхає життєвий міф.

Старезний цинізм існування
Французькою – C'est la vie!
Як відповідь на запитання
В захмареній голові.

У мене своє де-факто,
У тебе своє де-юре.
Звели нас прозорі факти,
А не голозаді амури.

Я вишкірним вовчим риком:
«Не треба мене кохати!..»
Луною від тебе тихо:
«Давай поможу штовхати...»

Я.Ми

у чому винна я
кому я винна
чому я винна
і яка вина
яке вино
яка вона
який він
які вони
і чи вони існують
існують чи снують
чи попросту простують
чи простоять простій
у просторі
простий
захарканий і хирий
херовий і хисткий
німий і занімілий
безголосий
без галасу
без гласу і без глосу
у атласі
не атласом накритий
цей світ не світиться
не світить не освітить
не квітне квітами
і цвітом не цвіте
у чому винен він
кому чому і де
іде пройде зайде
зійде чи вийде
ввійде чи виведе
чи виставить мене
одну
саму
ту саму
саме ту
що квітне квітами
квітками
в квітнику
заквітчану
що кличе і кричить
де клямка та
де клітка
де ключі
де прокляті
прокляті уночі
де ми
бо то є ми
ями копаєм
ями
самі собі
ями
до краю

Співмешканки
без дня
безодня
безокий погляд
примарна мірка
солодке / гірке
живу / існую
думки малюю
яскраве / чорне
до серця горну
тепле / холодне
умочу пензля
Душу голодну
накормлю перше
потім Надію
частую віршем
Вірі і Мрії
насиплю більше
вас не покину
мої дівчата
моя Самотність –
то ваша хата
в ній спочивайте
тихо не гучно
правду ховайте
мою беззвучну
і бережіте
моє Страждання
тепле / холодне
гірке / Кохання

***
Оті безплідні мрії
Оті бездітні плани
Шовкові ті капкани
Атласні ланцюги ті
Тікаючі ті дні
Погашені в огні
Етапні ті підйоми
Знайомі незнайомі
Забуті незабутні
І безтілесні тіні
Намарених хотінь
У танучих туманах
В задимлених дурманах
В залитих і запитих
Затоптаних - прожитих
В розтанувших снігах
На білих берегах
Заховані у хвилі
Не бачивши ні хвилі
Утоплені у хвилях
Задушені у болях
Не чуючи буття
Пішли у забуття
Запліднивши Надію
І Віру, і Любов
І знов...

***

У брехні є подвійне дно,
Бо брехня - це чистий софізм.
Ми з тобою пили вино,
Запивали ним егоїзм.

Кажуть, вина – то кров богів,
А боги – тепер ми з тобою.
Ми з тобою тепер вороги,
Обезкровлені після бою.

Віватуємо вічній брехні,
І купаємось у відвертості.
Ми – картини на білій стіні
Кольорові зразки інертності.

***

я - на вокзалі вкрадена валіза
я - на стіні мілісекундна тінь
я - маникен із пластику й заліза
я - пластилін в руках чужих хотінь

я - у метро непродані букети
я - в гардеробі непотрібна шаль
я - у руках перем'яті буклети
я - на очах затемнена вуаль

я - на картині криюся пуантом
я - іскри у камінному вогні
я - лебедина пісня музиканта
я - крапля на осінньому вікні

і незабутня я, та все ж забута
і незнайома я, та все ж своя
я боса, гола, вкутана і взута
я не одна, та все ж самотня я

Аналіз поезії Анастасії Гаркавюк підготувала студентка 1 курсу магістратури, спеціальність "українська мова та література, іноземна мова" Інна Коломисюк.