Філологічна лекція Олеся Саніна

Останніми осінніми днями на запрошення мистецької агенції «Території А» та кафедри фольклористики Інституту філології до Жовтого корпусу завітав режисер культового українського фільму «Поводир» Олесь Санін. Він розповів, чому стіни Інституту філології для нього рідні, що він хотів втілити в образі поводиря, чому обрав для сюжету фільму легенду про з’їзд сліпих бандуристів та про багато інших цікавих речей.

- Зараз я серед людей, яких практично люблю, бо сам – фольклорист, граю на багатьох музичних інструментах і навіть сам їх виготовляю.

- Героя на роль поводиря обирали між понад двох тисяч дітей. Завдяки моїм помічникам, я мав репетиції лише з двомастами із них, хоча ніхто не підійшов. Мені потрібна була людина, яка не лише розмовляла б українською з акцентом, а й була «іншопланетянином» - героєм, який дасть можливість ідентифікувати глядача, резонувати з ним. Ним став Антон Грін, якого я знайшов у передмісті Детройта.

- Мені важлива була метаморфоза, яка трапилася з Антоном Гріном під час зйомок стрічки. З американського хлопчика в бейсболці він перевтілився на вовка, пройдисвіта – як і було задумано в фільмі.

- Вважаю, що увічненням пам’яті про голодомор в Україні мають бути не безмовні пам’ятники. Це може бути особливий день в році. Коли всім роздаватимуть по шматку чорного хліба. І тоді всі люди знатимуть, що є така країна, яка спокутує свій гріх.

- Кіножанр епічної драми дуже складний і небезпечний. Герой у ній приречений на статичність, адже на першому плані – масова історія. Це – дель арте, вертеп. Фільми таких жанрів або дуже вдалі, коли резонують з глядачем, або навпаки – зазнають повного краху. Тому ми сильно ризикували.

- Я взяв за основу стрічки легендарну історію про з'їзд кобзарів у Харкові 30-х рр. XX ст. Проте я не повірив в обставину, що кобзарі йшли туди самі, без поводирів.

- Я шукав історичну подію, алегорію, яка дозволила б говорити про голод як про туман, в якому блукають люди, незрячі як кобзарі та глухі, як їхні поводирі. Адже всі вони бачили смерть власних дітей, трагедію свого народу й сліпли та глохли духовно і фізично від цього. Лише той, хто не втратив надію – у фільмі це незрячий кобзар Іван Кочерга – має світло в собі й може повести за собою інших.

- Ця кіноісторія розповідає про гени українців, про те, що ми люди, яких не можна зламати, бо гідність для нас важливіша за життя.

- Ми закінчили зйомки фільму ще рік тому. Однак ідея стрічки виявилася дуже актуальною й у світлі недавніх подій на Майдані, що надало фільму додаткових смислів. У «Поводирі» показано спротив, коли можна вбити людину, але не її Дух і не її пісню. Тому, знімаючи маленький авторський протест, ми не чекали, що із цього буде.

- Україна має живу історію фольклору та етнографії. Це одна з небагатьох країн, в якій досі живе міф. Тому на Майдан вийшло так багато геніїв.

- Довелося багато знімати на Донбасі. Зрозумів, що цей район дуже довго мав завищену планку насильства на всіх рівнях – сім’ї, побуту, роботи, влади. Більшість людей жила тут із постійним присмаком крові, діти знали, що їхні батьки можуть не повернутися з роботи. За таких обставин люди перетворювалися у вовків. І зараз прийшов час боротися з цим. Якщо ви колись побачите когось із вовчими очима, усміхніться йому, і це стане початком шляху повернення до людської сутності.

- Статуетку з несправжнього золота «Оскар» дуже переоцінюють. Це індустріальна нагорода, вона дається не за талант. Сама американська кіноакадемія – це велике комерційне підприємство. Тому ми не намагаємося перемогти – це занадто дорого коштує. Натомість ми зраділи відгукам кіноакадеміків про «Поводиря»: це індустріальна стрічка, яку можна показувати не лише на кінофестивалях, а й у кінотеатрах. Що ще важливо – ця картина дала їм зрозуміти, чому українці стояли на Майдані. Для нас важливо привезти з Голлівуду зв’язки, розуміння того, що ми – нація, можливість навчання там наших студентів.

- Кінопрокат «Поводиря» - це макдональдз з годиною вареників, яка затягнулася на два тижні. Кінотеатри б’ються за цю картину не через патріотичні відчуття, а через прибуток від її показу.

Анна Мукан,
Фото: Валерій Попов