10-томна сага про літературних форсайтів Юрія Коваліва

«Юрій Іванович пише швидше, ніж ми читаємо», - зізнався Микола Сулима на круглому столі «Концепція української новітньої літератури в підручнику Юрія Коваліва «Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.», що відбувся 18 листопада в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За останні два роки вийшло друком три томи авторської 10-томної праці відомого літературознавця та поета, доктора філологічних наук, професора кафедри новітньої української літератури Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Юрія Коваліва. Проблему функціонування нового підручника-монографії у вітчизняному науково-освітньому просторі обговорювали викладачі Інституту філології: проф. Олександр Астаф’єв, проф. Мирослава Гнатюк, проф. Ніна Бернадська доц. Юрій Бандура,, доц. Михайло Конончук, колектив Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України ( член-кор. НАН України Микола Сулима, к. філол. н. Андрій Кравченко,літературознавець і перекладач Дмитро Дроздовський), а також директор видавництва «Академія» Василь Теремко і проф. Муніципального університету ім. Б.Грінченка Микола Васьків, проф. кафедри українознавства Національного університету харчових технологій Наталя Науменко.

Круглому столу «Концепція української новітньої літератури в підручнику Юрія Коваліва «Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.» (18 листопада ц. р.) передував виступ автора з презентацією видання на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавець ознайомив колег з основними положення сучасної концепції літературної історіософії, репрезентованої проектом підручника-монографії (з’явилося поки що три томи з десяти томів) та схарактеризував принципи, якими керувався у підборі й викладі матеріалу – універсальність, художність, об’єктивний історизм. Видання викликало неабиякий резонанс в аудиторії. Доповідачеві ставили питання з приводу відповідності монографічного підручника університетським навчальним програмам, місця, яке автор відводить перекладній літературі в своїй концепції історії української літератури, врешті – як одна людина може цілісно охопити такий обшир інформації. Відповідаючи, Ю.Ковалів наголосив на поєднанні академічного й університетського досвідів історичного мислення, узгодженості його підручника-монографії як з навчальними програмами, власне з університетською практикою, так і з стратегічними напрямками сучасної літературної історіографії. Зокрема, науковець апелює до відомих і менш знаних праць, надає певного значення дисертаціям кандидатів філологічних наук, роботи яких, часто новаторські й високо фахові, лишаються в архівах. На характер підручника також вказує наявність запитань філологічного, філософського або літературознавчого характеру в кінці кожного розділу, спрямованих на інспірацію творчого мислення. Автор підкреслив, що його «Історія…» розрахована не лише на студентів, а й аспірантів, докторантів, викладачів, науковців, тобто на широку філологічну, гуманітарну аудиторію. Що ж до ролі перекладної літератури, то автор підручника-монографії не применшує її значення у становленні української літератури, хоча й має власну думку з приводу її співіснування з вітчизняною. Ю.Ковалів радить обережніше оперувати поняттям «вплив», натомість говорить про дискусію, полеміку, інтертекстуальний дискурс. З приводу масштабності особистості дослідника історії літератури науковець вважає, що сучасний філолог мусить на фаховому рівні займатися і постмодерним періодом, і модернізмом, і медієвістикою, і антикою, і орієнталістикою. Про те, що це можливо, Ю.Ковалів знає з власного викладацького досвіду та науково-критичної діяльності.

За тим слово взяв науковий співробітник Інституту літератури А.Кравченко. Він підкреслив, що однозначного схвалення заслуговують концепція «Історії української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.», її своєчасність і високий науковий рівень. «Це авторський концептуальний проект, який забезпечує єдність у погляді на літературу, чого зазвичай бракує у колективних працях», – наголосив Андрій Євгенович, який підмітив один із новаторських і принципових моментів презентованого підручника-монографії – його насиченість аналітичними інтерпретаційними моделями, які дають підказки студентам, аспірантам, докторантам, іншим науковцям для дослідницької роботи.

Коротка авторська презентація видання на Вченій раді органічно трансформувалася в роботу круглого столу. Предметом обговорення на ньому стало функціонування нового підручника-монографії в українському науковому й освітньому просторі.

Розпочав обговорення О.Астаф’єв, поцікавившись використанням біографічного методу при написанні монографії-підручника. Ю.Ковалів мотивував застосування цього методу (як і будь-якого іншого) лише в разі потреби, коли він сприяє розкриттю сутності творчості певного письменника, посилався на те, що трапляються літератури без біографії.

Провокативним виявилося питання А.Кравченка: «Що для вас "правильно" в історії української літератури? Адже кожна авторська історія – це легенда, яка щось утверджує чи руйнує». Для Ю.Коваліва найдостовірнішим документом є текст, від якого, а не до якого треба йти досліднику (за Г.-Ґ.Ґадамером) у пошуках адекватного ключа декодування, не приписуючи художнім творам невластивих їм характеристик, не вкладаючи авторам думок, яких вони ніколи не висловлювали, уникаючи небажаних вердиктів. Тому треба якомога уникати міфізування й легендаризації літератури, попри їхню принадність та спокусливість. Вони можуть дати іншу картину буття письменства, не адекватну літературним реаліям, що часто траплялося при інтерпретації художніх явищ, особливо коли між ними дослідником пролягає велика часова й просторова дистанція, що легко заповнюється домислами й вимислами. Звичайно, історик літератури не може бути безпристрасним, однак його інтелектуальна пристрасть має коригуватися на підставі критерію об’єктивного історизму. Адже не має значення, що науковець думає про об’єкт (предмет) свого дослідження, важливо те, на скільки його думки й уявлення відповідають цьому об’єкту (предмету). Історик мусить знати різні, часом протилежні рецепції художніх феноменів, проте не протиставляти їх, а зіставляти, щоб на точці їхнього перетину шукати істину, переходити до діалогічності, а не затятої полеміки, постійно знаходити збіжність горизонтів розуміння між різними поглядами, спрямовуючи неминучий, іноді бажаний конфлікт інтерпретацій у конструктивне річище. Такою була відповідь Ю.Коваліва на міркування М.Сулими про неминучість суб’єктивного чинника в науковій роботі, про інші, паралельні шляхи інтерпретації художнього тесту, поряд з ґадамерівським. Микола Матвійович підкреслив, що така широкомасштабна праця, за яку не побоявся взятися Ю.Ковалів, насправді писалася дуже довго, постаючи в процесі набуття автором наукового та викладацького досвіду.

Про мотиви, які спонукали В.Теремка зацікавитися проектом «Історії української літератури від кін. ХІХ до поч. ХХІ ст.», який запропонував Ю.Ковалів, розповів сам видавець. Василь Іванович одразу зрозумів, на скільки амбітний і масштабний проект, конче необхідний сучасній філологічній науці й освіті обстоював автор. Однак, шлях, який проходить текст, аби народитися у форматі книжки – дуже складний. Він передбачає довгий і суперечливий діалог сильних людей – автора і видавця. Коли праця виходить друком, поширюється у філологічному й гуманітарному просторі, тільки час може дати їй оцінку, тому треба уникати поспішних висновків. «А поки що студенти й науковці отримали ще одну версію історії української літератури і ще один матеріал для внутрішнього дискурсу», – завершив видавець.

Н.Бернадська оцінила підручник-монографію як викладач-практик і науковець. Вона відзначила чіткість і концептуальність праці, насиченість її теоретичної бази, а також філологічні принципи аналізу різних родів літератури. Ніна Іванівна переконана, що застарілими є розподіл прозового матеріалу на «великоформатні» й «малоформатні» твори, зважаючи на специфічні ознаки наративів, а не текстів, а не так їх родову диференціацію. Особливо професор відзначила третій том історії літератури, в якому чи не вперше так містко і точно подано інформацію про літературно-художні рухи, школи, організації. Приємно вражає також те, що історико-літературний процес висвітлено в контексті рецепції літературних критиків й літературознавців.

Про неперервність поколінь й історико-літературних періодів у виданні зазначила М.Гнатюк. «Такі твори заповнюють світоглядні лакуни, оскільки йдеться про осмислення української постколоніальної літератури не з чужого голосу, а з власного», – переконана літературознавець.

На універсальності та практичності «Історії української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.» наголосив М.Васьків. Цілісний і всеохопний матеріал цього дослідження дозволяє викладачу орієнтуватися, що винести на лекційні заняття, що – на семінарські, а що залишити на самостійне опрацювання. Оскільки останній формі навчання все більше надають значення, то таке видання стане знахідкою для студента, для якого нині одним із основних джерел інформації став інтернет, що не дає жодної можливості скласти структуроване уявлення про історію літератури. Презентований підручник-монографія покликаний саме для цього. Через багатий довідковий матеріал видання дає можливість пристосовувати не навчальну програму до підручника-монографії, а підручник-монографію ефективно використати до програми, підсумував Микола Степанович. Його міркування доповнені спостереженням Наталі Науменко, яка, не маючи змоги потрапити на круглий стіл, подала свої письмові спостереження, в яких зазначено, що введення до підручника-монографії малодосліджених письменників стимулює студентів до усвідомлення української літератури як цілісного явища, спонукає їх до вивчення творчості авторів «другого ешелону», які частково вже проаналізовані в низці дисертацій, на які посилається Ю.Ковалів. Він доводить, що через пізнання літературних феноменів можна «створити новий образ України, вільнений від флеру нерозуміння та екзотизму».

Д.Дроздовський звернув увагу на підзаголовок третього тому історії літератури Ю.Коваліва – «У сподіваннях і трагічних зламах». «Ця назва схиляє до особливого сприйняття "суб’єктивності" не як волюнтаристського поняття, але виразно авторського ставлення до літератури і пов’язаної з нею поза літературною дійсністю. Добре, що в цьому наративі є "суб’єктивний" момент – яскраво виражений емоційний інтелект науковця», – зазначив літературознавець, – «оскільки самі письменники рідко окреслюють власні концептуальні позиції». Цінність видання полягає також у тому, що його концепція розбиває багато міфів про сутність і сприйняття української літератури, зокрема її нецілісність.
Учасники круглого столу дійшли висновку, що «Історія української літератури кін. ХІХ – поч. ХХ ст.» Ю.Коваліва з’явилася на часі, відповідаючи на попит сучасної філологічної освіти й науки, а концепція літературної історіографії дає можливість по-новому осмислити динаміку новітнього і сучасного письменства, а також його давню і нову історію.

Продемонструвати таке нове бачення на практиці Юрій Ковалів запропонував своїм студентам і аспірантам у форматі відкритого інтерсеміотично-інтермедіального семінару, який відбувся наступного дня, 19 листопада.

Студенти-магістранти першого року навчання в межах курсу «Типологія та ідеографія новітньої української лірики» провели свій перший навчальний "майстер-клас", на якому виступили в ролі дослідників поезії, демонструючи спроби власного бачення та розуміння творчості поетів, духу епохи та інтерпретацію текстів. Студенти Ольга й Аліна самі обрали тему семінару – творчість Ірини Жиленко в контексті «тихої лірики», відшукали необхідний матеріал поетеси, критичні статті про її творчі пошуки, які репрезентують явище «тихої лірики» в українській літературі другої половини ХХ ст., що сформувалося в надрах шістдесятництва, розглядали доробок Ірини Жиленко в типологічному ряді з творами Л. Талалая, В. Затуливітра, М. Вінграновського та ін., виявляючи спільні та відмінні риси цих авторів, акцентуючи увагу на ідеографічних особливостях лірики поетеси, її неповторному ідіостилі. Магістрантки самі розробили сценарій семінару (що стало правилом навчального курсу), на якому, використовуючи можливості герменевтичного кола, продемонстрували не тільки вільну орієнтацію в літературному просторі шістдесятництва й «тихої лірики», літературно-культурної ситуації другої половини ХХ ст., що зумовила появу натурфілософського напрямку в поезії, аналізували віршові тексти як на ідейно-тематичному і жанрово-стильовому, так і на поетикальному й версифікаційному рівнях, навіть вдалися до «центонного» експерименту, щоб показати діалогізм Ірини Жиленко й М. Вінграновського. Під час відкритого семінарунеодноразово між студентами спалахувала дискусія, що засвідчувало їхній жвавий інтерес до «тихої лірики» зокрема й до літератури – загалом. Це був своєрідний полілог, коли студенти вільно обмінювалися думками, обстоювали свої думки, намагалися їх коригувати з конкретними літературними реаліями та уявленнями про них. іЮ критикували не авторитетну думку доктора наук чи академіка, а власну, своїх колег, виходячи за усталені рамки, шукаючи своє розуміння літературного простору. Аби наочно показати перекодування словесної знакової системи в музичну та пластичну, Ольга й Аліна представили інтермедіальні виступи гімнасток, які танцювали під романс Ольги Богомолець і покладений речитатив на музику Ірини Жиленко (у виконанні Ольги ). Відкритий семінар відбувся на основі дотримання вимог університетської методології викладання і водночас засвідчував пошуки нових, позааудиторних підходів навчального процесу, під час якого студенти самостійно проявляють уміння не лише вільно користуватися вивченим матеріалом, а творчо інтерпретувати його, навчаючись елементів «майстер-класу», демонструючи своє бажання відбутися повноцінними філологами в майбутньому, де вже доведеться відповідати не на оцінку. Проф. Ю. Ковалів не втручався в перебіг відкритого семінару, даючи можливість студентам самим проявити себе. Він наприкінці, подякувавши Ользі й Аліні й іншим студентам, лише наголосив на тому, що навчальне заняття в принципі вдалося, було цікавим, однак воно потребує відповідного обговорення, яке має відбутися на наступній парі, виявлення «плюсів» і «мінусів». Такі семінари мають на меті заохотити інших магістрантів до аналогічних інтерпретаційних акцій новітньої української лірики.

Анна Мукан,
Олександра Касьянова,
Фото: Валерій Попова