Мистецтво кольору та слова

Їхній професійний вимір - література... Однак багатогранна особистість не може повноцінно жити, реалізовуючи себе лише в одній сфері. Емоції, враження, почуття тяжіють до візуального вираження, щоб матеріалізуватися у мові кольорів, відтінків і художніх технік. Саме мовою серця говорять до глядачів неповторні полотна Людмили Задорожної та Григорія Штоня. Відомі шевченкознавці та письменники презентували їх 19 вересня в Мистецькій залі Інституту філології Київського університету. Виставка їхніх полотен пройшла в рамках святкових заходів з нагоди 15-річчя одного з найдавніших підрозділів Інституту філології – кафедри історії української літератури та шевченкознавства. Крім малярських робіт, на заході також презентувалися зразки перекладів з вірменської Людмили Задорожної та поетичні твори Григорія Штоня.

Задорожна Людмила Михайлівна - доктор філологічних наук, професор, історик літератури, літературознавець, шевченкознавець, перекладач, мистецтвознавець. Навчалася в Київському університеті, де захистила кандидатську та докторську дисертації. З 1999 по 2012 рік – завідувач кафедри історії української літератури та шевченкознавства. Автор понад 200 наукових праць, низки перекладів з вірменської мови, а також романів і художніх полотен. Член Національної спілки письменників України, Лауреат премії імені Тараса Шевченка.

«Там, де у художника закінчується сумнів до себе, там закінчується митець»

Нині представлені малярські полотна двох авторів співвідносяться з народним аспектом творчості, яка має свої виміри та ознаки. Ані в одних, ані в інших роботах нема такої моделі як світлотінь. Світ у них – одновимірний. Для них характерна двокомпонентна декоративність з відсутністю перспективи. Вони абсолютно різні та неспівмірні, що рівно віддзеркалює різні особистості їхніх авторів. І це зрозуміло, адже кожен митець є індивідуальністю.

Чи є малярські роботи альтернативою філології? – жодним чином. Філологія – самозабезпечувана галузь науки, в якій ми почуваємо себе професіоналами. Натомість до малярської площини заохочує емоційний стан душі.

На відміну від тих митців, які починають роботу з прорисовування, я намагаюся уникати цього процесу. Навіть якщо починаю з графії, то все наступне абсолютно не співмірне з початковими контурами.

Працюю дуже інтенсивно. Не пишу клаптиками. Можу почати і закінчити роботу на одному диханні. Тому мої полотна зазвичай невеликі.

Намагаюся не повертатися до вже написаного. Таке було лише раз із моєю улюбленою картиною «Бастер». На ній зображений мій кіт. З великої любові до нього я хотіла постійно її вдосконалювати, проте в результаті вийшло гірше, ніж було спочатку.

Більшість моїх малярських опусів створені у 1992-1996 роках. Потім я почала писати прозу і вже не могла співвіднести в часі малярську і літературну працю.

Не впевнена, чи варто повертатися до малярства. Це той момент у моєму житті, який вже відбувся, він перевистражданий і пережитий.

В основі моїх картин – двовимірний декоративізм. Я йшла до нього свідомою. Така техніка дозволяє визначити найбільш сталі смисли життя. Вона самодостатня і вічна.

Абсолютна ідея моїх картин: вічність є останньою метою життя. Для втілення цієї ідеї якнайкраще підходить двовимірний декоративізм.

Я була свідома того, що починати вчитися законам перспективи – пізно, технології сполучуваності фарб – не на часі, прийомам лесування – задовго. Хочу явити навколишній світ в моїй уяві не просто як віддзеркалення реальності. Оця абстрагованість у моїх картинах є стилізацією. До цього я йшла через складний момент самонавчання.

Там, де у художника закінчується сумнів до себе, там закінчується митець.

Штонь Григорій Максимович - доктор філологічних наук, професор кафедри історії української літератури і шевченкознавства. Відомий літературознавець, поет, прозаїк, літературний критик. Закінчив Дрогобицький державний педагогічний інститут ім. І. Франка та аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. В Інституті філології працює з 2001 року. Автор понад 200 наукових праць, багатьох поетичних збірок, романів, кіносценаріїв, художніх полотен. Член Національної спілки письменників України, Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка.

«Я завжди мріяв про хату, в якій висітимуть картини»

Коли я починав свій малярський шлях, мене оточували художники-професіонали, які давали мені фарби та полотна. Вони бачили в мені дику людину, мавпу з пензлем в руках, однак вірили, що у мене є якийсь концептуальний вимір.

Я завжди мріяв про хату, в якій висітимуть картини. Грошей на них не було, тому я вирішив малювати сам.

Було раз, сиджу я у себе в хаті й чую – картини між собою сваряться, гризуться. Одна моя, інша – чужа. То я їх розвісив і одразу стало тихо.

Іншим разом почала в мене нестерпно боліти голова. Випадково подивився на подаровану мені нещодавно абстракцію і зрозумів, що я її повішав до гори ногами. То вона мене мучила доки я не перевернув її правильно.

Митець, навіть невисокого рівня і не обов’язково маляр, а може бути поет, музика – живе Духом. Духоочисна сутність заняття мистецтвом діє навіть тоді, коли твір створюється просто так, не для продажу.

Не можна далеко залазити в тему, наперед знати, що і як намалювати. Це має бути інтуїтивно. По-іншому – невдачі не уникнути.

Я син священика. Тому двічі не вірю у сповідь. Однак з досвіду знаю, що заняття мистецтвом прибирає з середини темну матерію. Всі мої картини – це молитва, яка допомагає щось пізнати.

Мистецькі речі, будь-яке перебування в якості людини, яка пробує себе реалізувати мистецьким чином, має багато чудес, моментів, які тебе дивують і водночас тебе ж пояснюють.

Деякі картини набираються певної енергетики. Такі краще не чіпати, бо вдарять струмом. Так було з моєю «Предтечею».

Ми живемо у світі не до кінця спізнаному нами, який потребує вислову. Інколи він робить нас учасниками цього вислову.

Хочете пізнати себе, піднятися на одну сходинку вище у пізнанні Бога, тоді починайте писати вірші, оповідання, музику, картини. Навіть якщо у вас нічого не вийде, в процесі поразки ви зайдете себе.

Останній раз я намалював щось путнє 2002 року. Нещодавня спроба створити картину з квітами закінчилася провалом. Вони самі себе намалювали і не так, як я хотів. Це моя поразка. Якщо поразок буде забагато – це теж зневірює. Мені краще написати щось.

Єдине, що мені не дано – це музика.

Я знаю більше ніж знаю. Бо я багато мовчав і боровся з фарбами й зі словом.

Анна Мукан,
Фото: Валерій Попов