«Я пишу про невротиків і сам – невротик»

Літературний універсум письменника Степана Процюка дуже широкий. Народившись поетом на початку 90-х, він безповоротно перероджується в іпостасі прозаїка у 2000-х. Працює в різних жанрах: пише романи («Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем», «Руйнування ляльки» та ін.), збірки есеїв («Канатоходці», «Аналіз крові», «Тіні з'являються на світанку»), книжки для підлітків (трилогія про кохання „Марійка і Костик“, „Залюблені в сонце“, «Аргонавти»). А в 2010 році відкрилася ще одна грань творчого генія Процюка – він звернувся до маловідомого в українській літературі жанру романізованої біографії. Створив психобіографічну трилогію «Троянда ритуального болю» (2010) про В.Стефаника, «Маски опадають повільно» (2011) про В.Винниченка, «Чорне яблуко» (2013) про А. Тесленка. З презентацією цих видань 23 квітня Степан Процюк завітав до Інституту філології

Розмова з «одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів» Степаном Процюком про його останню трилогію, видалася, як належить, одіозною. Почалася вона із зізнання письменника: «Я пишу про невротиків і сам – невротик». Таку психологічну хворобу, на думку автора, мали всі герої його романізованих біографій – В.Стефаник, В.Винниченко й А.Тесленко. Ці постаті привернули увагу Процюка насамперед своїм складним внутрішнім світом. Автор прагнув збагнути суперечливі характери українських геніїв, близьких йому по духу та світовідчуттю.

Степан Процюк наголошує, що не мав потужної літературної традиції в жанрі психологізованої біографії. Його попередником у цій царині є хіба-що В.Домонтович зі своїми «Романами Куліша» та «Аліною і Костомаровим», писаними в кінці 20-х років минулого сторіччя. На питання, в чому причина непопулярності такого жанру в Україні, пан Процюк відповів, що проблема в самих українцях: «Ми не любимо рефлексію, а тим паче – не хочемо нічого знати про психоаналіз». Натомість самого письменника ще з дитинства цікавили таємниці людської душі та психіки.

Спершу в планах Степана Процюка був лише один роман – «Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника», який мав доукомплектувати серію «Автографи часу» видавництва «Академія». Однак після успішної рецепції книжки серед читачів, з’явився задум створити психобіографічну трилогію. Після виходу останньої книжки у січні 2013 року Процюк вирішив на тому зупинитися, адже «три – це сакральне число», а тиражування подібних книжок може «перетворитися на кон’юнктуру».

За словами автора психологізованих біографій, найскладніше було видати роман про Архипа Тесленка – забутого молодого генія української літератури, реанімувати якого з небуття було справою честі для Степана Процюка. Видавець сумнівався в успіху такої книжки, хіба-що це буде геніальний твір. Схоже, письменник переконав видавця у тому. Трилогія отримала бажаний резонанс серед критиків і читачів й нині її тираж не встигає припасти пилом на складах видавництва. Хоча українцям, вважає Степан Процюк, ще треба дорости до такого жанру літератури.

Особливістю своїх психологізованих біографій автор вважає відсутність у них недомовок і «незручних місць». Письменник переконаний, що читач має знати всі нюанси життєпису його героїв – і приватного зокрема. Однак Процюку не йдеться про бульварні романи, він прагне збагнути всю суперечність егоцентричної й водночас надзвичайно талановитої натури В.Винниченка, трагічного світосприйняття Стефаника, поетично-драматичної долі А.Тесленка. Біограф відкриває для себе і для читача «інших» геніїв українського слова. Наприклад, він стверджує, що йому «ніколи не видавалося, що Стефаник пише страшно», натомість відкриває у прозаїка космополітизм.

Серед критиків, які на думку Степана Процюка, перебувають з ним на одній смисловій хвилі, – Богдан Пастух і Олег Соловей. Натомість є люди, які зовсім не сприймають творчість Процюка. Такі, за словами письменника, мають іншу віру й інший психотип.

Анна Мукан,
Фото: Валерій Попов

Категорії: