Серця обпалені війною

Указом Президента України 2014 рік проголошено Роком учасників бойових дій на території інших держав. 15 лютого спливає 25 років від дня виводу радянських військ з Афганістану, війна в якому тривала довгі 10 років (1979-1989). З нагоди цієї річниці, а також до Дня захисника Вітчизни Організація ветеранів Інституту філології провела Вечір пам’яті учасників бойових дій на території інших держав-співробітників Інституту філології проф. Сергія Михайловича Пригодія та доц. Олега Даниловича Павлова. Організував і провів захід голова ветеранської організації філологів доц. Сергій Ярославович Янчук за підтримки і сприяння адміністрації та викладачів Інституту.

«Юність обпалена війною давно пройшла, війна скінчалась, та у серцях бійців вона триватиме завжди», – такими словами про воїнів-інтернаціоналістів розпочав Вечір пам’яті Сергій Янчук і закликав вшанувати хвилиною мовчання усіх полеглих воїнів і героїв «Небесної сотні», які загинули під час нещодавніх подій на Майдані.

З давніх-давен український народ підтримує священну традицію, передаючи прийдешнім поколінням пам`ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов`язок. Нинішній Вечір пам’яті присвячений колегам та друзям громади Інституту філології, на долю яких випали страшні випробування війною у далекому чужому краю. Це Сергій Михайлович Пригодій та Олег Данилович Павлов. Ці світлі люди відійшли у вічність у 2013 році. Але вони житимуть у пам’яті своїх рідних, друзів і колег завжди.

Тяжка і виснажлива хвороба передчасно забрала д.філол.н., проф. кафедри зарубіжної літератури, академіка АН ВШ України Сергія Михайловича Пригодія. Сергій Пригодій одягнув військову форму відразу після закінчення Державного університету імені Т.Шевченка. Цивільна спеціальність «перекладач-референт» зумовила військову спеціалізацію Сергія Пригодія. Отримавши лейтенантські погони, він став бортовим перекладачем військово-транспортної авіації. Під час військової служби (1975-1977) лейтенант Пригодій побував у Анголі, Конго, Єгипті, Алжирі, Ємені, Сирії та Гвінеї. Учасник бойових дій. Нагороджений двома медалями Народної республіки Ангола. 15 лютого 2014 р. проф. С.М. Пригодія посмертно нагороджено відзнакою Ярослава Мудрого в галузі науки і техніки наказом Президії Академії наук вищої школи України.

Зі спогадів сестри Сергія Пригодія – Наталії Михайлівни Андрійченко:
«Ситуації, у яких доводилося працювати, були дивовижними. Сергій вів зв'язок земля-повітря. Мав дуже відповідальну роботу. Для спілкування з пілотами літаків. Знання лише англійської мови було замало. Доводилося опановувати нові мови - французьку та португальську. Бували ситуації, коли доводилося саджати літаки, в кабіні яких екіпаж не знав жодної з цих трьох мов".

Складною ситуація була з їжею. Оскільки ніхто не забезпечував військовослужбовців харчуванням, доводилося полювати усе, що бігає, плазує та літає. Якщо вожді місцевих племен запрошували до себе, то відмова від частування була рівноцінною самогубству. Навіть коли пропонували їсти ще теплий мозок напівживої мавпи.

Дружина Сергія Михайловича – Раїса Василівна – за 20 років подружнього життя мало спілкувалася з чоловіком про його минуле, проте воно постійно нагадувало про себе навіть у побуті:

«Сергій частенько вдома вживав слова, які використовував колись при посадці літака. Таких слів було трохи за 15. Та вони дивом спрацьовували при годуванні тоді ще маленької доньки Оксани.

Одного разу чоловік приніс Оксані атлас з одним континентом – Африкою. Тоді ми не надали значення тим декільком сторінкам, на яких були численні відмітки: на одній відзначені всі міста (всього 14), в яких побував Сергій, а на другій – безліч маршрутів, за якими він літав з екіпажем. Серед них було лише 2-3 сині, тобто не пройдені".

Цю активну позицію й шалену життєву енергію Сергій приніс із собою на Батьківщину. Він завжди переймався подіями у своїй країні, жадав її бачити вільною і незалежною. Сергій мав активну життєву позицію, усіма доступними йому засобами боровся з несправедливістю системи, був справжнім патріотом України».

Про Сергія Михайловича згадав також його однокурсник – доцент кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Віталій Дмитрович Радчук:

«Для мене Сергій назавжди залишиться живим. Він умів підмічати речі, які іншим були недоступні. Був начитаним, володів методологією мислення, без чого не можна стати професором».

Сергія Михайловича Пригодія наукова спільнота запам’ятала як фахового філолога-перекладача, академіка, автора 15 книг, 156 статей. Його студенти не переставали дивуватися веселій вдачі й водночас справедливості та ввічливості улюбленого викладача зарубіжної літератури.

Наприкінці 2013 року прилетіла друга страшна звістка – передчасно зупинилося серце ще одного справжнього патріота – к.філол.н., доц. кафедри фольклористики Олега Даниловича Павлова.

«У Бога всі живі. Тому вічно живим залишиться для нас і ще один Герой – Олег Данилович Павлов», – сказав Сергій Янчук і на екрані проектора з’явилася фотографія усміхненого з глибоким як прірва поглядом Олега Павлова. А у прірві тій захований великий життєвий досвід, здобутий на вогняних стежках війни.

Згадуючи Олега Даниловича як скромного викладача-фольклориста, автора низки наукових статей, укладача програм навчальних курсів з етнопедагогіки та етнопсихології й автора роману «Уроборос», важко віриться в те, що в юнацькі роки він був боксером і десантником.

Війна почалася для Олега Даниловича 25 грудня 1979 року, коли у складі 345 парашутно-десантного полку він потрапив у Афганістан і отримав завдання забезпечити підготовку й охорону аеродрому Баграм до повномасштабного вводу радянських військ 27-го грудня.

З виступу Сергія Янчука:

«Війна загартовує волю, але випалює серце. День на війні може змінити людину так, як їй би не вдалося і за 50 років спокійного і розміреного життя. Саме у найекстремальніших ситуаціях проявляється сутність людини, і ти сам, і усі навколо пізнають справжню твою ціну. Воєнний досвід змушує по-іншому осмислювати Життя і Смерть, війну і мир, державну ідеологію і захист Рідної Землі».

Пів року відслужив Олег Данилович в Афганістані. Це був час, коли доводилося жити в постійній бойовій готовності, адже солдати ніколи не знали, що чекало їх на серпантині гірських доріг Іранського нагір’я. Численні фото перевернутої військової техніки, спалених будинків, озброєних афганців – від малого до старого – свідчили про масштаби катастрофи не лише для корінного населення, а й для радянських солдатів. У своїх зранених душах вони ховали тягар болісних спогадів, який ставав особливо гострим саме 15 лютого.

Із виступу завідувача кафедри фольклористики проф. Олени Петрівни Івановської:

«Олег Данилович був справжнім миротворцем у душі. Він був проти будь-яких воєн. Він усім серцем переживав за долю українського народу і з перших днів боротьби був на Майдані разом зі своїми побратимами-афганцями».

Зі спогадів доцента кафедри історії української літератури і шенкознавства Галини Усатенко:

«За обіднім столом в Олега гречана каша не була в пошані. Бо гречана тушонка була у складі спец пайка для десантних військ, яку скидали, або не могли скинути, з вертольота у місця дислокації підрозділу. Та гречка часто була змішана з піском і камінням. Але стратегічним харчем. Доводилося їсти як є…

У військовій частині Олегові одразу, із перших днів дислокації, довірили одне із найпочесніших завдань – охорона прапора полку. Завдання було нелегке, бо прапор мав бути неушкоджений за будь-яких обставин. А втрата прапора було рівнозначне зраді присяги…

… Він так і не міг забути, коли уже вступив до університету, і на лекції з історії партії, викладач, дотримуючись радянської партійної доктрини стверджував, що ніякої війни не має. Тоді Олег не витримав і мовчки вийшов з аудиторії, сильно грюкнувши дверима, і з німим запитанням: а я ж тоді де був?Відтак було прагнення визнання. Не слави, чи почестей, а саме визнання. Олег часто повторював: чому ми не можемо зробити як американці – наліпка на машині «за кермом ветеран В’єтнаму»?

З іншого боку - сум і гіркота від абсурдності тієї війни. Від того прапора, заради якого ризикував життям, від смертей молодих хлопців, від жаху і невільного гріха убивства Іншої людини. Тому він і примовчував і навіть соромився свого Такого армійського минулого. «Та який я герой. Я – Герой?»

Оці терзання душі, а ще постійні спогади про події, про які нам, хто там не був, і не варто знати – як говорив, і тим самим беріг нас усіх – Олег Данилович залишилися лише з ним. З війни він так і не повернувся. Хоч першу нагороду отримав через 11 днів після смерті: медаль «За вірність присязі і воїнську честь».

Він був і залишається Воїном, який мав честь».

Про введення радянських військ до Афганістану також розповів заступник голови Спілки ветеранів Афганістану Голосіївського району полковник Віктор Федорович Данилейко. На цьому заході також були присутні працівники Інституту, які у свій час теж брали участь у бойових діях на території інших держав, а саме: С.С.Огірок, М.В.Толстой та Ю.Ю.Кочержинський.

Текст: Анна Мукан,
Фото: Валерій Попов

Категорії: