Споглядання ікон спонукає до самозаглиблення

15 квітня в Мистецькій залі Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за підтримки кафедри фольклористики та Центру фольклору та етнографії відбулося відкриття виставки сучасних ікон «Мати Милосердна» сімейної іконописної майстерні «Небо на землі»

Преамбулою до відкриття виставки ікон став спів псалмів у виконанні гурту «Гуляй город». Псалми – це церковна та народна пісня водночас, своєрідне поєднання канонічного та неканонічного, що притаманне загалом всій народній творчості. Тому спів псалмів та експозиції народних святинь – ікон, гармонійно сплівшись, створили для відвідувачів виставки особливий простір для мислення.

На думку директора Центру фольклору та етнографії Олексія Долі, виставка сучасного іконопису необхідна перш за все молоді. Адже споглядання ікон спонукає до самозаглиблення, пошуку своєї ідентичності, яка усвідомлюється завдяки зверненню до духовної сторони єства. Тому лише свідома себе й глибоковіруюча молодь спроможна зробити наше майбутнє світлим.

Мова жива, коли нею користуються. Так само й іконопис: коли людина через ікони веде діалог з Богом і собою, то вони оживають. «Ікона говорить… Про кожну ікону можна написати цілу книгу», – сказав Олексій Доля, передаючи слово куратору проекту – Марії Павелко. Вона розповіла студентам про представлені на виставці ікони та іконопис загалом. Колекція «Мати Милосердна» складається з 20 ікон із образами Цариці Небесної. Експозиції вражають своєю виразністю, яскраво демонструючи водночас людську сутність художника й високий духовний зміст, народжений в акті творення.

Виставка триватиме до 23 квітня.

Текст: Олександра Касьянова,
фото: Анна Мукан

Прес-центр Інституту філології скористався нагодою поспілкуватися з очільником іконописної майстерні «Небо на землі» отцем Сергієм Павелком і взяв у нього інтерв’ю.
- Яка передісторія створення майстерні «Небо на землі»?
- Колись священик Михайло Шполянський сказав мені: «Навчися слухати людей. У їхніх словах тобі може відкритися воля Божа. Будь уважним». Я був уважним і почув це слово. Отець сказав, що треба створити іконописну майстерню й ми зробили це. До цього – була любов до ікони, мистецтва. А перетворити любов на служіння – це була воля Божа.
- Майстерня у нас родинна. Це дуже важливо, адже вона має власне життя, до справи залучено семеро людей, переважно жінок. Один раз згуртувавшись, так весь час і працюємо – колективом, що став родиною. Ось уже 9 років (з травня 2004 р.), як ми займаємося іконописом. За ці роки зробили більше 500 відкриттів у цьому виді сакрального мистецтва.
- В руках далеко не кожного живописця ікона може набути святості. Якими рисами має володіти людина, щоб вкласти божественність в ікону?
- Для мене це загадка. Я бачив, як людина віруюча, церковна, яка причащається, брала в руки ікону, починала з нею щось робити – і відбувалися жахи, Бог не пускав її до ікони. А буває навпаки – людина не надто церковна, але щиро вірить душею і в неї виходить така молитовна ікона, що аж дивуєшся. Тому нема такого чіткого правила, що ти можеш творити ікону, а він чи вона – ні. Єдиний критерій – молитовність створеної ікони. Щоб це перевірити, я ставлю її перед собою, мовчки без молитви дивлюся на неї й намагаюся прогнати всі свої помисли. Якщо ікона починає зі мною говорити, з нею виникає діалог – значить вона вдалася. Якщо вона не говорить, ставимо її на полицю на 1-2 роки, поки вона «не запрацює». Для мене ікона – це харизматичне явище, це не символ, який щось значить. Це жива річ.
- В якому душевному та фізичному стані можна писати ікону?
- В душі має панувати мир з собою і людьми. Коли ти хвилюєшся, тебе щось гнітить і ти маєш багато негативних емоцій – не вийде написати ікону. Для цього потрібен добрий настрій, духовне здоров’я і постійна молитва. Без молитви - вона буде мертвою.
- Ви не ставите підписів на ваших іконах. А чи мають вони авторський почерк, який робить їх упізнаваними для людей?
- Звісно мають. Наші замовники та друзі впізнають кожного майстра по його іконі. У мене, наприклад, ікони найбільш авангардні.
- Чи були у вас випадки, коли створення ікони давалося важко?
- Так. Але ми не штурмуємо ікону в таких випадках. Буває так, що ікона чомусь не виходить. Тоді ми відкладаємо її в сторону на деякий час.
- Чи спостерігали ви дива у вашій практиці?
- Так, постійно. Але про це не можна говорити. Було таке, що декілька років поспіль в неділю під час літургії відбувалося чудо. Я вирішив розповісти про це прихожанам і диво зникло.
- Ви створюєте ікони за існуючими зразками чи придумуєте образи самі?
- У нас є багато шляхів творення ікон. Але найголовніше - ми не робимо копій. Колись я прочитав у одного богослова, що копіювання ікони є крадіжкою чужого духовного досвіду. Тому ми не створюємо копій, а робимо список. Щодо чудотворних ікон, є певний канон, якого ми зобов’язані дотримуватися. Натомість ми можемо змінити колір, попрацювати з одягом, очима. Другий шлях народження ікони – через натхнення від спостереження за вже існуючими зразками. Для цього ми роздивляємося книги, фотографії, архіви. Особливе натхнення приходить після відвідування музеїв, коли ти на власні очі бачиш шедеври сакрального мистецтва. Є ще третій варіант – створення абсолютно нової ікони. Вона може народитися під час молитви. Її треба виносити в собі. Була така ікона, про яку я думав кожен день три місяці поспіль, але нічого не міг зробити. А потім написав її за один день. Це ікона Трійці, в якій нема кольору, лише – Бог. Такі творчі ікони всім дуже подобається. У нас зараз виставка в Мюнхені саме таких сучасних ікон.
- Що в іконі можна змінювати, а що має відповідати канону?
- Це питання вартує окремого інтерв’ю. Святі отці казали, що канон ікони – це є серце іконописця, його стосунки з Богом. Тому ми слухаємо критику, але керуємося власною совістю і голосом Божим в душі.
- Сьогодні точаться безглузді суперечки між церковниками на тему, чи можна писати ікони акрилом, маслом. Не можу зрозуміти, як можна брати участь в таких диспутах. Якщо хочеш писати акрилом чи маслом – пиши. Навіщо виносити це на обговорення?
- У яких країнах найшанобливіше ставляться до ікон?
- В кожній країні реакція на ікони дуже різна. У Німеччині, наприклад, ставлять дуже багато запитань. Їх дуже цікавить концепція створення та історичні аспекти. Приходячи на експозицію, дуже довго стоять біля ікон. Для них – це відкриття. В Італії дуже емоційно висловлюють своє захоплення. Ікона їм близька, тому що італійці побожні і візуальне сприйняття Священної Історії їм дуже близьке. У Франції, завдяки великій кількості православних емігрантів початку ХХ ст.., звертають увагу на богословське трактування іконографії. Проте найбільше зацікавлених іконами в Україні.
- Ви постійно кажете «українська ікона». Що в ній українського?
- Дуже просто. Нещодавно прочитав в інтернеті відповідь молодого іконописця на питання, чи є його ікони народними. Він сказав: «Якщо я є частиною українського народу, то все що я пишу, є українською народною іконою». Так само й ми – живучи в Україні, будучи її громадянами та патріотами, ми пишемо українську ікону.
- Чи помітили ви різницю вподобань щодо святих в різних областях України?
- Так. У різних частинах України відмінні традиції. Наприклад, на Заході більше шанують Христа. Там багато його храмів.
- На скільки зараз розвинена іконописна традиція?
- У багатьох країнах вона ніколи й не припинялася. Нещодавно я зустрічався з німцем, який все життя малював ікони на будівлях. У нього є власна школа з учнями й традиціями. У нас такого немає. В Україні, на жаль, відроджується лише те мистецтво, яке не є сакральним. Його легше сприймати душі – це традиційні одяг, рушник, гончарство. Проте це візуальне, а не духовне мистецтво. Крім того, у нас відбувається іконоборчий процес: сакральне мистецтво не лише не відроджують, а й знищують ікони. У храмах часто висять ікони з паперу, хоча є багато талановитих художників. Церкви мало запрошують їх до роботи. Наше духовенство часто зовсім не розуміється на іконописі. В Україні не викладається іконопис ніде, крім Львівської академії. Я був свідком того, як один поважний іконописець водив свого учня по храмах і показував, як не можна писати ікони.
- А у вас церкви замовляють ікони?
- Так, але дуже мало. І лише ті священики, які розуміються на іконі. У нас багато родинних замовлень.
- Ви працюєте з 2004 року. Протягом цього часу ви помітили якісь позитивні тенденції у збільшенні зацікавлених в іконі?
- Кардинальних змін не відбулося, проте з’явився інтерес до ікон у таких людей, що я й не сподівався. Вони не належать до церковного кола. Йде мова про колекціонерів сучасної української ікони.
- Були випадки, коли я відмовлявся від замовлень, бо замовник диктував, якою має бути ікона. Таким ми радимо самим писати ікони. Прикро, що нині багато залежить від грошей. Ця обставина також впливає на іконопис. Проте в середині кожного з нас є певна межа, яку ми не дозволяємо собі переходити, це свого роду чесність і безкомпромісність з собою.

Записала Анна Мукан