«ЗА МНОЮ ЛЕГІОН ПОЕТІВ…»

На черговому зібранні Літературної студії імені Максима Рильського дистанційно слухали «запланових» другокурсників, а в «вільному мікрофоні» – випускників спеціальності «літературна творчість» та філологів-україністів попередніх років. Другокурсники відгукнулися на «слухання» не дуже активно, хоча, як пише Віра Довгаль, за ними – «легіон поетів». Рясніше (у «вільному мікрофоні») взяли участь старші учасники зібрання – випускники попередніх років.

У творах другокурсників переважають ліричні мотиви, пов’язані з першими молодіжними почуттями («Перший раз… і сотий поцілунок» тощо), хоча пробиваються і екзистенційні роздуми про тривоги українського сьогодення. Це чується в таких їхніх образах, як «гільзи» чи «холод нічний кулеметів», котрі нагадують триваючу війну з агресором на Сході України. Але вона не вічна, переконані поети, в ній все одно переможе жага до життя. Бо «є в тобі щось від калини, // Є в тобі щось від скарбів». Світ, загалом, є страшним, говорить лірична героїня Катерини Спасьонової, та прийде час і сни здійсняться: «Буде і в мене сукня біла».

Воєнною тривогою пройнята і новела-марення Сабрини Вайзер «Уламки Гавра». Це своєрідний монолог пораненого бійця, який бачить навколо себе зруйнований світ, але й відчуває, на жаль, що його й самого «щось знищує зсередини». Для авторів такого віку (а їм у середньому по 20 літ!) характерним буває таке мислення лиш у часи глобальних катастроф чи тоді (як казав відомий класик), коли в світі втрачається зв’язок часів. З теоретичної точки зору, це вже впевнений крок від зображення, до вираження, у змісті якого приховується глибоко філософський підтекст.

Такого типу твори пропонують переважно старші письменники – випускники університету попередніх років. В Анни Багряної (випуск 2004 р.), зокрема, «перша зустріч» – це, водночас, і «перший біль». Лесині «Мавка» та «Той, що в скелі сидить», нагадують, що ніби все давно змінилося довкруж, але незмінними залишились небо над нами і «двері так само відчинені – в хатину. До Мавки. До Того, що в скелі сидить». Тут маємо, по суті, образ неперервності життя, на яку (неперервність) натрапляємо і в поезії Ольги Башкирової (випуск 2001 р.). Хоча тип мислення в неї не так екзистенційний, як притчевий. Притчами сприймаються її і «Фанатка», і «Колискова для Кота». З цього ряду «випадає» хіба що «За річкою флейта…», яка (флейта) мемуарно наспівує «нам» «нічного багаття розсипані іскри» і «земні наші радощі».

Близькі до цього мотиву і мотиви поезій Людмили Дядченко (випуск 2012 р.). Але з точністю до навпаки: у неї чується постмодерне попередження, що від тебе в цьому світі (за нинішніх його напруг та брязкання зброєю) не залишиться нічого. Тільки «усохле листя і пара шкур», та ще – «пара магнітних бур». Майбутнє, отже, не втішне і вина поезії тут ніяка: вона виконує свою одвічну місію, котрій у цивілізаційному русі духовної людини судилося завжди йти першою. За нею, як сказав свого часу наш професор Микола Костомаров, піде історія, філософія та вся інша гуманітарність. І нема на те ради.

Прикметно, що таку поезію (не без тривог, звичайно, але з естетичним розумінням) успішно сприймають читачі не тільки в нас. Поетеса буває з нею в різних країнах Сходу, а переклади окремих її творів з’являються також у літературних виданнях США, Бельгії, Індії, Боснії, Хорватії, Колумбії, Мексики, Перу та інших країн. «Як досягти цього?» – запитала в Людмили кореспондентка одного турецького видання, яке опублікувало інтерв’ю з поетесою. Відповідь була майже очікуваною: «Немає жодного рецепту-поради… Важливі ваші літературні здобутки». Отож, бажаємо всім літстудійцям, а найбільше – студентам спеціальності «літературна творчість», нових літературних здобутків. Про них дуже влучно сказала одна читачка на сторінці обговорень у ФБ: «Прочитала з насолодою все... Дуже захоплюють студентські вірші... Прагнеться, щоб таких справжніх творчих осіб множилося у країні... Дякую за годування розуму і серця..» (Лариса Власенко). А захопити може, як знаємо, лише неповторність творчості. «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», – сказала одного разу також неповторна Ліна Костенко.

За матеріалами Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка