«Коли мовчите ви, говорять пройдисвіти», - зустріч із Євгенією Подобною

4 березня в актовій залі Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка на запрошення соціального департаменту СПІФ завітала журналістка Євгенія Подобна. Випускниця Інституту журналістики нашого Університету, а нині – викладач ІЖ, із 2015 року Євгенія працювала воєнним кореспондентом у зоні АТО (тепер – ООС). Книга «Дівчата зрізають коси» - результат її інтерв’ю з жінками на війні. Книжка видана за підтримки Інституту національної пам’яті у 2018 році. Торік збірка отримала премію «BookForum Best Book Award-2019», а тиждень тому Євгенія стала лауреатом Шевченківської премії-2020 у номінації «Публіцистика. Журналістика». На зустрічі Подобна говорила про історію книги, стереотипи й міфи сучасної війни, неймовірні історії на Сході та закликала не мовчати про правду, а також берегти цінності, що їх нам подарувала боротьба.

Книга створювалася протягом 8 місяців і розповідає про події періоду 2014-2018 рр. Це розмови з 25 жінками-воїнами, однієї з яких уже немає серед живих. Йдеться про кулеметницю Яну Червону, якій Євгенія і присвятила перемогу в Шевченківській премії.

Подобна працювала на київському телеканалі, робила 1,5-хвилинні ролики для ефірів. У такий відрізок не вмістиш багато. Аби не втрачати матеріал, журналістка спершу планувала зробити фільм. Однак формат книги дозволяє розповісти всі історія від А до Я. Перша назва збірки – «Вона.Війна». Але незадовго до видання вийшов фільм із майже такою самою назвою – «Вона і війна». Щоб не плагіатити, журналістка взяла заголовним рядок вірша Олени Задорожної. Звідти ж епіграф до книги:

Дівчата зрізають коси
Туго шнурують берці
Їм щастя приснилось, здалося.
Кровить забинтоване серце.

«Нехай же з цією книгою зріжуться всі стереотипи про жінку на війні», - наголошує авторка. Суспільство тяжче звикає до жінок-воїнів, ніж інші військові, командування. У перші роки агресії жінки навіть не мали права обіймати військові посади. За документами – банщиця, а насправді снайпер, командир батальйону… Не призначали навіть військовим перекладачем або фотографом. Це дивує Євгенію: «Технології, глобалізація, Ілон Маск – так, а жінка-воїн – ні?!» Жінка – така сама захисниця. Вони воюють там, аби ми спокійно сиділи тут. Багато хто з них має дітей. Дико слухати звинувачення в бік жінок, що обрали службу: «Вона покинула своїх дітей». Під час обстрілів жінки телефонують дітям і, тамуючи сльози, говорять, що в них усе добре й тихо… Ці жінки обрали іншу форму піклування про майбутнє дитини.

Інтерв’ю з дівчатами було простіше записувати після спільного перебування на лінії вогню. Євгенія знала, що і як спитати, а зближення під час обстрілів та після них дало змогу торкатися найболючішого: «Що відчуваєш, коли гинуть побратими чи посестри? Коли тиснеш на курок?» Для журналістів воєнна тема – особлива. Багато філологів можуть піти в цю галузь, тож Подобна радить уміти ставити незручні запитання й уникати таких, на які можна відповісти однозначно. Не короткі репліки, а готові тексти. Воїни вміють говорити, це освічені й розумні люди. Їхні інтерв’ю майже не потребували редагування. До того ж авторка боялася перетворити книгу на художнє переосмислення, панегірик. Їй важлива правдивість, як і самим військовим. Художня розповідь про війну сприйметься читачем як вигадка: «Правда цікавіша!»

Найважче, за словами Євгенії, - їхати з позицій після репортажу. Краще б стати поряд з автоматами, але дивишся на прощання в очі військовим і розумієш, що, можливо, більше їх не побачиш. Ще один сучасний міф – солдати йдуть на строкову службу за гарну платню. Та хто погодиться на щоденну загрозу смерті чи, гірше, - каліцтва? Хай навіть і за великі гроші. Людини може не стати будь-якої миті. Кожен помирає двічі. Спершу – фізично, вдруге – коли про нього забувають. Пам’ять про захисників має жити в тих історіях, які вони лишили. «Нотуйте сьогодні», - Євгенія переконана, що з часом історії забуваються, переосмислюються. Травматичний досвід швидко витісняється, важливо фіксувати «по гарячих слідах». Навіть якщо боляче й хочеться якнайшвидше забути. «Коли мовчите ви, говорять пройдисвіти», - журналістка бачила багато брехунів, псевдоАТОвців, і тому закликає говорити й запитувати, як це не тяжко.

Євгенія Подобна – кандидат історичних наук. Вона усвідомлює: майбутнім історикам складно буде відшукати правду, проаналізувати сучасну російсько-українську війну. Зараз багато хто «хайпить» на темі війни, не знаючи її зсередини. Остерігаймося фейків. Вони частина інформаційного складника війни. На думку журналістки, частково перемога почнеться в Києві, коли ми навчимося правильно доносити інформацію до всіх громадян. Так, аби теле-, радіомовленню й газетам довіряли. Мало сказати: «Донбас – це Україна», необхідно ненасильницьки прищепити любов до України. Для цього не потрібна пропаганада. Євгенія порівнює її з вівсянкою швидкого приготування, а над справжньою інформаційною самообороною треба довше працювати. Мешканці Донеччини та Луганщини – не «сєпари», вони відкриті до своєї країни. Журналістка згадувала, як після чергового обстрілу в гарячій Красногорівці її оточили люди з вимогою – ні, не гуманітарної допомоги! - українських газет і каналів. Пам’ятаймо, що тамтешнім жителям в оточенні ворога важче відстоювати національну позицію.

Із зустрічі можна зробити висновок: сила слова потужна у будь-яких ситуаціях. Не мовчати й говорити правду – внесок у перемогу, що нам під силу. Гостя просить не робити з українців народ тужільників: «Ми народ-переможець!» Окрім ПТСР у воїнів (посттравматичного стресового розладу, що нині часто обговорюють), існує ПТР – посттравматичний ріст. Зростання, відновлення настане після боротьби. «У нас і так багато приводів плакати. Але на війні є хороше», - можна радіти хоча б тому, що в нас є безліч свідомих захисників. І кілька тисяч військових загинули, аби народилося значно більше. Аби ми жили. Живімо, щоб не було соромно. Вірмо у те, що робимо.

Юлія Кузьменко