«Моє життя – це література»

3 лютого 2020 року письменниця й журналіст Жанна Куява завітала до Інституту філології на запрошення Тетяни Белімової та кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості. Жанна відверто говорила про свою родину, труднощі переїзду до столиці, перший роман... Під час зустрічі письменниця почула рецензії студентів ІФ про свій новий роман «Говори, серце, не мовчи».

«Літературна творчість починатиметься з пориву, поштовху», - розпочала бесіду Жанна. Вона зізнається, що по-білому заздрить молоді, у якої попереду стільки відкриттів – себе самих і творчості слова! Для когось письменництво – це гра, для когось – розвага, комусь необхідно виговоритися на папері. Так, Тарас Прохасьхо "просто любить розповідати історії" і робить це не для самого себе, а для свого читача. "Не всім судилося бути відомими письменниками, і труднощів буде вдосталь", - каже гостя філологам. Але з досвіду Жанна знає: тяжко нині чи успішно – це не буде завжди. Для Жанни Куяви література – це саме життя. Не проживши - не створиш, і навпаки: не прописавши - не проаналізуєш так добре ту чи іншу подію в житті.

Після тривалої перерви світ побачила нова книжка Куяви «Говори, серце, не мовчи». Авторка спершу розповіла про попередні свої твори. Перший роман «Нічниця» Жанна почала писати, коли переїхала до Києва з Волині як місцевий кореспондент газети «Сім’я і дім». Хоча Жанна на той час мріяла залишити сільську місцевість, Київ у чомусь ламав її. Проте саме тут вона почала розуміти, хто вона, яка є, звідки… і засумувала за домівкою. До всього в житті людина доходить поступово. Як і до творчості. Журналістка спробувала себе в прозі: «Нічниця» - любовна кримінальна історія, за авторським визначенням. Вона про першу, дуже сильну дівочу закоханість. Це роман-засторога для молодих, як не треба любити. Текст лишає сильне враження, а на його створення надихнула «Солодка Даруся» Марії Матіос. «Нічниця» отримала спецвідзнаку на «Коронації слова»-2012, хоча видали роман не відразу.

Жанна говорила про свій досвід видавання книжок, співпрацю з редакторами й ілюстраторами (зокрема, «Нічницю» оформила Світлана Фесенко). Гостя дала юним філологам пораду писати якнайбільше рецензій, аби стати відомими в літературних колах: «Так видавці запам’ятають вас». А ще говорила про музикальну прозу та радість працювати зі словниками. Для Жанни справжнє диво – добирати мовний матеріал так, аби зачаровувати читача. Письменниця також радить багато читати, аби виробилося відчуття стилю. Загалом письменники – напрочуд спостережливий народ! Митець зможе багато розповісти про незнайому людину, коли просто бачить її зовнішність і жести. Більшість написаного – з життя. Штучності читач не повірить.

Гостя ІФу щира в своїх творах – була такою і в бесіді. Вона розповіла про свою дитину, із якою б не хотіла повторювати помилок мами й батька. Жанна виховувалася в доволі суворій родині вчителів, але тільки тепер зрозуміла батьків до кінця і вдячна їм за їхнє ставлення й допомогу. «Все – з дитинства. Але батьки дають нам стільки, скільки можуть саме на цей момент. Могли б більше – дали б», - пояснює письменниця.

Останньою нотою зустрічі було обговорення роману Жанни «Говори, серце, не мовчи». Текст мав назви «Безголосі» та «Говори, Елло, не мовчи»(за іменем героїні). Іншу назву та дизайн обкладинки порадили видавці. Авторка не дуже згодна з ними. Книгу розпродали, маркетинговий хід удався, однак роман помилково зараховують до «книжок про кохання», коли це, за словами Жанни, виробничий і гостро соціальний твір. Студенти написали на нього рецензії, готуючись до розмови з письменницею. Дехто визначив жанр роману як феміністичну прозу. Жанна додає, що «Говори, серце, не мовчи» - про людей із характером, які справді не змовчать, а змінюватимуть своє життя за можливості. Ми звикли терпіти й тримати все в собі. Але ніколи не пізно бодай спробувати поліпшити власну ситуацію. Сказати, що насправді думаємо. Заявити про свій вибір. Не соромитися того, ким ми є. І цього Жанна щиро бажає кожному читачеві й письменнику!

Текст і фото - Юлія Кузьменко