«Я люблю перегортати сторінки книжки пальцями» - поет Олександр Козинець про цифрові книжки, вірші в метро та заборонені теми

питаю у скибочки дині

питаю в обличчя води

чи можу я бути

водночас

мудрим

і молодим?

(з поетичної тетралогії «Сезони днів»

22 січня в День Соборності України до Інституту філології завітав молодий поет, педагог і музикант Олександр Козинець. Зустріч гостя зі студентами літературної творчості організувала Тетяна Белімова.

Різниця у віці незалежної України й Олександра Козинця рівно три роки. Майбутній поет народився 24 серпня 1988 року на Полтавщині. Мама Олександра працювала в УТОГ, сім'я жила в гуртожитку для нечуючих. Це стало одним із факторів вибору професії хлопця. Він закінчив Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова за спеціальністю «логопед». В 2015 році захистив дисертацію і почав викладати. Однак на поетичну стежину Олександр став набагато раніше. Написавши у 10 років перший вірш, хлопець не полишає цього «хобі» (за його ж словами) й досі. Прізвище Козинець фігурує в багатьох художніх і літературно-соціальних проектах (як автора і/або учасника): «Щоденник» (2010) і «Щоденник Re-make» (2012), «ПРОдайте їсти» (2012), «Почути», «Жіночі груди: пристрасть та біль» (2019). Творчість молодого письменника високо оцінили журі конкурсу «Коронації слова» (Олександр має три дипломи) та конкурсу імені Григора Тютюнника.

В Інститут філології Олександр Козинець прийшов із презентацією тетралогії «Сезони днів», яка вийшла друком у 2019 році. Задум збірки – написати поетичний календар на щодень протягом року. «Ці вірші – легкі, іронічні, афористичні; без страждань і життєвих випробувань; прицільно короткі, щоб личити до ранкової кави», – зазначив поет. Компактний формат книжок обраний невипадково – кожна частина має з легкістю вміщатися в жіночу сумку, а отже, бути кишеньковим виданням. Улюблена частина самого автора – літня. З неї гість й декламував вірші в студентській аудиторії.

Олександр Козинець зізнався, що довгий час соромився оприлюднювати свої вірші. Однак цей процес був неминучим і першим кроком до поширення поетичного доробку письменника стало створення його творчої сторінки в соцмережі «ВКонтакте» (2011-2012 роки). З власної ініціативи її створила студентка і розмістила там з десяток віршів поета. Широка зацікавленість сторінкою і численні перепости надихнули хлопця регулярніше писати й ділитися своїм доробком із загалом. «Мені пощастило з читачами – вони інтелектуали й інтелігенти», – додав Олександр.

На питання про ставлення гостя до цифрових книжок, він відповів, що більше «любить перегортати сторінки пальцями, робити закладки й працювати з олівцем». Таке живе прочитання викликає в Олександра набагато більше захвату ніж читання з планшету.

Розмірковуючи про неприпустимі для себе речі в літературі, письменник зізнався, що такою є лайлива лексика. «Будь-яке слово – це енергія, це відповідальність автора перед реципієнтом; тому воно має лишати післясмак легкості й тепла – тоді мистецтво матиме смисл», – переконаний Олександр.

Зізнався гість і в тому, що любить писати вірші в метро – випадково почута фраза чи історія часто дають письменнику натхнення чи підкидають ідею на новий художній твір. «Таке можливо лише у випадку з поезією; романи в метро не пишуться», – жартома зазначив Олександр.

Серед тем, які важко далися поету – це події Революції Гідності (в якій хлопець також брав участь), боротьба з онкологією грудей в оповіданні до збірки «Жіночі груди: пристрасть та біль», переживання за хворобу матері, втілені у вірші «Гінекологія». «Це були найважчі тексти для мене, бо я енергетично зростався з ними, навіть відчував фізичний біль під час творчого процесу», – зізнався Олександра. Зі слів письменника, він не готовий писати про трагічне, також не вдаються у нього гумористичні твори й присвяти. «Оскільки слова – це енергія, я вірю в містичну силу здійснення написаного; тому я знищив декілька своїх віршів, які апелювали до трагічних подій майбутнього», – зазначив поет.

Насамкінець Олександр Козинець подарував декілька своїх книжок з автографами найактивнішим слухачам. Текст Анни Мукан, фото Валерія Попова, відділ зв’язків з громадськістю Інституту філології