«Соборність – це відповідальність усіх за всіх»

Ці слова – підсумок Міжнародної наукової конференції «Історична пам’ять і сучасність: дискурсивні проекції», яка відбулася в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка 3-4 грудня. Конференцію організували спільно з історичним факультетом КНУ імені Тараса Шевченка з нагоди 100-річчя Акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Пленарне засідання цієї наукової події варте уваги, тож наведемо тези, які пролунали від провідних гуманітаристів Київського університету.

Конференцію відкрила заступник директора Інституту філології з наукової роботи Ганна Черненко. Вона зауважила, що Акт злуки Східної і Західної України був документом державної ваги. Акт мав на меті об’єднати територію і населення, які довго перебували під чужими прапорами. «Коли тривала підготовка до конференції, – розповідає Ганна Анатоліївна, – неукраїнознавчі кафедри цікавилися, як можуть долучитися до теми Акту злуки». Тема стосується не тільки україністів, переконана дослідниця. Перебування нації під впливом різних культур та ідеологій – частка історії багатьох країн (Каталонія в складі Іспанії, Ірландія – у Великій Британії, роз'єднані Північна та Південна Корея). Ми всі можемо вчитися на чужому досвіді, передаючи водночас власний. Інтерпретацію історії (зокрема й новітньої) в медіа- та художньому дискурсі формуємо саме ми, і лише кілька сказаних слів можуть створити дискурс миру або війни. Будьмо уважними, адже кожен із нас творить не лише історію, а й пам’ять про неї; будує історичні причинно-наслідкові ланцюги.

На відкритті конференції виступив Віктор Мартинюк, проректор з наукової роботи КНУ імені Тараса Шевченка. «Єднання відбулося на наших теренах», – Віктор Семенович наголосив, що ця вагома політична й історична подія сталася саме в Києві. 100-річчя відзначаємо в Інституті філології, і для проректора це знаково. «Мова – це той інструмент, яким ми сильні; у мові закладена свідомість людини. Мова дозволяє озвучити свою модель світу. Отже, якщо ми разом, то бачимо спільну модель», – підсумував Віктор Семенович, визначивши мову важливим об’єднавчим чинником. Студенти сьогодення нестимуть у житті українську мову, і міцнішатиме єдність.

Наступним слово взяв заступник декана історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Тарас Пшеничний. На думку історика, 100-річчя Акту злуки – один із етапів консолідування роз’єднаної держави. У вирі змагань Революції з 1917 року, 1919-ий став своєрідним підсумком. Ті, хто намагався з’єднати два береги Дніпра, ставили на вівтар державності все своє життя, граючи ва-банк. Науковець також зупинився на понятті історичної пам’яті. Це мовна, культурна, метафізична єдність, яка уможливлює боронити державу, бути українцями. Тарас Юрійович підкреслив: на початку сучасної війни з Росією вдалося не впустити сепаратистів на ті села Луганщини й Донеччини, де споконвіку збереглися автентичні традиції. Етнологія – ще один ключ до єднання України. Пшеничний згадав спільний проект Наталки Фіцич та Олексія Долі, директора Центру фольклору та етнографії ІФ. «Культ предків» – інтерактивна книга про історичну спадщину регіонів України. Проект реалізовано в 2017 році, це крок до пізнання українцями своєї ідентичності та єднання.

Не лише фольклор, а й література єднає народ. А саме – письменники. Так вважає професор Інституту філології Юрій Ковалів. Дослідник подав літературну хронологію подій Революції 1917-21 рр. у постатях. Додав: «У нас тоді не було політиків, які серцем і душею вболівали за Україну». Актом злуки 1919 мала б реалізуватися досі не втілена ідея Івана Франка Вона полягає у витворенні української нації як єдиного організму через культуру й красне письменство, не тільки організацією влади. Без культурних здобутків жодна нація не виживе! Юрій Іванович нагадав, що в різні епохи митці брали на себе ролі просвітників, поширювачів ідеї об’єднання, організовували національно-визвольний рух («Руська Трійця», товариство «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка). Скажімо, на державному рівні не відзначили відкриття пам’ятника Іванові Котляревському (1903 р., Полтава). Імперці навіть сумнівалися, чи потрібен монумент автору «Енеїди», якщо української мови «немає»? Але відкриття таки відбулося – й доволі гучно – за участі інтелігенції України. Подія стала кроком до консолідації. Повертаючись до подій 1919 року, Юрій Ковалів дав негативну оцінку діям Володимира Винниченка, адже той хотів домовлятися з Росією. Директорія не змогла себе захистити й вийшла з Києва… «Краще б він писав! - говорить літературознавець. – Згадаємо слова Григорія Сковороди про споріднену працю. Якщо військом командує музикант, військо програє». У роки Революції УНР не встояла. Згадуючи бажання Симона Петлюри, аби жодного окупанта не було на території рідної землі, Юрій Ковалів закликав об’єднувати Україну й сьогодні не словом, а ділом.

Учасники конференції прослухали доповідь «Ідея єдності Києворуської держави у творчості Володимира Мономаха: сучасна рецепція» професора Інституту філології Оксани Сліпушко. Тільки здається, що давньокиївська спадщина зараз неактуальна; саме вона є орієнтиром сьогодні. Ідея єдності України визрівала з часів Київської Русі. Оксана Миколаївна почала з презентації видання «Ярослав Мудрий та його доба: тисячолітній досвід українського державотворення». Однак основний її виступ був присвячений життю Володимира Мономаха – онука князя Ярослава. Дослідниця сказала кілька слів про його дитинство. Хлопчика виховували як воїна, і в майбутньому він суттєво змінив тактику боротьби з ворогом – сусідніми половцями. Замість творити оборону, Володимир організовував гідну відсіч, наступав першим і перемагав. Із 83 його походів на половців невдалим був лише один, і той ініційований не Мономахом, а князем Святополком. Володимир бачив силу в єдності. Оксана Миколаївна зупинилася на Любецькому з’їзді князів 1097 року в родовому замку Мономаха. Там київський князь закликав припинити усобиці, адже «половці радіють, що рать між нами». Ворог тішиться, коли країна у чварах. Володимир Мономах сформулював девіз для князів: «Віднині злиймося в єдине серце і пильнуймо руську землю». Європейські історики вважають, що всі подальші виступи України за культурне й державне об’єднання беруть початок саме з ідеї Мономаха. Філологи та історики знають маніфест літературної діяльності князя «Повчання дітям». Це теж заклик до єднання, який автор адресував не лише своїм синам, а всім нащадкам Київської Русі. Ідея єдності в цьому творі основана на традиційному християнському благочесті. Мономах часто покликається на Біблію. «Повчання дітям» має три розділи. Перший – переосмислення біблійних постулатів; другий – літопис-автобіографія, третій – заповіти князя, писані вже незадовго до його смерті. Євген Маланюк коментував «Повчання дітям» так: «Особа автора з'являється нам тут закінченим християнином і християнським гуманістом». Йдеться про скасування смертної кари Мономахом. Також «Повчання дітям» декларує демократію. Автор радить виносити проблемні питання на віча, а також заперечує позицію Візантії, що влада – від Бога. Мономах вважав, що влада має бути підтверджена людьми, тоді в державі буде єдність. «Ідеї князя працюватимуть в складні часи», – підкреслила Оксана Сліпушко.

 

Далі з доповіддю "Історична пам'ять українців у лінгвістичному вимірі" виступила професор кафедри української мови та прикладної лінгвістики Лідія Гнатюк. Професор Оксана Ніка у своїй доповіді зупинилася на перспективній нині історичній дискурсології, яка вивчає комунікативний мовний досвід із першоджерел (зокрема, Оксана Іванівна звернула увагу на проповіді ХVІ-ХVІІ ст.). Цей лінгвістичний напрям досліджує типи дискурсів, зміни дискурсивних практик у діахронії, демонструє нові вимоги до творення тексту відповідно до епохи й мети комуніканта. Історична дискурсологія тісно пов’язана з історією літературної української мови. Вона вивчалася як складник новаторської програми «Історична лінгвістика. Текстотворення в синхронії та діахронії» для україністів Інституту філології.

Наступним виступив професор історичного факультет Університету Володимир Сергійчук. Він говорив про незворотність українського поступу. Говорив про останню спробу руської знаті об’єднати колишні землі Київської Русі. Йдеться про повстання воєначальника-князя Михайла Глинського на початку ХVІ ст. Це сталося перед Люблінською унією та повним переходом українських земель під польсько-литовське володарювання. Повстання зазнало поразки не лише через зраду союзників, а й через відсутність критичної маси революціонерів духу, вважає Володимир Іванович. Тодішня шляхта здалася під окатоличення задля власних інтересів. Тоді ж виникає феномен для всієї Європи – козацтво. Суспільні низи та патріоти-феодали об’єднуються й боронять мову, віру, прагнуть відновити державність. Трагічною для України була Переяславська рада 1654 року , після якої Москва, вважаючи свою роль в історії месіанською, прагнула ліквідувати українську націю як таку. Плоди українських геніїв Київської Русі привласнено Московською державою. Наступу зазнав не лише культурний ресурс, а й людський: селянство Східної України виселяли до Казахстану, Сибіру, на Поволжя. Володимир Сергійчук розтлумачив причину, чому українці погоджувалися їхати. Вони як люди набожні не хотіли працювати в шахтах, адже робота там небезпечна. У разі аварії людину не дістали б і не поховали за християнськими звичаями. Уже краще працювати на землі, як звикли – і люди їхали в далекі краї.

Історик продовжив доповідь підтемою українського національного руху ХІХ ст. у постатях Маркіяна Шашкевича та Миколи Гоголя. В Австро-Угорській імперії менше утискали українців, тож там з’явився паросток відродження – літугруповання «Руська Трійця». Наддніпрянським Шашкевичем і засновником осередку українства в Петербурзі міг стати Гоголь. Але російські шовіністи після виходу у світ «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» й «Тараса Бульби» перелякалися та поставили за мету відштовхнути Миколу Гоголя від малоросійства, забрати письменника з українського поля. Тези Сергійчука щодо Гоголя перегукуються з доповіддю літературознавця Тетяни Михед на круглому столі «Малі» голоси та їхня велика сила», що відбулася в Інституті філології в жовтні цього року. Тетяна Василівна говорила, що Гоголь руйнував імперські ідеї зсередини своїми легкими творами, насиченими українськими мовними й національними рисами – щирістю, вітайністю, незрадливістю козацьких цінностей. Наш письменник став популярним серед росіян. Гоголя боявся Олександр Пушкін, розуміючи, що російська література не має такого потужного прозаїка. Пересунувши Гоголя на задній план, імперія не зупинила український поступ. Місію його продовжив Тарас Шевченко, «пробудив приспаних».

«Українство пробуджується завжди», – наголошує Володимир Іванович. На початку Жовтневої революції 1917 в Петербурзі серед повстанців майоріли тисячі синьо-жовтих прапорів. Учорашня імперія бачила: українська нація таки є. Історик коментує подальший розвиток тих буремних подій: «Український демос мав виявити віддання в захисті не чужих, а своїх політичних інтересів. Тема сьогоднішньої конференції до 100-річчя Акту злуки засвідчує, що в 1917-19 рр. українство пробудилося на всіх теренах, заявило про себе та свою соборність, духовність». Підсумок доповіді Сергійчука: український національно-визвольний рух є від самого початку незворотним. Історик насамкінець звернув увагу на особливу роль Києва в державотворенні. Тут наші святині, тут була створена Академія наук України, власне тут і відбувся Акт злуки. Київ – джерело національного відродження. Володимир Іванович закликав пам'ятати пророчі слова Андрія Первозванного: «Чи бачите гори ці? На цих горах засяє Благодать Божа, і місто велике має бути тут, і церков багато Бог поставить» (з «Повісті врем’яних літ»). Вагома також цитата з поеми «Варнак» Тараса Шевченка:

 

…Мов на небі висить
Святий Київ наш великий.
Святим дивом сяють
Храми Божі, ніби з самим
Богом розмовляють.

Завершила пленарне засідання конференції Майя Мозер, керівник Центру вивчення творчої спадщини Івана Франка КНУ імені Тараса Шевченка. Вона говорила про ідею соборності України у баченні Франка, про що вже стисло згадував Юрій Ковалів. Слово, за Франком, вбирає елементи свідомості нації, і завдяки йому ми зможемо донести ідею єдності до кожного. Франко виступав за національну соборність на противагу комуністичним тезам про соборність класову чи інтернаціональну. Націєтвірні думки письменника – у його збірці «З вершин і низин», поемі «Іван Вишенський» та публіцистичних творах. Наприклад, у поезії «Не пора» Іван Якович проголошує:

 

Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!

На думку Франка, патріотизм – найвища духовна сила, життєва позиція людини. Як національний мислитель Іван Франко звертався до молоді, був за взаємне збагачення та розвиток юного й досвідченішого поколінь. Він мріяв про «свобідну нову Україну», говорив: «Соборність – це відповідальність усіх за всіх».

Конференція тривала 3 і 4 грудня на тематичних круглих столах і секціях. Учасники наукового зібрання до 100-річчя Акту злуки відповідальні за власне покликання: як в аудиторіях Університету, так і поза ним вони утверджують ідею єдності українців словами й вчинками. Ми мусимо знати нашу історію та плекати незалежність України.

Текст - Юлія Кузьменко. Фото - Валерій Попов.