Жінка-захисник: зустріч із Юлією Кірілловою

15 жовтня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч з ветеранкою 25-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь» Юлією Кірілловою. Ця дивовижна дівчина своєю історією ще раз підтверджує: захисник – передусім людина, а не стать. Як чоловік, так і жінка можуть тримати тил або ж відстоювати правду.

«Ти вже розумієш, що сталося, але ще не хочеш у це вірити». Юлія ніколи не думала, що стане військовою. Події країни, починаючи з 2014-го, змінили не одну долю. Юля згадує час Майдану: прокинулася вранці, побачила в новинах, як б’ють людей. Промайнула думка: «Невже це ми? Це Київ?..» Охопило заціпеніння: це неправда! І так почався її з чоловіком Даніїлом шлях: Майдан, пекельне Водохреще… Вражало лицемірство людей у нібито цивілізовані часи. І вони протидіяли. Даніїл пішов захищати східні кордони з першого дня мобілізації, 18 березня 2014. «Я сиділа постійно на телефоні. Він дзвонив рідко, а коли дзвонив, то розповідав таке, у що важко було повірити. Обстріли градом з боку Росії. Війна…». Уже 11 серпня в селі Степанівка на Донеччині його не стало. Юля везла у цей час йому бронежилет, але він Даніїлу вже не знадобився… Так розпочалася її війна з Росією. Вона пішла на курси домедичної допомоги, була волонтером, а потім пішла й на фронт. Була у всіх гарячих точках. Пригадує Дебальцеве, солоний присмак, який стояв у горлі в стінах Бахмутської лікарні: «Піт, кров і бруд на кахлях».

Війна – це взагалі не людська справа. Тому, за словами Юлії, не варто закріплювати за статтю військовий фах. Стереотипи щодо жінки на війні нині зникають, але чомусь і донедавна жінку бачили тільки як берегиню домашнього вогнища, яка пере, готує борщ і виховує шістьох дітей (сміється, розказуючи Юля). Але де ж наша гендерна рівність і що тоді в розумінні суспільства є нормою? Агресивність і причепливість чоловіків щодо жінок? Юлія щиро дивувалася цим моментам, надто коли повернулася до мирного життя. Вона була мобілізована діловодом, маючи юридичну освіту. На початку літа 2015-го їхній батальйон перемістився до Попасної, фактично жінка була розвідником-гранатометником. Військова професія – це відповідальність за життя і здоров’я побратимів. Ти маєш бути впевненим, що не заціпенієш, витримаєш, не плакатимеш. І тут не йдеться про те, жінка чи чоловік, а суто про набір людських рис. А страхи на війні мають всі. Хто не боїться, той або псих, або брехун. Юля згадує власні страхи: вона боялася болю, боялася смерті та того, як це б сприйняли її близькі. Жахом здавався полон, можливі катування й ґвалтування. Найтяжче – коли помирають на руках. Юлія згадувала загибель двох посестер з її батальйону – Наталі Хоружної та Яни Червоної.

І все-таки до 2016-го року існував поділ на «чоловічі» та «жіночі» (санінструктори, кухарі, швачки та ін.) професії на війні. Реакцією була адвокаційна кампанія «Невидимий батальйон», зняли однойменний фільм про жінок-бійців на сході України. Внаслідок такого проекту в 2018 році ВРУ ухвалила закон, де закріплено 96 посад, які можуть обіймати жінки-військові. Теж своєрідна боротьба і перемога.

Ветеранів об’єднує загострене почуття справедливості. До мирного середовища важко адаптуватися. Але й суспільство повинно реабілітуватися, не лише воїн, який повернувся. Посттравматичний стресовий розлад – нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію. Ті, хто пішов на війну й повернувся, докорінно змінилися. У них змінилися цінності. Часто їм хочеться чогось нового, вони змінюють свою спеціальність. Гірша чи краща така людина – не ясно, однак вона вже не буде вчиняти знайомі їй правопорушення, бо бачила наслідки їх там, на війні. І ця людина хоче, щоб суспільство її прийняло, зрозуміло та змінювало щось у собі. Захищати Україну можна і не йдучи на фронт. «Знання, навчання – найміцніша й цінна зброя. Якщо ви не можете йти в бої, ідіть вчитися та навчати інших», – каже Юля. Майбутнє, на її думку, за освіченими людьми. А від невчення батьків їхні діти стають рабами.

На Сході ми програли інформаційну війну. Людині легко задурити голову, коли вона бачить і чує лише одну точку зору. На Луганщині й Донеччині наших воїнів зустрічають по-різному. Є агресивні, а є такі, що зустрічають зі сльозами на очах, бо відчувають: є ті, кому до них не байдуже. Вони не залишені сам-на-сам із війною. Загалом, як зазначила Юлія, у 2014 році українці зробили неможливе – уперше ще з Помаранчевої Революції самоорганізувалися, адже армію на початках підняли волонтери, це визнав і тодішній Президент. Важливо, щоб волонтери, воїни, ветерани бачили, що живуть недарма. У допомозі героям Юлія Кіріллова знаходить себе сьогодні. Отримує другу освіту за програмою «Публічне управління та адміністрування», координує ГО «Жіночий ветеранський рух», займається проектом «Амбасадор. Ветеранська дипломатія», який знайомить увесь світ із нашими героями та розповідає правду про російську агресію. «Якщо ми здамося, вони будуть і в Європі, і в Штатах», – наголошує Юлія. Але ж, ясна річ, здаватися – не про нас. Спільними зусиллями переможемо.

Юлія Кузьменко

Категорії: