14 жовтня – «національна трійця» для України

Наближається День захисника України. Шевченків університет перед вихідними хотів нагадати, що ж це за свято. Адже 14 жовтня відзначаємо також і Покрову Пресвятої Богородиці, і день українського козацтва, і день заснування УПА. Рада ветеранів запросила до Головного корпусу КНУ імені Тараса Шевченка учасників АТО. Представники Інституту філології з натхненням прийшли на зустріч. Серед дев’ятнадцяти воїнів війни на Сході з Університету – наш викладач-кореїст Денис Антіпов.

Перше слово дали доценту кафедри давньої та нової історії України Олександрові Надтоці. Після хвилини мовчання на пошану загиблим захисникам він пояснював, як бачить сучасність. «Гадаєте, звичний стан людства – це мир? Ні, це завжди війна», - переконує Надтока. Навіть Ісус Христос прийшов із мечем. Світ – це боротьба добра й зла. І нині в нашій війні, мережевій, гібридній, основний рівень – когнітивний. Ми переможемо мисленням, вважає історик. Що може зробити кожен із нас? Почнімо з себе: розмовляймо українською, відвідуймо українську церкву. Пан Олександр закликає розуміти, хто друг, а хто ворог, підносити патріотизм. Свято Покрови ж уважає національним, державним і релігійним водночас. Нація, віра, держава – особлива для України трійця, із якою настане благо перемоги. Подякувавши присутнім, пан Олександр мусив квапитися: їде до фронту на свято захисників. Адже й сам воював у 2014-2015 роках.

Далі виступив декан історичного факультету Іван Патриляк. Він добре знає своїх студентів і просив не шкодувати за втраченою лекцією чи семінаром, замість яких молодь запросили на зустріч із ветеранами. Жодні пари не мали б сенсу без цих людей! Десятки тисяч військових прикривають нас від лиха своєю працею, своєю кров`ю. Завдяки їхнім часу, мужності, вмінню ми зараз бачимо з-за вікна осінні барви, а не розриви касетних бомб. Іван Казимирович уявив, як тепла київська пора 2014-го була б спалена у вогні (згадаймо Грузію 2008-го). Але цього не станеться. Доки в нас є захисники, яких ми бачимо в Університеті на цій зустрічі, кожен знає: інтерес держави не буде зраджений і знівельований. Декан істориків говорив щиро й налаштував студентів на розмову з воїнами. Секретар Ради ветеранів Вікторія Недзельська привітала працівників Університету, які брали участь в АТО. А далі мали слово заступник директора «Київського міського центру допомоги учасникам АТО» Дмитро Гоцуцов та його побратими: військовий капелан отець Олександр, представники з батальйону «Донбас» (позивний «Шрек») та з 28-ої окремої механізованої бригади (Олександр).

Пан Дмитро згадав про донецький Майдан та його поразку. Розповів, як організували там народну самооборону та влаштовували акції спротиву. Він сам із Донецька, не міг стояти осторонь. «Шрек» згадав ще давніші свої часи. Коли йому було 12 і помер Брєжнєв, хлопець запам’ятав страх населення: буцім зараз на нас нападе Америка! І пізніше він гадав, що в разі зовнішньої загрози будемо захищатися разом із братнім народом Росії. «Братні» стали вбивцями… У 2014 році воїн працював адвокатом, а за сумісництвом – у банку. Але полишив забезпечене життя задля служби. Віднині він розуміє, хто він і навіщо живе. І це надає сил і натхнення. Тішить, що наша армія тепер потужніша. Бійці відчули це на зборах 2018-го, коли оголосили воєнний стан. Не порівняти із початком війни у 2014-му! Воїн Олександр також згадує довоєнний час. У студентські роки бачив армію як альтернативу добре складеній сесії. А зараз служба в армії – це коли захисники роблять внесок і стають членами суспільства. Коли настане небезпека, лише від нас залежить, чи зустрінемо ми ї в армійських берцях, чи в домашніх капцях.

Воїни просять не перетворювати 14 жовтня на гендерне чи «шкарпеткове». Розуміймо його сенс! Походження свята Покрови тлумачив капелан Олександр. Цього дня у Х ст. над Константинополем нависла загроза – наступали сарацини. Шансів перемогти у греків фактично не було. Люд зібрався у Влахернському храмі, де зберігалася риза Марії. У церкві був також колишній раб, юродивий Андрій зі своїм учнем Єпіфанієм. Саме їм відкрилося видіння: Богородиця зійшла до вівтаря храму, покрила людей ризою та молилася з ангелами. Візантійцям вдалося встояти й перемогти.

Капелан радий, що про це свято українці згадали хоча б під час війни. Війна змінює людей, священиків теж. Це не батюшки на службі в мирний час. Священик приїжджає у військову частину до дорослих чоловіків, які бачили бої, кров, які навіть плакали. Ставлення до капеланів спершу неоднозначне. «Я не бачу Бога», - кажуть воїни. Святі отці відповідають на те: «Ти тут стоїш тільки через те, що Він є». Капелан – такий самий воїн. Він копає бліндажі, клепає гусені – і це теж служіння Господу та своїм побратимам.

Війна – це страшна річ, але вона показує цікаві речі. Люди відкривають справжнє обличчя. Пам’ятаймо, що наше мирне життя – не стовідсоткова істина. Там, за 700 км, хлопці в окопах пильнуються від кулі снайпера. Отець Олександр говорить: «Про це не можна забувати, поки останній солдат не повернеться з війни з перемогою!» Як наблизити її кожному з нас? Бодай не боятися проявляти наш внутрішній патріотизм. Бо настане час і діти запитають нас: «А що ти робив, коли йшла війна?»

Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова, Юлії Кузьменко.