Що таке мир? Відповідь шукали разом із учасниками АТО

21 вересня за рішенням Генасамблеї ООН від 1982 року відзначається Міжнародний день миру. Припинити воєнні дії, відмовитися від насилля – ось що пропонують миротворці всього світу. Сьогодні в Україні всі мріють про настання справедливого миру. Продовжують його боронити і покладають надії на освічену молодь. 23 вересня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч з представниками КМДА КБУ «Київський міський центр допомоги учасникам АТО». Зустріч організувала кафедра тюркології.

Вступним словом привітала гостей завідувач кафедри тюркології Ірина Покровська. Захід провели за допомоги Ольги Пишньохи. Ветерани вже не вперше в стінах Інституту філології. У червні цього року кіборг Руслан Боровик презентував свою фотовиставку в нашій мистецькій залі. Її зможемо побачити в головному корпусі Університету в жовтні, до Дня захисника України. Співпраця Центру та Університету важлива: будемо обмінюватися історіями, правдою та свідомо йти в майбутнє.

Першим виступив заступник директора Центру Дмитро Гоцуцов. Спогади та сьогодення болючі, але сторонитися цього ми не повинні, підкреслює Дмитро: «Ми частина держави, де відбулися всі ці події». Дмитро служив у нацгвардії, у батальйоні «Донбас» з 2014 по 2017 роки. Він намагався відповісти на запитання, як на мирну землю приходить війна. Розповідаючи, він гортав світлини з фронту, цікаві й трагічні. За кожною світлиною – ціла історія, усіх не перелічиш за коротку зустріч. Буває, зробиш кадр так, між іншим, бо фотоапарат під рукою, а за деякий час вражаєшся: як добре, що лишився цей знімок! На ньому – друг, якого вже нема серед живих.

Спогади Дмитра торкнулися донецького Майдану, який, на жаль, проукраїнські сили програли. Воїн сам родом із Донецька. Коли до міста почали звозити «тітушок», він помітив, що це – не внутрішній ворог. Ворога пізнаємо з деталей: в українців ніколи не було зневаги до символіки чужого футбольного клубу, як у тих непроханих гостей. На противагу тітушкам організували сили самооборони. Зібрали мітинг, але програли в організаційному плані. Дмитро показав власну світлину з дня мітингу. Ніщо не віщувало, що він скінчиться людськими жертвами. Трагедія прорвала прірву між сторонами. У самооборону кидали вибухопакети, на машинах без номерів підвозили зброю для нападників…

Дмитро закликає мати внутрішній інформаційний фільтр, аби не піддаватися пропаганді та зцьковуванню. Затуманення йде не лише телебаченням. Ветеран показав на фото жінку, яка їздила містами України та розповідала про «катування бендерівців». «А люди скрізь однакові, жалісливі, – каже Дмитро. – Вони вірять». Самооборонівці намагалися ідеологічно протидіяти. Створили групу на Фб «Раздача борщевого набора» (хто здогадається, про що спільнота?), створили розвідувальну сітку. Били по пихатості ворога жовто–блакитними кольорами: перефарбовували статуї, ставили прапори на териконах, запускали кольорові кульки, по яких стріляли вороги. Кріпили українську символіку на "Мосту українсько–російської дружби" (архітектурний задум його, до слова, дуже дивний: міст іде в нікуди, не має приземлення).

Згадавши буремний початок боротьби на Сході України, Дмитро передав слово Руслану Боровику. Той має досвід війни в Іраку. Тоді чоловікові сподобалися краєвиди східної країни, і він мріяв повернутися. Але не з автоматом, а з фотоапаратом. Вразив месопотамький край перших цивілізацій, перших (хоч і жорстких) людських законів. Війна в Іраку довготривала, вона й досі має страшні результати. Тому, переконаний Руслан, війну легко почати, але зупинити буде дуже складно. Потрібно використати всі можливі мирні, дипломатичні шляхи. Потім кожен робить вибір – боротися на фронті чи в тилу. Воїн цитує «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі: «Ліпше смерть, достойна слави, аніж зганьблене життя». Руслан згадує свої віхи, пов’язні з війною. Адже він, як і всі, був дитиною і малював листівки бабусям і дідусям із побажаннями миру. І ніколи б не подумав, що мрія про мир стане такою близькою й актуальною для нього, для всіх сьогодні. Руслан – доброволець 95-ого батальйону, він пройшов Авдіївку, Опитне, Піски. Кіборг захищав Донецький аеропорт. І навіть в аеропорту знаходив час на іншу справу свого життя – фотографію. Світлини його різні – і з боїв, і мирні. На одному з кадрів аудиторія побачила пса Тайсона, який загинув на блокпості. Війна багатогранна, фотографії як неписаний щоденник висвітлюють те, що з дня в день проживають бійці. Руслан закликає молодь вчитися: «Нам потрібні освічені молоді люди». Знання – сила, яка протистоятиме ворогу. «Бережіть те, що є, старайтеся. Мир – це ваша сім’я, ваша країна», – підсумував боєць.

Почули й військового капелана 10-ої гірсько–штурмової бригади отця Олександра. Він знає, як важливо словом підтримувати на передовій. А нині прийшов донести студентам свій погляд про мир. Радий бачити молодь. Саме з молоді почався Майдан і визвольна війна. Молодь набиралася в перші добробати. Загалом, зауважує отець Олександр, Київ – інертне місто, мирне й не любить конфліктів. У 2013–2014 рр. воно спалахнуло, бо зачепили дітей. Євромайдан не мав на меті кров, молоді люди вийшли на мирні зібрання. Влада ж застосувала проти них силу, на яку не мала права. Війну на Сході почали не ми, українці – мирна нація. Але нас змусили захищати свою землю, тож ідемо до перемоги, не до капітуляції.

Що ж, у кожного свої причини чинити так або інак. Капелан каже, що воїни навіть розуміють ворогів, у тих є свої підстави воювати. Що ближче солдат до лінії фронту, то менше в нього злоби. Отець Олександр розповів випадок, коли російського пораненого врятували під обстрілом у селі наші солдати. І він пішов зі своїми, не здав супротивників. Бо й він людина.

Виступ Володимира Зінченка був заключним. Фотограф, відеооператор, він отримав поранення в око на Майдані. На перебіг подій АТО дивився крізь призму журналістики. Нині він студент юридичного факультету нашого Університету. Володимир упевнений, що будь-який конфлікт має вирішуватися мирним правовим шляхом, а не бійкою. Мир буде в країні, сильній військово, економічно, правово. Саме сила дати відсіч ворогу змусить Росію сісти за стіл переговорів, а не нав’язати мир на їхніх умовах. Модель миру – не утопія, її побачили ще на Майдані, коли люди різних поглядів, національностей, віросповідань зуміли домовитися й організуватися.

Пересичені війною, сьогодні всі хочуть миру, а не втрат і заплаканих очей матерів і дітей загиблих. Бути свідомими, чесно, чисто і професійно працювати на своєму місці – ось запорука миру. Володимир бачить у молоді здатність бути такими. Майбутнє – за тими, із кого почалося визволення.

Після зустрічі зробили кілька колективних фото, тривали щирі кулуарні бесіди. Познайомилися з дівчиною з Волновахи: студентка-тюрколог дякувала захисникам, що має змогу жити й навчатися. Секретар Ради ветеранів Університету Вікторія Недзельська запросила гостей до Червоного корпусу, і незабаром там також організують зустріч зі студентами історичного та філософського факультету. Настанови, що лунають від різних голосів ветеранів АТО, можна об’єднати вірою у молодь, яка переможе знаннями й відданістю Україні. Освічена й прогресивна, вона твердо йтиме новою стежкою. Молодь закріпить мир. Боремося й сподіваємося, що він незабаром настане.

Текст Юлії Кузьменко. Фото Валерія Попова.

Категорії: