«Східний експрес» Людмили Дядченко: «Мабуть, пора мені починати вірити в долю…»

Приємна й щира бесіда з Людмилою Дядченко, співробітницею Всеукраїнського навчально-наукового центру шевченкознавства в Інституті філології. Людмила також - віце-президент Асоціації українських письменників, поетеса, перекладач. Багато зробила для Центру літературної творчості ІФ, що відкрився два роки тому. Люда встигає брати участь в українських та закордонних поетичних фестивалях, мандрувати й надихатися спілкуванням із людьми, із якими лишаються тільки найтепліші спогади. А до нас зі Сходу привозить свіжі ідеї та враження!

Людмило, протягом півроку постійно з’являлася інформація про твою поезію та Схід: то переклади азербайджанською мовою твоїх віршів, то міжнародні літературні фестивалі в Туреччині, то інтерв’ю арабському літературному журналу. Як ти знайшла чи тебе знайшли ці події?

Я настільки ледача й невміла в промоції себе, що просто неспроможна щось знайти. Колеги катаються Україною виступаючи, вечори поетичні організовують. Це правильно, мабуть. Але в мене немає на це ні сил, ні ентузіазму. Та, напевно, й інтересу. Потреба писати була сильніша, ніж читати написане. Однак, як стверджує українська народна мудрість, судженого й конем не об’їдеш (сміється). Так і вийшло з усіма моїми східними рейдами. Спочатку восени надрукували переклади моїх 12 віршів у головній мистецькій газеті Азербайджану KaspiAz. Пораділа трохи, якщо чесно.

Потім Літературний журнал в Об’єднаних Арабських Еміратах в особі головного редактора постукав, аби взяти інтерв’ю. Це було ще більш несподівано, та й питання цікаві. Не знаю лише, що там у підсумку вийшло, адже арабської мови не втну. Але літери красиві :) Після цього прийшло офіційне запрошення на 18-й Міжнародний фестиваль «Вечори Сапанджі», що в Сакар'ї. Згадую ностальгуючи, бо ця подія мені емоційно дала багато. А ще через два місяці був 11-й Міжнародний фестиваль поезії та літератури в Стамбулі.

Який відбувся обмін творчістю, думками, новим та цікавим для нас, який досвід чи ідеї ти привезла?

- Щодо поетичних «Вечорів», то такій організації може позаздрити навіть стамбульський фестиваль: за 5 офіційних днів ми з іншими учасниками мали понад десять виступів, тобто по 2-3 щодня. Я за рік в Україні скільки не читала віршів (сміється). Організатори запросили поетів із семи країн та своїх авторів скликали зі всієї Туреччини. Там було понад тридцять п’ять поетів! Усі зацікавлені в пошуках нових талантів, вони всіх згуртували, забезпечили достойні умови проживання та польоту, потішили подарунками. У нас зазвичай ті самі обличчя по всіх заходах блискають, уже втомлюють іноді.

До всього – це дуже привітні люди: відчувала себе вдома й не хотіла нікуди їхати звідти. У гуманітарному ліцеї, де ми читали, молодь просто не відпускала з питаннями й автографами. Одна студентка брала з мене слово, що я повернуся. До того ж я спостерігала, як працює система освіти там: діти й педагоги товаришують, вони вільно спілкуються, діляться особистим.

Що ж до фестивалю в Стамбулі, то він мене врятував. Тобто – люди, а не фестиваль буквально. Якраз був досить складний період в особистому житті, і на такій хвилі прилетіла туди. Саме там друзі (уже можу так назвати деяких поетів) витягнули мене з емоційної ями: по прильоті в Київ, розглядаючи фото, я раптом побачила, що знову сміялася. Отже, життя триває. Тому я привезла звідти не зовсім ідеї чи досвід (хоч як же без них), а значно більше – себе.

Здається, що тобі там, як удома, якщо виходити з того, що дім лікує… А якісь яскраві не літературні життєві випадки траплялися в мандрах?

Після закриття фестивалю в Сакар'ї, я розплакалася, аж так було щемко. Від чого? Від того, що мусиш прощатися з людьми тобі близькими. Ти їх уперше бачила. Може, більше й не побачиш, але ти поруч із ними прожила справді наповнено кожну хвилину. Це ріднить.

Так-от, наплакалася я, приїхала в аеропорт, посадила на літак поетку з Боснії, а сама… запізнилася на свій літак до Києва! Час іще є, але на борт уже не пускають. Стою, плачу, тоді бігаю шукаю авіакомпанію (і все ще плачу), потім чую ціну за новий квиток – і просто реву, бо не маю такої суми при собі. І раптом з-за спини виходить якийсь хлопчина, простягає гроші тій тітоньці за склом і дає мені квиток зі словами (англійською, звісно): «Перестань плакати і їдь додому, до мами». І пішов собі геть. То був шок. Не травматичний, але шок. Я ще хлипала аж до свого вечірнього рейсу, не вірячи що таке буває. Це вам не література, це значно цікавіше: вибрики життя. І насправді життя чогось хотіло мене навчити чи нагадати про щось. Може, що справжні чоловіки саме такі: приходять прибрати дрова, яких наламала жінка :)

Після цієї історії мені з аеропортами як пороблено, бо коли приїхала на фестиваль у Стамбул, то знову з пригодами. Після двогодинних проходжень контролю через черги була вже не при тямі, тож хутко побігла на вихід, де мене зустрічали поетка з Ізраїлю та актор з Туреччини, з якими ми раніше подружилися. Тож коли тепер обнімалися й пищали від радості зустрічі, то люд навколо зглядався й реготав ще гучніше. От ми виходимо на вулицю, а вони мене й питають, чого це я без куртки прилетіла. І тут я розумію, що залишила своє нове пальто й парасольку просто біля видачі багажу. На щастя, впросила якогось працівника пустити мене через зелений коридор. Він допоміг, але дуже махав пальцем, аби я була уважна.

І вже за вечерею, після відкриття фестивалю, всі учасники обговорювали, як Дядченко загубила своє пальто, а в наступні дні питали: «Пальто на тобі? Парасолька в руках? Так, тепер можна йти».

Ти згадувала про доленосні речі. Чи сама ти віриш у долю?

В інтерв’ю арабському літературному журналу, відповідаючи на запитання, яка книга найбільше на мене вплинула, я говорила про Оскара Уайльда та його ідею: що краще ми розуміємося в мистецтві, то стаємо більш байдужі до життя. І дивина: п'ятнадцять років я не могла поїхати до Парижа, аби покласти квіти Генію на могилу. А от після інтерв’ю раптом цілком випадково вдалося. І лише тепер розумію, що це сталося саме в день його народження!!! То, мабуть, пора мені починати вірити в долю…

Категорії: