Зустріч студентів і викладачів із бійцями добровольчих батальйонів

Радієш простим людським речам, ховаєш дитячий малюнок за бронежилет

Нікого сьогодні не здивуєш фразою: «Ми живемо в непрості часи». Усі часи непрості по-своєму, і кожній людині є на що поскаржитися. Переживаєш через дрібниці, а потім згадуєш, що у твоїй країні вже шостий рік триває війна. Чи можна порівняти власні дрібниці з виживанням на фронті? У кожного бійця є величезна мотивація не допустити загарбання. Надто – в добровольців. 15 квітня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч студентів і викладачів із бійцями добровольчих батальйонів. Захід відбувся з ініціативи кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології. Організатори – магістрантка Анна Горлиця та її сестра Анастасія. На розмову прийшли доброволець Нацгвардії Володимир Бойчук, медик роти Юрій Матея, старший стрілець Ляна Пленокосова, Друг Рудий.

Вела захід Анастасія. Вона волонтер із 2014 року. Пригадує, як розмальовували гільзи на продаж, аби зібрати кошти на бронежилети. Від анексії Криму й початку АТО кожен з нас бореться, бореться по-своєму. Скласти зброю та піти «мирним шляхом» - не варіант. Маємо обороняти свої землі.

Що спонукало воїнів до конкретних дій? Як почалася їхня історія боротьби?

Несправедливість. Наприклад, Володимир на момент Революції Гідності перебував у Москві, і вже тоді усвідомив: він у країні-агресорі. Розповідає, що кожен другий у батальйоні – люди з вищою освітою, а то і з двома. Люди із багажем знань, чіткою позицією. Звісно ж, діти як майбутнє, ось це відстоюють бійці. Наші діти не повинні стати сировинною базою для загарбників!

Боєць Юрій – лікар за освітою, але раніше був у бізнесі. Ще зі школи прийшов до патріотичних і націоналістичних ідей. У рік отримання де юре незалежності Юрій саме вчився. Почав цікавитися історію, адже на поверхню виринули приховані факти про Україну, історія визвольних змагань. Це й УПА, і крутянці… Отут з’явилася мотивація до справедливості. Націоналісти знали й так, що Росія – це ворог. Але 2014 року протистояння стало очевидним. Матея брав участь у Помаранчевій революції, працював у медслужбі Майдану, нині ж служить у медроті Нацгвардії.

Непроста історія Ляни. Їй довелося доводити, що жінка має таке саме право, такі самі здібності відстоювати незалежність на фронті. Ляна вчилася в НПУ імені М.Драгоманова, але потім не склалося з переведенням на заочну форму навчання. Влаштувалася на роботу – почалася Революція. Кілька місяців розривалася між домом на Лісовій, роботою на Шулявці і Майданом. 18 лютого 2014 вона на власні очі бачила, як горів будинок Профспілки. Хаос, крики, люди без кінцівок…згасло світло, бронетехніка, водомети. І хоч вона не кидала жодного коктейлю Молотова, але була справжнім бійцем уже тоді. Потім шукала себе у волонтерстві. Аж допоки стала діловодом у батальйоні. Ляна ще в мирний час відвідала Францію. Побачивши тамтешнє життя, дівчина захотіла, щоб і український світ став інакшим.

Друг Рудий зізнається, що в нього особисто й не було багато часу на роздуми – йти чи ні? Супротивник намагався і намагається зламати нас без бойових дій, от що небезпечно. Війна для Рудого – в першу чергу, робота.

І робота триває. Зараз на Сході вже не так гостро. У січні-лютому 2015 у прифронтовий шпиталь Бахмуту щоденно доставляли по 50-80 поранених, зараз втрати зменшилися. Ведеться позиційна, окопна війна. Але обстріли тривають, чи не щодня є поранені, люди гинуть постійно. Поки спілкувалися з АТОвцями вранці після кульового поранення в голову та 3 днів коми помер Микола Волков (позивний «Смурфік»). Хлопцю було лише 20 років. Про це сповістила Ляна, і бесіду переривали на хвилину мовчання.

Ще один боєць розповів, як захопили штаб військово-морських сил у Севастополі, коли до Криму у 2014 прийшли «неввічливі зелені чоловічки». На Майдані людей відстрілювали з вікон, і про це говорили в новинах. У Криму так само знищували патріотів, однак про це всі мовчали. Могли просто вказати на когось: «Він зі Львова!» – і людина приречена. Яка мотивація цього воїна? Він звернувся до студентів, щоб вони вчилися якнайкраще. Щоб було кому доручити Україну згодом, бо військові бачать в освіченій молоді спільне майбутнє, за те ж і воюють. Бійці вдячно дивляться в очі студентам і викладачам. Знання –зброя, що нею молодь зможе подолати ворога, якого зараз доводиться відбивати на фронті. Завдання тилу – зробити все, щоб складне сьогодення не було марним!

Болюче питання – що найтяжче на війні для бійця?

Відповіді запрошених різні, але складаються в цілісну картину втрат. Зауважили, що з нашого боку гинуть кращі – високоморальні та високопатріотичні. Добровольцями йде справді «цвіт нації». Люди вмотивовані й розуміють, чому вони там. Важко повідомляти сім’ям, що їхньої близької людини вже немає. Ляна розповіла, як тиждень тому вперше була на похороні бійця – посестри Яни Червоної (позивний «Відьма»). У неї лишилося двоє дітей. Під час проводів заспівали гімн України. О, як щемливо звучали слова «Душу й тіло ми положим…»

Страшно на війну потрапити поганим фахівцем, загинути в перші дні через відсутність досвіду. Важко бачити хлопців, на очах яких загинули побратими. Можливо, найгірше на війні – те, як змінюється людина. Ми приходимо у цей світ невинними, не можемо убивати. Нас учать цінувати життя та свободу іншої людини. Але тут відбувається злам: ти розумієш, що перед тобою ворог. Або він тебе, або ти його. І людина черствіє, звикає, лишається такою вже в мирному житті. Недарма кажуть, що війна не закінчується, доки живий останній її боєць. А ми, українці, постійно з кимось воювали… Звісно ж, тяжко бачити зраду тих, із ким були пліч-о-пліч не один рік. Бачити боягузтво. Однак бійці радять: якщо друзі не підтримують ваших переконань, убезпечте себе. Позбавтеся такого спілкування.

На війні, як ніде, видно людину. Як уже згадувано, там немає випадкових. Ти розумієш, що навколо – твої однодумці, і на кожного можна покластися. Нервова напруга, звісно, за межею. Тож радієш будь-яким дрібничкам. Можеш годину реготати з несмішного анекдоту, аби просто розрядитися. Рятують і посилюють мотивацію листи та дитячі малюнки. Для бійців це реабілітація. Такі посилки привозять волонтери. Воїни кріплять їх у бліндажах чи на стінках фургонів і роздивляються у вільний час. Саморобка дітей – ще одне розуміння, чому солдати тут, за що стоять без води та їжі в окопах і калюжах.

Такі зустрічі справді потрібні. Воїнам – аби підтримати бойовий дух і достукатися до молоді. Студентам і викладачам – аби знати напевне, що відбувається в країні. Працювати на своєму місці та тішитися кожному дню. І разом усім здобути перемогу. Юлія Кузьменко

Категорії: