Лекція тюрколога Олександра Галенка

4 квітня в Турецькому центрі інформації та досліджень ІФ провів лекцію історик, тюрколог, керівник центру дослідження цивілізацій Причорномор’я Інституту історії України НАН України. Передусім вчений згадав одного з тих, кому найбільше завдячує власним науковим шляхом – академіка-сходознавця Омеляна Пріцака, який заснував Інститут сходознавства імені А.Ю.Кримського НАНУ. Нині наукова спільнота відзначає 100-річчя від дня народження Омеляна Йосиповича.

Основна ж мета Олександра Галенка в Інституті філології полягала в іншому. Дослідник прочитав лекцію на тему «Українські підданці і підданки турецького султана». Проблема ця давня й неоднозначна для тлумачення. Після окупації Криму його історія стала ще більш актуальною. Для сучасних істориків є запит: показати, що Крим завжди був українським, а українці мирно жили з тюркськими народами. Маємо знати, що до середини 18 ст. (завоювання Криму Російською імперією) там насправді жили тюркські народи, послуговувалися тюркськими мовами. Коли 1954 року Україні було «подаровано» Крим до 300-річчя Переяславської ради, ЦК КПРС говорив про те, що українці воювали з кримськими татарами, хоча це не є правдою. Тема полонених дуже гостра. Вона використовувалася для роз’єднання народів. За допомогою національної ворожнечі можна контролювати, керувати соціальною інженерією, як зазначає Олександр Галенко.

У фольклорній збірці «Історичні пісні українського народу» В.Бойка третина творів спрямована проти іноземного поневолення. У частині з них є звернення до багатої кримської землі, у якій, проте, нема щастя поневоленим. Висловлюється ставлення українців до Османської імперії. Водночас бранці визначали й те, що османці живуть добре та тримають пиху. Ліричний герой однієї пісні мріє, щоб турецький султан узяв його до себе на службу. Тут уже бачимо неоднозначність досліджуваного питання.

Важливими центрами работоргівлі були Кафа, Стамбул, Білгород. Цей промисел намагалися приховувати. Однак Османська держава збирала податок із кожного невільника. Були задіяні великі кошти, і це – один із секретів успіху імперії. Вигідно збувати бранців було й татарам. Отримували 10 золотих монет, на які тоді могли придбати кілька будинків. Татари вже не були вільними торговцями, як за генуезьких часів, однак мали стимул до набігів на Україну, а османці зі своєї сторони отримували дешевих невільників. Щоб не платити податки, розгортали ще й контрабанду. Тож українці постраждали через державну політику Османської імперії.

Безперечними свідченнями, що українці входили в османське суспільство, є податкові переписи (Олександр Галенко демонстрував відскановані сторінки із перепису м. Кафа 1542 р.) та архітектура сучасної Туреччини (особливі види мечетей). Щодо переписів, то в них часто хитрували, аби не відкривати реальні масштаби работоргівлі. 100 невільників на 10 000 осіб у списку – хіба це работоргівля? Однак окрім прямої назви «невільник», існував оксюморон «звільнений раб». Таких було кілька категорій. Ма’зун – міг мати власність, але лишався невільником; тедбір – той, хто за контрактом, засвідченим суддею, звільнювався по смерті хазяїна; мукатіб – звільнений за контрактом на послуги чи викуп; уммю-ль-велед – жінка, яка народила господарю дитину, і той визнав її своєю. Але всі вони спочатку були рабами.

Лектор довів, що наука нескінченна, і студентам-тюркологам Інституту філології є що досліджувати навіть у таких давніх темах.

Юлія Кузьменко

Категорії: