«Шевченко і вічна Україна»: дискусія Оксани Забужко та Євгена Бистрицького

7 березня студенти й викладачі КНУ імені Тараса Шевченка мали нагоду зустрітися з двома філософами – Оксаною Забужко та Євгеном Бистрицьким. «Сьогодні ми тут заради Шевченка», - окреслила тему модератор заходу Радослава Чекмишева, випускниця філософського факультету Університету. Напередодні народин поета про його постать і значення розмовляли із двома поважними філософами. Оксана Стефанівна – також із нашої альма-матер, кандидат філософських наук, письменниця, літературознавець й публіцист. Віднині – лауреат Шевченківської премії. Євген Костянтинович – доктор філософських наук, завідувач відділом Інституту філософії НАН України ім. Г.С. Сковороди.

Треба сказати, Забужко з Бистрицьким знайомі більше, ніж більшість серед юних слухачів живуть на світі. Дискутувати філософи люблять, постійно зчіплюються за якусь дрібничку так, що Платон відпочиває! Пригадали, як торік сперечалися щодо апокрифів Лесі Українки після вистави Львівського театру за твором «На полі крові». Напівжартома пригадують, як гудили на порожній ресторан від запалу, зате тепер чекайте на нову книжку! У дискусії народжується дещо вартісне.

То що нам Шевченко і що ми йому? Він автор життєвого світу – творець країни в духові, а не в політичній, матеріальній реальності. Оксана Стефанівна наголошує: не кожному народові так пощастило! Наводить приклад Німеччини, в якої був Гете. Письменник створив там життєвий світ – лебенсвельт. Однак чому ж тоді піймалася потужна рефлексія 1920-х на фашизм, на популізм Гітлера? Розбірки з системними помилками Німеччини першим почав письменник Томас Манн. Він уважає Гете відповідальним за «комплекс Фауста», німецьку гординю. Забужко бачить це показником, що ми не самі такі з Шевченком. А ще такі самі іспанці з Сервантесом.

Повернімося ж до наших теренів. Звідки взялася Україна 1990-х? Чи є щось таке, що забезпечує тяглість історії? На думку Забужко, ми живемо в державі, спроектованій і придуманій дворянами Полтавської губернії, кириломефодіївцями. Йдеться про той романтичний націоналізм, незреалізований в Україні. Наступницею була «Стара Громада» - покоління батьків Лесі Українки, які написали наш гімн. Мусимо відчути тяглість, зрозуміти шлях, що формується в текстах, листуваннях таких гуртків.

У цій дискусії Євген Костянтинович не погодився з колегою. Україна, на його думку, не була сконструйована, а виник такий собі феномен: усі раптом зрозуміли, що Шевченко для України – цілий світ! Дух народу промовляє через нього. Поет пише вільно. Вірші не складає, а ніби просто говорить: «Соловейко в темнім гаї…» - і пішло, пішло!.. Це ознака генія. Отже, ми усвідомили колись ураз персону-генія. Та й Україна, як додає Бистрицький, - абсолют як у політиці, так і в житті. Забужко, можливо, дещо доповнила думку свого товариша, згадуючи, як у петербурзькому гуртку українців після заслання наш Кобзар сприймався тим романтичним генієм, який був тоді потрібен. Наголосила на універсальній репрезентантності Шевченка. Згадуваний вище Гете говорив про себе значно нахабніше: «Коли мені було 6 років, Німеччині було так само!»

Забужко наполягає, що було б несправедливо ув’язнювати Тараса Шевченка у 2019 році в межах самого лишень романтичного націоналізму. Він глибший! Як пише Євген Маланюк, епохи кризи української історії визначаються втратою почуття Шевченка. Приклад – перші марксистські гуртки, перелом ХІХ-ХХ ст. Тарас Шевченко замикає на собі струни епохи. На повороті історії слух усе ж вмикається, і Майдан та Революція Гідності увімкнули знов відчуття Кобзаря. Замислімося: «Присплять, лукаві, і в огні її, окраденную, збудять…» − це ж він писав про інформаційну війну сьогодення. Як він знав? Пророк та й годі! Забуття може не боятися, сам про себе нагадує на черговій історичній спіралі.

Варто зазначити, що Тараса Григоровича формували три культури: низове українське бароко, польська (друга рідна йому мова) та російська (в петербурзькій версії). Він творить складний політичний текст, насичений біблійними та культурними алюзіями. Він і справді революційний у свої 1840-ві, адже з усією енергією першокласного політичного памфлета піднімає голоси «рабів німих» (хіба можна уявити на той час: говорить Катерина, збезчещена покритка… але Тарас дає їй слово!). Шевченко говорить від імені низів. Він передбачає, що у ХХ ст. творцями історії стануть великі соціальні групи, відкриває нації та класи. Шевченко – першопроходець в українських поглядах на зло. На відміну від романтиків, які зачаровувалися злом, Тарас його висміює, «тролить», як-от у поемі «Сон». Демонізм аж ніяк не красивий, він не викликає завороження, а ниций! Це хоче донести поет. Він і жанровий новатор. «Кавказ» - перша у світі антиколоніальна програмова поема, Едвард Саїд з’явиться лише за 120 років.

То раптом виник Шевченко чи ні? Щоб з’явився геній, за що стоїть Оксана Стефанівна, мусить розростися культурна грибниця. Геній – явище не біологічне, а підготовлене за кілька поколінь. Тарас Григорович може забезпечити тяглість, він зв’язковий між епохами бароко і сучасністю. Шкода, що часто ми неправильно його тлумачимо. Забужко покликалася на виставку «Явлення», що діє в Національному художньому музеї України. Там за допомогою сучасних технологій реконструйовані «білі плями» українського Бароко. Після відвідання експозиції розумієш, як багато не знав. І бачиш, ймовірно, затуманення розуміння Шевченка, нав’язане тлумачення хоч би і його церковнослов’янських вкраплень у творах. Він оповідає про все своє життя у віршах. Авжеж, у ХІХ ст.. про все розповідали віршем, а не блогами, як уїдливо зазначає Забужко. То нехай пам’ятає читач, звідки вийшов Шевченко, як «списував Сковороду», учився в дяка. Для Тараса церковнослов’янська була не стилізацією, а органічною частиною мовної свідомості.

Євген Бистрицький таки не згодився, що Шевченко – це не історичний романтизм. А ще професор проти нав’язування інтерпретацій. Це як у Біблії: дозволено пояснення лише в примітках, хто й де кому ким був. Євген Костянтинович сам хоче інтерпретувати. Як тільки ми відкриваємо Кобзар, то відкриваємо разом із тим, що кожен із нас – кобзар. Він вічний. Шевченко передає образ і дух України до людей, до поколінь. Від моралізування – до волі! Екзистенційними є поняття свободи й справедливості. Ми всі живемо в уявному світі. І в нашій реальності має велике значення, що ми щораз усвідомлюємо, як бачимо (того ж Шевченка). Немає повного звільнення людини без власної свободи, а тієї – без національної свободи. Доцільно згадати цитату Юрія Шевельова у листуванні з Оксаною Забужко: «Ні я, ні Ви не скажемо, що таке Шевченко, але говорімо!» Його тексти невичерпні. Кобзар – це культурна інституція. Він ходить від ярмарку до ярмарку і нанизує нитку культури, і зшиває розсипану націю.

Зрештою, Україна таки вічна завдяки титану Шевченкові і… бо є люди, які люблять її, адже «нема на світі України, немає другого Дніпра». І той, хто йде сьогодні на Майдан чи на передову, захищає сенс свого власного цілого, яке пов’язане з буттям України. Це Божий абсолют, на який можна спертися.

Юлія Кузьменко

Категорії: