Професор Юрій Ковалів презентує 6 том своєї «Історії української літератури»

Національний музей літератури України 11 березня гостинно прийняв Юрія Коваліва, професора кафедри історії української літератури, теорії літератури та літтворчості. Нагода чудова – презентація 6-го з 10 томів Історії української літератури кін. XIX – поч. XXI століття під назвою «На розламах міжвоєнного двадцятиліття». Науковий співробітник Музею Павлина Дунай модерувала захід. Вона зауважила: Юрій Іванович регулярно публікує історико-літературні розвідки на Фейсбуці. Це письмо високе, глибоке й водночас доступне для читача. Юрій Ковалів – поет, прозаїк, літературний критик, історик і теоретик літератури, який може бути конкуренцією цілому Інститутові. Недарма академік Микола Сулима каже про науковця, що він пише швидше, ніж ми встигаємо читати.

Власну промову Юрій Іванович почав із відгуку на свіжу стрічку «Тарас. Поверення» до 205-річчя Тараса Шевченка. Там, на думку професора, багацько мелодраматизму, ретардацій, натуралізму, а Шевченка жменька. Сьогодні галерея Кобзаря велика, а де ж він справжній? Таку саму картину спостерігаємо в літературі.

Юрій Ковалів зазначає, що треба бачити речі такими, як вони є. В літературознавстві не має значення, «що я думаю», головне, щоб «моя думка збігалася з думкою тексту»! Цей принцип об’єктивного історизму Ковалів перейняв від свого керівника Леоніда Новиченка, який перший переглянув сам себе. Юрій Іванович відкидає стереотипи й біографізм, звертаючись просто до тексту. Наводить приклад Михайля Семенка. О, скільки навішували йому за речення «Я палю свій Кобзар»! Та не дочитали: адже «свій» палить, тобто отой культ Шевченка, яким був перенасичений тодішній дискурс. Другий принцип для літературознавця – художній. Безумовно, адже не існує поза ним літератури, лишається хіба есеїстка, публіцистика. І тут неважливо, скільки написав митець; він міг і не мати повноцінної книжки, але лишити глибокий слід у літпроцесі.

Професор як справжній філолог із трепетом ставиться до слова. Воно несе особливу творчу силу. Як казав Гайдеггер, слово – це оселя буття. Хлів чи світлиця – залежить уже від нас. Літератори несуть енергію слова. Це не просто засіб комунікації, а етнокод нації.

Юрій Іванович мовив іще одну контраверсійну думку: народу нема! Народ – це невеличке коло пасіонаріїв. Скажімо, інтелектуали музею, які щось справді роблять. Таким пасіонарієм був і Тараса Шевченко.

Дослідник доводить, що українська література потужна й нічим не поступається світовій, іноді прориваючись уперед раніше від Заходу. Урбаністика в нас живе ще з літописів! «Галілей» Євгена Плужника тісно перегукується із «Порожніми людьми» Томаса Стернза Еліота (відчуття внутрішнього спустошення). Анакреонтику простежуємо в Максима Рильського. І це аж ніяк не наслідування! Кожен письменник, як запевняє Ковалів, - егоцентрист, який любить себе. Це правильно: якби не любив, нічого б не написав. Він Деміург, творить власний світ, це його ідеографія. Тому годі говорити про запозичення в літературі. То радше хор, у якому виразно чути кожного співця.

Важливо писати за покликом душі. Юрій Іванович знову ж таки наводить приклад – соцреалізм, який вигадав Сталін. Більшого декадансу не було в українській літературі! Але разом із тим у Львові в той час велике піднесення творчого життя. Західноукраїнські письменники творили не з примусу. Як і нині, до речі, молоді митці пишуть щось інше, нове, бо за їхньою спиною немає цензора.

Про що шостий том Юрія Івановича? Як уже було сказано, літературознавець веде свою історію хронологічно та безпосередньо з текстів. Тут побачимо літературу еміграції та її особливості: «Українець, де б не з’явився, посадить калину, напише новелу…» Є стереотип про народництво в літературі, так от читаймо Уласа Самчука. Він показав українського селянина – мудрого, який твердо стоїть на своїй землі та розуміє, що діється навколо. Саме таких і винищили Голодомором 1932-33 рр. Тут бачимо й необарокових поетів – Євгена Маланюка, Юрія Липу, Віру Холодну, Олену Телігу… Зустрінемо інтермедіальні тексти Євгена Чернецького, пов’язані з театром. Почуємо глибокого поета, автора гімну УПА Олеся Бабія. Дізнаємося про Празьку школу, прозу втраченого покоління (українського!) та багато іншого. Варто лише взяти до рук «Історію…» Юрія Івановича й зануритися в тексти.

Після розмови з автором могли почути його колег і послідовників. До Музею завітав голова ОУН Богдан Червак. Згадував, що коли вчився в Дрогобицькому університеті в 1989 році та читав перші томи «Історії української літератури» Юрія Коваліва, то не міг уявити, що колись познайомиться з ним й особисто. Разом ставили хрест Телізі в Києві… Юрій Іванович вважає, що ОУН мусить відродити свій потенціал в Україні, бо «іншої такої сили не маємо».

Говорила Раїса Мовчан, професор із Інституту літератури ім.. Т.Г.Шевченка НАНУ. Свого часу вона перейняла пост літературознавця в Академії від Юрія Івановича. Раїса Валентинівна дала дуже позитивний відгук на праці Коваліва. Усі його томи – комплексна авторська історія літератури, історія текстів. Таких небагато (можемо згадати істориків літератури Грушевського, Єфремова та кількох інших). Але в усіх присутні історичний, ідеологічний, соціологічний підходи. Юрій Ковалів ставить у центр власне набуток письменника. Його історія вибіркова: він не пише про графоманів! Хоче зацікавити художнім текстом, а не подробицями з життя митців. Свою думку підкріплює великою кількістю інформації, розширює контекст і відкриває по-новому майстрів слова.

Не оминула нагоди сказати кілька слів Олена Романенко, колега Юрія Івановича за кафедрою в Інституті філології. Олена Віталіївна підтверджує, що його дослідження показують цілісну й неперервну історію української літератури: «Весь час письменники писали один цілісний текст, який називається «українська література». Хоча ідеї та джерела творів були різні. Деякі імена з томів Коваліва відомі кожному зі шкільної програми, а деякі нові й для лекторів, які читають курси історії української літератури.

Можливо, найголовніше надбання цих праць – зацікавленість, залюбленість в українське Слово молоді. Адже великі знання Юрій Іванович з радістю щодня передає все новим і новим поколінням філологів. Він запросив до мікрофона Анастасію Коротку та Андріану Білу, своїх студенток. Юні літературознавиці вдячні своєму вчителеві. Кажуть, що заради нього можна піти з інших пар, перевестися на іншу спеціалізацію, змінити навіть Інститут. У його працях знаходиш своїх пасіонаріїв та навчаєшся вільно мислити. Можна відкрити книгу будь-коли – вранці чи ввечері – завше знайдеш щось нове для себе.

На завершення Юрій Іванович зачитав кілька власних поезій. Що ж, можемо лише захоплюватися, як у людині поєднується стільки талантів. Він науковець, митець, педагог… Зрештою, вільна та добра людина. Чекаємо на наступний том! Хай пишеться.

Юлія Кузьменко