Марія Ткачівська завітала до Інституту філології з новим романом

По-весняному тепла зустріч відбулася 5 березня в мистецькій залі Інституту філології. Викладачі кафедри германської філології на чолі з Марією Іваницькою та студентство мали можливість поспілкуватися з письменницею, перекладачем і викладачем Марією Ткачівською. Її романи пишуться з людського життя та здобувають винагороди на конкурсах. Пані Марія не надто зважає на відзнаки, вважає це суб’єктивним. Об’єктивне ж те, що вона проживає свої тексти від першої до останньої літери, ведучи і слухачів у світ людських емоцій. Декламуючи уривки з романів, автор не лишила байдужими молодих гостей, на очах у багатьох бриніли сльози.

Марія Романівна була рада побачити колег-германістів, адже в Івано-Франківську вона очолює кафедру іноземних мов і перекладу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Спершу мовила кілька слів про нещодавні свої твори. Наприклад, говорить, що книга «Я і мій Дон Жуан» зацікавлює не лише жінок. Його читав член журі одного літературного конкурсу. Цей іронічний роман про те, що думає жінка, коли чоловік не знає, що йому думати. Основа роману – історія її студентки.

Пані Марія згадала й про роман «Голос перепілки», також заснований на реальних подіях. Перепілка, як зауважила письменниця, - тиха пташечка, що співає у траві, маючи ніжний голос. Цей твір – про ніжність і людяність, про долю й недолю. Сюжет розповідає про жінку, від якої відреклися в селі рідні батьки, адже вона народила без шлюбу, а чоловік її покинув. Сама осліпла й не може заробляти, дитина – голодна. Автор зворушила слухачів, зачитуючи фрагмент, де розповідається, як в діда для відкинутого онука просять хоч півшматка хліба. Той тоді не плакатиме… І хоч мова пересипана західноукраїнськими діалектизмами, кожне слово лягає на душу.

Нарешті, у новому романі під назвою «Тримайся за повітря» оповідається про дівчинку, яка виросла з бабусею та нікого не має більше. Бабуся захворіла й відчуває близьку смерть. Вона робить для дівчинки на пам’ять книжечку, оплітає її полотном, аби дитині лишився дороговказ у житті. Щемлива сцена суму дівчинки за найріднішою людиною. Але цей зшиток – пам’ять, яка допоможе дівчині, коли, здається, земля пішла з-під ніг, коли лишається тільки триматися за повітря. Вона вступає в університет, переживає обмануте кохання та їде шукати щастя за кордон… Далі ж Марія Ткачівська зупиняється та не радить зазирати до анотації книжки. Нехай буде інтрига. Решту почитайте самі!

Юлія Кузьменко