Про страх, гіпі та подорожі в лекторії «Репліка»

Третя зустріч, три лектори й незмінно енергійний організатор - Тетяна Михно. 31 жовтня у ретроаудиторії знов велася жвава дискусія.

Із темою «Страх боїться сміху» виступив 5-курсник факультету психології КНУ Микола Дудка. Колю вже знають деякі старшокурсники, адже він проводить літні тренінги для майбутніх студкураторів. Там він навчає комунікувати, а нині говорив, як не боятися. Страх – це базова реакція організму на конкретну загрозу. І поганий не він сам, а невміння його контролювати. Слід відрізняти страх від тривожності. Вона може бути й властивістю характеру, але переважно це почуття неконкретне. Невідомість лякає, і подекуди наша свідомість додає страхітливого. Найкритичнішою є фобія – неконтрольований, хворобливий страх. Як правило, ми намагаємось уникати ситуацій, у яких з’являються такі відчуття. Але лише ми самі вирішуємо, як ставитися до страху, що робити, чи надавати йому аж такого значення. Існують також екзистенційні страхи: страх смерті, втрата свободи, проблема вибору, відсутність сенсу буття. Які ж інструменти управління страхами? Чітко означте їх; опишіть, що може статися та як цього уникнути. Другий метод – парадоксальна інтенція: захотіть того, чого ви найбільше боїтеся, посильте присутність цього чинника. А ще підживлюйтеся позитивом від того, що дає вам ресурси. Якщо ж зовсім зле, зверніться краще до фахівця-психолога. Перемога над страхом – це круто, запевняє лектор. Микола розповів, як зі своїм страхом висоти забрався на один із мостів Подолу. Перед самою вершиною він застиг і повис. І в якусь мить йому просто стало нудно висіти так і боятися. Частинку свого страху він лишив нагорі милуватись краєвидом із вершини.

Про гіпі в СРСР розповідав Андрій Воробець, студент 5 курсу історичного факультету КНУ, актор творчого об’єднання «Ніч в університеті» та музикант. Перше зібрання руху відбулося 1967 року в Сан-Франциско проти війни у В’єтнамі. Адже всі пам’ятають гасло «Make love, not war»? Вагомим було зниження напруги між Заходом і Сходом. Того ж 1967-го виходить стаття, де говориться, що гіпі – комуністи Заходу, які борються за світле майбутнє. СРСР «підхопив» цей рух доволі пізно через інформаційний бар’єр із «капіталістами»: перше зібрання – 1971 року, тоді як останній фестиваль «Вудсток» у США відбувся 1969-го. Рух поширювався через автостоп. Тоді мережі «своїх» створювалися й без інтернету, у кожному місті були друзі, які приймуть гіпі. Номери збирали в телефонні книжки. Найбільша українська комуна гіпі – львівська. Збиралися на Личаківському кладовищі. На цвинтарях, як правило, не патрулювали правоохоронці, тому там було безпечніше. Були випадки, коли представників затримувала міліція та вела в перукарню стригтися! Так, гіпі асоціюють з довгим волоссям і наркотиками (це їхній спосіб втечі від реальності). Мало хто знає, що вони мали власну республіку «Святий сад», перейменовану з «Республіки недорозвинених башкірів». У них був президент, прем’єр-міністр, комсомол і партквитки. Вони були за рівність, за комунізм, який хотіли трохи переробити. Однак із ними боролися. До речі, не брали в армію. Нині гіпі називаються хіпстерами, вони досі збираються на фестивалях (наприклад, «Шипіт» із 1993). Їх музика – психоделічний рок і не тільки. А слухачі лекторію почули музичний подарунок від Андрія та гості з КМА Ольги Стеценко.

Третьою виступала студентка 3 курсу історичного факультету Анастасія Кучина, яка розповіла про проект Travel On. Дівчина побачила 29 країн у свої 20 років, і не збирається зупинятися: «Поки не об’їжджу весь світ, не заспокоюся». Насті цього тижня вирушати новим маршрутом, а вона прийшла надихнути інших. Принесла листівки з власними фото, назбираними упродовж мандрів. Кожна її з хлопцем подорож має якусь історію. Наприклад, у Греції вони їхали «зайцем» у потязі, що в Європі загрожує депортацією. А в Португалії ночували в глухому селі у фермера, який годує господарством усю родину (у нього 20 братів і сестер). Настя переживала відчуття, коли з 5:00 ранку до 10:00 ночі ти ходиш містом, а потім ніде переночувати, відновитися, просто прийняти душ. Інколи не уявляєш наступний день. Тут не можна зателефонувати мамі й сказати: «Так, я дурна, але забери мене». Однак дівчина щиро дивується, чому люди так мало подорожують. Потім з’являться робота й сім’я, ми не зможемо їздити так часто. Незнання мови чи брак грошей – не проблема. Можна все розпланувати, а спогади залишаться на все життя. Лектор навчилася в мандрах виживати та комунікувати, а також збагнула, що замість 15 євро в кафе можна витратити 3 в супермаркеті, аби побачити більше. Усе в ваших руках!
До наступного лекторію!

Юлія Кузьменко