Почути нечутого Нечуя-Левицького

Цьогоріч видатному метру прози – Івану Нечую-Левицькому – 180. Отже, є нагода у науково-творчому товаристві пошанувати світоча, а для пересічного любителя реалістичного слова переродити Нечуя-Левицького заново.

25 жовтня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася Всеукраїнська наукова конференція – «Творчість Івана Нечуя-Левицького. Концептуальні питання українського реалізму». Та не лише ювілей нині став спонукою для зібрання. Напередодні святкували 100-річчя заснування українознавчих кафедр в Шевченковому університеті , тому поєднання знакових подій і постатей – це символічно.

Нечуй-Левицький був одним із найповажніших утверджувачів українства. Саме це у вітальному слові підкреслила Людмила Василівна Грицик, завідувач кафедри історії укрaїнської літератури, теорії літератури та літературної творчості. Письменник доводив, що так звана українськість, «українська жизнь» – то «непочатий рудник», який лежить десь під землею, і цей рудник ще чекає майстерних робітників. У контексті нашої доби варто розуміти, що масштаби цієї постаті окреслені поколіннями: на прозових творах митця виросли й виростають школярі та студенти. Але нова доба для Нечуя настала саме тоді, коли від суцвіття твору почали відлущували ідеологічні нашарування.

Герої Нечуя загартовували характери, бо «його герої пахли волею, і їм назустріч пахла воля. Вони вломлються, а зламатися все ж не дадуться», – метафорично означує Людмила Василівна. «Письменник розвіював хмари і шукав непересічних людей», – продовжує нацковець.

На пленарному засіданні конференції було окреслено обшири творчості Нечуя-Левицького, продемонстровано літературні новинки, проаналізовано провокативні моменти для подальшого адекватного прочитання. Опісля секційні засідання дали змогу поглибити окремі аспекти, поговорити про кожну грань творчості зосереджено. Код національної ідентичності, націєцентризм, репрезентація влади в галереї образів гетьманів – теми загальносуспільного рівня. Поруч із ними – теми літературознавчого дискурсу: епістолярій, романна урбаністика, письменник у зв’язках із митцями свого часу та на перетині європейських культурно-літературних шляхів. Один із вагомих аспектів прози Нечуя-Левицького сьогодні – педагогічний. Національне виховання за творами письменника має свою специфіку.

На пленарному засіданні були представлені доповіді Миколи Ткачука, професора Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, а також Оксани Пашко, викладача Національного університету «Києво-Могилянська академія». Микола Платонович закцентував увагу слухачів на перепрочитанні смислів великих прозових творів Нечуя-Левицького, на національних маркерах і відкиданні москвофільства, філістерства та протест проти наступальної агресивної колонізації. Оксана Пашко вдалася до детального аналізу біографічних матеріалів, записних книжок, які є ключем до прочитання характерів, психології і письменника та його героїв.

Не лишився без уваги блискучий виступ Олени Романенко, доцента КНУ імені Тараса Шевченка. Ішлося про досить провокативний образ письменника, витворений сучасними митцями. Тема доповіді: «Інший Нечуй-Левицький: трансформація біографії письменника у романі П. Яценка «Нечуй. Немов. Небач». Наскільки класичний Нечуй може бути «іншим», як далеко може зайти сучасний письменник, намагаючись белетризувати біографію, відсунути вбік факти? З’ясували, що таки далеченько.

Олена Романенко проаналізувала роман Петра Яценка «Нечуй. Немав. Небач» та порівняла його з твором Максима Тарнавського «Нечуваний Нечуй». Обидва оригінальні вже самими назвами, але не менш цікаві викладом, змістом. За жанром «Нечуй…» Яценка – стімпанк. Це абсолютно незвичне явище для української класичної літератури. Якщо Яценко провокує скандали, дискусії, епатажним жанром приваблює публіку, то Тарнавський навпаки має на меті перепрочитати Левицького більш стримано й доцільно. «Віднайти непочутий голос, проявити обличчя митця з-під патини ідеологічного мотлоху, історичної іржі й естетичної плісняви – чистити, терти й полірувати скам’янілі рештки Івана Семеновича…», – цитує Олена Віталіївна. «Обидва автори непересічно привертають увагу читачів до цієї непересічної постаті. Але обидвом їм йшлося про те, аби показати Нечуя інакшим», – додає науковець.

Стімпанкова адаптація робить письменника іншим. Можливо, частково механічним, із втратою почуттів. Читачам шукати відповідь, де ж Нечуй оживає по-новому. Адже здатність кохати, співчувати, переживати, ненавидіти – те, що має залишатися в людини за будь-яких умов, експериментів та обставин.

Андріана Біла
Фото Валерія Попова, Юлії Кузьменко