Будинок "Слово": що ми знаємо про Розстріляне відродження

До Інституту філології завітав наш випускник Тарас Томенко, аби поговорити про стрічку «Будинок «Слово» і відповісти на запитання студентів і викладачів.

Показ кінострічки у Жовтому корпусі і зустріч із режисером відбулася з ініціативи кафедри історії літератури, теорії літератури та літературної творчості. Модерував професор Анатолій Ткаченко. Він розповів, що Тарас Томенко вчився свого часу на україністиці на тоді ще філологічному факультеті КНУ, паралельно опановував кіномистецтво в актора й режисера Бориса Савченка. Тепер він сам режисер. Думка створити фільм про харківський будинок «Слово» виникла не просто так: сподвигла філологічна освіта й письменницька родина. Анатолій Ткаченко згадав батька режисера Миколу Томенка.

Говорячи про кінострічку, Тарас Томенко зауважив, що у самому Харкові ніхто не знає про знаменитий будинок. До меморіальної таблички складно дістатися, а вчителі сусідньої школи не розповідають про нього. У будинку і досі живуть нащадки Тичини, Трублаїні, Муратова. З очевидців подій 1920-30-х рр. у живих лишилися доньки Сергія Пилипенка Ася й Міртала та син Миколи Куліша Володимир, та всі вони живуть за кордоном. Микола Томенко зберігає пам’ять про сталінські репресії щодо української інтелігенції.

Разом із Любов’ю Якимчук вони створили сценарій на 400 ст., але до зйомок дібрали лише 40. Робота тривала 5 років. Решта матеріалів частково увійде в художній фільм, вихід якого планується через 1-1,5 роки. Гість зустрічі драматург Василь Трубай питав Томенка, чи плануються зйомки на Соловках, але відповідь невтішна: «Туди квитки в нас будуть в один кінець».

Томенко акцентує, що творча група не хотіла починати стрічку з терміна «Розстріляне Відродження», а прагнула показати письменників, як живих людей. Відійти від шкільних штампів. Від себе сценаристи не привнесли майже нічого. Один абзац наприкінці фільму, де оповідається про трагічний кінець 1111 засуджених (із низ 300 – українська інтелігенція, яких розстріляли протягом 5 днів у Карелії в урочищі Сандармох). Фільм, за словами професора Ткаченка, – суцільне панно, мозаїка, арабески, зіткані з документальних уривків, цитат, спогадів, доносів, свідчень митців під музику талановитої Алли Загайкевич.

Автори переймалися, чи буде тема цікавою для глядача, але за 2 тижні кінопрокату «Будинок «Слово» зібрав рекордну як для документального фільму кількість відвідувачів. Пізніше роботу побачили на варшавському кінофестивалі та у Швеції. Далі знайшлися дистриб’ютори у Великій Британії, переклали й поширили фільм у мережі. Томенко зазначає, що одна з найбільших проблем сучасності – те, що в Європі український націоналізм сприймають, як нацизм. Стрічка доводить: це не так.

Поєднання гумору й трагедії дало фільму потужний емоційний ефект: у багатьох глядачів на останніх кадрах в очах бриніли сльози. Студенти дякували режисеру. Вони кажуть, що «Будинок «Слово» мають часто демонструвати на широку аудиторію. Увага від фільму не відривається ні на мить. Через цю роботу сучасні люди можуть відчути вповні, перенести на себе кривавість тодішніх репресій.

Юлія Кузьменко, фото - Юлія Кузьменко, Валерій Попов