40 ДНІВ БЕЗ ІВАНА ДРАЧА

«Який вогонь поезії погас!
Яка душа горіти перестала!»

Кожен новий етап у розвитку поезії розпочинався з нової мови-метафори. Поезія (за визначенням О.Потебні) – це обов’язкова метафоризація мови. Іван Драч у своїй шістдесятницькій творчості запропонував нову, і саме свою метафору. На тлі віршованого плоскогір'я рубежу 50-60-х років ХХ ст. вона звучала як набат: «Ніж у Сонці», «Сива печаль Козерога», «Хурделяла хуга хуртовинно», «Гора Чернеча стала на коліна», «Я продаю Сонця», «Синхрофазотрони ридають, як леви», «Протуберанці сторч головою» і зрештою – «Вийшов з радіо чорний лев». На таку поетичну винахідливість не зважувався жоден зухвалець у нашій літературі ХХ ст. І тому на нього посипались критичні докори, епіграми й інші «претензії». «Іван Драч, як циркач, на дроту» (П. Воронько), «І що воно в біса за "сива печаль Козерога”?» (М. Рильський). Згодом почалися претензії ідейного характеру. Сучасний Санов (Смульсон) нещодавно заговорив навіть про «пристосуванство» поета, про схиляння його в бік влади і т. ін. Не розуміючи, що це питання не таке просте; з Великими поетами щось подібне відбувалося завжди. Петрарка, як відомо, «запобігав» перед можновладцями, аби здобути прихильність до себе; Гете й Щедрін займали губернаторські посади у владних структурах свого часу, Гоголь дописав у другому виданні «Тараса Будьби» цілу оду на честь «білого царя». Не кажучи вже про багатьох радянських класиків: один із них міг «устругнути» навіть таке: «Квітневі тези Ілліча // І день народження Хрущова». То що ж – перекреслити його шедеври про вишиванку, про київські білі каштани чи найщиріше зізнання в грозові дні війни між двома фашизмами:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти…

Іван Драч не був пристосуванцем у вульгарному значенні слова. Він зважувався інколи кинути кістку черговій собачій владі, аби «приспати» її пильність і зробити щось корисне для рідної літератури та України, вийти на якийсь новий простір для своєї метафори. Часом збивався до простолінійності («Кравчучка стала кучмовозом»), але і в ній залишався винахідливим поетом, майстром неординарного слова. Він міг із будь-якого приводу скласти віршований панегірик на честь якогось явища в літературі, причому – моментально, експромтом. Деякі з цих панегіриків стали своєрідною класикою жанру: «Балада про коня без вершника» (Довженко-Вінграновський), «Балада про усмішку» (Олеся Гончара), «Василеві Симоненку», «Як ховали Майбороди Малишка» та ін. Довелося бути свідком, як під час презентації моїх мемуарних «Вечірніх світанків…» він читав (на першому фото) щойно складений ним у клубі НСПУ панегірик з прикінцевими словами:

Хай всихають окоренки,
Розцвітають хай Наєнки.

Україна втратила великого поета-новатора, лідера шістдесятництва, поета-професіонала, який міг бути парадоксально-метафоричним навіть перед самим відходом за горизонт:

Поховайте мене в Теліженцях,
Там я ніколи не вмру.

Прощавайте, наш дорогий і неповторний сучаснику! Хай Теліженська земля буде Вам лебединим пухом. А в пам'яті Київського університету Ви завжди залишатиметеся студентом (за що, як він казав, і вигнали після третього курсу в 1961 році), старостою університетської Літературної студії, а через багато років – Почесним професором Шевченкового вишу (2017). На другому фото (з університетської багатотиражки 1961 р.) Іван Драч веде засідання університетської літературної студії (тоді СІЧі – Студії імені Чумака), на третьому – ректор університету, академік Леонід Губерський вручає Івану Драчеві відзнаки Почесного професора КНУ імені Тараса Шевченка (2017 р.).

Михайло НАЄНКО – професор, директор Центру літературної
творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка

Категорії: