Анакреонтика в ліриці Максима Рильського

4 квітня відбулася лекція доктора філологічних наук, професора кафедри новітньої української літератури Інституту філології, лауреата Шевченківської премії Юрія Коваліва. Поціновувачі поезії Максима Рильського, серед яких були й студенти ІФ, зібралися в затишній вітальні Музею М. Рильського, де чаювали та говорили про літературу. Що ж нового дізналися гості?

Давньогрецький поет Анакреонт жив у VI ст. до н. е. Він був епікурейцем, тобто любив життя в усіх його проявах. Тому не хотів брати участь у тодішніх війнах і постійно тікав – з Іонійського Теосу – на Сицилію, потім – до Афін. Поет мав пристосовуватися, а потім буцімто кричав через свої твори: «Ну зрадник я був! Ну не хотів я проливати кров!» Та чи й варто це робити, а надто поету?

Юрій Іванович змусив замислитися гостей про те, чому поет нікому нічого не винен. Він не вчитель, не революціонер, не проповідник. Він не повинен нікого обслуговувати! Адже якщо є дидактика, але немає естетики, яка ж це література?

Говорили не лише про Максима Рильського. Лектор розповів про унікальне явище в українській літературі – київських неокласиків. Слід звернути увагу, що цю назву беремо в лапки, адже неокласицизму як напряму та й самого класицизму загалом не було! Це довів іще М.Зеров у 1926 р. Класицизм – це література абсолютизму, коли прославляють короля, а в Україні абсолютизму не було. Крім того, класицизм орієнтувався лише на античність, відкидаючи іншу класику. Один лиш «Сід» Корнеля має східні мотиви. Українська література ж має орієнтальні, античні та інші вкраплення. Неокласики України були особливі ще й тим, що не мали маніфестів чи літугрупувань. Вони збиралися як друзі на квартирі Филиповича чи Зерова. Головне для них було – взаємодопомога. Найвагоміший їх внесок в літературу – дисциплінування, упорядкування українського кардіоцентризму, гармонія аполонійського (раціонального) з діонісійським (чуттєвим).

Максим Рильський серед неокласиків був дуже цікавою персоною, яка і вписувалася, і не вписувалася в їхнє коло. Критики ставлять Рильського у якісь рамки, а він полістильовий; не такий, яким хотіли його бачити. Юрій Іванович зачитав кілька ключових віршів поета, аби показати слухачам, що було в його Слові. Наприклад, у двох посланнях до рибалок бачимо Рильського-інтроверта, який готовий кинути все й піти спілкуватися з природою. Він ескапіст: готовий усе полишити для внутрішньої гармонії, бо все те – метушня, у якій можна втратити себе. Він обстоює позицію самотньої людини. «Інтроверти більше зробили в літературі, ніж галасливі шеремети», − наголошує професор. Рильський був освіченим, поетом бібліотек. Він обстоює ідею природної людини, адже урбаністичне середовище штучне; це остання фаза цивілізації, яка не несе жодної культури. І водночас він за освіченість. Іде шляхом Сковороди й Руссо. У нього немає жодних сліз! А всі ми звикли до штампу в українській літературі, мовляв, там усі плачуть. Почитайте Рильського! Він вітаїст, життєлюб! Юрій Іванович наголосив, що гедонізм поета не слід плутати із фаустіанством. Адже Фауст продав душу заради миті, а гедоніст своєї душі не продає. Він лишається щирим. І, як справжній поет, нікого не оспівує, а є представником унікального явища у світі: мистецтва заради мистецтва! Поет – це Деміург, який творить світ, що не суперечить Божому, а доповнює його.

Анакреонтизм прийшов до Рильського дещо згодом, із твору «У теплі дні збирання винограду…» (1922). Анакреонтика – це вільний виклад своїх лібідозних думок, інколи (не завжди) сублімованих. Зауважмо, що тут немає жодних фривольностей, є лише гра. Такі твори не масні, вони мають внутрішню глибоку культуру, і чимось навіть подібні до японських віршів. Раніше цю лірику писали під арфу та кефару. Чому анакреонтизм? Бо саме тут є суще, є ідея. Гомер зображував тінь тіней, а в анакреонтичній ліриці є справжність людини.

Юрій Іванович не любить заглиблюватися в біографії митців, а йде від тексту. Однак зіставити життєвий і творчий шляхи Рильського цікаво. Щойно той вийшов з гедонізму, то втратив себе. Уже в збірках «Київ», «Знак Терезів» важко впізнати того справжнього Рильського. Ще два «своїх» вірші напише в Лук’янівській в’язниці. Втратити себе для поета – найстрашніше. Краще бути життєлюбом!

Студентка Юлія Кузьменко

Категорії: