Мовна деколонізація України: закон і практика

21 лютого до Дня рідної мови в актовій залі Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася дискусія на тему сучасного стану української мови в країні, української ідеї і культури загалом, а також розглядалося питання мовної політики нашої держави. Йшлося про три законопроекти про державну мову, зареєстровані впродовж останніх двох місяців. Основним завданням цих законопроектів – допомогти поширити українську в освіті, пресі, на радіо, ТБ, у кіно та на видавництвах. До жвавої бесіди проблемних питань долучалися представники громадських організацій та студенти-філологи. Учасники обговорення визнали, що на ниві поширення української мови ще багато що не зоране. Не можемо лишатися байдужими, аби наша мова не потрапила у список мов, які зникають ( а таких у наші дні – близько половини з 6 000 існуючих розмовних мов). Особливо актуально це у часи наступальної інформаційної війни Росії проти України. Професори та громадські діячі міркували, чому ж за 25 років незалежності українська мова так і не стала насправді державною та все ще потребує захисту, тоді коли в інших державах навіть не стоїть питання мови корінного населення, яка використовується «за замовчанням». Згадували також сумнозвісний закон КаКа 2012 року про регіональні мови; намагалися оцінити роль влади в розвитку національної мови, ідеї, культури, хоча з цього приводу учасники були вельми неоднозначними у поглядах.

Вітальним словом розпочав обговорення директор Інституту філології проф. Григорій Семенюк. Виступ його був лаконічним, але містким: мовою цифр окреслив стан мов у всьому світі, зокрема тих, які не фіксуються та вже не передаються наступним поколінням, адже мають до 100 носіїв. Наголосив на тому, що українська – мова корінного населення великої держави – досі лишається упослідженою! Григорій Фокович також зауважив щодо символічності дня, в який зібралися. З 21.02.2000 р. відзначається День рідної мови. Свято, ухвалене ЮНЕСКО 1999 року в Парижі, є неабияк актуальним для нас. «Розбудувати українську самостійну державу без мови неможливо; дбати потрібно не лише про економічну, а й про духовну незалежність! Державність мови має бути потужним фактором безпеки України. Є люди, які вважають, що зараз це питання не на часі, що воно роз’єднуватиме державу. Але чи об’єднало нас за 25 років замовчування цієї теми?», - висловився Григорій Семенюк.

Проректор з науково-педагогічної роботи Володимир Бугров привітав учасників дискусії від імені ректора. «Найбільша насолода – спілкування з розумними людьми», - каже Володимир Анатолійович. Саме це й забезпечує мова, і це дуже важливо для гуманітаріїв. При цьому проректор наголосив, що навряд чи треба агітувати за українську мову зібране товариство. Варто агітувати «саме і тому Будинку під куполом». І доки українську книжку не профінансує уряд, всі агітації будуть лише красивою ілюзією. З жалем професор згадував кінець 1970-х, час русифікації в Західній Україні. У цей час вчителям російської доплачували 15% до зарплатні. Володимир Бугров вбачає проблему окупованих земель в тому, що ті свого часу не діяли, як й наша влада нині. Виступаючи, Володимир Анатолійович, зацитував Черчіля: «За культуру під час війни треба воювати! А для чого ж тоді воюємо?» Проректор переконаний, що боронити Україну треба повсюдно: і книжкою, і кіно, і всіма іншими сферами культури. Від безнадії рятує небайдужість, і силами наших науковців та ентузіастів і досі жива українська.

Заступник директора Інституту філології з наукової роботи Ганна Черненко виступила замість запрошеного на захід народного депутата Миколи Княжицького, який би мав ознайомити слухачів з основними положеннями трьох нових законопроектів про державну мову. Закони № 5556, 5669, 5670 закріплюють українську мову в усіх сферах, регулюють її в медіа, ініціюють створення відповідних органів контролю щодо вживання української (передбачається 27 мовних інспекторів). Крім цього, планується створення Центру української мови, що видаватиме посадовцям сертифікати щодо знання мови, Термінологічного центру тощо. До слова, штрафи за порушення закону – до 200-300 неоподаткованих мінімумів – чудовий стимул нарешті визнати українську державною! Пані Ганна також згадала про процес, що розглядається Конституційним судом України з 17 листопада минулого року, про скасування закону Ківалова-Колесніченка (так званого КаКа). Закон від початку закладав різночитання, в основі своїй мав деструкцію та мав на меті розкол держави.

Директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко звітував про нещодавню зустріч Інституту з депутатами щодо питань стану і статусу української мови. За словами завідувача кафедри фольклористики ІФ Олени Івановської його глибока та переконлива промова на цьому обговоренні увійде в історію нашого державотворення, але професор лише скромно відповів на це: «Я від вас говорив!» Його виступ можна назвати найемоційнішим серед усіх доповідачів, і водночас дуже аргументованим. Павло Юхимович також згадує історію та каже, що в наші дні СБУ не працює так, як колись КДБ (продумували цілу систему дій, тож досягли високого рівня русифікації; адже до деталей продумувалися конференції русистів, зарплатня науковців тощо). «Доки українська мова, ідея, ідентичність не буде центральним об’єктом діяльності держави як організації, нічого не вийде!» - запевняє Павло Гриценко. Він підтримує думку про важливість в цьому разі влади: «Ми йдемо малими кроками, а нам – великі загати. І ми витрачаємо всі сили на боротьбу за те, що нам дано самою природою». Тим не менш вчений був досить оптимістичним: поле діяльності відстоювання української мови зберігається та потребує наших рук і участі, є потенціал, є творчі сили, хоча й бракує фінансування. Також професор закликав молодь, студентство не вірити банальним тезам опонентів про те, що українська мова та українська держава – це лише такий собі інтелектуальний проект. Які можуть бути сумніви в нашій автохтонності, коли ще в приписі дяка Григорія в Остромировому Євангелії (а це 11 ст.!) знаходимо ті мовні риси, що притаманні лише українській мові? Ці риси збереглися ще з часів праслов’янської єдності. А Київ – «благословенне місце в Україні», адже такого рівня розвитку культури, книжності (ще при княжих дворах існували професійні скрипторії) не мало жодне інше східнослов’янське місто.

Далі слово взяв професор Віденського університету, Президент Міжнародної асоціації україністів та добрий друг Інституту філології Міхаель Мозер. Його слова – голос європейця, австрійця, що мав досвід з українською мовою, яка стала для нього рідною. «В Україні – лише українською! - свідомий пан професор. – Мовні закони треба бачити в історичному контексті». Мозер з нами всім серцем, він щодня чекає новин як з Конституційного суду, так і з інших органів влади. Він пам’ятає і передісторію закону 2012 р. про регіональні мови, і вважає, що цитата одного з авторів «Мы развели их, как котят» має бути показовою як для Європи, так і для України. Російську мову ніхто не забороняв і до закону КаКа, вона підтримується і Європейською хартією регіональних і територіальних мов, нема чого переживати про її небезпеку. А «розводити кокєт» щодо захисту української, як тоді, 2012 року, зараз не можна, тож Мозер цілком підтримує законопроекти про державну мову. Намамкінець свого виступу він навів промовисті цифри: з 2001 року відсоток росіян серед громадян України зменшився з 17% до 10%, а останні опитування 2015 року показують, що 60% населення України вважають рідною українську, 22% - і українську, і російську, а разом, що важить для професора, - 82%, і це відповідає дійсності України.

Наступним гості круглого столу слухали громадського діяча, засновника руху «И так поймут!» Романа Матиса, який був співавтором одного з пропонованих законів. Матис був радий запрошенню на круглий стіл, адже не має жодного стосунку до академічного середовища, але йому є що сказати і викладачам, і студентам. Розповів про початок своєї громадської діяльності: як важко було в Києві, як русифікація 2012 року дісталася навіть до Львова (і не через туристів, а через бізнес). Отож і почав думати над виграшною стратегією. Його принципова позиція гідна поваги: за весь цей час діяч не купив жодного продукту російською мовою. Він називає це гігієною: «Це мої гроші, це моя країна, чому я не маю на це права?» Ініціатива захисту української мови у сфері послуг, бізнесі, ЗМІ дала свої результати, хоча й була тернистою (до прикладу: їхній позов до автомобільної компанії щодо мови меню був першим подібним позовом; вони виграли цей процес, докопавшись до суті Закону про права споживачів). Роман Матис категорично не згодний з тим, що в нашій державі все залежить від політиків, а не від суспільства. Так, того рівня активності, яке б змінило стан сучасності, бракує. Але на всі питання щодо того, що може пересічний українець, діяч має чітку відповідь: узяти за щоденну звичку («як чистити зуби») боротися за право отримувати інформацію українською мовою. Саме це важливо для кожного з нас – боротися!

Разом з аудиторією учасники обговорювали й слабкі місця зареєстрованих законопроектів, дякували за підтримку мови. Не обійшлося без сумних питань: чому ми втрачаємо молодь (а з нею – й майбутнє), яка їде за кордон, коли не потрібна тут? Чому почасти не можемо елементарно скористатися почуттями й здоровим глуздом, що вирішило б проблеми швидше (для прикладу: 1992 швидко та безпроблемно Київрада ухвалила освіту українською, число українських шкіл зросло з 23 до 400)? Чому нема лекторію в органах влади, що роз’яснював би особливості українського мовного питання та відрізняв би його від інших країн? Чому наше законодавство найчастіше є лише на папері, ба навіть там не обходиться без різночитань (знову ж таки, приклад: термін «член сім’ї» кожен закон Сімейного кодексу розуміє по-своєму)?

Україна – молода держава з непростою історією, тому в жодній справі державного рівня, зокрема й у мовній деколонізації, не обійтися без труднощів. Та їх неодмінно можна подолати, залучаючи молодь, науковців, небайдужих громадських діячів, зарубіжних вболівальників за українство та просто національно свідомих представників народу. Головне – ми маємо природні права та великі перспективи. Висловити саме це й мали на меті організатори та доповідачі дискусії.

Юлія Кузьменко,
Фото – Валерій Попов, прес-центр ІФ

Категорії: